Реферат на тему:
Державний внутрішній борг і його роль у розвитку грошового та
фінансового ринку
До державного внутрішнього боргу звичайно зараховують боргові
зобов’язання уряду, органів державної влади, муніципалітетів, а також
боргові зобов’язання з безумовною державною гарантією. Такі зобов’язання
приносять їх власникам певний, як правило фіксований, прибуток.
У розвинених країнах велика частина боргових зобов’язань держави (60-70
%) може вільно обертатися на відкритому ринку. Це так звана ринкова
складова внутрішнього державного боргу. Таким чином, боргові
зобов’язання водночас із спроможністю приносити фіксований прибуток
можуть також обертатися на вторинних ринках. Завдяки цьому такі
зобов’язання держави набирають форми цінних паперів. Боргові
зобов’язання держави, що обертаються на ринках, утворюють сукупність
державних цінних паперів.
Існують і неринкові боргові інструменти, що емітуються державою для
залучення коштів дрібних індивідуальних інвесторів (населення) і
спеціальних фінансових установ. Кошти населення мобілізуються державою
через систему заощаджень — у формі вкладів в ощадні установи, а також
цінних паперів (ощадних сертифікатів, дохідних і депозитних ощадних бон
тощо). Через емісію неринкових боргових зобов’язань у національному
масштабі акумулюються дрібні заощадження, що утворюють найстабільніший і
найбільший кредитний ресурс держави.
Ринкові боргові зобов’язання держави вільно продаються і купуються. За
строками погашення ринкові інструменти (державні позики) поділяються на
поточні, коротко-, середньо-, довгострокові та безстрокові. Для
залучення коштів у межах одного року в більшості країн використовують
казначейські векселі.
Структура державного боргу цінних паперів з різними властивостями і
строками погашення утворюється в результаті поєднання інтересів
держави-емітента та інвесторів — покупців цих паперів. Основна мета
держави — забезпечити стабільне джерело фінансування державного бюджету
в частині витрат, що перевищують податкові та неподаткові надходження,
за умови зберігання сталості грошового обігу. Інтерес інвесторів полягає
в надійному і ліквідному розміщенні капіталу, а також в одержанні
гарантованого відсоткового прибутку. Звідси випливає, що зміна структури
позик веде до зміни співвідношення інтересів держави і її кредиторів. А
це, у свою чергу, збільшує або зменшує приплив коштів для потреб
держави. Отже, з’являється можливість використовувати механізм
державного боргу як важіль економічного регулювання.
Природно, що уряд в особі його фінансових органів (Міністерство
фінансів) заінтересований у досягненні короткострокової фіскальної мети,
тобто в поповненні державного бюджету. Цей фіскальний орієнтир в окремих
випадках може провокувати державу (уряд) на форсування емісії боргових
зобов’язань, що часто призводить до надмірного “розбухання” грошової
маси (інфляції). Отже, потрібний стримуючий чинник — противага
фіскальним прагненням уряду. Роль такої противаги в ринковій економіці
відіграє Центральний банк, що коригує короткострокову мету уряду
відповідно до довгострокової мети стабілізації цін,
плавного збільшення грошової маси. Таке коригування здійснюється за
допомогою виконання Центральним банком функції агента уряду з розміщення
боргових зобов’язань та обслуговування державного боргу. Обслуговування
полягає в закупівлі та подальшому розміщенні короткострокових боргових
зобов’язань — казначейських векселів. Тим самим Центральний банк є
головним кредитором уряду в мобілізації ресурсів на виплату відсотків за
довгостроковими позиками, компенсацію флотаційних витрат на випуск нових
позик, на покриття тимчасових розривів між витратами і прибутками
державного бюджету тощо. Постійна, тобто довгострокова, частина
державної заборгованості регулюється урядом через погашення старих і
випуск нових позик, конверсію позик тощо.
Державному регулюванню підлягають не тільки реальна дохідна база бюджету
і частина податків та неподаткових надходжень, а й структура витрат, що
фінансуються через емісію боргових зобов’язань. З огляду на це
розрізняють активний і пасивний дефіцит державного бюджету. Активний
дефіцит, і відповідно активна політика бюджетного дефіциту, передбачає
використання коштів, що перебувають в обігу, понад наявні реальні
джерела доходів у зв’язку з підвищенням граничних суспільно необхідних
витрат. При цьому акумульовані в бюджеті позикові кошти спрямовуються
насамперед у комерційну сферу з метою прискорення обороту капіталу,
стимулювання розвитку підприємництва, підвищення темпів збільшення
національного доходу. Найчастіше ці кошти набирають форми бюджетних
(казначейських) позичок. Тим самим, використовуючи закон зростання
вартості, уряд цілеспрямовано регулює соціально-економічний розвиток
країни.
Пасивний бюджетний дефіцит формується під впливом інфляційних процесів у
зв’язку з потребою підтримання стабільного функціонування соціальної
сфери. Причому виникає чітка закономірність: що вищі темпи інфляції, то
швидше збільшується державний борг, а грошова емісія стає основним
джерелом покриття витрат бюджету. В умовах нестримної інфляції
збільшення боргу стає, по суті, нерегульованим. Водночас слід
ураховувати, що сучасні грошові системи грунтуються на нерозмінних
кредитних грошах і, отже, як необхідний компонент містять елемент
інфляції. Звідси випливає, що пасивний бюджетний дефіцит також є
об’єктом регулювання в межах активної політики, яка передбачає залучення
певної частини грошової маси, що перебуває в обігу, для фінансування
інвестиційних і соціальних програм.
Практика регулювання бюджетного дефіциту в розвинених країнах виробила
оптимальні структурні співвідношення між реальними доходами
і бюджетним дефіцитом, між активною і пасивною формами дефіциту. Так,
пасивний бюджетний дефіцит рекомендується обмежувати п’ятьма відсотками.
Загальний оптимальний розмір бюджетного дефіциту визначається
особливостями національної економіки. Наприклад, наприкінці 80-х років
бюджетний дефіцит у Франції становив 9,6 %, у США —11,6, у ФРН —14, в
Японії — 15,6, у Бельгії — 25,1, в Італії — 25,2, у Греції — 31,2% [33].
Таким чином, змінюючи співвідношення між податковими та іншими реальними
надходженнями до бюджету і розміром державного боргу, держава регулює
ділову активність у країні.
Центральний банк, купуючи казначейські векселі, забезпечує швидку
мобілізацію ресурсів для невідкладних державних інвестицій та інших
витрат. Крім того, як посередник між державою і її остаточними
кредиторами Центральний банк регулює обсяг грошової маси в обігу. З цією
метою Центральний банк продає казначейські векселі за нижчою ціною
(порівняно з ринковою), а купує за вищою. Відбувається оперативне
розширення або звуження портфеля векселів, що належать Центральному
банку, за рахунок зменшення або збільшення ліквідності (вільних
кредитних ресурсів) інших кредиторів, в основному комерційних та
інвестиційних банків. Зміна ліквідності негайно фіксується в новому
значенні депозитного відсотка, динаміка якого визначається динамікою
відсоткових ставок (дисконту) за казначейськими векселями. Так за
допомогою державного кредиту регулюються банківський кредит і грошова
система в цілому.
Отже, доходимо висновку: у країні державний борг виконує роль регулятора
економіки. По-перше, з його допомогою стимулюється ділова активність у
країні. По-друге, короткострокові папери боргу є ефективним засобом
оперативного регулювання кредитної політики комерційних банків і на цій
основі — загального обсягу грошової маси (у складі всіх її агрегатів).
По-третє, папери державного боргу (державний кредит) дають певну оцінку
ефективності використання позичкових коштів. По-четверте, державні цінні
папери — найнадійніше розміщення капіталу для інвесторів, оскільки вони
забезпечуються сукупними державними активами.
Регулюючі можливості державних цінних паперів можна використовувати
тільки за умови цивілізованих відносин державного боргу, що передбачає
відсутність прямого кредитування бюджетного дефіциту з боку Центрального
банку, оформлення боргових відносин за допомогою емісії цінних паперів,
ведення обліку операцій щодо боргу, публікацію
звітності про склад і структуру боргу в економічних виданнях тощо.
Практика фінансування боргу в Україні не відповідає цим умовам.
Державний борг СРСР мав в основному прихований характер, фінансувався за
рахунок кредитів Держбанку, тобто переважно за допомогою кредитної
емісії і використання змушених заощаджень населення та підприємств.
Україна повністю успадкувала цей механізм і змінити його дуже важко.
Проте саме в перебудові відносин державного боргу автори вбачають
вирішення центральної проблеми оздоровлення як грошового, так і
фінансового ринку. Це зумовлюється унікальною роллю державного кредиту в
системі економічних відносин, який визначає основні параметри
функціонування ринку грошей і ринку капіталів. Інакше кажучи, у
відносинах державного кредиту відбивається єдність грошового і
фінансового ринків.
Отже, механізм формування боргу в неринковій економіці грунтувався на
безповоротному кредитуванні Держбанку, масштаби якого постійно
збільшувалися; на системі змушених нагромаджень, що означало приховане
відволікання коштів населення і підприємств на покриття бюджетних
витрат; на збільшенні державної власності, утвореної внаслідок
використання змушених нагромаджень. Такий механізм формування державного
боргу виник у межах адміністративно-командної системи як наслідок
монополізму держави у фінансовій і грошово-кредитній сферах.
Необхідність безперервного фінансування держбюджетних об’єктів в умовах
галопуючої інфляції зумовлює наростання безповоротного боргу держави,
збільшення в платіжному обороті зайвих грошей. Таким чином, збільшення
грошової маси визначається не потребами господарського обороту, а
фіскальними цілями держави. Маса грошей у нагромадженнях і заощадженнях,
що приховано використані державою на покриття її витрат, і поточні
доходи суб’єктів економічної діяльності разом утворюють платоспроможний
попит, що не може бути цілком задоволений ні на споживчих, ні на
інвестиційних ринках. Ці кошти вже частково витрачені державою, вони
матеріалізувалися в державній власності. Однак це не веде до зменшення
платоспроможного попиту, оскільки збережено номінальний статус власників
коштів. З розширенням масштабів прихованого залучення нагромаджень
населення і підприємств на покриття державних витрат каналами кредитної
системи (використання бюджетом позичкового фонду), а також прямого
кредитування бюджетних витрат за допомогою кредитної емісії відбувається
прогресуюче знецінення грошової маси.
Безупинне знецінення нагромаджень означає, що відсутня гарантія
кредитної системи щодо зберігання цінності (товарності) грошей у
вкладах. Одноразові компенсації втрат проблеми не вирішують, бо не
усуваються причини знецінення. Борг кредитної системи населенню і
підприємствам й далі знецінюється. Звідси випливає, що кредитна система
як сукупність комерційних банків не спроможна повернути вкладникам
(населенню і підприємствам) мобілізовані в них кошти, тобто фактично
кредитна система є банкрутом стосовно своїх вкладників.
Прогресуюче знецінення грошей також означає, що Центральний банк як
кредитор держави оперує неповноцінними кредитними ресурсами. Причому їх
якість постійно погіршується. По суті, ці ресурси мають характер
позірних грошей, оскільки емітуються виходячи з потреби фінансування
державного боргу, а не з потреб господарського обороту. Отже, держава не
спроможна повернути Держбанку повноцінні кошти, узяті нею в борг,
навпаки, заборгованість погашається ще більш неповноцінними грошима. Це
ставить державу у становище банкрута стосовно Центрального банку.
Рекапіталізація банків в Україні здійснювалася через поширену практику
видачі централізованих кредитів Національним банком України. По суті,
комерційні банки, що мали кореспондентські рахунки в Центральному банку,
кредитувалися в необмежених обсягах; відбувалося інтенсивне підживлення
капіталів комерційних банків за рахунок безготівкової емісії
Центрального банку.
Слід зазначити, що на рахунках Центрального банку по лінії зовнішньої
заборгованості зафіксовано великі збитки. Ці збитки істотно зростали
через обвальну девальвацію карбованця. Втрати від девальвації також
фінансуються за рахунок централізованих грошових фондів держави.
Отже, у системі “державний бюджет — банки” постійно наростає взаємна
заборгованість державного бюджету (державний борг) і кредитної системи.
Причому що більше навантаження лягало на державний бюджет у зв’язку зі
списанням безнадійних кредитів, то більші потрібні були підживлення
дохідної бази бюджету за рахунок нових емісій, внаслідок чого
посилювалася інфляція.
У СРСР розглянуті процеси тривалий час мали прихований характер. У
1985-1990 pp. ситуація різко загострилася, що виявилося в
безпрецедентному прирості обсягу внутрішнього державного боргу (табл.
4).
Як бачимо, внутрішній державний борг СРСР за 5 років збільшився втричі.
На початок 1991 р. він перевищував 580 млрд крб.
Основним чинником збільшення внутрішнього боргу є збільшення обсягів
коштів, що залучаються з позичкового фонду держави для покриття дефіциту
бюджету. Велика частина державного боргу виникає за рахунок заощаджень
населення, тобто за рахунок поглиблення диспропорції між грошовою масою
і її товарним покриттям. Це пов’язано з тим, що потреби в бюджетному
фінансуванні постійно підвищуються, у тому числі й унаслідок інфляції, а
реальні надходження до держбюджету зменшуються. Зменшуються також
можливості прихованого залучення коштів підприємств на покриття
бюджетних витрат у складі позичкового фонду. Єдиним централізованим
кредитним ресурсом залишаються заощадження населення, акумульовані
Ощадбанком.
Лібералізація цін, різке посилення податкового пресу мають сприяти
розширенню реальної дохідної бази бюджету України. Водночас зменшаться
змушені нагромадження, почнеться відволікання грошей із вкладів і
депозитів в обіг. Очікується, що завдяки цьому зрівноважаться грошова і
товарна маси.
Оскільки 1992 р. в Україні характеризувався великим бюджетним дефіцитом,
то першочерговими завданнями уряду стали фінансова стабілізація, різке
зменшення дефіциту через щонайжорсткішу економію бюджетних витрат.
Передбачалося скоротити у 3-4 рази оборонні витрати, централізовані
виробничі інвестиції та дотації, значно зменшити кредити. Основними
джерелами поповнення бюджету України стали податок на додану вартість і
на прибуток, а також експортні мита.
Проте діючі ставки оподаткування прибутку і доданої вартості були такими
великими, що дестимулювали розвиток виробництва, зумовили подальше
зменшення його обсягів.
Проаналізуємо загальноекономічний вплив масового зростання потреби у
грошах для обслуговування операцій на споживчому та інвестиційному
ринках. На інвестиційних ринках стрибок цін на товари виробничого
призначення сприятиме моментальному загальному розширенню
безготівкової грошової маси, що відіграє роль облікових грошей при
обслуговуванні бартерних угод. На фінансовому становищі підприємств, що
мають великі запаси товарно-матеріальних цінностей для обміну, стрибок
цін практично не позначиться, оскільки збільшення витрат
компенсуватиметься надходженнями від обмінних операцій. По суті, при
бартерному обміні реально рухаються по рахунках тільки кошти, що
обслуговують сальдо заборгованості. У гіршому становищі опиняються
підприємства, що зовсім не мають запасів або мають незначні товарні
запаси, їм доведеться вишукувати для обороту чималі грошові суми. У
цілому потреба у грошах у сфері оптової торгівлі істотно підвищиться.
Ще більшою буде потреба в готівці для обслуговування платіжного обороту.
Група “змушених” заощаджувачів як виразників налагодженого
платоспроможного попиту почне швидко зменшуватися. На відміну від
безготівкових ресурсів, які циркулюють у сфері оптової торгівлі,
заощадження населення, акумульовані на рахунках Ощадбанку та інших
комерційних банків, переходячи в готівковий грошовий обіг, залишатимуть
канали кредитної системи. Потім ці ресурси повертатимуться у формі
виторгу торгових підприємств. Однак потрібно зазначити, що державі
повертатиметься тільки частина готівки. Із загостренням кризи готівки
дедалі більша частина готівкових коштів осідатиме в касах підприємств
(особливо альтернативного сектору економіки) і в руках населення. Тим
самим готівково-грошовий обіг ще більше сповільниться, а потреба в
додатковій емісії підвищиться. Підтвердженням цього, зокрема, стала
зміна купюрної структури готівково-грошової маси, поява в обігу купюр
вартістю 20000, 50000,100000,200000 грн.
Масове, стрибкоподібне зростання потреби в готівкових і безготівкових
коштах для обслуговування платіжного обороту насамперед позначиться на
становищі кредитної системи, а також може підірвати ліквідність
комерційних банків. Пік попиту на грошові вклади в Ощадбанку уряд
намагається згладити заморожуванням на рахунках частини заробітної
плати, що перевищує встановлений мінімум, запроваджуючи розрахункові
чеки. Тим самим уряд вирішує й інше питання — різко обмежує
платоспроможний попит на момент лібералізації цін. Цього можна досягти
форсованим підвищенням цін і штучним обмеженням попиту завдяки
заморожуванню готівкових виплат з рахунків. Застосуванням такого
своєрідного варіанта політики прибутків передбачається привести у
рівновагу грошову і товарну маси, стабілізувати державний бюджет і борг.
Зазначена політика передбачає такі основні заходи:
• запровадження вільного ціноутворення на всі товари та послуги з
одночасною лібералізацією імпортного режиму для створення умов
конкуренції на внутрішньому ринку;
• оголошення тимчасового мораторію на підвищення заробітної плати та
всіх прибутків населення з метою заморожування платоспроможного попиту
або запровадження регресивної індексації особистих доходів;
• припинення або обмеження мінімальними потребами грошової емісії через
скорочення бюджетних витрат, що фінансуються за рахунок емісії;
• запровадження внутрішньої конвертованості національної валюти
(девальвація валюти).
Здійснення цього комплексу заходів може сприяти швидкій фінансовій
стабілізації економіки. Однак негативним наслідком застосування цієї
програми є різке зменшення реальних доходів економічних суб’єктів і
застій або спад виробництва інвестиційних і споживчих товарів.
Відсутність ресурсів у більшості потенційних учасників ринку блокує
інвестиції. Таким чином, перебудова попиту без відповідної перебудови
пропозиції (ринків інвестиційних і споживчих товарів, ринку праці)
призводить до ще більших структурних дисбалансів у народному
господарстві, не сприяє створенню конкурентоспроможної ринкової
економіки.
Закріпити момент тимчасової рівноваги грошової і товарної мас, якого
можна досягти вже на першому етапі лібералізації цін, зафіксувати
поточний розмір державного боргу і межі його зміни, на думку фахівців,
можливо тільки одночасним здійсненням двох програм, двох напрямів
оздоровлення економіки: програми приватизації з використанням системи
приватизаційних рахунків і здійснюваної в межах програми фінансової
стабілізації та легалізації державного боргу за допомогою оформлення
його поточної частини у вигляді облігаційних позик. Причому
обслуговування цих нових позик у частині виплати відсотків має
відбуватися не за рахунок бюджетних витрат, а за рахунок випуску
казначейських векселів, що утворюють резерв ліквідності Центрального
банку України. Це дасть можливість банку контролювати динаміку
державного боргу, а також управляти ним за допомогою операцій з
векселями.
Список використаної літератури
Федоренко В. Г. і К°. Інвестування. Зайнятість. Освіта. — К.: Науковий
Світ, 2002.
Федоренко В. Г. і К°. Шляхи підвищення ефективності інвестицій в
Україні.: — К.: Науковий Світ, 2003.
Федоренко В. Г. Інвестиційний менеджмент. —К.: МАУП, 1999.
Федоренко В. Г. Інвестиції і капітальне будівництво в ринкових умовах. —
К.: Міжнар. фінанс. агенція, 1998.
Федоренко В. Г. Перспективи розвитку капітального будівництва за
ринкових умов // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1997. — № 2.
Федоренко В. Г. Створення промислово-фінансових груп і проблеми
управління корпоративними правами // Про приватизацію: Держ. інформ.
бюл. — 1999. — № 2.
Федоренко В. Г., Бондаренко Е. В. Будівництво та інвестиції в Україні. —
К: Знання, 1998.
Федоренко С. В. Проблеми залучення іноземних інвестицій і розвиток
економіки України // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1999. — № 2.
Федотова М. А. Доходи предпринимателя. — М.: Финансьі и статистика,
1993.—96 с.
Чернявский А. Д. Организация управления в условиях рыночных отношений.
—К.:МЗУУП, 1994.
Чернявский А. Д. Современные тенденции развития организационных форм
управлення в Украине // Персонал. — 1997. —№4. — С. 3-7.
Чернявский А. Д. Трансформация организационных форм управления в
процессе развития рыночных отношений // Персонал. — 1996. —№2. — С.
22-36.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
