Реферат з держрегулювання

МЕХАНІЗМ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

Державне регулювання зайнятості населення. Інструменти соціального
захисту

1. Державне регулювання зайнятості.

2. Політика соціального захисту населення.

1. Державне регулювання зайнятості.

Головним завданням політики зайнятості на сучасному етапі є збереження
провідної ролі держави в її регулюванні. Проте державне регулювання
зайнятості не повинно використовуватись для обмеження ринкового
механізму саморегулювання.

Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки,
для якої є неприйнятною орієнтація лише на механізм ринкового
регулювання зайнятості. Він не може ефективно працювати внаслідок
відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, у
зв’язку з необхідністю вкладення коштів в охорону здоров’я, відпочинок,
житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному
переміщенню робочої сили.

Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на
продуктивну зайнятість, що базується на необхідності вкладень коштів у
забезпечення належних умов для існування людини, зростання її добробуту.

Забезпечення продуктивної зайнятості можливе лише за умови поєднання
активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами
зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є
головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і
механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Передумовами реалізації
цього принципу є розвиток всіх форм власності з метою розширення
можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; недопущення
примушування до праці та будь-яких форм дискримінації — за статтю,
віком, національністю тощо. До цих умов треба також віднести економічну
та юридичну свободу працівників і роботодавців при наймі та звільненні,
свободу переміщення праці і капіталу, створення нового механізму
регулювання ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо
розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

Усе це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка була
б заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і участі держави
в побудові правил функціонування ринку праці. Така модель повинна
передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття,
здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації
населення до вимог ринкової економіки.

Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена
інертністю громадської свідомості та уявленням про те, що перехід до
ринкової економіки може автоматично розв’язати всі накопичені проблеми у
сфері зайнятості.

Недооцінка сфери зайнятості щодо її впливу на розвиток економіки та
якість життя населення призвела до того, що механізми зайнятості стали
гальмом економічних реформ. Стримування процесу вивільнення робочої сили
в період спаду виробництва загальмувало створення Інфраструктури ринку
праці, системи інформаційного забезпечення служб зайнятості, перебудови
системи підготовки кадрів.

В основі державного регулювання зайнятості населення лежать положення
кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно
досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Але
така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні
негативні наслідки — інфляцію. Отже, інфляція є тією ціною, яку
економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Існує тісний зв’язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття
знижує інфляцію і навпаки — обернена залежність. Вона узагальнена у
вигляді кривої Філіпса. Крива Філіпса доповнила кейнсіанську теорію
державного регулювання зайнятості. Але подальші дослідження показали, що
вона адекватно відтворює зв’язок між інфляцією та безробіттям лише в
короткостроковому періоді.

У межах великих інтервалів часу цей зв’язок має інший характер. Про це
свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х років, коли в
економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття. Таке
явище дістало назву стагфляція.

За стагфляції крива Філіпса змішується вправо, тобто в бік збільшення
безробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції
супроводжується додатковим зростанням безробіття. Кейнсіанці пояснюють
зміщення кривої Філіпса серією цінових шоків.

Іншу точку зору щодо стагфляції мають прихильники неокласичної
концепції.

Згідно з нею в довгостроковому періоді крива Філіпса набуває вигляду
вертикальної прямої, яка бере початок в точці природного безробіття.
Тому неокласики виступають за проведення урядом політики невтручання, що
дасть можливість ринковому механізму самостійно вирішувати проблеми
зайнятості.

Кейнсіанці закликають до активного застосування стабілізаційної політики
держави, скорочення великих втрат.

Вплив держави на виробництво методами фіскальної чи монетарної політики
— основний елемент механізму регулювання зайнятості. Іншим його
елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки,
пов’язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на
державні програми, основною метою яких є не зростання виробництва, а
створення умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними
заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі:

1) забезпечення ефективної зайнятості;

2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання;

3) створення рівних умов для громадян у використанні їх права на працю;

4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок
та підприємств;

5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої
сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних
програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами:
активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.

Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які
охоплюють окремі категорії населення і специфічні випадки загрози
безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання
зростанню чисельності безробітних.

Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми
суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

1. Програми суспільних робіт охоплюють окремі категорії населення,
регіони, періоди часу і поділяються на два види: програми трудомістких
суспільних робіт та програми суспільних робіт, які мають певну соціальну
спрямованість.

Перший вид програм суспільних робіт спрямовується на мобілізацію
надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській
місцевості (будівництво доріг, житла та об’єктів соціального
призначення, захист земель і лісонасаджень тощо), а також проведення
робіт у містах (будівництво та ремонт доріг, шкіл, лікарень, робота в
дитсадках, вирощування овочів тощо). Дані програми використовуються
також як засоби надання термінової допомоги під час засухи та ліквідації
наслідків стихійних лих.

Другий вид програм суспільних робіт охоплює оплачувані муніципальною
владою послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми,
допомогу при обслуговуванні хворих, одиноких престарілих громадян тощо.

2. Програми професійної підготовки молоді спрямовані на надання
допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищенні
кваліфікації. В усіх розвинених країнах частка безробітної молоді значно
перевищує середній рівень безробіття. Тому щодо професійної підготовки
молоді держава має брати турботу на себе. Програми професійної
підготовки молоді фінансуються державою, місцевими органами влади,
підприємцями, а також спонсорами за рахунок добровільних внесків.
Молодь, на яку поширюється дія програм, одержує допомогу у вигляді
стипендій.

3. Програми допомоги безробітним охоплюють насамперед категорії
безробітних, що не мають роботи протягом тривалого часу. Дані програми,
крім безпосередньої допомоги безробітним, передбачають заходи зі
стимулювання підприємців щодо найму на роботу, а також безробітних щодо
активних пошуків роботи.

Одним із засобів сприяння зайнятості з боку держави є надання субсидій
підприємствам для доплат до заробітної плати працевлаштованим
безробітним, на профпідготовку безробітних. Держава також активно
стимулює підприємства у випадку працевлаштування та профпідготовки
молоді.

Програми сприяння зайнятості — це інструмент активної політики
зайнятості. Термін їхньої дії розрахований на період від шести місяців
до двох і більше років. Більшість таких програм фінансується з
державного бюджету. Окремі спеціальні програми можуть фінансуватися і
через податкову систему (повернення податків). Програми сприяння
зайнятості розробляються на державному, регіональному та місцевому
рівнях. Контроль за їх реалізацією здійснюється органами державної
влади.

Другий напрям передбачає створення умов, здатних підвищити рівень
зайнятості населення. До них належать: встановлення для працездатного
населення вигідних форм та режимів праці; допомога підприємствам у
маневруванні робочою силою, у вирішенні проблем, пов’язаних з
використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників,
іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості включають:

• використання різноманітних режимів повного і неповного робочого часу;

• облік соціального статусу робітників (самостійні робітники,
неоплачувані члени сім’ї);

• використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та
організації праці (надомна праця, працівники на виклик тощо);

• впровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники)
тощо.

2. Політика соціального захисту населення.

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов
для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя.

Рівень життя суспільства означає забезпеченість населення необхідними
для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень
задоволення потреб людей. Набір необхідних для життєдіяльності благ та
послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов
праці, освіти, охорони здоров’я, якості харчування, житла тощо. Ступінь
задоволення потреб залежить від доходів, які отримують члени суспільства
та їхні родини.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний з виникненням проблеми
розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти
доход, має давню історію. Одні економісти вважають, що основою
стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші —
вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не стимулює
зростання виробництва та призводить до кризи економіки.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він
необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, а на користь
нерівності доходів — збереження стимулів до праці, виробництва продукції
та зростання доходу. Для визначення ступеня нерівності доходів у
макроекономічній науці використовують криву Лоренца.

Аналіз тенденцій нерівності доходів показує, що економічне зростання
зумовило збільшення доходу в цілому в багатьох країнах, але це не
вплинуло на ступінь нерівності.

На рівень доходів впливає багато факторів: розбіжності в рівні
заробітної плати; в складі сімей; доходи від приросту капіталу (акцій,
облігацій, нерухомості); допомога держави та ін. Причинами нерівності
доходів є також відмінності у фізичних та розумових здібностях людей,
освіті й професійній підготовці. Особлива роль у загостренні проблеми
економічної нерівності належить фактору володіння власністю — землею,
основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна
проблема бідності. Бідність — це той рівень життя, який не може
забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей
рівень виражається показником «прожитковий мінімум».

Прожитковий мінімум, нa відміну від біологічного мінімуму, є більш
динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя
суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно
підвищується у зв’язку зі зростанням цін (інфляції), втім це не означає
збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Проблеми
бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення
політики соціального захисту певних груп населення.

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають
будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації
не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого
скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми,
інвалідності, похилого віку тощо.

Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей
економіки. У країнах з ринковою економікою склалася троїста система
фінансування соціальних програм, об’єктами якої виступають держава,
роботодавці та одержувачі соціальних виплат.

Сучасна система соціального захисту населення у країнах з перехідною
економікою включає такі основні елементи: сукупність державних
соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям
населення; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне
страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціальне значущих благ
та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і
визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний
рівень цих гарантій є рухомим залежно від конкретно-історичних умов, а
також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян
базується на принципах загального оподаткування і бюджетного
фінансування соціальних витрат.

До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто
соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального
захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і
послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення
(ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок
податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення
розуміють надання соціальних благ та послуг соціальне уразливим групам
населення на основі визначення їх потреб. Об’єктом соціальної допомоги є
малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового
мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється
двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в
натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних
сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного
обслуговування, житлової допомога, позичок студентам тощо.

Соціальне страхування .є найбільш поширеною формою соціального захисту
населення від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та
доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі
спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових
внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

Похожие записи