Державне регулювання еколого-техногенною безпекою України

 

Структура національної економіки залишається екологічно-небезпечною.
Енергоємність ВВП в Україні перевищує у 9 раз рівень який склався у
країнах Європи, а ступінь зношеності основних фондів сягає 80 %, тоді як
у цивілізованих державах він не перевищує 20 % [2, с. 22]. Внаслідок
Чорнобильської катастрофи постраждало 3,1 млн.чол. [2, с.24]
радіоактивного забруднення зазнала Україна на 5,7 млн.га. Нині
відбувається масова деградація ґрунтового покриву ландшафтів,
погіршується якість води, близько 65 % екосистем світу майже знищені [2,
с.7].

Державного регулювання еколого-техногенною безпекою здійснюється через
сукупність державно-правових засобів: організаційно-превентивних,
регулятивно-стимулюючих, розпорядчо-виконавчих та
охоронно-відновлюваль-них заходів (рис. 1).

Рис. 1.Державне регулювання екологічною безпекою: авторська розробка

 

Важливою складовою в системі державно-правових заходів є  охоронні
  (забезпечувальні) заходи в галузі екології,які мають два напрямки.
Перший – охоронні правовідносини щодо навколишнього природного
середовища, природних ресурсів і ландшафтів, об’єктів і територій
природозаповідного фонду, екосистем і комплексів, природних та
антропогенних ландшафтів, лікувально-оздоровчих і рекреаційних зон.
Другий – антропоохоронні правовідносини з охорони життя та здоров’я
людини від небезпечного антропогенного впливу та від негативного впливу
стихійних сил природи.

Подальший розвиток принципів державного регулювання екологічною безпекою
 наведені в роботах Л. Чаусової [5, с.51-55]. За її визначенням
«принцип» з точки зору лінгвістики у перекладі з латини означає
«початок», «основа», вихідне положення будь-якої теорії, практики,
науки, світогляду тощо. Методологічними принципами, за твердженням
автора, можна  вважати такі, що узгоджуються з природою, суспільством.
Пріоритетним виступає екологічне право над економічним, хоч вони і
пов’язані через закони природи і суспільства. Ігнорування екологічних
факторів часто призводить до негативних економічних наслідків. Навіть в
умовах переходу до ринкових відносин, вважає автор, передчасним буде
оголошення пріоритету економіки над екологією. Цей постулат повинен бути
непорушним. На відміну від даного положення П.А. Музиченко [6], поєднує
екологічні і економічні інтереси і стверджує, що вони повинні
розвиватися паралельно.

Сучасне державне екологічне управління України виходить із того, що
внаслідок погіршання соціально-економічної ситуації спостерігається
екологічний занепад на місцевому, регіональному та національному рівнях.
Тому державне регулювання екологічною безпекою спрямоване на упередження
розвитку негативних явищ, пов’язаних із техногенним впливом і проявами
стихії з урахуванням економічних можливостей держави. В державі систему
екологічного законодавства, можна поділити на 5 основних блоків
законодавчого та підзаконного регулювання [3]:

1. Конституційне регулювання екологічних правовідносин. Конституція
України закріплює найважливіші принципи і форми використання природних
ресурсів, декларує екологічні права та обов’язки громадян, вимоги щодо
охорони й гарантування екологічної безпеки у процесі реалізації функцій
державних і правових структур розподілу влади.

Основні екологічні права та обов’язки суб’єктів господарювання
передбачені Конституцією України статтею 40 полягають у наступному:

— раціональному використанні природних ресурсів, запобігання псуванню,
забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан
навколишнього природного середовища;

— здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних
норм та впровадження  заходів щодо відтворення відновлюваних природних
ресурсів;

— збереження територій та об’єктів природного заповідного фонду.

2. Еколого-правове регулювання, що базується на нормах Закону України
від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»
[7, Ст 546], визначеного як своєрідна «екологічна Конституція», що
передбачає мету, завдання, принципи та механізми здійснення ефективного
природо-користування, охорони природи, екологічної безпеки України. Цей
Закон є проявом гуманізації та демократизації в регулюванні правових
екологічних відносин із пакетом прав громадян, із забезпеченням права на
безпечне життя і здоров’я, на проведення екологічної експертизи і
моніторингу, права на судовий розгляд позовів до фізичних і юридичних
осіб про відшкодування заподіяної здоров’ю і природі шкоди. У розвиток
цього Закону прийнято у різні роки закони: «Про екологічну експертизу»
[8, Ст. 54], «Про охорону атмосферного повітря» [9,Ст.679].

3. Регулювання екологічних правовідносин галузей законодавства у сфері
діяльності законодавчої, виконавчо-розпорядчої, науково-технічної,
підприємницької, зовнішньоекономічної та впровадження системи
еколого-правових вимог щодо використання природних ресурсів та охорони
природи. Це дає можливість збалансувати правову систему під кутом зору
екологізації різних галузей народного господарства.

4. Міжнародне правове регулювання шляхом ратифікації Верховною Радою
України міжнародних конвенцій на рівні Європейського Союзу, дво- та
багатосторонніх угод нашої держави з іншими країнами світу Із
пріоритетним застосуванням міжнародних правових норм, ідентифікації
екологічного законодавства нашої країни зі світовим законодавством.

Україна приєдналася до Конвенції про біологічне різноманіття (1992),
Рамкової Конвенції ОСЩ про зміну клімату (1992), Конвенції про охорону
дикої флори і фауни і природних середовищ існування в Європі (1979), до
Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (1992 р.) [10].

5. Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних
галузей законодавства. Вони визначають підстави та особливості
притягнення суб’єктів, винних у здійсненні екологічних порушень, до
дисциплінарної, адміністративної, майнової та кримінальної
відповідальності залежно від вини, екологічного ризику, суспільної та
екологічної небезпеки. Екологічні права та обов’язки громадян висвітлено
в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Цей
закон розглядає охорону природи та створення умов екологічної безпеки
життєдіяльності людини. Відповідно до вимог сучасного життя,
опубліковано проект «Загальноукраїнської Декларації основних прав і
свобод людини та громадянина» [11]. В ньому закладені  наступні
конституційні норми:

— кожна особа має право на екологічно безпечне для життя і здоров’я
навколишнє природне середовище, а також якісні та безпечні продукти
харчування і предмети побуту;

— кожна особа має право вимагати від держави, її органів та посадових
осіб вжиття необхідних заходів, які не потребують конкретизації і можуть
бути реалізовані в будь-якій формі, зокрема і в судовому порядку;

— для захисту екологічних прав кожна особа може висловлювати протест
проти будь-якої екологічно небезпечної діяльності чи бездіяльності
шляхом проведення мітингів, збирання підписів, подання заяв, звернень,
петицій і протестів у державні та будь-які інші органи влади.

Поряд з екологічними правами діючим законодавством встановлено і
обов’язки: охороняти природу, здійснювати діяльність із дотриманням
вимог екологічної безпеки, нормативів та лімітів на використання
природних ресурсів, не порушувати екологічні права інших суб’єктів,
компенсувати шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу.

Незадовільне вирішення проблеми в цілому по Україні щодо гарантування
екологічних прав громадян пов’язане, переважно, не лише з недотриманням
підприємствами та установами чинного екологічного законодавства, а й із
тим, що громадяни часто самі порушують нормативи і як громадяни, і як
відповідальні працівники підприємств та організацій..

Екологічне законодавство регулює діяльність органів попереднього
розслідування, прокуратури та суду у процесі розкриття злочину,
здійснення правосуддя в кримінальних та цивільних справах, що
розглядаються в порядку конституційного судочинства.

?????????!?ому процесі, рівноправність сторін, об’єктивність істини,
забезпечення послідовності та субординації залежності. Характерно, що ці
засади земельного кодексу розроблено ще в 70-х роках минулого століття

Наука сучасного еколого-процесуального права використовує новітні
матеріалістичні, природничонаукові та філософські уявлення про типи і
форми взаємодії суспільства та природи, міжнародні принципи співпраці
держав щодо використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони
навколишнього природного середовища. Методи і способи підходу –
порівняльно-правові, системні, логічні, структурно-функціональні, аналіз
статистичних даних та інші.

В еколого процесуальному праві наявні такі інституції як
просторово-територіальне упорядкування об’єктів, обсяги і ведення
природоресурсних кадастрів, екологічний контроль, експертиза і
моніторинг, позасудове розв’язання екологічних суперечок у напрямі
найбільшої ефективності та простоти.

Юридичними джерелами еколого-процесуального права є закони і постанови
Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України,
постанови і декрети Кабінету Міністрів України; положення, рішення,
Інструкції та інші акти міністерств, державних комітетів і відомств
України, рішення місцевих рад народних депутатів. Варто зазначити, що
еколого-процесуальні норми до цього часу не мають високого ступеня
«концентрації» як це властиво цивільно-процесуальним, арбітражним,
арбітражно-процесуаль-ним та кримінально-процесуальним нормам. Вони
розосереджені в усіх видах нормативних актів, що приймаються державними
органами всіх рівнів.

В системі державного регулювання екологічною безпекою чинне місце
займають адміністративні заходи. Вони включають прийняття різних санкцій
на міжнародному, державному, регіональному рівні а також до окремих
підприємств та фізичних осіб фізичних осіб. Це система організаційних,
економічних, фінансових важелів за виконанням державних стандартів  щодо
використання природних ресурсів, викидів у атмосферу, і стоків,
відходів. Складові адміністративних правопорушень можна умовно поділити
на формальні та матеріальні. Останні містять як обов’язкові ознаки не
тільки дію чи бездіяльність, а також наслідки та причинний зв’язок між
діянням і настанням шкідливих наслідків. До складових із заподіянням
шкоди належать порушення правил охорони водних ресурсів, охорони
територіальних чи внутрішніх морських вод від забруднення та засмічення,
пожежної безпеки в лісах, забруднення атмосфери. Суспільна небезпечність
розглядається у зв’язку із заподіянням як реальної шкоди, так і при
створенні її загрози.

Важливим елементом складу адміністративного екологічного вчинку є
визначення форми вини, внутрішнього психічного ставлення суб’єкта до
вчиненого правопорушення.

Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено дві
форми вини: навмисний намір та необережність. Правопорушення вважається
навмисним, якщо особа, що його заподіяла, усвідомлювала протиправний
характер вчинку, передбачала шкідливі наслідки, бачила або свідомо
допускала їх настання. Вчинок через необережність – коли особа
передбачала ці наслідки, але легковажно розраховувала на їх відвернення,
або могла і не передбачати, хоч і повинна була.

На практиці при кваліфікації вчинків екологічних порушень до уваги
береться форма вини стосовно шкідливих наслідків. Щодо кваліфікації
злочинів, особливо пов’язаних із порушенням правил і норм,
встановлюється вина особи у протиправних діях та наслідках. Вина у формі
умислу встановлюється відносно діяння, а стосовно наслідків – вина у
формі необережності, тобто змішана форма вини. У порушенні нормативів,
статутів та інших норм, форма вини встановлюється залежно від ставлення
порушника до створення небезпечної ситуації. Слід зазначити, що умисел у
створенні екологічно небезпечної ситуації та умисел у заподіянні шкоди —
поняття різні. Порушивши навмисно правила екологічної безпеки, особа
розуміє або мусить розуміти, що своїми діями вона може зашкодити природі
та здоров’ю людей. Практика свідчить, що одним із недоліків у
кваліфікації екологічних порушень є недооцінка їх суспільної небезпеки.
Подібні тенденції наявні й до цього часу. Проте у порушенні екологічної
безпеки на арену правосуддя виходить таке поняття як екологічні злочини.

Важливого значення в екологічній безпеці належить технологічним заходам,
які пов’язані з безпосередньою дією на джерело впливу на навколишнє
середовище та в процесі проектування нових технологій, устаткування і
матеріалів на основі необхідної оперативної інформації. У сучасному
технократичному суспільстві ситуації екологічних порушень виникають
повсякчас у процесі господарської діяльності людини. Вона постійно
забруднює і порушує екологічну рівновагу в біосфері. Тому і виникає така
система знань як екологія, що цілком логічно проектується на юридичні
категорії «екологічне право», «екологічна безпека». В другій половині XX
століття, коли навантаження на біосферу набули глобального характеру,
виникла правова категорія «злочини проти природи». У цьому випадку
руйнування природного середовища та рівноваги її компонентів може дати
підстави для розгляду власне людини як об’єкта екологічного
правопорушення або злочину. Адже таким об’єктом може бути тільки людина
внаслідок привласнення речей і володіння ними. Тобто людину можна
визнати об’єктом і суб’єктом еколого-економічної системи, що є ланкою в
екологічній системі природи, де остання розглядається як інтегрований і
диференційований об’єкт управлінських відносин.

Нова екологічна політика в системі державного регулювання на розвиток
орієнтована на розвиток економічних заходів, які передбачають створення
сприятливих умов, що стимулюють підприємства до зниження тиску на
навколишнє середовище, при одночасному поліпшенні технологій, якості
товарів, зниженні енергоємності виробництва. Економічні заходи створюють
умови для досягнення природоохоронних цілей. У країнах-членах ОЄСР
використовуються в середньому по 6-7 елементів економічного механізму,
включаючи 2-3 податки на відходи і використання води, а також більш
низький податок на бензин без свинцю [3].

Методологічною основою екологічного права є розвиток концепції «якості
життя» та концепція «стійкого розвитку», понять, що були введені в
наукову сферу ООН в доповіді Всесвітньої комісії з питань навколишнього
природного середовища й розвитку 4.08.1987 р. [12].

Поняття «якості життя» прийшло в 70-х роках на зміну концепції «рівня
життя», що було найхарактернішим для західного «суспільства споживання».
Екологічний фактор у концепції «якості життя» є домінуючим щодо
економічного. Прийняття Концепції екологічної безпеки України слід
вважати початком багатовекторної роботи державних органів, громадських
організацій, окремих осіб як у збереженні довкілля в майбутньому, так і
виправленні допущених у минулому екологічних порушень.

Використана література:

1. Сайко В.Ф. Наукові підходи щодо раціонального землекористування в
умовах здійснення аграрної реформи // Вісник аграрної науки. – 2000. — №
5. – С. 5-10.

2. Прилипко В.А., Саєнко Ю.І. та ін. Соціально-психологічний аспект.
Гуманітарні наслідки аварії на ЧАЕС. Стратегія відродження. Підготовлено
на замовлення ПРООН та ЮНІСЕФ за підтримки Управління ООН з гуманітарних
питань і ВООЗ. Відп. ред. Патрік Грей. – Оксфорд Рісерч ЛТД – 2002. –
167 с.

3. Дегодюк Е.Г., Дегодюк С.Е. Еколого-техногенна безпека України. – К.:
ЕКМО, 2006. – 306 с.

4. Хто є хто на Житомирщині. Наші земляки. 2006. (Електронна Версія).
Режим доступу: http://who-is-who.com.ua/bookmaket/zhitomir/1/3.html

5. Чаусова Л. Поняття і особливості принципів екологічного права //
Право України. – 1997. — № 11. – С. 51-55.

6. Музиченко П.А. Екологічні інтереси особистості в механізмі дії
природоохоронного закону // Правова система України: Теорія і практика.
– К.: Вентурі, 1993. – С. 339.

7. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від
25 червня 1991 р. № 1264-XII // Відомості Верховної ради Української
РСР. – 1991. — № 41. – Ст.546.

8. Закон України «Про екологічну експертизу» від 9.02.1995 р. № 46/95-ВР
// Відомості Верховної ради України. – 1995. — № 8. – Ст.54.

9. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» вiд 16.10.1992 №
2707-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1992. — № 50. —
ст.679.

10. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред.
Ю.С.Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. – 720 с.

11. «Загальноукраїнська Декларація основних прав і свобод людини та
громадянина» (проект) // Віче. – 1993. — № 7.

Похожие записи