.

Модерна та постмодерна перспективи в філософії культури: Автореф. дис… д-ра філос. наук / О.І. Хома, Ін-т філос. ім. Г.С.Сковороди НАН України. — К.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4577
Скачать документ

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

На правах рукопису

ХОМА Олег Ігорович

УДК 130. 2: 101. 9

МОДЕРНА ТА ПОСТМОДЕРНА ПЕРСПЕКТИВИ
В ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

Спеціальність — 09. 00. 04. — філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття вченого ступеня
доктора філософських наук

Київ — 1999

Дисертацією є рукопис
Роботу виконано у відділі філософії культури, етики та естетики
Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Національної Академії Наук
України

Науковий консультант:
Доктор філологічних наук БІЛИЙ Олег Васильович, провідний науковий співробітник віллілу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України

Офіційні опоненти:
1. Доктор філософських наук, професор Бондарчук Інна Анатоліївна, завідувач кафедрою філософії Київського державного лінгвістичного універ¬сите¬ту Міністерства освіти України

2. Доктор філософських наук, Парахонський Борис Олександрович, керівник сектору східної політики Національного інституту стратегічних досліджень Ради національної безпеки і оборони України

3. Доктор соціологічних наук, професор Погорілий Олександр Іванович, завідувач кафедрою культурології та археології Національного універ¬сите¬ту “Києво-Могилянська Академія”

Провідна установа: Київський університет імені Тараса Шевченка, кафедра філософії

Захист дисертації відбудеться ” 17 ” вересня 1999 р. о 14 годи¬ні на за¬сі¬данні спеціалізованої вченої ради Д.26.1161.02 по захисту дисер¬та¬цій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України (252001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту філософії ім. Г.¬С. Сковороди НАН України (252001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано ” 10 ” серпня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої
ради, кандидат філософських наук Ситниченко Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Серед численних про¬бле¬м, з якими людство стикнулось в останній чверті ХХ ст. чи не най¬гострішою виявилась не екологічна або ядерна, не бідність або вичерпання запасів енергоносіїв, а радше проблема гло¬ба¬ль¬ної невизначеності шляхів розвитку світової цивілізації, фун¬да¬мен¬тальних засад політики, що забезпечила б гармонійний роз¬ви¬ток як усієї розмаїтої світової спільноти з притаманними їй су¬пе¬речливими і важкоузгоджуваними інтересами, так і кожного з окре¬мих суспільств, у межах яких теж накопичується потенціал розподілів і відцентрових тенденцій. Спроби реального запро¬ва¬д¬ження рівноправності в міжнародних стосунках насправді поро¬ди¬ли гострі конфлікти з приводу встановлення спра¬ведливого сві¬тового порядку, спроби побудови суспільств, у яких би мак¬си¬ма-ль¬но поважались права людини, призвели до ви¬никнення муль¬тикультуралізму і повної невизначеності щодо при¬йнятних за¬собів забезпечення внутрішньої єдності й не¬об¬хід¬ної уніфі¬ко-ва¬но¬сті таких суспільств. Можна обгрунтовано ствер¬д¬жувати, що від поступу у вирішенні саме цих проблем зале¬жить вирішення реш¬ти проблем людства.
Необхідно зазначити, що таке становище зумовлене дією по¬туж¬них суспільних факторів, таких як стрімке поширення пост¬ін¬дустріальних явищ в економіці, тенденцій до побудови від¬кри-тих, соціально орієнтованих суспільств, трагічний досвід тота¬лі¬та¬ризмів ХХ ст. тощо. Осягнення всіх цих факторів і ефективне ро第в’я¬зання породжених ними проблем вимагає нових підходів, ви-магає мислення, яке б відповідало реаліям, що змінились.
В філософії ці явища знайшли відбиток у виникненні кон¬цеп¬цій “радикального плюралізму” (60-ті — 70-ті рр.), які неза¬ба¬ром призвели до гучних дискусій щодо “постмодерну” (кін. 70-х — 80-ті рр.), до пошуку шляхів як “звільнення” потенціалів уні¬каль¬ного і неповторного, так і досягнення “універсального ко¬н¬сен¬сусу”, створення спільного простору для взаємопорозу¬мі-н¬ня представників різних культурних традицій.
Філософія кінця ХХ ст. є перш за все філософією культури і фі¬ло¬софією політики, вона покликана не тільки шукати сутнісні основи нового мислення, але й осягати можливості практичної, перш за все політичної і етичної, дії в нових соціальних умовах. Адже у відкритому суспільстві надзвичайної ваги набуває питан¬ня легітимації тих чи інших практик або інституцій, так що пр¬¬¬¬б¬¬¬¬л¬е¬¬ма¬тизується навіть правомірність етичних засад, які при¬щеп¬лю¬ються дітям в державних навчальних закладах, не ка¬жу¬чи вже про права іноземців, маргінальних груп населення тощо. Але су¬спільство повинне мати спільну основу, що підноситься над роз-біжностями. Хто визначатиме її? Хто визначатиме межі радика¬ліз¬му прав людини?
Однією з найважливіших функцій філософії у розв’язанні цих питань є сутнісне осягнення історичного шляху європейської культури, особливо починаючи з XVII ст., і тих механізмів, що умо¬ж¬ливлюють сучасне становище останньої. Перш за все, фі¬ло¬софії належить типологізувати й витлумачувати колишні й су¬час¬ні способи мислення, визначати їхні резерви і приховані мо-жливості, їхню взаємопов’язаність і відповідність сучасним фор¬мам буття, шляхи їхньої можливої трансформації. Одним з най¬прі¬оритетніших об’єктів такого дослідження є історія філософ¬ського мислення, оскільки в філософії найвиразніше відбиваю¬ться мислительні механізми культури (певна річ, такому дослід¬женню ніщо не забороняє робити своїм предметом також й інші сфери мислительної діяльності).
В цьому контексті особливої пізнавальної ваги набуває про¬бле¬ма створення методології аналізу історико-філософсь¬кого ма¬те¬ріалу з позицій філософії культури. Адже пряма редукція за-гальних постулатів філософії культури до історико-фі¬лософської емпірії не враховує її специфіки саме як емпіричного, розма¬їтого, конкретного об’єкту і загрожує невиправданим нав’язуванням те¬о¬ретичних моделей, а то й просто доктринерством. Філософ¬сь¬ко-культурологічні дослідження повинні мати репрезентативну емпі¬рич¬ну основу, виходити з неї, а не вдовольнятись якими-не-будь яскравими акцидентальними утвореннями чи феномено¬ло¬гіч¬ни¬ми спогляданнями.
Сьогоднішній філософії культури вкрай потрібний мето¬до¬ло¬гічний апарат, який дозволив би визначити фундаментальні, вко¬рі¬нені в базисі культури, способи мислення, що зумовлюють поле європейського філософування останніх чотирьох століть, по¬казати взаємодію і ефективну взаємоспіввіднесеність цих спо¬собів мислення, межі сутнісного й несутнісного в їхніх трансфор-маціях. Адже питання про вичерпаність чи життєздатність “про¬екту Модерну”, про дійсні шляхи філіації ідей і стереотипів, про теоретичні джерела тоталітаризму потребують попереднього ви-значення сутнісних рис “філософії Модерну” як складової “мис¬лення Модерну”, а останнього — як складника “культурної єд¬но¬с¬ті Модерну”. Створення такої методології зазвичай не постава¬ло як самостійна проблема філософсько-культурологічного до¬слід¬ження, що, зрештою, й призвело до низки невиправдано ра¬дикалістських констатацій в дебатах про “постмодерн”. Ви¬ни¬к¬нення в 70-ті роки цілого напряму філософії культури, орі¬єнто¬ва¬ного на “пост”-модерну перспективу, на дистанціювання від мо¬дер¬них стандартів мислення і діяльності, з необхідністю ставить питання про сутність відповідної модерної перспективи, про адек¬ватність образу Модерну, створеного постмодерном.
Застосування подібної методології виявилось би вкрай ко¬ри¬с¬ним для вирішення завдання менш глобального, але вельми важ¬ливого для внутрішнього розвитку самої філософії: спрос¬ту¬ван-ня неадекватних інтерпретацій творчості окремих представ¬ни¬ків філософії Модерну, інтерпретацій, що набули якості устале¬них і загальновизнаних стереотипів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний в дисертації напрямок досліджень пов’язаний з темами, які розробляються у Відділі філософії культури, етики та естетики Інституту філософії НАН України і на кафедрі філо¬сфії Вінницького держ. технічн. університету:

Ступінь розробки проблеми. Сучасні варіанти філософ¬сь¬¬ко-¬культурологічних концепцій, відмінною рисою яких є тлумачення культури як способу людського буття, виникають внаслідок синтезу традиції європейського трансценденталізму (Декарт — Кант — Гуссерль і феноменологічні школи ХХ ст.) і мар¬ксистських та неомарксистських концепцій детермінації свідо¬мос¬ті та її включення в практичне буття ( Д. Лукач, Т. Адор¬но, М. Хорк¬хаймер, Л. Альтюсер, Л. Гольдман, М. Ма¬мар¬дବ¬швілі інш.). Най¬по¬слідовніші спроби онтологізації культури, поєднання її тра¬н¬с¬цен¬дентальних і прагматичних аспектів були здійснені в працях вітчизняних філософів (В. Іванов, Є. Бистрицький, В. Ма¬ла¬хов, В. Табачковський, В. Шинкарук, інш.), які надавали по¬нят¬тю культури рис граничної конкретності, нерепрезен¬това¬но¬сті, все¬охопності, тобто — рис об’єктивно-буттєвого аналога де¬кар¬тів¬ського cogito.
Такий підхід виник не випадково, його методологічними по¬пе¬редниками, спрямованими щоправда на інші фундаментальні предмети, можна вважати екзистенціалізм Ж.-П. Сартра, деякі теми фундаментальної онтології М. Ґайдегера, філософську гер¬ме¬невтику Г.-Г. Гадамера, структуралістські концепції 50-х — 60-х рр., особливо структурну антропологію К. Леві-Стро¬са.
Багатий матеріал для розуміння процесів онтологічної детермінації людини з боку культурного середовища як цілого да¬ють твори представників “нової історичної науки” (Ф. Ар’єс, Ф. Бро¬дель, А. Гуревіч, Ж. Дюбі, Ж. Ле Гофф, інш.
Незважаючи на те, що в межах онтологічних варіантів фі¬ло¬софії культури проблема створення методології аналізу іс¬то¬рич¬них форм мислення поки що рідко набуває свого окремого формулювання, в гуманітарних науках опрацьовано широкий спектр дотичної проблематики. Йдеться перш за все про філо¬софську антропологію (Г. Плеснер, М. Шелер), гуссерлівську кон¬-цепцію життєвого світу, дослідження свідомості прадавніх і при¬мі¬тивних народів (К. Леві-Строс, інш.), теорію діалогічності куль¬тури (М. Бахтін, В. Біблер, інш.) і людського буття (М. Бубер, Е. Левінас, інш.), загальні структуралістські (А.-Ж. Греймас, Ю. Крі¬с¬тє¬ва, Ц. Тодоров, Ю. Крістєва, інш.) й постструктуралістські (Ж. Дельоз, Ж. Деріда, Ж.-Ф. Льотар, М. Фуко, інш.) розвідки. Проте ці глибокі й оригінальні підходи позначені спільною рисою, яка сут¬тєво відрізняють їх від основоположень віт¬чиз¬няної філо¬со¬ф¬сько-культурологічної традиції: це неодмінна “ре¬пр嬬зен¬то¬ва-ні¬сть” культури, визначення її суттєвого відповідника (текст, мо¬ва, життєвий світ, епістема, проект буття тощо), тобто певний відхід від її базисної онтологічності. Проте, коли “куль¬тура” по-кла¬да¬єть¬ся як гранично проста, конкретна й очевидна річ, не¬осяжний горизонт людського мислення і вчинку, гло¬баль¬ного процесу, іс¬то¬ричної події, синонім людського буття, то це пе¬ред-бачає по¬тре¬бу в створенні специфічної інтерпретативної методо¬логії.
Найавторитетніші дослідження постмодерних явищ в мистец¬тві належать Д. Белламі, Ф. Джеймсонові, Д. Лоджу, Л. Мак-Кеф¬фі, К. Фремптону, І. Хассану; в філософії — К. Батлерові, В. Вельшу, Г. Уїлмеру, інш.; теорія філософського постмодерну на鬬більш грунтовно розроблена в творах Ж.-Ф. Льотара, Д. Віл¬лубі, інш.). Суспільно-економічні передумови постмодерного м謬с-лення розкрито в творах теоретиків постіндустріального су¬спільства (Д. Белл, І. Масуда, О. Тоффлер, інш.) і в концепції від¬критого суспільства К. Поппера. Соціологічний аспект цих явищ до¬сліджувався в творах С Липовецьки, А. Турена, інш.
Найвизначнішими загальнофілософськими підходами до тво¬рчості Б. Паскаля постають: янсеністський (Ж. Пер’є, Л. Пе¬р’є, П. Ніколь, інш.), просвітницький (Ж.-А. Кондорсе, Д. Дідро, Во¬ль¬тер, П. Гольбах, інш.), персоналістичний (Л. Шестов). Хоча в кін. ХІХ — на поч. ХХ ст. належність автора “Думок” до філо¬софії піддавалась дуже серйозним сумнівам (В. Віндельбанд, інш.), тра¬диція досліджень “філософії Паскаля” формується вже в XVII — XVIII ст. (янсенізм, Просвітництво) і відтоді безперервно продовжується (Л. Фейєрбах, В. Кузен,.інш.). В ХХ ст. серед до¬слід¬ників, які намагались інтерпретувати філо¬соф¬ську твор¬чість Паскаля виходячи з її власної внутрішньої логіки, передо¬всім слід ви¬ділити Л. Брюншвіка і В. Каро, однак і вони не завжди по-слі¬довно дотримувались такого підходу. Тезу про суто філо¬со¬ф¬ську ос¬нову всього паскалевського мислення, включаючи й релігійне, бу¬ло висунуто Т.М. Харрінгтоном. Істо¬ри¬ко-генетичний підхід до ін¬терпретаціі філософських поглядів Б. Паскаля успіш¬но за¬сто¬со¬ву¬вали Л. Брюншвік, Д. Декот, Л. Лафюма, С. Ме¬нар, інш., проте доводиться констатувати, що й нині відсутня чітка й по¬в¬на ре-конструкція категоріального апа¬рату, притаманного ран¬ньому пе¬рі¬одові філософської творчості Паска¬ля. Досить широ¬кий спектр спроб співвіднесення філо¬софських поглядів Паскаля і Декарта (Л. Брюншвік, М. Легерн, А. Петі, Г. Стрельцова, інш.) не дає чіт¬ко¬го уявлення про роз¬біж¬ність їхніх поглядів стосовно ключової для філософії XVII ст. проблеми — проблеми очевид¬ності як кри¬те¬рія істини. Заслу¬говують на увагу дослідження пас¬ка¬лівського методологічного плюралюзму Г. Девідсоном, а також ре¬кон¬ст¬рук¬ція філософ¬сько-політичної думки автора “Провінціалій” (К. Ла¬зе¬рі).

Мета дослідження — спираючись на методологічний апарат фі¬¬лософії культури визначити сутність модерного мислення з урବхуванням всіх його традицій.
Завдання дослідження:
1) визначити форму взаємоспіввіднесеності культурно-істо¬рич¬них очевидностей філософування;
2) розкрити сутнісну схему функціонування філософії в ку¬ль¬турі Модерну (починаючи з XVII ст.);
3) проінтерпретувати поняття “постмодерного філо¬со¬фу¬ван¬ня” і “проекту Просвітництва” за щойнозгаданою схемою;
4) продемонструвати можливості виробленої методології шля¬хом цілісної інтерпретації філософської доктрини Паскаля.
Безпосереднє виконання цих завдань потребує: рекон¬ст¬рук¬ції основних мислительних стратегій, притаманних євро¬пей¬сь¬кій філософії XVII—XX ст. і опису механізмів культури, що за-без¬пе¬чують функціонування цих мислительних стратегій.

Методологічну і теоретичну основу дослідження склали праці вітчизняних авторів з філософсько-культурологічної онто¬ло¬гії (В. Іванов, Є. Бистрицький, В. Малахов, інш.) і з питання прин¬ципової проблематичності людського світовідношення (Г. Го¬рак, В. Табачковський, інш.), схематика фундаментальних се¬мі¬о¬¬тичних механізмів культури Ю. Лотмана і Б. Успенського, он¬то¬-ло¬гічне витлумачення фундаментальної настанови (В. Ка¬ка¬ба¬д¬зе), структурно-антропологічний підхід до опису культурних ці¬лі¬с¬ностей (К. Леві-Строс).
Розробка загальної методології філософсько-культу¬ро¬ло¬гічного аналізу історичних форм філософського мислення про¬ва¬ди¬лась з урахуванням інтерпретацій і критики феноменологічного методу в творах С. Кошарного, А. Лоя, Є. Причепія, кри¬тики без¬пе¬редумовних трактувань розуміння Г.-Г. Гадамером, аріс¬то¬те¬ле¬в¬ської концепції покладання вихідного пункту фі-лософського до¬слід¬ження, інтерпретації філософського постмодерну в творах Н. Ав¬тономової і О. Білого.
На різних етапах дослідження дисертант звертався до тео¬ре¬тичних напрацювань М. Булатова, А. Ермоленка, О. Кед¬ров¬сь¬ко¬го. М. Кримського, В. Лук’янця, В. Рижка, М. Поповича, О Со¬боль, В. Шинкарука, С. Яценко, Т.Ящук.
Витлумачення і типологізація текстів, визначення систе¬мо¬витвірних очевидностей симптоматологічної мислительної ст¬р¬а¬тегії провадилося з урахуванням концепції історико-філо-соф¬сь¬кої емпірії Ю. Кушакова і висунутих ним принципів цілісно¬го від¬тво¬рен¬ня взаємозв’язків між історико-філософськими явища¬ми, ме¬то¬дів, створених Ж. Дельозом для генетичної і генеало-гічної ре¬кон¬струкції поняттєвого фундаменту фрагментарних фі¬ло¬соф¬сь¬ких текстів, методології “ретельного прочитання” (К. Брукс, А. Рі¬ча¬р¬дс, Р.П. Варрен).

Наукова новизна дослідження. Основним результатом дослід¬жен¬ня є сутнісне витлумачення і типологізація історичних форм ми¬слення Модерну; цього результату досягнуто завдяки мето¬до¬ло-гії, яка виходть з базисних онтологічних засад філософії куль¬ту¬ри. Досягнення зазначеного результату стало можливим за¬вдя¬ки обгрунтуванню низки положень, що претендують на нау¬ко¬ву новизну і виносяться на захист.

• кожній окремій культурно-історичній епосі мислення прита¬ман¬ний певний набір граничних очевидностей, які надають цьому ми¬сленню його онтологічну визначеність;
• на цих очевидностях, позначених принциповими розбіж¬нос¬тя¬ми, засновано фундаментальні мислительні стратегії відповід¬но¬го культурно-історичного типу мислення;
• сутність культурно-історичної “епохи мислення” з необхідністю по¬стає як стала схема взаємодії декількох фундаментальних мислительних стратегій; про настання нової епохи мислення слід говорити лише в разі зміни основоположних позицій зга¬да¬ної схеми взаємодії;
• ця схема взаємодії забезпечує взаємодоповнюваність мисли¬тель¬них стратегій, а, відтак, ефективність типу культури в ціло¬му;
• необхідно проводити чітке розрізнення загальних епох ми¬слен¬ня і періодів тимчасового домінування однієї з мисли¬тель¬них стра¬тегій в межах їхньої структурно зумовленої взає¬мо¬дії;
• фундаментальні мислительні стратегії не можуть безпо¬се¬ред¬ньо редукуватись до мислительних утворень індивідуального рівня; доктрини, ідеологічні схеми тощо завжди є синтезом кіль¬кох мислительних стратегій; коректно вести мову лише про такі доктринальні утворення, що більшою або меншою мірою від¬ображають мислительні стратегії даної культурної епохи, не ототожнюючись з ними; найадекватнішим відображенням вза¬є¬модії мислительних стратегій є філософія (якщо відповідний тип культури взагалі породжує філософію);
• постмодерна перспектива, що визначилась в сучасній фі¬ло¬со¬фії культури, є сучасним втіленням симптоматологічної ми¬сли¬тельної стратегії; специфіка цієї симптоматології полягає у то¬му, що водночас вона є й формою сучасного скептичного ми¬сле¬ння;
• так звану “модерну” перспективу в філософії культури слід ро¬зу¬міти як аналог догматичної мислительної стратегії Модерну в її дискусійному зіткненні з симптоматологічною і жодним чином не як носія всіх сутнісних рис модерної культури.

За¬стосування цієї методології до аналізу мислення, при¬та¬ман¬ного культурі європейського Модерну (тобто Нового часу, XVII– XX ст.) дозволило встановити, що

• сутність мислення, котре зазвичай називається модерним, по¬ля¬гає в конфлікті трьох мислительних стратегій:
1) догматичної; 2) скептичної; 3) симптоматологічної;
• своєї класичної форми цей конфлікт набуває вже в сер. XVII ст., що недвозначно засвідчується тими процесами, які від¬бу¬ва¬ються в філософії, теології, політичній думці, моралістичній лі-тературі зазначеного періоду;
• структурна основа цього конфлікту залишається незмінною та¬кож і в наш час;
• найвиразнішим втіленням зазначеного конфлікту є історичний шлях модерної філософії;
• догматична, скептична і симптоматологічна мислительні стра¬те¬гії, притаманні модерній філософії, засновані на очевиднос¬тях, позначених специфічною онтологією, що власне й дозво-ляє вести мову про їхню належність до особливої культури Мо¬дер¬ну;
• симптоматологічна мислительна стратегія в філософії зазна¬че¬ної епохи (Паскаль — де Сад — Ніцше — радикальний плю¬ралізм) досягала своїх класичних форм на всіх етапах її історії;
• сутнісними рисами симптоматологічного мислення Модерну є:
1) обгрунтування принципового плюралізму істини через поси¬лання на недосконалість і обмеженість людських сил і можли¬востей;
2) заперечення автономності суб’єкта, редукція суб’єктивності до рівня зовнішнього прояву об’єктивних буттєвих процесів;
3) тлумачення будь-якої події як симптому певного прихованого “конфлікту сил”;
4) самооцінка (прихована чи відкрита) інстанції, що витлу¬ма¬чує, як втілення переважної сили, спроможної до “істинного” чи принаймні “більш прийнятного” витлумачення подій;
• дискусії останніх років між прихильниками і критиками “філо¬соф¬ського постмодерну”, стосуються не культурної єдності, що існує з XVII по XX ст., як такої, а лише чергової зміни статусів мислительних стратегій в межах структурно незмінного кон¬ф¬лікту очевидностей;
• філософській симптоматології XVII ст. притаманні всі головні ри¬си, що становлять специфіку філософій “радикального плю¬ра¬лізму” II пол. ХХ ст., причому ці риси не є “маргінальни¬ми” для доби Декарта і Лейбніца;
• нині немає підстав говорити про структурні зміни в конфлікті ми¬слительних стратегій, притаманному європейській філосо¬фії останніх чотирьох століть;

Проведене дослідження призвело також до низки висновків, що змушують переосмислити традиційні уявлення про філо¬соф¬ську доктрину Б. Паскаля та її статус в філософії Модер¬ну.
• Б. Паскаль є найпершим класичним представником модер¬но¬го симптоматологічного мислення, а, відтак, нале¬жить до тієї ж ми¬с¬лительної стратегії, що й де Сад, Ніцше, Дельоз, інш.;
• філософії Паскаля не притаманна протилежність наукових і релігійних інтенцій, оскільки шлях її формування постає не як перехід від сциєнтизму до релігійної містики, а як послідовне становлення симптоматологічної концепції;
• цілісний аналіз генеалогії ключових філософських понять (“не¬скінченність”, “істина”, “розум”, “серце”, “Бог”, “сила” тощо) в текстах Паскаля наочно розкриває специфічну радикально-плюралістичну концепцію, що лежить в основі філософії цього автора;
• філософія Паскаля містить в собі всі чотири основних риси симптоматологічного мислення Модерну;
• філософія Паскаля виходить з класичної для XVII ст. про¬бле¬мବтики, особливості розробки якої (наприклад, розбіжності з кар¬¬тезіанською методологією) некоректно витлумачувати як оз¬на¬ки “несвоєчасності”;
• Паскаль не може вважатись “трагічним мислителем”, а його творчість лише дотично пов’язується з екзистенціалізмом.

Практичне значення одержаних результатів полягає у то¬му, що розроблена дисертантом методологія дозволяє здій¬с¬ню¬вати ко¬ректний і концептуально орієнтований аналіз феноме¬нів модерного мислення через визначення онтологічно зумов¬ле¬них оче¬видностей остан¬нього. Концепція ди¬сертаційного до¬слід¬жен¬ня, йо¬го методоло¬гічні результати й фі¬ло¬софсько-культуро-ло¬гічні розвідки спри¬яють роз¬в’язанню ва¬ж¬ли¬вих проблем су¬час¬ної політичної філо¬со¬фії і філо-софії куль¬ту¬ри: 1) проблеми сут¬но¬с¬ті модерного мислення і виник¬нен¬ня тоталітаризмів; 2) пробле-ми статусу плюралізму в культурі Мо¬дер¬ну і статусу політики в плю¬ралістичних суспільствах; 3) про¬бле¬ми фі¬лсоф¬¬сько-культу¬ро¬логічної інтерпретації історико-філософ¬сь¬кого прцесу; 4) про¬бле-ми перспектив мислительних стратегій Модер¬ну.
Базову концепцію дослідження доречно використовувати з ме¬тою науково-методичного забезпечення курсів філософсько-куль¬туро¬ло¬гіч¬ного циклу для студентів і аспірантів у вищих на-вча¬ль¬них закладах. Отримані результати є важливими для при¬клад¬них гуманітарних досліджень, пов’язаних з проблематикою єд¬нос¬ті та перспектив куль¬ту¬ри Модерну. Коментарі й наукові стат¬ті, підготовані дисертантом для академічного зібрання творів Б. Па¬скаля (вид-во Пор-Рояль, Київ, 3 то¬ми, 1994—1997 рр.) і до трактату Ж.-Ж. Руссо Про суспільну угоду грун¬ту¬ються на концеп¬ції, викладеній у даному до¬слід¬женні.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обго¬во¬ре¬но на засіданні Відділу філософії культури, етики і естетики Ін¬сти¬туту філософії НАН України і рекомендовано до захисту. Ре¬зу-льтати і основні положення дисертаційного дослід¬ження опри¬люд¬нювались на теоретичному семінарі Відділу філо¬софії куль¬тури, етики та естетики Інституту філософії НАН Укра¬їни, при¬свя-че¬ному проблематиці пізніх праць Ж.-Ф. Льотара (Ки¬їв, 1996), на Між¬народній науковій конференції, присвяченій 400-річчю з дня смерті Р. Декарта (Київ, 1996), на Філософсько-ант¬ро-пологічних чи¬таннях, присвячених пам’яті В.П. Іванова (Київ, 1997), на Між¬на¬родних конференціях “Менталь¬ні¬сть. Духовність. Само¬роз¬ви¬ток особистості” (Луцьк, 1994) і “Ду¬хов¬ність та тех¬ніч¬ний про¬грес” (Вінниця, 1996). Основні положення дисертації знайшли від¬ображення в монографії (21, 09 друк. арк.), в розділі ко¬лек¬ти¬в¬ної монографії кафедри філософії Вінницького держав¬ного тех¬нічного університету (0,6 друк. арк., у співавт.), восьми ста¬т¬тях з¬а¬¬гальним обсягом у 6, 25 друк. арк., корпусах коментарів до фі¬¬лсофських і теологічних творів Б. Паскаля і текстів Ж.-Ж. Руссо загальним обсягом 21 друк. арк.
Структура і зміст роботи. Дисертаційне дослідження мі¬с¬тить Список скорочень, Вступ, чотири Розділи основної час¬тини, Ви¬сновки, Список використаної літератури. Загальний об¬сяг ди¬сер¬тації 383 стор., у Списку використаної літератури 465 по¬зицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дисертант розглядає стан і обгрунтовує актуальність досліджуваних проблем, визначає мету і завдання дослідження, з’ясо¬вує наукову новизну, практичне значення положень, що ви¬но¬сяться на захист.
В першому Розділі, який має назву “Аналіз постмодерного визначення Модерну”, дисертант здійснює огляд літератури з обраної проблематики, розкриває сутність сучасних постмо¬дер¬них явищ і характерні риси іх філософської концептуалізації. Осо¬б¬лива увବга приділяється аналізові ліотарівської концепції пост¬мо¬дерної філософії і визначенню умов, які дозволили б коректно ви-значити поняття “філософія Модерну”. Шляхом зі¬ставлення при¬н¬ципових позицій сторін, що беруть участь в дис¬кусії про пост¬модерн, дисертант робить висновок про необ¬хід¬ність такого визначення Модерну (і типу мислення, притаманного цій епосі), яке б враховувало його різноманітність і складність.
В параграфі І.1, “Принципові пункти постмодерної критики Модерну”, дисертант окреслює основні етапи розвитку наукової думки з обраної проблематики і зазначає, що філо¬софська кон-цеп¬ція постмодерну стала результатом узагаль¬нення певних рис історико-філософського процесу останнього тридцятиріччя. Від¬так, її дотримуються головним чином ті, хто її створив, а не біль¬ші-сть авторів, яких нині вважають “постмо¬дер¬ністами”. Проте, не¬має жодних сумнівів у тому, що в сучасній куль¬турі, попри від¬сут¬ність загальновизнаного смислу терміну “постмо¬дерн”, сфо¬р-мувався своєрідний стиль мислення, позна¬че¬ний сті¬й¬¬ким не¬сп¬р¬и¬й¬няттям деяких авторитетних ще й посьо¬годні куль¬турних сте¬ре¬о¬типів. Цей стиль мислення є своєрідним виразни¬ком процесів еко-номічного зростання, інформатизації і соціальної лібе¬ра¬лі¬за¬ції, що визначають життя в сучасних розвинених краї¬нах. Ди¬се¬р¬тант обирає тексти Ж.-Ф. Льотара у якості моделі пост¬мо¬дер¬ніс¬т¬ського філософування і визначає го¬ловні ознаки останнього: 1) пафос плюралізму, неспів¬вимір¬ності, відсутності єдиних критеріїв іс¬тини; 2) критика претензій на уні¬версальність методу, мотив ло-каль¬ної ефективності, гри то¬що; 3) критика раціоналістичних іде¬а¬¬лів, визнання їх неспро¬можними до ефек¬тив¬ної самолегітимації; 4) “викриття” всезага¬льного як симптома тоталітарності. Для вирішення питання про те, чи мож¬на вважа¬ти, що об’єктами пост¬мо¬дерної критики є са¬ме суттєві ри¬си Мо¬дер¬ну в цілому, дисе¬р¬тант визначає свою методологічну основу і розробляє методо¬ло¬гію аналізу мислення як елементу культурної цілісності. Ос¬нов¬ним робочим поняттям цієї мето¬до¬ло¬гії є понят¬тя “мислительної стратегії”. Постмодерна перс¬пек¬ти¬ва в філосо¬фії культури може визнаватися самоподоланням, деконст¬рук¬цією, делегітимацією, ви¬криттям Модерну, якщо зма¬льо-ваний нею образ Модерну від¬по¬відає дійсності. Дисертант визначає ме¬ту дослідження: роз¬г¬ля¬ну¬ти мислення Модерну че¬рез взаємдію йо¬го головних мис¬ли¬тель¬них стратегій.
В параграфі І.2, “Проблема сутності мислення Модерну”, дисертант доводить, що сутність поняття “філософія Модерну” не може визначатись як “проект Просвітництва”, вона є склад¬ним культурним явищем, сутність якого визначається не відпові¬дями на специфічні запитання епохи, а характером самих цих за¬пи¬тань, який визначає спектр можливих відповідей на них. Ди¬сер¬тант обгрунтовує тезу про те, що стартовим пунктом філо¬со¬фії Нового часу є скептична критика культури (Монтень, Шарон, інш.). Можна впевнено стверджувати, що пошуки “пра¬вильного” методу мислення в філософії XVII ст. за необхідністю перед¬ба¬чає подолання скептицизму і його засад, оскільки скеп¬ти¬цизм Но¬во¬го часу є лише першим, негативним етапом ствер¬д¬ження мо¬дер-ного типу культури, що, втім, природно і органічно пе¬ред¬ба¬ча¬є¬ться цією культурою. Проте, скептицизм не може бу¬ти за¬собом по¬зитивного ствердження культури, принай¬мні безпо¬се¬реднім. Скеп¬тична аргументація в XVII ст. постає як послі¬дов¬не роз¬хиту¬ван¬ня упевненості в самоочевидному, в самій мож¬ли¬вості існу¬ван¬ня чогось самоочевидного. Питання про дійсну са¬мо-оче¬вид¬ність скептицизм залишає відкритим, викликаючи до жит¬тя по¬туж¬ний рух, спрямований на “подолання скептицизму”, тоб¬то на ствердження специфічних модерних самоочевид¬но¬с¬тей.
Зазначене ствердження зазвичай здійснюється шляхом прос¬то¬го посилання, котре мало чим відрізняється від волюн¬тарист¬ського постулювання. Одним з засобів такого постулю¬ван¬ня є Де-картів методичний сумнів, що переростає у посту¬лювання гра¬ничної очевидності cogito ergo sum. Спираючись на це ди¬сер¬тант до¬водить, що Декартове розуміння самоочевидності, яке до¬ко¬рін¬но відрізняється від її розуміння Монтенем і Паскବлем, є не¬спро¬с¬товним аргументом на користь сутнісного поліфонізму філософії Но¬вого часу, зумовленого неспівви¬мір¬ністю очевидно¬стей.
Дисертант, на прикладі декартівського розуміння “вічних іс¬тин”, доводить, що деякі опозиційні мислительні стратегії в філо¬софії Модерну позначені не лише протилежністю підходів, але й одностайністю у деяких питаннях. Причиною цього складного ти¬пу стосунків є те, що зазначені мислительні стра¬тегії — не прості опозиції, вони є лише різними варіантами звертання до спільної для мислителів XVII ст. проблеми очевид¬ності.Якщо картезі¬ан¬ство й можна розглядати як модель філо¬софії Нового часу, то ли¬ше через його підхід до проблеми само-очевидного, а не через “раціоналізм”. Декарт, подавши нескеп¬тичний варіант її вирішен¬ня, висуває низку застережень, без яких цей варіант втрачає сенс. Відтак, картезіанство не може бути уособленням того “Мо¬дер¬ну”, який є об’єктом критики постмо¬дерної критики. Втім, та¬ким уособленням можна вважати філосо¬фію Лейбніца, адже саме в ній знаходить своє завершення процес абсолютизації ро¬зу¬му, його перетворення (у понятті “бо¬жественного розуму”) на ін-станцію-носія “вічних істин”, змушену завжди робити лише “най¬кращий” вибір і нездатну піднестись над вимогою несупе¬речності й законом достатньої підстави.
На прикладі складного зв’язку картезіанських ідей з скеп¬тич¬ною мислительною стратегією, дисертант робить висновок про те, що модерне мислення відпочатково постає як поліфонічне утворення, як комплекс якісно різних складових, що скріплювався єдністю спільної проблематики, характерної не лише для XVII, але й для наступних століть: проблемами статусу очевидності й ві¬рогідного методу пізнання істини. В цьому контексті філософія Паскаля постає не як уламок фідеїстського минулого, а як одна з адекватних форм саморефлексії модерного розуму.
В другому Розділі, “Плюралістична гносеологія в XVII ст.”, головним об’єктом дослідження слугує становлення філо¬софії Б. Паскаля, відображене в текстах 1647—1658 рр. Ана¬ліз саме цих текстів (тобто аналіз першоочевидностей, покладених у їхнє під¬грун¬тя, набору суттєвих доктринальних характеристик, які вини¬ка¬ють під впливом цих очевидностей, їхнє порівняння з іншими наборами таких характеристик, притаманним текстам інших ми¬сли¬телів-сучасників Паскаля) є вихідним пунктом у досягненні першої з двох основних цілей дослідження: ре¬кон-струкції ос¬нов¬них мислительних стратегій філософії XVII ст. Засновуючись на за¬гальновизнаній відмінності принципів філо¬софії Паскаля від прин¬ципів, покладених в основу вчень Декарта, Бекона, Гасенді, ди¬сертант намагається точно визначити суттєві параметри цієї від¬мінності, показавши при цьому не історико-філософське ста¬но¬влення окремого вчення, а формування пев-ної мислительної стратегії, заснованої на специфічному наборі оче¬вид¬ностей, що складався практично одночасно з іншими та¬кими ж наборами, ти¬ми, що постають як засади філо¬соф¬ського мислення Гассенді (а також його попередників, Монтеня і Шаро¬на), Бекона, Декарта, Гоббса.
Втім, теза про належність філософії Паскаля до особливої ми¬сли¬тельної стратегії, як до речі й сама можливість ефек¬тив¬но¬го застосування поняття “мислительна стратегія” до аналізу істо¬ри¬ко-філософської емпірії, не висувається як відпочаткова теза дослідження. Навпаки, дослідження розглядається як про¬це¬дура пе¬ревірки цієї тези. Розділ присвячено здійсненню цілісної ін¬тер-претації паскалевських текстів 1647—1658 рр., кот¬ра передбачає ви¬значення їхнього категоріального апарату для подальших ін¬терпретацій, адже згаданий апарат зазвичай вжи¬вав¬ся автором в невідрефлексованому вигляді, а самі згадані тексти мають фра¬г¬ментарну й незавершену форму. Принци¬по¬вою вимогою до¬слід¬ження є застосування цього апарату для витлумачення всіх те¬к¬стів Паскаля, в межах яких подібна інтер¬претація виявилася б можливою. Такий підхід забезпечує макси¬мальне відтворення ті¬єї внутрішньої єдності, якою міг би позна¬чатись процес ста-нов¬лен¬ня паскалівської філософії, й суттєво обмежити некоректні звертання до біографічних колізій філосо¬фа і тих застарілих сте¬ре¬отипів, що й посьогодні суттєво впли¬вають на масове сприй¬няття його творчості. Отже, в другому Розділі відтворюється фо¬р¬мування внутрішньої логіки паска¬лев¬ського філософського ми¬слення через визначення його вихідних очевидностей, а також, його категоріальних засобів і дослід¬ни¬цьких орієнтирів. Виявлені у такий спосіб суттєві елементи цієї ло¬гіки порівнюються з від¬по¬відними елементами логік інших ви¬значних авторів-сучасників Па¬скаля, зокрема Декарта, для вияв¬лення дійсних точок спів¬па¬дання і розбіжності між зазначеними логіками.
В параграфі ІІ.1, “Формування паскалевської концепції нескінченності-істини”, відтворюються найхарактерніші підхо¬ди до витлумачення філософії Паскаля і піддаються критиці їхні го¬лов¬ні недоліки (приписування концепції “двоїстої істини”, від¬сут¬ність цілісної інтерпретації текстів у їхній хронологічній по¬слі¬до¬в¬ності, застосування біографічного і психологічного мате¬ріалу для інтерпретації тих чи інших змістовних ускладнень тощо). визначається центральна філософська ідея Паскаля, присутня вже в його фрагменті “Трактату про порожнечу” (1647), ідея нес¬кін¬че¬н¬ності. Достатньо грунтовно знайомий з картезі¬анством, Пас-каль обгрунтовує істинність пізнання не процедурою редукції даних досвіду до ego cogito, а тезою про історичний характер пізнання, що вдосконалюється працею багатьох поко¬лінь дослідників на тлі нескінченної історії. Проголошення не¬скінченної природи істи¬ни і фактичне ототожнення цих понять по¬ро¬джують своєрідну те¬ле¬ологію нескінченності, за допомогою якої Паскаль хоче від¬об-ра¬зити динамічний характер пізнання, що постійно поглиб¬лю¬є¬ть¬ся, і надати істинам сьогодення знячення певного моменту в не¬скінченному розгортанні абсолютної істини. саме з урахуванням цієї концепції Паскаль створює свою кла¬сиф¬ікацію наук, за¬кріп¬лює за природознавством сферу істин факту, тобто істин сьо¬го¬дення, що вважаються істинами лише для певного історичного етапу пізнання. Водночас, нескінчення істина перетворюється на не¬досяжний горизонт такого історично зумовленого пізнання і, одночасно, і на те, що виявляє себе в історично даній сукупності скін¬ченних істин.
Філософським ідеям Паскаля відпочатково притаманна діа¬лек¬тика актуальної присутності абсолютної істини і, водночас, її нео¬сяжності в якості абсолютної. Абсолютність виявляє себе в су¬-купності скінченного досвіду, але не може бути схоплена як така. Відповідно, всі пізнавальні здатності людини роз¬г¬ля¬да¬ють¬ся в їхньому історичному триванні, а людство в цілому, сукупність всіх людських поколінь, що відійшли в минуле, існують нині або ще не народились, — як дійсний суб’єкт, намагається в своїй іс¬то¬рії схопити ту істину, актуальна данність якої виявляється не¬до-сяжною для нього.
З цих міркувань Паскаля випливає, що дійсна методологія на¬у¬ки, згідно його поглядів, можлива лише тоді, коли вона враховує внутрішню нескінченність речей. Така глобальна релятивізація пі¬¬з¬нання з неминучістю ставить перед Паскалем проблему мо¬жливості досягнення абсолютно вірогідного знання, оскільки до кар¬тезіанського принципу cogito він не вдається.
Природничонаукова методологія Паскаля виявляється за¬сно¬ва¬ною на метафізичних тезах про: 1) апріорну нескінченність “за⬬жди рівної собі” природи; і 2) телеологічну призначеність, “ствре-ність” людини для нескінченного. (В цих тезах ще немає теологічного змісту, принаймні для того, щоб їх вивести, до¬ста¬т¬ньо суто методологічних міркувань Паскаля.) Таким чином, в 1647 р. визначається напрямок майбутніх філософських пошуків Паскаля і ті мислительні засоби, які він використовуватиме. Ди¬сертант особливо підкреслює принципову розбіжність між ран¬ні¬ми паскалівськими концепціями співвідношення абсолютної і від¬носної істини, виправданості спроб пізнання нескінченного, суб¬станційності людини і відповідними концепціями Декарта.
В параграфі ІІ.2, “Психологічні і плюралістичні аспекти істини в Паскаля”, зазначається, що проблематика фрагменту “Трактату про порожнечу” вимагала від автора вирішення пи¬тан¬ня про критерії істинного знання, яке передбачало: 1) більш точ¬не розуміння природи розуму; 2) розкриття способу, за допо¬мо¬гою якого нескінченність може бути присутньою в скінченній люд-сь¬кій особі; 3) пояснення різноманітності форм цієї присутності. Роз¬в’язанню цих завдань присвячене “Міркування про пристрасті любові” (1653?). Дисертант зазначає, що цей текст, на перший погляд подібний до картезіанського, насправді містить ідеї, іс¬то¬т¬но відмінні від Декартових. По-перше, це сто¬сується паскале¬в¬сь¬ко¬го розуміння пристрасті. Пристрасті, за Паск¬а-лем, є не дум¬ка¬ми чи почуттями, які обов’язково фік¬сую¬ться свідомістю, а особ¬ли¬вими станами, іпостасями самого розуму, розум не є лише зов¬нішнім суб’єктом, що їх усвідомлює; він не збурюється прист¬рас¬тю, а сам стає нею, втілюється в неї як в свою актуальну іпо¬ста¬сь. Ця втіленість розуму автоматично призводить до того, що він розглядається як утворення, якому не завжди притаманна само¬свідомість. Паскаль звертається до проблематики безсві¬до¬мо¬го, котра постає в “Міркуванні” як проблематика неу¬сві¬дом¬лю¬ваних автоматизмів, так званої “при¬роди розуму”, що таємно на¬лаш¬товують розум на сприй¬няття певних речей у якості істинних. Таке налаштування забезпечу¬єть¬ся через прищеплення почуттів задоволення чи незадоволен¬ня, жорстко співвіднесених із згада¬ни¬ми речами.
В зв’язку з проблематикою автоматизмів задоволен¬ня/не¬задо¬волення Паскаль вводить поняття “серця” як здатності відчу¬ва¬ти пристрасть і водночас приховувати її джерело. Особливий уст¬рій серця, притаманні йому “образи” (любові, краси, інш) від¬по¬чат¬ково визначають характер відчуття пристрасті. Ці образи іс¬тот¬но відрізняються від декартівських вроджених ідей. Завдяки об¬разам серця розум-пристрасть безсвідомо налаштовується на пошук в якості істинних лише тих об’єктів, які з цим образом уз¬год¬жуються. Образи не є змістовно стереотипними, вони роз¬па¬да¬ються на безліч індивідуальних зразків, притаманних кожній окремій людині і в дійсності постають як структурна здатність се¬р¬ця неодмінно містити в собі який-небудь “зразок краси”.
Дисертант конкретизує основні засади паскалевської концеп¬ції пе¬реконання в істинності тверджень, суджень тощо: 1) чистих форм розуму реально не існує, розум завжди постає як система втілень; 2) нескінченна істина присутня в людині структурно і безсвідомо, як образ, що вкоріненюється в серці й через відчуття задоволення/незадоволення, регулює пізнавальну активність; 3) ці образи є суто індивідуальними, завжди відмінними один від од¬ного, а нескінченна істина відображає себе в їх сукупності, а не в якомусь одному з них.
Дисертант визначає особливості паскалевського мислення, зумовлені поняттям нескінченної істини, що актуалізується в усій сукупності індивідуальних зразків і пов’язаних з ними механізмів індивідуального задоволення, що встановлюють контроль над розумом-пристрастю. Отже, розбіжність індивідуальних внутріш¬ніх зразків суттєво визначає Паскалеву концепцію єдності істини. Принаймні на рівні розуму-пристрасті істина як така складає лише загальниий структурний контекст функціонування і взає¬модії тих внутрішніх зразків, на які вона “розпадається”. Це розпадання становить собою єдину форму, в якій істина як така (нескінченність) може бути доступною розумові-пристрасті.
Ця обставина обгрунтовано пояснює схильність Паскаля до створення типологій, ретельної класифікації розбіжностей, при¬таманних тим предметам, які він досліджує. Дисертант аналізує на鬬істотніші розбіжності, визначені Паскалем у “ Міркуванні” (ти¬по¬логія розумів, класифікація істинних/хибних задоволень, лю¬бо¬ві, витонченості, осмислення статевих розбіжностей), і робить ви¬с¬но¬вок про те, що класифікація розбіжностей і опис структури їхнього конфлікту вже в тексті 1653 р. постає для Пас¬кବля як ме¬тод фіксації нескінченної істини, репрезентованої в скінченному світі. Розбіжності оцінюються Паскалем як неусу¬ва¬ні, зумовлені онтологічно (“місцем в бутті”), розум інтерпре¬тується в термінах зіткнення сил. Проте дисертант наголошує, що аналізу розуму-при¬страсті недостатньо для осягнення загальної паскалевської концепції розуму.
В параграфі ІІ.3, “Паскалева типологізація очевидностей і проблема пізнання”, обгрунтовується висновок про те, що ево¬лю¬ція філософських поглядів Паскаля у1647—1653 рр. по¬зна¬чається глибокою, послідовною розробкою проблематики, що ви¬ник¬ла в межах методології наукового пізнання і розвивалась шля¬хом сутнісно онтологічного аналізу механізмів репрезен¬то-ва¬ності абсолютної (нескінченної) істини в скінченному світі. Пока¬зо¬вим фактом є те, що цю еволюцію можна пояснити не релі¬гій¬ними переконаннями Паскаля, а загальною трансфор¬ма¬цією йо¬го філософських інтересів, точніше спільним підгрун¬тям як нау¬ко¬вих і філософських, так і релігійних переконань автора “Думок”.
На матеріалі трактатів “Про геометричний розум” (далі — ГР) дисертант розв’язує питання про те, чи коректно ототожнювати спо¬соби фіксації абсолютної істини, притаманні поняттям розу¬му-пристрасті й розуму-розсудку. В ГР Паскаль безпосеред¬ньо звер¬тається до проблематики очевидностей (геометричних аксіом), постулюючи наявність цілого класу слів, що не потре¬бують визначення — самоочевидних і дискурсивно беззміс¬тов¬них аксі¬ом, які становлять фундамент дискурсивних доведень; саме ці дві властивості аксіом зумовлюють, за Паскалем, “сере¬динне становище людини”, тобто проблематика самоочевид¬ності від¬крито пов’язується з проблематикою телеології буття.
Буттєву телеологію самоочевидностей розуму-розсудку Пас¬каль засновує на безсвідомих механізмах функціонування почут¬тя, що свідчить про істотну близькість аксіом і “зразків краси”, які визначають розум-пристрасть. Зазначена близькість підтвер¬д¬жується такими їх властивостями, як 1) вродженість; 2) дискур¬сивна беззмістовність; 3) причетність до дискурсивно нерозв’я¬зної дискусії про “сутність” інтуїтивно зрозумілого; 4) почуттєва природа їхніх першоочевидностей. Розум-пристрасть і розум-роз¬судок Паскаль розрізняє як “почуття” і “думку”, остаточно від¬ки¬да-ючи, таким чином, картезіанську концепцію примату усві¬д¬о¬м¬лення. Отже, самоочевидності ГР виявляються безпосе¬ред¬ньою відповіддю на проблеми історичності пізнання, підняті у “Фраг-менті”. Людям, як носіям мови, від природи притаманні схо¬¬жі між собою реакції на деякі слова, причому ці реакції зумов¬лені по¬чут¬тям “граничної ясноти”. Однак усвідомлення цього зміс¬ту по-чут¬тя є дискурсивним і втілюється не в якесь одне “істи¬нне” ро¬зу¬мін¬ня сутності, а в дискусію, що триває як в межах одного по¬ко¬ління, так і протягом усієї історії людства. Отже, зміст дис¬кур¬сив-них істин розуму-розсудку, за Паскалем, безпосе¬редньо зале¬жить від джерел, що спрямовують почуття.
Дисертантом досліджується паскалевське розв’язання проб¬ле¬ми згоди між людьми, що керуються індивідуальними “зразками” істини, вкоріненими у серці. Ця проблема є одним з головних предметів ГР (1655?). Згідно поглядів Декарта, незгода з іс¬ти¬ною, тобто хиба, виникає як результат розладнання діяль¬ності волі, що витлумачується як інтелектуальна здатність. Пас¬ка¬-лева концепція волі є докорінно іншою: воля керується не оче¬ви¬д¬нос¬тя¬ми природного світла, а спільними для всіх бажаннями, тобто певними почуттями, що несуть в собі задоволення або не¬за-доволення. Таким чином, розум-пристрасть виявляється стру¬к¬¬ту¬р¬но однотипним з розумом-розсудком, адже задоволення як ос¬но¬ва визначення істин і розбіжності індивідуальних зразків (не-змі¬нних об’єктів задоволення вкрай мало), однаково при¬тама¬н¬них обом втіленням розуму. Розум-розсудок постає в Паскаля як синтез власне розсудку, або чистої здатності мірку¬вання і аргу-ментування, і волі, яка примусово нав’язує розсудкові деякі почу¬т¬тєві очевидності в якості критеріїв істини.
Наріжний камінь ГР — проблема узгодження аподиктичності істин з неспіввимірністю індивідуальних зразків очевидного. Пас¬ка¬леве її вирішення полягає в тому, що почуттєва природа оче¬вид¬ності унеможливлює строгу дискурсивність істини й при¬му¬шує розсудок сприймати деякі очевидності як позначники істинності. отже, якою б аподиктичною не була людська істина, вона, за Па¬с¬калем, не може мати адекватного дискурсивного доведення. Тому аргументи розсудку не є переконливими для всіх людей, ос¬кільки переконливість виникає від співпадання зов¬нішнього об’єк¬та з індивідуальним зразком, вкоріненим у серці.
На підставі дослідження, проведеного в другому Розділі, мож¬на також припустити, що основою конфлікту очевидностей, тобто конфлікту “сердець”, є прихованим конфліктом сил, що бо¬рять¬ся за панування над серцем. До такого висновку спонукає паска¬лев¬ське міркування про обмеженість неометричного мето¬ду осяг¬нення істини і про силову взаємодію різних рівнів суб’єкта піз¬нан¬ня. Виділяючи істини трьох гатунків: 1) дискурсивні істини ро¬з¬судку; 2) істини волі, тотожні її задоволенням; 3) божествені істини. Всі ці істини різними шляхами проникають в розум. Істини розсудку визначаються обмежувальним впливом волі, задово¬лення волі — співпаданням зовнішнього об’єкта і внутрішнього зразка, яке викликає в нашому єстві задоволення і спрямовує во¬лю. Божествені істини проникають в чужу душу внаслідок най-потужнішого впливу, який придушує “заколот зіпсованої волі”, а потім, використовуючи підкорену волю, налаштовує певним чи¬ном розум. Але, незважаючи на потужність божественного впли¬ву, надприродні істини, так само, як і природні, не позначені за¬галь¬ним визнанням, оскільки цей божествений вплив стосу¬ється меншості. Таким чином, божественні істини не усувають кон¬ф¬лік¬та очевидностей, а лише урізноманітнюють його собою.
Відтак, практична переконаність Паскаля-вченого в існуванні об’єктивних і доступних раціональному осягненню пріродних за¬ко¬номірностей, не вичерпує глибини його філософського підходу до проблеми істинності. Жоден розум, за Паскалем, не може здлати меж власної системи самоочевидностей і тому, наприк¬лад, некоректно стверджувати, що простір є нескінченно поділь-ним в абсолютному смислі. Він є таким для геометричного розу¬му, абсолютність тверджень якого довести неможливо.
Це не означає, що неусуваною Паскаль вважав будь-яку роз¬біж¬ність поглядів. Неможливо переконати лише тих, хто має ціл¬ко¬вито різні очевидності серця. Людська природа передбачає виключно структурну єдність здатностей, а також — відпочаткову неспіввимірність змістів, які наповнюють ці здатності в кожному індивідуальному випадку. Нескінченна істина розпадається на без¬ліч скінченних, не позначених узгодженістю і загально¬прий¬нят¬¬ністю. Відтак, перехід Паскаля від науки до релігії можна по¬яс¬нити послідовністю становлення його думки: дослідження дже¬рел і причин виникнення очевидностей неможливе в межах нау¬ки. Зрозуміти сутність істини означає зрозуміти механізми при¬сут¬¬ності нескінченного в людині, тому, в останні роки життя, нау¬ки він розглядав лише як “ремесло”. Паскаль був змушений ви¬знати неможливість аподиктичного доведення абсолютності чи принаймні загальнозначущості будь-яких людських істин — не лише через їхню жорстку пов’язаність з конфліктом очевид¬нос¬тей, а ще й через сутнісні особливості людської природи.
Таким чином, внутрішня логіка дослідження змусила Паскаля визначати джерела виникнення очевидності, оскільки без такого визначення неможливо відповісти на питання про те, якими є людські істини: об’єктивними (а отже моністичними) чи пере¬важ¬но детермінованими суб’єктом (а, отже, неспіввимірними і плю¬ра¬льними). Наприкінці параграфу дисертант визначає голо¬в¬ні ри¬си плюралістичної гносеології Паскаля, які сформувалися протя¬гом 1647—1655 рр.
1) почуття “ясноти”, зумовлене нездатністю волі поставити йо¬го під сумнів, а не дискурсивним доведенням, є головною за¬садою апріорного застосування розсудку, адже воно визначає си¬ли, принципи пізнавальної діяльності, безсвідомо притаманні лю¬дині,
2) почуття “ясноти” фіксується серцем і становить межу сум¬ні¬вів розсудку;
3) різниця цих почуттів зумовлює різницю поглядів на істину; за¬значену різницю неможливо подолати засобами дискур¬сив¬но¬го мислення;
4) “природні істини” є такими лише для тих, хто має відповід¬но налаштовані серце і розсудок;
5) розбіжність індивідуальних уявлень про очевидне є формою присутності нескінченної (абсолютної) істини в скінченному;
6) будь-яка часткова істина становить собою сплав почуттів і дискурсивних елементів, а тому її зміст суттєво залежить від серця.
В третьому Розділі, “Плюралістична концепція людської природи в XVII ст.”, завершується аналіз паскалівського фі¬ло¬софського вчення, як прояву особливої мислительної стра¬те¬гії. Від¬початкова відмінність методологічних підходів Паскаля і Де¬кар¬та може цілком виправдано розглядатись як розбіжність двох способів розв’язання класичної проблематики Нового часу — проб¬лематики подолання скептицизму через створення істин¬ного методу, заснованого на самоочевидних засадах. Дисертант пока¬зує процес набуття категоріальним апаратом ранніх паска¬лев¬сь¬ких текстів тих рис, які згодом (в текстах “Думок”) набе¬руть свого класичного вигляду; філософський зміст цих рис ви¬зна¬чається лише за урахування всього шляху становлення Пас¬каля-фі¬ло¬софа. Доводиться теза про те, що в 1657-1658 гг. проблематика те-леології нескінченності, множинності істини, безсвідомих меха¬нізмів думки, доповнюється концепцією сили-джерела очевид¬ності, завершуючи у такий спосіб формування симптоматолого-плюралістичного комплексу. Наявність класич¬них зразків такого мислення в філософії XVII ст. самим своїм фактом спростовує сучасні ототожнення епохи Модерну з жор¬стко центрованим, не-плю¬ралістичним розумінням світу, який в найкращому випадку лише приховано, потенційно містив у собі зерна плюралізмів май¬бутнього.
Третій Розділ можна розглядати також і в якості завер¬шаль¬ного етапу інтерпретації філософії Паскаля як такої, безвідносно до типологізації на рівні мислительних стратегій. Йдеться про но¬ві підходи до паскалівської концепції людської природи, сил, що спрямовують серце, суспільства і справедливості тощо.
В параграфі ІІІ.1, “Паскаль про співвідношення людської природи і нескінченності”, дисертант доводить, що теза про люд¬ську нездатність оволодіти нескінченною істиною є за-кономірним етапом розвитку висунутої Паскалем у 1647 р. кон¬цеп¬ції створеності людини для нескінченного. Але в “Думках” тема нескінченності розвивається з точки зору онтологічного міс-ця людини в світоладі, а не з позицій історії пізнання. Онтоло¬гіч¬не обгрунтування “серединності” людської природи, а, відтак, всіх її здатностей, постає як аргумент на користь неусуваності конфлікту очевидностей в скінченному світі. Отже, будь-які люд¬сь¬кі істини, на думку Паскаля, є скінченними і обмеженими, а то¬му не мають загальної значущості, оскільки за власною сут¬нісною формою не враховують своєї протилежності, а нескін¬чен¬на істина втілюється саме у всю сукупність обмежених і скінчен¬них істин. Більше того, всі скінченні істини постають як одно¬по-рядкові на тлі подвійної нескінченності, що їх оточує, і “знищу¬ю¬ть¬ся” перед її лицем, тобто жодним чином не можуть порів¬ню¬ватись із нею.
Дисертант виділяє ті постулати філософії Паскаля, які засвід¬чують її принциповий плюралізм: 1) серед людських істин немає жодної вічної і непорушної; 2) людське буття є принципово від-мінним від буття істини, а тому не існує причин для визнання переважності одного людського феномену в порівнянні з іншим. отже, Паскаль схильний не до обгрунтування переваг, а до фі¬к¬са-ції відмінностей, їхньої типологізації і ствердження; адже в людському світі не існує абсолютного стандарту порівняння й оцінки різних типів очевидностей; ці типи є неспіввимірними. Та¬кий погляд зумовив розбіжності паскалевського і картезі¬ан¬сь¬ко¬го розумінь скептицизму. Якщо Декарт визнавав можливість спрос¬ту¬вання скептичної аргументації, розглядаючи її як різновид хиби, то Паскаль визнавав скептицизм неусуваним структурним ат¬ри¬бу¬том мислення, який вкорінено в людський природі. Отже, плю¬ра¬лізм, за Паскалем, не є характеристикою самої абсо¬лю¬тної іс¬тини, це лише характеристика скінченного світу, зістав¬ле¬ного з не¬скінченною негативністю.
На прикладі паскалевської концепції прабатьківського гріха, д謬сер¬тант відтворює Паскалів механізм функціонування люд¬ських здатностей, зумовлений буттєвим становищем людини. За Паскалем, прабатьківський гріх уможливило Боже попущення, тобто послаблення впливу благодаті на людську волю, яка од¬ра¬зу звертається до “негідних предметів”. Це послаблення впливу спричиняє зміну в перебігові конфлікту очевидностей, зміну уста¬ле¬ного силового балансу, породжуючи, за приблизно рівної по¬туж¬ності протилежно спрямованих сил, явище людської “сво¬бо¬ди”. “Вільно хотіти”, за Паскалем, людина може тільки того, що актуально спрямовує її волю, тобто реалізація свободи, “вибір” з кількох можливостей, відбувається лише внаслідок перемоги однієї з приблизно рівних сил. Відтак, сучасне стано¬вище світу породжене послабленням благодаті. Зміна сили, що па¬нує над серцем, постає в паскалевському вченні як “перетво¬рення сер¬ця”, що підтверджує визнання мислителем суто струк¬турної, а не змістовної автономії людської природи.
В цьому напрямі Паскаль конкретизує механізми суб’єк¬тив¬но¬го сприйняття істини. Інстанцією, що виявляє довіру, є розум, але “оцінка речей”, яка визначає об’єкт цієї довіри, — прерогатива во¬лі. Таким чином, будь-яка форма розсудку обмежена начала¬ми, які скеровують волі й встановлюють граничні очевидності. Тому протилежності людського світу не тільки неспіввимірні, а ще й постають одна для одної як запоруки існування (як прояви нескінченності-істини). Всі очевидності, що перебувають у плю¬рବлістичному конфлікті, навіть “божествені істини”, можуть ви¬знବватись остаточно істинними лише як предмети індивіду¬аль¬ної віри.
В параграфі ІІІІ.2, “Сила — очевидність — смисл”, дисер¬тант констатує, що теоретична сумнівнісь людських істин по¬ста¬вила Паскаля перед необхідністю пояснення їхньої прак¬тичної ефек¬тивності. Адже люди беззастережно покладаються, наприк¬лад, на “природні начала пізнання”, їхня очевидність, скажімо в геометрії, не береться під сумнів, хоча й не можна мати теорет¬и¬ч¬ної впевненості у тому, що цим началам дійсно відповідають якісь об’єкти. В цьому пункті Паскаль вказує, що впевненість у цих істинах має не гносеологічний, а онтологічний характер. Мін¬ли¬вість уявлень про істину і конфлікт очевидностей не містять практичних загроз, оскільки вони є відмінними рисами способу люд¬ського існування, котрий витлумачується не як cogito, а як посідання певної “частки буття”. “Істина” і “хиба” розгля¬да¬ються як невід’ємні частини онтологічного конфлікту очевид¬но¬стей і становлять проблему лише для специфічно налашто¬ва¬но-го теоретичного мислення. Але чому виникає суто теоретична впевненість у цих речах? На думку Паскаля, істини це не знання про певний “стан справ”, вона виявляє себе як ознака від¬по¬від¬но¬сті мислення вимогам тієї сили, що керує як пізнавальною, так і будь-якою іншою діяльністю суб’єкта. Істина це не стільки знан¬ня, скільки впевненість в очевидності знаннія, зумовлена сило-вим впливом, що перетворює серце. Відтак, людську природу, за Паскалем, можна розуміти як систему на¬лаштованостей, що відповідає силовим впливам, втіленим у “ма¬шину”, тобто сис¬те¬му сталих звичок-стереотипів, які забез¬печують розрізнення оче¬вид¬ного і неочевидного. Такі “машини” можуть утворюватись усі¬ма силами-учасницями конфлікту очевидностей.
Відсутність благодаті віддає серце силам, спрямованим на скінченне. Їхня владавстановлюється через уяву, яка формує в лю¬дині “другу природу” (тобто наповнює змістом чисті здат¬но¬сті). Ця мінливість сил, які володіють серцем, вказує, що лю¬ди¬на є втіленням усьго конфлікту сил, а тому воля, розум тощо за¬зви¬чай не пербувають під виключною владою однієї сили. Са¬ме про¬бле¬матика очевидності й сили виявляється в Паскаля тим пун¬к¬том, який пов’язує чисті структурні здатності людської приро¬ди і неозору різноманітність їхнього потенційного змісту.
Дисертант підбиває підсумок попереднього викладу: якщо ро¬зум керується очевидністю серця, то всі дискурсивні аргументи, доведення, докази можуть стати зрозумілими лише після пояс¬нення прихованого мотиву, через який до них вдаються. мотив, вкорінений в серці, є безпосереднім результатом силового впли¬ву, що перетворює серце. Отже, в світі, де відсутня “єдина” істи¬на, “сутністю справи”, яку засвідчують дискурсивні аргументи і доведення, є лише сила, яка викликала їх до життя.Як і мірку¬вання, бажання, схильності тощо, вони є симптомами цієї сили. Відтак, не можна стверджувати, що ми зрозуміли якусь думку, як¬що не досліджено хто її висловлює. Адже не існує “вічного”, “природного” смислу слів, слова отримують смисл лише через конфлікт сил, що постулюють очевидності. Всі аргументи опо¬нента, який не має в собі наших “начал пізнання”, будуть лише по¬ро¬дженнями буттєвої розбіжності сил, приволами, відмовами, які розсудок змушений буде вишукувати під впливом волі, впи¬саної в механізм “другої природи”.
На думку Паскаля, за людське серце точиться боротьба кла¬сів сил, орієнтованих у кінцевому підсумку або на нескінченне, або на скінченне. наслідком цієї боротьби виявляються певні силові комплекси, що й здійснюють безпосередню владу над серцем. Ця влада передбачає процедури переключення уваги і переі¬нак¬шу¬вання смислу. Так, наприклад, “нудьга” може служи¬ти як си¬лам скінченного, так і силам нескінченного, і у кожному з цих ви¬пад¬ків вона набуватиме різного смислу. Теза про залеж¬ність сми¬с¬лу від сили найбільш наочно застосовується Паска¬лем для ек¬зе-гетичного зіставлення текстів Старого і Нового за¬по¬вітів.
Паскаль стверджує, що адекватне розуміння опонента перед¬бачає визначення сили, яка спрямовує його серце. Для цього за¬сто¬совується метод типологізації розбіжностей, вироблений ще у “Міркуванні”. Типологізація симптомів дозволяє визначати гли¬бинні силові комплекси за зовнішніми ознаками. Дисертант до¬слі¬джує декілька найяскравіших прикладів такої симпто¬ма-толо¬гі¬ч¬ної оцінки, здійсненої Паскалем через типологізацію. В цих ти¬по¬логізаціях знаходить своє граничне втілення паска¬лівська кон¬цепція розбіжності “других природ” і буттєвої нерів¬ноцінності та пізнавальної неспіввимірності речей людського сві¬ту. Конфлікт очевидностей, закріплений цією розбіжністю, постає нерозв’яз¬ним, він триватиме доти, доки існуватиме недоско¬на¬лий люд-сь¬кий світ, заплямований гріхом.
З урахуванням цих констатацій Паскаль створює свою мето¬ди¬ку переконання в істинності християнської релігії. Ця методика є своєрідною терапією, сам Паскаль називає її “зціленням”. Йдеть¬ся не про формальну аргументацію, а про активне навію¬ван¬ня певного ставлення до християнства, тобто — про спробу перетворення серця, після якого лише й досягає мети фор¬маль-на аргументація. Успіх справи переконання іншого, таким чином, за¬лежить від зречення “своєї власної волі”, і покладання на силу, втіленням якої є твоя істота. У такий спосіб в Паскалеву фі¬ло-софію входить ідея посередника: прилучення до сили, здатної переконувати, можливе лише шляхом відмови від себе (тобто від своєї поверховості, симптоматичності) і повного злиття з силою (комплексом сил), що живить твою “другу природу”. Але такий вплив на інших не повинен мати на меті “остаточне торжество істини”, недосяжне в світі скін¬ченного. Йдеться лише про від¬по¬від¬ність своєму місцю в бут¬ті, а не про скасування конфлікту очевидностей як загальної форми цього буття. Ця симпто¬ма¬то¬лгія є основою паскалевського під¬ходу до питань суспільного жит¬тя і людської культури.
В параграфі ІІІ.3, “Плюралістична соціологія Паскаля”, дисертант доводить, що сутність паскалевського підходу до сус¬пільства передбачає спробу синтетичного пояснення взаємо¬зв’яз¬ку суспільних (зовнішньо-примусових) сил і сил, які внутріш¬ньо здійснюють перетворення серця. Саме цей підхід зумовлює від¬сутність прямих теологічних інтерпретацій суспільного життя. Паскаль схильний описувати природно-людський аспект сусп¬і¬ль¬ства, заснований на конфлікті очевидностей і принципах “люд¬сь¬кої справедливості”. Такий опис суспільства подібний до здійс-не¬них ним раніше описів структури суб’єкта і механізмів людської природи, і постає як зображення своєрідного макро¬ма¬шин¬ного рів¬ня функціонування очевидності.
Проаналізувавши ставлення Паскаля до концепцій при¬род¬ного права, дисертант робить висновок про те, що “природне право”, як елемент структури суспільства, аналогічне “природ-ному роз¬суд¬кові” як елементові структури суб’єкта. воно існує не як су¬куп¬ність змістовних норм, а як структурна властивість підко¬рятись уста¬леній звичці так, ніби вона є абсолютним законом. Отже, роз¬криття змісту природного права передбачає в Паскаля сим¬п¬то¬матологічний аналіз індивідуальних “других природ”. Та¬ким чи¬ном, про природне право можна говорити в умовах гріхов¬ної природи. Наприклад, християни, підкоряючись усталеним зви¬ч¬кам, розуміють, на думку Паскаля, їхню відносність, і праг¬нуть зовсім іншого джерела справедливості. Для розуміння ж тих по¬зи¬тивних систем права, що претендують на “природність”, Пас¬каль вдається до аналізу наслідків впливу уяви, єдиного справ¬ж¬нього джерела авторитетності цих систем. Але, на рівні суспіль¬них макромашин, уява позначається певною специфікою, оскіль¬ки вона зазнає не тільки безпосереднього впливу сил, що перет¬во¬рюють серце, але й опосередкованого впливу сил зов-нішнього суспільного примушення. В зв’язку з цим дисертант проводить ва¬ж¬ливе розрізнення відповідно сил 1 і сил 2.
Враховуючи цю проблематику сил, дисертант стверджує, що суспільну боротьбу Паскаль пояснює природною, сутнісною не¬рів¬ністю людей (сердець) і відсутністю універсальної суспіль-ної справедливості. Саме виникнення суспільства є результатом не угоди, а перемоги однієї з сторін, що боролись між собою. Юри¬дичні закони і пов’язане з ними уявлення про справедливість — прості наслідки рівноваги в конфлікті сил, який призволить до виникнення суспільства. Ця рівновага передбачає сутнісний зв’я¬зок сил 1 і сил 2: реакція на силу 2 визначається специфікою оче¬видностей серця, перетвореного силою 1. Обидва цих різно¬види сил постають як засоби провиденційної регуляції людської пове¬дін¬ки в межах відповідної “частки буття”. Сили 2 утворюють її зо¬в¬нішнє поле активності, світ історії, а сили 1 — сукупність її внут¬рішніх мотивів. Отже, життя суспільств і спрямованість істо¬рії ви¬зна¬чаються у кінцевому підсумку налаштованістю людських сер¬дець.
Дисертант реконструює паскалевську симптоматологічну кон¬цеп¬цію справедливості. Остання визначається Паскалем як стру¬к¬турна властивість людської природи, що набуває змісту залеж¬но від сил 1. Справедливість зазвичай постає як уявлення, яке ле¬гітимує силу 2. Така справедливість виникає в уяві членів су¬спіль¬ства і покликана звільнити владу від необхідності спиратись на відкрите насильство. Сила 2, що “підкорилась” спра¬вед¬ли¬вості, керується визначеними законами і звичаями; свавільна сила 2 отримує в Паскаля назву “тиранії”. Спра¬вед¬ли¬вість від¬різ¬няється від тиранії лише тим, що усталює суспільні норми і від¬вертає громадянські заворушення. Таким чином, по¬кір¬ність під¬даних велінням зверхників не обгрунтовується ніякими аб¬со¬лютними підставами, породжується уявою і має виключно прак¬тич¬ний смисл. Вона не “вічна” і не “природна”, а її підгрунтя — ідея вищості природи зверхників — не більш, ніж вигадка.
Проте Паскаль не визнавав природної рівності людей. Люди, на його думку, рівні в тому смислі, що вони психофізіологічно не при¬значені до якоїсь певної суспільної ролі. Але вони мають певне місце в бутті й тому їхні здатності, як і їхні уявлення про істину, неспіввимірні. Паскаль, на відміну від Декарта, Гоббса, інш. дотримувався тези про сутнісну нерівність людей, адже людське життя залежить не так від “реальних якостей” (сили, краси тощо), як від “другої природи”. Вплив сил 1, за певних умов, мо¬же взагалі знівелювати значення реальних якостей. Спрବвед¬ли¬вість, що не передбачає рівності, постає в Паскаля як плюраліс¬тична. Дисертант, проаналізувавши паскалівську крити¬ку проба¬б¬ілізму, а також поняття суспільної єдності, присутнє в “Думках”, доводить, що відмова від визнання “природних зако¬нів су¬спіль¬ства” і формально-уявний статус справедливості по¬ро䬬жують концепцію суспільства як конфлікту неспіввимірних утворень, що визначаються гетерогенними силами 1. Таким чи¬ном, засадою паскалевського розуміння суспільства є ті самі прин¬ципи, які він застосовував для осягнення суб’єкта пізнання.
В четвертому Розділі, який має назву “Симптоматологічно-плюралістичний комплекс в філософії Модерну”, дисертант переходить безпосередньо до реконструкції основних мисли¬тель-них стратегій Нового часу, відображених в філософії роз¬гля¬дуваної епохи. Початковим ета¬пом цієї реконструкції є визна¬чення провідної філософської про¬блематики XVII ст. і ототож¬нен¬ня мислительних стратегій з можливими шляхами її розв’язання. Потім дисертант розглядає можливі форми співвідношення цих мислительних стратегій. Створена у такий спосіб концепція мо¬дер-ного мислення за¬сто¬совується до аналізу філософії ради¬каль¬ного плюралізму і дискусій про постмодерн.
В параграфі ІV.1, “Симптоматологічно-плюралістичний комплекс в XVII ст.”, дисертант підбиває загальні підсумки до¬слідження філософії Паскаля. Зазначається, що паскалевське вчен¬ня знаходить органічне місце в європейській філософії XVII ст., пропонуючи своєрідне вирішення її засадничих проблем і кри¬тично сприймаючи підходи інших філософів-сучасників. Ди¬сер¬тант робить висновок про те, що існує чотири головних риси специфіки паскалевської філософії: 1) онтологічне розу¬міння се¬ре¬динності людської природи; 2) онтологізація пізнання і по¬в’я¬зана з нею проблематика серця і сили; 3) ідея неусуваного конфлікту очевидностей і плюралізму істини; 4) методологія сим¬п¬томатологічної оцінки.
Такий спосіб філософувння вельми відмінний від філосо¬фу¬вання Бекона, Декарта, Гоббса, Монтеня, інш., а тому можна ствер¬джувати, одним з найавторитетніших мислителів XVII ст. було створене вчення, яке проголошувало тези про нездатність людини володіти загальнозначущою і універсальною істиною, аксіологічну “нецентрованість” світу, неспіввимірність людських істин, обмежених горизонтом очевидностей серця, конфлікт бут¬тєвих сил як джерело утворення і зникнення істин, необ¬хід¬ність симптоматологічного витлумачення останніх, несубстан¬ційність суб’є¬кта. Ці тези постають як головний зміст філософ¬ського вчен¬ня Паскаля і присутні вже в його ранніх текстах (1647—1653); з плином часу вони набували дедалі глибшого осмислення. Первинна мета паскалівської філософії, яка поля¬гала у вивченні пізнавальних здатностей людини, близько 1658 р. тран¬с¬фор¬му¬є¬ть¬ся в вимогу типологізації й симптоматологічної оцінки знань. З огляду на проблеми, що стояли перед мисленням сучасників Де¬карта, ці тези у жодному разі не можна визнати випадковими. Відтак, мислення “Модерну” — це щось більше за віру в уні¬вер-салістські метарозповіді, воно відпочатково, неприховано і по¬слі¬довно включає в себе плюралістично-симп¬томатологічний комп¬лекс.
В параграфі ІV.2, “Загальна реконструкція симптомато¬ло¬гічної мислительної стратегії (XVII—XХ)”, дисер¬тант доводить, що симптоматологічна мислительна стратегія Модерну не об-ме¬жується самою лише філософією Б. Пас¬каля і становить сут¬нісну тенденцію як в філософії XVII—XVIII ст., так і загалом в фі¬ло¬софії Нового часу. Дисертант до¬водить, що основні мисли-тельні стратегії, реконструйовані щодо XVII ст., зберігають свою якість основних і в наступні сторіччя, аж до ХХ, а тому “проект Модерну” у його радикально-плюра¬лістському, скажімо ліота-рів¬ському, розумінні насправді вказує ли¬ше на одну з тенденцій мо¬дер¬ного мислення, а не на його сутність. Філософія Модерну є складним, багатоплановим утво¬ренням, сутність якого нероз¬рив¬но пов’язана з його багатопла¬новістю
Визначається, що ідейними джерелами філософської симпто¬ма¬тології в XVII ст. постають пробабілізм і августиніанство. Виді¬ля¬ються основні риси модерного мислення: 1) визнання плю-ра¬лізму і назагальнознучущості всіх людських істин; 2) заперечення автономності суб’єкта, трактування суб’єктивності як зовнішнього прояву об’єктивних буттєвих процесів; 3) витлу-мачення всіх явищ людського світу як симптомів прихованого конфлікту сил; 4) оцінка інстанцією, що інтерпретує, самої себе як втілення пе¬ре¬важної сили конфлікту очевидностей, а не як простого симптому серед симптомів.
Дисертант розрізняє августиніанську і паскалевську форми симп¬томатології, вказуючи, що власне Новому часові належить друга з цих форм, оскільки її орієнтовано на провідні проблеми модерного мислення — проблеми очевидності й методу. дисер¬тант аналізує випадки присутності окремих симптоматологічних ідей, в назагал несимптоматологічних концепціях (Т. Санчес, А. Еско¬бар, Г. Васкес, Ф. Ларошфуко, інш.). Дисертант доводить, що в XVІII ст. класичним представником симптоматологічної мислительної стратегії постає де Сад. Найвидатнішим предст-а¬в¬ником європейської плюралістично-симптоматологічної тради¬ції дисертант визнає Ф. Ніцше, в творах якого містяться всі провідні ідеї радикального плюралізму ХХ ст. Ніцше значно глиб¬ше, ніж Па¬скаль, розробляє проблематику силових комплекств, які за¬мі¬нюють в нього всі явища людського світу і світу природи. Дисер¬тантом розкривається симптоматологічна функція ніцшев-ських по¬нять “нюансу” і “драматизації”.
Дисертант, на прикладі “Анти-Едіпу” (далі – АЕ), твора Ж. Де¬ль¬оза і Ф. Гатарі, прослідковує сутнісну філіацію ідей між сим¬п¬то¬матологіями Ніцше і сучасних радикальних плюралістів. АЕ оби¬ра¬ється дисертантом як модельний зразок постмодерної сим¬п¬то¬ма¬тології; такий вибір обгрунтовується спільною симпто¬ма¬то¬ло¬го-плюралістичною основою постмодерних текстів, а та-кож схва¬ль¬ним ставленням до цього тексту багатьох авторів, яких зазви¬чай зараховують до когорти філософських постмо¬дерністів.
Зіставлення концепцій Ніцше і авторів АЕ провадиться дисер¬тантом за трьома головними позиціями.
1. “Воля до влади” — “молекулярний рівень бажання”.
Дисертант доводить, що структурним аналогом ніцшевського поняття воля до влади в АЕ є поняття “молекулярного рівня бажання”. Ніцшевська інтерпретація всіх явищ світу, у тому чис¬лі й понять філософії, як “динамічних кількостей, тобто сил, що пе¬ре¬бувабють у конфлікті й прагнуть свого максимального прояву (тобто “влади”), відтворюється в АЕ через концепцію “ви¬роб¬ни¬ц¬тва бажання” на рівні молекул, тобто фунда¬менталь¬ної відсут¬ності смислу й мети прагнення, яке є силовим утворен¬ням і біль¬ше нічим.
2. “Продукт культури” — “детериторіалізація бажання”.
На думку Ніцше, кінцевим продуктом культурного “дреси¬рува¬н¬¬¬ня” повинен бути “безвідповідальний індивід”, тобто індивід са¬мо¬центрований, здатний перетворити свою волю на власний закон, а тому вільний від потреби у наявності законів, призна¬че¬них для сірої більшості. В АЕ також констатується, що розви¬нене виробництво бажання долає будь-які межі терито¬рі¬алі-зованої стру¬ктури будь-якого способу виробництва. бажання не може бу¬ти репрезентованим, обмеженим зовнішніми рамка¬ми, воно саме є законом власного розгортання і долає будь-які зовнішні “тери¬то¬ріалізації”.
3. “Заратустра” — “шизореволюція”.
“Шизореволюцією” автори АЕ називають процес звільнення бажання від зовнішніх йому територіалізацій, обмежень, кодів то¬що. Бажання виривається з-під контролю і перетворюється на чисте самовиробництво, яке не спрямовується і не впо¬ряд¬ко¬ву¬ється нічим зовнішнім. Моделлю “шизореволюціонера” Дельоз і Гатарі вважають саме Заратустру, який проголошує головною чес-нотою силу, достатню для породження власних цінностей. Па¬фос подолання зашкарублих “сфер священного” і нестрим¬ного буяння творчих сил, притаманний як Ніцше, так і сучасним радикальним плюралістам з їхнім гаслом боротьби проти “куль¬тур¬ного імперіалізму”.
В параграфі ІV.3, “Культурна єдність Модерну і пост¬мо¬дерна перспектива”, дисертант, спираючись на попе¬ре¬д¬ню ре¬конструкцію симптоматологічної мислительної страте¬гії, робить вис-новок про те, що згадана стратегія, разом з дог¬матичною і скептичною, становить основу модерного мислен¬ня. Такий ви¬с¬но¬вок суперечить усталеному стереотипові, згідно яко¬го сутністю філософії Модерну є філософія суб’єкта. дисер¬тант під¬дає кри¬тич¬ному аналізові такі складові стереотипу, як:
1) віра в раціональну прозорість світу, інструметальний розум, спроможність адекватно відобразити закони об’єктивного світу, і науку як істинну форму реалізації цього розуму;
2) віра в прогрес людства;
3) віра у всезагальність і універсальність поняття.
Запропонована дисертантом модель модерного мислення до¬зво¬ляє тлумачити ці різновиди віри як риси окремих страте¬гій мислення Нового часу, а не його сутності. Це стосується й став-лення до філософії суб’єкта в цілому. Модерному мисленню, по¬чинаючи з XVII ст., притаманна дискусія з приводу суб’єкта дже¬рела істинного пізнання, а не всезагальна “віра” в такий суб’єкт. З іншого боку, хоча й не можна не погодитись з тезою Ю. Ґа¬бер¬ма¬са про те, що модифікований проект Просвітництва продовжує здійснюватись і нині, цей проект не слід ототож¬нюва¬ти з “про-ек¬том Модерну”, який є набагато ширшим поняттям. Дисертант під¬дає критиці також і сучасну постмодерну апологе¬тику (кон¬цеп¬ція “переписування Модерну”). Виходячи з резуль¬та¬тів цієї кри-тики, дисертант доводить, що сучасний ради¬кальний плюралізм позначений усіма структурними рисами філософської сим¬п¬то¬ма¬то¬логії XVII—XVIII ст.
Дисертант доводить, що концепції представників філософії ра¬ди¬кального плюралізму цілком можуть бути кваліфіковані як Мо¬дер¬ні. Включеність в структуру конфлікта очевидностей, пер-вин¬ний вибір очевидностей, заснований на певних “метароз¬пові¬дях”, дотримання вимог певної мислительної стратегії (або син¬тезу стратегій) перетворюють будь-яку філософську док¬три¬ну, що виникла в межах культурного проекту Нового часу, в різ¬но¬вид “філософії суб’єкта”. Філософське мислення Модерну ак¬туалі¬зу¬ється лише через конфлікт очевидностей, що перед¬бачає пер¬вин¬ний рівень деяких фундаментальних першоо¬чев¬и¬д¬ностей, кот¬рі постають як пункти тотожності мислення і буття. Відтак, всі філософські доктрини Нового часу (в явній чи неявній формі) визначають буттєві умови істини. Таким чином, вся ця фі¬ло¬софія постає як “філософія культури”, якщо ототожнювати куль¬туру з притаманним людині способом буття. лише в межах таким чином інтерпретованої філософії культури набуває свого гра¬ничного смислу і ясноти взаємодоповнюваність мисли¬тель¬них стратегій Модерну, котрі, перебуваючи в межах культурної єд¬ності, всі разом дають можливість з максимально досяжною ко¬рек¬тністю зробити культуру об’єктом осягнення і перетворення.
Виходячи з цього, дисертант констатує відсутність особливої постмодерної ситуації, яка засвідчувала б суттєве перетворення філософії Модерну, йдеться лише про специфічну фазу того кон¬флікту очевидностей, котрий завжди був притаманний модер¬но¬му мисленню. Помітна активізація симптоматологічної стра¬те¬гії в 60-80 рр. ХХ ст. не суперечить сутності модерного мислення і викликана до життя практикою постіндустріального суспільства, розширенням уявлень про соціокультурну детермінацію мислен¬ня і суто практичною потребою сучасності в “історіях структур”, накопиченні описів культурної реальності, які мають стати під¬грун¬тям для нового рівня концептуальних узагальнень. Дисер¬тант розкриває зв’язок симптоматологічної мислительної стра¬тегії з специфічними проблемами, які постали перед гумані¬тар¬ним знанням останньої чверті ХХ ст., з потребами оновлення йо¬го емпіричного підгрунтя і концептуальних схем. Одночасно за¬зна¬чається, що сучасна філософська проблематика не вичер¬пується суто симптоматологічними підходами, відтворюючи бут¬тєвий конфлікт різних мислительних стратегій, кожна з яких має свої сфери актуальності й доречності.
У Висновках підбиваються найбільш важливі наукові та пра¬к¬тичні підсумки дослідження, дається резюме авторської концеп¬ції фізико-теоретичного моделювання.

ВИСНОВКИ. В результаті проведеного дисертантом до¬слід¬жен¬ня зроблено низку висновків, важливих для створення інтер¬пре¬тативних методологій сучасної філософії культури, ви¬вчення модерного мислення і досліджень з історії філософії Но¬во¬го ча¬су.

Загальнометодологічні:
• Кожній окремій культурно-історичній епосі мислення при¬та¬манний специфічний набір граничних очевидностей, які на¬дають цьому мисленню його онтологічної визначеності.
• Між цими очевидностями існують принципові розбіжності, котрі призводять до неминучого конфлікту тих фунда¬менталь¬них мислительних стратегій, що на них засновані.
• Сутність культурно-історичної “епохи мислення” з не¬об¬хід¬¬ністю постає як конфлікт декількох фундаментальних ми¬с¬л謬тель¬них стратегій; про настання нової епохи мислення слід говорити лише в разі зміни основоположних позицій згаданого конфлікту.
• Форма цього конфлікту забезпечує взаємодо¬повню¬ва¬ність мислительних стратегій, а, відтак, ефективність типу культури в цілому.
• Мислительні стратегії, в реальній практиці мислення, не постають у чистому вигляді, утворюючи синтетичні комплекси, що відповідають історичним обставинам; в філософії сутнісні ознаки мислительних стратегій проявляють себе найбільш на¬очно.

Стосовно структури модерного мислення:
• Сутнісною структурою мислення Модерну є дискусія трьох мислительних стратегій (догматичної, скептичної і симптоматологічної), заснованих на специфічних типах фундаментальних очевидностей.
• Сукупність мислительних стратегій Модерну виявляє себе в філософії XVII—XX ст. як сукупність перспектив можливого ви¬рішення провідних проблем цієї філософії: по¬шуку оче-вид¬но¬стей, які є ознаками істини, і створення методу, за¬снованого на таких очевидностях.
• Індивідуальне прилучення до фундаментальних очевидностей породжує відповідну світоглядну настанову. Це при¬лу¬чення визначається індивідуальним життям, поле можливих прилучень — культурою Модерну як особливим типом буття.
• Модерну мислительну стратегію сутнісно визначає за¬галь¬ний тип витлумачення співвідношень очевидності й істини, а не ті чи інші варіанти їх концептуального опрацюван¬ня (“ра¬ці¬оналізм”, “Просвітництво” тощо).
• Дискусія трьох вищезгаданих мислительних стратегій, при¬та¬манних модерній філософії (а, отже, і модерному мис¬ле¬н¬ню в цілому), протягом всього її існування (XVII—XX); з пли¬ном часу ця дискусія зазнавала лише таких змін, які не пере¬вер¬шували меж її сутнісної структури.
• Симптоматологічною називається мислительна страте¬гія, сутнісними рисами якої є:
1) теза про принциповий плюралізм типів людського мислення, зумовлений недосконалістю і обмеженістю людсь¬ких сил і можливостей;
2) заперечення автономності суб’єкта, редукція суб’єктив¬ності до зовнішнього прояву об’єктивних буттєвих процесів;
3) тлумачення будь-якої події у якості синоніму прихо¬ва¬ного конфлікту сил;
4) самооцінка (прихована чи відкрита) інстанції, що витлу¬ма¬чу¬є, як втілення переважної сили, єдино спроможної до “іс¬тинного” витлумачення подій.

Стосовно співвідношення модерної та постмодерної перспектив в філософії культури:
• Поняття “модерну” і “постмодерну”, які фігурують в су¬час¬них дискусіях про постмодерн, не відображають сутності культури Нового часу і, зокрема, її мислення.
• Постмодерна перспектива, що визначилась в сучасній філо¬софії культури, є сучасним втіленням сімптоматологічної мислительної стратегії; специфіка цієї симптоматології полягає у тому, що водночас вона є й формою сучасного скептичного ми¬слення.
• Так звану “модерну” перспективу в філософії культури слід розуміти як аналог догматичної мислительної стратегії Мо¬дерну в її дискусійному зіткненні з симптоматологічною і жод¬ним чином не як носія всіх сутнісних рис модерної культури. “Мо¬дерним мисленням” постмодерні автори нази¬вають лише од¬ну з модерних мислительних стратегій — догматичну; “про¬ект Модерну” не дорівнює “проектові Про¬світ¬ництва”.
• Сучасне постмодерне мислення є однією з класичних форм симптоматологічної мислительної стратегії й становить од¬ну з позицій сучасного етапу дискусії мислительних стратегій Мо¬дерну.

Стосовно нового витлумачення філософії Б. Паскаля:
• Філософія Б. Паскаля є найпершим класичним зразком симптоматологічної мислительної стратегії Модерну.
• Попри фрагментарність текстів Паскаля можна визначити сталий категоріальний апарат його філософії; цей кате¬горі¬аль¬ний апарат застосовується для дискурсивного опрацюван¬ня ви-значених специфічних очевидностей.
• Це дискурсивне опрацювання становить сутність всього процесу становлення паскалевської філософії, принаймні — з 1647 р.
• Паскалеве християнство слід інтерпретувати як інди¬ві¬ду¬аль¬ний життєвий вибір, загальною умовою здійснення якого є симптоматологічно-плюралістичний світогляд; в цьому пункті мислення Паскаля тотожне мисленню де Сада, Ніцше, інш.

Публікації:

Монографія:
1. Истина и очевидность: симптоматологическое мышление в философии Модерна. — Вінниця: Універсум-Вінниця, 1998, 259 С. — 21, 09 друк. арк.
Статті та розділи в колективних монографіях:
2. Технічний світ і порив гуманізації: питання про невиразиме в культурі//Вісник ВПІ, 1994, ? 1, С. 47—49 — 0,1 друк. арк.
3. Феномен “Мыслей”: что такое “философия Паска¬ля”?//Пас¬каль Б. Мысли. — М.: РЕФЛ-бук, 1994, С. 433—443, — 0,7 друк. арк.
4. Проблема очевидності в картезіанстві//Вимога раціональності: Спадщина Рене Декарта у світі сучасної культури. — К.: УФФ, 1996, С. 11—17, — 0,4 друк. арк.
5. Духовність в культурі постмодерну: міф і секулярі¬за¬ція//Ду¬хов¬ність і технічний прогрес: Проблема гармонізації. — Вінниця: Універсум-Вінниця, 1997, С. 7—18, — 0,8 друк. арк. (розділ в колективній монографії, в співав¬тор¬ст¬ві з О. Ванюшиною).
6. “Провинциалии” и культура Нового времени: к проблеме диссиденства Паскаля//Паскаль Б. Письма к провинциалу. — К.: Пор-Рояль, 1997, С. 501—518, — 1 друк. арк.
7. Мифы о Паскале: к проблеме многообразия направлений в философии XVII столетия//Паскаль Б. Трактаты. Полемические сочинения. Письма. — К.: Пор-Рояль, 1997, С. 391—438, — 2,37 друк. арк.
8. Ніцше і шизоаналіз//Філософсько-антропологічні читання-96.— К.: Стилос, 1997, С. 147—156, — 0,6 друк. арк.
9. Паскаль про справедливість: сили, машини, структури//Дух і літера, 1997, № 1—2, С. 282—292, — 0,6 друк. арк.
Наукові комментарі:
10. Комментарии и приложения//Паскаль Б. Мысли…, С. 443—502, — 4,5 друк. арк.
11. Комментарии и приложения//Паскаль Б. Письма к провинциалу…, С. 519—558, — 3 друк. арк.
12. Комментарии и приложения//Паскаль Б. Трактаты. Полемические сочинения…, С. 439—554, — 10 друк. арк.
13. Трактат Ж.-Ж. Руссо “Про суспільну угоду”//Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду. — К.: Пор-Рояль, Серія “Філософські першоджерела”, 1999, С. 219—234, — 0, 75 друк. арк.
14. Коментарі та примітки//Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду…, С. 235—297, — 4 друк. арк.
Тези доповідей на конференціях:
15. Ментальність: Два аспекти популярного терміну//Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості. (Тези доповідей та матеріали міжнародної конференції.). — К.- Луцьк, 1994, С. 159—161, — 0,1 друк. арк.

Хома О.І. Модерна та постмодерна перспективи в філософії культури. — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філо¬софських наук за спеціальністю 09.00.09 – філософія культури. — Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, Київ, 1999.

Дисертація присвячена інтерпретації філософії Нового часу (і відповідного історичного типу мислення) як структурно обумов¬ле¬ного конфлікту декількох мислительних стратегій.
Проведена автором уперше в філософській літературі рекон¬струкція симптоматологічної мислительної стратегії (Паскаль—де Сад—Ніцше—сучасна філософія радикального плюралізму) обгрунтовано доводить незмінність структури цього конфлікту про¬тягом останних чотирьох століть і, відповідно, структурну то¬тожність філософії Нового часу (XVII—XX ст.). Ключовим пунк¬том дослідження є специфічна інтерпретація текстів Б. Паскаля, яка серйозно коректує загальноприйняті уявлення про характер фі¬ло¬софії XVII ст. і культури Модерну загалом.
Ключові слова: модерн, постмодерн, філософія культури, оче¬видність, істина, мислительна стратегія, радикальний плюралізм.

Хома О.И. Модерная и постмодерная перспективы в филосо¬фии культуры. — Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора философ¬ских наук по специальности 09. 00. 09. – философия культуры. — Институт философии им. Г.С. Сковороды НАН Украины, Киев, 1999.

Диссертация посвящена разработке общей методологии ис¬сле¬дования исторических типов мышления с позиций фило¬со¬фии культуры. Исходя из определения культуры как способа че-ловеческого бытия диссертант указывает на необходимость оп¬ре¬деления тех первичных очевидностей и принципиальных про¬блем, которые составляют сущностную специфику мышления дан¬¬ной культуры. Обобщение и типологизация полученных та¬ким образом данных позволяют описать структуру этого мышле¬ния, типы его очевидностей, взаимодействие этих типов, их воз¬можную роль в разработке основополагающей проблематики. Ти¬пы мышления, базирующиеся на том или ином из типов оче¬видностей, диссертант обозначает термином “мыслитель¬ная стратегия”. Показателем самоидентичности мышления ку¬ль¬туры и, следовательно, самоидентичности культурного един¬¬ства в це¬лом, является сохранение структуры этого мыш-ления. при этом следует учитывать, возможность различных форм взବ¬и¬мо¬дей¬ст¬вия мыслительных стратегий, зависящую от исто¬рических усло¬вий. Мыслительная стратегия не вопло¬ща¬ется це¬ликом в той или иной доктрине, идеологии и т.д., по¬следние все¬гда пред¬ста¬ют как синтезы мыслительных страте¬гий, требую¬щие распозна¬ния составляющих.
Поскольку постмодернистские авторы рассматривают фило¬сфию в качестве концентрированного выражения сущности мы¬¬ш¬¬ле¬ния Модерна, диссертант исследует их построения имен¬но на предмет соответствия реальной картине нововременного фи¬ло-софствования. Использование этой методологии для ана¬ли¬за сущности мышления модерна позволяет описать ее не как “проект Просвещения”, а как структурный конфликт догмати¬чес¬кой, скептической и симптоматологической мыслительных стра¬тегий, относительно решения проблемы очевидности (как кри¬те¬рия истины) и метода (т.е. эффективного способа позна¬ния, осно¬ванного на такого рода очевидности).
Независимо от статусов, получаемых мыслительными стра¬те¬гиями в этом конфликте, его сущностная структура сохра¬ня¬ется на протяжении XVII – XX вв. Нет оснований, позво¬ля¬ю¬щих утвер¬ж¬дать, что в последние десятилетия эта структура претер¬пела сущностные изменения. И в XVII в., и ныне в основе мыш¬ле¬ния европейской культуры лежит сущностная структура конф-ликта трех главных мыслительных стратегий; сохраняются и фу¬н¬да¬мен¬тальные проблемы, стоящие перед этим мышле¬нием. В по¬следнее тридцатилетие можно говорить лишь о срав¬ни¬тель-ном возрастании числа плюралистически мыслящих авторов, то есть об изменении сугубо количественного парамет¬ра в соотно¬шении догматической и симптоматологической мыс¬ли-тельных стра¬те¬гий, и о том, что симптоматолого-плюрали¬сти¬ческие идеи тес¬нее, чем когда-либо связаны со скептицизмом. Но эти явле¬ния еще не позволяют говорить о неком особом, “постмо-дер¬ном” со¬стоянии мысли.
Диссертант обосновывает положение о том, что пост¬модер¬ная критика Модерна является критикой его догматической мыс¬лительной стратегии с позиций стратегии симптоматоло¬гичес-кой. Постмодерная перспектива современной философии куль¬ту¬¬ры, таким образом, находит свое законное место в структуре модерного мышления, если понимать под Модерном вышеука¬занное единство трех мыслительных стратегий, а не специфику какой-либо одной из них.
Аргументация диссертанта строится на том, что симптома¬толого-плюралистический комплекс открыто присутст¬вует в мо¬дерном мышлении начиная с XVII в. Основание для такого ут-верждения дает проведенная диссертантом с вышеука¬занных методологических позиций интерпретация философии Б. Пас¬ка¬ля. Диссертант реконструирует симптоматологическую мыс-ли¬те¬льную стратегию Модерна, классическими представи¬те¬ля¬ми ко¬торой выступают Паскаль, де Сад, Ницше, представи¬тели фи¬лософии радикального плюрализма. Симптоматоло¬ги¬чес¬ко-плю¬-ралистическая философия Паскаля рассматривается дис¬сер¬та¬нтом как фактическое опровержение постмодернист¬с¬ких кон¬це¬пций культуры модерна.
Поскольку в паскалевской философии присутствуют все ос¬но¬в¬¬ные черты симптоматолого-плюралистического мышления (обснование принципиального плюрализма истины несовер¬шен-ством и ограниченностью человеческих сил и возмож¬нос¬тей; отрицание автономности субъекта, редукция субъектив¬нос¬ти до уровня внешнего проявления объективных бытийных про¬цес¬сов; истолкование любого события как симптома неявного “конф¬лик¬та сил”; оценка (явная или неявная) истолковы¬ваю¬щей инстан¬цией себя как воплощения преимущественной силы, способной дать “истинное” или по крайней мере “наиболее приемлемое” ис¬толкование событий), модерную перспективу в философии куль¬туры не следует противопоставлять пост¬мо¬дер¬ной (т.е. симп¬томатологическо-плюралистической); речь в дан¬ном случае идет о предметах разной степени общности, об от¬нше¬ниях час¬ти и целого.
Ключевые слова: модерн, постмодерн, философия культуры, ис¬тина, очевидность, мыслительная стратегия, радикальный плю¬рализм.

Khoma O.I. Modern and Postmodern Perspectives in philosophy of culture. — Manuscript.
The thesis for doctor’s (philosophy) by speciality 09. 00. 09. – philosophy of Culture. — Institute of philosophy of the NAS of Ukraine, Kyiv, 1999.

The monograph is dedicated to the interpretation of philosophy of Modern Time (and correspondent historical type of thinking) as structure determinated conflitct of reveral thinking strategys.
Reconstruction of symptomatological thinking strategy (Pascal — de Sade — Nietzche — modern philosophy of radical pluralism) for the first time in philosophical literature gives author the possibility to substantiate that structure of this conflict is invariable during last four centuries, therefore philosophy of Modern Time (XVII—XX) is struc¬tu¬ral unity. The key point of this investigation is specific type of reading of Pascal texts, that essential correct traditional ideas about phi¬lo¬sophy of XVII century.
Key words: the Modern, the Postmodern, philosophy of culture, evidence, truth, thinking strategy, radical pluralism.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020