.

Активний характер соціальної політики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
261 1871
Скачать документ

Реферат на тему:

Активний характер соціальної політики

Активний характер соціальної політики передбачає насамперед діяльність
її суб’єктів, спрямовану на створення умов для найповнішої реалізації
соціального потенціалу людини й суспільства, сутнісних сил особистості у
процесі соціального розвитку.

Нині особливо важливим напрямком здійснення активної соціальної політики
є діяльність, спрямована на утвердження соціальної стабільності
суспільства, в основі якої лежить надійна соціальна безпека людини, її
добробут, соціальна захищеність. У цьому зв’язку вищими пріоритетами
активної соціальної політики мають стати дійова система заходів,
спрямована на стимулювання людського потенціалу, зростання економічної
активності населення як самодостатньої цілі. Соціальна політика, що
націлена на посилення соціальної безпеки людини на основі збільшення її
реальних доходів, має набути виключно активного, а не пасивного
характеру, коли вона зводиться до державної благодійності, що, у свою
чергу, стимулює споживацькі настрої та інфляційні процеси у країні.

Соціальна політика, метою якої є підвищення рівня соціальної безпеки й
добробуту населення, соціального захисту людини, має виходити з
реального стану економіки країни, не абсолютизуючи при цьому політику
збільшення доходів саму по собі. Навіть за умов значного ослаблення
соціальної безпеки населення, погіршення його добробуту, соціальної
захищеності, істотного зниження рівня життя більшості, що характерно для
України, соціальна допомога, підтримка з боку держави не може мати
загального, тотального характеру, а повинна бути адресною, мати
диференційований характер з урахуванням ступеня захищеності людини, її
віку, соціального статку, працездатності та інших чинників і стосуватися
насамперед найвразливіших верств населення.

Саме активна соціальна політика й повинна створити стабільну, надійну
соціальну базу для ринкових, соціальних перетворень, перетворення
соціального чинника на важливу домінанту прискореного економічного
зростання, формування умов, що гарантуватимуть соціальну безпеку
населення, яка, однак, має створюватись насамперед безпосередньо
населенням, кожним працюючим. Самодостатність соціальної безпеки має
регулюватися на основі особистої відповідальності людини-трудівника як
основного її суб’єкта. Активна соціальна політика має сприяти створенню
соціально-економічної бази для розширення соціального поля й кількості
тих її суб’єктів, для яких внутрішня особиста відповідальність є
основною детермінантою реалізації власної соціальної безпеки і які —
переважно або абсолютно — вільні від зовнішніх чинників, насамперед від
системи державного соціального захисту. Такий активний зміст соціальної
політики не лише не суперечить цілям ринкової економіки, а й сприяє її
здійсненню, стимулюючи ринкову продуктивність, задіює соціальні чинники
економічного зростання (бо не можна надалі розглядати соціальну сферу
лише з погляду споживача фінансових і матеріальних ресурсів) задля
досягнення цілей соціальної спрямованості ринкових перетворень. Основним
завданням активної соціальної політики має стати зміщення акцентів при
її здійсненні з домінуючого в суспільстві сподівання, що соціальні
проблеми будуть розв’язані державними органами, з тотальної державної
благодійності з високою часткою безкоштовних соціальних послуг до
переорієнтації працездатного населення в соціальному захисті,
соціальному забезпеченні на власні професійно спроможні сили й
можливості та формування відповідних соціально-економічних умов для
створення й зміцнення кожним трудівником власного добробуту, умов для
соціального самозахисту за рахунок особистого внеску на основі
саморегуляції власного потенціалу.

Активна соціальна політика має бути спрямована на дійову підтримку
потенційно активних, підприємливих громадян, на створення умов для
їхньої творчої соціально-економічної активності, розширення соціального
простору й свободи саморегуляції та самореалізації їхнього потенціалу.
Важливо, щоб у суспільстві були поступово сформовані такі базисні
морально-етичні, нормативні цінності, як елемент духовності, менталітет
народу, які б адекватно оцінювали дух високої творчої самодіяльності,
самореалізації ділового потенціалу людини, її самовіддачі. Без цього
негативні аспекти соціальної логіки ринку, його стихійні моменти,
пасивність і неповороткість деяких державних органів, покликаних
регулювати ринок праці, зайнятість, постійно гаситимуть
соціально-економічну ініціативу, активність населення, розширюватимуть і
без того велике соціальне коло розчарованих і соціально пасивних,
злиденних. Втративши надію знайти свою соціальну нішу в житті, ці
верстви суспільства неминуче підриватимуть позитивну динамізацію
суспільного, соціального життя, істотно збіднюючи ресурси соціальної
мобільності, які є об’єктивною основою активної соціальної політики.

У регулюванні державою соціальних процесів завжди надзвичайно важливо
бачити межу, яка відділяє активну соціальну політику, що робить наголос
на заходах, котрі стимулюють продуктивну працю як основу самозахисту,
від пасивної політики, суть якої полягає насамперед у спиранні на
державний захист, державний патерналізм. По один бік цієї межі —
соціальна політика як чинник соціального прогресу, позитивної соціальної
динаміки на основі саморегуляції людського потенціалу, по другий —
соціальна політика як чинник соціального регресу, негативної логіки
соціодинаміки, що ослаблює стимули до праці, знижує активність, стимулює
зрівнялівку, утриманство, дестимулювання виробництва, генерацію інфляції
та соціальної нестабільності. Довгостроковою стратегією соціальної
політики має стати перехід від пасивних до активних способів, методів її
здійснення на всіх основних напрямках.

Принцип єдності централізованих і децентралізованих засад у реалізації
соціальної політики

Реалізація цього принципу означає децентралізацію і “роздержавлення”
соціальної політики, перерозподіл повноважень в її здійсненні між
центром і регіонами на користь останніх з метою забезпечення ефективного
й оптимального функціонування такої політики як основного способу,
інструменту регулювання процесів розвитку соціального буття.

Оптимізація змісту, способів і форм реалізації соціальної політики
можлива на основі створення нової моделі соціальної політики, її
всебічної демократизації, яка б поєднувала цілісність з різноманітністю.
Тенденції цілісності й різноманітності мають поєднуватися на основі
зміщення акцентів у здійсненні соціальної політики, насамперед у
створенні умов для посилення соціальної безпеки людини, гарантування її
соціального захисту, на місцеві та регіональні органи влади і
управління. Такі органи здатні ефективно реалізовувати більшість завдань
соціальної політики, оскільки можуть у цьому процесі враховувати
різноманітні конкретні соціально-економічні особливості,
культурно-історичні традиції регіону, місцевості. Зазначене робить
соціальну політику більш гнучкою, динамічною, адекватнішою потребам
суспільної практики, соціального буття. Децентралізація в соціальній
політиці не лише не знизить ефективність її реалізації, а й посилить її
як цілісну систему, дозволивши кожному суб’єктові, елементу його
структури на тому чи іншому вертикальному або горизонтальному рівні
зосередитись на розв’язанні своїх завдань.

В основу нової філософії реалізації соціальної політики в її
централізованому та децентралізованому вимірі має бути покладено
зважений, поступовий, але рішучий перехід такої політики від
однови-мірності чи одноманітності до багатовимірності та
різноманітності. Соціальна політика відображує суспільне буття, процеси
розвитку соціуму, які самі по собі багатогранні, багатовимірні. Отже, і
соціальна політика, що здійснюється на наукових принципах, має бути
багатовимірною й багаторівневою, з різноманітними напрямками,
соціальними заходами, що різняться як змістом, так і формою здійснення
(а не зводитись лише до соціального захисту, хоча він і важливий,
особливо для України на сучасному етапі). А тому реформування соціальної
політики передбачає створення умов для збагачення як соціального буття,
особливо в його регіональному вимірі, так і змісту та напрямків
здійснення соціальної політики, поєднання у процесі її здійснення
централізованих і децентралізованих засад. Будь-яке спрощення соціальної
політики, будь-яка її уніфікація, зведення до одновимірності,
одноманітності не збагачує, а збіднює соціальну політику, позбавляє її
гнучкості, альтернативності розвитку як важливої основи її стабільності.
Водночас багатовимірність соціальної політики передбачає формування та
здійснення її загальних принципів, єдиної філософії в масштабах країни.

Нова філософія централізації соціальної політики має грунтуватися не на
реанімації централізму минулих десятиріч, не на відтворенні структури
централізації радянських часів, а на реформуванні змісту та форм такої
централізації на засадах діалектичного поєднання державного управління й
регіонального самоуправління у здійсненні соціальної політики,
оптимального взаємозв’язку регулювання та саморегулювання в розвитку
процесів соціального буття. Зазначене передбачає гнучкий, поступовий
перехід від управління соціальним розвитком лише по вертикалі до
одночасного управління по горизонталі, де обидва види управлінської
діяльності органічно поєднувалися б, взаємодоповнювалися, проникаючи
один в одного, і, розвиваючись, збагачувалися.

В основу централізованого управління як інструменту здійснення
соціальної політики має бути покладена така управлінська діяльність, яка
виключатиме одноосібне, одностороннє ухвалення тих чи інших державних
рішень у сфері соціального розвитку лише на вершині державної піраміди,
механічне збільшення кількості рівнів у структурі управлінської
ієрархії. Нова філософія централізованого управління як засобу
здійснення соціальної політики має ґрунтуватися на системі різновидів
управлінських рішень у сфері соціального буття, що ухвалюються
різноманітними суб’єктами соціальної політики на всіх рівнях
управлінської ієрархії, включаючи й нижчі; в її основі має бути повна
самостійність таких суб’єктів, що є необхідною умовою процесів
диференціації соціальної політики, органічного поєднання централізованих
і децентралізованих засад в її здійсненні.

Важливою умовою підвищення ефективності розглядуваного процесу є відмова
від наскрізної, всеохоплюючої централізації у здійсненні соціальної
політики. Держава як суб’єкт соціальної політики має розробляти лише
загальну філософію, основні принципи такої політики, стратегічні
напрямки діяльності регіонів з регулювання процесів соціального буття,
здійснювати координаційну діяльність у цій сфері, визначаючи в основному
пріоритети серед найкардинальніших, глобальних проблем соціального
розвитку. На локальному рівні основним суб’єктом здійснення соціальної
політики має стати регіон, що реалізує таку політику за допомогою
вільної творчої самоорганізації, саморегуляції місцевого соціального
потенціалу. Неодмінним чинником оптимізації централізованих засад у
соціальній політиці, що здійснюється центральними органами, має стати
остаточне подолання командно-адміністративних елементів у реалізації її
завдань, створення умов повноцінного функціонування саморегуляційних
процесів розвитку соціального буття. Центральні органи державного
управління мають виходити із всебічного аналізу різноманітних тенденцій,
що впливають на розвиток регіону, передбачати як позитивні, так і
негативні чинники, що впливають на його соціальний розвиток.

Нова концепція централізованого управління як механізму, інструменту
здійснення соціальної політики має виходити з потреби розглядати регіон
не лише як об’єкт, а як активний суб’єкт соціальної діяльності з високим
рівнем саморегулювання місцевого соціального, економічного потенціалу.
Це передбачає високу гнучкість у процесі здійснення такої централізації,
самостійність суб’єктів регіональної політики в розв’язанні поставлених
завдань у сфері соціального буття, їх постійну готовність до соціальних
новацій. Головне завдання централізованого управління в досліджуваному
аспекті має полягати передусім у забезпеченні умов для повноцінної
вільної соціальної діяльності різноманітних суб’єктів соціальної
політики, насамперед особистості, у налагодженні механізму вільного
вияву й реалізації волі людей, які живуть у цих регіонах, у сфері
економічних, соціальних відносин, їхньої творчої самодіяльності. Така
централізація має передбачати створення умов для утвердження зростаючої
різноманітності варіантів життєпроявів у суспільстві, що виключали б
будь-які форми адміністративного регулювання, дріб’язкової регламентації
поведінки та діяльності.

Держава як координуючий суб’єкт соціальної політики, зосереджуючись на
ключових, найбільш глобальних і кардинальних проблемах регулювання
процесів соціального буття, зокрема на реалізації (і фінансовому
забезпеченні) загальнонаціональних соціальних програм, забезпеченні
встановлених законом соціальних гарантій, основні функції, що пов’язані
з виконанням багатогранних, конкретних завдань соціальної політики, має
передати місцевим і регіональним органам. Це зумовлено тим, що саме на
місцевому, регіональному рівні має розв’язуватися більшість проблем
соціального розвитку, а тому реалізація основних, повсякденних завдань
соціальної політики повинна зосереджуватися на цьому рівні.
Соціально-економічну доцільність децентралізації (а не просто
адміністративно-управлінські маніпуляції) детермінує необхідність
переходу до виконання місцевими органами влади основних складових
соціальних програм, а саме: створення умов для посилення соціальної
безпеки людини, її соціального захисту; здійснення охорони здоров’я
людини; розвиток освіти та культури; реалізація житлової політики тощо.
Водночас процес децентралізації соціальної політики має закріпити
адекватна фінансово-економічна база, зокрема податково-бюджетна
політика, яка б дозволила місцевим органам забезпечити виконання
соціальних програм відповідним обсягом фінансових ресурсів. При цьому
фінансову самостійність місцевих органів влади, регіонів щодо
забезпечення розвитку соціальної сфери має контролювати держава.

Отже, домінантою у складному й суперечливому процесі реалізації
соціальної політики в аспекті її централізованих і децентралізованих
засад є її децентралізація, передавання основних регулятивних функцій
згори вниз шляхом їх перерозподілу. Водночас здійснення соціальної
політики несумісне як з надмірною централізацією, жорсткістю, так і з
надмірною децентралізацією. Крайнощі неминуче призводять до втрати
динамізму в соціальній політиці, а тому необхідним є почуття міри у
співвідношенні централізму й децентралізму в її здійсненні.

Список використаної літератури:

Міщенко Т. Право малозабезпеченої сім’ї на державну підтримку // Соц.
захист.— 2001.—№8.

Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект // Соц.
захист. — 2000. — № 3.

Напрями та механізми подолання бідності в Україні: Матер, нац. семінару,
2000 p. / Мін-во праці та соц. політики, УАДУ, Інститут світового банку.
— К, 2000.

Неспорова А. Занятость и политика на рынке труда в некоторых странах с
переходной экономикой. — М., 2000.

Новіков В. Подолання бідності — нагальна проблема соціальної політики //
Україна: аспекти праці. — 2001. — № 1.

Павловська Н. Необхідність та шляхи забезпечення випереджаючого
зростання заробітної плати // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 2.

Палій О. М. Економічна і соціальна вартість пільгових пенсій //
Актуальні проблеми реформування державного управління: Матер, щоріч.
наук.-практ. конф. наук.-пед. персоналу, слухачів, аспірантів,
докторантів Академії, 29 травня 1997. — К., 1997.

Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997.

Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посіб. — К., 1999.

Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття: Навч. посіб. — К., 1996.

Покрищук В., Ковальський. Реформування економіки і актуальні проблеми
використання робочої сили // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 1.

Прибиткова І. М. Основи демографії. — К., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020