Пошукова робота
Дослідження іноземних інвестицій
Інвестиції можуть здійснюватися шляхом:
• створення підприємств із спільною участю іноземного капіталу (спільних
підприємств);
• створення підприємств, що цілком належать іноземним інвесторам, їх
філій і представництв;
• придбання іноземним інвестором у власність підприємств, майнових
комплексів, будинків, споруд, часток у підприємствах, акцій, облігацій
та інших цінних паперів;
• придбання прав користування землею та іншими природними ресурсами, а
також інших майнових прав;
• надання позик, кредитів, майна і майнових прав і т. ін. Проблема
полягає у стимулюванні ефективного залучення іноземного капіталу. У
цьому зв’язку постають два питання: які сфери народного господарства
підлягають обмеженню, у які галузі та у яких формах передусім треба
залучати капітал. Іноземний капітал можна залучати у формі приватних
інвестицій — прямих і портфельних, а також у формі кредитів і позик.
Прямими інвестиціями вважають капітальні вкладення в реальні активи
(виробництво) інших країн, в управлінні якими бере участь інвестор.
Інвестиції можна вважати прямими, якщо іноземний інвестор володіє не
менше ніж 25 % акцій підприємства, або їх контрольним пакетом, величина
якого може коливатись у досить широких межах залежно від розподілу акцій
серед акціонерів.
Прямі іноземні інвестиції — це щось більше, ніж просте фінансування
капіталовкладень в економіку, хоча саме по собі воно вкрай необхідне
нині для України. Прямі іноземні інвестиції забезпечують підвищення
продуктивності і технічного рівня українських підприємств. Розміщуючи
свій капітал в Україні, іноземна компанія приносить із собою нові
технології, нові способи організації виробництва і відкриває для нас
світовий ринок.
Портфельними інвестиціями прийнято називати капіталовкладення в акції
зарубіжних підприємств, що не дають права контролю над ними, в облігації
й інші цінні папери іноземної держави і міжнародних валютно-фінансових
організацій.
Існують також реальні інвестиції. Це капітальні вкладення в землю,
нерухомість, машини й устаткування, запасні частини і т. ін. Реальні
інвестиції містять у собі і витрати оборотного капіталу.
Два види інвестицій (прямі і портфельні) зумовлені аналогічними, але не
однаковими мотивами. В обох випадках інвестор прагне дістати прибуток за
рахунок володіння акціями дохідної компанії. Однак при здійсненні
портфельних інвестицій інвестор зацікавлений не в тім, щоб управляти
компанією, а передусім в одержанні доходу за рахунок майбутніх
дивідендів. Здійснюючи прямі капіталовкладення, іноземний інвестор (як
правило, велика компанія) прагне взяти у свої руки управління
підприємством. Вкладаючи капітал, він вважає, що саме Україна є
придатним місцем для випуску його продукції, яка реалізовуватиметься або
на українському споживчому ринку (наприклад, ресторани МакДональдс), або
на світовому ринку (у разі інвестицій в українську авіаційну
промисловість). Україні необхідно докладати всіх зусиль до залучення
обох видів інвестицій, оскільки будь-який з них сприяє майбутньому
зміцненню економіки України. Іноземний капітал може мати доступ у всі
сфери економіки (за винятком тих, що належать до державної монополії)
без завдання шкоди національним інтересам. Галузеві обмеження повинні
поширюватися тільки на прямі іноземні інвестиції. їх залучення варто
обмежити в галузях, пов’язаних з безпосередньою експлуатацією
національних природних ресурсів (наприклад, видобувні галузі, вирубка
лісу, промисел риби), у виробничій інфраструктурі (енергомережі, дороги,
трубопроводи і т. ін.), у сфері телекомунікаційного і супутникового
зв’язку. Подібні обмеження закріплені в законодавствах багатьох
розвинених країн, зокрема у США. У перелічених галузях доцільно
використовувати альтернативні прямим інвестиціям форми залучення
іноземного капіталу. Це можуть бути зарубіжні кредити і позики.
Незважаючи на те, що вони збільшують тягар державного боргу, залучення
їх є виправданим з погляду дотримання національних інтересів, враховуючи
швидку окупність капіталовкладень у зазначені сфери.
Однак для цього необхідно створити ефективну систему управління
використанням зарубіжних кредитів. Такий капітал у формі підприємств із
100 % іноземною участю доцільно залучати у виробництво і переробку
сільськогосподарської продукції, виробництво будівельних матеріалів,
будівництво (у тому числі житлове), для випуску товарів народного
споживання, у розвиток ділової інфраструктури. Стимулювати залучення
портфельних інвестицій необхідно в усі галузі економіки. При цьому,
залучаючи вагомі фінансові ресурси, українська сторона не втрачає
контроль над об’єктом інвестування. Це особливо важливо для тих галузей,
що мають стратегічне значення для країни, насамперед пов’язаних з
видобутком ресурсів. Однак, на жаль, доводиться констатувати, що через
неправильну інвестиційну політику портфельних іноземних інвестицій в
Україні нині практично немає.
Залученню в інвестиційну сферу приватного національного та іноземного
капіталу перешкоджають політична нестабільність, інфляція,
недосконалість законодавства, нерозвиненість виробничої та соціальної
інфраструктури, недостатнє інформаційне забезпечення. Ці проблеми
загалом підсилюють свій негативний вплив на інвестиційну ситуацію.
Слабке залучення прямих іноземних інвестицій в українську економіку
зумовлюється розбіжностями між виконавчою і законодавчою гілками влади,
соціальною напруженістю (страйки, невдоволення широких верств населення
ходом реформ), рівнем злочинності і безсиллям влади, недосконалим
законодавством, інфляцією, спадом виробництва, безупинним падінням курсу
гривні, її не-конвертованістю та ін.
Український уряд в останні роки виявив до зарубіжних компаній скоріше
подвійне ставлення, ніж звичайну привітність. Офіційна політика на
словах прагне надавати підтримку прямим іноземним інвестиціям, але на
практиці зарубіжні фірми стикаються з неймовірними труднощами,
намагаючись вкласти капітал в українську економіку. Українське
законодавство нестабільне, а тому комерційна діяльність має долати
безліч бюрократичних перепон. Крім того, складається враження, що
більшість українських політиків просто бояться прямих іноземних
інвестицій. Окремі з них переконані, що іноземні інвестиції є засобом
“обдурювання”, що зарубіжні компанії просто експлуатують українську
економіку, не забезпечуючи її розвиток.
Усі ці фактори перекреслюють такі привабливі якості України, як її
природні ресурси, могутній, хоча й технічно застарілий і хронічно
недовантажений виробничий апарат, наявність дешевої і достатньої
кваліфікованої робочої сили, високий науково-технічний потенціал. У
ринковій економіці сукупність політичних, соціально-економічних,
фінансових, соціокультурних, організаційно правових і географічних
факторів, властивих тій чи іншій країні, прийнято називати інвестиційним
кліматом. Ранжирування країн світового співтовариства за індексом
інвестиційного клімату чи зворотним йому показнику індексом ризику
слугує узагальнюючим показником інвестиційної привабливості країни і
своєрідним “барометром” для іноземних інвесторів. Залежність потоку
іноземних інвестицій від індексу інвестиційного клімату носить майже
лінійний характер.
Неважко помітити, що Україна географічно розташована між найбільшими
газовидобувними регіонами та основними споживачами газу. Тому
невипадково, що Україна стала найбільшою транзитною країною світу. Через
неї щороку перекачується 120-140 млрд куб. м газу, у тому числі до країн
Центральної та Західної Європи й Туреччини — 110-120 млрд куб. м.
Слід зважати і на те, що за важкий в економічному плані період 1991-2000
pp., пов’язаний зі становленням української держави та переведенням
економіки на ринкові умови господарювання, транзит газу не тільки не
зменшився, а навпаки, спостерігається тенденція до його зростання.
Важливим фактором залучення інвесторів є приватизація об’єктів
ТЕК-обленерго. Необхідно провести їх приватизацію таким чином, щоб
світова громадськість переконалась, що в Україні діють стабільні і
прозорі ринкові механізми.
На сьогоднішній день вирішені майже всі питання, що турбують потенційних
інвесторів, у тому числі пов’язані з реструктуризацією колишніх боргів,
дисципліною оплати за електроенергію, методологією визначення тарифів на
електроенергію.
Як видно з аналізу законодавств країн колишнього СРСР, за подібності
багатьох формулювань в окремих країнах незалежно від задекларованих
загальних положень вже прийнятий режим найбільшого сприяння іноземним
інвесторам порівняно з Україною. Це виражається у повному чи частковому
звільненні від сплати податку на прибуток у перший період експлуатації
підприємства (Казахстан, Білорусія, Киргизія, Литва, Туркменія) і
зниженні його в наступний період (Казахстан, Киргизія, Литва, Естонія),
митних пільгах для таких підприємств: тарифних (Молдова, Росія,
Туркменія, Естонія) і нета-рифних (Молдова). Зазначені заходи мають
компенсувати несприятливий інвестиційний клімат у цих країнах і побічно
підстрахувати іноземних інвесторів від надлишкового ризику.
Передбачаються ще й такі заходи: надати податкові “канікули”, звільнити
підприємства з іноземними інвестиціями від сплати податків та імпортного
мита на необхідні виробничі компоненти, а головне, що найважливіше для
іноземних інвесторів, — надати їм право власності на землю при створенні
нових підприємств.
В Україні й дотепер відсутня своя система оцінювання інвестиційного
клімату загалом та окремих регіонів. Зазвичай іноземні інвестори
орієнтуються на оцінки численних фірм, що регулярно відслідковують
інвестиційний клімат у багатьох країнах світу, у тому числі й в Україні.
Однак оцінки інвестиційного клімату в Україні, що даються зарубіжними
експертами на їхніх регулярних засіданнях, проведених поза Україною і
без участі українських експертів, є недостатньо достовірними. У зв’язку
з цим постає завдання сформувати систему моніторингу інвестиційного
клімату в Україні загалом та її регіонах. Це сприятиме залученню і
оптимальному використанню іноземних інвестицій, слугуватиме орієнтиром
українським банкам у власній кредитній політиці.
На жаль, інвестиційний клімат в Україні є несприятливим порівняно із
країнами Центральної та Східної Європи. Здебільшого відповідальні за
такий стан, безсумнівно, центральні органи влади. Однак місцеві органи
влади також можуть впливати на формування інвестиційного клімату у своїх
регіонах. Відомі випадки, коли компанії згортали своє виробництво в
одних областях України, одночасно розширюючи його в інших, що свідчить
про суттєві відмінності в інвестиційному середовищі всередині країни.
Проте громадськість не приділяє належної уваги позитивним чи негативним
діям органів місцевої влади. Відтак, відсутність порівняльного аналізу
інвестиційного клімату на регіональному рівні знижує політичний тиск у
напрямі розвитку економічних реформ на місцях.
Інститутом реформ робляться спроби проводити дослідження інвестиційного
клімату регіонів України, здійснюється розрахунок загального рейтингу
інвестиційної привабливості 24 областей, Автономної Республіки Крим та
міста Києва.
Результати визначення цього рейтингу за підсумками 2000 року підтвердили
тенденцію до концентрації інвестиційних потоків (як іноземного, так і
вітчизняного походження) в економіці столиці. Київ зі значним відривом
очолив рейтингову таблицю. До групи “лідерів” також увійшли Донецька,
Дніпропетровська, Львівська, Харківська та Одеська області. Привертає
увагу той факт, що згадані шість регіонів виробляють майже половину
всієї валової доданої вартості країни .
Як у наукових колах, так і серед підприємців існує багато версій
визначення поняття “інвестиційний клімат”. Але всі вони погоджуються, що
інвестиційний клімат — це комплексне економіко-політичне явище, що
формується під впливом великої кількості чинників. Ці чинники, як
правило, піддаються адекватному кількісному оцінюванню, а відтак, і
порівняльному аналізу, який дає змогу ідентифікувати рівень
інвестиційної привабливості певного регіону (чи країни) на тлі інших
територій.
У світі поширена практика оцінювання економік окремих країн щодо
сприятливості інвестиційного клімату, їх класифікація за рівнем
інвестиційного потенціалу чи ступенем інвестиційного ризику. Такі
дослідження здійснюють окремі спеціалізовані інституції та міжнародні
економічні видання. Зокрема, швейцарський Міжнародний Інститут Розвитку
Менеджменту щорічно публікує звіт про міжнародну конкурентоспроможність
47 країн світу. Станом на квітень 2000 р. перша трійка виглядала так:
США, Сінгапур і Фінляндія. Серед посткомуністичних країн найвищу
сходинку посіла Угорщина — 27-ме місце. Словенія, Чехія і Польща
покращили свої позиції порівняно з минулорічним рейтингом, посівши
відповідно 35-те, 37-ме і 40-ве місця. Замикає рейтингову таблицю на
47-й сходинці Росія, водночас Україна навіть не ввійшла до цього
переліку.
Альтернативний підхід до глобальних міжрегіональних порівнянь пропонує
міжнародна організація “Economist Intelligence Unit” (Лондон). За
результатами дослідження інвестиційного клімату 60-ти національних
економік найкращою країною світу для бізнесу у 2000-2004 pp. було
визнано Голландію. Гонконг утратив лідерство у цьому рейтингу,
перемістившись на 6-ту позицію. Україна при цьому посіла 56-те місце,
пропустивши на три сходинки вперед Російську Федерацію.
Рейтинг національних економік Всесвітнього економічного форуму в Давосі
(Швейцарія) визначається на основі критерію конкурентоспроможності їх
продукції на міжнародних ринках. За підсумками 1999 року Україна посідає
у цьому рейтингу 58-ме, передостаннє місце. Нашими сусідами є Зімбабве
(57-ме місце) та Російська Федерація (59-те місце). До першої десятки
увійшли Сінгапур, США, Гонконг, Тайвань, Канада, Швейцарія, Люксембург,
Велика Британія, Нідерланди та Ірландія.
Метою дослідження було проведення порівняльного аналізу інвестиційного
клімату окремих територій, що входять до складу унітарної держави. Такий
підхід зумовлений існуванням суттєвих відмінностей в економічному та
соціальному розвитку регіонів країни, яка займає значний географічний
простір (територія України є однією з найбільших у Європі).
Диференціація обсягів прямих іноземних інвестицій, зроблених в
регіональні економіки України, свідчить про різну інвестиційну
привабливість її регіонів, зокрема, для іноземного інвестора.
За даними Держкомстату України, на 1 січня 2002 р. в економіку України
іноземними інвесторами зроблено прямих капіталовкладень на суму близько
4 млрд дол. інвестицій. При цьому 85 % з них здійснено за останні п’ять
років.
У розрахунку на одного мешканця України на початок 2000 р. припадало 65
дол. прямих іноземних інвестицій. Згідно з дослідженням, проведеним
Європейським банком реконструкції та розвитку, серед 26 країн з
перехідною економікою за загальними обсягами прямих іноземних інвестицій
на душу населення Україна посідає 24-те місце, випереджаючи лише
Таджикистан та Білорусь. Для порівняння: в Угорщині щорічно залучається
в середньому 1000 дол. на душу населення, у Чехії — 400, Естонії — 320,
Польщі — 110 дол.
В Україні починаючи з 1995 р. щорічні темпи приросту обсягів прямих
іноземних інвестицій поступово зменшувались (із 56,5 % у 1995 р. до 19,4
% у 1998 р.), а у 1999 р. спостерігалось їх зменшення на 41,5%.
На відміну від попередніх років у 1998-1999 pp. прямі іноземні
інвестиції здійснювалися переважно у грошовій формі (61,9 % у 1998 р. та
47,5% у 1999 p.).
Понад третини підприємств України, що були реципієнтами прямих іноземних
інвестицій, мають від 90 до 100 % іноземного капіталу у статутному
фонді.
Левова частка всіх інвестицій в Україну (понад 70 %) припадає на
резидентів 9 країн світу: США (18,1 %), Нідерланди (9,3 %), Російська
Федерація (8,9 %), Велика Британія (7,5 %), Німеччина (7,1 %), Кіпр (6
%), Корея (5,3 %), Віргінські острови (4,5 %), Швейцарія (4,1%).
За галузями вкладення структура прямих іноземних інвестицій виглядає
таким чином:
1) харчова промисловість (20,4 %);
2) внутрішня торгівля (17,2 %);
3) машинобудування і металообробка (10,9 %);
4) фінанси, кредит і страхування (6,1 %);
5) паливна промисловість (5,8 %);
6) транспорт і зв’язок (5,3 %);
7) чорна металургія (4 %);
8) хімічна промисловість (3,7 %);
9) будівництво (3,6 %);
10) охорона здоров’я, фізична культура і соціальне забезпечення (3,6 %).
Майже три чверті всіх інвестицій здійснено у підприємства таких
регіонів:
• м. Київ — 1031,3 млн дол., з них 32 % — у внутрішню торгівлю,
14.3 % — фінанси, кредит і страхування;
• Київська область — 79,2 % у харчову промисловість;
• Донецька область — 41,2 % у чорну металургію, 11 % у харчову
промисловість;
• Запорізька область — 75,6 % у машинобудування і металообробку;
• Полтавська область — 71,6 % у паливну промисловість;
• Дніпропетровська область — 25,8 % у внутрішню торгівлю,
21.4 % у машинобудування і металообробку;
• Одеська область — 20,2 % у внутрішню торгівлю, 13,3 % у харчову
промисловість, 13,1 % у транспорт.
“Coca-Cola Beverages Ukraine Ltd” у Київській області, ЗАТ
“Ав-тоЗаз-Деу” в Запорізькій, “Укртатнафта” і ЗАТ “Івеко-Краз” в
Полтавській, TOB “Істіл-ДМЗ” в Донецькій, “McDonalds Ukraina Ltd.”, СП
“Реемтсма — Київ тютюнова фабрика” та TOB “Телесистеми України” у Києві,
ВАТ “Азот” і тютюнова компанія “ВАТ — Прилуки” в Чернігівській області,
AT “Харківська тютюнова фабрика” — разом ці компанії є реципієнтами 25 %
загального обсягу прямих іноземних інвестицій в Україну.
На теренах колишнього Радянського Союзу вже робилися спроби кількісного
оцінювання відмінностей економічного розвитку регіонів у межах однієї
держави. Зокрема, у Росії в 1995 р. фахівці консалтингового агентства
“Експерт-Регіон” розробили методику, на основі якої проводиться
визначення рейтингу інвестиційного потенціалу та ризику кожного з 89
суб’єктів Російської Федерації.
В Україні ініціатором здійснення економіко-статистичних порівнянь
інвестиційного клімату регіонів стала компанія “Омета-Інвест”. Однак її
дослідження обмежилися міжрегіональними порівняннями у 1992-1993 pp.
Згодом, у 1999 p., алгоритм визначення регіональних інвестиційних
ризиків був розроблений групою українських фахівців під керівництвом
проф. О. Слюсаренка.
Оригінальний підхід до проведення інтегрального оцінювання
підприємницької діяльності у регіонах України був запропонований
міжвідомчим відділом методології регіональної та транскордонної
статистики НДІ статистики Держкомстату України та Інститутом
регіональних досліджень HAH України під керівництвом проф. Я. Побурка.
За цією методикою на основі низки первинних показників визначається
інтегральний індекс підприємницької діяльності, що характеризує рівень
економічної активності та ефективність виробництва у певному регіоні.
Завдяки проведенню ринкових реформ іноземні інвестиції мають стати
перспективнішими, ніж у 80-ті роки. Так, у найближчі 10 років приватний
сектор Європи, США та Японії, напевно, стане для України основним
джерелом інвестиційного капіталу. Однак до того, як це відбудеться,
кредиторами України, швидше за все, будуть не приватні інвестори, а
зарубіжні уряди та офіційні організації.
Сутність діяльності міжнародних організацій, що беруть участь у наданні
фінансової допомоги Україні, має різний характер.
Першим кредитором є Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця організація
займається фінансуванням державних програм боротьби з високою інфляцією
і загальною валютно-фінансовою нестабільністю. У своїй діяльності МВФ
керується принципом обумовленості, відповідно до якого країни-члени
можуть одержати кредити від нього лише за умови, що вони зобов’язуються
проводити певну економічну політику. Умови, що їх висуває МВФ, бувають
настільки важкими, що лише ускладнюють проведення реформ.
Другим великим міжнародним кредитором є Всесвітній банк. На відміну від
МВФ, діяльність якого спрямована на сприяння розв’язанню короткочасних
макроекономічних криз, Всесвітній банк займається проблемами
довгострокового економічного розвитку. Пріоритетними для нього є
структурні перетворення — лібералізація торгівлі, приватизація, реформи
системи освіти й охорони здоров’я, інвестиції в інфраструктуру, тобто
реформи, що є запорукою довгострокового економічного зростання.
Всесвітній банк надає довгострокові позики, як правило, на комерційних
умовах, хоча бідним країнам вони надаються на пільгових умовах.
Всесвітній банк надає два види кредитів:
• цільові кредити — для фінансування конкретних інвестиційних проектів,
наприклад будівництва дороги, моста чи електростанції;
• програмні кредити — допомагають уряду здійснити структурні реформи у
ключових галузях економіки, наприклад провести лібералізацію торгівлі.
Тут кредит не стільки забезпечує виконання певного інвестиційного
проекту, скільки є засобом загального фінансування державного бюджету
відповідно до кардинальної зміни економічної політики.
Третя впливова і кредитна організація — Європейський банк реконструкції
і розвитку (ЄБРР), створений у 1991 р. спеціально для надання допомоги
країнам Східної Європи і колишнього Радянського Союзу на етапі ринкових
перетворень. Він являє собою приклад “банку регіонального розвитку”,
основне завдання якого полягає у сприянні довгостроковому економічному
зростанню певного регіону за рахунок фінансування різних інвестиційних
проектів. Особливе ж призначення ЄБРР полягає в наданні кредитів,
насамперед молодому приватному сектору країн колишнього соціалістичного
табору.
Четвертим джерелом офіційної фінансової підтримки є допомога, що
надходить уже не від міжнародних організацій, а від окремих західних
урядів. Ця допомога надається у різних формах:
• уряди Заходу надають урядам інших країн (наприклад, України) прямі
кредити і безоплатні позики, намагаючись допомогти їм розв’язати
невідкладні проблеми гуманітарного та економічного характеру;
• вони виділяють кредити окремим компаніям цих країн, щоб ті могли
придбати у країни донора промислове устаткування та інші товари.
Ці дві форми кредитування вигідні обом сторонам.
Останніми роками Україна одержувала допомогу з усіх перелічених вище
джерел, однак обсяги і види цієї допомоги не завжди відповідали її
реальним потребам.
Залучення інвестицій (іноземних і національних) в українську економіку є
життєво важливим засобом усунення інвестиційного “голоду” у країні.
Особливу роль в активізації інвестиційної діяльності має зіграти
страхування інвестицій від некомерційних ризиків. Важливою умовою, на
яку завжди звертають увагу приватні капіталовкладники (як вітчизняні,
так і іноземні), є наявність постійного і загальновідомого набору правил
(законів), сформульованих таким чином, щоб потенційні інвестори могли
розуміти і передбачати, що саме ці правила (закони) застосовуватимуться
до їхньої діяльності. В Україні, що перебуває в стадії безупинного
реформування, правовий режим непостійний.
Для того щоб іноземні інвестори не боялися вкладати свої кошти в
економіку України, необхідні дуже серйозні зміни в її інвестиційному
кліматі. Велику роль тут може зіграти законодавче визначення прав
власності на землю.
Для стабілізації економіки і поліпшення інвестиційного клімату потрібно
вжити кардинальних заходів, спрямованих на формування у країні як
загальних умов розвитку цивілізованих ринкових відносин, так і
специфічних, що сприятимуть вирішенню завдань залучення іноземних
інвестицій.
Серед заходів загального характеру насамперед варто назвати такі:
• досягнення національної згоди між різними владними структурами,
соціальними групами, політичними партіями та громадськими організаціями;
• суттєве посилення боротьби зі злочинністю;
• гальмування інфляції всіма відомими у світовій практиці засобами, за
винятком невиплати трудящим зарплати;
• перегляд податкового законодавства у бік його спрощення і стимулювання
виробництва;
• мобілізація вільних засобів підприємств і населення для інвестування
шляхом підвищення процентних ставок за депозитами і внесками;
• упровадження в будівництво системи оплати об’єктів за кінцеву
будівельну продукцію;
• запуск передбаченого законодавством механізму банкрутства;
• надання податкових пільг банкам, вітчизняним і іноземним інвесторам,
що здійснюють довгострокові інвестиції, з метою компенсації їхніх
збитків від уповільненого обороту капіталу порівняно з іншими напрямами
їхньої діяльності;
• формування загального ринку країн колишнього СРСР із вільним
переміщенням товарів, капіталу і робочої сили.
Активізації інвестицій мають сприяти також такі заходи:
• створення системи прийому іноземного капіталу, що включає широку і
конкурентну мережу державних інститутів, комерційних банків і страхових
компаній, які страхуватимуть іноземний капітал від політичних і
комерційних ризиків, а також інформаційно-посередницьких центрів, що
займатимуться підбором і замовленням актуальних для України проектів,
пошуком зацікавлених у їх реалізації інвесторів та оперативному
оформленні угод “під ключ”;
• розробка і прийняття програми зміцнення курсу гривні і переходу до її
повної конвертованості.
Є ще один шлях активізації інвестиційної діяльності з боку іноземного
інвестора, який поки що не перетворився у фактор макроекономічного
значення. Так, питома вага іноземних інвестицій в загальному обсязі
довгострокових капіталовкладень залишається незначною (за різними
оцінками, 5-10 %). Частка продукції, що випускається на підприємствах за
участю іноземного капіталу, в загальному обсязі промислового виробництва
становить лише близько 5 %. На іноземні підприємства і підприємства
змішаної власності за участю українських та іноземних інвесторів взагалі
припадає близько 1 % основного капіталу. Однак важливі не тільки
масштаби, а й ефективність використання іноземних інвестицій, їх вплив
на розвиток української економіки.
Державне регулювання іноземних інвестицій в Україні є суперечливим і
малоефективним насамперед через відсутність концепції національних
інтересів, без якої неможливо створити комплексну законодавчу базу
такого регулювання з відповідними виконавчими структурами і жорсткими
механізмами контролю.
Між інтересами експортерів та імпортерів капіталу існують об’єктивні
протиріччя, що в умовах економічної нерівності партнерів ставлять більш
сильну сторону (як правило, експортера капіталу) у краще положення при
виборі умов інвестування. Наприклад, в Україні це призвело до того, що
залучений іноземний капітал слабко “працює” на соціально-економічну
стабілізацію у країні.
Водночас світовий досвід доводить, що позитивний вплив іноземного
капіталу на економіку приймаючої країни досягається лише в тому разі,
коли держава-імпортер проводить активну політику, зокрема порівнює
потенційну вигоду, яку вона матиме при вирішенні національних
господарських і політичних завдань з можливою загрозою суверенітету і
незалежності через безконтрольний допуск іноземних інвесторів. Тому
держава повинна спрямувати іноземні інвестиції в такі галузі й у такій
кількості, що відповідатимуть її довгостроковим інтересам. На жаль, при
розробці державних заходів для залучення іноземних інвестицій в
економіку України переважає однобічний підхід, що виходить із припущення
про винятково позитивний вплив іноземного капіталу.
Іноземні фірми-інвестори зацікавлені, наприклад, в одержанні з України
продукції екологічно “брудних” виробництв. При цьому, вкладаючи кошти в
українську економіку, вони нав’язують такі схеми фінансування
інвестиційних проектів, що стимулюють їх власних товаровиробників. У
результаті велика частка іноземного капіталу залучається в Україну в
самих невигідних формах, наприклад у вигляді пов’язаних кредитів.
Одержали поширення кредитно-бартерні угоди, відповідно до яких
устаткування, необхідне для реалізації проекту, закуповується за рахунок
кредиту у країні, що надає цей кредит, а 70-80 % конкурентоспроможної
продукції, що буде зроблена на цьому устаткуванні, продається як сплата
за кредит. Унаслідок цього вітчизняні підприємства згортають своє
виробництво, а імпорт аналогічного устаткування зростає.
Відкидаючи можливість загрози національній безпеці, прихильники такого
підходу часто посилаються на досвід США, на які припадає понад 1/5
світових іноземних інвестицій, що еквівалентно 7 % валового внутрішнього
продукту цієї країни. Спробуємо розібратися, що ж ховається за
наведеними цифрами. Упродовж багатьох десятиліть у США діє налагоджена
система державного регулювання у сфері прямих іноземних інвестицій на
двох рівнях: федеральному і місцевому. Найважливішим напрямом
федерального регулювання є захист інтересів національної безпеки. При
цьому з кінця 80-х років тут безпека країни все більше пов’язується не з
військовим фактором, а зі станом національної економіки, з підтримкою і
посиленням конкурентоспроможності США у світі. Організаційною
структурою, що забезпечує контроль за інвестиційними потоками, є Комітет
з іноземних інвестицій. У законодавство США було введене виправлення,
відповідно до якого президент США наділявся повноваженнями блокувати чи
припиняти процеси злиття чи придбання американських фірм, пов’язані з
установленням контролю з боку іноземної сторони. Федеральні закони США
обмежують чи забороняють іноземну участь в деяких секторах економіки:
прибережне судноплавство, внутрішня авіація, будівництво
гідроелектростанцій, видобуток корисних копалин на федеральних землях,
банківська справа, засоби масової інформації, ядерна енергетика.
Важливим напрямом федерального регулювання іноземного інвестування є
захист технологічної бази США. Вона здійснюється через механізм видачі
ліцензій на передання технічної інформації іноземній стороні. Ліцензії
можуть бути анульовані виходячи із зовнішньополітичних розумінь чи з
метою захисту інтересів національної безпеки. Для іноземних фірм
ускладнене одержання “сертифіката надійності”, обов’язкового для роботи
за контрактами, що містять секретну інформацію.
Отже, навіть у країні, що має наймогутніший економічний потенціал, існує
розвинена і дуже жорстка система контролю за інвестиційними потоками з
метою запобігання втрати контролю над економікою і відповідно усунення
загрози національній безпеці.
Різке зниження капіталовкладень є найважливішим індикатором входження
економіки будь-якої країни у стан кризи, а пожвавлення інвестиційної
активності слугує неодмінною умовою виходу на стійку траєкторію
економічного зростання. В українській економіці перший етап цього
процесу був значно заглиблений і затягнутий, а другий етап загальмований
серйозними прорахунками економічної політики держави. Світовий досвід
свідчить, що без активізації ролі держави в інвестиційному процесі
шляхом його прямого і непрямого регулювання подолати депресивний стан
економіки, відновити і підвищити рівень економічного потенціалу України
неможливо.
Список використаної літератури:
Ближайшие 1000 дней: мероприятия экономической политики для Украины /
Нем. консультат. группа по вопр. экономики при правительстве Украины. —
К., 1999. — 169 с.
Бабищев В. Деякі аспекти обчислення амортизації основних засобів США й
України // Бізнес. — 1998. — № 2(48). — С 13-16.
Бершеда Е. Р. Межотраслевые связи в инвестиционном процессе. — К.: Наук,
думка, 1981. —224 с.
Бизнес-план инвестиционного проекта / В. М. Попов, Л. П. Кураков, Г. В.
Медведев и др. — М.: Финансы и статистика, 1997.
Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП “ИТЕМ”, ЛТД “Юнайтед
Лондон Трейд Лимитед”, 1995.
Бобков И. А. Регулирование воспроизводства инвестиций и основного
капитала в рыночной экономике. — М.: НИИуправления, 1991. — 256 с.
Бородюк В. Результативність економічних реформ в Україні // Економіка
України. — 1994. — № 7.
Бочаров В. В. Финансово-кредитные методы регулирования рынка инвестиций.
— М.: Финансы и статистика, 1993. — 244 с.
БугаряН. И., Гойко А. Ф., Рогожин П. С, Федоренко В. Г. Рынок,
предприятия и предпринимательская деятельность в Украине. — К.:
Укр-архстрой-информ, 1993. — 120 с.
Булгачев С. Н., Гечи М. Инвестиционная политика в капитальном
строительстве на новом этапе. — М.: Стройиздат, 1989. — 334 с.
Бушуев С. Д., Гурин Э. А. Инвестиционные инструменты проектного
менеджмента. —К.: УкрИНТЭИ, 1998.
ГазибековД., Анеелиди М. Инвестиционная деятельность перед вхождением в
рыночную экономику. —Ташкент: Изд-во ТИНХ, 1991. — 74 с.
Ганасенко Н. Моніторинг інвестиційного клімату в Україні // Укр.
інвестиційна газ. — 1996. — 19 груд. — С. 29.
Ганасенко Н. Політичний ризик інвестиційної діяльності в Україні // Укр.
інвестиційна газ. — 1997. — 23 січ. — С. 21.
Гилъфердинг Р. Финансовый капитал. Исследование новейшей фазы в развитии
капитализма. — М.: Изд-во соц.-экон. лит., 1959. — 492 с.
Голуб Л. Г., Хямаленс В. О. Как управлять инвестициями // Экономика
стр-ва. — 1990. — № 12. — С. 14-22.
Грегори П. Рынок финансового капитала в США и проблемы финансирования
советских инвестиций // Экономика стр-ва. — 1990. —№ 12. — С. 23-24.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
