Реферат на тему:

“Людина і навколишнє середовище.

Головні реакції, що забезпечують життєдіяльність людини”

ПЛАН

Вступ

1. Людина як один з головних елементів системи “людина – навколишнє
середовище”

2. Реакції та інші складові адаптації людини до навколишнього
середовища

3. Психічні реакції людини, які забезпечують життєдіяльність людини

Список використаної літератури

Вступ

Життєдіяльність вивчають, використовуючи системний підхід, шляхом
аналізу прямих та зворотних зв’язків у системі «людина — життєве
середовище». Неможливо вивчати особливості людини, колективу чи
суспільства, не враховуючи їх місця в навколишньому середовищі і стану
цього середовища. Тому БЖД вивчає людину і її навколишнє середовище саме
в системі «людина — життєве середовище». Поза межами цієї системи людина
є об’єктом вивчення антропології, медицини, психології, соціології та
багатьох інших наук. Середовище, яке оточує людину поза межами цієї
системи, вивчають астрономія, географія, геологія, біологія, екологія
тощо.

Система «людина — життєве середовище» є складною системою в тому
розумінні, що в неї, як правило, входить велика кількість перемінних і
між якими існує велика кількість зв’язків. Відомо, що чим більше
перемінних та зв’язків між ними має система, тим важче ці зв’язки
піддаються математичній обробці і виведенню універсальних законів.
Складність вивчення систем «людина — Життєве середовище» зумовлюється
також і тим, що ці системи є багаторівневими, містять у собі позитивні,
негативні та гомеостатичні зворотні зв’язки і мають багато емерджентних
властивостей.

1. Людина як один з головних елементів

системи “людина – навколишнє середовище”

Людина є одним з eлeмeнтiв зазначеної системи, в якій під терміном
«людина» — розуміється не лише одна істота, індивід, а й група людей,
колектив, мешканці населеного пункту, регіону, країни, суспільство,
людство загалом.

Хоч основним об’єктом вивчення безпеки життєдіяльності є зв’язки у
системі «людина — життєве середовище», у центрі уваги перебуває людина
як самоціль розвитку суспільства.

Залежно від того, що ми розуміємо під терміном «людина» в системі
«людина — життєве середовище», визначається рівень цієї системи, що
Детально буде проаналізовано далі.

Життєве середовище — другий елемент системи «людина — життєве
середовище». Життєве середовище є частиною Всесвіту, де перебуває або
може перебувати в даний час людина і функціонують системи її
життєзабезпечення.

У цьому розумінні воно не має постійних у часі і просторі кордонів, його
межі визначаються передусім рівнем системи, тобто тим, що в даному разі
розуміється під терміном «людина».

Організм людини — це сукупність тілесних (соматичних) і фізіологічних
систем: нервової, серцево-судинної, кровообігу, травлення, дихання,
сенсорної, опорно-рухової та ін. Однією з найважливіших систем людини є
нервова система, що пов’язує між собою всі системи і частини тіла в
єдине ціле. Центральна нервова система бере участь у прийомі,
опрацюванні та аналізі будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього
і внутрішнього середовищ. При виникненні перевантажень на організм
людини нервова система визначає ступінь їхнього впливу і формує
захисно-адаптаційні реакції. Антропологи і фізіологи відзначають
надзвичайно важливу фізіологічну особливість людського організму; його
великі потенційні і часто незатребувані життям можливості.

2. Реакції та інші складові адаптації людини

до навколишнього середовища

Еволюція забезпечила людський організм високими резервами стійкості та
надійності, що зумовлено взаємодією всіх систем, цілісністю,
спроможністю до адаптації і компенсації у всіх ланках і станом відносної
динамічної стабільності. Достатньо навести декілька прикладів.
Насамперед це стосується людського мозку. Одні дослідники вважають, що
він використовується на 2-3%, інші — на 5-6% потенційних можливостей.
Запас міцності «конструкції людини» має коефіцієнт 10, тобто організм
людини може витримувати навантаження в 10 разів більші, ніжу практичній
діяльності. Серце людини є органом кровообігу; воно протягом усього
життя чинить більш 109 скорочень, у той час як найсучасніша система
забезпечує 10і, тобто в 100 разів менше. .

З наведених прикладів видно, що резерви організму людини надзвичайно
високі. Це дає можливість виживати людині як біологічному виду в
складних умовах. У результаті своєї бурхливої трудової діяльності людина
на рубежі третього тисячоліття досягла величезних успіхів у перетворенні
навколишнього світу. Проте досягнення людини в області науки, техніки,
виробництва при створенні комфортних умов життя призвели до утворення
нових видів небезпеки та до деградації резервів організму людини.

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає
всі його різноманітні сторони за допомогою сенсорної системи чи органів
чуття.

З позицій безпеки життєдіяльності .особливо важливим є те, що органи
чуття сприймають і сигналізують про різноманітні види і рівні небезпеки.
Наприклад: людина бачить на своєму шляху автомобіль, що рухається, і
відходить убік; шум грому, що наближається, змушує людину сховатися, — і
таких прикладів можна навести безліч. Отримана інформація передається в
мозок людини; він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди
виконавчим органам. Залежно від характеру одержуваної інформації, її
цінності буде визначатися наступна дія людини. Водночас, для з’ясування
засобів відображення у свідомості людини об’єктів і процесів, що
відбуваються в зовнішньому середовищі, необхідно знати, яким чином
улаштовані органи чуття, і мати уявлення про їх взаємодію.

Історія науки про закономірності і механізми формування органів чуття
пройшла довгий шлях свого розвитку й зумовлена складним, комплексним
характером цих знань. Комплексний підхід до вирішення цих проблем
пояснюється тим, що для розуміння засобів відображення зовнішнього світу
необхідно мати знання з різних наук: анатомії, фізіології, психології,
біофізики, біохімії і навіть таких фундаментальних наук, як фізика,
хімія і математика.

Сучасний етап розвитку фізіології органів чуття пов’язаний з іменами
таких учених, як І.М.Сєченов (1829—1905) та І.П.Павлов (1849—1936).
І.П.Павлов розвинув працю І.М.Сєченова про рефлекси головного мозку,
створив вчення про аналізатори як про сукупність нервово-рецепторних
структур, що забезпечують сприйняття зовнішніх подразників,
трансформацію їхньої енергії у процес нервового збудження і проведення
його в центральну нервову систему. На думку І.П. Павлова, будь-який
аналізатор складається багатьох частин: периферичної (або рецепторної),
провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні
процеси за оцінкою біологічної значимості подразника.

Сучасна Наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже близьких
за значенням: «органи чуття», «аналізатори», «аферентні системи»,
«сенсорні системи», що часто розглядаються як рівнозначні.

У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність
функцій, розрізняють вісім аналізаторів. Проте в системі взаємодії
людини з об’єктами навколишнього середовища головними або домінуючими
при виявленні небезпеки все ж таки виступають * зоровий, * слуховий та *
шкірний аналізатори. Інші виконують допоміжну, або доповнюючу, функцію.
Водночас необхідно враховувати, також і ту обставину, що в сучасних
умовах є ціла низка небезпечних чинників, що створюють надзвичайно
важливу біологічну дію на людський організм, але для їхнього сприйняття
немає відповідних природних аналізаторів. Це насамперед стосується
іонізуючих випромінювань і електромагнітних полів надвисоких діапазонів
частот (так звані НВЧ-випромінювання). Людина не спроможна їх відчути
безпосередньо, а починає відчувати лише їх опосередковані'(переважно
дуже небезпечні для здоров’я) наслідки. Для усунення цієї прогалини
розроблені різноманітні технічні засоби, що дозволяють відчувати
іонізуюче випромінювання, «чути» радіохвилі та ультразвук, «бачити»
інфрачервоне випромінювання тощо.

* Аналізатори — це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і
центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз
інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так
і всередині самого організму.

Види аналізаторів у людини: руховий, зоровий, слуховий, смаковий,
нюховий, шкірний, вестибулярний, вісцеральний.

Структура аналізатора:

Рецептори (сприймають утвір)

Чутливі нейрони

Ділянки кори головного мозку.

Усі аналізатори в принциповому структурному відношенні однотипні. Вони
мають на своїй периферії апарати, що сприймають подразники, — рецептори,
в яких і відбувається перетворення енергії подразника в процес
збудження. Від рецепторів по сенсорним (чуттєвим) нейронам і синапсам
(контактам між: нервовими клітинами) імпульси надходять у центральну
нервову систему.

Розрізняють такі основні види рецепторів: * механорецептори, що
сприймають механічну енергію: до них належать рецептори слухової,
вестибулярної, рухової, частково вісцеральної чутливості; *
хеморецептори — нюховий, смаковий; * терморецептори, що мають шкірний
аналізатор; * фоторецептори — зоровий аналізатор та інші види. Кожен
рецептор виділяє з множини подразників зовнішнього і внутрішнього
середовища свій адекватний подразник. Цим і пояснюється дуже висока
чутливість рецепторів.

Усі аналізатори завдяки своїй однотипній будові мають загальні
психофізіологічні властивості.

Властивості аналізаторів

надзвичайно висока чутливість до адекватних подразників

наявність абсолютної, диференційної та оперативної межі

чутливості до подразника

спроможність до адаптації

спроможність тренування

спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії
подразника

перебування у наступній взаємодії один за одним

Чутливість аналізаторів близька до теоретичної межі й у сучасній техніці
поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична
інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подразника, вплив якої дає
відчуття.

Абсолютна межа чутливості має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна
межа чутливості — це мінімальна величина подразника що викликає
чутливість. Верхня абсолютна межа — максимально допустима величина
подразника, що не викликає в людини біль. Диференційна чутливість
визначається найменшою величиною подразника, яка, дає можливість відчути
його зміну. Це положення вперше було введено німецьким фізіологом
А.Вебером і кількісно описано німецьким фізиком Г. Фехнером.

Спроможність до адаптації — це можливість пристосовувати рівень своєї
чутливості до подразників. При високих інтенсивностях подразників
чутливість знижується і, навпаки, при низьких — підвищується.
Спроможність тренуватися виражається як у підвищенні чутливості, так і в
прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух,
чуттєві органи дегустаторів і тощо). Спроможність певний час зберігати
відчуття після припинення дії подразника полягає в тому, що людина може
відновити у серій свідомості на коротку мить побачену характеристику або
почуті звукові інтонації. Така «інерція» відчутті? визначається як
наслідок. Тривалість послідовного образу сильно залежить від
інтенсивності подразника і навіть у деяких випадках обмежує можливість
аналізатора. Відомо, що навколишній світ багатогранний і лише завдяки
властивості аналізаторів взаємодіяти один з одним відбувається повне
сприйняття людиною об’єктів і явищ зовнішнього середовища.

3. Психічні реакції людини, які забезпечують

життєдіяльність людини

Людина як жива істота має дві найхарактерніші складові: організм і
психіку.

Організм як біофізіологічну систему ми, розглянули раніше.

Психіка — це властивість нервової системи, завдяки якій:

> здійснюється зв’язок із зовнішнім світом;

> координується робота всього організму;

> організмі діє у відповідь на подразнення сигналів (рефлекс).

Нервова система — це сукупність структур в організмі, яка об’єднує
діяльність усіх органів і систем і забезпечує функціонування організму
як єдиного цілого в його постійній взаємодії із зовнішнім середовищем.

Функції нервової системи:

Сприймає зовнішнє і внутрішнє подразнення

Аналізує і перетворює сприйняту інформацію

Координує фінкції організму.

Наявність мозку, нервових систем, ендокринних залоз дає можливість
організму реагувати на внутрішні або зовнішні ситуації таким чином, щоб
бути готовим до можливих змін. Поведінка людини дає певне уявлення про
інформацію, яку вона отримала із зовнішнього світу або від свого
організму за допомогою органів чуття. Зв’язок між відчуттям і поведінкою
встановлюється переважно в певних ділянках кори головного мозку і,
залежно від подразника, відбувається адекватна дія організму — рефлекс.
Рефлекси можуть бути двох видів — безумовні і умовні.

*Безумовні рефлекси — це стереотипи поведінки, набуті людиною у
постійних умовах зовнішнього середовища, які формувалися в процесі всієї
попередньої історії розвитку і передаються у спадковість.

* Умовні рефлекси — це поведінка, яку набувають у результаті навчання
або у разі дій, які часто повторюються, особливо якщо послідовність їх
виконання довго залишається незмінною. Це дозволяє виконувати ці дії в
напівавтоматичному режимі. Такі дії називають динамічним стереотипом.

Однією з фундаментальних властивостей центральної нервової системи є її
здатність створювати осередки гальмування і осередки активності
(домінанти). Здатність до довготривалої активної праці і протидії втомі
залежить від індивідуальної витривалості нервової системи по відношенню
до збуджувального та гальмівного процесів, тобто від її сили. Від сиди
нервової системи залежить також * здатність до екстреної мобілізації в
аварійній ситуації; * здатність успішно діяти, не зважаючи на
відволікаючі фактори. Від рухомості і лабільності нервової системи, від
урівноваженості нервових процесів залежить така важлива якість безпеки,
як * здатність до переключення уваги і до швидкого реагування на
небезпечні сигнали.

Якби була можливість наочно порівняти сучасну людину з людьми, які жили
20-30 тис. років тому, то можна було б помітити, що за цей період людина
зовні майже не змінилася. Більше того, деякі фізичні якості людини,
можливо, навіть погіршилися: знизилася гострота зору і слуху, не стало
колишньої сили, витривалості. І незважаючи на все це, людина за минулий
період пройшла шлях від першої кам’яної сокири до польоту в космос.

Усе це пояснюється специфікою еволюційного розвитку людини: він
відбувався головним чином у психіці. Розвиток психіки — це результат
еволюції нервової системи: під впливом навколишнього середовища
ускладнюється нервова система.

*Психіка — це здатність мозку відображати об’єктивну дійсність у формі
відчуттів, уявлень, думок та інших суб’єктивних образів об’єктивного
світу. Психіка людини проявляється у таких трьох видах психічних явищ:
психічні процеси, психічні стани, психічні властивості.

* Психічні процеси — це короткочасні процеси отримання, переробки
інформації та обміну нею (наприклад відчуття, сприйняття, пам’ять і
мислення, емоції, воля тощо).

* Психічні стани відображають порівняно тривалі душевні переживання, що
впливають на життєдіяльність людини (настрій, депресія, стрес).

* Психічні властивості — сталі душевні якості, що утворюються у процесі
життєдіяльності людини і характеризують її здатність відповідати на
певні дії адекватними психічними діями (темперамент, досвід, характер,
здібності, інтелект тощо).

Психіка людини тісно пов’язана з безпекою її життєдіяльності. Небезпеки,
які впливають на людину, не можна розцінювати ані як подію, яка
породжена тільки зовнішньою стимулюючою ситуацією, ані як результат
рефлекторної реакції організму людини на Неї. Вплив цих небезпек
зумовлюється психофізіологічними властивостями людини.

Дослідами встановлено, що у 70% нещасних випадків, що трапляються у
сфері виробництва, винуватцями є самі люди.

Звідси постає принципово важливе питання: чому люди, яким від народження
притаманний інстинкт самозахисту, самозбереження, так

часто стають винуватцями своїх ушкоджень? Якщо людина психічно
нормальна, то вона без причини ніколи не стане прагнути ушкоджень.
Причини, як показує досвід, залежать від безлічі різноманітних факторів
і їх комбінацій.

Причинами можуть бути внутрішні фактори індивідуальні психологічні або
фізіологічні властивості, порушення емоційного стану, недостатність
знань і досвіду) або фактори зовнішнього середовища. Отже, ті чи інші
психологічні властивості людини (внутрішні фактори) впливають на її дії,
вчинки, поведінку в процесі життєдіяльності.

Всім живим істотам притаманна перша сигнальна система — реакція на
подразнення органів чуття (дотик, нюх, смак, зір, слух). Та тільки
людина має другу сигнальну систему, таку як реакцію на слова,
словосполучення, які вона чує, бачить або промовляє. Саме ці рівні
розвитку нервової системи і визначають типи поведінки людини. Людині
притаманні такі види поведінки: інстинкт, навички, свідома поведінка.

* Інстинктивна поведінка — це дії, вчинки, які успадковуються видом
«Homo sapiens». На цьому рівні концентрується вся інформація,
нагромаджена у ході еволюції людства. До відомих дій та вчинків
інстинктивної поведінки людини належать ті, які пов’язані з
самозбереженням, продовженням роду тощо.

* Поведінка за навичками — це дії, які склалися і застосовуються у
навчанні до автоматизму або шляхом спроб і помилок, або шляхом
тренувань. Як наслідок людина виробляє навички, у неї формуються звички
і під контролем свідомості (тренування), і без нього (спроби і помилки).

* Свідома поведінка — найвищий рівень психічного відображення дійсності
та взаємодії людини з навколишнім світом,- що характеризує її духовну
активність у конкретних історичних умовах. Розрізняють свідомість
конкретної людини і її самосвідомість. Результат першої — це знання
конкретної людини про світ, а другої — знання людини про саму себе, свої
реальні та потенційні можливості. Індивідуальна свідомість спрямовується
як на зовнішній, так і на внутрішній світ. Такі показники
самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення, є
вершиною розвитку особистості. Інстинкти і навички можуть певним чином
впливати і на свідому поведінку, але остання, безперечно, може керувати
і навичками, і гальмувати інстинкти. Отже, поведінка, дії, вчинки людини
є похідними від її психіки.

Список використаної літератури:

Основни безпеки життєдіяльності / За ред. Коваленка Р.В. – К., 2000.

Смірнов С.А. Людина і довкілля. – Львів, 2001.

PAGE

PAGE 9

Похожие записи