Реферат на тему:
Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних
інтересів
Досягнення оптимальної реалізації національних інтересів України можливе
лише за умов активної участі в суспільно-політичних процесах громадян —
носіїв національної ідентичності, які об’єднанні в сучасну модерну
повномасштабну українську націю. Це зумовлено тим, що в процесах
утворення і функціонування будь-якої держави визначальну роль відіграє
велика людська спільнота — нація, підвалина людського співтовариства,
головна дійова особа політики та історичного розвитку. Започаткував
поділ народів на «здатних до політичного життя» і відповідно — «не
здатних» французький мислитель Ж. Боден (1520–1595).
Серед науковців щодо трактування нації сформувалось три основні
концепції: етнічна, територіальна та етнотериторіальна. За етнічною
концепцією, процес націогенези (виникнення націй) передбачає певні
стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання, а саме — від
згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до
перетворення цих об’єднань у свідомі спільноти, що стають на шлях
творення власної держави. Саме на цих засадах щодо виникнення нації
стояв відомий український учений В. Антонович. Він задовго до О. Бауера,
визнаного дослідника психологічної теорії нації, визначив необхідність
враховувати в характеристиці нації насамперед особливості характеру,
зумовлені як природними факторами, так і набутими історією нації, її
культурою. «За національність треба вважати суму таких прикмет, якими
одна група людності відрізняється від цілого ряду інших груп, —
наголошував Антонович. — Прикмети бувають двох родів: одні природжені
людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи
місцевої; їх можна знайти стежкою антрополітичною, дослідом з анатомії
та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і
залежать від розвитку культури та від минулого життя народу, себто від
його історії. Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну
індивідуальність, окрему національність. Нація — це група людей рідних і
близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю,
темпераментом. В оцій близькості і рідненні треба спостерігати дві речі:
одну — ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з
якими чоловік починає життя своє, як з природженим, зі своїм власним;
другу — це ті осібності, що з’явились і виросли на ґрунті перших не самі
по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним
вихованням. Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того,
чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації» [1, с. 4].
Інший український націолог О. Бачковський зазначав, що «модерна нація є
кінцевим виявом новітнього культурно-історичного процесу. Нарід — це
старий витвір не лише історичного, а й природного процесу, вихідними
точками якого були розпорошені племена, злучені кров’ю, цебто спільним
походженням. Територія, як спільна батьківщина, об’єднувала народи.
Історія моделювала їхню душу, цебто свідомість власної відрубности та
самобутности. Модерна нація є витвором цієї національної свідомості та
волі до незалежного існування» [2, с. 14].
Етнічний підхід загалом розглядає націю як особливий стан і водночас
певний етап розвитку та зрілості етносу, пов’язаний з «політизацією»
його суспільної свідомості, творенням національно-державних символів та
атрибутів, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і
національної культури.
Прихильники територіальної концепції (найчастіше вчені західної школи)
вважають, що нації — це державні народи, які сформувалися там, де сильна
держава виникла раніше, ніж відбулася культурна консолідація народу. За
цих обставин різноманітні політичні інституції були спроможні вирішувати
проблеми консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи із цією
метою навіть методи примусу.
Тобто територіальна концепція представляє націю як етнополітичну
спільноту, яка має спільну територію, спільну громадянську культуру,
спільну економіку, правову і політичну системи.
Важливо, що навіть в таких державах як США, Австралія, країни Латинської
Америки, в яких нації виникли на поліетнічній основі за сприяння держав
і були, насамперед, політичними спільнотами, не можна ігнорувати факту
існування певного культурно-етнічного стрижня, навколо якого
здійснювалась асиміляція інших етнічних груп. Так, у Північній Америці
провідним був англосаксонський елемент, що чисельно переважав, і якому
була притаманна досить розвинена загальна, правова і політична культура.
Стосовно ж інших етнічних груп, то їх асиміляція в єдину політичну
цілісність відбувалась під впливом відірваності від основного ядра своєї
етнічної спільноти, а також завдяки дисперсному розселенню в умовах
кількісного і культурного домінування англосаксонського етносу.
Свідченням цього може бути і ситуація в Канаді, де з англосаксонським
етносом конкурує компактно розселений і політично зрілий французький
етнічний сегмент, що зберіг етнокультурні та політичні особливості.
Наслідки консолідації не такі вражаючі.
Міжнародний етнополітичний досвід свідчить, що націогенеза всюди, навіть
у випадку із американською ситуацією, відбувається на ґрунті певних
етносів, їх етичних характеристик і визначає їх розвиток. Тому цілком
зрозумілим є позиція відомих іноземних і вітчизняних етнополітологів,
які вважають, що етнічність відіграє визначальну роль у націогенезі, а
наступні за значенням — територіальний фактор і політична спільнота.
Етнічність, на думку більшості вчених, — це сукупність характерних рис
матеріальної та духовної культури, які відрізняють одну етнічну групу
від іншої. Обґрунтовуючи таку позицію професор Лондонської школи
економіки, провідний фахівець з питань виникнення й розвитку націй і
націоналізму Ентоні Сміт зазначав, що, по-перше, з погляду історії перші
нації формувались, як ми бачимо згодом, на основі етнічних ядер й чинили
великий культурний вплив. Ці держави стали моделлю для формування націй
у багатьох краях світу. По-друге, етнічна модель нації стає дедалі
популярніша й поширеніша з огляду не тільки на попередню причину, а й
через те, що дуже легко припасовується до новітнього «демократичного»
виду спільноти, які дожили до новітньої доби в багатьох частинах земної
кулі. Іншими словами, етнічна модель соціологічно плідна. І, по-третє,
навіть там, де майбутня нація не може похвалитися жодними етнічними
попередниками, що мали б якесь значення, і де етнічні зв’язки неясні або
й вигадані, потреба викувати, байдуже, з яких наявних культурних
елементів, зв’язну міфологію й символізм культурно-історичної спільноти
всюди стає найголовнішою умовою національного виживання та єдності. Без
етнічного родоводу майбутня нація розпадеться [7, с. 50–51].
І, нарешті, третя етнотериторіальна концепція поєднує засади двох
попередніх підходів (етнічного та територіального) і вважає, що
формування нації відбувається навколо історичних цінностей корінного
етносу, зокрема історичної назви звичаїв і національно-державної
символіки та спільної території тощо.
У контексті цих концептуальних підходів виникає питання, яким шляхом
піде сучасне українське суспільство у формуванні власної модерної нації,
яка відповідала б потребам сучасних реалій?
Серед вітчизняних вчених, політиків існують з цього приводу різні
позиції, оскільки Україна є історичною спадкоємницею кількох традицій.
Насамперед, в українському національному русі у ХІХ ст. сформувалась
етнічна модель, що ототожнювала українську націю насамперед з
українським селянством — єдиною і воднчас найчисельнішою соціальною
групою, яка не асимілювалась.
Однак ця модель зазнала краху під час визвольних змагань 1914–1923
років, що призвело до започатку-вання ідеї побудови нації за
територіальним принципом, за якою до української нації належать усі, хто
проживає в Україні, незалежно від етнічного і соціального походження, і
є лояльним до ідеї української держави. Так, В. Липинський вважав, що
українську націю можна найкраще сконсолідувати на засадах
«територіального патріотизму», розбудженням почуття солідарності між
постійними мешканцями української землі, незалежно від їх соціального
походження, релігійного віросповідання і навіть національно-культурної
свідомості [4].
Осмислюючи сутність цих двох моделей, їх раціоналістичну цінність,
доцільно звернути увагу на те, що два визначальні ідеологи національного
руху — М. Драгоманов, який належав до демократичного — народницького
напряму в українській суспільно-політичній думці, та В. Липинський —
представник української консервативної течії, погоджувались, що
українська нація є наслідком європейського цивілізаційного процесу.
Вперше таку думку 1861 року висловив засновник модерного українського
національного руху М. Костомаров, який протиставляв київську традицію
свободи й індивідуалізму московській традиції авторитаризму й підкорення
особи колективові [5].
Цю думку повторив у 1889 р. М. Драгоманов: «Найбільша частина
національних відмін України від Мос-ковії пояснюється тим, що Україна до
XVIII ст. (тобто до встановлення російського панування) була більш
зв’язана зі Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки татарам), та
все ж ішла разом зі Західною Європою в суспільному і культурному
процесі» [4]. Таких самих висновків дійшов кількома десятиліттями згодом
«державний» В. Липинський, який писав: «Основною різницею України від
Москви єсть не мова, не плем’я, не віра… а інший, витворений віками
устрій політичний, інший… метод організації правлячої верстви, інше
взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства» [4].
Активно формували цю думку також два визначні північноамериканські
історики українського походження Іван Лисяк-Рудницький та Роман Шпорлюк.
Вибір на користь політичної нації був характерним також для українського
дисидентського руху у 70–80-х роках ХХ ст. та опозиційного руху за часів
перебудови.
Особливістю нинішнього етапу етнополітики в Україні є проблема обрання
шляхів формування сучасної української нації, спроможної гармонізувати
соціально-політичні, економічні, духовно-культурні, етнічні та релігійні
відносини в суспільстві.
Українські вчені С. Гелей і С. Рутар виділяють три концептуальні моделі
у вітчизняному суспільстві. Перша, територіальна, передбачає формування
нації за територіально-громадським принципом, ігноруючи пріоритетність у
цьому процесі корінного українського етносу. При цьому зосереджується
особлива увага на закріплені статусу двомовності, федеративного устрою
України, заперечені традиційно-національної державної символіки. Ця
концепція пропонує обрати шлях формування української нації, характерний
для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися
на політичній основі з урахуванням етнокультурних інтересів багатьох або
кількох з них (як у народів США, Канади, Швейцарії). Друга, етнічна
концепція, ґрунтується на таких положеннях: примордіалістський підхід до
генезису нації, визнання українського етносу українською нацією та
єдиним суб’єктом державотворення; юридичне закріплення пріоритетів
корінного народу порівняно з національними меншинами в усіх сферах
суспільного життя; надання українського громадянства усім українцям,
незалежно від місця їх проживання; представники національних меншин
отримають громадянство, якщо вони знають українську мову, лояльно
ставляться до Української держави, шанують її закони; заперечення
принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також
принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин тощо.
Третя, етнотериторіальна концепція, пропонує формування української
нації за територіально громадянським і етнічним принципами.
Територіально-громадянський принцип цієї концепції передбачає, що члени
української нації — це представники як корінного українського етносу,
так і національних меншин, які є громадянами України. Крім того,
національні меншини мають право на створення національно-культурної
автономії. Суть етнічного принципу цієї концепції полягає у тому, що
національна держава, якою є Україна, отримує назву від корінного
українського етносу, його мова, традиційна символіка отримує статус
національних державних. Тобто, національна ідентифікація відбувається
передусім на основних етнокультурних цінностях українського нараду [3].
Політико-практична діяльність Української держави в процесі формування
сучасної повномасштабної української нації свідчить про її прихильність
до третьої вищезазначеної моделі.
Ефективність цього процесу залежить від низки чинників. По-перше, від
здатності політичних сил та інтелектуальної еліти консолідувати навколо
українського ядра усіх українських громадян. Елементарна політична
відповідальність вимагає від національних лідерів припинити спекуляції
на тому, що розділяє українське суспільство на частини і робить їх дуже
різними. По-друге, важливо згуртувати різні соціальні групи навколо
національної ідеї у формі європейського вибору, в політико-державному,
економічному, та етнокультурному аспектах. По-третє, від успішного
впровадження радикальних реформ у всіх суспільних сферах: політичній,
правовій, економічній і культурній.
Визначальним політичним чинником консолідації української нації є
підвищення дієспроможності та ефективності суспільних і державних
інститутів на засадах демократизації життя країни, яка повинна
реалізовуватись у таких пріоритетах: демократизація політичного процесу;
сприяння розвитку громадянського суспільства; забезпечення прозорості
діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування;
забезпечення свободи слова та гарантування громадянам найширшого доступу
до інформації; судова реформа, спрямована на утвердження справедливого
суду і гарантування правосуддя для кожного громадянина.
На шляху формування української нації основними факторами її згуртування
є проблема створення оптимальної інституціональної моделі правління, яка
спиратиметься на демократичну процедуру та передбачатиме ефективний
механізм стримувань і противаг між виконавчою, законодавчою і судовою
гілками влади; децентралізацію влади та запровадження трирівневої
системи адміністративно-державного устрою; формування партійної системи,
здатної створювати дієвий уряд, нести відповідальність за його
орієнтацію; створення ефективної професійної державної служби,
спроможної успішно виконувати державно-управлінські функції, надавати
якісні послуги населенню, ефективно взаємодіяти з інституціями
громадянського суспільства.
До правових чинників консолідації української нації належить діяльність
щодо консолідації і кодифікації права відповідно до норм Конституції і
міжнародних правових стандартів; створення ефективної правової системи,
що забезпечувала, з одного боку, єдиний механізм прав і обов’язків, а з
іншого — формувала у них почуття рівних можливостей для самореалізації
саме завдяки національній ідентичності.
Так нація зможе активно створювати сприятливі умови для самореалізації
особи, зокрема й етнокультурні, що безпосередньо впливає на
інтенсивність процесу національної ідентифікації.
?
формування соціальної політики та формування дієвого ринку праці;
реформування житлово-комунального господарства; розширення та
реструктуризація зовнішньо-торговельних відносин; поєднання
макроекономічної стабільності та динамічного розвитку.
Становлення української нації вимагає формування спільної громадянської
культури, яка органічно поєднує традиційні цінності українського народу
з цінностями національних меншин у їх сучасному цивілізованому вигляді.
Це вимагає вирішення таких невідкладних завдань: 1) об’єктивне
осмислення історичного досвіду України із усвідомленням катастрофічних
наслідків безкомпромісного суперництва політичних еліт. Національні
інтереси українського суспільства повинні бути вищими за політичну
кон’юнктуру; 2) формування історичної пам’яті, ліквідація «білих плям»
минулого; 3) утвердження модернізаційного характеру української
національної ідеї, що потребує пошуку оптимального взаємовпливу та
співіснування традиційних для українського соціуму цінностей і новітніх
культурних впливів, які привносить глобалізований світ.
Модерна повномасштабна українська нація повинна бути спроможною
сприймати і реалізовувати інноваційні напрями розвитку людства;
забезпечити незворотність демократичного вибору; концентрувати сили і
ресурси на суспільному розвитку; продукувати високу сучасну культуру в
усіх її виявах.
Засадою консолідації української нації слід вважати пошук та створення
системи цінностей, цілісність і збалансованість якої й дають можливість
здійснити державно-національну ідентифікацію України. Саме вони
забезпечують державі необхідний рівень політичної стабільності,
відкривають широкі перспективи для успішної модернізації країни.
Цінності є найглибшим підґрунтям ідей, вірувань, переконань. У широкому
розумінні цінності — це не тільки абстрактний привабливий зміст або
ситуативні цінності, а й стабільні, важливі для особи конкретні
матеріальні блага. У більш вузькому значенні прийнято вести мову про
цінності як про духовні ідеї, що мають високу ступінь узагальнення.
Прагнучи до цінностей, або відстоюючи ті, що вже є, людина виявляє
наполегливість та завзятість, навіть може йти на конфлікт.
Цінності визначають людський розвиток. Європейський Союз, зокрема, за
основну мету проголошує необхідність збереження і захисту таких
неподільних і універсальних цінностей, як людська гідність, свобода,
рівність й солідарність, що має бути досягнуто лише у повазі до
національних ідентичностей його учасників. Цінності не підлягають
компромісам і торгу, оскільки стосуються людської гідності, утвердження
якої виразно пов’язується із збереженням такої засади самого людського
існування, як ідентичність.
На власну систему цінностей, які становлять основу їх національної
ідентичності, орієнтуються у стратегії національної безпеки США,
Європейський Союз, Росія, Китай, Індія — у визначенні шляху розвитку.
Проблема державно-національної ідентичності набуває все більшої
актуальності і важливості в українському суспільстві. Дані соціологічних
досліджень свідчать, що в Україні загалом і в кожному регіоні зокрема
зростає частка населення, яка добровільно й охоче ідентифікує себе з
країною, в якій проживає; вважає себе українцями; підтримує політичну
самостійність України; пов’язує свої інтереси з її майбутнім. Навколо
цих питань об’єдналася переважна (50% і більше) або відносна більшість
опитаних у всіх регіонах. Водночас соціологічні опитування засвідчили
виразну меншість кількості противників кожної із чотирьох позицій в
українському суспільстві.
За даними Інституту соціології НАН України, ідентифікація «громадянин
України» є домінуючою. Впродовж останніх двох років (2005–2006 рр.)
частка опитаних, які обирають її, майже удвічі перевищує частку тих, які
ототожнюються передусім з певною місцевістю, і у 8–9 разів частку тих,
які відчувають себе прив’язаними до певного регіону [8, с. 9].
Всеукраїнський перепис 2001 року засвідчив, що в Україні, порівняно з
переписом 1989 року означилась чітка тенденція зростання кількості
українців як у всій державі, так і в кожному регіоні зокрема. Збільшення
кількості українців, тобто громадян України, які ідентифікують себе з
титульною нацією, пов’язане не тільки з демографічними процесами.
Перепис констатує , що більшість українських громадян обирають
українську ідентичність, навіть якщо вони не розмовляють українською
мовою. Ця тенденція існує як загалом в Україні, так і в кожному регіоні
зокрема. Поступово кількість прихильників такого вибору зростає,
особливо серед молодого покоління, яке народилося напередодні розпаду
CРСР і, в якого відсутня пам’ять про СРСР [8, с. 10].
Соціологічні опитування також констатують про достатньо високий рівень
патріотизму мешканців України. Кількість осіб, які вважають себе
патріотами України зросла від 2003 до 2005 року з 60% до 75%. У 2005 р.
до 90,3% опитаних відповіли, що вони сприймають Україну як свою
Батьківщину, 78,7% обрали б Україну своєю Батьківщиною, якби мали
можливість вибору. У серпні 2006 р. переважна більшість респондентів
(69,5%) відповіли, що тією чи іншою мірою пишаються тим, що вони є
громадянами України [8, с. 11].
Дослідження також виявили, що реалізація національних інтересів
ускладнюється в умовах, коли частина громадян відчуває більшу
спорідненість із закордонними сусідами, ніж зі своїми співвітчизниками з
інших регіонів. Так, за даними опитування 2006 р., проведеного Центром
О. Разумкова, значна частина жителів Центру, Півдня і Сходу України
вважають себе ближчими за характером, звичаями і традиціями до жителів
Росії, ніж до західних українців; західні українці — до поляків, аніж до
жителів Донбасу і Криму [8, с. 12].
Усе це переконливо свідчить, що, попри високу динаміку сучасного
етнополітичного розвитку українського суспільства та романтичну
поспішність частини політичної еліти, державна ідентифікація не є
одномоментним актом, а потребує тривалого часу.
На цьому шляху важливим є зміцнення держави, її престижу у світовій
співдружності, реальний міжнародний влив, місце у світовій економіці,
досягнення науки, освіти і культури, спорту.
Важливою залишається роль національної ідентичності в утвердженні
демократії, яка зумовлює усвідомлення громадянином і суспільством
національних інтересів, довіру до держави та її інститутів, солідарність
з ними для досягнення суспільно значущих цілей.
Досвід сучасних розвинених країн Центральної і Східної Європи, Китаю
переконливо свідчить на користь незаперечної аксіоми, що розвинена
національна ідентичность є визначальною конкурентною перевагою в
сучасному глобалізованому світі.
Періоди ж бездержавного існування, на жаль, привчили українців, а це
підтверджують соціологічні опитування, оцінювати себе в етнокультурних
характеристиках «чужих» ідентичностей, а не власних.
Однак, роки незалежності, періоди політичних протистоянь, особливо
останнього часу (Помаранчева революція) свідчать, що формується сучасний
образ української нації, як нації модерної, повномасштабної. В
українськості громадян України починає домінувати прагнення свободи і
розвинене демократичне начало, неприйняття будь-якої деспотії до
людської гідності та достатній індивідуалізм, відданість традиційним
цінностям і толерантність, відкритість до модерного, цивілізованого
світу.
Саме від утвердження цієї демократичної ідентичності залежить успіх
України як держави і повномасштабної нації, спроможність здолати
рудименти колишньої імперсько-тоталітарної суспільної свідомості,
модернізувати країну, гарантувати їй гідне місце у спільноті
європейських держав і націй.
Необхідним чинником, за умов існуючої слабкості громадянської складової
української ідентичності, є необхідність консолідації громадян України
навколо культурного ядра. Розбудова державно-національної ідентичності в
українському політичному суспільстві, зумовлює постійну потребу пошуку
делікатного балансу у здійсненні державної гуманітарної політики між
пріорітетністю української етнічної культури та ефективною підтримкою
процесів відродження та розвитку культур національних меншин.
Світовий та європейський досвід свідчить, що таке співвідношення
етнокультурної та політичної складової українства є прийнятним для
суспільства, воно закріплене в Конституції України. З одного боку,
необхідно подолати наслідки тривалої асиміляції українців, яка
здійснювалась за часів перебування України у складі Російської,
Австро-Угорської імперій та колишнього СРСР, що, зрозуміло, потребує
дієвих державницьких заходів щодо розвитку мовно-культурної сфери, а з
іншого — держава має підтримувати культуру етнічних груп, що проживають
на її теренах і є її громадянами.
Необхідним чинником зміцнення національної ідентичності громадян України
є престиж держави, її реальний міжнародний влив.
Важливо враховувати, що у сучасному світі відбувається процес активної
зміни світової ролі великих держав і співвідношення їх геополітичних
можливостей. Внаслідок розширення рейтингу країн, які реально
претендують на глобальну роль у світі, дедалі частіше виявляються
переваги переходу від односторонньої політики до компаративної моделі
відповідальності за розвиток ситуації у світі.
В умовах глобалізації традиційним і навіть модерним суспільствам стає
щоразу важче зберігати свою національну ідентичність, протистояти
уніфікації.
Все більший протест у світовому контексті викликає політико-культурне
розмивання національного суверенітету, посилення залежності країн від
зовнішніх рішень як міжнародних організацій, так і різноманітних
військово-політичних блоків. Протиборство набуває різних форм: від
державних заходів зі збереження національної ідентичності до громадських
акцій антиглобалістичного спрямування.
Глобалізаційні процеси позначені активізацією міжетнічного і
міжконфенсійного протистояння, що спричиняють громадянські,
етнополітичні конфлікти, сепаратизм. Постійно існує загроза виникнення
нових та ескалація «заморожених» конфліктів. Особливою загрозою для
українського суспільства стає неконтрольована масова міграція з бідних і
слаборозвинених країн, з районів громадянських і міжнародних конфліктів;
діяльність міжнародних злочинних угруповань; розповсюдження зброї
масового ураження та засобів її доставки; вплив світової активації
боротьби за природні ресурси тощо.
У цих умовах для України в процесі реалізації власного права на
самобутній шлях розвитку необхідно координувати свої зусилля,
налагоджувати тісне співробітництво з тими цівілізаційними системами,
які прагнуть подолати тісні межі однополюсного світу, що виник після
розпаду СРСР. Стратегічну спрямованість зовнішньополітичного курсу
України було закладено в Декларації про державний суверенітет України і
в «Основних напрямах зовнішньої політики України». Його основоположні
принципи набули розвитку і закріплення у прийнятій в 1996 р. Конституції
України (ст. 18), де зазначено, що зовнішньополітична діяльність України
спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом
підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права.
Стратегічна мета України — підтримка стабільності, здійснення
збалансованого і передбачуваного зовнішньополітичного курсу.
Геополітичне становище України потребує економічного та політичного
врівноваження наших відносин і на Заході, і на Сході. Стратегічний вибір
на приєднання України до європейських інтеграційних процесів жодною
мірою не повинен позначатися на зусиллях щодо забезпечення інтересів
України на пострадянському просторі, де вирішальне значення мають
стосунки з Росією, нашим важливим партнером.
У контексті становлення нової архітектури міжнародного співтовариства
Україна, передусім, обрала шлях інтеграції до європейських та
євроатлантичних структур. Добре усвідомлюючи значення для себе Заходу,
де перебувають центри духовно-культурної, економічної, політичної та
військової могутності, що здійснюють вирішальний вплив на світовий
розвиток. Саме на загальноєвропейську інтеграцію офіційна Україна
покладає особливу надію як на засіб протидії агресивному націоналізмові,
територіальним претензіям, сепаратизму, етнічній та релігійній
нетерпимості; засіб запобігання та розв’язання міжнаціональних і
міжетнічних конфліктів, активної власної участі в удосконаленні
міжнародного механізму, захисту прав національних меншин, вирішення
багатьох інших етнополітич-них проблем.
Для геополітичної ситуації в Європі характерне посилення уваги до
України як до держави, від якої дедалі більше залежить стабільність у
Центральному та Східному регіонах. Географічне розташування України —
між країнами Західної і Центральної Європи та Росією — об’єктивно
підвищує її значення в процесі формування нової європейської архітектури
безпеки.
Принциповий європейський вибір України зумовлений передусім
довготривалими національними інтересами. Інтегруючись до
загальноєвропейської спільноти, Україна поступово стала членом ОБСЄ,
Ради Європи, приєдналася до Центральноєвропейської ініціативи, що
відкриває нові можливості для застосування багатовікового досвіду
демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, зокрема
формування власної етнополітики. Україна загалом визначила свою позицію
щодо процесів загальноєвропейської інтеграції: стратегічною метою є
входження в європейські та євроатлантичні організації з пріоритетним
вступом до Європейського Союзу, який ухвалив спеціальну програму дій
щодо неї.
Загалом національні інтереси України у внутрішньополітичному вимірі та в
системі міжнародних відносин становлять єдине ціле. Базові національні
інтереси України в процесі державної самоідентифікації визначають такі
пріоритети і стратегічні цілі зовнішньої політики:
• формування безпечного міжнародного середовища, підтримка
міжнародного миру та безпеки;
• захист і підтримка українських громадян та їхніх інтересів за
кордоном;
• забезпечення гідного місця України у глобальному поділі праці,
безпечне та ефективне входження української економіки у світову
економічну систему, зокрема у форматі Світової організації торгівлі;
• вступ до ЄС;
• приєднання України до європейської та євроатлантичної систем
безпеки;
• зосередження зусиль над визначенням напрямів двостороннього
співробітництва щодо розширення активної взаємодії з країнами — членами
Європейського Союзу, Росією, США, та країнами — регіональними лідерами;
• розвиток українсько-російського співробітництва на основі
прагматизму та відкритості, взаємовигідної кооперації та співпраці як
підвалини забезпечення на-ціональної та регіональної безпеки;
• перегляд цілей, формату та механізмів діяльності СНД з метою його
максимального використання для забезпечення національних інтересів
України;
• визначення доцільності ступеня та механізму участі України в
регіональних утвореннях, виходячи з цілей і пріоритетів її зовнішньої
політики.
Розвиток і зміцнення державної ідентичності України залежить від
здобутків українського суспільства у різних сферах життя, що стане
потужним мотиваційним і об’єднуючим фактором для різних верств
населення.
Література
Антонович В. Три національні типи народні // Старожитності — 1992 — № 3.
Бочковський О. І. Вступ до націології. — Мюнхен, 1991-1992.
Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. посіб. — К.: Т-во «Знання»,
КОО, 2004.
Драгоманов М. Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1.
Костомаров Н. Две русские народности // Основа. — 1861.
Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє і
зовнішнє становище України у 2005 році. — К., 2006.
Сміт Е. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994.
Експертна доповідь «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище
та перспективи розвитку // http://www.niss.gov.ua/book/DOPOVID
07/index.html
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
