Державна політика розвитку рибного господарства

Питання рибогосподарської діяльності є актуальним об’єктом законотворчої
та нормотворчої діяльності. Так, з метою визначення правових принципів
державної політики щодо рибного господарства ще у 2001 році у Верховній
Раді обговорювалися такі законопроекти: “Про рибу, морепродукти та
харчову продукцію з них”, який було прийнято у 2003 р. [4]; “Про
Державну програму розвитку рибного господарства України”; “Про рибне
господарство, законодавче врегулювання діяльності рибогосподарської
галузі, визначення пріоритетних напрямів розвитку рибного господарства”;
“Загальнодержавна програма розвитку водного господарства” [6, с. 231].

У грудні 2002 році у Верховній Раді України було продовжено розгляд
пріоритетних для рибогосподарської діяльності законопроектів “Про
Загальнодержавну програму розвитку рибного господарства на 2003-2010
рр.” та “Про рибне господарство”, але, незважаючи на визнання
актуальності питання, прийняття цих законопроектів було відкладене.

В останні роки створено низку державних програм розвитку, метою яких є
виправлення наслідків кризи рибного господарства України, та прийнято
ряд відповідних державних актів, а саме: «Загальнодержавна програма
охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів» [2],
2003 р. — «Комплексна програма впровадження на національному рівні
рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті за сталого розвитку»
(Йоганнесбург, 2002 р.) [105], 2004 р. — «Загальнодержавна програма
розвитку рибного господарства України на період до 2010 року» [3],
«Програма будівництва суден флоту рибного господарства України» [9, с.
12], «Програма розвитку інфраструктури ринку риби, інших водних живих
ресурсів та харчової продукції, що з них виробляється» [8]. Наприкінці
2003 р. ухвалою КМУ була створена «Експертна комісія при уряді із питань
залучення інвестицій в рибну галузь і розвитку її інфраструктури»
[10]. В грудні 2004 р. прийнято Постанову КМУ «Про затвердження Програми
розвитку інфраструктури ринку риби, інших водних живих ресурсів та
харчової продукції, що з них виробляється, на 2005 — 2010 роки».

Проте, аналіз цих документів показує, що в сукупності вони орієнтовані
на вирішення питань розвитку в руслі тієї ж, порочної з нашого погляду,
тенденції, яка склалась ще за радянських часів –переважання
екстериторіального вилову і нехтування власним рибогосподарським
природно-ресурсним потенціалом (РПРП). Так, «Програма …» [8] акцентована
тільки на розвиток екстериторіального рибальства і експедиційного флоту,
що за умови продажу більшої частини улову за кордоном має сприяти лише
зростанню прибутків приватних власників експедиційного флоту. Зокрема,
цією Програмою визначено, що лише на третьому етапі її виконання
(2008-2010 рр.) планується «… максимальне освоєння та ефективне
використання внутрішньої сировинної бази, зокрема: завантаження
створеної бази холодильників та рибопереробних підприємств сировиною
внутрішніх водоймищ та Азово-Чорноморського басейну…» без урахування
реальних можливостей. Щодо фінансування цього етапу сказано, що «…Для
визначення обсягів фінансування на третьому етапі необхідно здійснити
додаткові розрахунки на основі балансу попиту та пропонування і балансу
забезпечення інфраструктури ринку риби сировинними, енергетичними та
трудовими ресурсами». В той же час, на фінансування другого етапу –
будівництво холодильних потужностей — визначено 1 млрд. грн. бюджетного
фінансування [8]. Скерованість на інтереси приватних структур
ілюструється тим, що одним із завдань Програми, яке поставлене
Мінагрополітики, Мінекономіки, МЗС, Експертній комісії [10] є «…
Розроблення та забезпечення виконання Програми використання сировинної
бази Антарктиди, спрямованої на збільшення вилову антарктичного криля,
просування продуктів його переробки на внутрішній і зовнішній ринок …».
Як згадувалося вище, Україна займає друге місце в світі за виловом
крилю, але практично весь улов продає за кордоном.

Стратегічне планування розвитку рибогосподарського комплексу України має
ураховувати глобальні зміни умов здійснення рибогосподарської
діяльності. За оцінкою фахівців у XXІ столітті світове рибальство, як і
рибальство окремих країн, буде розвиватися під впливом таких ведучих
чинників:

— коливання чисельності найбільш масових об’єктів промислу в залежності
від глобальних кліматичних змін;

— використання недоосвоєних промислів масових пелагічних видів
гідробіонтів (ставриди, сардини, анчоусу, крилю та ін.);

— жорстка конкуренція за сировинні ресурси і ринки збуту рибних товарів;

— прискорений розвиток аквакультури у внутрішніх природних і штучних
водоймах, а особливо — фермерства у прибережній морській смузі й у
виключних економічних зонах країн;

— вихід експериментальної марикультури за межі економічних зон — у
відкриту частину Світового океану;

— активізація природоохоронного руху за закриття для рибальства ділянок
в різних акваторіях Світового океану;

— націоналізація морських водних біоресурсів і повсюдне регулювання
рибальства у відкритих районах Світового океану, уведення жорсткого
міжнародного контролю за промислом;

— форсоване прийняття нових міжнародних правових документів (конвенцій,
кодексів, угод і т.д.), що мають обов’язковий або строго рекомендаційний
характер для всіх держав, які використовують морські живі ресурси у
своїх економічних зонах та у відкритих районах Світового океану.

В конкретному регіоні структура системи факторів, що впливають на
біологічну продуктивність водойм і на здатність і ефективність
суспільного господарства до використання РПРП, може значно розрізнятися.
З цієї об’єктивної позиції виникає певний оптимістичний погляд на
прогнозне оцінювання розвитку рибогосподарського комплексу України в
цілому і Одеської області зокрема. Він підказує стратегію планування дій
в галузі – стратегічна задача державного управління полягає в створенні
умов для оптимальної корекції дії локальної системної структури
глобальних чинників на території країни. В разі досягнення цієї мети і
розробки адекватної стратегії розвитку, Україна отримає змогу
користуватися економічними перевагами від використання власного РПРП
незалежно від перебігу подій згідно глобальних тенденцій, наприклад,
глобального потепління [9, с. 16]. Зокрема, виконання прогнозних
показників державної програми залежатиме від комплексу чинників,
основними з яких є стан запасів об’єктів промислу, можливості освоєння
цих запасів риболовними структурами, а зрештою – обсяги і якість
реалізації державної підтримки розвитку рибогосподарської діяльності.
Проте, розширення Україною рибальства в 200-мильних зонах іноземних
держав з використанням інструментів міжурядових і двосторонніх угод, а
також домовленостей на рівні зацікавлених фірм, на нашу думку, не має
довгострокових перспектив через низку обставин, зокрема, через загальну
світову тенденцію до освоєння цих ресурсів національними флотами і
підвищення витрат на забезпечення введення флоту в зони іноземних держав
[5].

Довгострокову перспективу Українського експедиційного флоту та
екстериторіального вилову для України в цілому слід визнати негативною.
При цьому, сукупність провідних чинників слід розділити на загальні і
такі, що специфічні для України. До загальних чинників, дія яких буде
посилюватись у майбутньому, відносяться такі:

— ріст цін на більшість видів рибних товарів — тенденція останніх 25
років, що триває;

— ріст дефіциту білкових продуктів харчування;

— ріст ступеню виснаження промислових запасів цінних видів;

— посилення регламентації квот вилову;

— зростання витрат на охорону та відтворення популяцій гідробіонтів;

— вичерпання традиційних промислових районів приведе до необхідності
перебазування рибопромислового флоту у віддалені райони Світового
океану, а тому збільшить виробничі витрати;

— зростання плати за право лову в зонах прибережних держав;

— встановлення додаткових обмежень на обсяги і структуру вилову;

— зростання напруженості конкуренції у відкритих водах та у 200-мильних
зонах прибережних країн викличе підвищення вартості тендерів на вилов.

Акцентування розвитку української рибної галузі на екстериторіальному
вилові недоцільне, тому що, за оцінкою провідних фахівців, можливості
вилову будуть скорочуватись внаслідок кризового становища світового
рибальства, яке потерпає від біологічної, екологічної, економічної та
соціальної криз [11, с. 164], і в цілому є дотаційним, причому обсяги
дотування весь час зростають. Згідно докладу FAO 2000 року 75 % ресурсів
світового океану потерпали від надексплуатації або знаходились в стадії
виснаження. Найбільш критичним є стан рибних ресурсів Північної
Атлантики [12].

До специфічних чинників відносяться такі:

занепад рибопромислового експедиційного флоту;

негативні наслідки приватизації рибопромислового флоту і його берегової
інфраструктури;

дефіцит коштів для інвестування не тільки розвитку рибогосподарської
діяльності, а й підтримку її сучасного рівня;

V

посилення конкуренції із російським рибопромисловим флотом.

Не виключено, що незабаром Україна позбавиться можливості вилову риби
біля берегів Марокко, Мавританії, Новій Зеландії (відносно непривабливі
для рибальства води) внаслідок зміни напряму активності російського
риболовецького флоту Росії. Ще у 2002 р. заплановано здійснити поступове
виведення значної частини (250-300 крупно- і середньотонажних суден
сумарною потужністю вилову близько 1,5 млн. т) рибодобувного флоту із
виключної економічної зони РФ у відкриті та конвенційні райони Світового
океану [200] внаслідок неадексплуатації РПРП власних вод. Україна, на
наш погляд, не зможе конкурувати з РФ — українські застарілі судна не
витримають конкуренції з модернізованими російськими.

Стан і перспективи розвитку рибогосподарського комплексу країни були і є
предметом численних досліджень, в яких одним із головних напрямів є
пошук основних напрямів підвищення продуктивності та економічної
ефективності галузі за умов ринкової економіки [1, с. 156]. Український
союз промисловців і підприємців (УСПП) у 2005 р. своїм рішенням визнав,
що недосконалість вітчизняної законодавчої бази призвела до глибокої
кризи, і закликав сформувати у складі Департаменту рибного господарства
робочу групу для подолання кризових явищ у галузі.

Всі види господарської діяльності та галузі, які визначають ступінь
ефективності використання РПРП України — промислове рибальство і
рибопромисловий флот, базова інфраструктура рибальства та рибопереробна
база, аквакультури (марикультури), наукове забезпечення
рибогосподарської діяльності — продовжують знаходитись під пресом ряду
чинників, коріння яких йде ще в радянський період розвитку України. На
даний час рівень використання РПРП України вкрай низький, а основою
державного планування розвитку рибної галузі залишається орієнтація на
вилов у екстериторіальних водах [9, с.3]. Такий стан справ у поєднанні
із переважанням імпорту не буде сприяти економічному розвитку і
вирішенню соціальних проблем.

На нашу думку, задачі стійкого розвитку України в найближче десятиріччя
та у більш віддаленій перспективі скоріше відповідає принцип ефективного
використання РПРП регіонів, багатих на рибогосподарські водойми.

У світі зі 150 млн. т виловлених риби, молюсків, ракоподібних у
середньому 40 % вирощено в аквакультурах. Велику перспективу має
інтенсивне рибництво, що інтегроване з іншими галузями сільського
господарства (птахівництвом, свинарством і рисівництвом), при якому на
малих водоймах можливі дуже високі рівні рибопродуктивності — до 30-50
т/га водного дзеркала, як, наприклад в Китаї [5]. Останнім часом інтерес
до оцінювання потенціалу українського рибництва зростає.

На даному етапі, проблема забезпечення населення рибопродукцією повинна
розглядатися в рамках державних програм. При цьому, для підвищення
ефективності функціонування підприємств рибної галузі необхідно:

— забезпечити вступ України в міжнародні рибогосподарські організації і
розвивати двосторонні зв’язки в області рибальства й ведення
рибогосподарської діяльності;

— на міжурядовому рівні порушити питання про погоджений з Молдавською
стороною водоскиди в ріку Дністер у нерестовий період.

Суттєве підвищення обсягів вирощування ставкової риби в умовах низького
рівня фінансування можна забезпечити за рахунок надання для
рибогосподарських цілей в оренду водних об’єктів місцевого та
загальнодержавного значення. Проте, вирішення цього питання стримується
відсутністю “Порядку надання водойм загальнодержавного значення у
оренду”.

До актуальних проблем, які стоять перед науковцями, відносяться:

— дослідження питань гармонічного розвитку рибогосподарських організацій
різних форм власності;

— розробка обґрунтованих пропозицій по підвищенню ефективності
використання виробничого потенціалу рибогосподарського комплексу;

— розробка і реалізація фінансово-економічних механізмів відновлення
основних виробничих фондів — промислового флоту, холодильників,
переробних підприємств.

Ще у жовтні 2001 р. на «Нараді ключових учасників харчової промисловості
(у галузі м?ясо-, птахо- і рибопереробки)», яка відбулася у
Національному аграрному університеті України, були визначені пріоритетні
напрями з поліпшення стану рибопереробної галузі:

1. Підвищення рентабельності за рахунок створення сервісної служби
забезпечення приватних і державних підприємств складовими елементами
холодильного ланцюжка.

2. Фінансування і розвиток культурного фермерського розведення риби і
морепродуктів.

3. Боротьба з «тіньовою» рибопереробкою.

4. Спрощення ветеринарного контролю за сировиною шляхом скорочення
контрольованих показників.

5. Створення інформаційної системи рибопереробки на базі Інтернет.

Для подолання кризових явищ необхідне застосування як дієвих
адміністративно-правових важелів, так і формування ефективних
соціально-економічних механізмів, що ґрунтуються на принципах сталого
розвитку. Раціональна експлуатація водойм означає не тільки оптимальну
організацію рибопромислової або рибницької діяльності, але й узгодження
з рибогосподарською діяльністю організації діяльності в інших сферах
виробництва. Поглиблення реформ у рибній галузі та її розвиток набагато
в чому стримуються недосконалістю нормативно-правової бази і, в першу
чергу, відсутністю Закону України “Про рибне господарство”.

Державна політика євроінтеграції та Світова Організація Торгівлі (СОТ)
вимагає розробки і прийняття адекватної національної екологічної
політики з урахуванням рішень Йоганнесбурзького самміту зі сталого
розвитку та Пан-Європейської Київської конференції “Довкілля для
Європи”. Проблема полягає в тому, що існуючі стратегічні державні
документи є скоріше декларативними заявами, ніж концептуальною основою
для розробки національної екологічної політики. Але ще не прийнята
концепція сталого розвитку України, яка має визначити національні
пріоритети еколого-економічної політики.

Згідно Кодексу, прийнятому на 25-й сесії Конференції ООН 31.10.1995
“…довгострокове постійне використання рибних ресурсів — це
найважливіша мета збереження та управління…” тому “…держави та
субрегіональні або регіональні управляючі риболовні організації …
повинні, крім іншого, прийняти відповідні міри, засновані на найкращих
наявних наукових доказах, для підтримки запасів або їх відновлення до
рівня, що забезпечує максимальний постійний видобуток, що визначається
відповідними екологічними економічними факторами…” [12]. Проте,
фактичний матеріал свідчить, що ці рекомендації рибогосподарського
комплексу Одеської області не виконуються і режим використання водних
живих ресурсів не є оптимальним.

Висновки

Головною метою нормативно-законодавчої регуляції рибальства є уникнення
суперечностей і гармонійне поєднання інтересів держави, регіону,
місцевої громади та особистості. Практична реалізація проектів і
програм, передбачених державною політикою у області розвитку
рибогосподарського комплексу, потребує розробки Закону України про рибне
господарство. Окрім цього потрібне ухвалення законодавчих актів про
врегулювання питань оподаткування риболовецьких, рибоводів і
риболовецьких господарств.

Література

1. Алимов С.І. Рибне господарство України: стан і перспективи / К.:
Вища освіта, 2003. — 335 с.

2. Закон України «Про Загальнодержавну програму охорони та
відтворення довкілля Азовського і Чорного морів» від 22 березня 2001
року № 2333-III.

3. Закон України “Про Загальнодержавну програму розвитку рибного
господарства України на період до 2010 року” № 1516-IV від 19 лютого
2004 року/ Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, № 22, ст.313.

4. Закон України “Про рибу, iншi воднi живi ресурси та харчову продукцiю
з них” № 486-IV від 06-02-2003 / Газета «Урядовий кур’єр» №46 від
12-03-2003.

5. Зиланов В.К., Мамонтов Ю.Л. Рыбное хозяйство Китая в новом измерении
// Мурманские рыбные ресурсы.- 07.07.2003.-И-нет адрес-
http://www.murfish.ru/.

6. Козій С. Перспективи розвитку ринку риби і рибної продукції //
Экономические инновации. Вып. 19: Приоритеты преобразований в экономике.
Сборник научных работ. – Одесса: Институт проблем рынка и
экономико-экологических исследований НАН Украины, 2004. – С. 230-236.

7. Постанова Кабінету Міністрів України «Комплексна програму
впровадження на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому
саміті за сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002 р.)» 2003 р.

8. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми
розвитку інфраструктури ринку риби, інших водних живих ресурсів та
харчової продукції, що з них виробляється, на 2005 — 2010 роки» від 25
грудня 2004 р. № 1755.

Похожие записи