К О Н Т Р О Л Ь Н А Р О Б О Т А

Захист прав працівників на охорону праці

План роботи:

1.Охорона праці, як окрема галузь права.

2.Система законодавчих актів, що регулюють

охорону праці.

3.Гарантії захисту прав працівників на охорону праці.

4.Відповідальність за порушення нормативно-

правових актів про охорону праці

5.Соціальне страхування від нещасних випадків

на виробництві – гарантія захисту права

працівника на охорону праці.

1.Охорона праці, як окрема галузь права

Загальна декларація прав людини проголосила право кожного на справедливі
та сприятливі умови праці, складовою частиною якого є такі умови, які
відповідають вимогам безпеки та гігієни.

Право на безпечні та нешкідливі умови праці визнано в Україні одним з
конституційних прав людини і громадянина. Забезпечення цього права
здійснюється за допомогою системи правових, соціально-економічних,
організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і
лікувально-профілактичних заходів та засобів, що утворюють охорону
праці.

У науковій літературі охорона праці розглядається як економічна,
соціальна та правова категорії. Більше того, охорону праці як правову
категорію розглядають у широкому та вузькому значенні. У широкому
значенні під охороною праці розуміють сукупність правових норм, що
регулюють увесь комплекс суспільних відносин у сфері застосування праці.
До них належать також норми, що забороняють необґрунтовану відмову у
прийнятті на роботу чи незаконне звільнення, що встановлюють максимальну
тривалість робочого часу та мінімальну тривалість часу відпочинку тощо.
Сукупність норм, що регулюють встановлення безпечних та нешкідливих умов
праці з метою запобігання негативному впливу виробничого середовища на
життя та здоров’я працівників, розглядають як поняття охорони праці у
вузькому значенні.

Наукою трудового права охорона праці розглядається також як інститут
трудового права, правовий принцип, елемент трудових правовідносин та
система законодавства.

Охорона праці як інститут трудового права є сукупністю правових норм, що
регулюють відносини з охорони життя, здоров’я та працездатності шляхом
встановлення безпечних і нешкідливих умов праці. До цього інституту
входять норми, що встановлюють загальні вимоги охорони праці;
профілактичні норми, спрямовані на попередження виникнення виробничого
травматизму і професійних захворювань; норми, що встановлюють обов’язки
роботодавців та працівників з питань охорони праці; норми, що містять
додаткові заходи охорони праці окремих категорій працівників.

Як правовий принцип трудового права охорона праці відображає зміст усіх
норм трудового права, які своєю сутністю спрямовані на охорону здоров’я
та працездатності працівників. У цьому значенні охорона праці є
галузевим правовим принципом, оскільки відображає його соціальну
спрямованість на захист трудових прав працівників.

Сторони трудового договору наділені комплексом взаємних прав і
обов’язків щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці. Тому
охорону праці розглядають як елемент трудових правовідносин. Працівники
мають право на безпечні та нешкідливі умови праці та охорону здоров’я в
процесі професійної діяльності. Роботодавець зобов’язаний створити у
кожному структурному підрозділі і на кожному робочому місці умови праці,
що відповідають вимогам нормативних актів, а також забезпечити
додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону
праці. Цей обов’язок роботодавця є комплексом зобов’язань, встановлених
чинним законодавством, колективними та трудовими договорами і угодами.

Законодавством також і на працівника покладаються зобов’язання з охорони
праці. Він зобов’язаний знати і виконувати нормативно-правові акти з
охорони праці, дотримуватись зобов’язань щодо охорони праці,
передбачених колективним та трудовим договорами, проходити обов’язкові
медичні огляди і співпрацювати з роботодавцем в організації безпечних і
нешкідливих умов праці. Порушення працівниками зазначених обов’язків
вважається дисциплінарним проступком, відповідно роботодавець має право
застосувати до працівника заходи дисциплінарної відповідальності.

2.Система законодавчих актів, що регулюють

охорону праці

Охорону праці розглядають як своєрідну систему законодавства.
Найважливіші норми, що регулюють питання охорони праці, передбачені в
Конституції України, КЗпП України та Законі України «Про охорону праці».
Україна одна з перших держав на пострадянських теренах прийняла
спеціальний закон, що комплексно регулює питання охорони праці. У
подальшому його норми були конкретизовані шляхом прийняття підзаконних
нормативно-правових актів, що сформували цілком самостійну гілку у
складі кодифікованого трудового законодавства України. Враховуючи
основні міжнародні стандарти у сфері охорони праці, національне
законодавство встановлює пріоритетність життя та здоров’я працівників
над результатами виробничої діяльності роботодавців, право на одержання
інформації з питань охорони праці, повну та всебічну поінформованість
працівника про наявні шкідливі і небезпечні умови праці, передбачає
систему організації управління охороною праці на національному і
виробничому рівнях, створення спеціальних служб, що здійснюють
комплексне управління охороною праці, запроваджує принципи пільгового
оподаткування доходів роботодавця, гнучких важелів коригування розмірів
страхових внесків роботодавця на загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від нещасних випадків і професійних захворювань,
застосування штрафних санкцій тощо.

Центральне місце у системі законодавства України про охорону праці
займає Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. №
2694-ХП, а Законом України від 21 листопада 2002 р. № 229-ІУ його
викладено у новій редакції. Він містить дев’ять розділів, що
встановлюють загальні положення з охорони праці, гарантії прав
працівників на охорону праці, організацію охорони праці на виробництві,
стимулювання охорони праці, державне управління охороною праці,
державний нагляд і громадський контроль за охороною пращ,
відповідальність за порушення законодавства про охорону праці. Окремий
розділ присвячено нормативно-правовим актам з охорони праці, який
визначає види, порядок опрацювання, прийняття та їх скасування.

За сферою дії нормативні акти про охорону праці поділяються на
міжгалузеві та галузеві. До державних міжгалузевих нормативних актів про
охорону праці належать акти загальнодержавного користування, дія яких
поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від їх
відомчої належності та виду трудових відносин. До державних галузевих
нормативних актів про охорону праці належать акти, дія яких поширюється
на підприємства, установи, організації, що відносяться до певної галузі
економіки.

Особливістю законодавства України про охорону праці є те, що значна
частина питань з охорони праці регулюється нормативними актами,
прийнятими на конкретному підприємстві, в установі, організації. Порядок
їх прийняття встановлюється централізованим законодавством.

За порядком прийняття локальні нормативні акти поділяються на такі, що
приймаються роботодавцем самостійно або за погодженням з працівниками
підприємства та їх представниками, і такі, що приймаються загальними
зборами (конференцією) найманих працівників.

За предметом правового регулювання локальні нормативні правові акти
можна поділити на ті, що регулюють, наприклад:

організацію управління охороною праці на виробництві;

забезпечення перспективного і поточного планування з питань поліпшення
безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

організацію проведення навчання (інструктажу) з питань охорони праці;

встановлення безпечного виконання робіт і поведінки працівників на
території підприємства.

За зовнішньою формою вираження локальні нормативні акти з охорони праці
можна поділити на:

положення (наприклад, «Положення про комісію з питань охорони праці»,
«Положення про службу охорони праці на підприємстві»;

правила (наприклад, «Правила внутрішнього розпорядку, які визначають
обов’язки персоналу, що працює з радіоактивними речовинами та іншими
джерелами іонізуючих випромінювань»);

інструкції (наприклад, «Інструкція про порядок організації та проведення
зварювальних та інших вогневих робіт на підприємстві»);

накази (наприклад, наказ «Про порядок атестації робочих місць щодо їх
відповідності нормативним актам про охорону праці») та ін.

Прийняті локальні нормативно-правові акти з охорони праці мають
відповідати чинному законодавству України, вимогам державних
міжгалузевих та галузевих нормативних актів, стандартам про оформлення
документів, що забезпечує їх правильне розуміння, та повинні враховувати
вимоги типових та інших нормативних актів.

До розробки проекту локального нормативного акта про охорону праці
залучаються представники працівників — уповноважені трудових колективів
з питань охорони праці, представники профспілок, члени комісії з питань
охорони праці підприємства, що представляють інтереси найманих
працівників. Інформування працівників здійснюється не лише на етапі
розроблення проекту акта про охорону праці, але й після прийняття акта
шляхом ознайомлення всіх працівників з його змістом. На роботодавця
покладається обов’язок розповсюдження інструкцій шляхом їх видання
(тиражування), придбання у вигляді брошур, односторонніх аркушів,
плакатів.

Важливе значення у захисті прав працівників на охорону праці на
підприємстві, в установі, організації належить колективному договору.

Зобов’язання сторін колективного договору з питань охорони праці
передбачають систему інженерно-технічних заходів, спрямованих на
забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці, їх доведення до
нормативних, запобігання виникненню виробничого травматизму і
професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на
організм працюючих та скорочення кількості робочих місць зі шкідливими
та важкими умовами праці, зростання культури виробництва. Такі заходи
можуть бути викладені у вигляді додатка до колективного договору.

Зобов’язання роботодавця полягають у запровадженні ефективної системи
управління охороною праці шляхом створення відповідних служб, які
забезпечують комплексне вирішення питань з охорони праці, усунення
причин, що призводять до нещасних випадків, у тому числі і виведення з
експлуатації будівель та споруд, що перебувають у аварійному стані,
проведенні лабораторних досліджень умов праці на їх відповідність
встановленим нормативам, стимулюванні запровадження у виробництво
екологічно чистих технологій та створення безпечних умов праці.

Зобов’язання роботодавця включають своєчасне забезпечення працівників
спецодягом, спецвзуттям, засобами індивідуального захисту, проведення
навчання з питань охорони праці та обов’язкового медичного огляду,
забезпечення працівників лікувально-профілактичним харчуванням, молоком,
газованою солоною водою, знешкоджуючими і змиваючими засобами, надання
інших пільг. Колективний договір може містити зобов’язання, спрямовані
на встановлення додаткових пільг в організації охорони праці для окремих
категорій працівників, створення належних умов праці інвалідів,
неповнолітніх працівників, поліпшення умов праці жінок, їх побутового та
медичного обслуговування на виробництві, вивільнення жінок з важких,
шкідливих робіт та нічних змін.

Сторони колективного договору можуть передбачити і додаткові пільги та
гарантії у сфері охорони праці. Наприклад, гарантії, що надаються для
осіб, які беруть безпосередню участь в управлінні охороною праці,
уповноваженим найманими працівниками особам з питань охорони праці,
членів комісії з питань охорони праці підприємства. У колективному
договорі сторони встановлюють гарантії та пільги у сфері охорони праці
на рівні, не нижчому за передбачений законодавством, хоча можуть
передбачити і вищі або додаткові гарантії.

Встановлення гарантій захисту прав працівників на охорону праці у
нормативному порядку є однією з умов ефективної реалізації прав
громадянина і людини. Законодавство України про охорону праці передбачає
комплекс гарантій, спрямованих на реалізацію конституційного права на
безпечні і нешкідливі умови праці. Позитивною рисою Закону України «Про
охорону праці» є те, що цьому питанню присвячено окремий розділ.

3.Гарантії захисту прав працівників на охорону праці

Законодавство України встановлює загальні гарантії права на безпечні та
нешкідливі умови праці, що надаються всім працівникам, а також
передбачає додаткові гарантії для певних категорій працівників, що
зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров’я. До таких категорій
належать працівники, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах
праці, неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю тощо.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про охорону праці» умови трудового
договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим
нормативно-правовим актам з охорони праці. Тому у разі включення до його
змісту умов, які погіршують правове становище працівників порівняно із
законодавством про охорону праці, вони визнаються недійсними.

Відповідність умов трудового договору чинному законодавству про охорону
праці повинна забезпечуватися і під час його реалізації. Умови праці на
робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів,
устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та
індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також
санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних
правових актів з охорони праці.

Важливою гарантією захисту права працівника на охорону праці є надання
працівнику інформації про умови праці на підприємстві і, зокрема, на
робочому місці. Крім загальних питань з охорони праці роботодавець
зобов’язаний проінформувати громадянина про наявні на майбутньому
робочому місці шкідливі та небезпечні виробничі фактори, які ще не
усунено. Водночас роботодавець повинен повідомити майбутнього працівника
про можливі шкідливі, негативні наслідки впливу виробничих факторів на
його здоров’я та ознайомити його з правом на відповідні пільги і
компенсацію за роботу в таких умовах. Причому законодавець визначає
форму виконаного роботодавцем обов’язку. Особа має бути проінформована
роботодавцем під розписку. Оскільки в законодавстві не встановлено виду
документа, у якому майбутній працівник розписується про одержання такої
інформації, то його форма визначається на конкретному підприємстві, в
установі, організації. Цим документом може бути спеціальний журнал,
окрема розписка. Пропонується такі записи робити в особовій картці, акті
атестації робочого місця.

Обов’язкове інформування працівника про зміни законодавства щодо охорони
праці та приведення умов праці у відповідність до нього покладається на
роботодавця. Таке інформування здійснюється шляхом проведення навчання з
питань охорони праці, наприклад, позапланового інструктажу.

Надання інформації працівникові про стан охорони праці має системний
характер. Роботодавець зобов’язаний інформувати працівників під час їх
роботи на підприємстві не лише про стан охорони праці, а й про причини
аварій, нещасних випадків і професійних захворювань та про заходи, яких
вжито для їх усунення та для забезпечення на підприємстві умов і безпеки
праці на рівні нормативних вимог.

Гарантією захисту права працівників на безпечні і нешкідливі умови праці
є виконання працівниками лише тих робіт, які не протипоказані їм за
станом здоров’я, що забезпечується встановленням законодавчих обмежень
при укладенні трудових договорів і переведенні працівників на легшу
роботу.

Законодавством України передбачено гарантії у випадках виникнення
загрози життю і здоров’ю працівників, нестворення роботодавцями
відповідних умов праці, що забезпечують їх безпеку та гігієну. До таких
належать право працівника відмовитися від виконання роботи у разі
виникнення виробничої ситуації, що загрожує життю і здоров’ю, право
працівника розірвати трудовий договір з власної ініціативи, встановлення
юридичної відповідальності роботодавця за порушення законодавства про
охорону праці. Зазначені гарантії відображають зміст одного з державних
принципів у сфері охорони праці — пріоритету життя і здоров’я
працівників та повної відповідальності роботодавця за створення
безпечних і нешкідливих умов праці.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася
виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей,
які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля (ст. 6
Закону України «Про охорону праці»). Така відмова буде правомірною, якщо
працівник негайно повідомить про цей факт безпосереднього керівника чи
роботодавця. За необхідності факт її наявності підтверджується
спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника
профспілки, членом якої є працівник, або уповноваженої працівниками
особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не
створювалася), а також страхового агента з питань охорони праці. У
випадку виникнення конфлікту факт її наявності підтверджується
відповідним органом державного нагляду за охороною праці і представником
профспілки.

Дії працівника, який відмовився від виконання дорученої роботи з
дотриманням підстав та порядку відмови, не вважаються порушенням
трудової дисципліни. За ним зберігається місце праці, а за час простою,
що виник не з його вини, виплачується середній заробіток.

У випадку невиконання роботодавцем зобов’язань щодо створення безпечних
і нешкідливих умов праці, порушення законодавства про охорону праці,
умов колективного договору з цих питань працівник має право розірвати
трудовий договір з власної ініціативи. Роботодавець зобов’язаний
розірвати трудовий договір у строк, визначений працівником. Оскільки
звільнення працівника із зазначеної підстави відбувається не з його
вини, то працівникові виплачується вихідна допомога. Розмір вихідної
допомоги визначається у колективному договорі, але у будь-якому випадку
не може бути менший тримісячного заробітку працівника. У трудову книжку
вноситься запис про підставу та причини звільнення працівника.

4.Відповідальність за порушення нормативно-правових актів про охорону
праці

Однією з гарантій, що забезпечує право працівника на безпечні і
нешкідливі умови праці, є встановлення юридичної відповідальності за
порушення нормативно-правових актів про охорону праці, створення
перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за
охороною праці, представників професійних спілок, найманих працівників.
У разі вчинення цих правопорушень настає адміністративна, кримінальна,
цивільно-правова відповідальність та відповідальність за трудовим
правом. Законодавство України про охорону праці передбачає також сплату
роботодавцями штрафних санкцій, що зараховуються до Державного бюджету
України. Штрафи накладаються за порушення законодавства про охорону
праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного
нагляду за охороною праці.

Порядок накладення штрафів залежить від виду правопорушень та суб’єктів,
які застосовують штрафні санкції. Штрафи накладаються посадовими особами
Державного комітету України з нагляду за охороною праці за:

порушення нормативно-правових актів України з охорони праці;

невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за
охороною праці з питань безпеки, гігієни праці та виробничого
середовища.

Такі штрафи накладаються лише за підсумками перевірки стану безпеки і
умов праці на конкретному підприємстві, в установі, організації, що
проводяться органами державного нагляду за охороною праці і
застосовуються лише повноважними посадовими особами: головою та
заступниками голови, начальниками територіальних управлінь і
начальниками державних інспекцій Державного комітету України з нагляду
за охороною праці. Розміри штрафів цієї групи встановлюються у
процентному співвідношенні до величини місячного фонду заробітної плати
підприємства, установи, організації. Незалежно від виду правопорушення,
негативних наслідків та інших чинників розмір штрафу не може
перевищувати п’яти відсотків місячного фонду заробітної плати.

Застосування штрафів до підприємств, установ, організацій розглядається
як один з економічних методів, що стимулює роботодавця створювати
безпечні та нешкідливі умови праці, систему охорони праці, яка зменшує
рівень травматизму на виробництві. Кошти штрафних санкцій спрямовуються
на організацію охорони праці на загальнодержавному, галузевому та
регіональному рівнях.

5.Соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві – гарантія
захисту права працівника на охорону праці.

Важливою гарантією, встановленою у Законі України «Про охорону праці», є
запровадження соціального страхування від нещасних випадків і
професійних захворювань, яким кардинально змінено основи захищеності
працівників на виробництві. В Україні прийнято Закон «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності». Ним визначено систему, принципи та види соціального
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, суб’єкти та об’єкти страхування, порядок відшкодування
шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням його здоров’я.

Характерною рисою цього виду соціального страхування є його
обов’язковість для осіб, які працюють на умовах трудового договору
(контракту). Працівники вважаються застрахованими з моменту набрання
чинності Закону України «Про загальнообов’язкове соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності». Причому на статус застрахованих
осіб-праців-ників не впливає фактичне виконання роботодавцями своїх
зобов’язань щодо сплати страхових внесків. Самі працівники не несуть
жодних витрат на страхування від нещасних випадків.

Соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та
професійних захворювань здійснюється на засадах соціального партнерства.
У його управлінні на паритетних засадах беруть участь представники
держави, найманих працівників і роботодавців. На основі цього принципу
сформована система управління Фондом соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Законодавство передбачає важелі впливу на роботодавців з метою зростання
їх зацікавленості у створенні безпечних і нешкідливих умов праці,
дотриманні та виконанні нормативно-правових актів про охорону праці.
Такий вплив реалізується шляхом коригування розміру страхового внеску
роботодавця, що залежить від класу професійного ризику виробництва,
встановлених знижок чи надбавок.

Якщо роботодавець постійно порушує нормативні акти про охорону праці,
внаслідок чого зростає ризик настання нещасних випадків і професійних
захворювань, підприємство може бути віднесене до більш високого класу
професійного ризику, і відповідно розмір страхового внеску збільшується.
Цей розмір збільшується також шляхом встановлення надбавки за високі
рівні травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони
праці.

У випадку організації роботодавцем системи управління охороною праці, що
забезпечує низький рівень травматизму, професійної захворюваності, йому
надається знижка щодо розміру страхового внеску. Проте роботодавець
позбавляється цього права, якщо протягом календарного року він був
підданий штрафним санкціям за порушення законодавства про охорону праці.

Соціальне страхування від нещасного випадку чи професійного захворювання
має цільовий характер використання коштів. Вони спрямовуються на сплату
соціальних послуг та виплат, які здійснюються Фондом соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань України. До них належать, наприклад, виплати: втраченого
заробітку; одноразової допомоги; на медичну та соціальну допомогу; за
моральну шкоду; пенсії по інвалідності потерпілому; пенсії у зв’язку з
втратою годувальника; дитині, яка народилася інвалідом внаслідок
травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під
час вагітності.

Позитивною рисою соціального страхування є направлення коштів на
профілактику нещасних випадків. За кошти цього Фонду соціального
страхування ведеться пропаганда безпечних та нешкідливих умов праці,
організовується створення тематичних кінофільмів, радіо- і телепередач,
видаються та розповсюджуються нормативні акти, підручники, журнали, інша
спеціальна література, плакати, пам’ятки з охорони праці, вивчається та
поширюється позитивний досвід створення безпечних та нешкідливих умов
виробництва, виконуються інші профілактичні роботи.

Література:

1. Закон україни “Про охорону праці” від 21.11.2002р;

2. Закон України “Про загальнообов’язкове соціальне страхування від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності” від 23.09.99р.;

3.Г.Гогіташвілі “Системи управління охороною праці”;

4. “Охорона праці” Підручник під ред. К.Ткачука.

Похожие записи