.

Реєстрація емісії цінних паперів. Міжнародно-правове регулювання ринку цінних паперів. Дивідендна політика корпорацій. Форми міжнародного руху капітал

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4540
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Цінні папери”

на тему:

Реєстрація емісії цінних паперів. Міжнародно-правове регулювання ринку
цінних паперів. Дивідендна політика корпорацій. Форми міжнародного руху
капіталів та інвестицій

Реєстрація емісії цінних паперів

Реєстраційну мережу утворюють реєстратори — суб’єкти підприємницької
діяльності, для яких ведення реєстру є винятковим видом діяльності, та
емітенти цінних паперів, які мають право вести реєстр власників цінних
паперів згідно з чинним законодавством.

Діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів полягає в
зборі, фіксації, обробці, зберіганні та наданні інформації, що складає
систему ведення реєстру. Ведення реєстру передбачає облік та зберігання
протягом певного терміну інформації про власників іменних цінних паперів
та про операції, внаслідок яких виникає потреба внесення змін до
реєстру. Діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів
можуть здійснювати емітенти або реєстратори за наявності дозволу, що
видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів є виключною діяльністю
суб’єктів підприємницької діяльності і не може поєднуватися з іншими
видами діяльності, крім депозитарної. Емітент може вести власний реєстр
самостійно, якщо чисельність власників іменних цінних паперів у
сукупності з усіх випусків цінних паперів не перевищує 500, тобто
чисельність, визначену Державною комісією з цінних паперів та фондового
ринку як максимальну для організації самостійного ведення реєстру. Для
отримання Дозволу емітент повинен мати спеціалістів з кваліфікаційним
посвідченням на право ведення реєстру власників іменних цінних паперів
установленого зразка. Чисельність фахівців та перелік операцій, які
повинні виконувати тільки ці спеціалісти, встановлюються відповідним
рішенням комісії. Для таких спеціалістів діяльність у цього емітента
повинна бути основним місцем їх роботи.

Якщо чисельність власників іменних цінних паперів емітента перевищує
кількість, визначену Державною комісією з цінних паперів та фондового
ринку як максимальну для організації самостійного ведення реєстру
емітентом, емітент зобов’язаний доручити ведення реєстру реєстратору.
Реєстратор веде такий реєстр на умовах договору, що укладається з
емітентом цінних паперів. Договір на ведення реєстру емітент може
укласти тільки з одним реєстратором. При цьому такий договір не знімає з
емітента відповідальності щодо виконання обов’язків, які випливають із
угод по цінних паперах.

Статутний капітал реєстратора повинен бути сформований виключно за
рахунок грошових коштів у розмірі, встановленому Державною комісією з
цінних паперів та фондового ринку. Органи державної влади, а також
Центри сертифікатних аукціонів та їх правонаступники не можуть бути
засновниками або учасниками реєстратора. Крім того, не можуть бути
засновниками або учасниками реєстратора працівники депозитаріїв,
зберігачів та інших реєстраторів, а також державних органів, які
здійснюють контроль за діяльністю Національної депозитарної системи.
Якщо засновником реєстратора виступає емітент, реєстр якого веде
зазначений реєстратор, то частка цього емітента в статутному фонді
реєстратора не має перевищувати 10%. Якщо засновником реєстратора
виступає професійний учасник ринку цінних паперів або банк — торговець
цінними паперами, то частка цього засновника в статутному фонді
реєстратора не повинна бути більшою 25%.

Реєстром власників іменних цінних паперів є список зареєстрованих
власників, складений на певну дату, із зазначенням кількості,
номінальної вартості, категорії цінних паперів. Ведення реєстру може
здійснюватись як на паперових носіях, так і у вигляді електронних
записів. Згідно з реєстром емітент виконує свої обов’язки перед
акціонерами, здійснює виплату дивідендів, веде облік руху цінних
паперів, виконує інші дії стосовно цінних паперів. Підставою для
внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів є документи,
відповідно до яких змінюється право власності на відповідні іменні цінні
папери. Крім безпосереднього ведення реєстру реєстратор може за
домовленістю з емітентом накопичувати інформацію про акціонерне
товариство, власників та номінальних утримувачів цінних паперів,
допомагати в підготовці та проведенні загальних зборів акціонерів,
здійснювати контроль за угодами великого обсягу з цінними паперами цього
емітента.

Реєстратор зобов’язаний на вимогу власника цінних паперів або його
представника, а також номінального утримувача (номінальний утримувач —
депозитарій або зберігач цінних паперів, зареєстрований у реєстрі
власників іменних цінних паперів як юридична особа, якій ці цінні папери
передано за дорученням та в інтересах власників цінних паперів для
здійснення операцій у Національній депозитарній системі) надати виписку
з реєстру власників іменних цінних паперів. Власник або його представник
чи номінальний утримувач не мають права вимагати внесення до виписки
інформації, що виходить за межі компетенції реєстратора, у тому числі
інформації про інших власників та кількість цінних паперів, які їм
належать.

Оплата послуг реєстратора здійснюється за тарифами, які встановлює сам
реєстратор. Максимальний розмір тарифів встановлюється Державною
комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з
Антимонопольним комітетом України. Працівникам реєстратора забороняється
виконувати будь-яку оплачувану роботу для юридичних осіб, що здійснюють
професійну діяльність на ринку цінних паперів, крім викладацької,
забороняється здійснювати професійну діяльність на ринку цінних паперів,
бути засновниками або учасниками інших юридичних осіб, що здійснюють
професійну діяльність на ринку цінних паперів.

Реєстратор та емітент, що отримали дозвіл на ведення реєстру,
зобов’язані періодично звітувати перед Комісією про результати своєї
діяльності у терміни та в порядку, встановлені Комісією. Контроль за
діяльністю реєстраторів та емітентів, що ведуть власний реєстр, здійснює
Комісія та її територіальні органи відповідно до Закону “Про державне
регулювання ринку цінних паперів в Україні” та інших законодавчих актів
України.

Міжнародно-правове регулювання ринку цінних паперів

Акції та інші види цінних паперів, коли входять у вжиток, створюють
ринок цінних паперів, які має своє закони і особливості розвитку та
функціонування. Про масштаби цього ринку свідчить той факт, що сьогодні
в капіталістичних країнах вартість всіх акцій і облігацій, що
знаходяться в обігу, перевищує річний обсяг їх валового національного
продукту. Більша частина цінних паперів реалізується через спеціально
створений інститут – фондову біржу (цінні папери іноді називають
фондами).

Акціонерний капітал живе як би подвійним життям, маючи дві форми
існування. З одного боку, це дійсний капітал, що реально функціонує в
системі суспільного відтворення. З другого – капітал, поданий у формі
цінних паперів. Капітал, інвестований у цінні папери, існує як би в
особливій системі координат, і його динаміка безпосередньо визначається
станом, кон’юнктурою ринку цінних паперів, далеко не завжди адекватно
відображаючи реальні економічні процеси.

Саме цей двійник реального капіталу, називаний фіктивним капіталом, що
має особливий рух поза кругообігом дійсного капіталу, як специфічний
товар і обертається на фондовій біржі.

Категорія фіктивного капіталу відбиває подальший розвиток капіталізму, і
по мірі монополізації виробництва її значення зростає. Джерело
прибутків по фіктивному капіталу цілком схований. Створюється уявлення,
що цінні папери мають здібність приносити прибуток самі по собі.
Особливо це виявляється в облігаціях державних позик, коли держава
непродуктивно розтрачує отримані кошти. Ця форма фіктивного капіталу не
тільки не має вартості, але часто і не представляє ніякого реального
капіталу: адже відсотки по облігаціях виплачуються в основному за
рахунок податків.

В даний час, у зв’язку зі значним розвитком державного сектору в
економіці і збільшенням розмірів державного боргу, ринок цінних паперів
усі більше заповнюється цінними паперами, що випускаються урядами.
Особливо це помітно в тих країнах, де фондові біржі прямо контролюються
урядами й активно використовуються для рефінансування державного
бюджету, наприклад, Італія, у меншому ступені Німеччина. Зрощування
монополій і держави виявляється в їх спільних операціях із фіктивним
капіталом.

Держава усе частіше виступає на ринку цінних паперів як боржник,
кредитор і гарант здійснюваних операцій. У епоху, коли інфляція,
насамперед у результаті зростаючих дефіцитів державного бюджету, набуває
широкого розмаху, зв’язок фіктивного капіталу з державою збільшує
інфляційні процеси, і усе більший контроль держави над операціями з
фіктивним капіталом для покриття бюджетного дефіциту може привести до
виникнення кризових ситуацій.

Історично розвиток регулювання ринків цінних паперів у світі
здійснювався через посилення державного втручання у діяльність на ринку
з одночасним збереженням та підтриманням ринкових сил. Наприклад,
найбільш розвинутий американський ринок цінних паперів до 1933 р.
взагалі не регулювався державою. Для подолання великої економічної кризи
були застосовані методи державного регулювання економіки, у тому числі
й Фондового ринку. У 1934 році була створена Комісія з цінних паперів та
бірж США, що здійснює безпосереднє регулювання американського ринку
цінних паперів та нагляд за додержанням законодавства про цінні папери.

Організацію українського ринку цінних паперів і створення необхідних
умов для його функціонування прийняла на себе Українська фондова біржа
(УФБ). Серед її акціонерів (усього їх біля 30) такі великі
республіканські банки, як Укрінбанк, Агропомбанк, УкрсоцбанкОщадний банк
України, регіональні банки в Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку,
Ужгороді, Криму.

Виходячи із важливої регулюючої ролі фондової біржі в економічному житті
країни встановлено, що вона є суб’єктом особливої державної реєстрації.
Її реєструє Кабінет Міністрів України, тоді як товарну – виконком
місцевої Ради (як і всіх суб’єктів підприємницької діяльності на
загальних засадах). Особливістю державного регулювання роботи біржі є
те, що міністерство Фінансів призначає своїх представників,
уповноважених стежити за дотриманням положень статуту і правил фондової
біржі, які мають право приймати участь в роботі її керівних органів.
Така практика має місце в країнах із розвиненою економікою: наприклад, в
Англії, США функціонують державні комісії з нагляду за фондовими
біржами. Уряд має намір йти на визнання правонаступництва у відношенні
цінних паперів і здійснювати компенсацію втрат від їх знецінювання.

Закон передбачає також особливі умови припинення діяльності фондової
біржі. Одним із них є виникнення ситуації, коли в біржі залишається 10
членів і протягом 6 місяців у її склад не будуть прийняті нові члени. У
такий спосіб законодавець намагається не допустити виникнення
монополістів у сфері фондового ринку.

На УФБ відповідно до чинного законодавства можуть випускатися і бути в
обігу як державні, так і недержавні цінні папери, складаються касові
угоди й угоди на певний строк.

Перші торги на УФБ відбулися 6 лютого 1992 р. В даний час, крім основної
біржі, функціонують 25 її філій по всієї Україні. 13 грудня 1993 р.
відбулися перші електронні торги.

Загальні підходи до регулювання розвинених ринків цінних паперів
поширюються на ринки, які тільки розвиваються. Необхідність державного
регулювання Фондового ринку обумовлюється такими причинами:

по-перше, на Фондовому ринку значною мірою реалізуються національні
інтереси держави, під якими розуміється комплекс макроекономічних та
макрополітичних пріоритетів на сучасному етапі розвитку;

по-друге, на Фондовому ринку постійно присутні та активно збігаються
взаємодіють інтереси різних учасників ринку — емітентів цінних паперів,
інвесторів, професійних учасників ринку. Ці інтереси можуть вступати
у протиріччя між собою і для забезпечення стабільності та правової
упорядкованості ринку, регламентації взаємовідносин між усіма його
учасниками держава запроваджує відповідну систему регулювання;

по-третє, головною діючою особою на Фондовому ринку виступає інвестор —
вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найбільш масовими
інвесторами на будь-якому ринку цінних паперів є населення, яке, як
правило, не має спеціальних знань та кваліфікації з питань діяльності
Фондового ринку. Без створення надійної системи захисту прав та майнових
інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, у першу чергу громадян,
неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створити та
постійно удосконалювати таку систему під силу тільки державі. У цьому
полягає головний обов’язок держави перед своїми громадянами.

Отже, державне регулювання ринку цінних паперів — це здійснення державою
комплексу заходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринком
цінних паперів з метою забезпечення його справедливості, прозорості,
ефективності та запобігання зловживанням і порушенням.

Як стверджують члени Координаційної ради при Президентові України
з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні, створення та
функціонування організованого Фондового ринку вимагає його спеціального
державного регулювання, який, в свою чергу, повинен забезпечити:

“прозорість” угод з цінними паперами;

дотримання правил, що забезпечують рівність всіх суб’єктів
організованого ринку;

нагляд та контроль за всіма суб’єктами організованого ринку;

припинення дій з маніпулювання цінами на організованих ринках [4].

Державне регулювання Фондового ринку повинно базуватися на принципах,
найголовнішим з яких, є принцип першочергової реалізації
загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки
інвестиційної діяльності в економіці України. Цей принцип випливає із
загальної універсальної регулюючої функції держави щодо захисту прав та
інтересів громадян та учасників Фондового ринку і базується на
необхідності забезпечення відтворювальних процесів в економіці країни.

З іншого боку, слідом за економічною лібералізацією в Україні досить
частими виявилися факти зловживань, ошукування, шахрайства, порушень
законодавства з боку недобросовісних професійних учасників ринку по
відношенню до інвесторів-громадян, що вимагає застосування державою
більш жорстких методів регулювання. З поєднання цих підходів випливає
принцип оптимальності державного регулювання, який означає, що держава
здійснює регулювання діяльності учасників Фондового ринку лише тоді,
коли це абсолютно необхідно, в інших випадках вона делегує частину своїх
регулюючих повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються
у саморегулюючі організації.

Для досягнення мети регулювання державою створюється відповідна
структура державного регулювання Фондового ринку та запроваджуються його
певні форми.

Безумовно, найголовнішим елементом цієї структури є законодавче
регулювання ринку цінних паперів, що забезпечує загальнообов’язковий
регулятивний вплив на діяльність та поведінку всіх учасників ринку. Цей
елемент утворює необхідний нормативно-правовий базис, на якому учасники
ринкових взаємовідносин, у тому числі держава та її уповноважені органи,
реалізують свої права, інтереси, обов’язки та повноваження.

3. Дивідендна політика корпорацій

За кордоном дивідендні виплати характерні тільки корпоративним формам
організації бізнесу. Акціонерне товариство або корпорація, як його
прийнято називати на Заході, — це єдина форма організації бізнесу,
створена для функціонування в умовах розподілу управління та володіння.
Вся корпоративна система управління, контролю та внутрішнього і
зовнішнього аудиту скерована на забезпечення ефективного функціонування
в умовах мінімального втручання власників у процес менеджменту
корпорації. Так склалося історично, що саме корпоративна форма
організації бізнесу привела до утворення об’єктивно незалежно існуючої
від свого власника форми — юридичної особи. Пояснимо це трохи
детальніше.

Як зазначає Джеймс Ван-Хорн, корпорація — це знеособлене підприємство,
створене на підставі закону; воно може володіти майном та брати на себе
зобов’язання. У відомому рішенні, прийнятому Дартмурською колегією 1819
року в США, суддя Маршал заявляв: «Корпорація — це штучне створіння,
невидиме, нематеріальне, яке існує лише законодавче. Будучи простим
породженням закону, вона володіє тільки тією власністю, яку дарує їй
статут про створення».

Зазначимо, що всі інші форми організації бізнесу в США не створюють
юридичне відокремленої особи. Учасники таких форм оперують власним
майном та банківськими рахунками в процесі ведення спільного бізнесу і
замість дивідендних виплат за результатами діяльності здійснюють
внутрішній перерахунок взаємних вимог та зобов’язань. Такий розподіл аж
ніяк не можна назвати дивідендами, оскільки він не показує розподілу
грошового потоку підприємства на реінвестування та споживання.

Зовсім інша ситуація складається в акціонерних товариствах, котрі
існують об’єктивно незалежно від власників акціонерів. У ході проведення
власного бізнесу ними генерується грошовий потік, здійснюються видатки
та отримуються доходи. Стандартами фінансового обліку регламентують
прибуток фірми як перевищення доходів корпорації над її витратами, в той
час перевищення витрат над доходами прийнято називати збитками.

Прибуток займає важливе місце у фінансовому житті компанії, оскільки він
показує максимально можливе збільшення (приріст) потенційних майбутніх
економічних вигод компанії. Очевидно, що, збільшуючи багатство власника,
прибуток стає об’єктом розпорядження останнього. Як наслідок, власник
самостійно вирішує, яка частина цього прибутку повинна скеровуватись на
його власне споживання, а яка реінвестується у виробництво. Тобто
прибуток, як правило, розділяється на два різних за величиною потоки,
один із яких скеровується в бізнес, а другий — у кишеню власника.

Реалізація цього процесу в умовах існування акціонерних корпорацій із
великою кількістю акціонерів призвела до виникнення механізму
дивідендних виплат, який фактично, представляє собою розщеплення
прибутку на велику кількість відносно малих грошових потоків власникам
(акціонерам) та нерозподіленого прибутку, який залишається в
розпорядженні компанії.

Залежно від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може
застосовувати наступні види дивідендної політики.

1. Політика «нульового» дивіденду

Політика «нульового» дивіденду полягає в невиплаті дивідендів взагалі.
Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про «нульову»
дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з
даною політикою, голосуючи за це фактами купівлі (чи продажу) акцій
компанії. Керівництво такої корпорації фактично будує свою дивідендну
концепцію на припущеннях Міллера-Модільяні. Як зазначалося вище,
прикладом такої дивідендної політики може служити корпорація
«Microsoft», яка взагалі не виплачує дивідендів. Така політика
виправдана у випадку корпорації «Microsoft», оскільки ринкова ціна акцій
даної компанії понад 10 разів перевищує балансову ціну, тобто ту
кількість власного капіталу, яка еквівалентна одній акції. За такого
співвідношення, менеджмент компанії фактично вирішує чи скерувати,
наприклад, грошовий потік чистого прибутку на дивіденди, чи поповнити
ним власний капітал компанії за рахунок нерозподіленого прибутку. Кожний
скерований таким чином долар чистого прибутку означає: у першому випадку
збагачення акціонерів рівно на $1.00, а у другому випадку — утворення з
одного долара бази потенційного зростання курсу акцій на $10.00 і
більше. Зрозуміло, який варіант у цьому випадку обирає менеджмент.
Зазначимо, що це можливо лише в тому випадку, коли акціонери пов’язують
свої очікування з значним зростанням акцій компанії, довіряють її
менеджменту, або якщо їхнього сукупного корпоративного впливу
недостатньо для того, щоб змінити цю політику.

2. Політика «100%» дивіденду

Ця політика відносно рідко трапляється у практиці діяльності
підприємств. Її сутність полягає у виділенні 100 відсотків
нерозподіленого прибутку на виплату дивідендів. Таким чином, да на
політика фактично — антипод «нульової» дивідендної політики. Виділення
100 відсотків чистого прибутку на виплату дивідендів фактично означає,
що в розпорядження компанії не надходить нерозподілений прибуток,
отриманий у даному обліковому періоді. Таким чином, за даної облікової
політики не відбувається збільшення власного капіталу компанії, а отже,
і не закладається фінансова база для наступного зростання курсу акцій.
Така політика може бути виправдана виключно для підприємств, які
обмежені у зростанні специфікою своєї діяльності. Наприклад,
підприємства, що займаються видобутком корисних копалин. У будь-якому
випадку, даний тип політики не можна відносити до особливо
раціонального.

3. Політика фіксованого дивіденду

Цей вид дивідендної політики досить часто застосовується в практиці
акціонерних корпорацій. Вона полягає у виділенні однієї і тієї самої
абсолютної величини дивідендів із розрахунку на одну акцію. Оскільки
чистий прибуток корпорації має тенденцію становити різну величину в
різних облікових періодах, то для збереження фіксованої абсолютної
величини дивіденду на одну акцію виділяють адекватну та завжди різну
частину на виплату дивідендів. Коли немає чистого прибутку компанії в
даному обліковому періоді, на виплату дивідендів можуть скерувати навіть
резервний фонд компанії. Політика фіксованого дивіденду ординарно
характерна для привілейованих акцій, проте декотрі корпорації можуть
застосовувати її і до звичайних акцій. Позитивний аспект такого
застосування — наближення звичайних акцій за своїми характеристиками
ризику до привілейованих акцій при ординарній наявності в них, як і в
усіх інших звичайних акцій, права на участь в управлінні компанією.
Оскільки за даними акціями виплачуються фіксовані дивіденди, то для
таких цінних паперів відносно легко побудувати модель їх оцінки,
базуючись на дисконтних грошових потоках.

4. Політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами

Такий тип дивідендної політики дуже подібний до попередньо наведеного.
Проте політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами передбачає
на додаток до фіксованої (гарантованої) частини дивідендів ще і
додаткові преміальні виплати в ті періоди, коли керівництво компанією
вирішить їх виплатити. Преміальні кошти виплачуються тоді, коли компанія
досягає особливо позитивних фінансових результатів. Такі преміальні
виплати, як правило, — позитивний чинник для курсу цінних паперів
корпорації, оскільки відповідно до деяких теорій поведінки інвесторів на
фондовому ринку останні чекають позитивних змін у дивідендній політиці.

5. Політика виділення на дивіденди фіксованого відсотка з прибутку

Політику виділення на дивіденди фіксованого відсотка з чистого прибутку
традиційно вважають найпоширенішою. Метод вирахування суми дивідендів,
що належать виплаті з розрахунку на одну акцію за цієї дивідендної
політики, відносять до класичних, оскільки його наводять у більшості
підручників із корпоративного управління та фінансів. Сутність даної
дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів із
розрахунку на одну акцію. Для такого обчислення, початкове вирішують,
яку частку (відсоток) чистого прибутку може бути виділено на виплату
дивідендів. Потім знаходять абсолютне значення даної частки чистого
прибутку. Це і буде сума виділена на виплату дивідендів за акціями. Для
того, щоб знайти суму дивідендів, яка припадає на одну акцію, потрібно
суму, виділену на виплату дивідендів за акціями, поділити на кількість
звичайних акцій, що перебувають в обігу.

До позитивних моментів даної дивідендної політики варто віднести її
простоту та зрозумілість у застосуванні. Ще однією перевагою можна
вважати прозорість механізму нарахування. Акціонери корпорації, яка
використовує цю дивідендну політику, розуміють що величина їхніх
персональних дивідендних доходів залежить не від мінливих (та часом
волюнтаритських) рішень менеджменту компанії, а від об’єктивних
фінансових характеристик корпорації, перш за все величини отриманого в
даному обліковому періоді чистого прибутку Зважаючи на те, що чистий
прибуток корпорації переважно має тенденцію до зростання в часі,
акціонери часто очікують і зростання дивідендних виплат із розрахунку на
одну акцію.

6. Прогресивна дивідендна політика

Прогресивна дивідендна політика — одна з найпопулярніших серед
акціонерів. Перш за все тому, що вона передбачає поступове постійне
збільшення дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію. Дуже часто це
поступове збільшення дивідендів проявляється постійним темпом приросту
дивідендних виплат. Практика країн із розвинутими ринковими економічними
системами показує, що більшість акціонерних корпорацій здійснюють
поквартальну виплату дивідендів. Із причин, наведених вище, квартальні
дивідендні виплати відображають сезонні аномалії продажу корпорації.
Отже, для запровадження прогресивної дивідендної політики, треба
забезпечувати приріст стосовно дивідендних виплат аналогічного кварталу
попереднього року.

7. Регресивна дивідендна політика

Регресивна дивідендна політика — фактично це антипод прогресивної
дивідендної політики, оскільки передбачає стале та поступове зменшення
дивідендних виплат, що еквівалентно їх приросту з від’ємним темпом. Це
найменше популярний вид дивідендної політики серед акціонерів.
Застосування даної політики часто приводить до того, що акціонери
вирішують продати акції даної корпорації. Якщо прогресивна дивідендна
політика часто приводить до зростання курсу акцій, то регресивна — до
падіння. Тим не менше акціонерні товариства часто бувають змушені
застосовувати дану дивідендну політику в силу об’єктивних обставин.
Зростання конкуренції часто приводить до зменшення величини чистого
прибутку. На початку ринкових перетворень в Україні деякі вітчизняні
акціонерні товариства отримували значні прибутки викликані низьким
рівнем конкуренції та неефективністю вітчизняного ринку. В ті часи вони
встановлювали невиправдано великі дивідендні виплати за своїми акціями.
З часом рівень конкуренції суттєво вплинув на прибутки таких компаній,
проте задавши значний темп високих дивідендних виплат, тепер ці
акціонерні товариства змушені запровадити непопулярну регресивну
дивідендну політику.

8. Політика негрошових виплат

Деколи, за браком потрібних фінансових ресурсів акціонерні корпорації
вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. У цьому випадку
замість прямих грошових дивідендних виплат використовують, як правило,
найближчі грошові замінники. Заслуговує на увагу політика виплати
дивідендів випуском нових цінних паперів, наприклад, акцій чи облігацій.
Оскільки найцінніші папери володіють цілим спектром специфічних
фінансових характеристик, то політика негрошових витрат може далеко
виходити за рамки даного дослідження та звестися до пояснення
характеристик цінних паперів взагалі.

9. Політика нагромаджених кумулятивних дивідендів

Деколи, не бажаючи застосовувати політику негрошових виплат та не маючи
достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат,
корпорація вирішує застосувати політику нагромаджених грошових
дивідендів. У цьому випадку дивіденди оголошуються, проте виплата їх
відкладається до кращих часів.

4. Форми міжнародного руху капіталів та інвестицій

Міжнародні фінансово-кредитні відносини—це відносини, що виникають між
суб’єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції
капіталів з метою отримання їхніми власниками підприємницьких прибутків,
позичкових процентів.

Міжнародні кредитні відносини — це відносини, що існують між кредиторами
і позичальниками з різних країн з приводу надання, використання і
погашення позики, включаючи наростання процентів.

Міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу між країнами у пошуку
більш вигідної сфери застосування.

Експорт капіталу — це одностороння міграція капіталу з однієї країни в
інші з метою здобуття зиску. Експорт капіталу можна звести до трьох
видів:

Експорт підприємницького капіталу – це довгострокові закордонні
інвестиції.

Експорт позичкового капіталу-відноситься до міжнародних кредитних
відносин і виступає у формі міжнародного кредиту.

Міжнародна економічна допомога-це надання капіталу в грошовій чи
товарній формі суб’єктами однієї країни у власність суб’єктам іншої
країни на умовах безоплатності, неповернення тобто безвідшкодності.

Міжнародна економічна допомога має свої форми:

— фінансова допомога-це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту
чи безвідшкодного фінансування суб’єктами одних країн суб’єктам інших
країн для здійснення певних соціально-економічних та технічних проекиів.

— матеріальна допомога – це безплатна передача суб’єктами одних країн
суб”єктам інших товарів і послуг виробничого та побутового призначення.

За принадлежністю капітал, що експортується ділиться:

1.Приватний капітал — експортується у формі інвестицій та кредитів,
рідше у формі допомоги.

2.Державний капітал — експортується у формі міжнародної економічної
допомоги, а також кредитів, але він переслідує дещо інші цілі і має іншу
тенденцію.

Що стосується цілей вивозу капіталу, то їх можна звести до таких
чотирьох груп:

– прагнення контролювати діяльність підприємств, частину місцевого
ринку.

– отримання підприємницького прибутку.

– отримання процентів за позичковий капітал.

– прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних,
політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

Користь від імпорту капіталу:

1.Отримання нових технологій при порівняно низьких затратах.

2.Порівняно швидкий розвиток виробництва.

3.Підвищення рівня класифікації працівників.

4.Нові робочі місця.

5.Розширення експорту, розвиток сфери послуг, набуття іноземного досвіду
в господарюванні.

6.Поповнення національного бюджету.

Шкідливий бік імпорту:

1.Можливе вивезення сировини.

2.Іноземне втручання у національну банківську справу.

3.Захоплення іноземним капіталом основних сфер економіки країни.

4.Вивезення у прихованому виді прибутків з країни.

5.Деякі втрати політичної свободи.

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70
роки 20 ст. єдиного ринку позичкових капіталів і створенню на його
основі світового фінансового ринку.

Світовий ринок позичкових капіталів—система відносин щодо акумуляції і
перерозподілу позичкового капіталу між країнами через сукупність попиту
і пропозиції на позичковий капітал позичальниками і кредиторамирізних
країн.

Економічна структура світового ринку позичкових капіталів:

Світовий грошовий ринок—надання короткострокових позик переважно для
обслуговування міжнародної торгівлі, і виступає у вигляді грошей
(депозитів).

Міжнародні покупні Короткострокові

та платіжні засоби
позики

Світовий ринок капіталів—надання тривалих позик, фінансування
капіталовкладень.

Кредитний ринок Ринок цінних
паперів

Ринок євровалют

Євроринок

Інституціональна структура світового ринку позичкових капіталів:

1.Вкладники—населення планети, офіційні інститути, приватні фірми,
банки, страхові компанії, пенсійні фонди, національні та міжнародні
організації.

2.Посередники(акумулятори і постачальники капіталу)—транснаціональні
банки, фінансові компанії, фондові біржі, ценральні та
зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні
фінансово-кредитні установи.

3.Споживачі(позичальники)—ТНК, державні органи, приватні фірми,
міжнародні та регіональні організації.

Географічна структура світового ринку позичкових капіталів—відображає
рух капіталів між країнами, групами країн та регіонами світу переважно
через міжнародні фінансові центри.

Основні передумови формування фінансових центрів:

Високий рівень економічного розвитку країни.

Активна участь у МЕВ.

Розвинений національний ринок капіталів.

Ліберальне валютне і податкове законодавство.

Вигідне географічне розсташування.

Відносна політична стабільність.

Провідними фінансовими центрами є: Нью-Йорк, Лондон, Токіо,
Цюрих, Фракфурт-на-Майні; нові фінансові центри: Бахрейн, Панама,
Гонконг, Сінгапур.

Ядром світового ринку капіталів є Євроринок—це частина світового ринку
позичкових капіталів, на якому банки здійснюють депозитно-позичкові
операції у євровалютах(валюта, яка функціонує як позичковий капітал поза
країною її походження).

Обсяг позичкових капіталів Євроринку складає- 7-8трл $, а загальний
обсяг світового ринку позичкових капіталів складає- 10трл $.

Функції світового ринку позичкових капіталів:

Акумуляція капіталу.

Перерозподіл капіталу.

Стабільність світового господарства.

Забезпечення прибутку від кредитних операцій.

Міжнародний кредит—це позика в грошовій або товарній формі, яку
надає кредитор однієї країни позичальнику іншої країни на умовах
строковості, повернення і платності.

Класифікація кредитів різноманітна:

1.За призначенням:

а)комерційні кредити—це кредити, що надаються для закупівлі певних
товарів або оплати необхідних послуг.

б)фінансові кредити—це кредити, які можуть викорстовуватися
позичальниками на довільні цілі(інвестиції, придбання цінних пеперів,
погашення зовнішньої заборгованості, валютну інтервенцію.)

2.За джерелами кредитування:

а)внутрішні—це кредити, які надаються суб”єктами однієї країни один
одному для здійснення ЗЕД.

б)зовнішні—це кредити іноземних позичальників національним суб”єктам для
здійснення ЗЕД.

3.Суб”єктами кредитування:

а) приватні кредити—це кредити приватних фізичних та юридичних осіб.

б)державні кредити—це міжнародні кредити, що надаються урядовими
установами від імені держави.

в)кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

г)змішані кредити—це міжнародні кредити, що надаються під одну програму
різними кредитлрами.

4.За формою надання:

а)товарні кредити—це переважно комерційні кредити, для закупівлі певних
видів товарів чи послуг.

б)валютні кредити—це грошові фінансові кредити.

5.За формою забезпечення:

а)забезпечений кредит—це кредит, що забезпечується нерухомістю,
товарами, цінними паперами, як заставою.

б)бланковий кредит—це міжнародний кредит, який надається під
зобов”язання боржника сплатити його і під соло-вексель з одним підписом
позичальника.

6.За терміном дії:

а)короткострокові кредити – до 1 року.

б)середньострокові кредити – від 1-5 років.

в)довгострокові кредити – зверх 5-7 років.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє
важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів
торгівлі. У той же час він може приводити і до негативних наслідків,
викликаючи диспропорції в економіці країн кредиторів. Надмірне залучення
міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платіжну
спроможність позичальників за рахунок сплати величезних процентів за
кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною
призупинення їх економічного зростання.

Міжнародні інвестиції – це довгострокове вкладення міжнародного
капіталу в економіку країни у вигляді створення філій, дочірних
компаній, спільних підприємств і просто у вигляді участі в капіталі.

Взалежності від ступеню реального здійснюваного контролю за
діяльністю створених підприєств інвестиції мають дві форми:

1) Прямі закордонні інвестиції-це капіталовкладення в закордонні
підприємства, які забезпечують інвесторові безпосередній контроль над
ними і відповідний дохід.Прямий контроль за діяльністю підприємства
забезпечує іноземному інвестору володіння як 100% акціонерного капіталу
так і володіння контрольним пакетом акцій (не менше 25% акціонерного
капіталу, а в американських фірмах не менше 10% ).

2)Портфельні закордонні інвестиції-це капіталовкладення в закордонні
підприємства, які приносять інвесторові відповідний дохід, але не дають
права контролю над підприємствами.

Інвестування має велике значення для обох країн: експортери капіталу
отримують прибуток, який вивозять з країни, або використовують для
інвестицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і
раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технологій
національних інтересах.

В останні роки екс-соціалістичні країни стали заохочувати прямі
іноземні інвестиції, бо саме вони суттєво впливають на трансформацію
економіки країн, у яких відбувається перехід до ринкових відносин,
становлять реальний шлях використання та впровадження сучасної техніки
та методів управління.

Види інвестицій:

1) Реальні інвестиції – це вкладення капіталу безпосередньо у засоби
виробництва та предмети споживання.

2) Фінансові інвестиції – це вкладення капіталу у цінні папери, а також
вміщення капіталу в банки.

3) Інтелектуальні інвестиції – це інвестиції, що передбачають купівлю
патентів, ліцензій, ноу-хау, підготовку та перепідготовку персоналу.

Список використаної літератури:

Гальчинський А. Теорія грошей. – Київ, 2001.

Козик В.В., Л.А.Панкова. Світове господарство та міжнародні економічні
відносини. – Львів, 2001.

Кредісов А.І. Управління зовнішньоекономічною діяльністю. – Київ, 2000
ст 85-99, 382-396.

Мазаракі А.А., Є.М.Воронова. Міжнародні валютно-фінансові та
валютно-кредитні відносини. Конспект лекцій. – Київ, 2000.

Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – К., 2003.

Школа І.М., В.М.Козменко. Міжнародні економічні відносини. – Чернівці:
“Рута”, 2002. – 65-80

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019