.

Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. дис… д-ра іст. наук / О.В. Добржанський, Чернів. держ. ун-т ім. Ю

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4793
Скачать документ

Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича

На правах рукопису

Добржанський Олександр Володимирович

УДК: 947.785 “19” / “20”

Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

07.00.01 – історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Чернівці – 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича

Науковий консультант: д.і.н., професор Ботушанський Василь Мефодійович

Офіційні опоненти:
1. Сохань Павло Степанович – доктор історичних наук,
член-кореспондент НАН України, професор, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України
Макарчук Степан Арсентійович – доктор історичних наук,
професор, завідувач кафедри етнології Львівського державного університету ім. І.Франка

Юрій Михайло Федорович – доктор історичних наук, 07.00.01 – Історія України
Професор, завідувач кафедри соціально-економічних наук Чернівецького факультету Київського державного торговельно-економічного університету

Провідна установа – Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст., м. Київ

Захист відбудеться 18 червня 19999 р. 0 10 год. на з-асіданні спеуіалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому державному університеті ім. Ю.Федьковича за адресою: 274012, Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.

Автореферат розісланий 13 травня 1999 р.

Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради

к.і.н., доцент Карпо В.Л.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. В історії українського народу було чимало героїчних, славних сторінок, коли, незважаючи на несприятливі обставини, ризикуючи життям, наші предки захищали свою свободу, боролися проти соціального і національного гноблення. Чужоземне панування, яке розтягнулося на декілька століть, не зламало в народній свідомості віри у краще майбутнє, прагнення до визволення, встановлення справедливих порядків. У ХІХ – на початку ХХ ст. найважливішими факторами вітчизняної історії стали: формування модерної української нації, відстоювання законних політичних прав, боротьба за збереження та розвиток української мови, звичаїв, національної свідомості, утвердження почуття єдності всіх українських земель. В умовах бездержавності українцям довелося одночасно вирішувати і ті проблеми, які для інших народів уже були пройденим етапом, і ті, які ставило швидкоплинне життя. За таких обставин національна боротьба стала цементуючою силою, що об’єднувала розрізнені українські землі в єдине ціле. Це явище української історії заслуговує на докладне і всебічне вивчення. Не можна не погодитися зі словами відомого історика В.Сарбея: “Сьогодні проблеми історії українського національного руху від його зародження до наших днів висуваються на передній край дослідницької роботи фахівців історії України”.
Важливою складовою частиною національної боротьби українського народу ХІХ – початку ХХ ст. став національний рух українців Буковини. Понад чотириста років населення краю, потрапивши під владу Молдавії, було відірване від решти етнічного масиву українства. З 1774 р. ця територія перейшла до складу Австрійської держави. Українці Буковини стали своєрідним етнічним форпостом українського народу на південному заході, зазнаючи сильних асиміляційних впливів. Історичні та геополітичні обставини, що склалися тут, суттєво відрізнялися не тільки від тогочасного становища Наддніпрянщини, але й сусідньої Галичини і не були сприятливими для збереження етнічної самобутності українського населення. Та народ вистояв, зберіг рідну мову, стародавні звичаї, почуття етнічної єдності з іншими українськими землями. Як тільки склалися належні умови, українці Буковини піднялися на боротьбу за свої національні та політичні права, досягши за порівняно невеликий відрізок часу від середини ХІХ ст. до початку Першої світової війни значних успіхів у згуртуванні українського населення, піднесенні його національної свідомості.
Український національний рух на Буковині мав чимало особливостей, але разом з тим він розвивався як складова частина загальноукраїнського руху. Все це робить національну боротьбу українців Буковини надзвичайно цінною і важливою темою для розуміння співвідношення особливого та загального в розвитку загальноукраїнського національного руху. Дослідження проблеми має велике наукове значення, оскільки дає можливість вияснити особливості становлення та розвитку українського руху на окремій території, якій притаманні специфічні геополітичні, історичні, етнодемографічні умови, а також визначити внесок населення цього краю в загальноукраїнський суспільний поступ. Всебічне вивчення національного руху українців Буковини збагачує існуючі уявлення про складні процеси формування національної свідомості, виникнення українських суспільних течій та політичних партій, їхні програмні вимоги, про ставлення австрійської влади до національного руху, про діяльність найвизначніших його лідерів тощо. Воно дасть змогу побачити, як в умовах окремої багатонаціональної коронної землі Австрії (Австро-Угорщини) відбувалося становлення рушійних сил українського національного руху, як конкретизувалися його вимоги, як відбувався розвиток організаційних, політичних та культурно-просвітніх структур, які перешкоди доводилося долати і як відбувалася взаємодія з іншими українськими землями. Отже, національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – важлива сторінка української історії – має велике наукове та пізнавальне значення і вимагає поглибленого вивчення.
Чимало національних проблем, які вирішувалися в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., перегукуються з сучасними суспільними процесами. Дослідження їх дає можливість краще зрозуміти витоки явищ, які мають місце сьогодні. Їхня значущість не зменшилася з плином часу. Досвід, нагромаджений у ті роки, став вагомим надбанням скарбниці історичної пам’яті нашого народу, яку необхідно досліджувати і популяризувати.
Об’єкт дослідження – сукупність ідей, поглядів, форм і методів політичної, культурно-просвітницької, організаційної діяльності громадських структур та окремих особистостей, які уособлювали національний рух .
Предмет дослідження – національний рух українського населення Буковини в його історичному розвитку.
Мета роботи: на основі дослідження великої кількості нових документів і матеріалів дати узагальнюючу всебічну картину виникнення та розвитку національного руху українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як складової частини загальноукраїнського національного руху.
Об’єкт, предмет та мета роботи обумовили такі завдання:
– розкрити вплив соціально-демографічних чинників та політичних факторів на розгортання національного руху українців Буковини;
– визначити, як і за яких обставин зародився національний рух українців Буковини;
– з’ясувати головні етапи розвитку національного руху, зростання його організованості, ідейної та політичної значущості;
– показати діяльність українських суспільних течій, політичних партій, національно-культурних товариств, еволюцію їхніх теоретичних поглядів, програмних вимог, методів боротьби;
– дослідити вплив українського національного руху на суспільні процеси в краї, проведення соціально-економічних і політичних реформ;
– простежити взаємодію національного руху українців Буковини та інших українських земель;
– проаналізувати здобутки та упущені можливості українського національного руху на Буковині зазначеного періоду.
Методологічні засади роботи грунтуються на принципах історизму та об’єктивності. Для розв’язання дослідницьких завдань використано порівняльний, системно-структурний і проблемно-хронологічний методи. На нашу думку, саме ці методи давали найкращі можливості для виконання поставленої мети і завдань.
Територіальні рамки дослідження охоплюють окремий коронний край Австрії (Австро-Угорщини) герцогство Буковину. Тут склалися специфічні соціально-демографічні та суспільно-політичні умови для розвитку національного руху найчисленнішої етнічної групи населення краю – українців.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від кінця 50-х – початку 60-х років ХІХ ст., коли український національний рух на Буковині зародився, до 1914 р., тобто початку Першої світової війни, яка докорінно змінила умови розгортання українського національного руху і започаткувала новий період його розвитку.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що ця праця є першим в українській та зарубіжній історіографії цілісним, комплексним дослідженням національного руху українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Вперше введені в науковий обіг архівні документи, матеріали преси, друковані джерела дали змогу по-новому, об’єктивно підійти до оцінки та висвітлення важливих аспектів суспільно-політичної історії Буковини, які недостатньо досліджувалися у попередні часи.
У роботі запропоновано вдосконалену схему періодизації національного руху українців Буковини, в основу якої покладено зростання організованості, ідейної визначеності та політичної активності українців краю.
Вперше в українській історіографії показано повний спектр політичних сил і напрямків в українстві Буковини, розмаїття національно-культурних, просвітніх, фахових товариств, проаналізовано ідейні засади національного руху українців краю, найважливіші цілі, вимоги та напрямки боротьби в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Визначено специфічні особливості та загальні закономірності розгортання національного руху українців Буковини як складової частини загальноукраїнського національного руху.
Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його основних положень та зібраного фактологічного матеріалу для написання узагальнюючих праць з історії України, а також з історії західноукраїнських земель та Буковини, підготовки підручників, навчальних посібників, програм, музейних експозицій та виставок.
Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки лекцій, проведення практичних занять з історії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., історії українського національного руху, української суспільної думки, українських політичних партій і рухів тощо, розробки окремих спецкурсів.
Зібрані та проаналізовані історичні відомості становлять хорошу основу для проведення лекційної та просвітницької роботи серед населення, виховання патріотичних почуттів, зміцнення державницьких поглядів, національної самосвідомості.
Зв’язок роботи з науковими проблемами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в руслі наукової проблематики кафедри історії України Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича та наукових програм, що розробляються при сприянні науково-дослідного Центру буковинознавства при Чернівецькому університеті.
Апробація роботи. Робота апробована на засіданні кафедри історії України Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича, а також на більш ніж двох десятках міжнародних та всеукраїнських конференцій. Серед них: Проблеми історії національного руху на Україні (до 1917 р.). Друга Всеукраїнська науково-теоретична конференція. – Миколаїв, 7-8 жовтня 1992 р.; До витоків назви краю “Буковина”. Друга Буковинська історико-краєзнавча конференція. – Чернівці, 2-3 жовтня 1992 р.; Політична думка в Україні: минуле і сучасність. Всеукраїнська конференція. – Київ, 1–4 лютого 1993 р.; Михайло Грушевський – визначний український вчений, державний діяч, громадянин. Міжнародна ювілейна конференція, присвячена 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів, 27–29 серпня 1991 р.; Другий Міжнародний конгрес україністів. – Львів, 22–28 серпня 1993 р.; Буковина як європейський культурний ландшафт. Міжнародна наукова конференція. – Аугсбург (Німеччина), 29 вересня – 1 жовтня 1994 р.; Буковина – Європа в мініатюрі. Міжнародна конференція. – Ястров’є (Польща). 2–4 червня 1994 р.; Третя Міжнародна історико-краєзнавча наукова конференція, присвячена 120-річчю заснування Чернівецького університету. – Чернівці, 29 вересня – 1 жовтня 1995 р.; Третій Міжнародний конгрес україністів. – Харків, 26-29 серпня 1996 р.; Історико-культурна ситуація в Центральній Європі. Інтеграційні процеси і національна специфіка. 1867–1918. Міжнародна конференція. – Москва, 27–29 листопада 1996 р.; Буковина 1775–1862 рр. Політичні, соціальні, економічні, культурні та демографічні аспекти. Міжнародна конференція. – Радівці (Румунія), 31 травня – 3 червня 1996 р.; Парламентська і партійна історія Буковини. Міжнародна конференція. – Аугсбург (Німеччина), 29 липня – 1 серпня 1998 р. та ін.
Публікації. Зміст дисертації розкрито в одній індивідуальній монографії, одній монографії написаній у співавторстві, розділах колективної монографії, 30 статтях у журналах та наукових збірниках.
Предмет, мета і завдання роботи обумовили її структуру. Вона складається зі вступу, п’яти розділів, поділених на 14 підрозділів, висновків (разом 399 сторінок), списку джерел та літератури (66 сторінок, 879 назв), додатків ( 42 сторінки, 5 таблиць).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовуються актуальність вибраної теми, її хронологічні і територіальні рамки, визначається мета і завдання роботи, предмет, об’єкт і методологія дослідження, розкрито його наукову новизну та практичне значення.
У першому розділі – “Історіографія та джерельна база” дається характеристика стану наукового дослідження проблеми та джерел, які використовувалися при написанні роботи.
Умовно всю літературу, що стосується теми, розбито на три частини. До першої віднесено праці загальнотеоретичного характеру з проблем національних відносин. Серед них виділено праці М.Гроха, в яких розроблено концепцію формування націй у народів Центральної Європи. Проаналізовано роботи Е.Геллнера, Е.Сміта, Е.Хобсбаума, Б.Андерсона, К.Дойча та ін.
Серед українських істориків останнього часу відзначено роботи Я.Дашкевича, який проаналізував головні напрямки дослідження націоналізму. Проблеми етнодержавознавства активно розробляються Ю.Римаренком та очолюваним ним науковим колективом. Зроблено чимало для популяризації сучасних уявлень про етнічне, національне, державне та їх взаємозв’язок.
До другої групи віднесено загальні праці про український національний рух, формування української нації у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Перша спроба узагальнення історії українського національного руху в сучасній історіографії зроблена авторським колективом вже згадуваної книги “Нариси з історії українського національного руху” за редакцією професора В.Сарбея. В ній ідеться про утвердження національної свідомості в період з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст., подано конкретні відомості про історію громадівського руху, молодіжні гуртки, національну боротьбу періоду революції 1905–1907 рр. Головну увагу автори приділили історії українського національного руху на територіях, підвладних Російській імперії.
Для розуміння загальних процесів, пов’язаних із розгортанням українського національного руху в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., важливе значення мають праці Я.Грицака, В.Даниленка, С.Єкельчика, О.Жерноклеєва, Я.Ісаєвича, Г.Касьянова, Ж.Ковби, К.Кондратюка, М.Кугутяка, С.Макарчука, О.Реєнта, В.Сарбея, Р.Симоненка, П.Соханя, Б.Трофим’яка, Ф.Турченка, Н.Шип, М.Юрія.
Чималий внесок у розробку проблем історії українського національного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. зробили українські вчені діаспори. Різноплановими і полемічними є статті І.Лисяка-Рудницького, вміщені в двотомнику “Історичні есе”. Автор прагнув теоретично осмислити формування української нації, дискутував щодо проблем “історичних” і “неісторичних” націй, політичного становища українців під австрійським пануванням.
Розвиток національного руху в Галичині в тісному зв’язку з економічними та соціальними процесами досліджується в роботах Дж.Химки.
Про важливі аспекти українського національного руху, формування національної свідомості на західноукраїнських землях опубліковано роботи А.Каппелера, Р.Шпорлюка, Р.Магочія, Б.Кравченка, В.Вериги.
Третя група праць – дослідження, які стосуються безпосередньо національного руху українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а також найважливіших суспільно-політичних та національних проблем Австро-Угорщини зазначеного періоду.
Вивчення українського національного руху на Буковині започатковано в кінці ХІХ ст. книгою професора Чернівецького університету С.Смаль-Стоцького “Буковинська Русь. Культурно-історичний образок”. Це була перша праця, в якій досліджувалася історія українців краю від часів Галицько-Волинського князівства до середини 90-х років ХІХ ст.
На початку ХХ ст. з’являються книги І.Карбулицького, Є.Дмитріва, В.Сімовича, М.Кордуби, присвячені розвиткові освіти на Буковині, діяльності першого українського товариства “Руська Бесіда”, українських студентських товариств тощо. З кінця ХІХ ст. історія церкви та церковних проблем Буковини висвітлювалася в працях В.Мордвинова, С.Дашкевича, Є.Пігуляка.
Однією з найкращих книг цього періоду про українців краю, про буковинського соловія Ю.Федьковича стала грунтовна праця О.Маковея “Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича”. Автор провів велику пошукову роботу, зібравши чималу кількість документів, особливо епістолярних. Життя Ю.Федьковича показано на широкому фоні суспільно-політичних процесів того часу.
Для розвитку досліджень з історії українського національного руху на західноукраїнських землях надзвичайне значення мали праці І.Франка “Етимологія і фонетика в южноруській літературі”, “Українські “народовці” і “радикали”, “Осип Юрій Федькович”, “Лук’ян Кобилиця” тощо.
У 20–30-ті роки ХХ ст. настає новий етап у розвитку досліджень суспільного руху українців Буковини. В цей час з’являються роботи Г.Піддубного, Л.Когута, В.Костащука, в яких знайшли висвітлення проблеми розвитку українського національного руху на Буковині австрійського періоду. Побачили світ також декілька ювілейних видань, присвячених круглим датам в історії українських товариств Буковини. Це, зокрема, “Ілюстрoвана xрoніка тoвариства “Український Нарoдний Дім” у Чeрнівцяx 1884–1934”, “Ілюстрoвана істoрія тoвариства “Українська шкoла” в Чeрнівцяx” М.Гараса, “Альманах 25-літнього ювілею товариства “Міщанський хор” в Чернівцях” та ін. Маючи переважно інформа-тивний характер, названі видання переконливо показували, наскільки багатою і різноплановою була діяльність українських культурно-просвітницьких товариств у перші десятиліття ХХ ст.
В цілому, історіографія міжвоєнного періоду характеризувалася першими спробами дати узагальнюючу картину історії Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і українського національного руху зокрема. Але робилося це на вузькій джерельній базі, обмеженими методологічними засобами. Тому особливими успіхами цей період історіографії не відзначався.
Після Другої світової війни в Радянській Україні, незважаючи на засилля ідеологічних догм, жорстку цензуру, опубліковано грунтовні праці В.Ботушанського, І.Гриценка, М.Кравця, М.Кукурудзяка, П.Михайлини, Ф.Шевченка, К.Ципка, які стали важливим етапом у розвитку буковинознавства. Головними темами досліджень в цей час були революційний рух та класова боротьба, соціально-економічні проблеми, економічні та культурні зв’язки з Наддніпрянською Україною та Росією.
1980 р. побачила світ колективна монографія “Нариси з історії Північної Буковини”. Окремий параграф цієї праці присвячувався суспільно-політичному і національному рухові другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Концепція авторів зводилася до традиційного в той час протиставляння прогресивних і регресивних, тобто, за тодішнім визначенням, націоналістичних елементів у суспільному русі.
В українській діаспорі етапним явищем у розвитку буковинознавства стала колективна праця “Буковина. Її минуле і сучасне” за редакцією Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського, яка побачила світ 1956 р. Вона стала своєрідною енциклопедією буковинознавства, яка вмістила різноманітні відомості про край від найдавніших часів до середини ХХ ст. Чимале місце в роботі відведено історії українського національного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Але книга не була позбавлена певних недоліків. Автори зі зрозумілих причин не використовували архівні матеріали, майже не було залучено матеріали періодики, містилося чимало фактичних помилок.
З кінця 80-х років ХХ ст. у зв’язку із політичними змінами в Радянському Союзі і в світі взагалі розпочинається новий етап у розвитку буковинознавчих досліджень. Для цього етапу стали характерними пошуки нових підходів до вивчення суспільних процесів на Буковині другої половини ХІХ – початку ХХ ст., прагнення розширити джерельну базу досліджень, налагодити тісну співпрацю учених різних країн.
Окремі аспекти національного руху українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на нових методологічних засадах досліджувалися у публікаціях В.Ботушанського, О.Добржанського, Г.Кожолянка, О.Масана, С.Попика, О.Сича, Г.Скорейко, І.Чеховського. Опубліковано декілька тематичних збірників, присвячених буковинознавчій проблематиці. 1998 р. побачила світ колективна монографія “Буковина: історичний нарис”, в якій окремий параграф присвячено національному рухові українців краю другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Ці публікації свідчать про значне просування вперед на шляху вивчення проблеми.
У сучасній Румунії дослідженням проблем Буковини австрійського періоду займаються: М.Якобеску, С.Пурич, М.Олару, Д.Ватаманюк. В Австрії відомими дослідниками минулого Буковини є Г.Штоурц, В.Біль, А.Моріч; у Польщі – К.Фелешко; в Німеччині – О.Котціян, Р.Нахтігаль, Е.Турчинський.
Серед російських істориків вивченням історії західноукраїнських земель і, зокрема національного руху в Галичині займається О.Міллер. Відзначимо також праці Т.Ісламова, М.Полтавського, В.Фрейдзона та колективні монографії, присвячені дослідженню загальних проблем національних відносин в Австро-Угорщині.
Проаналізувавши і підсумувавши огляд історіографії з досліджуваної теми, автор вважає за потрібне констатувати:
1. За більш ніж сторічний період у вивченні національного руху українців Буковини нагромаджено чимало літератури, яка торкається різних аспектів проблеми. Однак ця література не охоплює проблему в цілому.
2. Об’єктивні обставини склалися таким чином, що до цього часу так і не було написано спеціальних монографічних досліджень, які би простежували розвиток національного руху українців Буковини від його зародження до початку Першої світової війни.
3. Більшість праць, які тією чи іншою мірою торкалися досліджуваної проблеми, мали обмежену джерельну базу. Головні масиви джерел з історії національного руху українців Буковини, особливо архівних, не використовувалися належним чином.
4. У літературі зустрічається чимало суперечностей і перекручень щодо діяльності окремих лідерів, політичних партій, товариств, обстоюваних ними програм. Важливі питання визначення періодизації руху, завдань і цілей окремих його течій, досягнутих успіхів та упущених можливостей залишаються дискусійними.
5. В узагальнюючих працях з історії України ХІХ–ХХ ст. та історії українського національного руху цього часу національним прагненням українців Буковини відводиться непропорційно мало місця. У працях зарубіжних істориків про Буковину український національний рух також висвітлюється недостатньо.
Отже, вже давно назріла потреба окремого цілісного дослідження історії національного руху українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Написання роботи вимагало залучення широкого кола архівних та друкованих джерел, різних за походженням та інформаційними можливостями, розпорошених по багатьох сховищах України, Австрії, Росії.
Головний масив документів, без яких неможливо науково досліджувати дану проблему, зберігається в Державному архіві Чернівецької області. У фондах цього архіву – Буковинської крайової управи за 1854–1918 рр., виконавчого комітету Буковинського сейму, Заставнівської, Сторожинецької, Чернівецької повітових управ, дирекції поліції та інших – міститься велика кількість матеріалів діловодства державних установ та громадських організацій краю: розпорядження, циркуляри, протоколи, вказівки, доповідні записки, звернення, прохання, скарги, інструкції, пояснення, відповіді на скарги, які прямо чи опосередковано стосуються національного руху українців Буковини.
Для написання роботи використано матеріали Центрального державного історичного архіву України в Києві (фонд 442. Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, ф. 278. Київське жандармське поліцейське управління залізниць, ф.1235. М.Грушевський), Центрального державного історичного архіву України у Львові (ф.146. Галицьке намісництво, ф.309. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, ф.312. Українське спортивне товариство “Сокіл – батько”, ф.348. Товариство “Просвіта”, ф.362. К.Студинський, ф.386. О.Маковей, ф.401. Редакція журналу “Літературно-науковий вісник” у Львові, Ф.663. М.Павлик та ін.), Державного архіву Івано-Франківської області, Державного архіву Львівської області, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, Відділу рукописів наукової бібліотеки ім. В.Стефаника у Львові, Відділу рукописів Інституту української літератури ім. Т.Шевченка НАН України, Літературно-меморіального музею О.Кобилянської у Чернівцях, Чернівецького краєзнавчого музею.
Із фондів Державного архіву Російської Федерації, Архіву зовнішньої політики Росії, Державного історичного музею Російської Федерації використано важливу інформацію про розгортання москвофільського та народовського руху на Буковині, зв’язки москвофільських діячів з окремими політиками, громадськими організаціями, політичними партіями в Росії, про намагання російських владних структур впливати на розгортання суспільних процесів на Буковині.
Чимала кількість документів опрацьована в Австрійському державному архіві у Відні (Österreichische Staatsarchiv), çокрема його відділеннях Об’єднаному адміністративному архіві (Allgemeines Verwaltungsarchiv) та Архіві Династії, Двору та Держави (Haus- Hof- und Staatsarchiv). Переважно це документи міністерств, повідомлення буковинської крайової влади, інформація про стан москвофільської пропаганди. Про діяльність українських депутатів австрійського парламенту від Буковини важливі документи використано з віденського Парламентського архіву (Рarlamentsarchiv), про розгортання соціал-демократичного руху на Буковині цінну інформацію почерпнуто із архіву австрійської соціал-демократії у Відні (Verein für Geschichte der Arbeiterbewegung. Archiv der sozialdemokratischen Partei ).
Значну групу становлять друковані документи. Це матеріали австрійського законодавства, статистики, опубліковані статути та програми громадських об’єднань, політико-публіцистичні праці визначних суспільних діячів тощо.
Серед мемуарних джерел особливо слід відзначити багаті інформацією спогади О.Поповича, Т.Галіпа, С.Смаль-Стоцького, В.Сімовича та ін.
Для написання роботи використано також повідомлення української преси Буковини, Галичини, Наддніпрянщини, а також румунських, німецьких, єврейських, польських періодичних видань.
Отже, проведена багаторічна пошукова робота дала можливість виявити велику кількість нових документів, які введено в науковий обіг вперше. Використання їх у комплексі з широким колом інших архівних та друкованих джерел забезпечило джерельну базу для виконання поставлених завдань.
У другому розділі – “Соціальне та політико-правове становище українців Буковини” проаналізовано етнічний склад населення Буковини, динаміку чисельності українців, географію їх розселення у краї. Звернуто увагу на особливості австрійської статистики народонаселення, її неточність. Доведено хибність і ненауковість тверджень деяких румунських політиків про “українізацію краю”, тобто асиміляцію українцями румунів на Буковині.
За переписом 1910 р. на Буковині проживало понад 305 тис. українців, вони становили найбільшу етнічну групу населення краю, компактно проживаючи в північній частині Буковини. Але були населені пункти з переважаючим українським населенням і в Південній Буковині.
Основна маса українського населення проживала в селах. Українці-міщани становили 9,36% української людності краю. За конфесійною ознакою українці Буковини ділилися на православних і греко-католиків. Останні переважно колишні вихідці з Галичини. 1910 р. в краї налічувалося 277574 православних українців (91%) і 27527 (9%) греко-католиків.
За зайнятістю австрійська статистика ділила усе населення Буковини на 4 групи. 1900 р. у сільському господарстві працювало 75,71% його складу, у промисловості – 11,11%, у торгівлі і на транспорті – 7, 25%, на державній, військовій службі та в числі вільних професій – 5,93%. Сюди ж відносили і безробітних. Ці показники засвідчують аграрний характер економіки Буковини та порівняно слабкий розвиток промисловості, торгівлі, транспорту.
Серед працюючого населення виділялося п’ять соціальних груп – самостійні господарі, службовці, робітники, поденники, члени родин, що допомагають. 1910 р. 34,4% усіх працюючих становили самостійні господарі, 2,58% – службовці, 12,34% – робітники, 17,36% – поденники і 33,32% члени родин, що допомагають.
Рівень писемності населення Буковини був одним із найнижчих в Австро-Угорщині. На початок 1914 р. на Буковині уміли читати і писати лише 45,2% населення.
Серед буковинських українців майже не було великих землевласників. Порівняно мало було українців серед заможної промислової і торгової буржуазії. Отже, український національний рух не мав змоги опиратися на заможні верстви землевласників і буржуазії, вимушений був орієнтуватися на селянство, робітництво, різночинну інтелігенцію. Перші дві групи втягувалися в національний рух досить повільно, тому на початкових етапах українського відродження головну роль відігравали учителі, священики, службовці, студенти.
Порівняно висока соціальна однорідність українського населення Буковини мала деякі позитивні моменти, обумовлювала можливість значного рівня консолідації суспільства на базі спільних економічних та політичних інтересів. Разом з тим переважання аграрного населення, відсутність заможних та політично впливових верств, низький рівень добробуту та освіти уповільнювали націотворчі процеси.
Політичне становище українців Буковини визначалося цілим комплексом чинників. Серед них особливе значення мала система органів державної влади та законодавства. В роботі проаналізовано найважливіші етапи політико-адміністративних реформ середини ХІХ ст., особливості формування центральних та місцевих органів управління.
Характерною рисою прийнятих у 60-х роках ХІХ ст. конституційних законів Австрії (Австро-Угорщини) стало широке декларування демократичних прав і свобод. Проголошувалася рівність усіх громадян імперії перед законом, однакові можливості в зайнятті державних посад, свобода пересування, недоторканність приватної власності, таємниця листування, право подавати петиції і прохання, свобода слова і друку. Надзвичайно важливою стала стаття 19 Конституції, в якій було записано, що усі народи держави рівноправні і кожний народ має непорушне право зберігати і розвивати свою народність і мову.
Здавалося, українці Буковини мали б стати в один рівень з німцями, румунами, поляками та іншими народами краю, забезпечивши свої національні права відповідно до конституційних законів. Але так було лише на папері. В українській художній літературі і публіцистиці, які описували події другої половини ХІХ ст., збереглося чимало болісних згадок про безправність українців, їхнє принижене політичне та економічне становище. Австрійський уряд підтримував онімечування краю, стійкими залишалися процеси румунізації. Ситуація ускладнювалася недосконалістю і незавершеністю реформ 60-х років. Чимало законів не мали механізму введення в дію, являли собою лише загальні декларації, які не мали ніякого практичного значення. Найбільш яскравим прикладом цього була вже згадувана 19 стаття конституційних законів про рівність усіх народів імперії. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. неодноразово порушувалося питання про прийняття необхідних документів, які б роз’яснювали названу статтю, однозначно сприяли її реалізації. Однак далі газетних заяв справа не пішла.
Серйозною перешкодою на шляху забезпечення прав українців стало тісне ув’язування політичних та інших прав із соціальним становищем людей. Такими, наприклад, були закони про вибори до австрійського парламенту та Буковинського сейму. За існуючої куріальної системи українці, які становили найчисленнішу групу населення Буковини, тривалий час взагалі не могли обрати своїх представників до сейму.
І все ж політична система Австро-Угорщини відкривала певні можливості для ведення легальної боротьби за розширення національних прав, ставила їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Цим Буковина і Галичина суттєво відрізнялися від інших українських земель, особливо тих, що входили до складу Російської імперії.
Австро-Угорщина була багатонаціональною імперією, де під одним скіпетром проживали майже два десятки народів Європи. Це примушувало її правителів постійно тримати в полі зору складні і надзвичайно заплутані проблеми міжнаціональних відносин. Було зроблено чимало позитивного, такого, чого не знали інші держави. Започатковано оригінальні і прогресивні на той час форми співжиття народів. Відкрито легальний шлях для розвитку національних еліт, національної ідеології, національної свідомості. В політичному житті національні проблеми стали звичайним явищем. Австрійської демократії було досить, щоб послідовно забезпечувати процеси націотворення, консолідації етнічних груп на засадах національної ідеології.
З іншого боку, в державі діяли потужні політичні сили, які тяжіли до утвердження німецького духу, онімечення всього громадсько-політичного життя. Це викликало протидію. Протягом всього досліджуваного періоду, хотіло чи не хотіло того віденське керівництво, відбувалася послідовна активізація боротьби майже всіх народів імперії за свої національні права. Своє місце у цій боротьбі зайняв і національний рух українців Буковини.
У третьому розділі – “Зародження та перші кроки українського національного руху” проаналізовані події, пов’язані з початковим етапом національного руху буковинських українців.
Вже під час революції 1848-1849 рр. українці Буковини зробили перші спроби заявити про себе як окремий народ. Вони виявили неабияке розуміння соціальних та економічних інтересів, не піддалися на вмовляння представників вчорашньої феодальної аристократії і обрали своїх селянських депутатів до австрійського парламенту. Українські селянські депутати боролися за кращі умови скасування панщини, введення демократичних свобод, активно відстоювали думку про необхідність залишити Буковину в складі Галичини.
Безперечно, якби далі настали нові дії, які б засвідчили організаційне та ідейне зростання українства, можна було б говорити, що саме 1848 р. започатковано український національний рух. Потенційні можливості для цього були. Однак продовження не наступило.
Після революції 1848-1849 рр. в умовах неоабсолютистського режиму суспільне життя Буковини завмерло майже на десятиліття. Про якісь акції українців упродовж 50-х років ХІХ ст. у сфері суспільного життя годі й говорити. Було втрачено тяглість у розгортанні українського національного і громадсько-політичного руху. Паростки, які з’явилися в умовах революції, були задавлені неоабсолютистським режимом і не змогли перерости в організований національний рух. Отже, можна констатувати, що у 1848 – 1849 рр. українці вперше заявили про себе як окремий народ, вперше виявили ознаки національної свідомості, але далі цього справа так і не пішла. Вважати, що організований український національний рух на Буковині розпочався у той час, було б явним перебільшенням.
На зламі 50-60-х років ХІХ ст. для українців Буковини склалася якісно нова ситуація. Повернення до конституційної форми правління, а пізніше введення в дію нових конституційних законів сприяло демократизації суспільних процесів. Значно активізувала громадське життя повторна боротьба за відокремлення від Галичини, яка розгорнулася у 1860-1861 рр., гострі суперечки навколо церковного питання. Чимале значення для розгортання українського руху мав ідейний вплив Наддніпрянської України та сусідньої Галичини.
Вирішальне значення для зародження українського національного руху мала поява таких непересічних особистостей, як Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій Воробкевичі. В своїх творах вони оспівували красу рідної природи, закликали берегти батьківську мову, будили патріотичні почуття і вірили у краще майбутнє українського народу. Їхня творчість започаткувала нову українську літературу в краї, заклала міцні ідейні підвалини національного руху.
В 60-х роках ХІХ ст. на Буковині розпочато традицію вшановувати роковини від дня народження і смерті Т.Шевченка, активізується культурне життя, до Буковинського сейму обрано кількох українців. Отже, саме кінець 50-х – початок 60-х років ХІХ ст. на Буковині стали часом докорінних змін в історії українців краю, часом зародження та перших кроків українського національного руху.
Етапним явищем у розгортанні українського національного руху на Буковині стало заснування 14 січня 1869 р. першого українського товариства “Руська Бесіда”. Виник осередок українства, навколо якого мала можливість гуртуватися українська інтелігенція. До нього увійшли люди різних ідейних переконань. Упродовж 70-х років ХІХ ст. стихійно формуються два напрямки в українському національному русі. З одного боку – москвофіли, з іншого – народовці. В роботі проаналізовано причини зародження кожної з течій, їхні найважливіші ідейні засади. Зазначено, що хоча на початкових етапах водорозділ між москвофілами і народовцями проходив виключно у теоретичних питаннях про мову та правопис, все ж останні стояли ближче до народної маси й уособлювали національне начало в українському суспільному русі.
Найбільшу активність в 70-х роках ХІХ ст. “Руська Бесіда” проявляла в галузі культури, намагаючись послідовно захищати права українців. Регулярно товариство зверталося з різними запитами, зверненнями, проханнями, протестами, пропозиціями. Всього за перше десятиліття діяльності “Руська Бесіда” подала 9 письмових звернень і 5 прохань до різних установ краю та імперії. Не всі з них дали позитивний результат, але подібного роду заяви переконували владні структури, що українці не збираються відмовчуватися і за найменших можливостей будуть відстоювати свої конституційні права.
Значний громадський резонанс викликало заснування у Чернівцях німецького університету. Українці в цілому позитивно сприйняли цю подію, яка крім усього іншого ще й сприяла активізації на Буковині молодіжного руху. На той час в краї вже існували учнівські об’єднання. Першим з них виникло товариство “Согласіє”, яке дотримувалося москвофільського спрямування. Це не задовольняло багатьох молодих людей. Тому вже в 1871 р. виникло ще одне молодіжне товариство – “Братній союз”. Воно відстоювало освіту українською мовою, українську літературу, збирало фольклорний та етнографічний матеріал, а також випустило декілька номерів автографованої газети “Зазуля”. “Братній союз” проіснував до 1873 р. Справжній український молодіжний рух на Буковині розпочинається із заснуванням першого українського легального товариства “Союз” у Чернівецькому університеті. Великий вплив на розгортання молодіжного руху, його ідейну орієнтацію справив професор Чернівецького університету Ігнатій Онишкевич. Він доклав також чимало зусиль для активізації політичного товариства “Руська Рада”. Воно намагалося надати організованості передвиборній кампанії українців до Буковинського сейму та австрійського парламенту, однак поки що безуспішно.
Новим у діяльності українських товариств цього часу стало прагнення поширити свій вплив на села, заснувати там різні економічні та просвітні організації, які б залучали селян до суспільного життя, робили б їх економічно незалежними і політично свідомими. Перші кроки робить масовий рух за організацію читалень по селах. Особливо цей рух активізувався з 1880 р., коли широкого резонансу набуло заснування читальні в с. Раранче. Крім читалень, робляться спроби засновувати економічні товариства.
Велике значення для розгортання національного руху мало видання українських газет. Першою українською газетою в краї стала “Буковинська Зоря”, яка виходила 1870 р. Через брак коштів побачило світ тільки 16 чисел видання. В 70-х роках робилися спроби видавати газети “Лопата”, “Сельский господарь”, “Родимый листок”, але всі вони не змогли протриматися довго.
Таким чином, кінець 60-х – 70-ті роки ХІХ ст. стали часом перших кроків у діяльності українських товариств “Руська Бесіда”, “Руська Рада”, “Союз” тощо. Поява їх сприяла певній консолідації українства, перш за все інтелігенції, у боротьбі за розширення національних прав. Упродовж цього періоду на Буковині сформувалося дві концепції українського руху. Одну з них представляли москвофіли, які уособлювали частину тих українців, які не вірили, що вони є окремий народ, і головні надії покладали на Росію як можливого гаранта їхніх національно-культурних та політичних прав. У переважній більшості москвофільські тенденції були запозичені буковинцями з Галичини. Суттєве значення мало втручання російського консула в українські справи, покриття ним деякої частини фінансових потреб українських товариств. Однак йому так і не вдалося підпорядкувати український рух, навіть за умови переважання в ньому москвофілів. Інший напрямок уособлювали народовці. На відміну від своїх опонентів, приречених безкінечно топтатися на місці і покладати надії на зовнішні чинники, народовці відображали об’єктивний напрям розвитку української ідеї. Для народовської течії від початку засадничим було визнання окремішності українського народу від росіян, поляків, румунів. Ніколи не викликала сумнівів у народовців теза про етнічну єдність українців Галичини, Буковини, Закарпаття та Наддніпрянщини, самобутність їхньої мови, звичаїв. Спочатку прихильниками народовства на Буковині були окремі інтелігенти, які підсвідомо розуміли хибність москвофільства і його безперспективність. Чимале значення мав вплив Галичини, де у народовської течії було міцне підгрунтя. На початку 80-х років ХІХ ст. народовство поповнилося перспективною і досить активною молоддю, що забезпечило суттєву зміну в розстановці політичних сил.
У зазначений період здійснено перші кроки по апробації форм і методів роботи серед селянства, засобів залучення простих людей до громадської діяльності. З’являються перші читальні, позичкові каси, скликаються перші, хоча й не дуже чисельні, народні віча.
Кінцеві результати українського руху в цей час були поміркованими. Більшість спроб протистояти негативним тенденціям у громадському житті зазнали поразки через неорганізованість, низьку свідомість значної частини українців, засилля москвофільських догм. Але поступово в краї звикали до українських вимог. На діяльність українських культурних та політичних товариств уже не дивилися як на щось надзвичайне. Український рух, хоча й з великими труднощами, подолав початковий етап розвитку.
У четвертому розділі – “Український національний рух на зламі ХІХ – ХХ ст.” проаналізовано найважливіші тенденції розвитку українського національного руху в 90-х роках ХІХ ст. – на початку ХХ ст. (до 1905 р.).
З середини 80-х років ХІХ ст. розпочалося розмежування в українських товариствах між москвофілами і народовцями. Завдяки появі нової генерації українських суспільних діячів, таких, як О.Попович, І.Тимінський, Є.Пігуляк, С.Смаль-Стоцький та інші народовці значно зміцнили свої позиції в українському суспільному русі. Впродовж другої половини 80-х – початку 90-х років ХІХ ст. вони витіснили москвофілів з товариств “Руська Бесіда”, “Руська Рада”, “Союз” і заснували ряд нових товариств “Руська школа”, “Народний дім”, “Українське драматичне товариство”. Це сприяло значному піднесенню національного руху. З 1 січня 1885 р. почала виходити перша українська політична газета краю “Буковина”, зростає рух за створення читалень, збільшується кількість сільських позичкових кас, які 1903 р. об’єднуються в Союз хліборобських спілок “Селянська каса”. Чималим успіхом українства стало обрання 1890 р. трьох депутатів Буковинського сейму – представників “Руської Ради”. 1892 р. до них приєднався С.Смаль-Стоцький. Це дало можливість використовувати трибуну Буковинського сейму для захисту українських національних інтересів.
Успіхи народовців примусили москвофілів спішно реагувати. За підтримки своїх галицьких колег, а також використовуючи кошти, що надходили з-за кордону, вони заснували студентське товариство “Буковина” (пізніше “Карпатъ”), політичне товариство “Народная Рада”, “Общество русских женщин на Буковине” та ін. Ситуація ускладнювалася тим, що серед депутатів Буковинського сейму стався розкол. І.Тимінський, В.Волян та І.Бежан відділилися від народовців і створили окремий “консервативний клуб”. Деякий час вони намагалися займати проміжне становище між москвофілами і народовцями, пропагуючи ідеї буковинського автохтонства та гасло “Буковина для буковинців!”. Однак незабаром почали блокуватися з москвофілами, гостро виступаючи проти народовських депутатів С.Смаль-Стоцького і Є.Пігуляка.
Отже, останні п’ятнадцять років ХІХ ст. для українського руху на Буковині стали часом організаційного зміцнення та розмежування суспільних течій. У громадському житті, ведучи запеклу боротьбу з противниками різних відтінків, міцно утвердилися народовці, які уособлювали національну демократичну течію в українстві. Вони стали головною силою українського руху на Буковині. Наприкінці ХІХ століття їм вдалося зберегти єдність своїх рядів і посилити вплив на селянські маси. В рядах опонентів народовців постійно відбувалися зміни. Результатом внутрішньої боротьби у цьому таборі стало поступове відмирання раннього москвофільства (старорусинства), уособлюваного представниками старшого покоління. Не витримало перевірки часом “консервативне русинство”, засноване прихильниками місцевого автохтонства. Деякий час вони мали міцні позиції у представницьких органах влади, але так і не змогли захопити широкі верстви населення своїми ідеями.
90-ті роки позначилися переходом українського руху від вимог культурницького характеру до політичної боротьби, яка мала місце як в суспільній, так і соціально-економічній сфері. У цей час українці активно використовували трибуни Буковинського сейму, австрійського парламенту для привернення уваги до власних проблем. Вагомим фактором громадсько-політичного життя стала українська преса. Значно активніше і різноманітніше діяли українські товариства.
Організаційне розмежування народовців і москвофілів, кількісне і якісне зростання українського руху, вихід українства на арену політичної боротьби супроводжувалися частими ідейними суперечками. В умовах гострого протистояння представники окремих суспільних течій прагнули теоретично обгрунтувати свої дії, довести актуальність вимог, переконати широкі верстви у сприятливих перспективах розвитку в разі втілення в життя їхніх партійних програм. Дискусії відбувалися на народних вічах, численних зборах, а перш за все – у періодичних виданнях. Вони виходили далеко за межі Буковини, стосувалися перспектив розвитку українського руху в цілому та визначення його місця серед національних рухів інших народів.
Головними ідеологами народовства Буковини 90-х років стали С.Смаль-Стоцький, Є.Пігуляк, О.Попович. Програма буковинських народовців мало чим відрізнялася від тієї, яку затвердило галицьке політичне товариство “Народна Рада” після заснування у 1885 р. Це свідчило, що ідейно народовці Буковини і Галичини становили єдине ціле. Але організаційно вони ніколи не об’єднувалися, бо існувало чимало особливостей в тактиці дій, втіленні на практиці конкретних форм діяльності, ставленні до інших етнічних груп, визначенні союзників.
У 90-х роках ХІХ ст. народовці Буковини перетворилися у впливову силу, з якою змушені були рахуватися їхні галицькі однодумці. Вони брали активну участь в обговоренні тактики дій та теоретичних засад українського руху, підтримуючи в Галичині прихильників Олександра Барвінського. Яскравим прикладом теоретичних поглядів буковинських народовців стала серія статей С.Смаль-Стоцького в газеті “Буковина” під загальною назвою “Політика реальна”. В них він обгрунтував положення, що національна ідея повинна стати цементуючою силою українського руху, і закликав народовців до боротьби за реальне втілення цієї ідеї в життя.
Одночасно буковинські народовці зробили спробу, порозумівшись із новим поколінням суспільних діячів Наддніпрянської України, перетворити газету “Буковина” в загальноукраїнський орган, який би інформував про розвиток українського національного руху як в Австро-Угорщині, так і в Росії. В роботі проаналізовано ідейні дискусії, які відбувалися на сторінках газети “Буковина” і справили величезний вплив на становлення ідейних засад національного руху українців Буковини.
В українському русі кінця ХІХ – початку ХХ століть активно обговорювалося питання про перспективи здобуття Україною політичної незалежності. Буковинські народовці довгий час не сприймали цю ідею як реальну. Однак на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі з’являються палкі прихильники боротьби за політичну незалежність України. Засноване ними товариство “Молода Україна” на чолі з В.Сімовичем взяло на себе популяризацію цих ідей і знайшло гарячу підтримку серед учнівської та студентської молоді. Заслуга товариства полягала ще й у тому, що від того часу на Буковині стало поширюватися вживання слів “українці”, “українська мова”, “український народ” замість – “русини”, “руска мова”, “руский народ” тощо.
Не сприйнявши віддалених ідей про політичне майбутнє України як незалежної держави, буковинські народовці старшого покоління під тиском радикальної критики модернізували деякі зі своїх програмних положень, особливо в соціально-економічній сфері. Велике значення в цьому мала діяльність на Буковині одного з найталановитіших представників молодих радикалів Галичини В.Будзиновського.
Для буковинських народовців чимале значення мали й внутрішні, тобто суто крайові ідейні суперечки, які велися з москвофілами та консервативною автохтонною течією І.Тимінського. Крім звичайних перепалок в газетах, народовці опублікували декілька грунтовних праць, в яких намагалися проаналізувати причини тривалого існування москвофільської течії, виникнення автохтонного руху.
Отже, кінець ХІХ ст. позначився важливими змінами в українському національному русі. На Наддніпрянщині і в Галичині на арені політичної боротьби з’явилася нова генерація суспільних діячів, головною заслугою яких стало всебічне обгрунтування ідеї боротьби за політичну незалежність України. На Буковині ідеї державної незалежності України були підхоплені частиною студентства та учнівської молоді, які виступили разом із молодіжними організаціями Галичини. У теоретичних поглядах основної частини народовців краю ця ідея розглядалася як віддалена. Вони просто не наважувалися приступати до обговорення такої проблеми, бо це відразу б обумовило питання про ставлення до властей і вимагало б внести необхідні корективи в повсякденну політику. Цього лояльним до уряду буковинським народовцям робити не хотілося. Значною мірою це обумовлювалося ще й тим, що боротьба за національні права в рамках існуючих демократичних прав себе не вичерпала, більше того, саме в уряду буковинські народовці досить часто шукали порятунку від антиукраїнської політики з боку провідних кіл інших етносів краю.
Принциповою була позиція буковинських народовців у ставленні до москвофілів. Не йдучи з останніми на жодні компроміси, вони зняли з себе відповідальність за антиукраїнську, антинаціональну політику прихильників Петербурга, активно працювали над тим, щоб не допустити поширення цієї ідеології серед народних мас. Буковинські народовці правильно розставили акценти в цій справі, наголошуючи, що не мають права блокуватися з політиками, які не визнають самого українського народу. Гіпотетичні дивіденди від співпраці з москвофілами в економічних справах могли обернутися значно гіршим – втратою віри в свої національні ідеали, а це б означало і кінець національного руху.
Наприкінці ХІХ ст. Буковина вже не була глухим закутком Австрійської імперії, про який не знали і не хотіли чути в інших українських землях. Навпаки, завдяки виданню солідної газети загальноукраїнського масштабу, якою була “Буковина”, народовці краю зуміли привернути увагу української громадськості до місцевих проблем і разом з тим самі активно включилися в обговорення загальних проблем українського національного руху.
Ідейна боротьба 90-х років ХІХ – початку ХХ ст., активними учасниками якої стали українці Буковини, засвідчувала, що український національний рух поступово зміцнювався, ідейно кристалізувався, ставав чіткішим з погляду наявності ідейних течій. Хоча на Буковині, на відміну від Галичини, структурування відбувалося повільніше, суспільні діячі краю змушені були аналізувати ідеї радикалів, соціал-демократів, клерикалів і т.д., роблячи певні корективи і у власній програмі. Безперечно, найбільшого ідейного впливу буковинські народовці зазнали в цей час з боку Радикальної партії. Під її впливом вони значно більше уваги почали приділяти соціально-економічним проблемам, які стояли перед селянами, учительством, іншими верствами населення.
У ХХ століття Буковина вступила, маючи цілу низку невирішених соціально-економічних та громадських проблем, які ускладнювалися національним суперництвом найчисленніших етнічних груп краю: українців, румунів, німців, євреїв, поляків. Неоднакові підходи до вирішення соціальних та етнічних проблем зумовили виникнення близько десятка політичних угруповань, гостру боротьбу між ними. Новим явищем в історії Буковини стало міжнаціональне об’єднання “Вільнодумний союз”, яке виникло 1903 р. До нього увійшли українські депутати Буковинського сейму М.Василько, Є.Пігуляк, С.Смаль-Стоцький, Т.Левицький, лідер румунських демократів А.Ончул і відомий єврейський політик Б.Штраухер.
Значна увага на зібраннях “Вільнодумного союзу”, які відбувалися 1903 р. регулярно, приділялася розробці програми і виділенню пріоритетних напрямків діяльності. Зокрема, в економічних справах передбачалося добиватися підвищення добробуту робітничих верств і усунення найбільш грубих форм економічної експлуатації, зупинення процесу обезземелення і пролетаризації селян. Для цього пропонувалося заснувати крайовий банк для надання порівняно дешевого іпотечного та іншого кредиту, всіляке стимулювання розвитку спілкового руху. В політичних справах наголошувалося на необхідності домагатися введення загального виборчого права і безпосереднього (прямого) голосування, усунення політичних привілеїв окремих верств населення.
Особливо підкреслювалася необхідність задоволення національних потреб представників усіх народів, що населяють Буковину, в тому числі у культурно-просвітніх і релігійних справах, щоб кожен народ, кожне віросповідання мали справді рівні права, як це записано в конституції Австрії. Однак члени “Вільнодумного союзу” заздалегідь домовилися, що у національних справах кожен етнічний клуб повинен діяти самостійно, не втручаючись у справи інших націй.
Протягом першої половини 1904 р. на бік “вільнодумних” перейшли усі німецькі та єврейські депутати. На позачергових виборах до Буковинського сейму цього ж року “Вільнодумний союз” добився повної перемоги над партією великих землевласників, забезпечивши собі тверду більшість у сеймі. Це дало можливість на сесії Буковинського сейму 1904 р. прийняти цілу низку законопроектів, зокрема про підвищення платні учителям, про реформування виборчого закону до сейму, про ліквідацію “двірських обшарів”, про зміни в управлінні сільських громад та вибори до них, про створення Буковинського крайового банку тощо. Оцінюючи прийняті 1904 р. рішення Буковинсь¬кого сейму, слід сказати, що вони були спрямовані на ліквіда¬цію залишків феодалізму, які навіть у відсталій Буковині вже давно стали анахронізмом, але протягом десятиліть штучно зберігалися боярською клікою. Ці рішення означали дальший поступ Буковини на шляху розвитку буржуазних суспільно-еко¬номічних відносин та забезпечення демократичних прав гро¬мадян. Діяльність “Вільнодумного союзу” показувала, що об’єднання демократичних сил різних національностей відкривало можливість до успішного реформування суспільних відносин в краї, проведення прогресивних реформ. Однак уже 1905 р. “Вільнодумний союз”, проіснувавши трохи більше двох років, розпався у зв’язку з посиленням суперечностей між українськими і румунськими депутатами.
І все ж, незважаючи на те, що колишні члени “Вільнодумного союзу” опинилися у супротивних таборах і вели гостру полеміку в сеймі та на сторінках газет, прийняті Буковинським сеймом 1904 р. законопроекти залишилися у центрі громадського життя, визначаючи головні тенденції суспільного розвитку краю. Діяльність “Вільнодумного союзу” стала своєрідним вододілом в історії громадського життя краю. В газетах того періоду любили визначати хронологію подій до “Вільнодумного союзу” і після нього. Під впливом цього об’єднання змінилася сама суть діяльності Буковинського сейму, який тепер на перше місце ставив саме реформи в різних галузях життя.
Найголовніше ж те, що було покінчено із засиллям невели¬кої групки румунських поміщиків в управлінні краєм. У цьому й полягала історична місія “Вільнодумного союзу”, яку він вико¬нав блискуче.
Отже, на зламі ХІХ – ХХ ст. в українському національному русі на Буковині відбулося ряд важливих змін. По-перше, національно-свідомі суспільні сили відмежувалися від москвофілів, взявши під свій контроль вже існуючі товариства і заснувавши ряд нових. Це сприяло ідейній консолідації українства. По-друге, українці краю впевнено вийшли на арену політичної боротьби, почали активно використовувати запити, звернення, петиції та інші легальні методи роботи в австрійському парламенті, Буковинському сеймі, органах крайового управління для відстоювання своїх національних прагнень. По-третє, українці Буковини виступили ініціаторами консолідації демократичних сил різних національностей у боротьбі за проведення прогресивних соціально-економічних і суспільно-політичних реформ, що найбільш яскраво проявилося у створенні міжнаціонального депутатського об’єднання “Вільнодумний союз”. По-четверте, зроблено важливі кроки для підвищення національної свідомості широких мас селянства, залучення їх до національного руху, перетворення останнього у справді народний рух. По-п’яте, українці краю взяли активну участь в ідейних дискусіях із питань, що стосувалися найважливіших орієнтирів подальшого розвитку національного руху. Газета “Буковина” на якийсь час стала всеукраїнським органом. У національному русі українців краю з’явилися радикальніші елементи, в тому числі такі, які вважали гасло боротьби за політичну незалежність України не теоретичною мрією, а найближчим завданням практичної діяльності.
У п’ятому розділі – “Українці Буковини в боротьбі за національні права у передвоєнному десятилітті (1905 – 1914 рр.)” проаналізовано становлення українських політичних партій, боротьбу навколо проведення крайових реформ, крах москвофільського руху, спроби вирішення церковного питання, поглиблення політичних та культурних зв’язків із Галичиною та Наддніпрянською Україною.
Першу українську політичну партію на Буковині засновано 12 листопада 1905 р. під назвою “Національна Рада русинів на Буковині”. Створення її було обумовлено глибокою кризою народовства після розпаду “Вільнодумного союзу”.
Програма “Національної Ради” була близькою до установчих документів Національно-демократичної та Радикальної партій Галичини, але її автори намагалися не обминути і деякі нові явища, що мали місце в тодішньому суспільному житті краю. Висунуті вимоги повинні були зацікавити у першу чергу селян, на яких опиралася організація. Не обминалися увагою робітники та інтеліген¬ція. Однак чимало питань у національних та культурних справах не знайшли належного відображення в програмі.
Остаточно формування керівництва партії завершено 2 січня 1906 р. На зборах Крайового комітету “Національної Ради” головою партії обрано д-ра Володимира Филиповича, першим заступником голови – радника консисторії Мелетія Галіпа, другим заступником – професора гімназії Антона Клима.
Безперечним успіхом партії стало обрання 5 депутатів австрійського парламенту від народовців, але вже в другій половині 1907 р. “Національна Рада” перестала діяти.
Впродовж наступних років народовці декілька разів робили спроби об’єднатися. 1908 р. оголошено про заснування Української поступової партії, негласним куратором якої став О.Попович. Однак упродовж 1908 – початку 1909 рр. так і не було скликано установчих зборів партії, не створено її керівних органів. Цим скористався інший лідер народовства – С.Смаль-Стоцький. 1909 р. він заснував селянську партію “Руська Рада”, яка швидко набрала популярності. Тому вже 1910 р. члени Української поступової партії ввійшли до складу “Руської Ради”. Але і ця партія проіснувала недовго. Після того, як на початку 1912 р. ревізія в “Селянській касі” виявила значну нестачу грошей, а причетність до цього мали відомі діячі “Руської Ради”, очолювані С.Смаль-Стоцьким, партія припинила існування.
У жовтні-листопаді 1912 р. відбувся остаточний розрив між С.Смаль-Стоцьким і М.Васильком. Обидва лідери почали групувати навколо себе прихильників, гостро критикували один одного в періодиці та на вічах. М.Василько і “Союз українських сеймових та парламентських депутатів” контролювали газети “Нова Буковина” та “Народний голос”. Їхні опоненти з листопада 1912 р. почали видавати газету “Україна”.
Логіка політичного суперництва примусила обидві сторони зайнятися згуртуванням своїх сил у нових партіях. 12 жовтня 1913 р. прихильники С.Смаль-Стоцького оголосили про заснування Української народної партії. Головою комітету партії обрано А.Артимовича.
Прихильники М.Василька теж не сиділи склавши руки. У березні 1913 р. в “Новій Буковині” з’явилася “Відозва”, в якій пояснювалися організаційні принципи нової Національно-демократичної партії. На середину 1914 р. обидві партії продовжували залишатися в стадії організаційного становлення.
Отже, незважаючи на численні спроби, буковинські народовці на початку ХХ ст. не змогли організувати міцну партію. Лідери народовства, зокрема депутати Буковинського сейму та австрійського парламенту, не проявляли справжньої зацікавленості в такій партії. Вони не хотіли зв’язувати себе партійною дисципліною і відповідати перед партією за свої дії.
Окремою силою в українському національному русі на Буковині була Радикальна партія. Її заснували на зборах 16 червня 1907 р. колишні члени “Національної Ради русинів на Буковині”, незадоволені її керівництвом. У перші роки після заснування партії радикали стояли в конфронтації і щодо народовців, і щодо москвофілів. Найтісніші стосунки вони підтримували зі своїми однодумцями в Галичині. Із наростанням суперечностей в народовському таборі радикали почали зближатися з групою О.Поповича – М.Василька. Відкрите укладення союзу відбулося 1911 р. в умовах передвиборної кампанії до Буковинського сейму. У лютому цього ж року обидві партії уклали угоду про спільність дій, за що радикалам гарантувалося одне місце в сеймі.
Вибори до сейму показали приблизну розстановку політичних сил і впливовість окремих партій. Із 17 українських депутатів 15 були народовцями, 1 – радикалом та 1 – соціал-демократом. Реально оцінюючи ситуацію, лідери радикалів розуміли, що союз із народовцями потрібен для успіху загальнонаціональної справи. У передвоєнні роки радикали майже в усіх питаннях солідаризувалися з народовцями, які йшли за М.Васильком. Т.Галіп основну діяльність зосередив у клубі сеймових та парламентських депутатів.
Але, незважаючи на певні ідеологічні та організаційні труднощі, радикали залишалися значною політичною силою, з якою не можна було не рахуватися. Наявність цієї партії позитивно впливала на український рух, урізноманітнювала палітру політичних сил, спрямовувала національний рух у русло боротьби за широкі соціально-економічні та демократичні перетворення, зберігаючи при цьому національні пріоритети.
Третьою значною партією в українському національному русі Буковини були соціал-демократи. 1896 р. на з’їзді у Чернівцях окремі соціал-демократичні гуртки краю об’єдналися в Соціал-демократичну партію Буковини, до якої на автономних засадах входили українці, поляки, німці, євреї, румуни. Українські соціал-демократи одночасно входили до Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини, яка утворилася у Львові 1899 р.
Тільки 1908 р. український соціал-демократичний рух на Буковині достатньо зміцнів і почав справляти реальний вплив на суспільні процеси у краї. Лідером буковинських соціал-демократів став О.Безпалко.
Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини стояла на засадах віденської (1901 р.) програми австрійської соціал-демократії. Прагнучи розширити свій вплив на маси, соціал-демократи висували широкі політичні та соціально-економічні вимоги, які стосувалися не тільки робітників, але й селян та інтелігенції. Поступово змінювалася організаційна структура партії. На крайовій конференції Соціал-демократичної партії Буковини 1908 р. було дозволено створювати національно відокремлені культурно-просвітні товариства соціал-демократів під загальним наглядом крайового виконавчого комітету.
Для розгортання культурно-просвітньої роботи українські соціал-демократи створили ряд окремих національних товариств. Вже у листопаді 1908 р. у Чернівцях засновано українське робітниче просвітнє товариство “Воля”.Незабаром такі ж товариства відкрито у Шипинцях, Кіцмані, Хрещатику. Розпочато видання агітаційних брошур під заголовком “Слово правди”, календаря “Веселка”. Успішно використовувалися для агітації спілкові організації.
У національному питанні українські соціал-демократи намагалися поєднати ідею інтернаціональної єдності пролетарів різних національностей і здобуття державної незалежності українського народу, підтримували думку про створення в рамках реформованої Австро-Угорщини окремого українського автономного краю.
Буковинські соціал-демократи займали окрему, відмінну від більшості членів партії позицію щодо можливої війни. Вони не покладали надій на Австро-Угорщину у визволенні України і вважали, що цього потрібно добиватися власними силами.
Отже, в українському суспільному русі на Буковині початку XX ст. повністю домінували національні партії, які відстоювали думку про єдність українців Буковини, Галичини, Закарпаття та Наддніпрянської України, майбутнє об’єднання цих земель в єдиній незалежній Українській державі. Ці партії стояли на демократичних позиціях, захищаючи в соціально-економічних питаннях інтереси селян та робітників. Структура, ідейні принципи, тактика дій цих партій в загальних рисах були близькими до відповідних засад національних партій Галичини, хоча мали місце й деякі особливості. Так само, як і в Галичині, на Буковині головною силою національного руху залишалася поміркована центристська суспільна течія, яка продовжувала традиції народовства. Однак вона була розділена на дві окремі партії, які гостро поборювали одна одну. Це негативно позначалося на суспільних справах. Лівоцентристські позиції займали радикали. На Буковині вони були значно слабшими, ніж у Галичині і після виборів 1911 р. в усіх питаннях громадського життя блокувалися з народовцями. Лівий фланг займали соціал-демократи, які гостро критикували Українську народну, Українську національно-демократичну партії і радикалів, покладаючи головні надії на підтримку з боку німецького, єврейського, польського, румунського національних загонів буковинської соціал-демократії та своїх однопартійців з Галичини.
В центрі політичного життя краю в передвоєнному десятилітті залишалися законопроекти, затверджені Буковинським сеймом 1904 р. Жодна із суспільних сил уже не могла їх заперечувати. Тепер політична боротьба перейшла в площину численних доробок та виправлень законопроектів, пошуків джерел їх фінансування та шляхів затвердження центральними органами влади. Лідери українського національного руху відігравали у цих процесах не останню роль. Опинившись у меншості, вони рішуче критикували опонентів за низьку якість законопроектів, пропонували власні варіанти вирішення наболілих проблем. У більшості випадків українські депутати виходили з потреб широких народних мас і намагалися опиратися на їхню підтримку. Однак це не означає, що діяльність депутатів розцінювалася однозначно. В українському суспільстві відбувалися структурні зміни, виділилося декілька вужчих соціальних груп, які мали власні фахові інтереси, не завжди ідентичні з інтересами загалу. Це учителі, заможніші селяни, робітники, міщани тощо. Критично оцінювали діяльність депутатів представники конкуруючих партій.
Для українського національного руху розробка та затвердження крайових реформ мала декілька значущих аспектів. Перш за все, законопроекти реформ, як би їх не доробляли чи переробляли, спрямовувалися на демократизацію суспільно-політичних та економічних відносин у краї, що забезпечувало українцям розширення можливостей у боротьбі за національні права як найчисленнішої етнічної групи краю. По-друге, боротьба навколо реформ залучала до участі в ній не тільки професійних політиків, депутатів сейму та парламенту, але й значно ширші кола зацікавлених прошарків населення. По-третє, участь у розробці реформ стала своєрідним лакмусовим папірцем для українських та інших політиків, що давало можливість порівнювати програмні декларації й практичну діяльність окремих політичних і національних сил у конкретних умовах законотворчості.
В роботі проаналізовано найважливіші перипетії політичної боротьби, пов’язані із затвердженням крайових законів про підвищення заробітної платні учителям, про новий статут для сільських громад та виборчого закону до органів громадського самоврядування, новий виборчий закон до Буковинського сейму, новий виборчий закон до Чернівецької міської ради, заснування крайового банку, ліквідацію середньовічних митних пунктів (рогаток) на дорогах, скасування пропінаційного права і заміна його податком на шинкарський промисел, санація селянських “Союзів” тощо.
Боротьба за проведення реформ для українських політиків краю була великою школою парламентаризму. Вона утверджувала в середовищі українських суспільних діячів розуміння важливості конституційних методів вирішення проблем. Напрацьовувалися демократичні форми і методи роботи представників партій, соціальних груп у представницьких органах влади. Не випадково на Буковині серед українців не мали поширення ліворадикальні течії, бо потреби в таких партіях в умовах конституційних свобод просто не існувало. Цим Буковина суттєво відрізнялася від Наддніпрянської України, а частково і від Галичини.
Одне з центральних місць у громадському житті Буковини передвоєнного десятиліття зайняло церковне питання. Воно виникло ще в ХІХ ст. і було обумовлене рядом причин, які склалися історично. Православні українці і румуни Буковини входили до однієї єпархії. Керівництво нею знаходилося майже повністю в руках верхівки румунського духовенства. Поки рівень національної свідомості населення залишався низьким таке становище мало кого хвилювало. Однак з розвитком українського національного руху ставало очевидним, що потрібно добиватися рівності і в цій сфері суспільного життя.
В роботі досліджуються головні етапи боротьби українців за свої права у церковному питанні. Проаналізовано меморіал 1899 р. М.Василька та Є.Пігуляка, українську петицію 1906 р. до імператора, проект поділу консисторії 1909 р. “Товариства руських православних священиків”, українсько-румунські переговори у церковному питанні 1913 р. тощо.
Хоча церковне питання не було розв’язане до кінця, зміни, які відбулися на початку ХХ ст., показували, що при належній організації та цілеспрямованості можна досягати позитивних результатів, використовуючи демократичні засади австрійської Конституції. Українські політики зуміли переконати широкі народні маси в справедливості вимог, поставлених у церковному питанні, активно діяли як у крайових, так і у віденських органах влади, формували сприятливу для українців громадську думку. Фактично в результаті тридцятилітньої боротьби українці домоглися паритету в церковних справах. Тепер уже вище духовенство не наважувалося направляти в українські села священиків, які не знали української мови. В консисторії українці мали чотирьох представників, в тому числі генерального вікарія. Значно поліпшилися можливості здобувати духовну освіту українською мовою, з’явилися українські підручники з богослов’я тощо. Все це мало велике значення для формування національної свідомості, згуртування українців у боротьбі за свої законні права. Поступово і православне духовенство Буковини починало усвідомлювати ті великі завдання, які стояли перед ним у справі забезпечення національного поступу. Таким чином, ліквідовувалася одна з важливих прогалин національного руху українців краю – низька національна свідомість, консервативність, інертність, а деколи навіть і ворожість до національних ідей місцевого українського православного духовенства.
Передвоєнне десятиліття в історії українського національного руху на Буковині позначилося остаточним крахом москвофільського руху. Край, на відміну від Галичини та Закарпаття, порівняно легко “перехворів” москвофільством. Ця течія ніколи не мала тут особливо великого поширення. Національні партії не бажали йти з москвофілами на жодні компроміси, а енергійні дії австрійських властей зумовили швидкий занепад москвофільства.
У роботі показано ідейну еволюцію москвофільського руху, діяльність їхніх організацій, контакти з російськими однодумцями. Напередодні Першої світової війни переважна більшість москвофільських товариств на Буковині або була розгромлена австрійськими властями, або перебувала у стадії глибокої ідейної та організаційної кризи. Москвофільство як альтернативна течія, що протистояла національним партіям, за роки своєї діяльності наочно підтвердило безперспективність відстоюваної доктрини.
Буковинська громадськість, як українська, так і неукраїнська, відмовилася захищати москвофілів, розуміючи, до чого можуть привести їхні прагнення. У простих селян москвофільські ідеї ніколи не викликали особливого захоплення, хоча москвофіли багато обіцяли і майстерно використовували для своєї пропаганди як соціально-економічні, так і будь-які політичні негаразди. Певна живучість москвофільства, те, що його прибічникам так довго вдавалося залишатися на плаву, пояснювалося перш за все надходженням значних коштів з-за кордону та інспіраціями чорносотенних сил Російської імперії.
Український національний рух на Буковині від самого початку розвивався у нерозривному зв’язку з політичною та національно-культурною боротьбою в Галичині та Наддніпрянській Україні. Але на початку ХХ ст. у цих зв’язках відбуваються зміни, які обумовлювалися перш за все якісним оновленням самого українського руху. Популяризація гасла боротьби за політичну незалежність України, визнання етнічної, історичної, духовної єдності українців усіх українських земель, обгрунтування соціально-економічних прагнень крізь призму національних інтересів сприяли поборюванню місцевої заскорузлості, утвердженню загальноукраїнських ідей.
В дисертації досліджуються форми і методи роботи національно-культурних товариств над виробленням почуття національної солідарності, спільності з українцями інших земель. Велике значення в цьому мала інтенсивна видавнича діяльність, проведення національних свят, різних культурних заходів, особисті контакти з представниками Наддніпрянщини та Галичини.
Для поглиблення зв’язків чималу вагу мало те, що на початку ХХ ст. наддніпрянські українці значно активізували свою діяльність на Буковині. В Чернівцях засновано видавничий центр Революційної української партії, який у 1902–1903 рр. видавав газети “Гасло” і “Селянин”, популярні брошури.
Надзвичайну роль у поглибленні стосунків між Буковиною і Наддніпрянщиною відіграли події 1905 – 1907 рр. у Росії. Хоча революція 1905 р. не виправдала тих надій, які покладала на неї західноукраїнська громадськість, у плані посилення єдності вона стала переломним моментом в історії українства всіх земель. Упродовж наступних після революції років аж до Першої світової війни українська громадськість уважно стежила за всім, що відбувалося в національному русі на Наддніпрянщині, співчуваючи і намагаючись надати допомогу своїм одноплемінникам у важких умовах російської чорносотенної реакції. Значно зросла поінформованість буковинців про Наддніпрянщину.
Разом з тим в роботі показано перешкоди, які доводилося долати на шляху до національної єдності. Зокрема, це так званий автохтонний рух. Проаналізовано причини виникнення та деякої стійкості автохтонних ідей. Зазначено, що значною мірою автохтонство пояснювалося певними особистими інтересами окремих політиків, які намагалися одержати з цього власні вигоди. Але такі спроби закінчилися провалом. Напередодні Першої світової війни загальнонаціональні ідеї стали повністю домінуючими в українській спільноті на Буковині, що засвідчувало високий рівень зрілості національного руху.
У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження. Вони зводяться до таких положень.
Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – оригінальне і важливе явище вітчизняної історії. Невелика частина українського народу, перебуваючи в особливих умовах окремої коронної землі Австрії (Австро-Угорщини), не просто зуміла відстояти свою національну самобутність, але й досягла чималих успіхів в організації та поступальному розвитку національного руху.
На розгортання національного руху суттєвий вплив справляла соціальна структура українського населення Буковини. Вона була типовою для західноукраїнських земель другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Домінувало селянство, високим був відсоток неписьменних. Серед українців майже не було великих землевласників, родовитої шляхти. Порівняно малу частину становили жителі міст, купці, промисловці, ремісничі майстри. Українська інтелігенція формувалася за рахунок учителів, священиків, службовців, студентів. Саме ці групи виступили ініціаторами і найбільш активними пропагандистами національного руху.
Важливою обставиною, яка суттєво впливала на розгортання національного руху, було те, що на Буковині склалися, порівняно з Галичиною, кращі можливості для реалізації демократичних норм австрійської конституції. Тут не було такого гострого протистояння, як між поляками і українцями в сусідній коронній землі. Політичну боротьбу вело 5 великих етнічних угруповань – українці, румуни, німці, євреї, поляки, які, в свою чергу, ділилися на дрібніші партійні утворення. Це давало можливість проводити політику компромісів, вишукувати союзників і поборювати в такий спосіб опонентів.
У своєму розвитку національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. пройшов чотири періоди, які, в цілому, узгоджуються з теоретичними положеннями про етапи розвитку національних рухів “малих” народів Європи.
Перший період – зародження та початкові кроки національного руху. (кінець 50-х – друга половина 60-х років ХІХ ст.). Національний рух українців Буковини зародився в умовах переходу Австрійської імперії від неоабсолютизму до конституційної форми правління. Започаткували його видатні письменники Юрій Федькович, Сидір та Григорій Воробкевичі, які своєю творчістю справили вирішальний вплив на визначення пріоритетних орієнтирів руху. Твердження про початок українського національного руху на Буковині в 1848 р. є необгрунтованими.
Від кінця 60-х років ХІХ ст. на Буковині починається другий період українського національного руху. Зароджуються українські культурно-просвітні, політичні та молодіжні товариства, формуються москвофільська та народовська суспільні течії, робляться перші спроби залучити до національного руху селян.
Середина і друга половина 80-х років ХІХ ст. стали часом розмежування народовців і москвофілів в українських товариствах, що означало початок третього періоду в розвитку національного руху. Він став часом переходу від окремих культурно-просвітницьких до політичних вимог.
Останнім, четвертим періодом в історії українського національного руху на Буковині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. стало передвоєнне десятиліття. В цей час національний рух перетворився у яскраво виражений політичний рух. Українці краю вели активну боротьбу, відстоюючи національні інтереси у різних сферах життя. Утворилися окремі українські політичні партії.
Напередодні Першої світової війни край відзначався розмаїттям українських культурно-освітніх, гімнастичних, наукових, фахових товариств, які проводили повсякденну роботу з національного освідомлення населення. Було вироблено чимало прогресивних форм залучення селянства до національної роботи, згуртування його для відстоювання законних соціально-економічних, політичних, національно-культурних прав. Беззаперечними здобутками національного руху українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. стало створення міцної ідейної основи національного руху, обгрунтування конкретних вимог у соціально-економічній, політичній та національно-культурній сферах, розвиток видавничої справи, інтенсивне поширення періодичних та інших видань українською мовою (фонетичним правописом), відстоювання політичних та національно-культурних інтересів українства в австрійському парламенті та Буковинському сеймі, формування стійких конституційних переконань, утвердження парламентських методів боротьби, створення партій та фахових товариств, які відстоювали інтереси окремих соціальних та політичних груп українців краю, загальне зростання національної свідомості народних мас, успішне залучення до національного руху широких верств селянства, робітників, інтелігенції, перетворення українців краю в добре організовану спільноту, яка знала свої права, усвідомлювала свої потреби та інтереси і вміла за них постояти.
Український національний рух на Буковині розвивався як складова частина загальноукраїнського національного руху і відзначався високими темпами зростання організованості, суспільної свідомості, політичного впливу українства краю, консолідації навколо гасел боротьби за національні права, а в кінцевому результаті – за встановлення широкої національно-культурної автономії, вирішального кроку до відродження української державності.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:
1. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 574 с.
2. Академік Степан Смаль-Стоцький. Життя і діяльність. – К.-Чернівці: Інститут історії України НАН України, 1996. – 207 с. (У співавторстві з В.Даниленком).
3. Буковина. Історичний нарис / С.Костишин, В.Ботушанський, О.Добржан-ський, Ю.Макар, О.Масан, Л.Михайлина. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – 418 с. (Написано: Розд. ІІІ, § 1, 6, 7; С.69-74, 166-198).
4. Зовнішня орієнтація буковинського москвофільства другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. // Проблеми історії міжнародних відносин: Збірник наукових статей. – Чернівці, 1993. – С. 89-104.
5. За фонетичний правопис // Буковинський журнал. – 1993. – Ч. 1. – С. 124-147.
6. “Вільнодумний союз” у Буковинському ландтазі 1903-1905 рр. // Питання нової та новітньої історії країн Європи і Північної Америки: Збірник наукових статей. – Вип. 2. – Ч. 1. – Чернівці, 1993. – С. 65-76.
7. Українські народовські партії на Буковині у 1905 – 1914 роках // Вісник Центру буковинознавства. – Вип. 1. – Серія історична. – Чернівці, 1993. – С.130-143.
8. Реальна політика // Буковинський журнал. – 1993. – Ч. 3-4. – С. 115-136.
9. Культурно-освітня робота українських товариств на Буковині у др. пол. Х1Х – на поч. ХХ ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Зб. наук. статей. – Чернівці, 1994. – Вип.3. – С.25-34.
10. Протистояння // Буковинський журнал. – 1994. – Ч. 3-4. – С. 108-123 (У співавторстві з В.Даниленком)
11. “Союз Січей” на Буковині у 1905 – 1914 рр. // “Завальська січ” – початок масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності. – Снятин, 1995. – С. 58-65.
12. Українсько-польські стосунки на Буковині у 80-90-х роках ХІХ ст. // Буковина. Блиск і тіні “Європи в мініатюрі”. – Варшава: Енергія, 1995. – С.113-122 (Польща).
13. Епістолярна спадщина С.Смаль-Стоцького як джерело з історії громадського життя на Буковині 80-х – 90-х років ХІХ ст. // З історичного минулого Буковини: Збірник наукових статей. – Чернівці, 1996. – С.148-160.
14. Ідейна спрямованість національного руху українців Буковини на початку ХХ ст. // Наукові записки з української історії Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту ім. Г.Сковороди. – К.-Переяслав-Хмельницький, 1996. – Вип.3. – С.3-8.
15. Українські міщани Чернівців у національному русі другої половини Х1Х – поч. ХХ століть // Третій Міжнародний конгрес україністів. 26-29 серпня 1996 р. Тексти доповідей та повідомлень. Історія. – Х.: Око, 1996.- С.15-20.
16. Українські культурні товариства на Буковині наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. – К.: Інститут історії України НАН України, 1996. – Вип. 2. – С. 191-199.
17. Українська радикальна партія Буковини (початок ХХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип.6-7: Історія. – Чернівці: ЧДУ, 1996. – С. 96-104.
18. Політична боротьба на Буковині навколо крайових реформ на початку ХХ ст. // Південносхіднонімецький архів. – Мюнхен, 1995/96. – Т.ХХХVIII/XXXIX. – С.117-132 (Німеччина).
19. “Буковинизм” как разновидность регионального самосознания в Австро-Венгрии конца ХІХ – начала ХХ вв. // Австро-Венгрия: интеграционные процессы и национальная специфика. – М.: Институт славяноведения и балканистики Российской Академии наук, 1997. – С.75-83 (Росія).
20. Панславістські організації в Росії та українці Австро-Угорщини на початку ХХ ст. // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної Європи: Збірник наукових праць. – Вип.1. – К.-Чернівці, 1997. – С.61-66.
21. Політична боротьба навколо реорганізації Буковинського сейму на початку ХХ ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. – Вип.5. – Чернівці: Прут, 1997. – С.17-26.
22. Формування органів Крайового управління герцогства Буковина у 50 – 60-х роках ХІХ ст. // Аннали Буковини. – Бухарест-Радівці: Вид-во Румунської Академії наук. – 1997. – №3. – С.771-792 (Румунія).
23. Зародження українського національного руху на Буковині (60-ті роки ХІХ ст.) // Наукові записки з української історії Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту ім. Г.Сковороди. – Вип.V. – К.-Переяслав-Хмельницький – Чернівці, 1998. – С.16-24.
24. Чисельність українського і румунського населення Буковини за статистикою ХІХ – початку ХХ ст. // Український історичний журнал. – 1998. – № 6. – С.37-46.
25. Академік Степан Смаль-Стоцький // Київська старовина. – 1998. – №6. – С.116-129 (У співавторстві з В.Даниленком).
26. Ідейна боротьба в українському русі на Буковині (90-ті роки ХІХ ст.) // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 1998. – Т.2. – С. 213-236.
27. Розмежування народовців та москвофілів в українських товариствах Буковини (середина 80-х – 90-ті роки ХІХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип.36: Історія. – Чернівці: ЧДУ, 1998. – С. 124-140.
28. Польсько-українські взаємини на Буковині в другій половині ХІХ століття // Буковина обирає діалог: Збірник наукових статей. – Сейни (Польща): Пограниччя, 1999. – С. 111-117 (У співавторстві з Ю.Макаром).

Крім того, по темі дисертаційного дослідження є ще 40 публікацій у журналах, наукових збірниках, збірниках матеріалів і тез наукових конференцій.

Буковина, західноукраїнські землі, нація, національний рух, національні права,
партія, національно-культурне товариство, народовство, москвофільство.
Буковина, нация, национальное движение, национальные права, партия,
национально-культурное общество, западноукраинские земли, народовство,
москвофильство.
Bukowyna, nation, national movement, national rights, party, national-cultural
society, west-ukrainian area, narodovstvo, moscwofilstvo.
Добржанський О.В. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Чернівецький державний університет імені Ю.Федьковича, Чернівці, 1999.
У дисертації досліджуються основні напрямки розвитку національного руху українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Проаналізовано процес зародження національного руху українців краю, формування та еволюцію ідейних течій, діяльність політичних партій, національних товариств, окремих лідерів. Виділено головні періоди розвитку національного руху, визначено особливості кожного з них. Досліджено найважливіші суспільно-політичні та національно-культурні здобутки українців краю. Визначено місце національного руху українців Буковини в загальноукраїнському національному русі, його особливості. Показано тісні стосунки з суспільно-політичними рухами Галичини та Наддніпрянської України.
Добржанский А.В. Национальное движение украинцев Буковины второй половины ХIХ – начала ХХ в. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Черновицкий государственный университет им. Ю.Федьковича, Черновцы, 1999.
В диссертации исследуются основные направления развития национального движения украинцев Буковины второй половины ХIХ – начала ХХ в., являющегося самобытным и важным явлением отечественной истории. Небольшая часть украинского народа, пребывая в особенных условиях отдельной коронной земли Австрии (Австро-Венгрии) не только сумела отстоять свою национальную самобытность, но и достигла больших успехов в организации и поступательном развитии национального движения.
Проанализирована историография национального движения украинцев Буковины и убедительно доказано, что данная проблема до сих пор оставалась в украинской и зарубежной историографии не исследованной. Для написания работы привлечен широкий круг не вводившихся ранее в научный оборот документов из архивов Киева, Львова, Черновцов, Ивано-Франковска, Москвы, Вены. Использованы также опубликованные документы, мемуарная литература, материалы прессы.
На большом статистическом материале показаны особенности социальной структуры украинского населения края, охарактеризованы социальные группы, принимавшие наиболее активное участие в национальном движении. Проанализировано политическое положение украинского населения, возможности для развёртывания легальной борьбы за национальные права. Отмечено, что в сравнении с Галицией, на Буковине сложились более благоприятные возможности для реализации демократических норм австрийской конституции.
В своем развитии национальное движение украинцев Буковины второй половины ХIХ – начала ХХ века прошло четыре периода, которые, в целом, согласуются с теоретическими положениями об этапах развития национальных движений “малых” народов Европы.
Первый период – зарождение и первые шаги национального движения (конец 50-х – вторая половина 60-х годов ХIХ в.) Национальное движение украинцев Буковины зародилось в условиях перехода Австрийской империи от неоабсолютизма к конституционной форме правления. У его истоков стояли известные писатели Юрий Федькович, Сидор и Григорий Воробкевичи. Их творчество оказало решающее влияние на определение приоритетных направлений движения. В работе на основании большого количества исторических источников доказывается, что утверждения о начале украинского национального движения на Буковине в 1848 году являются необоснованными.
С конца 60-х годов ХIХ в. на Буковине начинается второй период украинского национального движения. Зарождаются украинские культурно-просветительные, политические, молодежные общества, формируются москвофильское и народовское общественные течения.
Середина и вторая половина 80-х годов ХIХ в. стали временем размежевания народовцев и москвофилов в украинских обществах, что означало начало третьего периода в развитии национального движения. Он стал временем перехода от отдельных национально-культурных к политическим требованиям.
Последним, четвертым периодом в истории украинского национального движения на Буковине второй половины ХIХ – начала ХХ в. стало передвоенное десятилетие. В это время национальное движение превратилось в ярко выраженное политическое движение. Украинцы края проводили активную борьбу, отстаивая национальные интересы в различных сферах жизни, образовались отдельные украинские политические партии.
Проведен анализ формирования и деятельности идейных течений, политических партий, национальных обществ. Исследованы важнейшие общественно-политические и национально-культурные достижения украинства края. Накануне Первой мировой войны Буковина отличалась наличием разветвленной сети украинских культурно-общественных, гимнастических, научных, профессиональных обществ, проводивших повседневную работу по национальному воспитанию народных масс. Несомненным достижением национального движения украинцев Буковины стало создание твердой идейной основы национального движения, обоснование конкретных требований в социально-экономической, политической и национально-культурной сферах, развитие издательского дела, интенсивное распространение периодических и других изданий на украинском языке, формирование твердых конституционных убеждений, упрочение парламентских методов борьбы, успешное вовлечение в национальное движение широких слоев крестьянства, рабочих, интеллигенции, превращение украинцев в хорошо организованную общность, осознающую свои права и умеющую за них постоять.
Определено место национального движения украинцев Буковины в общеукраинском национальном движении, показаны тесные связи с общественно-политическими движениями Галиции и Надднепрянской Украины.
Dobrzhanskyy O.V. National Movement of Bukovinian Ukrainians at the second half of the XIX-th century to the beginning of the XX-th century. – Manuscript.
Thesis is presented to compete the Doctor`s degree in History, speciality 07.00.01 – History of Ukraine. – J.Fedkovich State University of Chernivtsi, Chernivtsi, 1999.
The thesis deals with the consideration of main trends of the development of national movement of Bukovinian Ukrainians at the second half of the XIX-th century to the beginning of the XX-th century. In the work we have analysed the process of generation of national movement of Ukrainians of the area, formation and evolution of ideological trends, activity of political parties, nationalistic societies and particular leaders. The main stages of national movement and peculiarities of each of them have been figured out in the discourse of investigation. The work has also investigated social, political, national and cultural achievements of Ukrainians of the area. The place of the Ukrainian national movement of the area and its peculiar features in pan-Ukrainian national movement has been defined. We have also showed close connection of social and political movement of Halychyna and Head-Dnieper Ukraine areas with it.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020