Аграрна політика як пріоритет економічної політики держави

Необхідність в особливій аграрній політиці, хоча і пов’язаній, але
автономній від загальної економічної політики, пояснюється природними і
економічними особливостями сільськогосподарського виробництва, особливим
характером продовольства як товару з точки зору як виробників, так і
споживачів [1, с.15]. Проголошена Окінавською хартією (2000 р.) побудова
глобального інформаційного суспільства вимагає висхідних проривів в
Економіці Знань у напрямку, насамперед, забезпечення в наступні 30-50
років їжею додатково 2-2,5 млрд. чол. при значному поліпшенні раціону ще
2,5-3,0 млрд. чол. [2]. Очевидно, що досягнення такого результату
вимагатиме зосередження інтелектуального потенціалу людства на
системному вирішенні ряду гносеологічних, аграрних і економічних
проблем.

Історичний вітчизняний і зарубіжний досвід показує, що об’єктивно
існуючі недоліки вільного ринку усуваються або згладжуються шляхом
державного втручання в ринкові відносини. Причому необхідність
регулювання аграрної економіки не може бути обґрунтована дією будь-якого
одного фактора, а обумовлена їх сукупністю, серед яких визначальне
значення мають особливості сільськогосподарського виробництва і умови
відтворювального процесу.

Під терміном «політика» (від грець. роlitika – державні чи суспільні
справи) розуміють діяльність у сфері відносин між соціальними групами
населення, а також участь у справах держави, визначення форм, завдань і
змісту її діяльності. Ядром політики є отримання, утримання і
використання державної влади. Державі, як керуючій системі суспільства,
належить вирішальна роль у визначенні пріоритетів, цілей і завдань
суспільного розвитку, а також у розробці і реалізації системи конкретних
заходів для їхнього досягнення [3, с.5]. Нормальний розвиток суспільства
можливий тільки на основі тісної і гармонійної взаємодії основних сфер
життєдіяльності – політичної, економічної, соціальної та духовної.
Економіка має забезпечити функціонування суспільства як сфери
виробництва і відтворення матеріальних благ. Економічне життя
розвивається за специфічними законами, однак відносини з приводу
виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ в історії
людства завжди мали соціально-політичне забарвлення. Це змушувало
державну владу втручатися в економічні процеси, здійснювати їхнє
коректування і регулювання, тобто розробляти і здійснювати економічну
політику.

Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є
структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна, інституційних
перетворень, цінова, антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова,
грошово-кредитна, валютна та зовнішньоекономічна політика. Аграрна
політика в Україні визначена у якості складової структурно-галузевої
політики, спрямованої на здійснення державою прогресивних змін у
структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та
внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які
визначають науково-технічний прогрес, забезпечують
конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя
населення [4].

Ринок є ефективним у вирішенні проблеми задоволення матеріальних потреб
суспільства. Разом з тим жодна із сучасних економічних систем не
функціонує в суто ринковому вигляді. Світовий досвід показав, що одного
ринкового механізму недостатньо, щоб забезпечити стабільний розвиток
економіки. Він має потребу в доповненні і коректуванні – державному
регулюванні, тобто в системі заходів економічної політики держави. На
відміну від економічної політики конкретних фірм і груп
товаровиробників, що переслідують особисті чи корпоративні інтереси,
економічна політика держави повинна визначатися суспільними
(загальнонаціональними) інтересами, бути орієнтованою на неухильне
підвищення добробуту суспільства.

Економічну політику зазвичай прийнято розглядати як дещо зовнішнє
відносно основних закономірностей, за якими існує та діє економічна
система, як збурення, які вносять дії уряду, що керується
позаекономічними міркуваннями, до збалансованих, об’єктивних економічних
процесів. Якщо окремі інструменти економічної політики, які спираються
на притаманні ринковим механізмам важелі, насамперед у грошово-кредитній
чи бюджетно-податковій сферах, і є предметом розгляду економічної теорії
чи спеціалізованих відгалужень економічної науки, економічна політика як
цілісна система не розглядається як предмет економічного дослідження,
тому вивчається, як правило, теорією державного управління,
політологією, іншими неекономічними напрямами суспільної науки.

Між тим суб’єкти та об’єкти економічної політики є частинами суспільної
системи, а її інструментарій підпорядкований внутрішнім закономірностям
останньої. Відтак цілком доречним видається розглядати економічну
політику як невід’ємну складову процесу суспільного відтворення, яка має
об’єктивні закони розвитку, що можуть бути визначені та описані,
виходячи з характеристик суспільної системи, в якій ця політика
здійснюється [5, с.12]. Аграрна політика є пріоритетною складовою
економічної та загалом національної політики держави, що формується в
тісному зв’язку із зовнішньоторговельною, промисловою, екологічною,
соціальною та іншими напрямами політики [3, с.8].

Деталізація глобальної мети економічного розвитку країни забезпечується
досягненням цілей галузевих чи функціональних підсистем агропродовольчої
сфери в сукупності, розробляється науково-обґрунтована стратегія і
тактика, конкретизована в заходах щодо її реалізації; встановлюються
терміни і критерії досягнення проміжних орієнтирів. Аграрна політика є
способом вирішення завдань, що стоять перед державою в плані оптимізації
масштабів і якісних параметрів агропромислового виробництва. Базою для
формування аграрної політики повинен бути аналіз галузі з точки зору
інтенсивності чи екстенсивності історичних шляхів розвитку, її місця в
секторі реальної економіки; характеру, рівня і видів конкуренції, як
обов’язкового елемента ринку; системи ціноутворення, фінансування,
кредитування, страхування, оподаткування і безлічі інших факторів,
ігнорування хоча б одного з яких може призвести до недосягнення цілей
розвитку економіки країни в цілому.

Пріоритетність агропромислового комплексу та соціального розвитку села в
національній економіці зумовлюється винятковою значущістю та
незамінністю вироблюваної продукції сільського господарства у
життєдіяльності людини і суспільства, потребою відродження селянства як
господаря землі, носія моралі та національної культури [6]. Проте
практика формування вітчизняних нормативно-правових документів, що
безпосередньо визначають пріоритети та напрями розвитку агропродовольчої
сфери економіки, свідчить про відсутність чіткого розуміння та
усвідомлення вказаної проблеми. Зокрема, Стратегією економічного і
соціального розвитку України на період до 2015 р. найважливішими цілями
аграрного сектора визначено досягнення стабільного економічного
зростання шляхом забезпечення умов для розвитку ефективного
підприємництва в аграрній сфері, підвищення конкурентоспроможності
продукції вітчизняного агропромислового сектора на внутрішньому та
зовнішньому ринках на базі нарощування обсягів інвестицій та їх
інноваційного спрямування, створення цивілізованих умов для проживання у
сільській місцевості як основи притоку працездатних верств населення та
відтворення людського капіталу, формування дієздатних сільських
територіальних общин [7] Така розпорошеність цілей, відсутність чітко
визначеної та декомпозованої на складові основної мети розвитку
аграрного сектора економіки не сприятиме формуванню та реалізації
ефективної аграрної політики держави.

Виробництво продуктів харчування є найпершою умовою життя людей та
виробництва взагалі. Цим характеризується життєво важлива роль, що
виконує агропродовольча сфера в будь-якому суспільстві. Загострення
продовольчої проблеми зумовлює надзвичайну актуальність розвитку
сільського господарства, суміжних із ним галузей, аграрних відносин і
аграрної політики. Аграрна політика – це політика, спрямована на
динамічний і ефективний розвиток не тільки аграрного виробництва, але й
забезпечення на цій основі зростання життєвого рівня населення.
Виділення аграрної політики як самостійної сфери в загальній економічній
політиці держави обумовлено особливостями аграрного виробництва,
специфікою регулювання аграрних відносин.

В основі аграрної політики знаходяться суб’єкти (виробники, споживачі
продовольства, платники податків) і об’єкти (засоби і предмети
агропромислового комплексу). Це – онтологічний аспект проблеми, або
основоположні сутності аграрної політики. Активізуючий момент діяльності
суб’єкта – його потреби, інтереси і цілі або аксіологічний аспект
проблеми, її мотиваційне ядро. Для вирішення завдань аграрної політики
необхідне вивчення характеристик і можливостей об’єкта (природних
ресурсів, сільськогосподарських і агропромислових технологій тощо). Це –
гносеологічний аспект або пізнання сутностей.

Квінтесенцією проблеми є етап вибору тих цілей, що найбільш ефективні з
погляду досягнення основної мети аграрної політики. Це останній –
праксеологічний аспект проблеми. Ціннісні відносини окремих людей у
результаті їх об’єднання в соціальні групи перетворюються в суспільні
відповідно до діалектики одиничного, особливого, загального. Оскільки
людині в поведінкових ситуаціях необхідно вирішувати проблему вибору
своїх можливостей, виходячи з особистих потреб, так і суспільство,
визначивши потреби у вигляді цілей розвитку, змушене, враховуючи
можливості, ранжувати ці цілі, тобто проводити ціннісну оцінку
«ситуації». Таким є філософське ядро методології вибору пріоритетів
суспільного розвитку, у т.ч. аграрної політики.

Отже, теорія аграрної політики як система включає чотири основних
елементи: онтологію (визначення об’єктом аграрної політики ринку
сільськогосподарської продукції); аксіологію (формулювання цілей
аграрної політики виходячи із суспільних потреб); гносеологію (аналіз
стану об’єкта, що забезпечує задоволення цих потреб) і, нарешті,
праксеологію (як вибір пріоритетів). Поряд з використанням загальних
принципів управління аграрна політика має специфічні риси. Її
особливість полягає в тому, що вигоди, які отримуються, мають непряме
вираження у формі збільшення тривалості життя населення, забезпечення
зайнятості, підвищення екологічності виробництва та інших факторів, що
визначають рівень життя [8, с.31-32].

? Таким чином, фізіологічні потреби повинні бути достатньою мірою
задоволені перш, ніж виникнуть потреби безпеки; фізіологічні потреби та
потреби безпеки і захисту повинні бути задоволені певним чином раніше,
ніж виникнуть і вимагатимуть задоволення потреби приналежності і любові
[9].

Ієрархія потреб розповсюджується на всіх людей, і чим вище людина може
піднятися в цій ієрархії, тим більшу індивідуальність, людські якості і
психічне здоров’я вона продемонструє. Отже, аграрна політика, націлена
на формування продовольчої безпеки держави, сприяє значною мірою
забезпеченню реалізації двох найбільш важливих груп потреб –
фізіологічних та потреби у безпеці. Практично у всіх країнах аграрний
сектор є однією з небагатьох галузей економіки, що знаходиться під
посиленим державним впливом. Обґрунтування необхідності формування
особливої державної політики в аграрному секторі економіки, основним
напрямом якої є фінансова підтримка товаровиробників, концентрується
навколо наступних основних функцій сільського господарства (табл. 1).

Зазначені функції втілилися в комплексній концепції
багатофункціональності сільського господарства, що використовується
багатьма міжнародними організаціями, зокрема Продовольчою і
сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), і країнами (Японією,
Південною Кореєю, Швейцарією, Норвегією та ЄС) для розгляду в більш
широкому ракурсі впливу сільського господарства на екологічну ситуацію і
розвиток сільських територій. Концепція багатофункціональності розглядає
сільське господарство як основу економіки, соціальної і природоохоронної
сфер сільських територій. У Статті 33.2 Угоди про створення
Європейського Співтовариства зазначено, що при розробці єдиної аграрної
політики і спеціальних методів її застосування необхідно брати до уваги
особливу природу сільськогосподарської діяльності, що випливає із
соціальної структури сільського господарства, а також зі структурної і
природної неоднорідності різних аграрних регіонів.

 

Таблиця 1. Функції сільського господарства

Функції Опис

Економічна Економічна діяльність в аграрному секторі та галузях, що
використовують сільськогосподарську сировину, метою якої є виробництво
товарів та послуг Зайнятість населення

Соціальна Продовольча безпека

Життєздатність сільських територій

Культура, культурні цінності, звичаї, традиції

Екологічна Сільськогосподарські ландшафти

Збереження біорізноманіття

Джерело: Preparations for the 1999 Ministerial Conference: Negotiations
on Agriculture. Communication from Japan to the General Council.
WT/GC/W/220, June 1999.

 

Сільське господарство не тільки виробляє сільськогосподарську продукцію,
але й формує продовольчу безпеку, скорочуючи ризики, пов’язані з
несподіваними подіями чи можливою нестачею продовольства в майбутньому,
сприяє збереженню землі і навколишнього середовища, створенню красивих
ландшафтів і підтримці життя сільського населення за допомогою
виробничої діяльності в гармонії з природою [10]. Усе це включає поняття
багатофункціональності сільського господарства». У період 1950-1970-х
років основним завданням аграрної політики стало нарощування обсягів
виробництва продуктів харчування. У 1980-х серед пріоритетів аграрної
політики провідною стає продовольча безпека, що розглядається з погляду
необхідності забезпечення не тільки фізичної, але й економічної
доступності продуктів харчування. З кінця 1980-х усе більша увага
починає приділятися питанням сталого розвитку сільського господарства.
Наприкінці 1990-х років була сформована комплексна концепція
багатофункціональності, що враховує необхідність системного розгляду
питань продовольчої безпеки, соціальної й економічної ролі сільського
господарства, стану навколишнього середовища. Продовольча безпека,
життєздатність сільських районів і захист навколишнього середовища є
суспільними благами. Тому для їхнього забезпечення необхідне формування
і реалізація відповідної державної політики.

Розвиток сільського господарства також нерозривно пов’язаний з
життєздатністю сільських районів, оскільки значна частина їхнього
населення прямо чи побічно зайнята в сільському господарстві. Більше
того, проблеми соціального та екологічного характеру часто є наслідком
урбанізації. Тому забезпечення життєздатності сільських районів є
важливим напрямом державної політики. Сільське господарство на багатьох
територіях країни є єдиним можливим джерелом робочих місць.

Необхідність захисту навколишнього середовища як неторговий аспект
сільського господарства охоплює такі напрямки, як сільськогосподарський
ландшафт і інші питання екології. У багатьох країнах значна частина
видів, що знаходяться під загрозою вимирання, залежать цілком від
сільськогосподарського ландшафту. Збереження біологічної варіативності,
таким чином, тісно пов’язане із захистом сільськогосподарського
ландшафту.

Спільні продукти сільського господарства нерідко мають і негативний
характер, що виявляється в забрудненні навколишнього середовища. Відходи
тваринництва, добрива, пестициди, високий рівень розораності забруднюють
природне середовище, скорочують ареали поширення дикої флори і фауни.
Вирішення подібних проблем вимагає державного втручання, що виражається
в заохоченні екологічно чистих виробництв і штрафуванні забруднювачів
довкілля. У цьому контексті важливим фактором є розвиток екологічно
чистого сільськогосподарського виробництва і збуту натуральних
продуктів.

Концепція багатофункціональності використовується рядом країн як
аргумент на користь подальшого використання заходів щодо підтримки
виробництва. Однак в умовах України вона може стати насамперед основою
для обґрунтування необхідності і важливості формування більш активної
аграрної політики. Головний аргумент проти використання концепції
багатофункціональності для обґрунтування необхідності підтримки
аграрного сектора пов’язаний з теорією порівняльних переваг, яка
стверджує, що економічна доцільність вимагає, щоб країна експортувала ті
товари, за якими вона має порівняльні переваги виробництва, та
імпортувала всі інші [11, с.709].

Однак у сучасних умовах концепція порівняльних переваг, як аргумент щодо
необхідності зняття торгових бар’єрів для розширення світової торгівлі і
підвищення за рахунок цього загального економічного добробуту у світі, в
класичному розумінні застосовуватися не може. По-перше, внаслідок
істотного субсидування аграрного сектора в ряді країн виникають
складності в оцінці чистих виробничих витрат. По-друге, частка
сільського господарства в споживчій ціні продовольства в умовах ринку не
є переважаючою. Наразі все більшої питомої ваги в її структурі набирають
витрати, пов’язані з переробкою і маркетингом, рівень яких різний не
тільки в розрізі окремих країн, але й значною мірою диференційований у
межах окремо взятої країни.

По-третє, на міжнародному і національному ринках більшості видів
продуктів харчування домінують транснаціональні корпорації, що
найчастіше використовують різні можливості розширення своєї присутності
на ринках тієї чи іншої країни. Наприклад, при здійсненні імпортної
продовольчої інтервенції використовується відомий у світовій практиці
спосіб витіснення вітчизняного виробника з ринку за допомогою
кон’юнктурного маневру. При цьому поставки спочатку дешевого імпортного
продовольства займають лідируючу позицію на ринку країни-імпортера і
подавляють вітчизняне виробництво, яке конкурує з імпортом. Після цього
ціни на імпортні товари, які виявилися поза конкуренцією, підвищуються
до розмірів їх реальної вартості. У даному контексті варто також
зазначити, що окремі країни активно використовують своє становище на
міжнародному ринку продовольства в якості одного з інструментів
політичного впливу.

По-четверте, розвиток генної інженерії надає переваги країнам, які
активно використовують її технології при виробництві агропродовольчої
продукції, знижуючи витрати виробництва. У такий спосіб ці країни
отримують порівняльні переваги щодо тих чи інших видів продукції.

Розглянуті реалії сучасності змінюють класичне розуміння теорії
порівняльних переваг, а тому при її використанні у якості аргументу для
лібералізації зовнішньої торгівлі можуть стати потенційною загрозою
продовольчої безпеки окремо взятої країни. Тому майбутні реформи
аграрної політики повинні і, очевидно, будуть концентруватися саме
навколо питань продовольчої безпеки, а також проблем навколишнього
середовища.

Висновки. Таким чином, аграрну політику слід розглядати як особливу
форму соціально-економічного представництва інтересів різних соціальних
верств населення та сфер економічної діяльності, в межах якої за
допомогою системи стратегічних і тактичних принципів, цілей, засобів і
методів науково-методологічного, політико-правового,
соціально-економічного, екологічного, інформаційно-комунікаційного та
організаційного характеру вирішуються питання формування продовольчої
безпеки держави та забезпечення сталого розвитку сільських територій.
Продовольча безпека розглядається як такий еколого-економічний стан
держави, при якому всі її громадяни забезпечені продовольством в
необхідній кількості, асортименті та відповідної якості, що підтримує
найвищий рівень їх здоров’я. При цьому існують відповідні ресурси,
потенціал та механізми постійного збереження такого стану (переважно
власними силами) для всіх верств населення незалежно від зовнішніх і
внутрішніх факторів та за умови збереження сприятливого стану довкілля

Досягти продовольчої безпеки можливо лише за рахунок системного підходу,
при якому аграрна політика має охоплювати сільське та рибне
господарство, садівництво, виноградарство, харчову промисловість та
перероблення сільськогосподарських продуктів, сфери оптової і роздрібної
торгівлі, виробництва засобів виробництва для сільського господарства та
харчової промисловості, аграрну науку й освіту, питання комплексного
розвитку сільських територій. Сталий розвиток сільських територій слід
розуміти не тільки з позиції виробництва продовольчого ресурсу, а й з
урахуванням необхідності забезпечення належних умов та якості життя тих,
хто проживає у сільській місцевості.

 

Список використаних джерел

1.        Назаренко В.И. Аграрная политика Европейского союза / В.И.
Назаренко. – М.: ООО «Маркет ДС Корпорейшн», 2004. – 362 с.

2.        Доклад о мировом развитии 2003 года: устойчивое развитие в
меняющемся мире. Преобразование институтов, рост и качество жизни /
[пер. с англ.]. – М.: «Весь мир», 2003. – 120 с.

3.        Аграрная политика / [Зинченко А.П., Назаренко В.И.,
Шайкин В.В. и др.]; под ред. А.П. Зинченко. – М.: КолосС, 2004. – 304 с.

4.        Господарський кодекс України / Відомості Верховної Ради
України. – 2003. – №18, ст. 144.

5.        Жаліло Я.А. Економічна стратегія держави: теорія, методологія,
практика: монографія / Я.А. Жаліло. – К.:. НІСД, 2003. – 368 с.

6.        Про основні засади державної аграрної політики на період до
2015 року: Закон України від 18 жовтня 2005 року № 2982-IV // Урядовий
кур’єр вiд 16.11.2005. – № 218.

7.        Стратегія економічного і соціального розвитку України
(2004-2015 роки). – К., 2004. – 416 с.

8.        Жоголева Е.Е. Разработка приоритетов аграрной политики России:
дис… доктора экон. наук: 08.00.05 / Жоголева Елена Евгеньевна. – М.,
1997. – 256 с.

9.        Малиенко А. Проблемы аграрных реформ в Украине / Анатолий
Малиенко // Зеркало недели. – 2000. – №32 (305). – С. 12-14.

Похожие записи