Ендогенна складова механізму регулювання інвестиційної діяльності в
регіоні

Міжнародний досвід інвестування, особливо практика країн
постсоціалістичного типу розвитку, свідчать, що ті з них, кому вдалося
залучити в країну значні обсяги інвестицій, успішно та швидко долають
завдання ринкового реформування національних економік, досягають значних
темпів соціально-економічного розвитку [7, c. 58].

У країні протягом всього періоду реформування економічних процесів
відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів. Практично зовсім відсутнє
інвестування з боку держави, тому формування сприятливого інвестиційного
клімату та залучення всіх видів інвестицій є особливо важливим завданням
сьогодення. Особливо це стосується проблем зовнішнього інвестування.

Причини, що перешкоджають залученню іноземного капіталу в економіку
країни, і основні напрями активізації цього процесу досліджуються в
різних аспектах багатьма українськими вченими й фахівцями. За цього
удосконалення законодавчої бази ми розглядаємо як один із основних
напрямів формування сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій
в Україну. Законодавча нестабільність перешкоджає залученню
довгострокових прямих іноземних і вітчизняних інвестицій у стратегічно
важливі галузі економіки в період реформування власності в Україні [9,
c. 68].

Відносно високий рівень податків, брак бюджетних коштів, високий рівень
процентних ставок за кредитні ресурси, невисока розвиненість фондового
ринку також стримують інвестиційну активність підприємств. Отже,
вдосконалення всіх складових регуляторної політики дасть змогу покращити
інвестиційний клімат та прискорити процеси економічного реформування в
державі. Сприяння інвестиційному клімату шляхом удосконалення
податкового регулювання включає надання підприємствам інвестиційного
податкового кредиту, пільгове оподаткування власних коштів підприємств,
спрямованих на модернізацію або розширення виробництва тощо.

Податкова політика в Україні здійснювалась без належного наукового її
обґрунтування, за відсутності єдиної концепції її проведення та
виявлення впливу на показники як на макро- так і на мікрорівні. Як
результат, довгий період економічної кризи та сповільнені темпи
реформування економіки. На сьогодні існує певна правова база
оподаткування підприємств, контролю за надходженням коштів до бюджету та
їх використанням. Однак необхідність удосконалення податкової системи
країни є предметом багаторічних дискусій науковців та підприємців. У
цілому, до основних недоліків чинної податкової системи можна віднести:

— часті зміни податкового законодавства;

— невиконання функції стимулювання підприємницької діяльності;

-концептуальна невизначеність, суперечливість положень, довільне
нормативно-правове регулювання.

М. Романюк вважає, що “… модель системи податкового регулювання,
побудована в Україні, вичерпала свої можливості позитивного впливу на
господарські процеси і через свою фіскальну орієнтованість стала
перешкодою на шляху подальшого зростання економіки. До такого висновку
спонукає аналіз безсистемних змін у податковому законодавстві,
здійснених упродовж кількох останніх років; наявність й істотне
збільшення кількості необґрунтованих податкових пільг та їхніх
користувачів, значне розширення повноважень і функцій Державної
податкової адміністрації, нівелювання місця та ролі фінансового обліку в
системі управління підприємством і, як наслідок, – недостатня
достовірність державної статистичної звітності, що слугує основою для
аналізу динаміки макроекономічних показників. Тому виникає необхідність
дослідження основ реформування податкової системи, що відбувається під
впливом розвитку правових, демократичних засад державного устрою,
становлення цивілізованих відносин між державою та економічними
суб’єктами, котрі передбачають підпорядкування останніх встановленим
законам і нормам громадянської поведінки, з одного боку, та
відповідальність держави перед економічними суб’єктами – з іншого [6, c.
39].

Чинна податкова система орієнтована здебільшого на фіскальну функцію без
надання належної уваги регулюючій, що негативно впливає на інвестиційну
активність, а отже і на сповільнення темпів економічного зростання.
Необхідність змін у податковій політиці є гострим і актуальним питанням
сьогодення, що відображено в концепції податкового регулювання економіки
країни. Концепція вдосконалення податкового регулювання повинна
забезпечити [4, c. 14]:

1. Економічну ефективність: податкова система не повинна входити в
протиріччя з ефективним розподілом ресурсів.

2. Адміністративну простоту: податкова система повинна бути простою
і відносно недорогою в застосуванні.

3. Гнучкість: податкова система повинна бути в змозі швидко
реагувати (у деяких випадках автоматично) на зміну економічних умов.

4. Політичну відповідальність: податкова система повинна бути
побудована таким чином, щоб переконати людей у тому, що вони платять для
того, щоб політична система могла більш точно відображати її переваги.

5. Справедливість: податкова система повинна бути справедливою у
підходах до різних індивідуумів.

Сьогодні вирішення поставлених завдань пов’язується з розробкою
Податкового кодексу, який передовсім повинен забезпечити повноту
правового регулювання податкових відносин, активізацію регулювальної
функції податків та зборів та створення умов для ефективного податкового
адміністрування.

Регулювання відрахувань до амортизаційних фондів визначають порядок
обрахування та нагромадження коштів, що є частиною вартості основних
засобів та умов перенесення цієї вартості на вартість виготовленої
продукції. Амортизаційні кошти надходять на підприємство у складі
виторгу від реалізації готової продукції (робіт, послуг) і
нагромаджуються в амортизаційному фонді для подальшого використання як
джерела відтворення основних засобів.

Важливим є можливість використання прискореної амортизації. Суть
прискореної амортизації у від’єднанні фізичного процесу зношування машин
та обладнання від калькульованого процесу перенесення вартості цих машин
та обладнання на вартість виготовленої продукції. Завдяки прискореній
амортизації більша частина вартості машин та обладнання переноситься на
вартість виготовленої за їх участю продукції у терміни, коротші від
дійсного періоду їх фізичного та морального зносу. Прискорена
амортизація основних фондів є важливим джерелом стимулювання
нагромадження, реструктуризації виробництва та впливу на господарські
цикли підприємства. Отже, прискорену амортизацію можна розглядати як
податкову пільгу, що її отримують підприємства, інвестуючи кошти в
основний капітал. У перші роки використання засобів значну частину
прибутку спрямовують на покриття витрат із амортизації, її не
оподатковують і тим самим зменшують виплати з податку на прибуток. Ефект
використання прискореної амортизації відчутний в умовах економіки, що
стабільно функціонує, у період криз та спадів дієвість амортизаційної
політики зменшується.

Прискорена амортизація призводить до зниження податку на прибуток у
перші роки після введення засобів праці в експлуатацію і за рахунок
цього забезпечує більш швидке повернення інвестицій, робить інвестиційні
проекти ефективнішими та менш ризикованими для інвесторів, підвищує
інвестиційні можливості підприємств. Важливо, що пільги від прискореної
амортизації підприємство здобуває тільки після здійснення реальних
інвестицій. Тому її використання краще стимулює інвестиції в оновлення
виробництва порівняно із зниженням ставки податку на прибуток, хоча
перше й друге, за інших рівних умов, має наслідком збільшення обсягів
валового самофінансування, яке включає в себе чистий прибуток та
амортизаційні відрахування, отже, і зростання інвестиційних можливостей.
Річ у тім, що додатково одержані кошти від зниження ставки податку на
прибуток жодним чином не пов’язані з вартістю введених в експлуатацію
засобів праці за звітний період. Додаткові ж амортизаційні відрахування
у результаті застосування прискореної амортизації, а значить, і пільги з
податку на прибуток безпосередньо залежать від вартості введених в
експлуатацію засобів праці за звітний період, тобто від здійснених
інвестицій. Чим більше інвестує підприємство у звітному періоді, тим
більше пільг з податку на прибуток воно дістане. У цьому зв’язку
податкова політика держави має розроблятися паралельно з амортизаційною
політикою, щоб у кінцевому підсумку прийти до раціональної, зваженої
податково-амортизаційної політики [5, c. 38]. У сфері регулювання
фінансово-кредитних відносин важливим чинником активізації інвестиційної
діяльності є встановлення відповідних умов надання кредитів та зниження
процентних ставок. Відсоткові ставки в умовах економіки України
включають премію за ризик та інфляційну складову, що утруднює
кредитування реального сектора економіки. Механізмом, що пом’якшує цю
проблему, є надання дотацій до ставки процента за кредит за умови
кредитування пріоритетних галузей і виробництв.

Ще одним важливим джерелом інвестування вітчизняних підприємств є
повернення в Україну вивезених коштів. О. Чемодуров вважає, що
повернення в Україну капіталів має базуватися на компромісі держави і
їхніх власників. Принциповим для держави є оподаткування доходів від цих
коштів та їх використання в реальному секторі економіки, включаючи
банківську систему. Для власників вивезених капіталів найважливіше –
надійність і анонімність розміщення коштів, а також їхня легалізація та
мінімізація оподаткування. Досягти компромісу інтересів можна лише в
разі зміни концепції згаданого закону: замість фінансової амністії
вивезених капіталів слід покласти в його основу оподаткування доходів
від тих капіталів, які залишатимуться на рахунках іноземних банків, із
збереженням анонімності і створенням умов, які спонукають власників
інвестувати кошти в реальний сектор економіки України. Вирішення ж
питання про повернення вивезених капіталів на рахунки українських банків
можна відкласти на майбутнє [8, c. 57]

&

i

gdGGo

я виробничої сфери дозволить використати ефект масштабу для ряду
підприємств. Ефект масштабу забезпечує зменшення витрат виробництва
продукції при збільшенні обсягів її виготовлення, що сприяє зниженню цін
та підвищення конкурентноздатності вітчизняних товарів та послуг.

Економія, обумовлена змінами масштабів виробництва, досягається за
рахунок таких факторів:

По-перше, це переваги кооперування та спеціалізації праці. Підприємство
може вирости до величезних масштабів, поки не вичерпає можливостей
кооперування і спеціалізації;

по-друге, це можливість більшими за розміром підприємствами
використовувати новітні технології, більш високопродуктивне обладнання.

У міру збільшення фірми технічна економія все відчутніше занижує середні
витрати на виготовлення продукції [10, c.46 ].

Коли ж технологічні фактори дозволяють великим фірмам бути ефективнішими
порівняно з невеликими, та бажання знизити витрати може призвести до
висококонцентрованого ринку, а використання влади над ринком – до
усвідомлення незалежності підприємства від конкуренції.

Для запобігання цим процесам застосовують антимонопольне регулювання.
Глибокі економічні дослідження довели, що монополія або монопольне
становище на ринку частіше за все шкодить суспільству, оскільки
спричиняє збільшення суспільних витрат. Антимонопольне регулювання є
частиною державного регулювання, оскільки уповноважені державні органи
мають можливість безпосередньо впливати на процес утворення монополій,
обмежувати монопольну владу та її прояви, забороняти діяльність
монополій тощо. Антимонопольне регулювання здійснюється Антимонопольним
комітетом згідно із Законом “Про Антимонопольний комітет України” [2].
Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення
розглядають справи, пов’язані з першою групою порушень – зловживання
монопольним становищем на ринку згідно зі статтею Закону “Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій
діяльності” [3].

Умови приватизації державної власності є одним із чинників державного
регулювання, що впливають на забезпечення інвестиційними ресурсами
підприємства. Аналіз ситуації на ряді приватизованих підприємств регіону
показав, що для вирішення проблеми технічного переозброєння та
реструктуризації необхідні значні інвестиційні ресурси. Вирішення цієї
проблеми потребує:

— спрямування зусиль менеджменту приватизованих підприємств на
пошук інвесторів, які були б зацікавлені у розвитку підприємства та
виготовленні конкурентоспроможної високоякісної продукції;

— запровадження активної маркетингової стратегії пошуку нових
ринків збуту своєї продукції;

— вкладання зароблених коштів насамперед у розвиток виробництва
і оновлення технологій.

Для активізації інвестиційної діяльності приватизованих підприємств,
крім того, кожне підприємство повинне сформувати стратегічний план своєї
інвестиційної діяльності, в якому відобразити такі ключові проблеми:

— визначити джерела та обсяги інвестиційних ресурсів, які можуть
бути залучені в конкретні періоди часу;

— провести розрахунки ефективності інвестиційних проектів та
обґрунтувати інвестиційні пріоритети;

— розробити механізми найбільш раціонального використання
інвестиційних ресурсів на підприємстві.

Вирішення цих проблем повинні здійснювати як представника владних
структур на всіх рівнях національної економіки, так і менеджмент
підприємств.

Основу концепції формування та реалізації інвестиційної політики
становлять такі принципи:

— принцип узгодження економічних інтересів власника, інвестора
та держави;

— принцип спрямованості на досягнення довгострокових цілей;

— принцип пропорційного розвитку всіх підсистем підприємства.

На сьогодні в Україні крім зовнішніх інвесторів є і власні внутрішні
потенційні інвестори. Однак для ширшого залучення внутрішніх інвестицій
необхідні механізми, які б сприяли залученню тіньових капіталів.
Вирішення цієї проблеми потребує розробки державних програм. Виходячи з
першочергових завдань економічної політики, пріоритетними можна визнати
ті напрямки інвестування, які спроможні в порівняно короткий термін
забезпечити відчутні зрушення в економіці регіону.

Такими першочерговими завданнями можна вважати ті, що забезпечують
приріст обсягів виробництва високоякісної конкурентноздатної продукції в
регіоні. Такими напрямками є галузі виробництва з:

— коротким терміном окупності (легка, харчова промисловості);

— суттєвим мультиплікативним ефектом, тобто виробництво на яких
забезпечує розвиток супутніх виробництв;

— значним експортним потенціалом і конкурентоспроможністю;

— виробництво імпортозамінної продукції.

Джерелами інвестиційних ресурсів, як вже було сказано, можуть бути як
зовнішні, так і внутрішні інвестиції.

Для ширшого залучення як іноземних, так і внутрішніх інвесторів у
регіоні, повинна бути розроблена спеціальна стратегія залучення
іноземних інвестицій у регіон. Стратегія повинна бути сформована за
принципом системного підходу і включати всі можливі взаємопов’язані
елементи впливу на надходження інвестицій у регіон. Крім того, вона
повинна відповідати принципу реальності, це значить бути сформованою
таким чином, щоб її можна було впровадити в реальну практику, тобто щоб
вона не була занадто теоретичною.

Доцільно визначити такі елементи стратегії залучення інвестицій у
регіон:

1. Створення Агенцій регіонального розвитку, які надаватимуть
інформацію як для потенційних інвесторів про підприємства, так і для
підприємств про інвесторів.

2. Розвиток недержавних фондів, асоціацій, які сприятимуть залученню
фінансових ресурсів у регіон.

3. Розширення спеціалізованих тренувальних програм в університетах,
інститутах щодо інвестиційного менеджменту.

4. Співпраця з іншими регіонами як за кордоном (транскордонне
співробітництво), так і в Україні щодо вкладання коштів у підприємства
регіону.

5. Страхування інвестицій.

6. Навчання населення, як заробляти кошти, інвестуючи їх в те чи
інше підприємство.

7. Розвиток фізичної інфраструктури регіону з метою створення
нормальних умов роботи закордонних інвесторів.

Впровадження стратегії для збільшення інвестиційних надходжень у регіон
вимагає створення спеціальної робочої групи для подальшої розробки та
імплементації з представників:

— Міністерства економіки та Міністерства фінансів України;

— обласних органів державної влади та місцевого самоврядування;

— функціонуючих інвестиційних компаній та недержавних
організацій;

— консультантів із питань інвестицій, аналітиків, радників як
зарубіжних, так і вітчизняних.

Тому, ефективне функціонування економіки ринкового типу вимагає
сприятливого комбінування різноманітних регулювань, які впливають на
інвестиційну активність підприємств та інвесторів у регіоні.

Сприятливий інвестиційний клімат створюється державою і впливає на всіх
учасників інвестиційних процесів. Сукупність показників, за якими
вітчизняні та зарубіжні аналітики в різний час пропонували визначати
рівень інвестиційної привабливості регіонів, систематизовано у статті
російського вченого А. Асаула [1, c. 56]

Всю систему названих показників зведено у три великі групи факторів,
які визначають рівень привабливості території для інвесторів: Фактори,
що впливають на рівень інвестиційного потенціалу регіону
(природно-географічний, трудовий, виробничий, інноваційний,
інституціональний, інфраструктурний, фінансовий, споживчий потенціали),
фактори, що визначають рівень некомерційних інвестиційних ризиків
(законодавчі, політичні, соціальні, економічні, екологічні та
кримінальні ризики), інвестиційна активність (концентрація і розподіл
інвестиційного капіталу, активізація впровадження нових виробничих
потужностей, розвиток прямих і портфельних інвестицій).

Висновки

Отже, для створення сприятливого інвестиційного клімату держава
використовує різноманітні типи регулювань: податкове,
фінансово-кредитне, антимонопольне тощо. Покращення якості регулювань
дозволить реалізувати потенційні можливості суб’єктів економічної
діяльності, спрямованих на отримання прибутку від своєї діяльності, а
відтак наповнення бюджету та створення робочих місць у регіоні.

Література

1. Асаул А. Систематизация факторов, характеризующих инвестиционную
привлекательность регионов / А. Асаул // Регіональна економіка. –
2004. – № 2. – С. 53 – 62.

2. Закон України “Про Антимонопольний комітет України” // Відомості
Верховної Ради України. – 1993. – №50. – С. 472.

3. Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18 лютого
1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 19192. – №21. – С. 296.

4. Мельник П.В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці /
П.В.Мельник. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України,
2001. – С.13–15.

5. Орлов П., Орлов С. Про використання в Україні різних систем
амортизації / П.Орлов, С.Орлов // Економіка України. – 2005. – №5. –
С.38.

6. Романюк М.В. Податкова система та інвестиційна привабливість
економіки України / М.В. Романюк // Фінанси України. – 2006. – №1. –
С.39.

7. Харламова Г.О. Вплив інвестицій на економічне зростання / Г.О.
Харламова // Фінанси України. – 2005. – №3. – С.57,58.

8. Чемодуров О. Зовнішні джерела фінансування модернізації українських
підприємств / О. Чемодуров // Економіка України. – 2005. – №9. – С.57.

9. Червова Л.Г.,Назарчук М.І. Правове регулювання інвестиційної
діяльності / Л.Г.Червова, М.І Назарчук // Фінанси України. – 2005. –
№4.– С.68,69.

10. Daniels B. Capital Is Only Part of the Problem.// In P. Bearse
(ed.), . New York: Elsevier. – 1982. – P. 53–76., Gaston R.J. Finding
Private Venture Capital for Your Firm// A Complete Guide. – New York:
John Wiley and Sons. – 1989. – P.45–47.

Похожие записи