Цінні папери

Дипломний проект

Ринок цінних паперів та його роль у формуванні інвестиційного потенціалу
регіону

Зміст

Вступ

І Цінні папери: їх сутність, види, порядок випуску та обігу

Поняття цінних паперів. Їх класифікація та види

Порядок випуску цінних паперів та їх обіг

Ринок цінних паперів як основа фінансового ринку

Правове забезпечення функціонування ринку цінних паперів

ІІ. Інвестиційний процес та його фінансове забезпечення

Фінансові ресурси інвестування та інструменти залучення капіталу

Типи і способи фінансування інвестиційного процесу регіону

ІІІ. Аналіз та економічна оцінка формування інвестиційного потенціалу
регіону

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

І. Організаційно-правові засади функціонування ринку цінних паперів

а) цінні папери та їх характеристики

б) ринок цінних паперів як складова фінансового ринку

в) основні ринку цінних паперів та його суб’єктів

ІІ. Інструменти ринку цінних паперів

а) перелік і їх характеристика

б) цінні папери як інструмент формування інвестиційних ресурсів
(регіону)

Вступ

З давніх часів ринок визначали як місце (ринкову площу), де
здійснюється купівля або продаж товарів. Тому у багатьох термін “ринок”
асоціюється з базаром, тобто місцем обміну вироблених благ. Це правильно
лише частково. Ринок – поняття більш широке і містке. Це і магазини,
універмаги, універсами, різні палатки, торгові точки, де продаються
продукти харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку, промислового
споживання тощо.

Ринок (як економічна категорія) це сфера товарного обміну, де виникають
і реалізуються відносини купівлі-продажу та здійснюється конкретна
господарська діяльність щодо просування товарів і послуг від їх
виробників до споживачів. Основні складові ринкового механізму – попит,
пропозиція і ціна [№ 7, с. 400].

Ще стисліше трактується поняття ринку у навчальному посібнику А. С.
Гальчинського, де ринок – це обмін, який здійснюється за законами
товарного виробництва [№ 3, с. 157].

Проте, коли мова йде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що
це ще просто сфера обміну, а також сфера, в якій обмін товарів
(цінностей) здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє
відображення у ціні. Тобто збалансування актів купівлі продажу має
досягатися за допомогою цін. Ринок виконує роль механізму, через який
досягається рівновага попиту і пропозиції. Таким чином, ринок – це
механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін.

За економічним призначенням об’єкти ринкових відносин ринки
підрозділяються на:

предметів споживання і послуг

засобів виробництва

нерухомості

науково-технічних розробок та інформації

праці (робочої сили)

валютний

фінансовий (капіталу, фондовий)

За ступенем зрілості ринкових відносин ринки класифікують на:

розвинений

ринок, що формується

ринок з різним ступенем обмеженості конкуренції (монопольний,
олігопольний)

Відповідно до чинного законодавства, ринки поділяють на:

місцеві

національні (внутрішні)

світові (міжнародні)

Фінансовий ринок – це специфічна сфера економічних відносин, де
відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. Вона характерна лише
для розвиненої економіки і включає:

а) кредитний ринок

б) ринок цінних паперів

Такий ринок створюється на основі коштів підприємств, організацій і
населення й обслуговує обіг платіжних коштів, кредитів та цінних
паперів.

В сьогоднішніх умовах в Україні ще недостатньо розвинений фінансовий
ринок, а у фінансово розвинених державах (США, Англії, Франції,
Німеччині, Італії, Японії, Греції, Австрії та інших державах) він
створює гнучкий механізм мобілізації та перерозподілу вільних коштів для
забезпечення фінансування витрат підприємств і організацій, істотного
розширення можливостей вишукування необхідних фінансових ресурсів для
виробничого і фінансового розвитку.

Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і
позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі.
Суб’єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства,
організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також
фізичні особи (громадяни). Залежно від суб’єктів і змісту відносин
розрізняють:

• взаємний кредит, тобто кредитні відносини між підприємствами,
фізичними особами і небанківськими закладами; різновидом взаємного
кредиту є комерційний кредит у товарній формі, що надається
постачальником покупцеві;

• банківський кредит — надається банками, як правило, у грошовій формі;

• державний кредит — кредитором виступає держава;

• кредит на цілі споживання — надається у формі взаємного (комерційного)
і банківського; позикоодержувачами є фізичні особи.

Позикоодсржувачі залежно від величини позики, терміну, на який вона
видається, попиту і пропозиції кредитів, рівня інфляції ти інших
економічних чинників сплачують кредиторам певний відсоток.

Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов’язань державного
казначейства, ощадних сертифікатів та векселів не тільки є прямим
продовженням кредитного ринку, з яким він взаємодіє, а й має багато
особливостей, одна з яких полягає у необхідності правового регулювання
відносин між усіма його учасниками. Цінні папери — це грошові документи,
які визначають взаємовідносини між суб’єктами, що їх випустили, і тими,
хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів
або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав,
передбачених цими документами, особам, що є власниками їх.

Ринок цінних паперів складається з двох частин — первинного і вторинного
ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх у
обіг. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це
відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називають
фондовим ринком. Саме він дає змогу в ринковій економіці забезпечити
тісні прямі та зворотні зв’язки між відтворенням справжнього капіталу і
того, що функціонує у вигляді цінних паперів. Зокрема, прямий зв’язок
біржової кон’юнктури залежно від стану справ у економіці дає можливість
фондовій біржі через зміну курсів цінних паперів виконувати роль
барометра економічної кон’юнктури. Зворотні зв’язки виявляються у впливі
коливань розмірів акціонерного капіталу на перебивання капіталу в інші
галузі, фінансування підприємств тощо [14, с. 167-168].

Саме цінні папери різних типів, видів і різновидів, економічні суб’єкти,
ринкова технологія, інфраструктура є атрибутами фондового ринку. Кожний
з цих атрибутів можна покласти в основу класифікації.

Цих класифікацій існує велика кількість. Зокрема, класифікація за
технологією обороту цінних паперів дає “первинний ринок” і “вторинний
ринок”. Первинний ринок – це ринок, на якому відбувається їх оборот.
Класифікатором ринку цінних паперів є так звана система “чотирьох
ринків”. “Перший ринок” – фондова біржа. “Другий ринок” – позабіржовий
ринок, на якому відбувається оборот цінних паперів, не зареєстрованих на
біржі. “Третій ринок” – позабіржовий ринок з реєстрацією цінних паперів
через посередників. “Четвертий ринок” – позабіржовий ринок, на котрому
операції здійснюються через комп’ютерну систему [21, с. 91].

В дипломній роботі будуть детально розглянуті ринок цінних паперів, його
структуру, основи регулювання, місце у національному господарстві та
роль у суспільному відтворенні взагалі.

Ринок цінних паперів як економічна категорія виражає економічні
відносини, що виникають під впливом попиту та пропозиції на початковий
капітал, котрий знайшов своє вираження у формі цінних паперів. Самі
терміни “ринок цінних паперів”, “фондовий ринок”, “ринок капіталу”
законодавчо не закріплені. Лише пояснення терміну “ринок цінних паперів”
наведено у Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України,
яка схвалена Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р.:
“Ринок цінних паперів являє собою багатофункціональну систему, яка
сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу та соціальну
сфери, структурній перебудові економіки, підвищенню добробуту громадян
за рахунок володіння та вільного розпорядження цінними паперами,
підготовленості населення до ринкових відносин [8, с. 11].

Ринок цінних паперів – це частина фінансового ринку (інша його частина –
ринок банківських кредитів). Банк рідко видає кредити більше ніж на рік.
Випускаючи цінні папери, можна отримати гроші навіть на декілька
десятиліть (облігації) або взагалі у безтермінове користування (акції).
За цим поділом фінансового ринку на дві частини стоїть поділ капіталу на
оборотний і основний.

Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє
з нею. Наприклад, банки надають посередникам ринку цінних паперів
кредити для підписки на цінні папери нових випусків, а ті продають
банкам великі блоки цінних паперів для перепродажу і по іншим причинам.
В деяких європейських країнах основну посередницьку роль на ринку цінних
паперів відіграють найбільші комерційні банки.

Завдання ринку цінних паперів – забезпечити як найбільш повний та
швидкий перелив заощаджень в інвестиції (у фінансові активи) по ціні,
котра б влаштовувала обидві сторони. Вирішення цього завдання базується
на діяльності загальної структури фондового ринку, що складається з
трьох під структур:

цінних паперів, які є предметом торгівлі на ринку цінних паперів
(визначається, що саме продається і купується);

учасників (суб’єктів) ринку цінних паперів (визначається, хто саме купує
і продає цінні папери);

процесу (технології) фондової діяльності (визначається, як саме
відбувається обіг цінних паперів).

Ми, відповідно до вибраної теми дипломної роботи, більш детально
зупинимося на питаннях ринку цінних паперів та його ролі у формуванні
інвестиційного потенціалу регіону.

Розділ І. Цінні папери: їх сутність, види,

порядок випуску та обігу.

1. Поняття цінних паперів, їх класифікація та види.

Будь-який цінний папір характеризується трьома такими універсальними
ознаками.

По-перше, цінний папір є безвідкличним свідоцтвом емітента про те, що
він узяв на себе певні зобов’язання перед інвестором. Емітент не має
права в односторонньому порядку, якщо це не обумовлено в договорі із
інвестором, відкликати цінний папір, анулювати його, обміняти, відібрати
і здійснювати інші дії, на шкоду правам та інтересам інвестора.

По-друге, інвестор не повинен підтверджувати будь-якими іншими
документами свої права, що випливають із самого факту володіння цінним
папером.

По-третє, для передачі прав власності на цінний папір достатньо внести
ім’я нового власника до реєстру акціонерів у реєстратора або
депозитарія. За документарної форми випуску – передача цінного паперу
здійснюється з допомогою індосаменту.

Проте загальні, універсальні ознаки цінних паперів цим практично й
вичерпуються. Конкретна сукупність майнових прав, привілеї та обмеження
визначаються конкретним видом цінних паперів.

За ознаками їхньої економічної природи цінні папери, як правило,
підрозділяють на пайові папери, боргові та похідні фінансові
інструменти. Пайові папери засвідчують відносини спів власності або
пайової участі у формуванні статутного фонду і розподіленні прибутку
(акції). Боргові папери опосередковують кредитні відносини (облігації,
ощадні сертифікати, депозитні сертифікати, векселі та ін.). Похідні
фінансові інструменти (опціони, ф’ючерси, варанти та ін.) – це особливі
фондові цінності ,які фіксують проміжні права партнерів у процесі
укладання угоди. Вони не дають ні права власності, ні права на отримання
доходу, але засвідчують право на купівлю або продаж цінних паперів
різних видів (частіше акцій) [№ 10, с. 34].

Відповідно до ст. 1 Закону України “про державне регулювання ринку
цінних паперів в Україні” “похідні цінні папери – це цінні папери,
механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи
продаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом), цінних
паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів”.

Крім ф’ючерсів та опціонів до похідних інструментів відносять і низку
інших грошових документів, у тім числі варант і ордер. Варант засвідчує
права його власника на купівлю цінних паперів, які вперше випускаються
емітентом варантів. Ордер засвідчує право власності на цінні папери або
право власника акцій компанії на додаткову першочергову купівлю інших
акцій цієї компанії. Ордер випускається на термін понад рік і є
самостійним предметом купівлі-продажу [ 2].

Залежно від мети їхнього випуску цінні папери поділяються на фондові й
комерційні. Перші призначено для формування капіталу (акції, облігації
та інші), другі – для опосередковування товарних відносин (векселі,
акредитиви). Таке групування наближається до розмежування цінних паперів
за сферою обертання на фондовому і на грошовому ринках), про що вже
йшлося. Як правило, фондові папери або є безстроковими, або діють понад
рік, а комерційні є (переважно) короткотерміновими. Усі комерційні
папери без будь-якого винятку є борговими. Вони випускаються
недержавними емітентами і без спеціального забезпечення (застави). У
певному розумінні комерційні папери є кредитними грошима і лише частково
служить для інвестування капіталу. Виходячи з цільового призначення
цінних паперів, їх можна підрозділити на папери для інвестування,
кредитування і розрахунків за постачання та зобов’язання.

Як уже зазначалося, існують різні емітенти. Це також може бути підставою
для класифікації цінних паперів: папери, випущені урядом, державними
установами, місцевими органами влади, банками, державними
підприємствами, акціонерними товариствами, іншими недержавними
підприємствами.

Цінні папери (це стосується тільки фондових цінних паперів) можуть
обертатися на фондовій біржі і на позабіржовому ринку.

За ознакою дроблення цінні папери підрозділяються на роздроблювані й
нероздроблювані, тобто на такі, що їхню номінальну вартість може бути
змінено (деноміновано), і на такі, номінальна вартість яких залишається
незмінною протягом усього строку чинності паперу.

Деномінація – це зміна номінальної вартості всіх цінних паперів певного
виду, що супроводжується або їхнім дробленням або консолідацією.
Дроблення полягає в емісії цінних паперів певного виду меншої
номінальної вартості та їх пропорційному розміщенні серед усіх власників
таких цінних паперів. Консолідація – це заміна всіх цінних паперів
певного виду на меншу кількість їх з пропорційним зменшенням кількості
цінних паперів у всіх власників і пропорційним збільшенням номінальної
вартості. Існують також і безномінальні цінні папери.

Якщо виходити з порядку передавання майнових прав або, інакше кажучи, з
форми виплати дивідендів чи відсотків, то розрізняють іменні цінні
папери, папери на пред’явника й переказні. Іменний цінний папір
засвідчує право власності конкретної особи, а перехід цих прав потребує
обов’язкової ідентифікації (підтвердження особи) власника. Цінний папір
на пред’явника, навпаки, є безособовим, і перехід прав власності не
потребує ідентифікації його попереднього власника.

Поняття “переказний” цінний папір можна розглядати і в іншій площині –
порівнюючи, скажімо, з “простим” цінним папером (це стосується векселів
та облігацій). Наприклад, простий вексель (соло-вексель) – це документ,
який містить нічим не обмежене зобов’язання векселедавця сплатити певну
суму грошей у зазначений термін і в обумовленому заздалегідь місці
конкретній особі.

Особа, що видала вексель, є платником за векселем. Переказний вексель
(тратта) видає не позичальник, а кредитор (трасант). У такому разі
вексель є наказом позичальникові (трасату) сплатити в зазначений термін
певну суму названій третій особі (ремітенту) або пред’явнику векселя,
якщо останній видано на пред’явника.

Переказний вексель дає можливість кредитору розрахуватися з власними
боргами. І ще на одну обставину слід звернути увагу: хоч переказний
вексель наказує здійснити платіж, але він іще не зобов’язує трасата
(боржника) зробити це, тому переказний вексель має бути акцептований
письмовою згодою боржника на оплату.

Усі цінні папери (незалежно від їхніх інших ознак) можна підрозділяти на
ринкові, котрі можна перепродувати, і неринкові, які дозволено продати
тільки один раз: емітент продає цінні папери інвестору, який у цьому
разі є не тільки першим, а й останнім покупцем цінних паперів такого
виду.

Цінні папери можна не тільки продавати, а й дарувати або заповідати, що
теж є однією з ознак їхньої класифікації.

Одні цінні папери мають вільний обіг, інші – обмежений, а треті взагалі
не обертаються на ринку. Не всі цінні папери навіть з вільним оборотом у
тій чи іншій країні можна переказувати за кордон.

За терміном погашення цінні папери групуються таким чином:
короткотермінові, середньотермінові, довготермінові, безтермінові. Щодо
часу погашення – одні папери підлягають погашенню тільки в указаний
термін, а інші – будь-коли. Цінні папери з правом раннього погашення
поділяються на ретроспективні (з обмеженням) і неретроспективні [№ 18,
с. 84].

Термін платежу за цінним папером може визначатися конкретною датою або
така дата є відсутньою. Ця ознака також стає підставою для
відповідального групування цінних паперів. На фондовому ринку
обертаються цінні папери з відстроченням платежу і без такого.

За складом реквізитів і характером обороту цінні папери поділяються на
основні, в яких зафіксовано основне майнове право або вимога, і на
допоміжні, які є підтвердженням додаткових прав, умов і вимог.

Найтиповішим допоміжним цінним папером є купон, який свідчить про право
його власника на відповідні відсотки або дивіденди. Існують різні види
купонної ставки: фіксована, плаваюча, зі збільшенням, нульова,
міні-купон, оплата на вибір і змішані види.

Варті уваги такі купони, котрі навіть у разі, коли основний папір є
іменним, видаються на пред’явника. Купони можуть вільно обертатися на
ринку незалежно від основного цінного паперу. Самі ж цінні папери
утворюють дві групи – купонні й безкупонні.

За способом виплати доходу цінні папери класифікуються так:

а) цінні папери з фіксованим платежем, до яких належать облігації та
привілейовані акції;

б) цінні папери з плаваючою ставкою, наприклад, облігації з плаваючим
відсотком, що залежить, головне, від облікової банкової ставки;

в) цінні папери, дохід від яких безпосередньо залежить від розміру
чистого прибутку підприємства (прості акції, інвестиційні сертифікати).

Різновиди доходу взагалі відіграють чи не визначальну роль у
класифікації цінних паперів. Наприклад, є цінні папери, дохід від яких
виплачується без застережень, а є і такі, котрі ставлять виплату доходу
в залежність від одержання емітентом прибутку тощо. Є цінні папери з
одноразовою виплатою доходу, а є – з постійною (багаторазовою) виплатою.
За черговістю виплати цінні папери поділяються на першозаставні і на
загальнозаставні, за ознакою відстрочення виплати – на цінні папери з
відстроченим доходом і з невідстроченим. Виплата доходу може
здійснюватися грошима (найчастіше) але може також і товарами (під
цільові цінні папери).

Важлива ознака цінних паперів – їх здатність конвертуватися (або брак
такої здатності), що є відповідальною підставою для класифікації.
Законодавчо встановлено, що конвертація цінних паперів – це вилучення
емітентом з обороту та анулювання цінних паперів якогось виду через
їхній обмін на цінні папери іншою виду того самою або іншого емітента (у
разі реорганізації першою) [21, с. 212-214].

За ознакою території обігу цінних паперів вони звичайно поділяються на
три групи: регіональні (облігації місцевих органів самоуправління),
національні (папери внутрішнього фондового ринку), міжрегіональні
(папери, котрі можуть вільно обертатися на території інших держав).

За місцем реєстрації офісу емітента цінні папери поділяються на
вітчизняні та іноземні. До іноземних належать цінні папери емітентів,
котрі не є резидентами України і випуск яких (паперів) зареєстровано в
інших країнах. В Україні практикується (і це передбачено законом)
обертання так званої депозитної розписки, котра є похідним цінним
папером, випущеним емітентом, якого зареєстровано в Україні. Цією
розпискою уряд засвідчує право власності інвестора на цінні папери
іноземних інвесторів.

Наявність міжнародних цінних паперів пояснюється інтернаціоналізацією
ринку цінних паперів. До таких, зокрема, належать євро ноти, що
випускаються корпораціями на термін від трьох до шести місяців зі
ставкою, яка змінюється. Випускаються також єврооблігації, котрі у
вигляді позики можуть розміщуватися у будь-якій промислово розвинутій
країні. Номінальна і ринкова ціни єврооблігацій виражаються в іноземній
валюті, переважно в доларах США.

Форма документів, у які “одягнуто” цінний папір, є дуже різноманітними:
це й окремий сертифікат, і запис у реєстрі, і запис в угоді, і запис в
комп’ютері. В загальному вигляді розрізняють документарну форму цінних
паперів і бездокументарну. Документарна – це форма, за якої власник
встановлюється на підставі пред’явлення сертифіката, а в разі
депонування такого – за записом у рахунках депо. Бездокументарна –
форма, за якої власник встановлюється на підставі запису в системі
ведення реєстру власників цінних паперів або, у разі депонування цінних
паперів, за записом у рахунках депо (рахунок депо – це сукупність
записів в облікових реєстрах хранителя цінних паперів – депозитарія,
необхідна для виконання договору депо з депонентом) [35, с. 46].

Запровадження електронної техніки уможливлює відмову від традиційного
друкування цінних паперів на дорогих бланках з водяними знаками. На
зміну традиції приходить запис на магнітних носіях інформації (стрічці,
дискетах).

У багатьох країнах з’явилася реальна можливість робити емісію цінних
паперів без оформлення їх “паперового” (документарного) виду. Замість
цього стали практикуватися інші документи, передовсім виписки
депозитаріїв, котрі використовуються для доказу прав власників цінних
паперів. Але ще досить складно обійтися без “фізичного” паперового
документа і така система під силу тільки країнам з високою культурою.
Наприклад, у Швеції вже кілька років тому припинили виготовлення цінних
паперів у “паперовій” формі.

У Німеччині практикується “проміжний” стан щодо переходу до повністю
електронного обігу цінних паперів: з одного боку, облік цінних паперів
здійснюється в комп’ютерних системах і перехід цінних паперів фізично з
рук у руки вже зник, а з іншого – акціонери досі мають право вимагати
від емітента видачі “паперової” акції. Як показує досвід, дрібні
акціонери переважно тримають акції на руках, а великі – в електронних
системах, використовуючи при цьому глобальний сертифікат, котрий
депонується в депозитарії [30, с. 118].

Різні види цінних паперів мають різний рівень надійності. Це послужило
причиною розподілу їх на високоякісні (з високою ймовірністю повернення
вкладеного капіталу та отримання доходу) та ординарні (більш
ризиковані). Використовується також градація цінних паперів за
старшинством: на першому місці – акції акціонерних товариств (класичний
тип цінних паперів, ліквідних і вигідних); на другому – державні
облігації; на третьому – облігації місцевих органів влади і корпорацій;
на четвертому – похідні фінансові інструменти.

З фактором надійності зв’язано цілу низку класифікаційних ознак. За
видами забезпечення цінні папери підрозділяють на папери, випущені під
заставу і під гарантію. Класифікуються цінні папери за видом застави:
емісія під нерухоме майно, під рухоме майно, під фондові цінності, під
майбутні податкові надходження, під дохід від проекту. Залежно від виду
гарантії цінні папери поділяються на гарантовані зобов’язання і
реорганізаційні папери. На класифікацію цінних паперів впливають також
різновиди відповідальності за виконання зобов’язань: індосамент і аваль.
Індосамент – передатний напис на зворотному боці документа, що засвідчує
перевідступлення права власності на документ. Аваль – письмове
поручництво, яке сприяє підвищенню довіри до фінансових можливостей
власника документа. Існує й більш узагальнене групування: цінні папери
забезпечені й незабезпечені.

Можна згадати й інші класифікаційні ознаки групування цінних паперів.
Наприклад, одні цінні папери можуть купувати будь-які особи (юридичні й
фізичні); а інші – тільки юридичні, у зв’язку з чим створюються дві
різні групи цінних паперів. Крім цього, існує поділ цінних паперів на
ті, що реєструються, і ті, що не реєструються. За формою випуску – цінні
папери, які підлягають приватному (без публічного оголошення). За
способом розповсюдження – до безпосередньо розповсюджуваних і до
розповсюджуваних тільки через дилерів. Існують три групи цінних паперів,
зв’язаних із наявністю і видом їхнього викупу (відкликання) емітентом:
папери з можливістю викупу всього випуску,, викупу частини випуску і
взагалі без права викупу. Є цінні папери, що індексуються і не
індексуються, коректуються і не коректуються, папери з дисконтом і без
нього, ті, що оподатковуються й неоподатковуються, навіть такі папери,
як платні (котрі купують), так і розповсюджувані безплатно (преміальні).

Кількість типів, видів, різновидів й модифікацій цінних паперів значно
більша, ніж є в ужитку термінів. Тому, з одного боку, деякі види цінних
паперів можна визначити тільки описово, а з іншого – той самий термін
використовується у назвах різних цінних паперів. Прикладом цього може
бути термін “сертифікат”.

Слово “сертифікат” французького походження (certificat), сягає своїми
коренями до латинських “безсумнівний” (certus) і “роблю (facio).
Загальне значення цього слова – документ, що засвідчує той чи інший акт.
Термін “сертифікат” є досить поширеним у різних сферах економічної
діяльності. Наприклад, у зовнішній торгівлі сертифікат якості
підтверджує якість товару, у морській справі видають сертифікат про
мореходність судна. У термінології фондового ринку користуються
поняттями глобального ощадного; інвестиційного і компенсаційного
сертифікатів.

Так звані глобальні сертифікати вже давно застосовуються у світовій
практиці обороту цінних паперів. Такий документ замінює, хоч і
тимчасово, певну кількість цінних паперів у їхньому первинному вигляді –
на звичайних бланках. Глобальний сертифікат має ті самі реквізити, що й
окремо оформлений цінний папір і може бути доказом під час розгляду
позову в суді. Завдяки цьому компактний документ спрощує діловодство і
забезпечує гарантію безвідкличності зобов’язань елемента та гарантію
здійснення прав інвестора. Глобальний сертифікат зручно зберігати в
депозитарії, котрий веде загальний облік прав щодо цінних паперів.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про Національну депозитну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”, “глобальний
сертифікат – документ, оформлений на весь випуск цінних паперів у
бездокументарній формі, крім приватизаційних паперів, які засвідчують
право власника на безплатне одержання у процесі приватизації частки
майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного
фонду, який підтверджує право на здійснення операцій з цінними паперами
цього випуску в Національній депозитній системі” [№ І. 3].

Видача такого сертифіката практикується в Росії, і його власник набуває
права вимагати від елемента виконання його зобов’язань. У старому ж
сертифікаті вказується кількість цінних паперів, їхні види і номінальна
вартість.

Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування коштів,
яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення договірного
терміну суми депозиту й оплати відсотків за користування ним.

Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на
визначений термін), до запитання, іменні та на пред’явника [5, с. 6].

Іменні сертифікати обертанню не підлягають, а їх продаж (відчуження)
іншим особам є недійсним.

Ощадні сертифікати повинні мати такі реквізити: найменування цінного
паперу – “ощадний сертифікат”, найменування банку, що випустив
сертифікат, та його місцезнаходження; порядковий номер сертифіката, дату
випуску, суму депозиту, термін вилучення вкладу (для строкового
сертифіката), найменування (ім’я) власника сертифіката (для іменного
сертифіката); підпис керівника банку або іншої вповноваженої на це
особи, печатку банку.

Інвестиційний сертифікат – вид пайового інвестиційного цінного паперу,
що випускається інвестиційним фондом або іншим інституціональним
інвестором і засвідчує права на володіння паєм в інвестиційному фонді
або у відповідальному фонді іншого інституціонального інвестора.

В інвестиційному сертифікаті можна бачити приклад накопичення коштів для
їх наступного цільового використання. Сертифікати даного інвестиційного
фонду можуть конвертуватися в сертифікати інших фондів, які мають таке
саме підпорядкування. Інвестиційні сертифікати випускаються в
документарній або в бездокументарній формі. Українським законодавством
термін розміщення їх не обмежується, однак випуск похідних цінних
паперів від інвестиційних сертифікатів не допускається. І ще одне
застереження: власниками інвестиційних сертифікатів не можуть бути
особи, обмежені в правах щодо цінних паперів.

Відповідно до Указу Президента України від 19.02.94 р. № 55(94 “про
інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” інвестиційним сертифікатом
визначається “цінний папір, який випускається виключно інвестиційним
фондом або інвестиційною компанією і дає право його власникові на
отримання доходу у вигляді дивідендів”.

З багатьох видів цінних паперів виберемо акції, облігації, ощадні
сертифікати та векселі як найпоширеніші й розглянемо їх докладніше.

Основні характеристики акцій.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства.

Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та
простими.

Обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій, що ведеться
товариством. До неї має бути внесено відомості про власника, час
придбання акцій, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів
(форма № 1).

По акціях на пред’явника у книзі реєстрації зазначається їх загальна
кількість.

Привілейовані акції дають власнику переважне право на одержання
дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного
товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не
мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше
не передбачене його статутом.

Привілейовані акції можуть випускатись із фіксованим у процентах до їх
номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Виплата дивідендів
провадиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру
одержаного товариством прибутку у відповідному році. У тому разі, коли
прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів по
привілейованим акціям провадиться за рахунок резервного фонду.

Якщо розмір дивідендів, що оплачується акціонерам, по простих акціях
перевищує розмір дивідендів по привілейованих акціях, власникам останніх
можлива доплата до розміру дивідендів, сплачених іншим акціонерам.

Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 %
статутного фонду акціонерного товариства. Порядок здійснення переважного
права на одержання дивідендів визначається статутом акціонерного
товариства.

Мінімальна номінальна вартість акції не може бути менша ліміту в
гривнях. Номінальна вартість акцій більша ліміту в гривнях повинна бути
кратною мінімальній вартості акції.

Акціонерам може видаватися сертифікат на сумарну номінальну вартість
акцій.

Акція повинна містити такі реквізити: фірмове найменування акціонерного
товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу –
“акція”, її порядковий номер, дата випуску, вид акції та її номінальну
вартість, ім.’я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду
акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій,
що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління
акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку
акціонерного товариства.

До акції може додаватись купонний лист на виплату дивідендів. Купон на
виплату дивідендів повинен містити такі дані: порядковий номер купона на
виплату дивідендів, порядковий номер акції, по якій виплачуються
дивіденди, найменування акціонерного товариства та рік виплати
дивідендів [24, с. 129].

Порядок придбання акцій передбачено статтею 8 Закону України “про цінні
папери та фондову біржу”, де вказується, що акції сплачуються у валюті
України, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства,
також у іноземній валюті або шляхом передачі майна. Незалежно від форми
внесеного вкладу вартість акцій виражається в гривнях.

Підприємства, організації та установи можуть придбати акції за рахунок
коштів, що надходять у їх розпорядження, після сплати податків та
процентів за банківський кредит.

Акції можуть бути видані одержувачу (покупцю) тільки після повної оплати
їх вартості.

Акціонерне товариство може викуповувати в акціонера акції, що належать
йому, для їх наступного продажу, розповсюдження серед своїх працівників
або анулювання. Ці акції повинні бути реалізовані або анульовані в строк
не більше 1 року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також
голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів
провадиться без урахування придбаних акціонерним товариством акцій.

При прийнятті рішення про викуп емітентом акцій повинні бути визначені
порядок викупу і метод доведення рішення про викуп акцій і порядку їх
викупу до власників таких акцій (для власників іменних акцій — шляхом
надсилання офіційного повідомлення, для власників акцій на пред’явника —
шляхом опублікування інформації в органах преси не нижче державного
рівня).

Порядок викупу акцій повинен обов’язково передбачати:

— ціну викупу акцій не нижче за номінальну (єдину для всіх власників
акцій);

— метод визначення розміру дивідендів, що належить власникам таких акцій
за період з моменту останньої виплати дивідендів;

— порядок оплати, акцій, що випускаються, і виплати дивідендів
(періодичність платежів, форма розрахунків, номери рахунків, документи,
що оформляються та інше);

місця виконання зобов’язань по акціях (оплати акцій, оплати дивідендів
та ін.)

Якщо емітент користується послугами торгівців цінними паперами, в
інформації про викуп акцій необхідно вказати повні назви таких торгівців
цінними паперами, їх юридичні та поштові адреси, характер участі у
процедурі викупу.

У фінансовий орган, що реєстрував такі цінні папери, подається протокол
рішення з цього питання, який повинен крім відомостей, визначених вище,
містити загальну суму викупу, кількість і вид акцій, номенклатурну
вартість (згідно з рішенням про їх випуск), кількість і суму розміщення
акцій на час прийняття рішення про їх викуп.

Контроль за рухом акцій підприємств здійснюється міністерством фінансів
України, місцевими фінансовими органами.

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОБЛІГАЦІЙ.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого
проценту якщо інше не передбачене умовами випуску). Облігації всіх видів
розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Мінімальна номінальна вартість облігації не може бути меншою
встановленого законом ліміту. Номінальна вартість облігації більша
ліміту повинна бути кратною мінімальній вартості облігації.

В Україні випускаються облігації таких видів:

— облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;

— облігації підприємств.

Облігації підприємств випускаються підприємствами всіх передбачених
законом форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими
товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні.

Умови випуску і розповсюдження облігацій підприємств визначаються
Законом «Про цінні папери та фондову біржу», іншими актами законодавства
України і статутом емітента. Облігації можуть випускатись іменними і на
пред’явника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно
обертаються або з обмеженим колом обігу.

Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на
пред’явника. Обов’язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення
товару (послуг), під які вони випускаються [19, с. 72].

Облігації підприємств повинні мати такі реквізити: найменування цінного
паперу — «облігація», фірмове найменування і місцезнаходження емітента
облігації, фірмове найменування або ім’я покупця (для іменної
облігації), номінальну вартість облігації, строки погашення, розмір і
строки виплати процентів (для процентних облігацій), місце і дату
випуску, а також серію і номер облігації, підпис керівника емітента або
уповноваженої на це особи, печатку емітента.

Крім основної частини до облігації може додаватись купонний лист на
виплату процентів. Купон на виплату процентів повинен містити такі
основні дані: порядковий номер купона на виплату процентів, номер
облігації по якій виплачуються проценти, найменування емітентів та рік
виплати процентів.

Облігації, запропоновані для відкритого продажу з наступним вільним
обігом (крім безпроцентних облігацій), повинні містити купонний лист.

Законом про цінні папери також передбачена виплата доходу по облігаціях.
Дохід по облігаціях всіх видів виплачується відповідно до умов їх
випуску.

Дохід по облігаціях цільових позик не виплачується. Власникові такої
облігації надається право на придбання відповідних товарів чи послуг,
під які випущено позики.

Якщо ціна товару до моменту його одержання перевищуватиме вартість
облігації, то власних одержує товар по ціні, а при одержанні більш
дешевого товару він одержує різницю між вартістю облігації та ціною
товару.

По облігаціях підприємств доходи виплачуються за рахунок коштів, що
залишаються після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов’язкових
платежів.

У разі невиконання чи несвоєчасного виконання емітентом зобов’язання по
виплаті доходів по процентних облігаціях, надання права придбання
відповідних

товарів чи послуг по цільових облігаціях або погашення зазначеної в
облігації суми в визначений строк стягнення відповідних сум провадиться
примусово судом або арбітражним судом.

Порядок викупу облігацій усіх видів, крім цільових, визначається при їх
випуску.

Закон Україн «Про цінні папери та фондову біржу» (стаття 12) передбачає,
що:

— облігації усіх видів придбаються громадянами лише за рахунок їх
особистих коштів;

— підприємства придбають облігації усіх видів за рахунок коштів, що
надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за
банківський кредит;

— облігації усіх видів сплачуються у гривнях, а у випадках, передбачених
умовами їх випуску — в іноземній валюті. Незалежно від валюти, якою
проведено оплату облігацій, їх вартість виражається у гривнях.

Відповідно до того ж Закону використання коштів, одержаних від
реалізації облігацій, повинно бути таким:

— кошти, одержані від реалізації облігацій внутрішніх і державних і
місцевих позик, направляються відповідно до державного і місцевих
бюджетів, до позабюджетних фондів місцевих Рад народних депутатів; кошти
від розміщення облігацій підприємств направляються на цілі, визначені
при їх випуску.

ОСНОВНІ ХАКТЕРИСТИКИ КАЗНА ЧЕЙСЬКИХЗОБОВ ‘ЯЗАНЬ.

Казначейські зобов’язання України — вид цінних паперів на пред’явника,
що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають
право на одержання фінансового доходу [12, с. 35].

Випускаються такі види казначейських зобов’язань:

— довгострокові — від 5 до 10 років;

— середньострокові — від 1 до 5 років;

— короткострокові — до 1 року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських
зобов’язань приймається Кабінетом Міністрів України.

Рішення про випуск короткострокових казначейських зобов’язань
приймається Міністерством фінансів України. У рішенні про випуск
казначейських зобов’язань визначаються умови їх випуску. Порядок
визначення продажної їх вартості встановлюється Міністерством фінансів
України, виходячи з часу їх придбання.

Кошти від реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття
поточних видатків державного бюджету.

Виплата доходу по цим цінний паперам та їх погашення здійснюються
відповідно до умов їх випуску, затверджених Кабінетом міністрів (
довгострокові та середньострокові) та Міністерством фінансів України
(короткострокові).

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОЩАДНИХ СЕРТИФІКАТІВ.

Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових
коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення
встановленого строку депозиту та процентів по ньому.

Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на
визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні
сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є
не дійсним.

Ощадні сертифікати повинні мати реквізити: найменування цінного паперу —
«ощадний сертифікат», найменування банку, що випустив сертифікат, та
його місцезнаходження, порядковий номер сертифікату, дату випуску, суму
депозиту, строк вилучення вкладу (для строкового сертифікату), підпис
керівника банку чи іншої уповноваженої на це особи, печатку банку [12,
с. 56].

Підприємства і громадяни придбають сертифікати за рахунок коштів,
передбачених у випадку придбання облігацій.

Дохід по ощадних сертифікатах виплачується за пред’явленим їх до оплати
в банк, що їх випустив.

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ВЕКСЕЛІВ.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю).

Випускаються такі види векселів:

— простий,

— переказниий.

Простий вексель містить такі реквізити:

а) найменування — «вексель»,

б) просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму,

в) зазначення строку платежу,

г) зазначення місця, в якому, повинен здійснитися платіж,

д) найменування того, кому або за наказом кого платіж повинен бути
здійсненний,

є) дату і місце складання векселя,

ж) підпис того, хто видав документ (векселедавця).

Переказаний вексель повинен містити крім реквізитів, передбачених у
підпунктах «а», «в», «ж» простого векселя, також: просту і нічим не
обумовлену пропозицію сплатити певну суму, найменування того, хто
повинен платити.

• Документ, у якому відсутній будь-який з реквізитів, вказаних
вище, відповідно для простого і переказаного векселів, не
має сили простого або переказного векселів, за винятком випадків:

• вексель, строк платежу по якому не вказано, розглядається як такий, що
підлягає оплаті на пред’явника;

• при відсутності особливого зазначення місця, місце позначене поруч з
найменуванням, платника (місце складання документа — для простого
векселя — вважається місцем платежу і одночасно місцем
проживання платника (векселедавця для простого векселя);

• вексель, якому не вказано місце його складання, визначається
підписаним у місці, позначеному поруч з найменуванням векселедавця [24,
с. 44].

Порядок випуску та обігу векселів визначається Кабінетом міністрів
України. Все вищенаведене є тією необхідною нормативне — інформаційною
базою, яку повинен знати і вміти з нею оперувати кожен функціонер
фондового ринку України. Це надасть йому можливість більш глибоко
ознайомитись з основними характеристиками тих цінних паперів, з якими
він збирається працювати. Інакше, навіть, якщо буде проведена велика
аналітична робота, але не будуть враховані нормативно-правові
особливості того чи іншого цінного паперу, неминучі прорахунки, які
можуть привести до значних фінансових втрат.

Таким чином, цінні папери можуть бути використані для здійснення
розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.
Відновлення втрачених іменних цінних паперів проводиться державними
органами, підприємствами та установами, що випустили ці папери.
Спадкоємництво цінних паперів здійснюється відповідно до цивільного
права України. Порядок обігу цінних паперів, випущених в Україні іншими
державами і розміщених на території України, регулюється Законом України
“Про цінні папери та фондову біржу”, іншими активами законодавства
України, а також договорами України з іншими державами.

1.2. Порядок випуску цінних паперів та їх обіг.

Випуск цінних паперів представляє собою продаж їх емітентам і придбання
учасниками ринку цінних паперів. В цьому розділі мова йтиме про
первинний та вторинний ринки цінних паперів, їх учасників, яких ще
називають суб’єктами ринку цінних паперів.

Відносини, що виникають у процесі первинного продажу і придбання цінних
паперів, називаються також ще первинним ринком цінних паперів. Таким
чином, поняття “випуск цінних паперів” має на увазі їх випуску для
продажу на первинному ринку. І, навпаки, реалізація договорів
купівлі-продажу цінних паперів на первинному ринку передбачає те, що
згадані угоди здійснюються в межах випуску цих паперів. Повний продаж
емітентом цінних паперів у певних кількісних та часових межах означає
завершення випуску. Якщо у передбачений законодавством чи установчими
документами час необхідна частина цінних паперів лишилася непроданою, то
вважається, що їх випуск не відбувся. Незалежно від того, якими
виявляться результати випуску цінних паперів, тобто відбудеться він чи
ні, ці результати будуть наслідком взаємодії на первинному ринку.

Це означає, що первинні ринки окремих цінних паперів існують як відносно
нетривалі ринкові відносини, іншими словами вони є тимчасовими ринками.
Водночас первинні ринки з’являються щоразу, коли здійснюється випуск
будь-яких нових цінних паперів. І в цьому розумінні вони підтримують
своє існування постійно. Терміном “нові” цінні папери в даному розумінні
охоплюються різні випадки: коли цінні папери одного й того ж виду,
наприклад, акції, облігації або депозитні сертифікати, випускаються
різними емітентами; або коли цінні папери різних видів, скажімо, акції і
облігації, облігації і переказні векселі випускаються одним і тим же
емітентом декілька разів. Тобто в останньому випадку емітент здійснює
декілька випусків цінних паперів одного й того ж виду, і тоді називають
облігації чи акції емітента “А” першого, другого і послідуючих випусків.

При випуску акцій термін “нові” цінні папери має деякі особливості.
Відмінною рисою договорів купівлі-продажу акцій, які укладаються на
первинному ринку, є те, що всі вони здійснюються емітентом з метою
формування власного статутного капіталу. Припустимо, що емітент здійснив
випуск усіх дозволених видів акцій і що вони всі були придбані
інвесторами (як правило, це відбувається з акціями відомого і
високоприбуткового емітента). В цьому випадку слід вважати, що випуск
акцій було реалізовано на первинному ринку. Через деякий час, з метою
збільшення статутного капіталу, емітент здійснює додатковий випуск
акцій. В даному випадку поняття “нові” цінні папери буде мати відношення
тільки до акцій нового (вже другого) випуску.

На первинному ринку емітент може здійснювати продаж цінних паперів
безпосередньо або з допомогою посередників. За допомогою до посередників
емітенти змушені звертатися з ряду причин: невпевненість у тому, що
випущені цінні папери будуть продані; недостатнє інформування емітентом
потенційних інвесторів; намагання досягти економії в часі і зусиллях
тощо.

Поняття “первинний ринок”, звичайно, відноситься до цінних паперів, що
випускаються у вільній або обмежено вільний обіг. При закритих випусках
цінних паперів частіше йде мова про їх “розподіл” [29, с. 133-134].

Випуск цінних паперів в обіг може здійснюватися шляхом підписки на них
або безпосередньо купівлі-продажу за готівку. Підписка, за змістом,
також є своєрідною угодою купівлі-продажу, виконання якої відстрочене в
часі. Тобто між продавцем цінних паперів та покупцем укладається угода,
яка передбачає, що оплата вартості куплених цінних паперів,
здійснюватиметься частинами протягом певного періоду. Безпосередня
купівля-продаж їх може бути здійснена в результаті переговорів, обміну
листами або участі в аукціоні.

Слід нагадати, що в Україні до 1996 року тривав розвиток первинного
ринку, який характеризувався такими параметрами, як передача державної
власності через приватизаційні майнові та компенсаційні сертифікати,
акціонування та приватизацію суспільного виробництва, розвиток ринкових
відносин, створення фондового ринку, зміна системи управління
виробництвом, зміна суспільної свідомості. І лише в 1996 році, з
прийняттям Закону “Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні”, зроблено перший важливий крок у створенні вторинного ринку
цінних паперів, його подальшого формування і розвитку.

Отже, формування і розвиток первинного ринку в умовах складного
економічного становища сприятиме: по-перше, залученню фінансових
ресурсів для розвитку виробництва підприємств у процесі їх акціонування;
по-друге, збільшенню обсягу ринку цінних паперів і, зокрема, зростанню
обсягів його капіталізації; по-третє, появі та розвитку вторинного ринку
цінних паперів [25, с. 198].

Рух цінних паперів від одних інвесторів до інших (або від посередника до
інвестора) називається їх обсягом. Взаємодія суб’єктів ринку в процесі
обігу цінних паперів називається вторинним ринком. Вторинний ринок
виникає, як об’єктивна закономірність системи, що розвивається в умовах
формування ринкових відносин, коли капітал-власність і капітал-функція
відділяються один від одного і починають функціонувати як окремі
елементи ринку. Головною релігійною силою цього процесу виступає
прибуток. Розвиток вторинного ринку цінних паперів сприяє розширенню
фінансового ринку, роблячи його більш динамічними, водночас і
вразливішим.

Нормальне функціонування вторинного ринку цінних паперів забезпечують
декілька важливих елементів:

створення законодавчої бази (механізму реалізації взаємовідносин
учасників даного ринку);

розвитку ринку капіталів (за умов формування ліквідних цінних паперів
під час їх розміщення);

створення національної депозитної системи, яка сприятиме підвищенню
ефективності проведення операції з цінними паперами;

створення розгалуженої інформаційної системи (включаючи відповідну
статистичну звітність);

формування дієвої системи розрахунків і платежів;

постійний розвиток інфраструктури вторинного ринку цінних паперів та
інші.

Між первинним та вторинним ринками цінних паперів існує ряд
відмінностей. Наприклад, предметом угоди купівлі-продажу на вторинному
ринку є цінні папери, які були придбані раніше в процесі випуску. Тобто
на вторинному ринку здійснюються наступні за першими угоди
купівлі-продажу. Дохід від продажу цінних паперів на вторинному ринку
належить не емітенту, як це має місце на первинному ринку, а власникам
зазначених паперів (інвесторам чи ділерам), які виступають на вторинному
ринку в ролі продавців. Ще одна відмінність полягає в тому, що на
вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватись
шляхом підписки.

Термін “вторинний ринок”, як правило, застосовується у відношенні до
цінних паперів, що перебувають в обігу. Він не застосовується по
відношенню до цінних паперів закритих випусків. Головна функція даного
ринку полягає в тому, щоб постійно створювати та зберігати можливість
для потенційних інвесторів – придбання у власність цінних паперів.
Вторинний ринок формується на основі активної взаємодії посередників з
інвесторами та між собою. Від стану цієї взаємодії залежить стан ринку
цінних паперів в цілому. На вторинному ринку потенційні інвестори мають
можливість зробити вибір відносно того, які саме цінні папери доцільно
придбати, за допомогою яких краще здійснити в них інвестування. На
зазначеному ринку інвестор також має змогу здійснювати продаж власних
цінних паперів у вигідний йому час. Перераховані елементи інвестиційної
діяльності мають важливе значення для інвесторів, а також для емітентів
[7, с. 17].

Поділ ринку цінних паперів на “первинний” і “вторинний” є найбільш
поширеним. Але іноді в іноземній літературі можна зустріти поняття
“третинного” і “четвертинного” ринків. Але, за змістом, цими термінами
називають деякі способи вторинної торгівлі цінними паперами. В США,
наприклад, про третинний ринок мова йде в тих випадках, коли купівля і
продаж цінних паперів, які котируються на фондовій біржі, здійснюються
на позабіржовому ринку, а четвертинним ринком називають торгівлею
цінними паперами без участі посередників, учасниками якої в більшості
випадків є інституційні інвестори.

Вторинний ринок цінних паперів завжди представляє собою складну і
різноманітну сукупність різних систем взаємодії. Тобто система
вторинного ринку складається з ряду підсистем, які, по суті, є повними
системами торгівлі цінними паперами. По відношенню до останніх,
вторинний ринок є більш широкою системою. Одночасно він є менш широкою
системою у порівнянні з ринком цінних паперів. До числа підсистем
вторинного ринку відносяться біржовий та позабіржовий ринки цінних
паперів [№ 5, с. 113].

Таким чином, формування і розвиток вторинного ринку цінних паперів
сприяє: по-перше, розвитку відносин власності (цінні папери переходять у
власність від одного суб’єкта ринку до іншого); по-друге, переливанню
капіталу з однієї сфери діяльності в іншу, що пояснюється зміною права
власності на цінні папери; по-третє, формуванню цивілізованого та
сучасного ринку цінних паперів (на світових ринках вторинний обіг значно
переважає первинний); по-четверте, розширенню фінансового ринку, роблячи
його набагато динамічнішим (за незначні проміжки часу шляхом випуску
цінних паперів акумулюються величезні фінансові ресурси); по-п’яте,
розширенню кола учасників ринку цінних паперів, що підвищуватиме його
професійний рівень; по-шосте, одержанню державою додаткових коштів, які
можуть бути використані в загальнодержавних цілях; по-сьоме, створенню
можливостей для підвищення ліквідності не лише цінних паперів, які
знаходяться в обігу, а й економіки країни в цілому.

В сьогоденні держава відіграє визначальну роль у всіх сферах життя:
політичній, господарській, соціальній, фінансовій. Головним мотивом
активізації діяльності держави на ринку цінних паперів є складна
ситуація з дефіцитом державного бюджету, що є характерним практично для
всіх постсоціалістичних країн. Для держави ж найбільш безпечним методом
покриття бюджетного дефіциту є емісія своїх цінних паперів, які
найчастіше розміщуються серед інвесторів на досить привабливих умовах і
які відразу потрапляють на вторинний ринок. Такими цінними паперами в
Україні є облігації внутрішньої державної позики, хоча державою
здійснюється також випуск казначейських зобов’язань.

Досвід, інших країн свідчить, що кожна держава є великим позичальником
на ринку капіталів, основна маса яких у сучасній економіці базується на
вторинному ринку. І якщо на початку століття частка держави складала на
ринку капіталів 5-8 відсотків, то тепер вона позичає для своїх потреб
від 35 до 40 відсотків ресурсів ринку (ця цифра характерна лише для
найбільш розвинених країн, для інших вона складає 15-20 відсотків).

Державні цінні папери нині слід вважати одними з найбільш надійних, з
мінімальним ризиком фінансових активів, що дає змогу державі залучати
для свого функціонування значний капітал. Держава може стимулювати
розширення ринку цінних паперів (в Україні це можуть бути облігації)
шляхом надання податкових пільг, створення держателями спрощеного
доступу до ринку, а в окремих випадках – відміни комісійних, що
отримуються посередниками. Так, на Лондонській фондовій біржі відмінені
комісійні на угоди з державними цінними паперами на суму до 1 млн.
фунтів стерлінгів. Запозиченню коштів також сприяє урізноманітнення
видів державних цінних паперів.

Одним з найбільш поширених інститутів, через які держава здійснює
розміщення своїх цінних паперів, є фондова біржа. На фондових біржах
здійснюється як первинне, так і вторинне розміщення цінних паперів, у
тому числі й державних. Але в різних країнах фондовій біржі відводиться
різна роль. У тій же Великобританії, обіг державних цінних паперів
складає більше 60 відсотків від усього обігу біржі. Кількість здійснених
операцій з державними цінними паперами становить тільки 10 відсотків у
їх загальній кількості, що свідчить про масштабність продажу державних
облігацій. У США, навпаки, обіг державних цінних паперів здійснюється,
в основному на позабіржовому ринку (міжбанківському, дилерському).
Основними держателями державних цінних паперів у США є інституційні
інвестори, тоді як індивідуальні інвестори відіграють незначну роль [30,
с. 205-207].

В Україні розміщення державних цінних паперів (зокрема, облігацій
внутрішньої державної позики) здійснюється як на біржовому (за участю
Української фондової біржі), так і на позабіржовому (за участю
Позабіржової фондової торговельної системи) ринках.

Останнім часом в розвинутих країнах – під впливом інфляції – почали
з’являтися нові види державних цінних паперів. Так, облігації, що
підлягають індексації, були випущені британським урядом. Доходи від
таких облігацій встановлюються згідно з темпами інфляції з додаванням
декількох відсотків прибутку. З’явилися також облігації з “плаваючою”
відсотковою ставкою, доходність яких змінюється в залежності від
коливань ринкової відсоткової ставки. Отже, держава, виступаючи в ролі
емітента, намагається відповідно до вимог часу, системою певних заходів
поглиблювати привабливість цінних паперів, випущених на ринок, залучаючи
таким чином додаткові кошти для покриття бюджетного дефіциту.

В умовах складного фінансового і економічного становища України значна
дефіцитність бюджету спонукає державу до вибору найбільш оптимальних
методів його покриття. Одним із таких методів є залучення Міністерством
фінансів України коштів шліхом випуску таких державних цінних паперів,
як облігації, що вільно купуються і продаються на фондовому ринку
України вже не один рік. Саме таким способом держава намагається
пожвавити вторинний ринок цінних паперів, який протягом декількох років
перебував у досить пригніченому стані. Нажаль, це якихось особливих
результатів, крім нових боргів, не принесло ні державі, ні ринку цінних
паперів [9, с. 64].

Але завжди слід пам’ятати про те, що наявність розвинутого вторинного
ринку державних цінних паперів полегшує їх первинне розміщення, оскільки
дає змогу їх держателям при необхідності здійснювати реалізацію
облігацій, якими вони володіють.

Основні причини, які заважають в даний час нормальному розміщенню та
функціонуванню державних облігацій на вторинному ринку, можна
розподілити на такі групи:

економічні (складне економічне становище в державі та нестійкість
національної валюти);

політичні (Верховна Рада погоджується з тим, що випуск державних цінних
паперів – облігацій є необхідним, але депутати мають різні думки
стосовно використання залучених, від випуску облігацій, коштів);

фінансові (податковий тиск, проблеми неплатежів, недостатність
кредитно-фінансових ресурсів);

психологічні (населення не довіряє державним структурам через
невиконання останніми своїх зобов’язань);

інші перешкоди (відсутність пільг з боку держави; неліквідність цінних
паперів в цілому).

Отже, які заходи необхідно впровадити, щоб виправити таке становище на
вторинному ринку цінних паперів? По-перше, що дуже важливо, треба
відновити довіру населення до держави. А це можливо лише за умов
постійного нарощування обсягів виробництва, стабілізації економічного
становища в цілому, забезпечення соціальних гарантій. По-друге, з метою
збільшення масштабів вторинного ринку державних цінних паперів фондовою
біржею слід надавати певні пільги клієнтам, які здійснюють операції з
такими цінними паперами. Усе повинно чітко обумовлюватися законодавчо і
спрямовуватися на пожвавлення торгів. По-третє, прибутковість державних
цінних паперів, які емітуються, повинна бути привабливою для інвесторів,
перевищувати темпи інфляції та банківські відсотки на вкладах.

Отже, держава повинна всемірно підвищувати свою роль у формуванні і
розвитку вторинного ринку цінних паперів, важливе місце на якому
відводиться професійним учасникам фондового ринку. Під професійною
діяльністю на ринку цінних паперів України розуміється підприємницька
діяльність щодо перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних
паперів, а також відносно організаційного, інформаційного та інших видів
обслуговування випуску і обігу цінних паперів [16, с. 141].

На ринку цінних паперів можуть здійснюватися слідуючи види діяльності:

торгівля цінними паперами – це здійснення цивільно-правових угод щодо
цінних паперів, які передбачають їх оплату для передачі новому власнику
на підставі договорів-доручень за рахунок своїх клієнтів (брокерська
діяльність), або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу
третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених
законодавством;

депозитарна діяльність – це діяльність з надання послуг щодо
зберігання цінних паперів або обліку прав власності на цінні папери, а
також обслуговування угод з цінними паперами;

розрахунково-клірингова діяльність – це діяльність з визначення взаємних
зобов’язань щодо угод з цінними паперами та розрахунків за них;

діяльність з управління цінними паперами – це діяльність, що
здійснюється від свого імені за винагороду на підставі відповідного
договору протягом визначеного терміну щодо управління переданими у
володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій
особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб;

діяльність по веденню реєстру власників іменних цінних паперів – збір,
фіксація, обробка, зберігання та надання даних, що складають систему
реєстру власників іменних цінних паперів, в якому є перелік іменних
цінних паперів, їх емітентів та власників;

діяльність щодо організації торгівлі на ринку цінних паперів – це
надання послуг, які безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових
угод з цінними паперами на їх біржовому та організаційно оформленому
позабіржовому ринку.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів, в тому числі й
посередницька щодо їх випуску та обігу, здійснюється юридичними і
фізичними особами винятково на підставі спеціальних дозволів (ліцензій),
що видаються в порядку, встановленому чинним законодавством [№ 20, с.
76].

Професійною діяльністю на ринку цінних паперів, слід вважати:

для юридичних осіб – придбання ними цінних паперів та наступне
відчуження цих цінних паперів протягом календарного року після їх
отримання, якщо загальний оборот їх обігу (визначений, виходячи з
номінальної вартості цінних паперів) перевищує суму еквівалентну 10000
неоподаткованих мінімумам доходів громадян;

для фізичних осіб – придбання ними цінних паперів від свого імені та за
свій рахунок на підставі укладених угод та наступна продажа цих цінних
паперів протягом календарного року, якщо обсяг угод (визначений,
виходячи з номінальної вартості цінних паперів) перевищує суму,
еквівалентну 1000 неоподаткованим мінімумам доходів громадян.

Приведені показники розміру доходу, одержаного від операцій з цінними
паперами, не поширюються на випадки, коли операції по купівлі-продажу
цінних паперів здійснюються через торгівця цінними паперами, який має
відповідний дозвіл (ліцензію) Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку.

З метою впорядкування діяльності на фондовому ринку, відповідно до
Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку постановила
встановити, що професійні учасники ринку цінних паперів, які мають
дозвіл (ліцензію) на діяльність, та на здійснення діяльності щодо
ведення реєстру власників іменних цінних паперів, зобов’язані бути
членами щонайменше одного об’єднання професійних учасників ринку цінних
паперів відповідно до виду діяльності, яку ці професійні учасники
здійснюють згідно з наданими дозволами [2].

Отже, особами, що здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку, є
фізичні особи (згідно з вимогами чинного законодавства), брокери(дилери,
депозитарії, реєстратори, розрахунково-клірингові установи, особи, що
здійснюють управління цінними паперами і організовують торгівлю ними на
відповідних ринках. Так, термін “реєстратори” був поширений на ринку
цінних паперів США. А з 1996 року реєстраторська діяльність почала
розвиватися і в Україні.

Реєстратор власників іменних цінних паперів (реєстратор) – це юридична
особа, що має дозвіл (ліцензію) на ведення реєстру власників іменних
цінних паперів, і яка уклала договір на ведення реєстру з емітентом цих
цінних паперів.

Реєстратор повинен виконувати такі функції: складання реєстру власників
іменних цінних паперів та перелік власників цінних паперів і номінальних
утримувачів їх на певну дату; ведення особових рахунків емітента і
зареєстрованих осіб; здійснення обліку зареєстрованих заставодержателів;
ведення обліку нарахованих і виплачених дивідендів на іменні цінні
папери; здійснення обліку іменних цінних паперів на рахунках емітента,
пов’язаних з проведенням корпоративних операцій та операцій щодо викупу
і погашення іменних цінних паперів; ведення в хронологічному порядку
журналу обліку записів до реєстру для кожного виду іменних цінних
паперів; ведення журналу обліку запитів; забезпечення обліку та
зберігання документів, які є підставою для внесення змін до реєстру;
здійснення поточної і своєчасної передачі права власності та обробки
інших необхідних документів; дотримання державних вимог і надання
відповідей на запити та інші. Реєстратор також зобов’язаний здійснювати
свої права і обов’язки згідно з чинним законодавством тієї чи іншої
країни [29, с. 139].

Розрахунково-клірингові заклади – це інфраструктурні заклади, які
спеціалізуються на діяльності з визначенням взаємних зобов’язань щодо
угод з цінних паперів та розрахунків по них. Ця діяльність також включає
виконання таких функцій, як здійснення умов угод купівлі-продажу цінних
паперів, перевірка наявності на рахунках учасників грошових коштів і
цінних паперів, інформування структур, які ведуть книги реєстрації
іменних цінних паперів та інші.

Основні клірингово-розрахункові функції пов’язані з депозитарними.
Клірингова частина даного комплексу найчастіше складається із таких
функцій: порівняння умов угод купівлі-продажу, зазначених у документах
посередників; перевірка наявності на рахунку продавця цінних паперів, а
на рахунку покупця – грошових коштів; при співпаданні даних продавця і
покупця відносно виду, кількості і ціни купівлі-продажу цінних паперів –
здійснити підтвердження угоди; а також інформування сторін угоди про її
підтвердження.

До розрахункових функцій відносяться: списання в розрахунковий день на
основі одержаної інформації грошових коштів з рахунку покупця із
занесенням їх на рахунок продавця, направлення виписок з рахунків.

Кліринг відбувається відразу після підписання угоди, коли обидві сторони
повідомили в кліринговий заклад про укладання ними угоди купівлі-продажу
цінних паперів певного емітента. Таке повідомлення може бути зроблене
шляхом надання відповідальних документів (контракту), або шляхом
передачі інформації в комп’ютерному режимі. В першому випадку відповідні
заклади виконують клірингові функції, в другому – вони можуть
виконуватися самим комп’ютером. При направленні повідомлень про угоду
обов’язково повідомляється дата, на яку повинен бути здійснений
розрахунок.

У міжнародній термінології розрізняють день укладання угоди “Т” і день
її виконання “Т+…”. Якщо угода укладена на умовах “Т+3” або “Т+6”, то
це означає, що вона повинна бути виконана відповідно на 3-й або 6-й день
після її укладання.

Аналізуючи клірингово-розрахункові та депозитарні функції, слід мати на
увазі, що на практиці ця справа є більш складною в порівнянні з тим, як
вона виглядає в межах приведеної схеми. Численні конференції, семінари,
які проводилися з метою пошуку взаємоприйнятних рішень, вносять
позитивні моменти в поліпшення цієї частини ринкової взаємодії [15, с.
308].

Як свідчить досвід багатьох країн, під трастовими інститутами розуміють
інфраструктурні інститути, основною функцією яких на ринку цінних
паперів є управління грошовими коштами і цінними паперами, що
знаходяться у власності різних організацій та фізичних осіб. Сторонами
трастових відносин є довірителі, трасти та особи, на користь яких
здійснюються довірчі функції. Для встановлення трастових відносин
довіритель і трастів інститут укладають трастову угоду, в якій
визначаються права та зобов’язання сторін, вказується розмір оплати
трастових послуг та інше. У ряді випадків поняття бенефіціарія і
довірителя можуть співпадати.

Різновидом трастових структур є інвестиційні трасти. В обох випадках в
основі взаємовідносин лежать трастові відносини. Відмінність між ними в
слідую чому. Перші формують і управляють певним портфелем цінних
паперів. Другі мають більшу свободу дій, тому що довірителі не
обумовлюють, які цінні папери підлягають купівлі-продажу. Умовою
трастового договору може бути зобов’язання трастового інституту
(організації) періодично звітуватися перед бенефіціарієм та довірителем
про здійснювані цим інститутом дії та отримані результати.

Трастові інститути (організації) можуть відігравати важливу роль у
здійсненні приватизації в країнах, які переходять від централізованого
управління економікою до ринкового. Наприклад, в Україні трастові
інститути надають інвесторам-індивідам послуги при обміні
приватизаційних паперів на акції, паї та інші документи підприємств, які
приватизуються [25, с. 206].

До юридичних осіб, які займаються організацією торгівлі на ринку цінних
паперів, можна віднести фондові біржі, позабіржові системи,
саморегулюючі організації та інші.

Фондовий ринок та приватизація.

В процесі розвитку фондового ринку приватизація стала одним з основних
джерел появи в Україні цінних паперів. Уже сформувався значний прошарок
акціонерів, які володіють більш, ніж 30 тис. ЗАТ і ВАТ, більша частина з
яких була державною власністю. Ці підприємства стали використовувати
вільні фінансові ресурси фондового ринку, знявши, таким чином, з держави
тягар фінансової підтримки. Однак не всі підприємства вміло скористалися
можливістю отримати додаткові фінансові ресурси. Частково це можна
пояснити важким економічним становищем, що склалося в країні,
нестабільністю законодавчої бази, відсутністю досвіду роботи в ринкових
умовах господарювання.

Формуванню більш об’ємного ринку цінних паперів передувало перетворення
великих і середніх державних підприємств у відкриті акціонерні
товариства. В свою чергу, на базі одного великого підприємства, в
процесі реструктуризації, створюються декілька менших підприємств з
більш вузькою спеціалізацією, різних форм власності. В той же час, в
процесі приватизації поступово стали краще використовуватися можливості
інфраструктури фондового ринку (мається на увазі розміщення акцій через
фондові біржі, залучення до їх розповсюдження торговців цінними
паперами).

Акціонерні товариства, які створені в процесі приватизації, з самого
початку повинні були орієнтуватися на стандарти випуску акцій у не
паперовій формі. Але до 1996 року акціонерні товариства здійснювали
випуск, по суті, лише паперових цінних паперів, що значно підвищувало
витрати на їх випуск та унеможливлювало поліпшення обігу цінних паперів
і, зокрема, акцій. Крім того, необхідно відокремлювати функції ведення
реєстрації зміни права власності на акції ВАТ та передачі його
незалежним уповноваженим особам (незалежним реєстраторам). Реєстри
акціонерів, що ведуться реєстраторами, переходять в систему
Національного депозитарію.

До системи Національного депозитарію входять Національний депозитарій та
його учасники – локальні депозитарії банків, посередники на ринку цінних
паперів та реєстратори, регіональні центри сертифікатних аукціонів, які
безпосередньо обслуговують учасників фондового ринку. Система ведення
продажу акцій у процесі приватизації побудована так, щоб враховувати
можливості її подальшого залучення до системи біржової та позабіржової
торгівлі цінними паперами. Комп’ютерна мережа, Національна мережа
центрів сертифікатних аукціонів органічно входять у систему фондового
ринку. На етапі первинного розміщення акцій підприємств, що
приватизуються або вже приватизувалися, використання
клірингово-розрахункової та депозитарної інфраструктури фондового ринку
допомагає здійснити логічний перехід до вторинного обігу цих цінних
паперів на фондовому ринку [29, с. 143].

1.3 Ринок цінних паперів як основи фінансового ринку.

В умовах переходу нашої країни до ринкової економіки, коли слід
визначитися як проводити реформування економіки України, важливо чітко
уявити що саме і в якій послідовності потрібно реформувати. До сфер
соціально-економічного життя країни, які слід створювати безумовно
належить і фінансовий ринок, незмінною складовою в структурі якого є
ринок цінних паперів.

Роздержавлення шляхом поглиблення процесів приватизації та розвитку
підприємництва, розширення інфраструктури ринкових відносин, викликають
необхідність подальшого вдосконалення кредитно-грошових відносин. А це,
в свою чергу, викликає необхідність створення особливого сектору
господарювання, який пов’язаний з обігом цінних паперів, кредитних
ресурсів, валютних коштів та інших фінансових інструментів, — фінансовий
ринок.

В економіці кожної країни, як відомо, постійно відбувається кругообіг
фінансових ресурсів. Його головними суб’єктами виступають підприємства,
організації, приватні фірми, корпорації, держава, індивідуальні
господарники, різноманітні фінансові інститути (комерційні банки,
страхові компанії, інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди і т.
Д.). При цьому в одних суб’єктів виникає потреба в додаткових коштах, в
інших – накопичуються заощадження, які можуть бути використані для
інвестування. Метою ж фінансового ринку якраз і є акумуляція та
ефективне розміщення заощаджень в економіці країни [29, с. 23].

Таким чином, фінансовий ринок представляє собою грошові відносини, що
складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом
попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в
цінних паперах.

Поняття “фінансовий ринок” охоплює найрізноманітніші ринки, які мали
місце як в існуванні раніше, так і в сучасних умовах господарювання. При
цьому кожний ринок має справу з певним типом зобов’язань, обслуговує
різні кола клієнтів, функціонує в різних районах, іншими словами,
фінансовий ринок є цілісною системою, яка складається із
взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих елементів, кожний з яких
спроможний окремо впливати на розвиток цієї системи. Отже, в
структуру фінансового ринку входять:

ринки матеріальних активів

Ринки цінних паперів

Ринки деривативів (ф’ючерсів, форвардів)

Ринки заставних

Ринки споживчих кредитів

Ринки інвестицій

ринки валютних коштів

Можуть існувати й інші розділи фінансового ринку, які виникатимуть в
міру подальшого розвитку останнього, або стануть елементами вище
згаданих ринків.

Таким чином, фінансовий ринок діє у вигляді цілісної і прозорої системи,
в якій активно взаємодіють найрізноманітніші фінансові активи.
Виключення з обігу будь-якого з елементів системи негайно призведе до її
руйнування і занепаду.

Поряд з цим, існують і інші поділи фінансового ринку як системи.
Фінансовий ринок може діяти як на міжнаціональному (світовому) рівні,
так і на національному (в межах держави), регіональному чи місцевому
рівнях.

Фінансовий ринок – це далеко не стабільне середовище, в якому
відбуваються операції з валютою, цінними паперами, грошовим капіталом.
Це, перш за все, ринок де відбуваються постійні коливання валютних
курсів, знецінюються одні і підвищують свою надійність та ліквідність
інші цінні папери.

Важливою складовою фінансового ринку виступає ринок цінних паперів. Під
ринком цінних паперів розуміють такий розділ фінансового ринку, на якому
за незначний час створюються необхідні умови та відбуваються швидка
мобілізація, ефективний перерозподіл і раціональне розміщення фінансових
ресурсів у соціально-економічному просторі держави з врахуванням
інтересів та потреб суспільства шляхом здійснення емісій цінних паперів
різними емітентами. У вузькому ж розумінні, ринок цінних паперів, як
правило, означає взаємодію, що відбуваються на ринку між його суб’єктами
з приводу випущених цінних паперів.

Ринок цінних паперів – частина ринку позикових капіталів, де
здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів. Через ринок цінних
паперів (банки, фондову біржу, спеціальні кредитні установи)
акумулюються грошові нагромадження юридичних осіб і громадян та
спрямовуються на виробниче й невиробниче вкладання капіталів.

Розрізняють первинний ринок цінних паперів, на якому здійснюється емісія
і первинне розміщення цінних паперів, і вторинний ринок цінних паперів,
де відбувається купівля-продаж (обіг) цінних паперів, випущених раніше.
Інституційними установами ринку цінних паперів є спеціальні кредитні
заклади та фондові біржі, які сприяють акумуляції грошей підприємств,
банків, держави, приватних осіб та спрямуванню їх, як правило, у
довготермінові інвестиції [19, с. 103].

Учасники ринку цінних паперів

Рисунок 1.1

Головною метою ринку цінних паперів кожної країни повинно стати
становлення цілісного, високоліквідного, ефективного і справедливого
ринку, регульованого державою та інтегрованого у світові фондові ринки.

Процеси реформування власності супроводжуються структурною перебудовою
економіки і зумовлюють створення фондового ринку, як складової частини
ринкових відносин, що забезпечує вільний обіг коштів у формі цінних
паперів. Фондовий ринок має сприяти обігу та раціональному розміщенню
фінансових ресурсів. Він дає змогу самостійно оцінювати ефективність
управління підприємством, створює умови для добросовісної конкуренції та
обмеження монополізму.

Створення ринку цінних паперів України вимагає врахування відомих
загальносвітових принципів та стандартів функціонування фондового ринку.

Щоб фондовий ринок України став ефективним механізмом обігу цінних
паперів, сприяв економічному розвитку і забезпечував належні умови для
розміщення інвестицій та надійний захист інтересів інвесторів, його
створення та подальше функціонування повинно будуватися на слідуючи
принципах:

Соціальна справедливість – забезпечення створення рівних можливостей і
спрощення умов доступу інвесторів та позичальників до ринку фінансових
ресурсів, недопущення монопольних проявів дискримінації прав і свобод
суб’єктів ринку цінних паперів.

Надійність захисту інвесторів – створення необхідних умов для реалізації
інтересів суб’єктів фондового ринку та забезпечення їх майнових прав;

Урегульованість – створення гнучкої та ефективної системи регулювання
фондового ринку;

Контрольованість – створення надійно діючого механізму обліку і
контролю, запобігання і профілактики зловживань та злочинності на ринку
цінних паперів.

Ефективність – максимальна реалізація всього потенціалу фондового ринку
в мобілізації та розміщенні фінансових ресурсів у перспективні сфери
національної економіки, що сприятиме забезпеченню її прогресу та
задоволенню життєвих потреб населення;

Правова упорядкованість – створення розвиненої правової інфраструктури
забезпечення діяльності фондового ринку, яка чітко регламентує правила
поведінки і взаємовідносини його суб’єктів;

Прозорість, відкритість – забезпечення надання інвесторам повної і
доступної інформації, що стосується умов випуску і обігу на ринку цінних
паперів, гласності фінансово-господарської діяльності емітентів усунення
проявів дискримінації суб’єктів фондового ринку;

Конкурентність – забезпечення необхідної свободи підприємницької
діяльності емітентів і ринкових посередників, створення умов для
змагання за найбільш вигідне залучення вільних фінансових ресурсів та
встановлення немонопольних цін на послуги фінансових посередників за
умов контролю дотримання правил добросовісної конкуренції учасниками
фондового ринку.

Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи,
що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного
депозитарію і клірингу (розрахунків) по цінних паперах. Принцип
цілісності потребує впровадження єдиних основних правил щодо
ціноутворення нап ринку цінних паперів на всій території України.

Ефективне функціонування фондового ринку та зниження собівартості
операцій, що здійснюються на ньому, залежить від досягнення вироблених
світовим досвідом орієнтирів у стандартах щодо клірингу та розрахунків
по цінних паперах, їх реєстрації та перереєстрації [32, с. 93].

Розвиток системи клірингу та розрахунків по цінних паперах повинен бути
спрямований на зниження властивого цим системам ризику шляхом скорочення
терміну між укладанням та реалізацією угод по цінних паперах,
забезпечення гарантій їх виконання та встановлення принципу одночасного
обміну грошей на цінні папери. Ефективність може бути підвищена шляхом
відмови від фізичного переміщення цінних паперів, стимулювання їх
використання, а також стандартизованих методів зв’язку і суворих часових
рамок виконання операцій.

Конкретними орієнтирами в досягненні світових стандартів на рівні цінних
паперів є такі кінцеві цілі:

держава повинна мати розвинуту та ефективно діючу систему Національного
депозитарію цінних паперів. Крім зберігання цінних паперів, система
Національного депозитарію може здійснювати й подальше обслуговування
угод з цінних паперів та обробки інформації про них. Депозитарій може як
включити систему платежів у свою структуру, так і бути пов’язаним з
окремою системою платежів;

створення системи заліку вимог при наявності достатнього обсягу
фондового ринку;

усі угоди з цінних паперів повинні виконувати відповідно до принципу
“постановка проти платежу”;

мають бути прийняті стандарти Міжнародної організації із стандартизації
(ISO) для обігу документів за операціями з цінними паперами та їх
нумерації.

Обіг цінних паперів має забезпечуватися системами:

біржової та позабіржової торгівлі цінними паперами;

Національного депозитарію цінних паперів;

залік вимог (клірингу), які розвиватимуться виходячи з потреб фондового
ринку з метою забезпечення своєчасної поставки цінних паперів проти
платежу. Для надання процесу грошового клірингу і виконання угод щодо
цінних паперів, державного контролю і безпеки, кліринговим банком в
системі Національного депозитарію мають виступати НБУ та
уповноважені ним комерційні банки;

швидко, ефективно та розумно організованого звірення умов угод щодо
цінних паперів;

надійного та безперешкодного засвідчення переходу прав власності на
цінні папери. Для цього функція реєстрації права власності на цінні
папери та його переходу повинна бути відокремлена від емітентів і
здійснюватися уповноваженими установами, незалежними від емітентів.
Ці ж установи надаватимуть емітентам та акціонерам відомості про
реєстр власників відповідних цінних паперів [29, с. 17-18].

Для забезпечення достатньої прозорості фондового ринку повинно
забезпечуватися широке інформування про дохідність операцій з цінними
паперами та ризики, пов’язані як з емітентами, так і з діяльністю
посередників на фондовому ринку. Ця інформація забезпечуватиметься
шляхом встановлення процедур та стандартів розкриття інформації про
емісії цінних паперів, емітентів, ціни та обсяги торгівлі цінними
паперами. Продавати таку інформацію повинні емітенти, посередники,
системи біржової та позабіржової торгівлі. Комісія з цінних паперів
через офіційні та спеціальні видання.

Держава повинна сприяти впровадженню передових технологій, необхідних
для підтримки ринку цінних паперів. Для кадрового забезпечення
функціонування фондового ринку в Україні створюється система підготовки
вітчизняних фахівців. Фондовий ринок України має стати складовою
частиною світового ринку фінансових ресурсів, надаючи іноземним
інвесторам надійний механізм для здійснення інвестицій в економіку
України.

Передовою для цього має стати створення мережі організацій, які
спеціалізуватимуться на роботі з цінними паперами, фондових бірж та
систем Національного депозитарію, пов’язаних з ефективною системою
платежів. Національний депозитарій повинний увійти в міжнародну мережу
центральних депозитних установ, торгових систем і міжнародних
організацій із стандартизації для забезпечення представництва суб’єктів
фондового ринку України на світовому ринку.

Для забезпечення захисту внутрішнього інвестора, слід встановити жорстку
процедуру допуску цінних паперів іноземних емітентів на національний
фондовий ринок. А для захисту вітчизняних інвесторів під час здійснення
операцій з іноземними цінними паперами необхідно розвивати контакти і
співробітництво з іноземними регулюючими і контролюючими органами з
цінних паперів [12, с. 156].

Отже, дотримання усіх вище приведених принципів і стандартів
функціонування фондового ринку, зокрема, та ринку цінних паперів в
цілому, дозволить створити діловий та прозорий ринок, на якому будуть не
лише функціонувати різні види цінних паперів, й відбуватимуться процеси,
що справлятимуть позитивний вплив не тільки на фінансовий ринок, а й на
розвиток економіки всієї країни. З дня прийняття в 1991 році Закону
України “про цінні папери та фондову біржу” бере свій початок історія
розвитку українського фондового ринку.

Національний фондовий ринок в останні роки зробив помітний крок вперед,
що свідчить про його важливу роль у реформуванні економіки країни. Уже
не потрібні докази того, що ринок цінних паперів є обов’язковим
елементом ринкової економіки. Фондовий ринок, як сегмент фінансового
ринку, став потужним механізмом у розподілі, перерозподілі та
мобілізації фінансових ресурсів для динамічного розвитку економіки.
Фондовий ринок сприяє накопиченню інвестиційного капіталу у виробничій
та соціальній сферах.

Роль фондового ринку у фінансово-економічній ситуації, яка склалась в
Україні, надзвичайно велика. Банківський кредит завдяки високим
відсоткам, є недосяжним для переважної більшості підприємств, тому
використання важелів фондового ринку для залучення “дешевих” коштів є
найбільш раціональним вирішенням цієї проблеми. Фондовий ринок, як
спосіб залучення інвестицій перебуває в центрі уваги органів
законодавчої та виконавчої влади нашої країни.

Нині фондовий ринок перебуває в досить динамічному розвитку. Про це
свідчать такі дані: в 1994 році в Україні було випущено цінних паперів
на суму 286 млн. гривень, а вже на 1.07.2000 року – на 59,7 млрд.
Гривень. Отже, за шість років випуск цінних паперів значно збільшився
[29, с. 58].

Аналіз обсягу випуску акцій в галузях господарського комплексу свідчить
про щорічне, починаючи з 1994 року, зменшення питомої ваги акцій
комерційних банків та одночасне збільшення її на промислових
підприємствах. Це пояснюється тим, що у 1995-1999 роках стрімко зростала
кількість підприємств, які приватизувались або корпоратизувались шляхом
перетворення колишніх державних підприємств у акціонерні товариства.
Одночасно із зростанням числа акціонерних товариств ними здійснювалися
додаткові випуски акцій з метою збільшення статутних фондів у зв’язку з
індексацією основних фондів. З іншого боку, реєстрація емісії акцій
акціонерних товариств свідчить лише про появу фінансових інструментів,
які передбачається продавати на ринку цінних паперів. За акціями ж
комерційних банків стоять реальні кошти, за рахунок яких сформовані
статутні фонди (капітали).

Випуск в обіг великої кількості корпоративних цінних паперів призвів до
того, що вже зараз ринок цінних паперів України за показником відношення
обсягу капіталізації ринку до валового внутрішнього продукту (ВВП)
наближається до рівня фондових ринків Чехії, Словаччини, Польщі.
Показник капіталізації може завищувати вагомість ринку цінних паперів у
зв’язку з тим, що акції переважної більшості українських емітентів не
продаються на ринку або продаються дуже рідко. Так на кінець 1999 року в
лістингу Української фондової біржі знаходилися акції 390 відкритих
акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, з якими у 1999
році було укладено 1170 угод з продажу на суму 14,1 млн. грн., тобто на
одне товариство в середньому припадає три угоди на рік.

Станом на 1.10.2000 року на фондових біржах укладено угод по операціях з
цінними паперами уже на 1 млрд. грн. У структурі укладених угод з цінних
паперів найбільшу частку займали угоди по облігаціях державних та
місцевих позик – 54, 9 %, а по акціях – 40,8 %. Значний попит на
інвестиційні ресурси в Україні поки що не забезпечується відповідною
пропозицією якісних фінансових інструментів навіть з одночасною
інтенсифікацією емісійної діяльності.

В цьому – одне із протиріч українського ринку цінних паперів.

Важливим показником розвитку ринку цінних паперів є співвідношення між
первинними ринками цінних паперів. Співвідношення між первинним та
вторинним ринками на розвинутих ринках коливається в межах 5-15
відсотків вторинного ринку. Характерною особливістю українського ринку
паперів є переважання первинного ринку. Так, у 1999 році загальний обсяг
угод на біржовому ринку з продажу акцій склав менше одного відсотка
загального обсягу емісії акцій в Україні. Цей показник значно
поступається відповідному показнику ринків цінних паперів розвинутих
країн далекого зарубіжжя [№ 19, с. 413].

Існує декілька причин такого становища. Зокрема, небажання інвесторів
продавати цінні папери, які вони придбали під час випуску, а ті
інвестори, які б хотіли продати свої цінні папери, не можуть зробити
цього за своїм бажанням тому, що на цінні папери важко знайти
покупця – вклади в цінні папери абсолютної більшості емітентів не
приносять очікуваних дивідендів. Крупні інвестори, в першу чергу,
інституційні, як правило, купують акції для того, щоб взяти участь в
управлінні емітентом або користуватися пільгами, які емітент може
надавати своїм акціонерам. Іноді шляхом акціонерних взаємовідносин такі
інвестори намагаються закріпити господарські зв’язки з емітентом.

Відсутність достатньої кількості високоліквідних акцій в обігу
пояснюється тим, що з кількох сотень акціонерних товариств, акції яких
обертаються на вторинному ринку, тільки одиниці мають загальнодержавне
значення, тобто інвестиційно привабливі. Це не дозволяє сформувати
національний індекс цінних паперів, який є важливим показником
ефективності української економіки і від рівня якого в значній мірі
залежить надходження іноземних інвестицій.

Як відомо, у світовій практиці біржовий ринок – це ринок акцій та
похідних цінних паперів. Що стосується позабіржового ринку, то на ньому,
як правило, здійснюється первинне розміщення цінних паперів, вторинний
обіг облігацій, обіг інших боргових зобов’язань та акцій підприємств,
які не відповідають вимогам боргового лістингу.

Протягом 1995-1999 рр. активно розвивався ринок державних цінних
паперів, які є надійною сферою розміщення фінансових вкладів для
фізичних та юридичних осіб і які водночас дають змогу державі залучати
значні кошти для покриття дефіциту державного бюджету за рахунок
внутрішніх державних позик у розмірі 32,5 відсотка дефіциту бюджету.
Зниження інфляції та ставок на міжбанківські кредити, стабілізація курсу
національної валюти поряд з високою прибутковістю державних цінних
паперів сприяють зростанню привабливості державних облігацій на ринку
цінних паперів. Активна емісійна діяльність держави на цьому ринку не
може не позначитись на конкурентних перевагах державних цінних паперів
над корпоративними, що в свою чергу веде до зменшення інвестиційних
потоків у виробничі галузі народного господарства, які складають основу
економіки України [17, с. 64].

Важливе значення для становлення та розвитку ринку цінних паперів має
діяльність його професійних учасників. У зв’язку з цим варто розглянути
склад учасників ринку цінних паперів. Ядром ринку є емітенти. Нині, за
даними Держкомстату, в Україні є 22071 акціонерних товариства, в тому
числі – 10432 – відкритих. Вони розділяються досить нерівномірно.
Кількість акціонерних товариств визначається інвестиційною привабливістю
регіонів, про що, в свою чергу, можна судити по обсягах іноземних
інвестицій. Прямі іноземні інвестиції в Україні за 9 місяців 2003 року
склали 588,4 млн. доларів, що на 18,4 відсотків більше, ніж за той же
період 2002 року. Усього ж на 01.10.2002 року в Україну надійшли прямі
іноземні інвестиції на суму 3716,3 млн. доларів з 109 країн світу.
Основними формами залучення інвестицій були грошові внески, які склали
334,1 млн. доларів (56,8 % вкладеного обсягу) від рухомого і нерухомого
майна становлять 182 млн. доларів (30,9 %) та цінних паперів 47,6 млн.
доларів (8,1 %) [16, с. 53].

За порівняно короткий строк створена необхідна інфраструктура фондового
ринку. Зараз в країні функціонує чотири фондові біржі, позабіржова
фондова торговельна система з потужною телекомунікаційною мережею. 1997
рік став роком становлення в нашій країні Позабіржової фондової
торгівельної системи. За рік обсяг тижневих торгів у системі виріс у
декілька десятків разів. Число акціонерних компаній які пройшли
випробування (лістинг) в системі досягло 160, що зробило можливим
формування двох рівнів лістингу Позабіржової фондової торгівельної
системи. В перший рівень лістингу ПФТС у жовтні 1997 року були включені
7 українських компаній, чотири енергогенеруючі компанії, а також
Укрнафта, Харцизький та Нижньодніпровський трубопрокатні заводи.

Що стосується другого рівня – торгівлі цінними паперами на фондовому
ринку України, то тут динаміка її розвитку викликає найбільший оптимізм.
На 1 січня 2000 року на фондовому ринку України здійснювали свою
діяльність 161 інвестиційний фонд, 153 інвестиційні компанії, 813
торгівців цінними паперами, з них 21 комерційний банк. При цьому процес
створення компаній, працюючих на ринку, характерний не тільки для Києва
та Київської області, де розташовано близько 36 відсотків учасників
ринку від їх загальної кількості, але й для регіонів. На долю
Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Львівської
областей та м. Сімферополь припадає 5-10 відсотків учасників ринку від
їх загальної кількості.

Реєстраторська діяльність в Україні з 1997 року також зробила значний
крок вперед. На це вплинули наступні причини:

інтенсифікація процесу приватизації та поява нових відкритих акціонерних
товариств;

збільшення кількості угод за широким колом акцій і як наслідок –
збільшення кількості випадків перереєстрації прав власності;

активізація процесу передачі реєстрів акціонерів незалежним реєстраторам
у регіонах;

відсутність необхідності значного первинного капіталу для організації
фірми-реєстратора.

На кінець 1999 року Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку
видала 378 дозволів незалежним реєстраторам.

Як уже зазначалося вище, головне завдання ринку цінних паперів полягає у
створенні ефективних механізмів акумуляції тимчасово вільних коштів
інвесторів і в забезпеченні підприємствам доступу до інвестиційних
ресурсів. Нині можна стверджувати, що ця функція ринком цінних паперів
виконується слабо, тому, що крім обслуговування процесу приватизації,
професійні учасники ринку беруть участь у перерозподілі власності на
постприватизаційному етапі або у спекулятивних ризикованих вкладеннях у
цінні папери.

Сучасний ринок цінних паперів України – це переважно ринок великих
пакетів акцій і крупних інвесторів, Це перший етап розвитку ринку цінних
паперів. Ринок, який не орієнтується на кошти великої кількості
інвесторів (включаючи населення), не може існувати в довготерміновій
перспективі. На слідую чому (другому) етапі розвитку ринку цінних
паперів, очевидно, буде домінувати тенденція до подальшого
розосередження акціонерної власності, яка складається в процесі
приватизації з одночасною концентрацією прав власності та управління в
руках інвестиційних інвесторів на основі масового, прозорого ліквідного
ринку [10, с. 14].

На шляху до такого ринку необхідно вирішувати ряд проблем пов’язаних із
забезпеченням розкриття інформації емітентам і професійним учасникам
ринку та доступом до цієї інформації інвесторів, із створенням
депозитарної та розрахунково-клірингової системи, підвищенням рівня
організаційного оформлення ринку, розвитком інвестиційних інститутів.

Про сформовану модель українського ринку цінних паперів говорити зараз
ще передчасно. Нині діюча модель – це скоріше проміжна модель, яка
складається із суміші європейської моделі, в якій комерційний банк
володіє великими пакетами акцій не фінансових підприємств, і моделі
північноамериканської, яка зорієнтована на операції з цінними паперами
за участю, насамперед, небанківських установ. Сьогодні українські
комерційні банки мають переваги перед небанківськими фінансовими
установами щодо здійснення операцій з цінними паперами. Більше того,
існує небезпека охоплення банками всієї діяльності на українському ринку
цінних паперів, що може призвести до утвердження монополізму у
фінансовій сфері та накладання кредитних ризиків банків на інвестиційні
ризики, що може зашкодити становленню ефективного ринку цінних паперів в
Україні. Так, з більш як 850 дозволів на здійснення посередницької
діяльності по випуску та обігу цінних паперів, виданих суб’єктам
підприємницької діяльності, 121 – видано комерційним банкам, що
становлять близько 15 % від загальної кількості дозволів.

Активність комерційних банків зумовлюється необхідністю створення
установ, які за статутом належать до інфраструктури ринку цінних
паперів. Це депозитарії та реєстратори іменних цінних паперів, юридично
незалежні від емітентів. Створення цих установ є одним з першочергових
заходів щодо забезпечення права власності на цінні папери, як основи для
переходу до ринкової економіки.

На результати конкурентної боротьби між комерційними банками та
небанківськими фінансовими інститутами, безумовно, впливають заходи з
формування українського ринку цінних паперів, що застосовуються
державою.

Про теперішню слабкість відтворювальної функції корпоративного сектора
свідчить те, що тільки 18 % акціонерних товариств України здійснили дві
та більше емісій цінних паперів. З іншого боку, розширення участі
комерційних банків у діяльності на ринку цінних паперів не
підкріплюється зацікавленістю у фінансуванні корпоративного сектора
економіки – довгострокові кредити банків складають лише 10 відсотків від
загальних обсягів кредитування підприємницької діяльності.

Коли ж мова йде про загальні проблеми розвитку фондового ринку, то
неможливо окреслити локальне коло проблем в статиці. Економічні та
політичні процеси, що відбуваються в країні, завжди накладають свій
відбиток на динаміку процесів на фондовому ринку. Так, президентські
вибори в жовтні 1999 р. стали суттєвим фактором падіння активності
учасників ринку, оскільки навіть найбільш ліквідні цінні папери не
обертаються при відсутності політичної стабільності в країні.

Одним з напрямків економічних реформ в Україні, а також важливим
джерелом надходження коштів до бюджету є подальше здійснення
приватизації, що потребує вдосконалення розвитку організованого ринку
цінних паперів.

В числі причин, що гальмують розвиток вторинного ринку, є система
оподаткування, яка робить невигідним працювати на вторинному ринку,
особливо на біржовому, який є завжди більш організованим і прозорим з
боку повноти відображення доходів, сплати податків з них, і гарантію
клієнтам повної безпеки в розрахунках.

При таких обставинах аналогічні угоди, що укладаються на організованому
вторинному ринку України, можуть бути збитковими в той же час як на
досконалих світових ринках – прибутковими. Такі розбіжності пояснюються,
головним чином, відсутністю державного мита на розвинутих фінансових
ринках, втім, це пропонується запровадити в українську політику.
Скорочення операцій як на ринку корпоративних цінних паперів, так і на
вторинному ринку призведе до помітних втрат бюджету.

Уповноважена податкова політика покращує ділову активність учасників
ринку цінних паперів. А якщо головні діючі особи фондового ринку –
емітенти та інвестори перебувають під значним податковим тиском, то вони
не зацікавлені в активізації своєї діяльності. Треба наголосити, що це
суттєво впливає на випуск облігацій підприємств.

Такий спосіб залучення так званих “дешевих” коштів став неможливим
внаслідок надмірного оподаткування. То як же роз’яснити власникам, чому
дивіденди стали для них недосяжними, чому професійні учасники ринку не
можуть активно розвивати свою діяльність, що так необхідна для
формування інфраструктури фондового ринку? Для вирішення цієї проблеми
комісія з цінних паперів та фондового ринку підготувала проект Закону
України “Про внесення змін до закону України” “Про оподаткування
прибутку підприємств”. Можливо прийняття цих змін до закону дасть змогу
більш інтенсивно розвиватися фондовому ринку України і виконувати
важливу функцію по залученню внутрішніх та іноземних інвестицій, що
сприяли пожвавленню національної економіки.

Одним із факторів створення фондового ринку є інформаційна відкритість
та прозорість (створено Центр громадської інформації, де можна отримати
інформацію, яка надходить від емітентів). Проте, не всі емітенти
оперативно надають потрібну інформацію [12, с. 16].

Якщо ці питання вирішити, то це прискорить розвиток організованого
фондового ринку в Україні, що, в свою чергу, позитивно вплине на масовий
вияв довіри до українських цінних паперів, на їх ліквідність,
капіталізацію ринку, сприятиме збільшенню доходів до бюджету,
прискоренню приватизаційних процесів, виведенню із кризи су економіки
України.

1.4 Правове забезпечення функціонування

ринку цінних паперів.

Механізм законодавчого регулювання ринку цінних паперів в нашій країні –
це багаторівнева ієрархічна структура, в основі якої знаходиться
Конституція України.

Зокрема, в статті 92 передбачено, що “засади створення і функціонування
фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків”
встановлюються виключно законами України.

За роки незалежності в Україні формується законодавство з питань ринку
цінних паперів. І тепер існує більше 80 законодавчих актів, що
стосується різних граней регулювання правовідносин на українському ринку
цінних паперів – це закони України, Укази президента України, постанови
Кабінету Міністрів України, рішення Державної комісії з цінних паперів
та фондового ринку, нормативні акти міністерств та відомств, які в межах
своїх повноважень здійснюють регулювання та контроль на ринку цінних
паперів.

На цей час вже склалися декілька напрямків формування і розвитку
законодавчої бази з питань регулювання ринку цінних паперів:

• Закони, укази, постанови з питань формування та регулювання ринку
цінних паперів в цілому;

• Закони, укази, декрети, постанови, нормативні акти з питань визначення
видів цінних паперів, порядку їх реєстрації, випуску та регулювання
обігу;

• Закони, постанови, нормативні документи з питань розвитку професійної
діяльності на ринку цінних паперів;

• Закони, нормативні документи, що здійснюють опосередковане законодавче
регулювання відносин на ринку цінних паперів та діяльності його
учасників;

• Закони, укази, постанови та інші законодавчо-нормативні документи, які
забезпечують здійснення фінансової та інвестиційної політики в Україні,
що сприяє розвитку ринку цінних паперів;

• Державні програми, специфічні акти-концепції, які визначають методи та
напрямки регулювання ринку цінних паперів. Це, зокрема, Концепція
функціонування та розвитку фондового ринку України, програми діяльності
Уряду, програми приватизації та інші;

• Договори, конвенції, угоди, укладені з міжнародними організаціями та
міжнародними фінансовими структурами в сфері розвитку, функціонування та
регулювання ринку цінних паперів;

• Кодекси, положення яких регулюють встановлення правовідносин власності
на ринку цінних паперів. Сюди можна віднести Цивільній кодекс України,
Кримінальний кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення.

Слід наголосити, що загальні засади регулювання відносин ринку цінних
паперів в Україні встановлюються не лише згаданими
законодавчо-нормативними документами, а також Законом України «Про
власність», яким визначається поняття права власності і його складових —
прав володіння, користування і розпорядження, закріплює форми власності,
підтверджує принципи рівності всіх форм власності і гарантії захисту
прав та інтересів власників від неправомірних дій з боку юридичних чи
фізичних осіб або держави [11, с. 245].

Крім цього, закон України “Про цінні папери та фондову біржу” визначає
види цінних паперів, встановлює порядок випуску та обігу їх на ринку,
вимоги щодо реєстрації емітентами випуску різних видів цінних паперів та
інформації про їх випуск у відповідному державному органі, порядок
видачі дозволу на посередницьку діяльність з цінними паперами, а також
закріплює правовий статус та компетенцію фондової біржі. Закон України
“Про цінні папери і фондову біржу” складається з двох розділів:

а) розділ І Цінні папери, порядок їх випуску та обігу;

б) розділ ІІ Фондова біржа.

В першому розділі надані визначення цінних паперів, емітентів цінних
паперів, їх види. Необхідно підкреслити, що всі ці дані трактуються
разом із змінами. Наприклад, стаття 3 “Види цінних паперів” дана із
змінами, внесеними згідно із Законом № 2680 – ХІІ від 14.10.92, в
редакції Закону № 719 – ХІV від 03.06.99. У главах 2, 3, 5, 6 міститься
інформація про випуск, придбання, основні характеристики акцій,
облігацій, векселів та ощадних сертифікатів і векселів. У статті 26
“Діяльність по випуску та обігу цінних паперів” йдеться про діяльність
по випуску та обігу цінних паперів, якою визначається посередницька
діяльність по випуску та обігу цінних паперів, здійснювана банками, а
також акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано за
рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами (надалі —
торговці цінними паперами) , для яких операції з цінними паперами
становлять виключний вид їх діяльності.

Торговці цінними паперами вправі здійснювати такі види діяльності по
випуску та обігу цінних паперів:

а) діяльність по випуску цінних паперів;

б) комісійну діяльність по цінних паперах;

в) комерційну діяльність по цінних паперах.

Діяльністю по випуску цінних паперів визнається виконання торговцем
цінними паперами за дорученням, від імені і за рахунок емітента
обов’язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації
іншим способом. При цьому торговець цінними паперами за домовленістю з
емітентом може брати на себе зобов’язання у разі неповного розміщення
цінних паперів викупити в емітента нереалізовані цінні папери.

Комісійною діяльністю по цінних паперах визнається купівля-продаж цінних
паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за
дорученням і за рахунок іншої особи.

Комерційною діяльністю по цінних паперах визнається купівля-продаж
цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого
імені та за свій рахунок [1].

У розділі ІІІ містяться визначення фондової біржі, її правове положення
із змінами, внесеними згідно із Законом № 283(96 – ВР від 09.07.96. У
статтях 37, 38, 39 йдеться про захист майнових прав інвесторів,
державний контроль за випуском і обігом цінних паперів. В сучасній
економіці України особливу роль відіграє (на ринку цінних паперів)
антимонопольний комітет України, який здійснює контроль за дотриманням
вимог антимонопольного законодавства при обігу цінних паперів. (Статтю
38 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 82(95 – ВР від
02.03.95).

Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”
визначає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних
паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх
похідних в Україні. Цим законом визначаються мета та форми державного
регулювання ринку цінних паперів, органи, що здійснюють державне
регулювання, зокрема, Державна комісія з цінних паперів та фондового
ринку, її завдання, функції, повноваження, права, відповідальність і
відносини з іншими державними органами з питань регулювання та контролю
на зазначеному ринку.

В законі визначаються учасники ринку цінних паперів та мета державного
регулювання ринку цінних паперів. Так, учасниками ринку цінних паперів є
емітенти, інвестори та особи, що здійснюють професійну діяльність на
ринку цінних паперів [2].

Згідно другої статті цього закону державне регулювання ринку цінних
паперів здійснюється з метою:

— реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних
паперів та їх похідних;

— створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками
ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів
суспільства;

— одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску
та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності
емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої
інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;

— забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і
посередників на ринок цінних паперів;

— гарантування прав власності на цінні папери; — захисту прав учасників
фондового ринку;

— інтеграції в європейський та світовий фондові ринки;

— дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;

— запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної
конкуренції на ринку цінних паперів;

контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів [Держ. рег.
р. д. н.].

Одним з основних законів, який регулює правові відносини на ринку цінних
паперів є Закон України “Про Національну депозитну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”. Цей закон
визначає правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитній
системі та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні [21,
с. 316].

Даний закон містить декілька розділів:

загальні положення;

депозитарна діяльність;

учасники Національної депозитарної системи;

особливості електронного обігу цінних паперів;

регулювання діяльності національної депозитарної системи;

прикінцеві положення.

Національна депозитарна система складається з двох рівнів.

Нижній рівень — це зберігачі, які ведуть рахунки власників і цінних
паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Верхній рівень — це Національний депозитарій України (далі —
Національний депозитарій) і депозитарії, що ведуть рахунки для
зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо
цінних паперів.

Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну
діяльність щодо цих паперів, здійснює Національний банк України.
Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінними
паперами встановлюються Державною комісією з цінних паперів та Фондового
ринку спільно з Національним банком.

У разі одержання відповідного дозволу депозитарії та зберігачі можуть
вести реєстри власників іменних цінних паперів.

Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів є виключною діяльністю
суб’єктів підприємницької діяльності і не може поєднуватися з іншими
видами діяльності, крім депозитарної.

Для впорядкування ринку цінних паперів та його подальшого розвитку.
Президентом України виданий ряд указів, серед яких найбільш вагомими на
ринку стали укази “Про корпоратизацію” (1993 р.), “Про інвестиційні
фонди та інвестиційні компанії” (1994 р.), “Про державну комісію з
цінних паперів та фондового ринку” (1995 р.), “Про внесення змін і
доповнень до указу Президента України від 25 травня 1994 року № 247 “Про
електронний обіг цінних паперів та Національний депозитарій” (1996 р.),
який, пізніше, частково використано для формування відповідного Закону
України.

Регулювання ринку цінних паперів в Україні законодавчо здійснюється
також великою кількістю відомчих нормативних актів відповідних державних
органів, які, в основному, розкривають делеговані їм конкретні регулюючі
повноваження на інвестиційному та фінансовому ринках і сфері
приватизації, встановлені чинним законодавством України. З прийняттям у
1996 році законів України “Про державне регулювання ринку цінних паперів
в Україні”, “Про внесення змін до Закону України”, “Про цінні папери та
фондову біржу” Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку
розробляє та затверджує нормативні акти про цінні папери і контролює їх
виконання з питань, що входять до її компетенції. Іншими державними
органами, які участують в цих процесах, с Фонд державного майна,
Національний банк, Міністерство фінансів, Антимонопольний комітет
України.

У законодавчому регулюванні національного фондового ринку важливу роль
відіграють міжнародні правові акти-договори, конвенції, угоди, укладені
з міжнародними організаціями та міжнародними фінансовими інститутами у
сфері розвитку, функціонування та регулювання ринку цінних паперів.
Укладення таких актів сприяє інтеграції України в Європейський союз,
Міжнародну організацію комісій з цінних паперів (ІОSСО), встановленню
взаємовідносин із Світовим банком та МВФ. Цими міжнародними
організаціями приймаються відповідні рекомендації, резолюції та
директииви щодо здійснення ринкових реформ, які сприяють стандартизації
та зближенню національних законодавств, забезпечують захист інвесторів
та інтеграцію національних ринків цінних паперів, у тому числі і
українського фондового ринку, в світові фінансові ринки. Велике значення
для розвитку вітчизняного фондового ринку мас реалізація рекомендацій
міжнародних організацій (ІОSСО), Комісії з цінних паперів та бірж США у
сфері регулювання фінансових ринків, діяльності інститутів спільного
інвестування, нагляду за зазначеним ринком [29, с. 247].

На практиці законодавче регулювання повинно бути стабільним і
забезпечувати ефективне функціонування ринку цінних паперів, але зараз
воно вимагає постійного вдосконалення в зв’язку з нестабільністю умов
господарювання.

Стан діючого законодавства України, що регулює сферу функціонування
цінних паперів, характеризується не стільки наявністю недоліків, скільки
тим, що він відображає умови, в яких розроблялося і вводилося в дію
зазначене законодавство. Як свідчить історичний аналіз, правове поле
регулювання ринку цінних паперів в Україні створювалося на початку 1990
років, за умови відсутності в Україні власного ринку цінних паперів, і
свій регулюючий вплив спрямовувало на можливі в майбутньому, а не на
фактично існуючі відносини.

Перераховані вище законодавчі документи створювалися поспіхом, без
достатніх розробок. Свідченням цього є поява лише з 1995 року кількох
концепцій розвитку ринку цінних паперів в Україні — Концепція
Української фондової біржі, Концепція функціонування та розвитку ринку
цінних паперів в Україні, Концепція функціонування та розвитку фондового
ринку України та інших. В них врахований перший досвід функціонування
вказаного ринку і визнано, що чинником, який має найбільш негативний
вплив на розвиток ринку цінних паперів, є недостатньо розвинений
характер правового регулювання. Важливо створити систему правового
регулювання, складовими елементами якої б стало нове покоління
взаємозв’язаних і узгоджених між собою законодавчих актів, вироблених на
засадах сучасної законодавчої методології і техніки, і які були б
спроможні регулювати більшість суттєво важливих аспектів ринку цінних
паперів (а не окремі з них), а, крім того, виробляти та встановлювати
конкретні критерії, стандарти і процедури відносин учасників —
емітентів, індивідуальних інвесторів, посередників, інших
інфраструктурних інститутів, регулювати біржову та позабіржову систему
торгівлі, визначати повноваження та обов’язки саморегулюючих
організацій.

На сучасному етапі розвитку ринку цінних паперів ведуться роботи по
доопрацюванню та доповненню законодавчих актів з питань: «Про довірче
управління майном»; «Про інститути спільного інвестування»; «Про
торгівлю контрактами з цінними паперами»; «Про державні та муніципальні
цінні папери»; «Про акціонерні товариства; «Про цінні папери та фондову
біржу», та внесенню пропозицій по ряду інших питань, які мають пряме
відношення до законодавчого забезпечення ринку цінних паперів [29, с.
248].

Поряд з тим дуже важливо, щоб одночасно з прийняттям законодавчих актів
з цих питань вносились зміни до законодавчих актів в суміжніх галузях
(приватизації, податкового законодавства, валютного законодавства,
судових процедур, бухгалтерського обліку і аудиту, посилення
адміністративного регулювання), що значно підвищило б ефективність
застосування законодавчо-нормативного регулювання ринку цінних паперів в
Україні.

ІІ б. Цінні папери як інструмент формування

інвестиційних ресурсів (регіону).

Розвиток фінансового ринку, як відомо, відіграє надзвичайно вадливу роль
у функціонуванні економіки будь-якої країни. А одним з елементів
фінансової структури є інвестиційний ринок, що є чи не найдієвішим
механізмом, який всебічно впливає на динамічність розвитку фінансового
ринку. Саме тому необхідно чітко усвідомлювати, що представляють собою
інвестиції, які можуть бути джерела їх формування і яке значення в
усьому формуванні мають цінні папери.

В період розвитку ринку цінних паперів підвищується їхня роль у
функціонуванні інвестиційного механізму. Ефективність ринку акцій,
облігацій та інших цінних паперів залежить від того, наскільки ефективно
працюють фінансовий, інвестиційний та інші ринки, від ефективної роботи
емітентів, стабільності в економіці держави та інших факторів.

В економіці ринкового типу є, як правило, три основних джерела
фінансування соціально-економічного розвитку країни: державний бюджет,
кредити та інвестиції. Останні реалізуються або через застосування
інструментів ринку цінних паперів шляхом емісії цінних паперів з
відповідними властивостями (так звані портфельні інвестиції), або через
безпосереднє фінансування проектів (прямі інвестиції).

Використання інструментів ринку цінних паперів має перевагу над прямим
інвестуванням насамперед за рахунок більшої ліквідності цінних паперів,
що тим самим знижує ризик потенційного інвестора. Різні номінали
вартості цінних паперів дозволяють залучати з їх допомогою різні за
величиною інвестиційні ресурси.

З іншого боку, низькономінальні цінні папери сприяють залученню в
економіку тимчасово вільних коштів населення, що, в свою чергу, зменшує
залежність від зовнішніх джерел фінансування.

Випуск цінних паперів державою банками дає змогу опосередковано
поповнювати інші два джерела інвестування економіки. Все це в сукупності
розширює інвестиційний базис господарства країни, знижує вартість
інвестиційних ресурсів на ринку цінних паперів.

Конкуренція емітованих цінних паперів на ринку по дохідності і
надійності призводить до переливання капіталу в більш прибуткові сфери
діяльності та галузі господарства. Наприклад, держава, використовуючи
залучені інвестиційні ресурси в менш прибуткових сферах діяльності
(соціально-економічні, загальнодержавні проекти) і програючи тим самим
цінову конкуренцію з більш ризикованими корпоративними цінними паперами,
має велику перевагу в надійності емітованих нею цінних паперів. Це
дозволяє державним цінним паперам успішно конкурувати з корпоративними
цінними паперами.

Однією з причин виробництва в Україні є інвестиційне та технологічне
відставання, яке сталося (поряд з іншими причинами) і внаслідок нестачі
інвестування. Структурна перебудова господарства потребує додаткових
інвестиційних ресурсів. Цього неможливо подолати без запровадження
ринкових механізмів. Для цього необхідно забезпечити максимальну
конкуренцію підприємств за інвестиційні ресурси, з одного боку, та
створити широкі можливості для їх мобілізації та концентрації, з іншого.

Обидва ці завдання можуть ефективно виконати тільки цінні папери.
Залучаючи грошові кошти від фізичних осіб та тимчасово вільні фінансові
ресурси від юридичних, ринок цінних паперів сприяє спрямуванню частини
національних фондів споживання до фондів накопичення. Тобто в
довгостроковій перспективі ринок цінних паперів формує раціональні
макроекономічні пропорції відтворювального процесу в господарстві
країни. На цих засадах побудована Програма діяльності Уряду на 2003 рік,
відповідно до якої передбачено здійснити заходи щодо створення і
підтримання сприятливого інвестиційного клімату в Україні.

Залучення коштів до національних фондів накопичення також послаблює
інформацію, що, в свою чергу, підвищує привабливість довгострокових
інвестицій у виробництво на противагу спекулятивним вкладанням. Як
наслідок, такий позитивний зворотній зв’язок започатковує перехід
економіки до нормального інвестиційного режиму, який характеризується
стабільним відтворенням основних фондів.

Ринок цінних паперів покликаний сприяти формуванню оптимальної структури
господарства України. Розширення інвестиційної бази дозволяє залучати в
економіку фінансові ресурси, які сконцентровані в регіонах. При цьому
цінні папери, емітовані органами місцевого самоврядування, обертаються,
як правило, у відповідних регіонах, а фінансові ресурси, які залучаються
за допомогою цих цінних паперів, використовуються для реалізації
регіональних соціально-економічних програм.

Отже, ринок цінних паперів створює необхідні умови для швидкої
мобілізації, ефективного перерозподілу та раціонального розміщення
фінансових ресурсів у соціально-економічному просторі держави з
рахуванням інтересів та потреб суспільства.

У нас і за кордоном існують певні відмінності між визначенням
поняття інвестиційного капіталу. Так, законом України “Про інвестиційну
діяльність” інвестиції визначаються, як усі види майнових та
інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької,
господарської та інших видів діяльності, в результаті чого створюється
прибуток або досягається соціальний ефект. Це визначення, в основному,
відповідає міжнародному підходу до уявлення про інвестиційну діяльність,
як процес вкладання ресурсів з метою отримання прибутку, дивідендів чи
соціального ефекту в майбутньому, але інвестиційний капітал може
визначитись по-різному. Так, це може бути:

вартість активів компанії за вирахуванням боргових зобов’язань (чиста
вартість активів компанії);

основні засоби за вирахуванням амортизації (балансова вартість основного
капіталу);

власні засоби підприємства з врахуванням довгострокового боргу.

Виходячи з викладеного, можна сказати, що існує єдиний підхід до
визначення поняття “інвестиційний капітал”, але в залежності від
конкретної ситуації його можна інтерпретувати по-різному.

Окрім того, інвестиції можуть бути валові та чисті, фінансові, реальні,
у формі інновацій і інтелектуальні. За формами власності їх слід
розділяти на державні, приватні та іноземні.

Керівництво будь-якого підприємства зацікавлене в тому, щоб якомога
ширше користуватись пошуками організаційного фінансового ринку. Найбільш
поширеною причиною цього є нестача коштів. А капітал у вигляді кредиту
чи цінних паперів є засобом для придбання сировини, обладнання, будівель
чи іншого майна, необхідного у даний момент підприємству. Цей самий
капітал може використовуватись й для розширення суб’єкта господарювання.

Інвестиційний капітал за терміном фінансування поділяється на три типи:

короткостроковий – з дією в межах року (в іноземних державах з
аналогічним періодом функціонування);

середньостроковий – з періодом функціонування від 1-го до 5-ти років (в
іноземних державах від 1-го до 3-х років);

довгостроковий – який діє більше 5-ти років (в іноземних державах –
понад 3 роки).

Слід відзначити, що активна інвестиційна діяльність невіддільна від
створення і розвитку ринку капіталів, їх вільного використання між
регіонами залежно від зміни ринкових попиту-пропозицій. При цьому,
необхідно звергнути увагу на джерела формування капіталу. Вони діляться
на:

власні (прибуток, амортизаційні відрахування, інші власні кошти);

залучені (заощадження населення, кредити фінансово-кредитних установ,
капітал у вигляді цінних паперів, іноземні інвестиції, інші джерела).

До власних джерел формування інвестиційного капіталу слід віднести
нагромадження коштів підприємств внаслідок основної діяльності у вигляді
амортизаційних відрахувань та отриманого прибутку.

Залучені джерела можуть складатися з заощаджень населення, іноземних
інвестицій, кредитів комерційних банків, страхових компаній та інших
фінансово-кредитних установ, капіталу у вигляді цінних паперів,
випущених серед учасників ринку капіталів (як правило, акцій або
облігацій), для державних підприємств – з державних дотацій та інших
джерел інвестування.

Господарюючі суб’єкти намагаються зменшити потребу в зовнішньому
фінансуванні, працюючи максимально ефективно та прибутково. Власні
засоби є альтернативним джерелом фінансування і їх слід вважати такими,
що мають оптимальну вартість капіталу; без них підприємству довелося б
здійснювати випуск нових акцій чи облігацій, а це, в свою чергу,
означало б сплату дивідендів (збільшувало б боргові зобов’язання
підприємств або створювало б вади в управлінні).

Слід також брати до уваги те, що кожне джерело капіталу передбачає різну
вартість останнього і відіграє важливу роль у визначенні загальної
вартості капіталу підприємства. Тут під вартістю капіталу слід розуміти
таку величину, яка необхідна для сплачування інвестору, щоб зацікавити
його до інвестування. З цією метою випускаються інвестиційні
сертифікати.

Інвестиційний сертифікат представляє собою цінний папір, що випускається
інвестиційними фондами або інвестиційною компанією, яка підтверджує
право власника такого сертифікату на участь в інвестиційному фонді або
інвестиційній компанії, а також на отримання грошового доходу за ним.
Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії в літературі ще називаються
підприємствами по колективному інвестуванню в цінні папери, що
перебувають у вільному обігу.

Інвестиційні сертифікати випускаються з метою мобілізації грошових
коштів, котрі в подальшому будуть вкладатися в різноманітні цінні
папери. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії не мають права
вкладати всі мобілізовані засоби в один будь-який цінний папір; їхні
інвестиції повинні бути портфельними . Дохід від вкладів, за
вирахуванням витрат на адміністративне управління діяльністю фонду чи
компанії повністю підлягає виплаті власникам інвестиційних сертифікатів.

Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними чи на пред’явника вони
повинні містити такі реквізити:

Фірмове найменування інвестиційного фонду чи компанії;

Місцезнаходження інвестиційного фонду чи компанії;

Найменування цінного паперу – “Інвестиційний сертифікат” та його
порядковий номер;

Дата випуску;

Вид інвестиційного сертифіката, його номінальну вартість;

Ім’я власника (для іменного інвестиційного сертифікату);

Строк виплати дивідендів;

Підпис посадової особи – інвестиційного керуючого чи іншої уповноваженої
особи.

Печатку інвестиційного фонду.

Номінальна вартість одного інвестиційного сертифіката повинна
дорівнювати номінальній вартості однієї акції, що належить засновникам,
але не може бути меншою 10 коп.

Для випуску інвестиційного сертифіката укладається договір з
інвестиційним керуючим, аудитором або аудиторською фірмою, а також
депозитний договір з депозитарієм, здійснюється реєстрація випуску
інвестиційних сертифікатів, публікуються інвестиційна декларація та
інформація про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційного фонду чи
інвестиційної компанії.

Для здійснення спільного інвестування інвестиційні фонди, а також
інвестиційні компанії, що заснували спільні фонди, випускають
інвестиційні сертифікати, які пропонуються для розміщення серед
учасників. Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у
цінні папери інших емітентів.

Закриті фонди мають право на здійснення інвестування в цінні папери та
придбання нерухомого майна, часток і паїв, що належать державі в майні
господарських товариств, у процесі приватизації.

Інвестиційні сертифікати відкритих фондів можуть бути придбані за кошти
їх учасників, закритих фондів – за кошти учасників та приватизаційні
папери. Емісія інвестиційних сертифікатів здійснюється після реєстрації
їх випуску у Комісії з цінних паперів та фондового ринку. Фонди мають
право здійснювати загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму,
розмір якої не повинен перевищувати 150разового розміру їхніх статутних
фондів.

Відкриті фонди випускають інвестиційні сертифікати, які не підлягають
вільному перепродажу, а закриті – такі, що підлягають вільному
перепродажу.

Інвестиційні сертифікати пропонуються для розміщення та викуповуються
фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни,
встановлені інвестиційною декларацією. Чистими активами інвестиційного
фонду визначається вартість активів, у якій вміщено кошти засновників та
учасників фонду, в поточних цінах на момент оцінки.

Інвестиційні сертифікати закритих фондів можуть обмінюватися на
приватизаційні папери, якщо ці фонди в порядку, встановленому Фондом
державного майна України, отримали дозвіл на здійснення комерційної
діяльності з приватизаційними паперами. Закриті фонди обслуговують
власників приватизаційних паперів з такими обмеженнями: інвестиційні
сертифікати підлягають викупу фондом не раніше закінчення терміну
використання приватизаційних паперів; учасникам інвестиційного фонду не
гарантується фіксований розмір дивідендів.

Фонд має право здійснювати додаткову емісію інвестиційних сертифікатів у
50-разовому розмірі до обсягу прийнятих для розміщення приватизаційних
паперів у порядку, який затверджується Фондом державного майна України
та Мінфіном України.

Приватизаційні папери, які перебувають у власності фонду, підлягають
індексуванню в разі загальної індексації приватизаційних паперів.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії мають право тримати в своїх
активах до 25 відсотків цінних паперів одного емітента за умови їх
придбання за приватизаційні папери. Оцінка чистих активів фонду
здійснюється відповідно до Положення про порядок оцінки чистих активів
інвестиційних фондів інвестиційної компанії, що затверджується Мінфіном
України. Взаємний фонд зобов’язаний за цією ціною викуповувати
інвестиційні сертифікати в учасників фонду.

Доходи фонду складаються з дивідендів та інших надходжень від цінних
паперів, що перебувають у власності фонду, та доходів від операцій з
цінними паперами та іншими активами. Доходи фонду, цього засновників та
учасників оподатковуються при виплаті дивідендів у порядку встановленому
чинним законодавством.

Прибуток фонду підлягає розподілу між засновниками та учасниками у
вигляді дивідендів. Прибуток засновників фонду відповідно до
інвестиційної декларації може бути спрямований на збільшення розміру
статутного фонду.

Реєстрація випуску інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та
інвестиційних компаній здійснюється Державною комісією з цінних паперів
та фондового ринку. Однак ця реєстрація не може розглядатися як гарантія
вартості цих сертифікатів. Інвестиційний фонд або компанія (емітент
інвестиційних сертифікатів) має право на випуск інвестиційних
сертифікатів з моменту його реєстрації.

Порядок реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів здійснюється в
такій послідовності:

надання документів, необхідних для реєстрації випуску інвестиційних
сертифікатів;

розгляд документів в Комісії з цінних паперів та фондового ринку;

прийняття рішення про реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів чи
про відмову її проведення;

видача свідоцтва про реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів.

Для реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів емітент подає до
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку такі документи:

заяву про реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, яка складається
у довільній формі із зазначенням загальної суми емісії, номінальної
вартості сертифіката, категорії і кількості сертифікатів, юридичної
адреси емітента, номера телефону емітента;

копію рішення про державну реєстрацію емітента;

нотаріально засвідчену копію статуту емітента;

копію рішення вищого органу інвестиційної компанії про заснування
взаємного фонду та випуск інвестиційних сертифікатів;

затверджену вищим органом емітента інформацію про випуск інвестиційних
сертифікатів, яка підлягає обов’язковому опублікуванню у пресі;

нотаріально засвідчену копію договору інвестиційного фонду з
інвестиційним керуючим та номер і дату видачі йому дозволу на здійснення
діяльності щодо випуску і обігу цінних паперів;

нотаріально засвідчену копію договору з аудитором або аудиторською
фірмою;

нотаріально засвідчену копію депозитного договору з депозитарієм;

звіт про попередній випуск інвестиційних сертифікатів.

До інформації про випуск інвестиційних сертифікатів повинні бути
включені ще такі дані:

1. відомості про інвестиційний фонд чи інвестиційну компанію, а саме:

повне і скорочене найменування інвестиційного фонду чи інвестиційної
компанії;

організаційно-правова форма інвестиційного фонду чи компанії;

тип інвестиційного фонду або взаємного фонду інвестиційної компанії
(відкритий, закритий);

зміст інвестиційної декларації, яка повинна містити реквізити,
передбачені пунктом 10 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні
компанії, затвердженого Указом Президента України “Про інвестиційні
фонди та інвестиційні компанії” від 19.02.1994 р. № 55(94;

2. дані про емісію інвестиційних сертифікатів:

сума випуску (емісії) інвестиційних сертифікатів, категорія на початок
продажу;

день початку продажу;

запланований курс одного інвестиційного сертифіката на початок продажу;

максимальна кількість інвестиційних сертифікатів, дозволених для
придбання одним інвестором;

обмеження на придбання інвестиційних сертифікатів для окремих категорій
юридичних осіб;

перелік і результати попередніх емісій цінних паперів, а також розподіл
цінних паперів за видами.

3. відомості про засновників, зокрема:

повне найменування та організаційно-правова форма із зазначенням
місцезнаходження – для юридичних осіб; прізвища, імена, по-батькові;
паспортних даних – для фізичних осіб;

розмір частки кожного засновника в статутному фонді (у відсотках);

4. органи управління:

прізвища, імена та по-батькові членів спостережної ради інвестиційного
фонду, або керівника інвестиційної компанії, їх паспортні дані;

їх частка в статутному фонді інвестиційного фонду чи інвестиційної
компанії;

перелік усіх посад членів Спостережної ради інвестиційного фонду або
керівників інвестиційної компанії, які займаються на даний час чи
займалися ними за останні 3 роки, в тому числі поза органом управління
емітента.

5. відомості про інвестиційного керуючого інвестиційного фонду:

повне найменування, місцезнаходження, номер і дата державної реєстрації;

банківські реквізити;

склад засновників;

номер і дата видачі дозволу на здійснення діяльності по випуску та обігу
цінних паперів;

відомості про інші інвестиційні фонди, з якими укладена угода на
управління;

частка в статутному фонді емітента;

перелік осіб, які контролюються або знаходяться під контролем
інвестиційного керуючого.

6. відомості про депозитарій інвестиційного фонду чи інвестиційної
компанії:

повне найменування, місце знаходження, номер і дата державної реєстрації
депозитарія;

банківські реквізити;

склад засновників;

відомості про інші інвестиційні фонди, з якими укладений депозитний
договір;

права власників інвестиційних сертифікатів.

7. відомості про аудитора фонду:

повне найменування і місце знаходження аудитора, для фізичних осіб –
прізвище, ім’я та по-батькові і адреса аудитора із зазначенням номера та
дати видачі ліцензії на право ведення аудиторської діяльності.

Відповідальність за достовірність представлених в інформації даних несе
емітент. Орган, який здійснює реєстрацію випуску інвестиційних
сертифікатів, не несе відповідальності за достовірність інформації,
представленої для реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів.

Реєстрація випуску інвестиційних сертифікатів, незалежно від суми
емісії, здійснюється Державною комісією з цінних паперів та фондового
ринку України. Реєстрація повинна бути проведена не пізніше 30 днів з
моменту подання необхідних документів. Орган, який реєструє випуск
інвестиційних сертифікатів, зобов’язаний перевірити відповідність
поданих емітентом документів вимогам законодавства України.

Відмова в реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів може бути в разі
порушення встановлених правил реєстрації випуску інвестиційних
сертифікатів або невідповідності поданих документів вимогам
законодавства.

При реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів емітенту присвоюється
реєстраційний номер. Після реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів
емітенту видається Свідоцтво про реєстрацію інвестиційних сертифікатів.

Реформування власності супроводжується структурною перебудовою економіки
і викликає створення фондового ринку як складової частини ринкових
відносин, що забезпечує вільний перелив коштів у формі цінних паперів.

Реалізація прав власності громадян України значною мірою залежить від
ефективності роботи суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють
професійну діяльність на ринку цінних паперів, де перерозподіляють
фінансові ресурси за допомогою цінних паперів та організаційного,
інформаційного, консультаційного, технічного та іншого обслуговування
випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, винятковим або
переважним видом діяльності.

Дрібний або некваліфікований інвестор приймає рішення про інвестування
за допомогою спеціалізованих фінансових інститутів, провідне місце серед
яких займають інвестиційні (взаємні) фонди.

Про обсяги та масовість здійснення операцій зі спільного інвестування на
фондовому ринку України свідчать такі дані: загальний обсяг емісій
інвестиційних сертифікатів на 01.01.2000 року складав 1,47 млн. грн.,
кількість інвестиційних фондів, які займаються цією діяльністю – 180,
інвестиційних компаній – близько – 160. тенденція до їх зростання
залишається. Якщо ж підсумувати основні надбання спільного інвестування,
то вони такі:

сприяння створенню нагромадженню капіталу;

підвищення ефективності процесів приватизації;

перетворення складних інвестиційних рішень у більш прості для дрібних
інвесторів з одночасним здійсненням зменшення ризику;

сприяння залученню іноземного капіталу у вигляді інвестицій;

ефективний перелив капіталу між галузями господарства з метою
стимулювання діяльності підприємств.

Спільне інвестування має не тільки позитивні моменти, але і ряд
негативних, до яких можна віднести непрозорість ринку цінних паперів на
перших стадіях розвитку і досить часті випадки некомпетентності
працівників інституційних інвесторів, які займаються питаннями спільного
інвестування, шахрайські дії керівництва зазначених установ та інше. До
об’єктивних факторів, які не сприяють розвитку спільного інвестування в
Україні належить: недосконалість чинного законодавства щодо цінних
паперів, невизначеність особливостей ведення бухгалтерського обліку, що
призводить до неправильного відображення фінансового стану задіяних
інвесторів, а іноді й до перекручення фінансових результатів та
подвійного оподаткування доходів від спільного інвестування.

Зазначені недоліки суттєво впливають на фінансову довіру дрібних
інвесторів і, відповідно, на розміри коштів, які залучаються.
Ліквідність та прозорість цінних паперів дає інвесторам впевненість у
правильності свого вибору.

Основними напрямками розвитку спільного інвестування є створення
надійного захисту прав інвесторів і умов для прозорості та ліквідності
ринку цінних паперів.

Як видно із приведеного аналізу, інвестиційні фонди та інвестиційні
компанії відіграють важливу роль у функціонуванні фондового ринку
України. До об’єктів інвестиційної діяльності в Україні відносяться такі
майнові та інтелектуальні цінності, які мають обіг на ринку:

грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні
папери;

рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) та інші
матеріальні цінності);

нематеріальні активи у вигляді прав ,які витікають із авторських прав,
досвіду та інших інтелектуальних цінностей;

сукупність технологічних, технічних, комерційних та інших знань
оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого
досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але
не запатентованих;

право користування землею, водою, ресурсами.

В окремих випадках до цієї сукупності відносять також “фінансові права”,
які витікають із взаємозв’язків інвестицій та державного регулювання
умов інвестиційної діяльності, зокрема, з початково-амортизаційної
політики. Це має місце при наданні ставки інвесторам шляхом зниження
ставки податку на прибуток, або встановлення пільгових норм
амортизаційних відрахувань у вигляді “прискорення амортизації”.

Розглядаючи суб’єкти інвестиційної діяльності, необхідно зупинитися на
ролі держави у їх формуванні.

Держава як учасник інвестиційної діяльності.

Держава в ринковій економіці може виступати, як у ролі інвестора, так і
в ролі одного або декількох учасників інвестиційної діяльності. Держава
впливає на інвестиційну діяльність, як прямо через державний сектор
економіки, так і опосередковано, через свої інститути: органи виконавчої
влади, Національний банк України, Фонд державного майна, інноваційний
фонд та інші позабюджетні фонди, державний Антимонопольний комітет,
органи державного Арбітражного суду тощо.

В міру зниження дефіциту бюджету і, як наслідок, активізації
інвестиційної діяльності, держава може інвестувати кошти в розвиток
виробництва, доцільність яких обґрунтовується ринковою кон’юнктурою, що
склалася, тобто держава в цьому випадку діє, як рядовий інвестор,
вкладає кошти з надією отримати доходи в майбутньому використовуючи їх
для розширеного відтворення та соціального захисту населення. Така
спрямованість державних інвестицій в цілях структурної перебудови
економіки себе виправдовує в перехідному періоді.

Інвестиційні вкладання можуть здійснюватися державою на паритетних
правах з іншими інвесторами, включаючи іноземних.

В міру розвитку ринкових відносин та стабілізації економіки функції
прямого впливу держави на інвестиційний процес будуть поступово
звужуватись, що дозволить їх більше зосередитися на методах
опосередкованого впливу на цей процес. Світовий досвід дає для розгляду
широке коло різноманітних форм опосередкованого впливу держави на
інвестиційну діяльність.

Основними з них є такі: державне кредитування, державні позики,
роздержавлення та приватизація, податкове регулювання, амортизація,
податкове регулювання, амортизаційна політика, державний лізинг,
ліцензування та квотування, антимонопольні заходи, стандартизація та
інші форми. Методи опосередкованого впливу держава реалізує через свої
структури, як учасник інвестиційного процесу.

В міжнародній практиці захист державою національного інвестиційного
ринку називається протекціонізмом. Політика протекціонізму здійснюється
за допомогою високих митних зборів на товари, що імпортуються, податків
на іноземні інвестиції, обмежень або заборони ввезення окремих товарів.
Підтримуючи цю політику, держава заохочує розвиток національного
виробництва, експорт національних товарів, субсидування національних
інвесторів, перешкоджає експорту капіталу та намагається залучити
іноземні інвестиції.

Для забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної
привабливості національної економіки, окремих галузей або регіонів
держава через податкові пільги, пільгові кредити та державні субсидії
намагається залучити вітчизняних та іноземних інвесторів.

З цією метою в країні заохочується створення підприємств з іноземними
інвестиціями, міжнародних концернів та консорціумів, вільних (офшорних)
зон. Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється державою через
Національний банк України шляхом регулювання попиту ы пропозицій на
позичкові кошти. Кредитно-грошова політика НБУ в залежності від стану
економіки здійснюється або в формі кредитної експансії, або кредитної
рестрикції.

В період економічного занепаду кредитна експансія здійснюється з метою
стимулювання економічного розвитку за допомогою “дешевих грошей”.
Протягом 1995 року та більшої частини 1996 року НБУ здійснював політику
кредитної експансії через зниження облікової відсоткової ставки, що
призвело (і повинно було призвести) до збільшення питомої ваги
довгострокових кредитів, зростання інвестицій.

Політика кредитної рестрикції здійснюється з метою стимулювання
інвестиційної активності. Подорожання кредитних ресурсів вимагає від
інвесторів вкладень лише в найбільш прибуткові проекти, сприяє
залученню вкладів на депозити фінансово-кредитних установ.

Національний банк опосередковано впливає на інвестиційну діяльність
також через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів (при
збільшенні норм зменшується розмір кредитних ресурсів, при зниженні норм
відбувається збільшення кількості кредитних операцій і збільшення частки
довгострокових кредитів, що стимулює інвестиційний процес).

На інвестиційну діяльність усе більший вплив справляють позабюджетні
фонди, через які держава формує додаткові джерела фінансування
інвестицій. В Україні створені такі фонди: Державний інноваційний фонд,
Фонд сприяння зайнятості населення, Пенсійний фонд, Чорнобильський фонд.

Інститути.

Під інституційними учасниками інвестиційної діяльності слід розуміти
систему інститутів (господарських, комерційних та інших), яка здійснює
свій вплив на розвиток ринку капіталу. В Україні – це підприємства,
організації, господарські товариства, фінансово-кредитні установи та їх
об’єднання. Виробничо-господарські суб’єкти інвестиційного процесу
можуть здійснювати інвестиції в будь-яких формах: фінансовій, реальній
чи інтелектуальній. В той же час, згідно з законодавством України, вони
можуть бути співвласниками підприємств з іноземними інвестиціями.

Слід розглянути деякі з інститутів, які найбільш важливі з точки зору
акумулювання коштів і розвитку ринку інвестування. Серед них –
акціонерні товариства, що були утворені під час акціонування
виробництва.

В країнах з розвинутою ринковою економікою більшість акціонерних
товариств створюється в інвестиційній сфері, де перебуває в обігу
фінансовий капітал (портфельні інвестиції). В нашій країні створення
таких господарських товариств – це, по суті, є номенклатурною
приватизацією, коли бувші міністерства, відомства та інші установи
перетворюють державну власність в акціонерний капітал, намагаючись
перетворитися в холдингові компанії. При створенні закритих акціонерних
товариств на підприємствах колективної власності використовується лише
форма акціонерного товариства, оскільки акції, які не беруть участі в
біржових торгах, не мають обігу на інвестиційному ринку, не підлягають
вільній купівлі-продажі – це вже не акції, а зовсім інші документи, що
лише засвідчують про пайовий вклад (майнові сертифікати).

Інші господарські товариства не беруть такої активної участі в
інвестиційному механізмі України. Їх можна вважати такими учасниками
лише умовно.

Законодавство України передбачає в процесі реформування економіки
створення різних виробничо-господарських об’єднань (корпорацій) у
вигляді холдінгових компаній, концернів, фінансово-промислових груп та
інших об’єднань. Корпорації створюються, насамперед, з метою
кооперування виробничо-фінансової діяльності.

Компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній з метою
здійснення контролю і управління ними називається холдінговою компанією.
Існує два види холдінгів. Перший вид – чистий холдінг, при якому голова
компанії виконує лише функції управління і контролю за діяльністю
дочірних фірм. У другому випадку голова компанії, окрім функції
управління і контролю, займається також підприємницькою діяльністю як
самостійно, так і спільно з дочірними підприємствами.

Фінансово-промислова група (багатогалузевий промислово-банківський
торговий концерн) – це велике об’єднання підприємств, банків, торгових
домів, які організаційно та юридично є самостійними. Н відміну від
холдінгу фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на
управлінні. Фінансово-промислові групи забезпечують вільний обіг
капіталу серед різних галузей, що дозволяє здійснювати спільні
інвестиції в найбільш перспективні галузі промисловості чи інші види
діяльності.

В кожній країні з ринковою економікою існує поширена мережа фінансових,
інвестиційних та кредитних інститутів, які є об’єктами інвестиційної
діяльності. До них слід віднести комерційні банки, інвестиційні фонди і
компанії, страхові компанії, пенсійні фонди.

Кредитні спілки створюються з метою залучення особистих заощаджень
громадян для взаємного кредитування. Засновниками – фізичними особами,
яких повинно бути не менше п’ятдесяти, створюється кредитна спілка, яка
діє на основі договору засновників та статуту, погодженого з
Національним банком України.

Кредитна спілка, згідно із статутом, надає позики своїм членам, в тому
числі й під заставу майна, приймає від них внески та розподіляє за
внесками доходи, виступає поручителем виконання членами спілки своїх
зобов’язань перед третіми особами, видає позики таких спілок під
незначні відсотки отримують позику, використовуючи її, як правило, в
якості інвестицій.

В країнах з ринковою економікою пенсійні фонди створюються державними і
приватними фірмами; корпораціями та підприємствами для виплачування
пенсій і допомоги робітникам та службовцями. В останні роки ці заклади
відіграють все більшу роль в інвестиційній діяльності, залучаючи
значні кошти та інвестуючи їх переважно в акції приватних компаній.
Створений в Україні позабюджетний пенсійний фонд постійно має труднощі з
ресурсами, що пов’язано з нестабільним економічним становищем у країні.

Лізингові компанії здійснюють довгострокову оренду виробничих споруд,
транспортних засобів, обладнання. Компанія купує обладнання чи іншу
техніку і надає її інвестору на декілька років на умовах кредиту. По
закінченню строку лізингу майно може бути викуплене інвесторами за
залишковою вартістю.

Небанківські і банківські фінансово-кредитні заклади можуть
об’єднуватися в корпорації та консорціуми, залучаючи таким чином
величезний інвестиційний капітал і здійснюючи спільну інвестиційну
діяльність.

Функціональні учасники інвестиційного процесу.

Самими поширеними функціональними учасниками інвестиційного процесу
вважаються:

— фірми-ріелтери – це фірми-посередники по торгівлі нерухомістю.
Ріелтери працюють на комісійній основі за договорами з продавцями
нерухомості. Плата за послуги фірми в більшості випадків коливається від
3 до 10 відсотків від суми угоди в залежності від складності об’єкта та
кон’юнктури ринку нерухомості. Законодавством багатьох країн не
передбачається обмеження розміру комісійних, тому максимальні відсотки в
ряді випадків можуть бути значно вищими. Як правило, в договорах з
власником нерухомості передбачаються строки реалізації об’єкта, в
Україні ж попит на нерухомість не вивчений, а тому строки її реалізації
встановити важко. Ріелтери намагаються укласти з клієнтами ексклюзивні
договори на продаж нерухомості, щоб комісійні не отримала конкуруюча
фірма. В Україні створено Асоціацію ріелтерів, функції якої поки що
зводяться до методичної організації сертифікатних курсів для своїх
членів. В майбутньому розвиток цього дуже важливого елементу
інфраструктури ринку інвестиційних товарів вимагає створення
комп’ютеризованої інформаційної мережі, участі ріелтерів у процесі
приватизації, реалізації не тільки жита, але й промислових та інших
об’єктів.

Різноманітне коло послуг інвестору надають інжиніринго-консалтингові
фірми.

— Інжиніринго-консалтингові фірми — це такі фірми, які розробляють на
договірній основі різного роду документацію: інформаційну,
науково-технічну, проектно-кошторисну тощо. Вони накопичують банки даних
про умови розміщення тих чи інших об’єктів на галузевих, територіальних
та міжрегіональних рівнях конкуренції, нормативи, технічні умови
здійснення будівельно-монтажних робіт, про регіональні рівні цін на
інвестиційні товари, публікують цю інформацію в періодичних довідниках.
Інжинірингова фірма намовлення окремого інвестора дає техніко-економічне
обґрунтування проекту, розробляє бізнес-план, може здійснювати
супроводження (моніторинг) проекту, авторський та технічний нагляд за
його виконанням. Будівельно-монтажні роботи ведуть широко-спеціалізовані
будівельні фірми, які виконують весь комплекс робіт за інвестиційним
проектом: проектно-дослідницьких, будівельних, монтажних та інших і
здають інвестору готовий проект (об’єкт). На ринку пропонують свої
послуги також порівняно невеликі фірми, які спеціалізуються на окремих
видах ремонтно-будівельних та монтажних робіт.

Фірма девелопер – юридична особа, яка бере на себе функції управління та
відповідальності за повну реалізацію інвестиційного капіталу. Така фірма
звичайно здійснює самостійно пошук найбільш оптимального місця вкладання
коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію,
введення в експлуатацію, вона може стати компаньйоном інвестора. Як
правило, за свої послуги девелопер отримує від 5 до 10 відсотків від
загальної суми інвестицій. В договорі з девелопером також передбачаються
умови, згідно з якими інвестор може відмовитись від проекту. А
фірма-девелопер стає його власником і відшкодовує інвестору збитки за
неотримані прибутки.

Індивідуальні вкладники чи споживачі.

Індивідуальні особи представляють собою фізичних осіб, які спроможні в
процесі ринкової взаємодії користуватися правами та виконувати
зобов’язання (стосовно надання інвестиційного капіталу, його
використання та виконання зобов’язань у цьому аспекті).

Індивідуальні вкладники намагаються отримати дохід від інвестицій з
найменшим ризиком (це можуть бути інвестиції в підприємства, фірми,
цінні папери тощо). Окремі особи, що виступають споживачами, намагаються
використати позичений капітал з максимальною користю для себе,
створюючи таким чином умови для максимального задоволення потреб
постачальників інвестиційного капіталу. При цьому інвестори
(постачальники) вкладають кошти, враховуючи безпечність, дохідність,
зростання та ліквідність вкладів.

Тому, основним завданням суб’єктів інвестиційної діяльності треба
вважати правильне оцінювання співвідношення ризикованості проектів і
очікуваної їх прибутковості. Тому однією з основних проблем в сучасній
теорії інвестицій є ефективне формування і стратегія управління
інвестиційним портфелем. Інвестиційний портфель представляє собою
сукупність різноманітність активів суб’єкта інвестування, які формуються
згідно з його інвестиційною політикою.

Існують різні теорії портфелів. Одні дослідники називають інвестиційним
портфелем лише сукупність коштів вкладених в цінні папери. Інші
відокремлюють портфелі реальних (прямих) інвестицій та портфелі цінних
паперів. При цьому портфель цінних паперів формується, як правило, після
визначення інвестиційної політики компанії, а також після формування
портфеля реальних інвестицій.

Теорія “портфеля” розроблена американським вченим Г. Марковичем. Згідно
з цією теорією інвестор вкладає свій капітал у різні види активів. Однак
їх оцінка для інвестора представляє певну складність, саме тому в
сучасній теорії портфеля найчастіше усі активи портфеля розглядаються,
як очікування майбутніх доходів.

При вкладанні коштів у цінні папери кожний інвестор намагається отримати
максимальну прибутковість портфеля, однак дохід завжди буде пропорційний
ризику, на який готовий іти інвестор. Тому дуже важливо знайти найбільш
сприятливе поєднання цих двох факторів.

Портфелі цінних паперів можуть класифікуватися, як фіксовані та змінні
(керовані). Фіксований портфель – це сукупність цінних паперів, які
залишаються на весь період існування портфеля в незмінному стані. Як
правило, такі портфелі представлені державними цінними паперами. Остання
дата погашення цих облігацій визначає термін існування всього портфеля.
Фіксований портфель гарантує інвестору досить високу безпечність, але в
той же час не дає значних доходів.

Тому інвестори, як правило, формують змінний портфель цінний паперів,
яким вони можуть керувати у відповідності з своїми інвестиційними
цілями. Провідними принципами такого формування є прибутковість,
безпечність, зростання та ліквідність вкладів. Управління портфелем
цінних паперів включає в себе планування, аналіз та регулювання його
складу з метою досягнення інвестиційних цілей. В залежності від цього
можна класифікувати портфелі цінних паперів. Якщо інвестор за
головну ціль ставить отримання максимального прибутку, то він формує
портфель із низько ліквідних цінних паперів з високим ризиком, і
навпаки, при намаганні інвестора забезпечити збереження свого капіталу,
в портфель будуть включені цінні папери емітентів з високим ступенем
ліквідності, але такі, що гарантують середні або низькі дивіденди.
Розглянемо кожний з інвестиційних принципів більш детально.

Домінуючим серед них є принцип прибутковості. Він передбачає отримання
інвестором максимальних прибутків в майбутньому, які складаються з
курсової різниці та дивідендів або відсотків на ці цінні папери.

Основним показником при визначенні прибутковості тих чи інших цінних
паперів є ставка дивіденду (відсотків) компанії, яка визначається шляхом
відношення чистого прибутку акціонерного товариства, що спрямовується на
виплату доходів за цінними паперами, до статутного капіталу цього
акціонерного товариства (в відсотках). Після цього ставка дивіденду
порівнюється із середньою відсотковою ставкою на довготермінові вклади
населення та депозити підприємств. Якщо відношення цих двох показників
буде менше за одиницю, то доходність таких цінних паперів виявляється
недостатньою, що призведе до зменшення кількості інвесторів. Дохід
власника цінних паперів за визначений період часу можна визначити шляхом
відношення загальної суми доходу, яка складається з дивіденду на акції
(або відсотків на облігації) та курсової різниці, до ціни купівлі цього
цінного паперу. Найбільш прибутковим вважаються звичайні акції недавно
створених компаній, які хоча і здійснюють ризиковані проекти, однак при
сприятливих обставинах гарантують високі прибутки.

Наступною ціллю інвестора при виборі цінних паперів є безпечність
вкладів. Безпечність – це спроможність емітента взяти на себе
відповідальність перед інвестором за залучені кошти та забезпечити їх
захист від непередбачених наслідків (негативних для інвестора). Захист
інвестора здійснює держава за допомогою чітко визначеної законодавчої
бази. Так, наприклад, законами України заборонено випуск цінних паперів
для відшкодування збитків від господарської діяльності акціонерного
товариства. Найбільш безпечними цінними паперами вважаються звичайні
акції, а найбільш стійкими з точки зору безпечності можна вважати
привілейовані акції та облігації.

Наступним принципом інвестування вважається зростання вкладів. Цінними
паперами, що забезпечують значне зростання капіталу, є звичайні акції
молодих компаній, які впроваджують нові технології та “ноу-хау”. Так,
цінні папери, як правило, є високо ризикованими для інвесторів. Середнє
зростання капіталу дають довготермінові облігації та привілейовані
акції. Незначне зростання капіталу забезпечують короткотермінові
облігації.

Показником ліквідності для інвестора є швидкий та без проблемний обмін
цінних паперів на готівку. Деякі з фахівців не виділяють ліквідність, як
окрему інвестиційну ціль, оскільки вона значно залежить від інших ознак
інвестування. Високий рівень будь-якої з вищезгаданих інвестиційних
властивостей робить цінний папір привабливим для певного кола
інвесторів, а тому досить ліквідним. Але, відсутність ліквідності в
значної частини цінних паперів, що спостерігається на українському
фондовому ринку, є гострою проблемою, бо вторинний ринок практично не
розвинутий. Тому, як правило, ліквідність таких цінних паперів
забезпечується, в основному, самим емітентом або
торговцями-посередниками (шляхом самокотирування). Таку ліквідність
можна назвати штучною, тому що для інвестора існує небезпека невиконання
емітентом або посередником своїх зобов’язань.

Ні один із цінних паперів не може мати одночасно всі вищезгадані
властивості, тому що вони взаємно виключають одна одну. Так, цінний
папір з високою безпечністю матиме низьку дохідність і навпаки. Це
відбувається тому, що інвестори, які віддають перевагу надійності цінних
паперів, будуть купувати їх за високими цінами, що відповідно знизить
дохідність. Аналогічна ситуація складається при виборі інших
інвестиційних властивостей цінних паперів. Якщо очікується зростання
капіталу, то при цьому спостерігається підвищення попиту на відповідні
цінні папери, в результаті чого будуть зростати ціни та знижуватися
дохідність.

Отже, вибір тих чи інших цінних паперів залежить, в першу чергу, від
цілей інвестора. Однак основною ціллю будь-якого інвестора буде
отриманий варіант формування портфеля різних цінних паперів. Портфель,
який відповідає цілям інвестора, вважається збалансованим. Іншими
словами, збалансований портфель – це портфель, при формуванні якого було
досягнуто компромісу між інвестиційними властивостями цінних паперів у
портфелі.

Кожний інвестор, при формуванні інвестиційного портфеля, повинен
використовувати способи зниження ризику за придбаними цінними паперами.
Один із таких способів полягає в попередньому аналізі діяльності
акціонерного товариства, цінні папери якого купуються. При цьому
найбільш важливою є оцінка поточних витрат та прибутку акціонерного
товариства, тому що це основні показники, які впливають на розмір
дивідендів інвестора. Скажімо, перевищення обсягу реалізації над
поточними витратами й відповідно зростання прибутку є позитивним
результатом для потенційних інвесторів. Крім цих показників, можна
аналізувати ряд інших: динаміку доходу на акціонерний капітал,
коефіцієнти ліквідності, коефіцієнт оборотності коштів та інше. Таким
чином, вивчення діяльності акціонерного товариства може запобігати
ризику втрат в результаті придбання цінних паперів.

Проте, слід зауважити, що в Україні трапляються такі випадки, коли
акціонерне товариство надає інформацію про фінансовий стан не в повному
обсязі, що суперечить чинному законодавству.

На рішення інвестора про купівлю облігацій впливають рівень відсотків
(чим він вищий, тим нижча ціна облігацій), фінансовий стан позичальника,
його кредитний рейтинг, строк погашення та інше.

Одним з найбільш ефективних методів збалансування портфеля та зниження
ризику втрат від придбаних цінних паперів є диверсифікація.

Диверсифікація – це розподіл цінних паперів портфеля таким чином, щоб
досягнути максимального доходу при мінімальному ризику. В більшості
випадків це досягається шляхом розподілу капіталу між великою кількістю
цінних паперів різної якості та різних термінів погашення з метою
зниження портфельного ризику.

Існує багато різноманітних класифікацій портфельних ризиків. Найбільш
відомим в світовій практиці є поділ портфельного ризику на систематичний
та несистематичний.

Систематичний або ринковий ризик може бути викликаний війнами,
катастрофами, інфляцією, зростанням відсоткових ставок та рядом інших
причин.

Несистематичний ризик ще називають характерним ризиком компанії. Він
може бути викликаний цілим рядом причин: страйками, невдалими
маркетинговими програмами, припиненням виконання обов’язків (офіційним)
за великими контрактами цієї фірми.

За допомогою диверсифікації можна зменшити лише несистематичний ризик.
Систематичний же ризик диверсифікацією не усувається.

Як правило, для інвестиційного портфеля частина несистематичного ризику
становить близько 15, 5 відсотка усого портфельного ризику.

При диверсифікації слід обмежувати інвестиції в певний вид цінних папері
у розмірі 10 відсотків від загальної вартості усіх вкладів. У міру
поширення вкладів ця межа може знижуватися від 5 відсотків і нижче.
Диверсифікацію розрізняють за видами цінних паперів галузями економіки,
регіонами та країнами. Крім того, диверсифікація для облігацій можлива
за термінами погашення.

Основною ціллю диверсифікації у відношенні до якості цінних паперів є
зведення до мінімуму ризику невиконання боржником своїх зобов’язань.
Ціллю ж диверсифікації за строками є зниження ризику, пов’язаного з
коливанням відсоткових ставок ц відповідності до прогнозованої
ліквідності та прибутковості. Отже, диверсифікація зменшує ризик за
рахунок того, що можливі низькі доходи за певними цінними паперами
перекриваються високими доходами за інші цінні папери.

Для зменшення ризику інвестиційних операцій радять використовувати
ступінчасту структуру строків погашення цінних паперів. Вона передбачає
вкладення коштів так, щоб при закінченні певного періоду закінчувався
термін погашення певної частини вартості цінних паперів. Кошти, які
вивільняються, можуть бути використані для реінвестування в нові цінні
папери.

Зрозуміло, що кожний інвестор при формуванні свого інвестиційного
портфеля повинен визначити цілі інвестиційної політики, пріоритети у
виборі цінних паперів та способи захисту портфеля від потенційних
ризиків.

В Україні процес інвестування має свою специфіку. Попитом користуються
лише цінні папери з високою прибутковістю та стійким рівнем ліквідності
(в умовах складного економічного становища). Такими фондовими
інструментами, в основному, є цінні папери, по яких емітенти здійснюють
самокутирування. До того ж, в сучасних умовах важко робити висновки про
фінансовий стан емітента, напрямки майбутньої діяльності, конкретні
проекти в які будуть вкладатися кошти інвестора. Крім цього, в Україні
ще дуже мало кваліфікованих спеціалістів, які б могли здійснювати
всебічний аналіз якості цінних паперів.

Вивчення інвестиційної діяльності є невід’ємною частиною наукового та
практичного обґрунтування взаємозв’язку між ризикованістю інвестицій та
очікуваною дохідністю. Саме тому слід звернути увагу на те, чому різні
інвестиції мають різну доходність (прибутковість). Розглядаючи
диверсифікацію, можна прийти до висновку, що ризикованість має отримання
доходу від інвестування в той чи інший проект.

Вартість цінних паперів Івано-Франківської області

1998 1999 2000 2001

Всього 146,3 млн. грн. 1103,8 млн. грн. 1372,7 2730,5

у тому числі

а) акції 145,3 1047,8 119,8 2626,2

б) облігації — — 6,4 —

в) ощадні

сертифікати 0,06 55,0 55,0 55,0

г) векселі — — 190,4 49,0

д) інші цінні

папери 0,9 1,0 2,1 3,0

Статичний збірник, Івано-Франківськ, Україна, світ,

Вартість цінних паперів України (млн. грн.) на кінець року

1998 1999 2000 2001 2002

Всього 12320,0 21909,8 34406,2 52950,8 67483,1

у тому числі

а) акції 8908,3 15010,9 21610,9 35092,9 42095,2

б) облігації 1248,1 1020,8 771,9 650,0 1315,5

в) казначейські

зобов’язання 29,6 — — — —

г) ощадні

сертифікати 136,8 246,1 916,2 743,0 2305,9

д) векселі 1359,2 4704,2 9800,8 14863,0 20102,0

е) інші цінні

папери 638,0 9278,0 1306,4 16019,0 1664,5

(статистичний України, 2001 р., с. 81)

Інвестори

Емітенти

Інвестиційні фонди і компанії

Торговці цінними паперами

Інвестиційні керуючі

Біржі

Депозитарії

Позабіржові торго-вельні системи

Розрахунково-клірингові організації

Реєстратори

Похожие записи