Реферат на тему:
Державне управління: концепція оптимізації
Київ 2016
Зростання складності як систем державної влади та державного управління,
так і проблем, на які спрямована їх увага, є об’єктивним процесом,
пов’язаним із наростанням складності соціальних та економічних зв’язків
і взаємодій в суспільному та державному житті, що виникають внаслідок
цивілізаційного розвитку
Пошук розв’язків проблеми впорядкування складності управління в
транзитній державі обтяжується тим фактом, що організаційні підсистеми
транзитної держави знаходяться або повинні знаходитися в не рівноважному
стані.
В нерівноважних станах засоби вдосконалення державного управління не
можуть обмежуватися традиційними методами підвищення ефективності
управління, оскільки сама традиційна концепція ефективності орієнтується
на рівноважні процеси.
Окрім того, іманентними властивостями демократичної системи політичного
та державного управління є виникнення явних форм конкуренції,
суперництва між суб’єктами або їх стратегіями при реалізації програм та
повноважень, необхідність вибору серед великої кількості альтернатив
розподілу ресурсів та функцій.
Власне сам факт узаконеної політичної конкуренції є джерелом
неврівноваженості розвитку владно-політичної моделі та моделі державного
управління. Це вказує на потребу розробки нових концепцій та методів
вдосконалення систем управління, придатних для описання та проектування
нерівноважних процесів розвитку систем політичного і державного
управління та керованих ними об’єктів.
В рамках галузей “державне управління” та “аналіз державної політики”
спорідненою із задачею оптимізації системи державного управління є
задача дослідження ефективності державного управління, яка
досліджувалася, зокрема, в роботах багатьох вчених [1-12]. Питання
оптимізації взаємодії політичного керівництва та державного управління в
Україні в наближенні однокритеріальних схем досліджувалися в роботі В.
В. Токовенко [13]. Основи методики дослідження загальної задачі
координації в багаторівневих системах управління сформульовані в роботі
[14].
У вузькому розумінні постановка задачі оптимізації політичного та
державного управління перетинається з постановкою задачі про
ефективність та результативність вибору державної політики, що
розглядається в галузі “аналіз державної політики” [15]. В широкому
розумінні задача оптимізації систем соціального, політичного та
державного управління є мало дослідженою. Методична постановка цієї
задачі в вітчизняній фаховій літературі не здійснена, концепція
оптимізації систем державної влади та управління не розроблена.
Кожна цілеспрямована організаційна система змушена час від часу знову
розв’язувати проблему якості, що виникає як умова досягнення все більш
складних цілей. Часто вирішенням проблеми якості є пошук нових станів,
які виникають та існують за рахунок дії нових джерел та механізмів або
(та) пошук нових комбінацій балансу вже відомих явищ, механізмів,
інструментів.
Організаційна система державної влади та управління містить в собі
набори композицій конкуруючих феноменів та механізмів: влади та
управління, концентрації та деконцентрації, централізації та
децентралізації, жорсткість бюрократичної структури та потреба в
інноваціях, авторитаризм та демократизм;політичні популістські обіцянки
та реалії управління державним бюджетом та державним майном. Якість
влади та управління залежить від вміння узгоджувати дію цих феноменів та
механізмів та спрямовувати їх на досягнення цілей.
Покращення якості можливе тоді, коли існує мірило якості, існують
методики її оцінки та існують концепції її вдосконалення. Однією із
найбільш поширених форм оцінки якості організацій є оцінка ефективності
їх в цілому, оцінка ефективності її діяльності в певний часовий період
або в певному галузево-функціональному зрізі.
Ефективність в економічній теорії розглядається в відношеннях
функціональної спеціалізації внутрішньоорганізаційного середовища, в
відношеннях із зовнішнім середовищем, у співставленні економічних
проблем та результатів із соціальними проблемами та результатами та у
відношенні із характером рівноважості-нерівноважності економічного
процесу [17].
Ефективність у державному управлінні розділяється на дві автономні гілки
оцінок: економічної та соціальної ефективності. Під загальною соціальною
ефективністю розуміють здатність системи державного управління в
результаті свого функціонування забезпечити задоволення запитів та
потреб суспільства. Для оцінки ступеня відповідності результатів запитам
та потребам застосовують порівняльні методики та галузево-функціональні
оцінки [18].
Критерієм ефективності державного управління в демократичних
владно-політичних моделях виступає здатність органів державної влади в
умовах обмежених ресурсів забезпечити задоволення потреб суспільства в
цілому та окремих громадян зокрема. Підвищення ефективності системи
державного управління відбувається у якісному та кількісному вимірах.
Саме якість управлінських послуг та здатність вирішувати проблеми, що
висуває соціальна модернізація, коло яких постійно поширюється,
визначають дієвість органів державного управління.
В менеджменті розуміння ефективності є більш еластичним. Воно залежить
від цінностей та очікувань тих, хто власне оцінює ефективність. Власники
підприємства часто очікують від свого підприємства зовсім іншої
ефективності, ніж її працівники. Для визначення ефективності організації
необхідно поняття ефективності спроектувати на простір діяльності та
результатів організації, окреслити область його застосування із
визначенням ціннісної бази її оцінки.
Ціннісна база оцінки зокрема передбачає:
встановлення з позиції кого оцінюється ефективність: споживачів,
співробітників-виробників, власників підприємства;
на якому виді діяльності сфокусована оцінка;
рівень аналізу якостей та результатів, що використовуються для оцінки:
задоволення персональних інтересів, прибутковості організації;
галузеві показники;
з якою метою оцінюється ефективність: розпізнати досягнення, слабкі та
сильні сторони, зменшити непотрібні витрати;
часовий інтервал оцінки (параметри процесів на даний момент чи
довгострокові тенденції;
що є мірилом ефективності, із чим вона порівнюється (із стандартами, в
порівнянні з минулими досягненнями, в порівнянні із заданими цільовими
значеннями).
Одним із важливих мірил ефективності (неефективності) в менеджменті –
ступінь досягнення цілей (9). Найбільшою проблемою такого підходу є
адекватне по часу та по потребам формулювання якісної системи цілей.
Якісної в тому розумінні, що з одного боку вони були досяжними в
потрібні терміни, а з іншого боку – щоб вони були достатньо довго
актуальними. До того ж, якщо співробітники організації знають, що їх
оцінюють за ступенем досягнення планових цілей, то плани складаються
суто формальними, безпроблемно досяжними. Організації є ефективними в
такого роду підходах, якщо їх діяльність характеризується високими
показниками за деяким “ідеальним” критерієм.
На основі оцінки інформаційного масиву смислових значень розуміння в
різних наукових та практичних підходах категорії “ефективність”, можемо
зробити висновок, що смисловим ядром цієї категорії є якість виконання
функцій. Природно, що про ефективність виконання функцій можна говорити,
коли ці функції вже обрані, встановлені, розподілені.
Якщо ж це не так, то виникає задача вибору, розробки, розподілу функцій.
Звичайно, можна розглядати функцію розподілу функцій, можливо для деяких
задач доцільно передбачити складну функцію, так звану еволюційну
ефективність. Але таким чином виникає певна замкнена логічна рекурсія,
яка в силу організаційної інерції – інстинкту самозбереження організації
– звужує можливості змін та вдосконалення.
Поняття “ефективність” завжди пов’язується із певними встановленими,
наперед детермінованими минулим розвитком організації критеріями оцінки.
Виникають ситуації, коли треба “вибирати” не тільки серед існуючих
варіантів (в розумінні їх детермінованості минулим досвідом розвитку),
але і серед неіснуючих варіантів (аналогового досвіду розвитку яких в
минулому не було – тобто серед тих варіантів, які будуть створені в
майбутньому).
Вибір на межі існуючого та неіснуючого більш адекватно описувати
концепцією оптимальності. Але навіть коли ситуація складається так, що
під тиском дій конкурентів, протидіючих чинників, обставин та середовища
треба обирати із сукупності відомих альтернатив застосування, розподілу
або розробки функцій деяку одну альтернативу, то більш адекватно
говорити про пошук оптимального вибору: альтернативи розвитку, рішення,
політики.
Аналіз інформаційної бази застосування первісного розуміння категорії
“оптимальність” указує на смислову якість вибору (альтернативи,
стратегії, конфігурації структур). Оптимальність як шукана якість
об’єднує групи існуючих та неіснуючих варіантів-можливостей в нову
супергрупу: потрібних, бажаних, затребуваних можливостей-варіантів.
Вибір найкращої якості в існуючих умовах обмежень та активностей можна
назвати оптимумом. Математик Г. Лейбніц сформулював: оптимальний – це
кращий із реально можливих. Звичайно якість “найкращий” необхідно
визначати певним мірилом.
Таким мірилом можуть виступати об’єктивні та суб’єктивні принципи
ефективності та оптимальності. Таким чином в первісному розумінні
категорії ефективність та оптимальність є комплементарними. В більш
складних смислових конструкціях, в яких категорія ефективності та (або)
оптимальності містить в собі і складові концепції, прив’язані до
обставин та умов певного процесу, то смислова множина значень цих
категорій частково перетинаються.
Перетин цих понять склався традиційно в межах розвитку розділів
математики, які ставили своїм завданням описати економічні, соціальні
або технічні задачі: оптимізацією вважали максимізацію або мінімізацію
єдиної цільової функції, що описувала проблематику задачі. На основі
вищенаведеного аналізу логіки поняття “ефективність” саме механізми
максимізації та мінімізації містяться в основі концепції підвищення
ефективності.
До того ж, за технічною традицією, під оптимальним управлінням розуміють
знаходження із множини одноякісних процесів, управління якими
підпорядковане одному й тому ж вектору цілей і однаковому методу оцінки
якості управління, того процесу, який має екстремальну (найвищу або
найнижчу) оцінку якості управління. В основі поняття оптимального
управління лежать критерії, пов’язані з особливостями технічної та
структурної і функціональної складності процесу та з суб’єктивними
критеріями оцінки.
Поняття оптимальності управління є спеціалізованим та містить долю
суб’єктивності. Найчастіше використовують розуміння оптимального
управління в контексті забезпечення мінімуму споживання ресурсів,
досягнення максимальних характеристик об’єктів або в розумінні мінімуму
часу для маневру переходу із одного стану в інший.
В більшості випадків один критерій оптимальності в такому підході
заперечує інший. Оптимальне управління в такому підході є дуже близьким
до поняття результативне, ефективне управління. Воно не охоплює всі
можливості залучення методів та засобів вдосконалення управління.
Оптимізація в широкому розумінні виникає тільки на рівні переходу від
одноцільової задачі до багатоцільової задачі. Оптимізація відноситься до
досягнення балансу та погодження (координування, оптимізування) різних
множинних цільових функцій і критеріїв, на які накладені обмеження
зовнішніми обставинами.
Якщо розглянути прості економічні приклади, то можна зауважити, що
мінімізація затрат передбачає пошук самого низького із можливих рівнів
затрат при даних умовах-обмеженнях. Якщо розглянути ситуацію
максимізації прибутку, то передбачається пошук умов самого високого
рівня продаж при даних обставинах-обмеженнях, тобто знову ж
розглядається єдина цільова функція.
Оптимізація передбачає гармонізацію співвідношення витрат і якості або
пошуку кращого рівня балансового прибутку, ринкової частки та
задоволення потреб співробітників організації. Тобто на основі існування
кількох автономних цільових функцій формується (виникає) новий простір
для оцінки результатів діяльності.
Оптимізація серед всіх можливих значень просторового розміщення цільових
функцій вибирає найбільш комфортну (гармонійну, доцільну) для управління
як суб’єкта, так і об’єкта управління область. Концепція оптимальності
повинна орієнтувати системи державної влади та управління на вибір нової
якості рішень та балансу мотивів і інтересів.
Для такої складної системи, як система державного управління, оцінку
якості виконання функції та оцінку вибору треба робити майже завжди
одночасно, тому доцільно роздільно (паралельно) розвивати концепцію
ефективності та концепцію оптимальності системи державного управління.
Власне, в складних системах та процесах ці категорії є
категорії-концепції, зміст яких, як уже було проілюстровано вище, з
необхідністю є прив’язаним до конкретних умов складності структури або
процесу.
З точки зору теорії складності між ними все ж є фундаментальна
відмінність. Категорія “ефективність” (результативність) описує
структурно-функціональну складність. А категорія “оптимальність” здатна
включати опис та прогноз динамічної складності, яка виникає в результаті
високого рівня невизначеності деталей поведінки конкурентів, партнерів
та обставин.
Концепція загальної оптимальності державної влади повинна стати основою
технології формування відповідей на питання:
яким є для існуючого рівня владних, управлінських, соціальних та
політичних ресурсів найкращий вибір розподілу завдань та функціональних
областей між інститутами політичної влади;
яким чином збалансувати претензії бізнес-груп та інтереси соціальних
груп в партійно-політичному представництві;
як організувати композицію структур та розподіл функціональних областей
в вищих, центральних та місцевих органах державної влади;
як забезпечити ефективне делегування повноважень та відповідальність за
них;
яким вибрати рівень оптимального втручання держави в економічні процеси.
Конкретизована концепція загальної оптимальності для складної
багатоваріантної системи неминуче повинна бути
багатоваріантно-експлікативною. Фактично для кожної конкретної статичної
сцени та для кожного конкретного сценарію-процесу потрібно встановлювати
свою локально-конкретну концепцію оптимальності, що має загальну
формально-логічну та особливу частини.
Оскільки за певними ознаками можна кваліфікаційно розділяти статичні та
динамічні стандартні сцени та сценарії, то можливим є використання
стандартизованих принципів оптимальності як стартового наближення вибору
оптимального стану. Принципи оптимальності враховують лише головні
абстрактні характеристики сцен та сценаріїв-процесів.
Принципи оптимальності детермінують шлях вибору для типових постановок
задач оптимізації, які виникають:
за рахунок відомого типу взаємодії між складовими структури або процесу
(антагоністична, коаліційна, коопераційна);
за рахунок можливостей класифікаційної оцінки типу поведінки
обставин-обмежень.
????a?, що оптимізація є цілеспрямований науково- та системно-
формалізований процес створює певні стабілізаційні умови для
формулювання та вчасного підбору відповідних локальних експлікативних
концепцій оптимальності.
З іншого боку, лише на основі застосування концепцій оптимальності
рефлексивно із смислом процесу оптимізації можна формулювати концепцію
оптимізації конкретної моделі-зразка системи державної влади та
управління, яка може стати основою технології оптимізації. Лише на
основі взаємодії інтегрального та спеціалізованих
диференціонально-експлікативних представлень концепції оптимальності
можна розвивати змістовно повну концепцію оптимізації.
Критерієм практичної корисності певного підходу, певної концепції є
можливість створення на її основі технологій впливу на реальні процеси
виробництва, управління, споживання та екологічної безпеки. В системному
розумінні таким чином стає ясно, що розроблена на основі концепції
ефективності технологія підвищення ефективності влади та управління буде
мати одні цілі та інструменти, а розвинута на базі концепції
оптимальності технологія оптимізації – інші. Хоча формально загальна
мета у них спільна – це вдосконалення якостей організаційної системи.
Технологія оптимізації державної влади та управління може виникнути лише
на базі змістовно повної концепції оптимізації. Змістовно повна
концепція оптимізації системи державного управління, яка виникає із
первісного розуміння категорії оптимізації, має три напрями змістового
наповнення.
Перший – визначається простором можливих подій та мозаїки сцен, етапів,
ситуацій, які виникають:
внаслідок послідовного або одночасного включення своїх активностей
кількома акторами;
внаслідок швидкої зміни обставин;
внаслідок часткової невизначеності умов протікання процесу.
Тобто перший напрям визначаться фазовим простором розвитку (зростання)
наборів розподілів альтернатив, утворених на базі різних можливих
комбінацій акторів, чинників, умов та обставин.
Шляхи, які лежать в площині першого напряму змістового наповнення, можна
на основі аналізу типу дій акторів та характеру зміни обставин розбити
на етапи. Кожен етап потребує аналогічної оцінки-підбору вірогідно
застосовного принципу оптимальності та оцінки наслідків застосування
цього вибраного для даної сцени (даного сценарію процесу) принципу
оптимальності.
Оскільки нема і не може бути єдиного складного і водночас конкретно
змістовного принципу оптимальності, то в загальному випадку необхідно
застосовувати сукупність формально-логічних принципів оптимальності. При
цьому треба враховувати, що вони виникли або конкретизувалися при
розв’язанні певних модельних або простих практичних задач.
Другий напрям змістового наповнення концепції оптимізації визначається
простором можливих структур та функцій державної влади та управління.
Його можна розділити на рівні структурної складності та тестувати
ситуації вибору від структурно абстрактних об’єктів до структурно
деталізованих.
В цьому просторі враховується розподіл функціональних областей для
кожного рівня ієрархії, встановлення способу координації між рівнями.
Власне на рівні суспільства можливість еволюційного вдосконалення типу
оптимізації можлива лише на рівні розвитку, що відповідає інституційній
моделі держави, в якій організаційні структури управління – органи
державної влади та управління – виконують підпорядковані певним
стратегічним та тактичним цілям функціональні дії.
Третій напрям змістового наповнення оптимізації визначається простором
тактичних та стратегічних цілей. У взаємодії трьох напрямків виникає
задача загальної (інтегральної) оптимізації: вибір виду координації та
типу компромісу між розмірами структур та обсягом їх функцій, між
різними акторами, структурами та їх функціями і стратегіями з метою
забезпечення зростання ступеня досяжності різнонаправлених цілей.
Одночасне наближення до різних цілей вдається в рідкісних випадках, і то
на базі певного успішного досвіду руху до кожної окремої цілі. Це
актуалізує пошук шляху поетапного наближення. На початку наближення до
цілей можливе застосування аналогового змісту простих принципів
оптимізації для класифікації та розподілу завдань оптимізації на
ситуації-етапи, послідовне виконання яких приводить до покращення
загальної ситуації.
Для випадку шляху до цілей в задачі конкуренції, боротьби конкурентних
стратегій кожен етап має включати знаходження певного нового балансу
компромісів та ресурсів. Розділення на етапи може в простих лінійних
випадках базуватися на принципі “оптимальної поведінки” встановленому
математиком Р. Беллманом, який сформулював принцип так: “оптимальна
поведінка має таку властивість, що якими б не були початковий стан і
рішення в початковий момент, наступні рішення повинні складати
оптимальну поведінку відносно стану, який ми отримуємо в результаті
першого рішення” [20].
Поетапний рух в першому напрямку повинен передбачати, що концепція
оптимізації локально використовує ту категорію-концепцію оптимальності,
як здатна логічно обґрунтувати умови та обставини застосування певного
локального формально-логічного принципу оптимальності, що відповідає
природі та характеру тієї сцени-етапу (або того етапу сценарію-процесу),
для якого шукається оптимум за ознаками:
конкуренції,
кооперації,
коаліціювання,
ступеню невизначеності обставин.
Такий оптимум назвемо локальним оптимумом етапу. За принципом Р.
Беллмана, сукупність послідовностей локальних оптимумів здатна
сформувати оптимальну поведінку розвитку системи.
Поетапний рух в другому напрямку на кожному кроці повинен
використовувати таку структурну категорію-концепцію оптимальності, яка
враховує інституційні та організаційні якості внутрішнього та
зовнішнього середовища об’єкта, який підпорядковується оптимізації.
Таким чином для оцінки оптимальності реального стану, що є комбінацією
умов розвитку складності в першому напрямку та розвитку складності, в
другому напрямку необхідно застосовувати комбінований принцип
оптимізації, що враховує як динамічно-діяльнісні характеристики процесу
на основі відповідного формально-логічного принципу оптимальності, так і
структурно-функціональні обставини на основі знання спеціалізованих
категорій-обмежень.
При дослідженні проблеми оптимізації системи державної влади та
управління необхідно враховувати соціальну, політичну та
організаційно-технологічну складову. Ми розглядаємо тут насамперед
організаційно-технологічну складову, але зважаємо на те, що інші
складові неможливо повністю відділити.
Найважливішими питаннями для формування конкретного варіанту концепції
оптимізаціїдля системи державної влади та управління є:
хто або що виступає в ролі оптимізатора?
що треба оптимізувати в організації влади для збільшення функціональних
можливостей управління?
як забезпечити оптимізовані управлінські явища достатнім владним
наповненням?
як встановити конструктивний баланс між централізацією та
децентралізацією управління?
як забезпечити відповідальність за політичні рішення та політичну
поведінку, не втративши владний ресурс?
як забезпечити ресурсами процес оптимізації?
Продуктивним для розуміння природи оптимізації систем державної влади та
управління є фундаментальний синергетичний образ структури-процесу [21].
Інформативним прикладом структури-процесу, зокрема, є: мозок людини,
школа та освітній процес в ній, торгова мережа, футбольний матч.
Структура-процес – це така сутність, при якій для виникнення та
мотивації існування структури є необхідним активний процес обміну
структури із зовнішнім середовищем та складових структури між собою, а
для мотивації та існування процесу необхідним є розгалужена ієрархічна
структура.
Саме структура-процес розвитку якостей владно-політичної моделі та
якостей моделей державного, адміністративного, галузевого, регіонального
управління та соціально-економічної системи є середовищем, де
відбуваються процеси оптимізації. Стійкість структури-процесу
забезпечується встановленням певної скоординованої сукупності параметрів
порядку. Для успішного проведення процедури оптимізації необхідне
встановлення параметрів порядку для кожної підсистеми та алгоритму
координації їх між собою.
На основі аналізу представленої вище системи вимог та обмежень до
процесу-оптимізації (необхідність впорядкування зростаючого
структурованого набору принципів-експлікацій оптимальності,
концепцій-категорій оптимальності, оцінок початкового та кінцевого стану
об’єктів, до яких застосовано оптимізаційну процедуру) стає очевидним,
що оптимізація – це теж специфічна структура-процес. Існування концепції
оптимізації є одним із важливих параметрів порядку структури-процесу
оптимізації. Логіка екзистенції або відсутності цієї структури-процесу
взаємообумовлює логіку екзистенції систем державної влади та управління.
Структура-процес оптимізації повинна мати певну ціннісну оболонку:
систему цінностей, заради яких проводиться оптимізація, систему норм,
табу та обмежень, які не можна порушувати при оптимізації.
В контексті екзистенції структури-процесу оптимізації можливо відповісти
на питання: хто або що може виступати в ролі оптимізатора систем
державної влади та управління? Легально передбаченим на формальному
рівні оптимізатором повинен виступати політико-електоральний цикл.
Реальна можливість електорального циклу бути оптимізатором залежить від
правово-організаційних зв’язків між фазами електорального циклу та
етапами розвитку структури-процесу оптимізації.
Якщо структура-процес оптимізації є розривним, тобто оптимізація виникає
як реакція на тимчасову загрозу, то електоральний цикл не здатен грати
роль оптимізатора. Лише тоді, коли структура-процес оптимізації існує як
усвідомлена елітами та суспільством цінність, вона повноцінно
самовідтворюється і стає основою та потребою самореалізації
оптимізаторів. Таким чином, в якості носія оптимізаційної парадигми з
необхідністю повинна виступати науково-технічна еліта та передові кола
бізнесу, перспективи бізнесу яких зв’язані з технічним та технологічним
прогресом.
Стрижнем впорядкування направлених в різні “емоційні” площини зусиль
науково-технічної еліти та прогресивної частини бізнесу може стати лише
публічно присутня в суспільстві концепція оптимізації як
економіко-соціального середовища, так і моделей влади та управління.
Природним організаційним носієм оптимізації мав би бути процес боротьби
програм та ідей політичних партій та їх імплементація в структуру
завдань державної влади та управління. Але реальну оптимізацію на цьому
шляху можна дістати лише тоді, коли задекларована для суспільства та
реально застосована в партіях системи дій та цінностей збігаються, а їх
оцінка суспільством здійснюється на основі складових концепції
оптимізації.
В складних смислових конструкціях, в яких категорія ефективності та
(або) оптимальності трансформується в категорію-концепцію, прив’язану до
обставин та умов певного процесу, смислова множина значень цих категорій
частково перетинаються. При конструюванні конкретних варіантів концепції
оптимізації моделей державної влади та управління необхідно враховувати,
що конструктивно категорія “оптимальність” в державному управлінні має
більше рольових значень, ніж категорія “ефективність”.
Ефективність відображає якість використання ресурсу при даному розподілі
ресурсів та засобів, оптимальність відображає якість розподілу ресурсів
та засобів. Формально-логічне розуміння категорії “оптимальність”
важливе як центр відліку, а для практичного використання
категорія-концепція “оптимальність” в державному управлінні повинна
використовуватися як експлікативна характеристика, яка зв’язана зі
змістом концепції оптимізації та з конкретними критеріями якості об’єкта
або процесу, оптимальність якого оцінюється.
Організаційна система державної влади та управління та інститути держави
і суспільства стають в нових умовах демократії сутностями, які
взаємодіють між собою. Їх взаємодія створює умови для пошуку, вибору та
проектування оптимальних форм організації влади та управління без
соціальних потрясінь та криз в рамках демократії на основі концепції
оптимізації. Концепція оптимізації повинна будуватися як система, в якій
формально-логічні принципи оптимальності та експлікативні експертні
сценарні категорії-концепції оптимальності поєднуються та узгоджуються.
Концепція оптимізації моделей державної влади та управління повинна
стати базою методів та засобів розв’язання таких задач:
багатокритеріальної задачі розвитку конфліктного етапу на певному рівні
влади та (або) управління;
координації між послідовними етапами зміни моделі організації влади та
управління;
координації між далекими етапами;
координації між рівнями управління.
Структура-процес оптимізації повинна передбачити процедури координації
на кожному рівні влади та управління на основі оптимального вибору схеми
компромісу для виявлених протиріч між структурами (органами,
інститутами), між владно-політичними акторами на основі аналізу
тенденцій кооперації та коаліції для досягнення суспільно значущих
цілей.
Література
Атаманчук Г. В. Управление – социальная ценность и эффективность. М.,
1995.
Эффективность государственного управления. // Под ред. С. А. Батчикова,
С. Ю. Глазьева: Пер. с англ. – М., 1998.
Аганбегян А. Г. Управление и эффективность М., 1981.
Кочетков А. Эффективность системы государственной власти // Власть,
1997, № 5.
Эффективность государственной власти и управления в современной России.
// Под ред. Игнатова В. – Р-на-Дону, 1998.
Питерс Т., Уотермен Р. В поисках эффективного управления: Пер. с англ. –
М., 1986.
Мескон М. Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. –
М.: Дело, 1998.
Цветков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності
(політико-правовий аспект). – Х.: Право, 1996. – 164 с.
Державна влада в Україні: формування та функціонування.: Зб. наук. пр. /
Кол. авт.; Наук. кер. Н. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ. 2000. – Т. 1. – 224
с.
Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В. Б. Аверянова.
– К.: Видавничий дім “Ін-Юре”, 2002. – 668 с.
Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – Київ,
“Програма Л”, 2005. – 136 с.
Ефективність державного управління / Ю. Бажал, О. Кілієвич, Мертенс О.
та ін.; За заг. ред. І. Розпутенко. – К.: Вид-во “К. І. С.”, 2002. – 420
с.
Токовенко В. В Політичне керівництво і державне управління: проблеми
взаємовідносин та оптимізація взаємодії: Моногр. – К.:Вид-во УАДУ, 2001.
– 256 с.
М. Месарович, Д. Мако, И. Такахара. Теория многоуровневых иерархических
систем. –М. МИР, 1973. – 346 с.
Пал Леслі А. Аналіз державної політики / Пер. з англ.. Іван Дзюб. – К.:
Основи, 1999. – 422 с.
Валевський О. Л. Державна політика в Україні: методологія аналізу,
стратегія, механізми впровадження. – К.: НІСД, 2001. – 242 с.
Семенов Г. В., Николаев М. В., Савеличев М. В. Исследование и оценка
организационной эффективности систем управления. – Казань: Изд-во
Казанск. ун-та, 2004. – 184 с.
Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. – М., 2004. – 584 с.
Drucker P. The Coming of the New Organization//Harvard, Business Review,
1988. – 480 p.
Беллман Р. Калаба Р. Динамическое програмирование и современная теория
управления. – М.: “Наука”, 1969. – с. 120.
Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Законы эволюции и самоорганизации сложных
систем. – М.: Наука, 1994. – 296 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
