РЕФЕРАТ

на тему:

Фізико-хімічна характеристика

та використання грунтів Лісостепу

Лісостепова зона — це природна зона помірного поясу, для якої
характерне чергування лісової і степової рослинності. Ґрунти формуються
за умов несталого зволоження, за яких підзолистий процес ґрунтотворення
поєднується з дерновим. Найпоширенішими ґрунтами в зоні є чорноземи та
сірі опідзолені. Маючи високу природну родючість, вони є основним
об’єктом сільськогосподарського використання. Ґрунти інших типів
(солонцюваті, болотні і підзолисті) займають незначні площі.

Чорноземи — найродючіші ґрунти в Україні. Вони характеризуються
диференціацією профілю (через відсутність розподілу колоїдів, як це
спостерігається в підзолистих ґрунтах), сприятливою для розвитку рослин
слабокислою або нейтральною реакцією ґрунтового розчину, добрими
фізичними властивостями, високим вмістом поживних поживні речовини.

За вмістом гумусу чорноземні ґрунти бувають поділяють на малогумусні
(3-5%) і середньогумусні (понад 6%). У південній смузі переважають
чорноземи типові. Чим важчий гранулометричний склад ґрунту, тим вищий
вміст гумусу. Отже, характерною ознакою чорноземних ґрунтів є
нагромадження великої кількості стійких гумусових сполук. У метровому
шарі ґрунту їх міститься 400-600 т/га. Вміст валового азоту в чорноземах
становить 0,2-0,5%, Р2О5 — 0,15-0,30 і К20 — близько 2,0-2,5%. Глибокий
гумусовий горизонт із зернисто-грудкуватою структурою обумовлює
сприятливі водно-повітряні властивості чорноземних ґрунтів — добру
водопроникність, високі вологоємність і аерацію. Чорноземи мають також
високу вбирну здатність (30-40 мг·екв/100 г ґрунту).

Чорноземи типові мало- і середньогумусні добре насичені кальцієм і
магнієм, реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної (рН
=6,0…6,7), в карбонатних рН=6,8…7,0. У вилугованих відмінах
кислотність водної витяжки дещо вища.

За гранулометричним складом чорноземи поділяють на супіщані, легко-,
середньо- і важкосуглинкові. Залежно від характеру ґрунтоутворюючих
порід їх поділяють на чорноземи на лесах і на лесовидних суглинках.
Гранулометричний склад чорноземів, що залягають у північному Лісостепу,
є більш легким. За ступенем окультурення вони бувають слабко-, середньо
і добреокультурені. Такий умовний поділ за окультуренням проведено
згідно з агрохімічними аналізами, а також на основі обліку змін фізичних
і фізико-хімічних властивостей.

Чорноземи типові поділяють на мало- і середньогумусні. Кількість
мулистих частинок збільшується. Ці ґрунти добре оструктурені, насичені
гідроксидами кальцію і магнію. Реакція ґрунтового розчину нейтральна або
слабокисла. Гумусовий шар досягає близько 85-100 см. Чорноземи
вилуговані є малоструктурними і за гранулометричним складом переважно
крупнопилувато-легкосуглинковими. Вони залягають на знижених елементах
рельєфу, де сильніше промиваються і вилуговуються. У зв’язку з цим
погіршуються їхні фізичні та біологічні властивості, що перешкоджає
нормальному розвитку рослин. У чорноземах вилугованих зменшується вміст
гумусу, зростає кислотність ґрунтового розчину через вимивання
карбонатів і заміну іонів Са2+ і Mg2+ на іони Н+.

Чорноземи переважають у ґрунтовому покриві Лівобережного Лісостепу
України, а в Правобережному більші площі займають сірі лісові ґрунти з
кислою реакцією. Серед них поширені світло-сірі, темно-сірі і чорноземи
опідзолені (табл. 3.1, 3.2).

Сірі опідзолені ґрунти поширені в Лісостепу і на Поліссі. За ступенем
опідзолення їх виділяють слабко- середньо- і сильноопідзолені. Вони
мають всі ознаки малонасичених основами і малоструктурних ґрунтів. Через
низьку структурність і несприятливі водно-повітряні властивості при
оранці утворюються брили. Вони швидко осідають після обробітку і легко
запливають.

Глибина гумусового елювіального горизонту становить 25-30 см. Нижче
розміщені ущільнений ілювіальний горизонт і ґрунтоутворююча порода або
лес. Глибина залягання карбонатів становить 80-170 см. За
гранулометричним складом ці ґрунти суглинкові. Вміст гумусу в середньому
досягає 1,2-2,4%, рН сольової витяжки близько 5,5, гідролітична
кислотність 1,7-2,8 мг·екв/100 г ґрунту, сума увібраних основ 4,0-17,3
мг·екв/100 г ґрунту, ступінь насиченості основами — 69,5-88 %.

Вміст поживних речовин у цих ґрунтах невисокий. Азоту недостатньо,
кількість його залежить від вмісту гумусу. Ступінь забезпеченості
ґрунтів фосфором і калієм середній.

Темно-сірі опідзолені ґрунти. Гумусово-елювіальний горизонт цих ґрунтів
становить 50-60 см, карбонати залягають з глибини 110-150 см. За
гранулометричним складом вони легко- і середньосуглинкові. Вміст гумусу
становить 2,3-3,5%, сума увібраних основ — 10-25 мг·екв/100 г ґрунту,
ступінь насиченості основами 75-90%, реакція ґрунтового розчину
слабкокисла (рН=5,5…6,5). Ступінь забезпеченості ґрунтів поживними
речовинами середній. Реградовані ґрунти. Темно-сірі опідзолені ґрунти,
чорноземи опідзолені, реградовані ґрунти поширені в Лісостепу. Серед них
переважають легко- і середньосуглинкові. Внаслідок процесу реградації в
цих ґрунтах підвищилась лінія залягання карбонатів, пухкішим став
ілювіальний горизонт, збільшився вміст гумусу, підвищилось насичення
основами порівняно з темно-сірими та опідзоленими чорноземами.

Чорноземи залишково-солонцюваті і глибокі залишково-солонцюваті поширені
в Лісостепу. За гранулометричним складом це середньо- і легкосуглинкові
ґрунти. Кількість гумусу в них становить 3,3-4,2%, ступінь насичення
основами високий (91,6-93,9%). Рухомими формами поживних речовин
забезпечені помірно. Реакція ґрунтового розчину слаболужна.

3.1. Фізико-хімічні показники основних ґрунтів Лісостепу

Лучні ґрунти. Вони поширені переважно у зниженнях з високим рівнем
підгрунтових вод. За гранулометричним складом переважають середньо- і
легкосуглинкові ґрунти. Кількість гумусу в них становить 3,9-7,5 %.
Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної або слаболужної.
Забезпечення лучних ґрунтів азотом добре і помірне, фосфором — помірне,
калієм — добре і помірне.

Таблиця 3.2. Фізико-хімічні показники основних ґрунтів Лісостепу

Сільськогосподарське використання ґрунтів Лісостепу. Застосування
органічних добрив значно підвищує врожайність сільськогосподарських
культур на всіх ґрунтах Лісостепу. На чорноземах опідзолених і сірих
лісових ґрунтах з підвищеною кислотністю внесення добрив слід поєднувати
з вапнуванням, а на содових солончаках, солонцях і солонцюватих ґрунтах
— із гіпсуванням.

Важливим завданням сільськогосподарського виробництва є максимальне
використання запасів потенційної родючості чорноземних ґрунтів. Основні
шляхи його вирішення -раціональні способи обробітку, нагромадження і
правильне використання вологи, внесення добрив, поліпшення структури,
вирощування високоврожайних культур.

Дефіцит рухомого азоту спостерігається навесні, особливо на опідзолених
та вилугуваних чорноземах, внаслідок тривалого прогрівання і
сповільнення процесу нітрифікації. Тому використання азотних добрив
(навесні у вигляді підживлень) підвищує врожайність
сільськогосподарських культур.

Чорноземні ґрунти містять малорухомі форми фосфору (органічні сполуки з
кальцієм, оксидами заліза та алюмінію). Тому всі чорноземи реагують на
добрива з водорозчинною формою фосфору. На опідзолених і вилугуваних
чорноземах з високою гідролітичною кислотністю досить ефективним є
використання фосфорних добрив, зокрема фосфоритного борошна.

Ефективність гною знижується від чорноземів Лісостепу до південних
чорноземів Степу внаслідок погіршення умов зволоження. Тому в
чорноземній зоні з чітко вираженим дефіцитом вологи (звичайні і південні
чорноземи) для підвищення ефективності органічних добрив їх
використовують у добре розкладеному стані, зволожують і глибоко
заорюють.

Мобілізація й раціональне використання потенційної родючості чорноземних
ґрунтів потребує активізації мікробіологічних процесів, правильного
обробітку в поєднанні із заходами поліпшення водного режиму.

Інтенсивність руйнування та деградації ґрунтів, стан яких визначає не
тільки ефективність агропромислового комплексу, здоров’я довкілля в
цілому, а й рівень національної безпеки та економічної незалежності
країни, прискорено зростає. Як відмічає професор С.Ю. Булигін, вона
обумовлена такими процесами:

Дегуміфікація (від 0,6 до 1,0 т/га щорічно; 0,4% в середньому втрачено
за останні 35-40 років (3,5 і 3,1 — відповідно у 1960 і 1996 роках);

Еродованість (до 40% від загальної площі країни). Щорічно змивається
більш як 500 млн. т ґрунту, з якими втрачається 24 млн. т гумусу, 1 млн.
т азоту, 700 тис. т фосфору, 10 млн. т калію. Площа еродованих земель
щорічно збільшується більш як на 80 тис. га. Повний збиток від ерозії
вже перевищує 10 млрд. умовних одиниць за рік;

Від’ємний баланс елементів живлення (досягає 100 кг/га і більше);

Переущільнення (майже на всій площі ріллі);

Забруднення (до 20% земель, особливо міських, приміських та
індустріальних районів мають вміст елементів, що перевищує чи дорівнює
МДР;

Меліорація зрошуваних ґрунтів — підтоплено до 500 тис. га, осолонцьовано
і засолено до 10 млн., осушені ґрунти — близько 800 тис. га покинутих
земель (деградованих, кислих, зарослих чагарниками), кислі орні ґрунти —
4 451 тис. га, солонці й солонцеві землі — 3 986 тис. га.;

Відсутність стратегії землекористування і охорони земель, порушення
законів землеробства, екологічної рівноваги, нехтування концепцією
сталого землекористування;

Відсутність дієвих національної, галузевих і регіональних програм;

Фетишизація форм власності на землю і нехтування технологіями
раціонального використання земель (ніяка, навіть найпрогресивніша
приватна форма власності не замінить технологій вирощування культур і
охорони ґрунтів);

Екстенсивність використання земель, засміченість полів, низька
ефективність використання меліорованих земель (близько 6,0 млн. га),
луків, пасовищ, заплавних земель.

Відсутність протягом останніх 8 років будь-яких конкретних кроків щодо:

виведення частини земель з обробітку, адже площа ріллі надмірна і

необґрунтована ні з економічної, ні з екологічної точки зору;

консервація деградованих земель;

впровадження агролісомеліоративних заходів, гідротехнічних

меліорацій, реконструкції осушувальних і зрошувальних систем,

хімічних меліорацій;

рекультивації;

розширення природно-заповідних територій (табл. 3.3).

Відсутність налагодженої постійно діючої інформаційної системи про стан
і динаміку ґрунтів (моніторинг) навіть у зонах із кризовим станом;

Відсутність ефективних екологічних важелів у землекористуванні,
недосконалість нормативно-правової бази;

Відсутність стабільного й ефективного механізму фінансування заходів із
охорони земель;

Галузевий підхід до використання земель, розпорошеність землі за різними
власниками, зниження рівня керованості в землекористуванні.

Першочергові заходи:

зменшити площі в обробітку на 8-10 млн. га. Сьогодні триває процес
безсистемного виведення орних земель, що є дуже негативним явищем;

у найближчі роки досягти хоча б простого відтворення родючості ґрунтів,
насамперед щодо гумусу, азоту, фосфору й калію;

3.3. Середньорічні обсяги робіт з підвищення родючості ґрунтів*

відновити практику розробки щорічних планів підвищення родючості ґрунтів
(від країни в цілому до конкретного поля) і вважати їх обов’язковою
складовою частиною бізнес-плану господарства незалежно від форми
власності;

для запобігання ерозії і деградації ґрунтів необхідно відновити і
розширити дослідження зі створення у регіонах мережі базових моделей
господарств;

створити мережу ґрунтового моніторингу на базі інститутів УААН та ВНЗ;

прийняти Закон «Про охорону земель і родючість ґрунтів», передбачивши
організацію Державної служби охорони ґрунтів та здійснення державного
контролю за раціональним використанням земельних ресурсів, розробку
заохочувальних, організаційних та пільгових умов із метою запобігання
ерозії та іншим процесам деградації ґрунтів;

розробити Національну програму охорони земель до 2010 р. і наступні
роки;

створити нову Карту ґрунтів України на сучасному рівні як
науково-теоретичну та науково-практичну основу раціонального
землекористування і земельно-товарних відносин.

Тобто мова йде про систему заходів постійної дії: полезахисні лісосмуги,
дороги, гідротехнічні споруди, інфраструктура безпечного скидання
поверхневого стоку тощо. Це своєрідний каркас (фундамент)
ґрунтоохоронного і екологічно збалансованого агроландшафту. Формування
екологічно сталих агроландшафтів (АЛ) є не лише процесом створення
протиерозійних систем для пригнічення ерозійних процесів, а й глобальним
стратегічним системним напрямком, який спроможний поєднати в собі знання
й управління всіма складовими елементами ландшафтної сфери
життєзабезпечення людства.

Найбільш високий валовий вміст нікелю виявлено в ґрунтах Житомирської,
Київської, Черкаської, Чернівецької областей та Донецько-луганського
регіону (25-50 мг/кг ґрунту при МДР 50 мг/кг), де можна отримати
відносно безпечний урожай толерантних до нікелю сільськогосподарських
культур, але в обмеженій кількості. Безпечними є землі
сільськогосподарських угідь Волинської, Полтавської, Вінницької і
частково інших областей з рівнями забруднення 5-10 і 10-15 мг/кг ґрунту.
Тут можна отримувати рослинну сировину, цілком придатну для виробництва
продуктів дитячого харчування. Ґрунти із середнім рівнем забруднення
нікелем (15-25 мг/кг) розповсюджені переважно в Чернігівській, Сумській,
Запорізькій, Івано-Франківській, Рівненській та Закарпатській областях.

Аналогічна закономірність спостерігається у забрудненні ґрунтів цинком і
кобальтом, МДР яких дорівнює 300 і 50 при відповідних кларках (валовому
фоновому вмісту кожного з елементів 50 і 8 мг на 1 кг ґрунту). Загальним
для цих трьох важких металів (Вм) є те, що на більшій частині території
України вміст їх у ґрунті не перевищує МДР.

Найбільшу стурбованість викликає ситуація із забрудненням ґрунтів
свинцем, який навіть у незначних концентраціях токсичний для людини. МДР
свинцю становить 32, кларк — 10 мг/кг ґрунту. На значній частині
території України середній вміст свинцю знаходиться на рівні МДР або її
перевищує (Волинська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Київська,
Чернігівська, Харківська, Луганська, Донецька, Херсонська, Миколаївська,
Запорізька області). І лише чверть площі сільськогосподарських угідь із
вмістом Рb від 4-8 до 8-12 мг/кг ґрунту придатна для виробництва
продуктів дитячого харчування.

На межі санітарно-гігієнічної безпеки або з деяким перевищенням гранично
допустимих параметрів склалася ситуація відносно міді, вміст якої в
ґрунтах Закарпатської, Волинської, Житомирської, Чернігівської,
Київської та інших областей знаходиться в інтервалі 65-320 мг/кг при
фоновому вмісті — 20 і МДР — 100 мг/кг ґрунту.

Забруднення хромом не перевищує МДР, але в Донбасі, Харківській,
Запорізькій і Чернівецькій областях його рівень найвищий — 25-80 мг/кг.
Викладені відомості дають лише загальне уявлення про
санітарно-гігієнічний стан сільськогосподарських земель у зв’язку із
забрудненням їх ВМ. Ця інформація потрібна для визначення екологічно
безпечних сировинних зон на першому етапі робіт, коли необхідно
враховувати низку інших відомостей і знань. Наприклад, межу нетоксичної
дії конкретного забруднювача на рослину встановити складно через те, що
в реальних умовах завжди має місце поліелементне забруднення, антагонізм
і синергізм іонів, різний гранулометричний склад, вміст гумусу,
неоднакова вбирна здатність і кислотність ґрунту, які дуже сильно
впливають на розчинність сполук ВМ, процеси трансформації та надходження
їх в рослини. Експериментально доведено, що у чорноземів важкого
гранулометричного складу з нейтральною реакцією ґрунтового розчину
коефіцієнт дифузії ВМ у 2-3 рази нижчий, ніж у дерново-підзолистих
піщаних та супіщаних ґрунтів з низьким вмістом гумусу та кислою реакцією
середовища. Тому в чорноземній зоні ймовірність забруднення врожаю та
зниження продуктивності сільськогосподарських культур, очевидно, буде
нижча порівняно із зоною Полісся.

При однаковому вмісті ВМ у різних ґрунтах для визначення токсичності
того чи іншого елемента можна скористатися оціночним критерієм, який
обчислюють за співвідношенням між сумою обмінних основ і вмістом у
ґрунті важкого металу (Г.А.Євдокимова, 1990):

В цілому для ґрунтів, але без урахування їх гранулометричного складу,
вмісту гумусу, кислотності і буферності, оціночні нормативи наведені в
таблиці 3.4.

3.4. Кларки і МДР важкий металів у ґрунтах (за даними Н.А. Черних,
В.Ф. Ладоніна, 1995)

Зрозуміло, що реакція сільськогосподарських культур на забруднення
ґрунтів важкими металами неоднакова. Найбільш толерантні до них озиме
жито, озима пшениця, овес, ячмінь. Найбільш високий адаптивний потенціал
має жито, а найбільш низький — ячмінь. Екологічно безпечний урожай
зернових колосових культур формується при вмісті у ґрунті важких металів
на рівні 1-2 кларків або меншому вдвічі МДР. Лише на фоні 5-6 кларків
спостерігається пригнічення росту рослин, знижується їх продуктивність і
якість продукції. Характерно, що найбільша кількість ВМ у цієї групи
культур накопичується в кореневій системі та вегетативних органах.
Соняшник і кукурудза витримують забруднення ґрунту важкими металами до 4
кларків або 1,0-1,5 МДР. Але оптимальні умови вирощування, як і для
зернових колосових культур, створюються при їх фоновому вмісті 1-2
кларки або менше 0,5 МДР (табл. 3.5).

3.5. Класифікація ґрунтів за вмістом важких металів та наслідками
забруднення (за даними В.І. Кисіля, 1997)

Найсильніше потерпають від ВМ картопля та цукрові буряки. При валовому
вмісті більше 3-х кларків (>1,0 МДР) вони не спроможні сформувати
повноцінний урожай. Оптимум для них коливається в межах 1-2 кларків.

Культури, урожай яких використовується як сировина в технічних цілях,
наприклад льон-довгунець, можна вирощувати при вмісті важких металів у
ґрунті від 3 до 6 кларків. Проте їх оптимум знаходиться в межах 1-3, що
відповідає 0,5-1,0 МДР.

Оцінюючи екотоксикологічний стан ґрунтів за вмістом ВМ, слід зважити на
ту обставину, що нині проектно-розвідувальні станції хімізації
сільського господарства України мають дані лише щодо шести токсичних
елементів — Zn, Cd, Pb, Cu, Cr, Hg, визначаються як рухомі їхні форми в
ґрунті, так і валовий вміст у рослинних зразках. Тому наводимо
відповідні нормативи (табл. 3.6).

3.6. Максимально допустимий рівень вмісту важких металів у ґрунтах і
рослинній продукції (за даними В.І.Кисіля, 1997)

Резюмуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що територія вважається
придатною для одержання екологічно безпечної продукції, якщо вміст у
ґрунтах валових і рухомих форм ВМ знаходиться на рівні кларку або не
перевищує МДР. На таких землях можна одержати максимально можливий
високоякісний урожай.

З підвищенням ступеня забруднення знижуються не тільки якісні показники,
але й продуктивність сільськогосподарських культур. На помірно
забруднених ґрунтах зниження врожайності може досягати 5-10%, на
середньо- та сильно- 30-35% і більше. В критичних ситуаціях мають місце
факти більш негативної, і навіть летальної дії ВМ на рослини, коли
захисний механізм останніх деформується або повністю руйнується. Тому
екологічний контроль необхідно проводити в першу чергу на землях
приміських зон і тих, що розташовані навколо великих промислових центрів
у радіусі до 20-25 км, а також біля автошляхів на відстані 450-500 м.

Згідно ДЕСТу 17.4.02-8.3 ВМ за ступенем екологічної безпеки для ґрунтів,
рослин, тварин і людини поділяються на три класи: до першого належать
високонебезпечні елементи (Аs, Сd, Нg, Se, Pb, Zn, F); до другого
середньонебезпечні (В, Со, Ni, Мо, Sb Сz); до третього малонебезпечні
(Ва, V, Мn, Sr).

Внаслідок Чорнобильської катастрофи значна територія України зазнала
радіоактивного забруднення. Погіршився екологічний стан понад 4,6 млн.
га сільськогосподарських угідь. Площа забруднених земель збільшується за
рахунок радіоактивних викидів 5-х нині діючих атомних електростанцій.
Існують також території з підвищеним природним радіаційним фоном. Отже,
є всі підстави вважати, що в наш час приблизно шоста частина
сільськогосподарських земель України має підвищену радіоактивність, що
створює великі проблеми практично в усіх галузях сільськогосподарського
виробництва. В першу чергу це стосується регіонів і господарств, де
переважають ґрунти легкого гранулометричного складу з низьким вмістом
гумусу та кислою реакцією ґрунтового середовища, тобто низькобуферні та
екологічно нестійкі. Вони мають підвищені коефіцієнти переходу
радіонуклідів із ґрунту в рослини, а потім трофічними ланцюгами
потрапляють в організми тварин і людини. За таких умов вся
сільськогосподарська продукція, в тому числі молоко, м’ясо, картопля,
овочі, фрукти, зерно, корми забруднюється радіоактивними елементами і
стає непридатною для вживання. Ситуацію ускладнила хімічна меліорація
забруднених ґрунтів, що проводилася надмірно високими дозами вапна з
метою зв’язування радіонуклідів. Але водночас із радіонуклідами
відбулося зв’язування мікроелементів і перетворення їх легкорозчинних у
воді і добре засвоюваних рослинами сполук у недоступну форму. Це й
обумовило виникнення проблеми мікроелементозів. Нестача мікроелементів
стала однією з основних причин зниження якості рослинної продукції та
виникнення ряду захворювань у людей і тварин. Але, на відміну від
радіонуклідного забруднення, проблему мікроелементозів можна подолати
застосуванням мікродобрив. Позбутися негативних наслідків підвищеної
радіації дозволяє радіологічний моніторинг, на підставі якого
обґрунтовують комплекс ефективних протирадіаційних заходів.

Чисельні дослідження підтверджують, що отримати екологічно безпечний
урожай можливо при щільності забруднення ґрунтів на рівні природного
фону або який не перевищує 1,0 Кі/км2 за цезієм-137 і 0,02 Кі/км2 за
стронцієм-90. На піщаних дерново-підзолистих і торфових ґрунтах із більш
високими, ніж у чорноземів, коефіцієнтами переходу радіонуклідів,
необхідно дотримуватись нормативів. Шляхом порівняння фактичних даних з
останніми визначають ступінь радіоактивної деградації земель та їхню
придатність для отримання екологічно безпечної продукції. Як свідчить
досвід, на недеградованих і слабодеградованих ґрунтах можливе отримання
придатної для дитячого та дієтичного харчування сировини. Це стосується
і тих 134 районів 11 областей України, що мають земельний фонд понад 7
млн. га угідь із щільністю забруднення радіоцезієм від 0,1 до 1,0 Кі/км2
(табл. 3.7).

3.7. Шкала деградованості ґрунтів за рівнем їх радіоактивного
забруднення (за цезієм-137)

Середньодеградовані ґрунти, щільність забруднення яких становить 1-3,
1-6 і 0,5ч2 Кі/км2 відповідно для дерново-підзолистих легких, важких і
торфових ґрунтів, не можуть забезпечити виробництво високоякісної
продукції. Тому, за вимогами ТДР-91, на них допускається вирощування
культур з низьким рівнем накопичення радіонуклідів при обов’язковому
застосуванні спеціального комплексу агротехнічних заходів. Вилучаються
із сільськогосподарського виробництва мінеральні ґрунти із щільністю
забруднення понад 15 Кі/км2, торфові — більше 4 Кі/км2.

Визначення екологічної придатності ґрунтів за вмістом залишкових
кількостей пестицидів слід розпочинати з оцінки рівня пестицидного
навантаження. Якщо за останні 5 років на території воно не перевищувало
3 кг/га, а в ґрунті і рослинній продукції вміст залишкових кількостей
пестицидів менший за МДР, вона вважається придатною для вирощування
екологічно безпечних урожаїв. Але норма 3 кг пестицидів на гектар є
умовним критерієм. З переходом до застосування сильно діючих препаратів
нового покоління він змінюється у бік зменшення. Тому основним
показником визначення рівня забруднення ґрунтів пестицидами є
максимально допустимий рівень, з яким порівнюють фактичний вміст у
ґрунті (або рослинах) залишкових кількостей пестицидів (табл. 3.8, 3.9).

3.8. Максимально допустимий рівень вмісту деяких пестицидів у ґрунті
та рослинній продукції

Перевищення фактичного вмісту пестициду відносно МДР є показником
екологічного неблагополуччя та непридатності ґрунтів для виробництва
безпечних урожаїв.

Похожие записи