Контрольна робота

з предмету: “Державне регулювання”

1. Митна політика України

Митна політика являє собою певний комплекс заходів, спрямованих на
забезпечення ефективного функціонування митних кордонів та забезпечення
захисту національних інтересів та національної безпеки держави у
зовнішньоекономічній сфері.

Поняття національних інтересів та національної безпеки в даному випадку
виступає тією головною категорією, за якою можливе визначення
ефективності та актуальності державного впливу на сферу
зовнішньоекономічних відносин. Засоби державного впливу на
зовнішньоекономічні відносини застосовуються щодо правових відносин, що
виникають при переміщенні товарів, інших предметів та транспортних
засобів через митний кордон України. Такий спосіб реалізації митної
політики засновано на критерії територіальної юрисдикції, до складу якої
входять права держави обкладати податками будь–яку особу чи
підприємство, що знаходяться на його території та вимагати від них
виконання вимог правових норм цієї держави (правомірної поведінки).

Розпочнемо з правового регулювання митної політики України. У
Конституції України 1 існує декілька норм, які безпосередньо регулюють
питання митної політики та митної справи. По–перше, необхідно назвати
ст. ст. 17 та 18 Конституції України. Правові норми, що містяться в них,
встановлюють головні завдання діяльності держави в зовнішній сфері. Так,
вже згадувана ч.1 ст. 17 Конституції України визначає захист
суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її
економічної та інформаційної безпеки до найважливіших функцій держави;
ч.3 цієї ж статті покладає забезпечення державної безпеки та захист
державного кордону України на відповідні правоохоронні органи та
військові формування, до складу яких відносяться і підрозділи державної
митної служби. Стаття 18 Конституції України встановлює головні цілі
зовнішньополітичної діяльності держави, частиною якої є і митна
політика. Зокрема серед таких цілей називаються: «…забезпечення
національних інтересів і безпеки шляхом підтримання митного і
взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за
загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Що стосується функцій органів державної влади в сфері регулювання
зовнішньоекономічних відносин, то в першу чергу необхідно назвати ст. 92
Конституції. Пункт 9 ч. 1 цієї статті відносить «засади зовнішніх
зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи» до питань, які
визначаються виключно законами України; а п. 1 ч. 2 тієї ж статті,
зокрема, визначає, що також виключно законами України встановлюються
«система оподаткування, податки і збори». Інша конституційна норма, що
регулює суспільні відносини у сфері митного права, знаходиться у п. 8
ст. 116 Конституції; ця норма зобов’язує Кабінет Міністрів
організовувати і забезпечувати здійснення зовнішньоекономічної
діяльності України і митної справи. Таким чином, функції щодо проведення
митної політики розподіляються між державними органами у відповідності
до принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що його
було закріплено ст. 6 Конституції України.

У вищеназваних нормах безпосередньо згадується митна справа, але крім
того можна знайти в Конституції велику групу норм, які тим чи іншим
чином торкаються питань, які постають у зв’язку з державним регулюванням
зовнішньої торгівлі. Тут необхідно назвати і ст. 106 Конституції, яка
визначає повноваження Президента України; і ст. 107, яка регламентує
діяльність Ради національної безпеки та оборони України, та багато
інших. Не слід забувати і про правові норми, які закріплені у Розділі 2
Конституції «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина». Ці норми
є дуже важливими щодо визначення правового статусу фізичної особи та її
прав при переміщенні через митний кордон України товарів та транспортних
засобів, а також при розгляді, в тому числі і судовому, справ щодо
правомірності дій митних органів стосовно цієї особи, її прав та
законних інтересів, тим більше, що ч. 2 ст. 8 Конституції України
встановлює, що всі конституційні норми є нормами прямої дії і гарантує
право будь–якої особи на судовий захист цих прав. Це стосується і
випадків порушення прав громадян у сфері митного права, і, наприклад,
при оскарженні в судовому порядку дій посадових осіб митних органів
уможливлюється застосування формули «громадянин проти держави Україна».
З огляду на це є доцільним законодавче закріплення у Митному кодексі
України основоположного принципу митної політики України про те, що всі
особи на рівних засадах мають право на ввіз та вивіз товарів та
транспортних засобів. Ніхто не може бути позбавленим права або обмеженим
у праві на ввіз або вивіз товарів або транспортних засобів, окрім
випадків, передбачених законами України.

Митна політика нерозривно пов’язана з порядком переміщення товарів та
транспортних засобів через державний кордон, оскільки вона, виходячи з
конкретних цілей і завдань, що стоять перед нашою державою, визначає
головні цілі і функції діяльності митних органів. До того ж, митна
політика визначає роль митних органів конкретної держави в міжнародному
співробітництві щодо вирішення деяких глобальних завдань, які постають
перед світовим співтовариством. Серед таких проблем треба відзначити
підтримання міжнародної безпеки, а саме контроль та боротьбу з
незаконним переміщенням зброї, радіоактивних та токсичних речовин та так
званих «критичних технологій», підтримання міжнародних економічних
санкцій, підтримання екологічної безпеки та боротьбу з міжнародною
злочинністю, в першу чергу з контрабандою наркотичних засобів [6,ст.5].

На превеликий жаль, в діючому українському законодавстві не існує
чіткого визначення митної політики та її функцій. Так, наприклад, в ч. 1
ст. 2 Митного кодексу України 1 лише закріплено, що Україна самостійно
визначає свою митну політику, а в ч. 2 цієї ж статті, зокрема визначене
право України вступати у митні союзи з іншими державами та приймати
участь у діяльності відповідних міжнародних організацій. Стаття 8 МКУ
визначає компетенцію різних органів державної влади щодо питань митної
політики. Так, частиною 2 ст. 8 МКУ до компетенції Верховної Ради
України віднесене визначення головних напрямів митної політики України,
структури системи органів державного регулювання митної справи, розмірів
мита та умови митного обкладення, спеціальних митних зон та митних
режимів, а також перелік товарів, переміщення котрих через митний кордон
України заборонено. До компетенції Кабінету Міністрів України,
відповідно до ч. З ст. 8 МКУ віднесено, в першу чергу, забезпечення
виконання митної політики України у відповідності до законів України, і
подано перелік засобів її реалізації. Зокрема, до повноважень Кабінету
Міністрів віднесено: встановлення розмірів митних зборів та плати за
митні процедури, координація діяльності різних органів виконавчої влади,
проведення переговорів та укладення міжнародних договорів, представлення
на розгляд Верховної ради пропозицій щодо системи митних органів.
Безпосереднє управління .в сфері митної справи належить до відома
Державної митної служби України.

Проблемою, яку розглядають багато авторів, є те, що нашим законодавцем
при розробці нормативно–правових актів, які належать до сфери митного
права, не було приділено достатньої уваги визначенню ролі та місця
національних інтересів та питань забезпечення національної безпеки
України у формуванні та проведенні в життя митної політики, хоча саме
національні інтереси є тим наріжним каменем, на якому повинна будуватися
державна політика. Національна безпека і національні інтереси є
взаємопов’язаними проблемами і носять, у першу чергу, політичний
характер, а вже потім, набувши конкретного суспільного і
державно–політичного змісту і значення, знаходять свій формальний вираз
у конкретних нормативно–правових актах різних органів публічної влади.

У загальному розумінні «національна безпека – це державна політика,
скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для
збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це
стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства
та кожного його члена».

У залежності від об’єктного складу (особи, суспільства або держави, що є
об’єктом загрози) ми можемо класифікувати: міжнародну безпеку,
національну безпеку (безпеку держави), особисту безпеку (безпеку
конкретної особи) та суспільну безпеку (безпека невизнаного кола осіб).
У залежності від сфери суспільних відносин, що є об’єктом загрози, ми
можемо виділити: військову, економічну, політичну, екологічну,
санітарно–епідеміологічну, культурну, інформаційну, технологічну,
ядерну, пожежну, безпеку дорожнього, залізничного та повітряного руху,
безпеку мореплавства та деякі інші види безпеки.

Конкретний зміст національної безпеки має діалектичну природу і
визначається характером наявної чи можливої загрози чи загроз, тим самим
актуалізуючи певні її складові: військові, екологічні, політичні тощо.
Проблема національної безпеки конкретної держави носить індивідуальний
характер і напряму залежить на тільки від теперішнього геополітичного
становища країни але й від історичних, політичних та правових аспектів
виникнення та розвитку країни протягом усього її існування (особливо це
характерно для «молодих», таких як Україна, країн). Подібні аспекти
включають у себе характер та зміст основної національної ідеї, наявність
історичних загроз та супротивників у вигляді сусідніх країн. Для
прикладу можна навести Францію, частина ядерних сил стримування якої
була націлена на територію Федеративної Республіки Німеччини, що
вважалася однією з найбільш вірогідних супротивників до початку 90–х
pp., і це, не дивлячись на те, що з середини 50–х pp. обидві країни були
членами НАТО, Європейського Економічного Союзу і не мали територіальних
претензій.

У цілому, політика національної безпеки держави спрямована на зменшення
та уникнення наявних та можливих загроз нормальному розвиткові держави у
відповідності до її цілей і є частиною національних інтересів держави.
Характеризуючи поняття національних інтересів, необхідно усвідомлювати,
що інтерес взагалі – це «об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої
людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на
досягнення мети». Ми маємо можливість визначити таку структуру інтересу:
конкретні об’єктивні умови існування суб’єкту цього інтересу,
суб’єктивна система цінностей, яка обумовлює конкретні завдання та
необхідність їх досягнення і, нарешті, конкретна ціль (завдання) що
стоїть перед суб’єктом. Таким чином, у той час, як зміст національної
безпеки виражається в стані захищеності держави, її громадян та їх
життєво важливих інтересів від різного роду загроз, поняття національних
інтересів якраз і відбиває зміст головних цінностей, цілей і прагнень
суспільства і держави на конкретно–історичному етапі розвитку.
Національні інтереси можна визначити як «інтегральний вираз інтересів
усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему
відповідної держави, як компроміс у поєднані запитів кожної людини і
суспільства в цілому».

Державна політика завжди виражає і представляє певний спільний інтерес,
і митна політика як складова її частина є виключенням. У формуванні
митної політики виражаються інтереси держави та суспільства в цілому
(національні інтереси) та інтереси окремих фізичних та юридичних осіб
(наприклад, при проведенні антидемпінгових справ по заявах суб’єктів
господарської діяльності).

Категорія національних інтересів носить системний характер в тому
розумінні, що з одного боку вона є основою для визначення цілей і
напрямків державної політики та діяльності органів публічної влади і
політичної системи в цілому, а з іншого – в тому, що сам зміст
національних інтересів формується в процесі розвитку держави і
суспільства під впливом зовнішніх і внутрішніх об’єктивних факторів, у
формуванні змісту національних інтересів приймають участь всі інститути
держави, суспільства, окремі громадяни. Подібна ситуація вимагає
комплексного підходу до формування національних інтересів та
характеризує його як досить складний процес, оскільки при визначенні
єдиної загальнонаціональної системи потреб (інтересів) необхідне
врахування інтересів і потреб різних за характером суб’єктів (держави в
цілому, її органів та інститутів, суспільства, суспільних індивідів).
Нерідко подібні інтереси можуть бути радикально протилежними і можуть
вступати в конфлікт. Для уникнення таких конфліктів і необхідне
існування базових національних та державних цінностей, які, як правило,
формалізуються в нормах головних законодавчих актів держави. Вперше у
законодавчій практиці України питанню національної безпеки та
національних інтересів було приділено увагу в Декларації про державний
суверенітет України від 16 липня 1990 року. Зокрема, розділи VII та IX
Декларації були присвячені питанням екологічної та зовнішньої і
внутрішньої безпеки відповідно, хоча необхідно зазначити, що питання
безпеки в цьому нормативно–правовому акті не були достатньо розроблені,
і в першу розглядалися питання системи державних органів щодо
забезпечення відповідних видів безпеки. Але це був документ, так би
мовити, перехідного періоду.

Згаданий комплексний підхід та досягнення консенсусу щодо визначення
конкретних національних інтересів передбачає урахування багатьох
політико–правових, економічних, історичних, моральних факторів. Основою
національних інтересів, як вже говорилося вище, є триєдина система, що
включає в себе національну ідею, головні цілі та прагнення (потреби)
суспільства. Нормативно–правовий вираз подібних цілей і прагнень ми
можемо знайти в Конституції України, яка в даному випадку виступатиме в
якості суспільного договору. У преамбулі Конституції зокрема сказано, що
Верховна Рада України приймає цю Конституцію – Основний Закон України,
«від імені Українського народу, громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію
українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією,
усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про
забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись
про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати
і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи
відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та
прийдешніми поколіннями». Цю заяву ми можемо розглядати як визначення
головних державних і–суспільних цінностей, які також знайшли своє
закріплення в інших правових нормах Основного Закону як, наприклад, до
базових національних цінностей ми можемо віднести збереження
суверенітету та незалежності, демократичний розвиток, соціальну
спрямованість держави, додержання , принципу верховенства права (ст. ст.
1 та 8 Конституції») і забезпечення унітарного державного устрою,
цілісності та недоторканості державної території (ст. 2 Конституції»)
республіканської форми правління та принципу розподілу влад (ст. ст. 5
та 6 Конституції), захист людини, її життя і здоров’я честі і гідності,
недоторканості і безпеки як найвищої соціальної цінності (ст. 3
Конституції). Додержання подібних базових принципів при визначенні
головних національних інтересів та напрямів державної політики є конче
необхідним саме для молодої держави, якою є Україна, оскільки вона ще не
має сталої політичної та правової системи, яка мала б забезпечити
стабільність та спадкоємність її розвитку.

2. Юридично-правовий статус ВМД

Положення про вантажну митну декларацію визначає форму вантажної митної
декларації та встановлює порядок її подання, оформлення, використання.

Вантажна митна декларація (ВМД) — заява, що містить відомості про товари
та інші предмети і транспортні засоби та мету їх переміщення через
митний кордон України або про зміну митного режиму щодо цих товарів, а
також інформацію, необхідну для здійснення митного контролю, митного
оформлення, митної статистики, нарахування митних платежів;

ВМД застосовується під час декларування суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності (юридичними або фізичними особами) товарів та інших
предметів, що переміщуються через митний кордон України, у порядку,
встановленому Митним кодексом України ( 1970-12 ), цим Положенням та
іншими актами законодавства України.

Митний орган не приймає ВМД для оформлення:

якщо вона подається без повного комплекту документів, необхідних для
здійснення митного оформлення товарів;

якщо вона заповнена декларантом з порушенням цього Положення, Інструкції
про порядок заповнення ВМД;

в інших випадках, передбачених законодавством України.

У разі відмови у прийнятті ВМД для оформлення обов’язково заповнюється
картка відмови у митному оформленні згідно з порядком, установленим
Державною митною службою.

Достовірність зазначених декларантом відомостей у ВМД, яка заповнена
згідно з діючими правилами та засвідчена ним у встановленому порядку,
закріплюється одним з видів митного забезпечення (штамп «Під митним
контролем») на всіх аркушах ВМД та реєстраційним номером, а також
реєстрацією ВМД у журналі обліку вантажних митних декларацій. Після
завершення цієї процедури декларант несе юридичну відповідальність за
відомості, зазначені у ВМД. Ця декларація не може бути відкликана
декларантом.

Відповідальність за неточні відомості у ВМД установлюється
законодавством.

У разі прийняття ВМД для оформлення їй присвоюється реєстраційний номер
та проводиться реєстрація в журналі обліку ВМД.

Реєстраційний номер ВМД — дванадцятизначний цифровий код, в якому:

перші п’ять знаків — код органу Державної митної служби, в якому
реєструється ВМД, згідно з Класифікатором митних органів;

шостий знак — остання цифра поточного року, яка відокремлюється з обох
боків косою лінією;

останні шість знаків — порядковий номер декларації в журналі обліку ВМД
(у порядку зростання протягом поточного року, починаючи з одиниці).

Журнал обліку ВМД містить:

порядковий номер ВМД згідно з журналом обліку;

дату реєстрації;

реєстраційний номер ВМД;

тип ВМД;

відомості про відправника та одержувача (назва, юридична адреса, для
резидентів код Єдиного державного реєстру підприємств та організацій
України);

відомості про особу, яка відповідає за фінансове врегулювання;

відомості про декларанта;

прізвище, ім’я та по батькові інспектора, який прийняв ВМД для
оформлення, номер штампа «Під митним контролем»;

прізвище, ім’я та по батькові інспектора, який завершив митне
оформлення, номер особистої номерної печатки;

номер картки відмови у митному оформленні;

примітки.

За рішенням начальника митниці до журналу обліку ВМД можуть вноситись
інші додаткові відомості.

Митний орган може відмовити у митному оформленні товарів виключно у
випадках, передбачених законодавством України, після завершення процесу
прийняття ВМД для оформлення.

Реєстраційний номер ВМД, за яким було відмовлено у митному оформленні,
не може бути присвоєний іншій декларації.

ВМД вважається оформленою за наявності на всіх її аркушах особистої
номерної печатки інспектора митниці, що здійснив митне оформлення
товару.

Оформлена ВМД засвідчує надання суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності
права на розміщення товарів у визначений митний режим і підтверджує
права та обов’язки зазначених у ВМД осіб щодо здійснення ними
відповідних правових, фінансових, господарських та інших операцій.

ВМД складається з уніфікованого адміністративного документа форми МД-2
на п’яти зброшурованих основних аркушах різного кольору та відповідної
кількості додаткових аркушів уніфікованого адміністративного документа
форми МД-3. Під час митного оформлення товарів у випадках, визначених
Державною митною службою, замість додаткових аркушів форми МД-3
допускається заповнення специфікацій форми МД-8.

ВМД оформляється на стандартних бланках формату А4, що виготовляються
друкарським способом або за допомогою комп’ютера. З метою прискорення
митного оформлення Державна митна служба визначає випадки, коли ВМД
подається тільки в електронному вигляді. Контроль за оформленням ВМД на
стандартних бланках здійснюється митними органами.

Кількість бланків форм МД-2 і МД-3, необхідна для митного оформлення
однієї ВМД, та порядок використання форми МД-8 визначається Державною
митною службою.

ВМД заповнюється на товари, фактурна вартість яких перевищує суму,
еквівалентну 100 доларам США, а також на товари незалежно від їх
фактурної вартості у випадках, передбачених законодавством.

ВМД складається на партію товарів за умови, що до всіх товарів
зазначеної партії застосовується єдиний митний режим. Якщо партія
складається з товарів, що мають різні коди за Товарною номенклатурою
зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД), а також у випадках, коли
товари з однаковим кодом за ТН ЗЕД мають різні дані (країна походження,
валюта оцінювання тощо), відомості зазначаються на додаткових аркушах
ВМД (форма МД-3). Одна ВМД із застосуванням додаткових аркушів
складається не більш як на 99 найменувань товарів.

Під час заповнення однієї ВМД загальна кількість додаткових аркушів не
повинна перевищувати 33. Додаткові аркуші можуть використовуватися
тільки у разі, коли митний режим внесених до них товарів збігається з
митним режимом товарів, зазначених на основних аркушах.

У випадках, що визначаються Державною митною службою, можуть складатися
одна ВМД на кілька партій товарів або кілька ВМД на одну партію товарів.
(Абзац третій пункту 12 включений згідно з Постановою КМ N 1392 від
06.09.00).

ВМД заповнюється державною мовою за допомогою комп’ютера. Під час
заповнення ВМД може застосовуватися іноземна мова, якщо переклад
державною мовою назв суб’єктів або фірмового (комерційного) найменування
товару є недоцільним та істотно не впливає на принцип здійснення заходів
тарифного або нетарифного регулювання.

ВМД, заповнена з підчистками та помилками, для оформлення не
приймається. Виправлення можуть бути зроблені шляхом перекреслення
помилкових та внесення правильних відомостей (друкованим способом або
від руки). Кожне виправлення засвідчується печаткою декларанта. Посадові
особи органів Державної митної служби не мають права з власної
ініціативи, за дорученням або проханням декларанта заповнювати ВМД,
змінювати або доповнювати відомості, зазначені в ній, за винятком тих
відомостей, внесення яких належить до компетенції цих органів, та
встановлених Державною митною службою випадків внесення змін до ВМД у
статистичних цілях. (Пункт 14 в редакції Постанови КМ N 1392 від
06.09.00).

Разом з ВМД подається її електронна копія, яка використовується для
прискорення проведення процедури митного оформлення товару і митної
статистики зовнішньоекономічної діяльності. Інформація, внесена до
електронної копії ВМД, повинна відповідати інформації, внесеній
декларантом до оригіналу. Форма та структура електронної копії ВМД або
ВМД, що подається тільки в електронному вигляді, кодування символів,
засоби пересилання визначаються Державною митною службою. (Пункт 15 в
редакції Постанови КМ N 1392 від 06.09.00).

Оформлені органом Державної митної служби аркуші ВМД розподіляються у
такому порядку:

перший основний аркуш («примірник для митниці») — зберігається разом з
комплектом документів, на підставі яких здійснювалося митне оформлення,
в митному підрозділі, що здійснював митне оформлення, протягом 12
місяців, після чого передається на зберігання до архіву митниці;

другий основний аркуш («примірник для статистики») — використовується у
підрозділі митної статистики органу Державної митної служби;

третій основний аркуш («примірник для митниці») — використовується у
підрозділі митних доходів та платежів органу Державної митної служби;

четвертий основний аркуш («примірник для митниці») — використовується
залежно від виду зовнішньоекономічної операції:

а) під час оформлення товару, що вивозиться за межі митної території
України, передається декларанту для доставлення разом з товаром в митний
орган — пункт пропуску на митному кордоні України. Після проведення
процедури пропуску він передається до архіву митниці, що здійснила
пропуск товару через митний кордон;

б) під час оформлення товару, що ввозиться на митну територію України,
передається декларанту;

п’ятий основний аркуш («примірник для декларанта») — передається
декларанту.

Якщо декларування товару проводиться митним брокером, то:

під час митного оформлення товару, що ввозиться на митну територію
України, четвертий аркуш ВМД передається власникові товару, а п’ятий
аркуш — митному брокеру;

під час митного оформлення експорту товару на прохання декларанта
передбачається оформлення шостого аркуша ВМД, при цьому він повинен бути
копією п’ятого аркуша. При використанні шостого аркуша ВМД на зворотному
боці першого і п’ятого аркушів декларантом робиться запис «оформлено
шостий аркуш ВМД», який засвідчується печаткою декларанта. При цьому
п’ятий аркуш ВМД передається власникові товару.

Додаткові аркуші ВМД (форми МД-3) розподіляються в аналогічному порядку.

У разі потреби митний орган має право видавати(завіряти) заявникам
(особам, зазначеним у ВМД) засвідчені особистою номерною печаткою
інспектора митниці ксерокопії оформленої ВМД відповідно до обліку видачі
таких копій.

Державна митна служба має право встановлювати інший порядок розподілу
аркушів ВМД для митних режимів, що відрізняються від режиму «імпорт» або
«експорт».

Список використаної літератури

Азаров М.Я. Довідник “Все про податки”,2000.

Василик О.Д. Державні фінанси України: навч. пос.–К., 1997

Ващенка В.В. Митно–тарифне регулювання зовнішньо-економічної діяльності
// Фінанси України.–2000. – №3.– с.40–47.

Ващенко В. Митно–тарифне регулювання в Україні // Митна
справа.–2001.–№4.–с.16–24.

Візьонок Г. Про деякі питання адміністрування державного мита // Вісник
ПСУ. 2001.–№38–с.49–55.

Ківалов С., Кормич Б. Митна справа та національна безпека // Митна
справа.–2001.–№4. с.3–16.

Ківалов С.В. Митна політика як важлива складова державної політики //
Митна справа.–2001.–№1. с.3–5.

Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996
року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30 т. 141.

Митний кодекс України від 12 грудня 1991 p. // Відомості Верховної Ради
України. — 1992. — № 16. — Ст. 203.

Політологія / За редакцією О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка — Київ: .
Академія, 1998.

Постанова Верховної Ради України «Про концепцію (основи державної
політики) національної безпеки України» від 16 січня 1997 p. № 3/97-ВР
// Голос України. -1997. — 4 лютого.

Похожие записи