Реферат

на тему:

“Державне регулювання цін

та інфляції”

ПЛАН

1. Необхідність та методи державного регулювання цін.

2. Антиінфляційна політика.

1. НЕОБХІДНІСТЬ ТА МЕТОДИ

ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її
регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за
допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам,
вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження
витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень
науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за
умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під
впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і вільна
(ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони
не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей
соціально-економічного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може
забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому
панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій,
ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне
ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як
падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові
ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє
відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують
колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проблеми,
що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих
обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій
мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в
процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.
За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки
відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного
ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава
мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення,
компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним
законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення
повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад
щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення
встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні,
порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та
обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для
практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й
конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи
постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему
органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні,
регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство
економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики
Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на
формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та
прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій
щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного
керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань
формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо
регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише
встановленням оптових цін на природний газ для виробників і
постачальників, тарифів на його транспортування територією України та
роздрібних цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам
виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих
особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління
з питань цінової політики мають право регулювати ціни на
паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та
ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову
енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні
рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на
платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й
комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних
надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби
медичного призначення, заставні ціни на скляну тару

тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких
належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило,
погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими
державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так,
Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи
на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом,
Міністерство зв’язку — тарифи на основні послуги зв’язку, Національна
комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що
відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік
продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно
скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери
економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск
на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені
дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть
суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує
обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи
їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання
цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих,
адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння
стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних
формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що
призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна
підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою
різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у
дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 1).

Рис. 1. Форми й методи державного регулювання цін

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення
ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли
виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать:
встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги,
застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення,
декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк,
уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних
надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання договорів про
ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого
ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал
ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів
держава регулює поведінку об’єктів, які беруть участь у процесі
ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та
їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою
зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового
оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита,
граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної
економічної політики. Можна виділити кілька таких найбільш типових
цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на
ціноутворення.

Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як
правило, ставиться за переходу країни до ринкових відносин або в період
відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи
соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні
господарські зв’язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні
гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і
т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого
регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг
установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче
доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї
політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата —
ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких
умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.

Найбільшого поширення набули інші меж>ди регулювання цін: тимчасове
«заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи
граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів
рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих
товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи
державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним
регулюванням заробітної плати.

Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам
населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може
бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного
виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на
виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою
широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується
політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується
через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від
податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням
виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких
товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін,
яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків
(наприклад акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує
виробництво та І споживання відповідних товарів, а водночас
компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими
цінами на товари першої необхідності.

Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої
конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються
від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та
різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти
світових робить вигідним імпортування іноземних товарів і, навпаки,
низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це
може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду
виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава
використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою
ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня.
Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни,
держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних
товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних
методів (квотування, ліцензування).

П’ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на
ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових
відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне
підприємство поводить себе як монополіст — підвищує ціни й скорочує
виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної
плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в
ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось
компенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного
ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною
нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання
цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких
входять як природні монополії, так і підприємства, що займають
монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне
регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та
встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки,
а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з
Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції
монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші
види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних
металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні
смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному
рівні до складу підприємств, що займають монопольне становище, належать
як суб’єкти природних монополій (комунальні підприємства газового
господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв’язку та
телефонних послуг, комунальні підприємства водопровідно-каналізаційного
господарства тощо), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства
міського електротранспорту, управління ритуальних послуг, метрополітен
тощо).

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення
фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів
посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних
нормативів рентабельності, або запровадженням обов’язкового декларування
зміни цін. Перелічені методи мають як недоліки, так і переваги і різною
мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод
регулювання цін через граничний рівень рентабельності в процентах до
витрат виробництва, який практично не використовується у світовій
практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права
перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на
порушника накладаються штрафні санкції. Протягом короткого проміжку часу
такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та
скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються
негативні риси даного методу, котрі зумовлені пропорційною залежністю
розміру прибутку від собівартості продукції. Тому
підприємства-монополісти заінтересовані не в зниженні, а навпаки, у
збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня
рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно
впливає на ефективність виробництва, призводить до безупинного
підвищення собівартості продукції, а відтак і до постійного зростання
цін.

Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі
декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для
підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні
органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни
називають «дозвільними».

Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну
інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості,
підвищення якої дозволяється тільки з об’єктивних причин, наприклад, у
разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати,
підвищення ставок товарних податків тощо. В Україні для декларування
зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані:
запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з
розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат,
досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції,
рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування причин
зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх
підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні
санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю
за додержанням дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання
визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування,
установлення та використання цін за умов регульованої ринкової
економіки.

Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних
органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства
економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями
Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є
здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку
затвердження й застосування цін, захист законних інтересів громадян,
викорінення фактів зловживань суб’єктами підприємництва з метою
одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза
економічного обґрунтування цін і тарифів, установлених підприємствами та
організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку
застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні
установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту
прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж права
інспекцій. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати
рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через
податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю
за цінами матеріали та акти перевірок для дальшого розгляду.

Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення
дисципліни цін поширюється на всіх суб’єктів господарювання, які
перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та
іншу комерційну діяльність.

2. АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА

Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, яка
характеризується загальним підвищенням цін та зниженням купівельної
спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення
випуску грошей над виробництвом товарів.

Інфляційні процеси можуть виникати під впливом двох чинників:

грошових — емісія паперових грошей, швидкість їх обертання, стан
фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших
валют; виробничих (негрошових) — монополізація виробництва, брак
конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій
політиці, витратний характер економіки.

Грошові чинники формують інфляцію попиту, яка виявляється в перевищенні
сукупного попиту над пропозицією і виникненні надлишкової
платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується
підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін,
яке супроводжується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів
обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою
ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді.

За умов перехідної економіки виникнення інфляційного попиту зумовлюється
надмірною емісією грошей у готівковій формі; дефіцитом бюджету;
непродуманою кредитною експансією банків, що призводить до емісії грошей
у безготівковій формі; високим рівнем непродуктивних державних витрат,
зокрема надмірним інвестуванням у важку промисловість та
військово-промисловий комплекс. Усі названі чинники були характерними
для інфляційних процесів в Україні, але головним з них, на думку
фахівців, стала неконтрольована грошова емісія. За даними статистики
тільки в 1993 р. емісія грошей в країні збільшилась у 25 разів і
становила 12,3 трлн крб.

Виробничі фактори спричиняють інфляцію витрат, яку ще називають
інфляцією пропозиції. Хоча причиною цієї інфляції також є гроші, але
вони відіграють тут пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення
витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на
сировину, матеріали, устаткування.

Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплати — ціни». Якщо в
економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче
призводить до падіння реальних доходів населення. Для збереження їх
рівня необхідно збільшувати зарплату, що спричинить зростання виробничих
витрат. Унаслідок цього підвищується собівартість продукції, що, у свою
чергу, призводить до зростання цін на товари та послуги. Чергове
подорожчання потребує чергового збільшення зарплати, і процес
починається спочатку.

Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» свідчить про
взаємозв’язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку,
підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що є
чинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого — збільшуючи
витрати виробництва, призводить до підвищення цін.

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ставок
оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва й
відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують
стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно
збільшує грошову масу.

У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного
забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих
місць.

Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя і повна її
ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то
важче її зменшити. По-друге, досвід розвинутих країн свідчить, що
помірна, порівняно стабільна та передбачувана інфляція ще не створює
великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати певне
пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване
зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі,
уражаючи виробництво, розподіл та споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного
регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся
соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою стримання
інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює
антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс
відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на
боротьбу з інфляцією (рис. 2).

Рис. 2. Заходи антиінфляційної політики

Утілення в життя такої політики потребує від уряду розробки
антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та способи її
реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його
інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з інфляцією чи
обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними і потребують різних
методів регулювання.

Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення
кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. На практиці
до них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін
та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних
витрат тощо.

Вибір конкретних способів антиінфляційної політики залежить від багатьох
чинників, у тому числі, від характеру інфляційних процесів;
загальногосподарської кон’юнктури; особливостей теоретичної бази
економічного розвитку країни; політичних аспектів, оскільки треба
визначити об’єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме
головний тягар інфляційних витрат.

Без огляду на багатофакторність інфляції, вважають, що способи її
подолання мають бути адекватними чинникам, що спричинили цю інфляцію.
Тому здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління
чинниками попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне
середовище інфляції — сферу грошового обігу.

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрямки
антиінфляційної політики:

дефляційна політика (регулювання попиту);

політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи
платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового
співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей.
На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи
грошово-кредитної, структурно-інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та
стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі
впливу на грошову масу:

процентна ставка;

норма обов’язкових резервів;

операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним
банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову
ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і,
тим самим, значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення
облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що
зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину
грошової маси в обігу.

Зміна норми обов’язкових резервів для комерційних банків має подвійні
наслідки. З одного боку, підвищення резервної норми веде до прямого
вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їхню пропозицію. З іншого,
це спричиняє подорожчання кредитів, що їх видають комерційні банки, і
сприяє зменшенню попиту на гроші.

Процентна ставка й норма обов’язкових резервів — це важелі, які
опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в
обігу. Суттєвим напрямком антиінфляційного регулювання, що прямо впливає
на грошову масу, є проведення операцій з цінними паперами на відкритому
ринку. Так, Центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей,
продає комерційним банкам цінні папери, що призводить до вилучення з
обігу відповідної частини грошової маси.

Цей напрямок грошово-кредитної політики хоча й дає швидкі результати,
але натрапляє на певні перешкоди за спроби інтенсивного застосування. У
країнах з перехідною економікою такими є слабка розвинутість вторинного
ринку цінних паперів і недостатність коштів для проведення операцій у
необхідних масштабах.

Обмеження грошової маси проведенням грошово-кредитної політики, хоч і
головний, але далеко не єдиний напрямок приборкування інфляції попиту.
Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише
відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного
забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за
незмінного абсолютного розміру грошової маси веде до її відносного
зменшення і, відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним з
напрямків дефляційної політики є збільшення виробництва передовсім у
галузях, які випускають товари і надають послуги населенню. З цією метою
вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають
обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних
інвестицій, проведення раціонального протекціонізму щодо національного
виробника, запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон,
формування ринку позичкового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на
припинення спаду виробництва, що забезпечує приборкання одного з
найважливіших чинників інфляції — зменшення товарного забезпечення
грошей.

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення
бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:

збільшення доходів;

скорочення державних видатків.

Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунок
підвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому
періоді. Але надалі політика посилення податкового пресу призведе до
приховування прибутків, руйнування стимулів до праці та інвестування,
гальмування економічного розвитку і, як наслідок, до скорочення
надходжень у державний бюджет. Тому видається доцільнішим розвивати
податкову систему в \ напрямку зниження ставок оподаткування, що може
стати дійовим інструментом антиінфляційної політики. Так, зниження
ставок податку на прибуток заохочує до інвестування й пожвавлення
виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і
відповідне зростання надходжень до бюджету від оподаткування.

Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання доходів
населення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення
споживання дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також
зумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою
чергу, витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і
на покриття дефіциту бюджету.

Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є також повніший
облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування
бюджетного дефіциту передовсім за рахунок випуску державних цінних
паперів.

Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень до
бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на
перспективу. Тому основним напрямком скорочення бюджетного дефіциту є
зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих
видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі.
Конкретними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів
бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових
державних підприємств, перегляд системи трансфертів (Україна в 1997р.
з-поміж країн колишнього СРСР мала найвищий відсоток трансфертів у
доходах населення — 43,2%), часткова приватизація сфери освіти, охорони
здоров’я тощо.

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення
проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава
повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам,
які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої
підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно
спрямовувати грошові ін’єкції безпосередньо у виробництво, а не на
сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його
припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової
економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за
рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме
масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме
збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової
кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо.
Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових
наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний
ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому
здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої
оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики е політика доходів,
сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і
передовсім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного
співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації
програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна
ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником
інфляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри
підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання
витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це
гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування
зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту,
що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто
використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики.

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики
доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і
заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні.
Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить
про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит
товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень —
прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим
формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню
угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання
заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою
податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок
податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену
продукцію і заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо
економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки,
зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному
секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи
підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні
тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад
Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає
тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох
заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок.

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить
заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на
пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну
політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене
інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів
населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від
знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає необхідність у повній або
частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати
працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень
населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як
одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих
цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного
їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення
залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає
уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом’якшує її негативний
вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний
фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий
фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних
очікувань, тобто на подолання побоювань суб’єктів економічної системи
щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень.
Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання
цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит.
Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює
адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно
небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко
зупинити.

За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації
знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід
свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше
подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової
системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення
багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої
ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх
можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до
уряду.

PAGE

PAGE 20

Похожие записи