Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Середа Олена Олегівна

УДК 316.34

Легітимізація соціальної нерівності як чинник конституювання соціального
порядку

22.00.03 — соціальна структура та соціальні відносини

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Київ ? 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі галузевої соціології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор

Яковенко Юрій Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри галузевої соціології

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор,

Куценко Ольга Дмитрівна,

Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна,

завідувач соціологічної лабораторії

кандидат соціологічних наук

Харченко Наталія Миколаївна,

Київський міжнародний інститут соціології,

виконавчий директор

Провідна установа: Одеський національний

університет ім.І.І.Мечникова,

Інститут соціальних наук, м. Одеса.

Захист відбудеться “28” березня 2005 року о 14:00 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д26.001.30 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “18” лютого 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тарабукін Ю.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний стан соціологічної науки є відображенням
процесів, що відбуваються в суспільстві. Мультипарадигмальність,
теоретична неоднозначність, багатоманітність напрямків, наукових
підходів і концепцій є не тільки результатом вільного наукового вибору,
але й ознакою фахової самоорганізації щодо пошуку шляхів вирішення
актуальних завдань, що є ключовими для суспільного життя. Згідно
результатам такої самоорганізації, сучасне українське суспільство – це
суспільство, що трансформується або, за іншим існуючим у наукових
джерелах визначенням, – це суспільство перехідного типу. Отже, слід
вважати, що воно переживає один із чергових етапів власного розвитку –
етап становлення національної самосвідомості, в контексті чого неминуче
виникають, стають актуальними чергові завдання щодо формування,
встановлення, а згодом і подальшого підтримання соціального порядку в
суспільстві.

Представники окремих соціологічних течій по-різному підходять до
розгляду соціального порядку як щодо фундаментальних засад його
встановлення, так і соціальних механізмів підтримання. Одним з ключових
напрямків сучасного наукового дискурсу є виявлення сутності явища
соціальної нерівності, яке, очевидно, містить протиріччя, бо виступаючи
джерелом соціальної напруги в суспільстві, водночас виступає й могутнім
фактором суспільного розвитку.

Перехід від царини наукових розробок у руслі “високої теорії” до
конкретних соцієтальних практик дозволяє на межі тисячоліть здійснити
розгляд стану українського сучасного суспільства, якому притаманна
велика кількість перетворень у різноманітних сферах людської діяльності.
Класичні стрижневі теорії функціонування суспільства вичерпують свій
когнітивний потенціал, а формування нових відбувається повільним чином.
Це, перш за все, викликано появою незнайомих громадськості орієнтирів
суспільного розвитку, які на поточний момент є лише проголошеними. Для
їх втілення на практиці вони мають бути сприйнятими, усвідомленими
соціумом як такі, що є невід’ємним аспектом більш ефективного
функціонування суспільства.

Українське суспільство є складною соціальною системою, якому притаманне
розташування окремих соціальних суб’єктів (соціальних верств, класів,
груп, індивідів) у межах соціального простору. А ця обставина має
неабиякий вплив на процес усвідомлення суб’єктами загальних рис певного
шляху розвитку цього суспільства. Реакції окремих соціальних суб’єктів
на ті чи інші соціальні явища або процеси відрізняють в залежності від
їх позицій у соціальному просторі, які впливають як на міжгрупову
соціальну взаємодію учасників соціотворчих процесів, так і на
загальносуспільний вектор розвитку.

Усвідомлення індивідуальної та групової ідентичності; пошук місця в ще
несталій соціальній ієрархії; утворення, ствердження та слідування
системі цінностей з боку соціальних суб’єктів за умови трансформації
українського суспільства та його соціальної структури стали вельми
актуальними. Питання щодо існування соціального порядку в суспільстві,
що має структуру з полюсами, які представляють людей з різними
соціальними позиціями та, відповідно, інтересами та схемами соціальної
дії, приводить до теоретичної невизначеності щодо згаданих процесів.

Таким чином, постає наукова проблема: наявні соціологічні знання
виявляються недостатніми для адекватної наукової рефлексії щодо стану
суспільства, яке перейшло на принципово нові засади існування, й
соціальна взаємодія в ньому має тепер відбуватися за відмінними до
попередньо визнаних зразками. Очевидно, що трансформаційному суспільству
притаманна рухливість соціальної структури та невизначеність соціальних
суб’єктів щодо загального сприйняття утворюваної структури та оцінки
власного місця в ній. Суперечлива сутність соціальної нерівності впливає
на функціонування соціальної системи. Кожному суспільству, на думку
здобувача, притаманна специфічна версія способу легітимізації соціальної
нерівності, яка за певних умов може бути гарантом тривалого соціального
порядку в суспільстві, залишаючи йому (суспільству) широкі можливості
для подальшого розвитку.

Ступінь наукового опрацювання теми. Тематику даної роботи можна поділити
на дві частини: тема соціальної нерівності, яка є об’єктом дослідження,
та тема легітимізації певного соціального процесу або явища, яка є,
своєю чергою, предметом дисертації. Перша тема є ключовою темою
соціологічної науки, а тому вона є більш широко та глибоко розробленою
на відміну від другої теми.

Можна зазначити, що більшість визначень соціальної нерівності, які
запропоновані вченими, є досить схожими між собою, оскільки так чи
інакше, вони включають один для всіх головний момент – нерівний доступ
соціальних суб’єктів до певних обмежених ресурсів. За розгляду
стратифікаційного моменту визначення соціальної структури суспільства,
завжди роблять наголос на тому, що з такої позиції соціальна структура є
не просто сукупністю статусів, груп, шарів та класів, а має ієрархічний
порядок, тобто фіксує нерівність у тому, що стосується доступу до
ресурсів, які притаманні соціальній системі.

Соціальна нерівність постійно у фокусі уваги науковців, проте розглядали
й тлумачили її по-різному в залежності від тієї ідеологічно узгодженої
наукової концепції, якої притримується той чи інший соціолог. Так,
структурний функціоналізм як теорія розгорнута навколо поняття
“соціальної рівноваги”, таким чином дещо “згладжує” ієрархічність.
Згідно цього підходу розподіл ресурсів відбувається заради задоволення
широкої різноманітності бажань суб’єктів, які мають місце в суспільстві.
Прибічники теорії конфлікту звертають увагу на те, що розподіл ресурсів
в принципі не може відбуватися рівномірно (в результаті чого виникають
конфлікти між інтересами різних частин системи). Так чи інакше, але
жоден з підходів не ігнорує існування соціальної нерівності як
невід’ємного атрибуту соціальної структури.

Ситуація навколо розробленості тематики легітимізації неоднозначна.
Раніше здобуті знання є результатом теоретичних досліджень невеликої
кількості науковців. Визначення, які свого часу дали М.Вебер, П.Бергер
та Т.Лукман, є ключовими й фігурують у наукових роботах сучасних
науковців, котрі займаються суміжними до даної тематики дослідженнями.
М.Вебер є першозасновником соціологічного підходу до вивчення
легітимності. Він, займаючись проблематикою соціології права та
соціології політики, вперше підійшов й до визначення поняття легітимного
порядку, а також, вивчаючи типи панування, й до поняття легітимного
панування. М.Вебер звертався до цих понять з позиції соціології, а не
юриспруденції, тим самим поклавши основу до вивчення проблем
легітимізації в соціології. Після М.Вебера найбільше відрізняються у
справі вивчення легітимізації праці П.Бергера та Т.Лукмана. Вони
зосередили свою увагу безпосередньо на процесі легітимізації, здійснили
аналітичний поділ легітимізації на рівні. Подальше вивчення
легітимізації велося в основному на підставі робіт М.Вебера, П.Бергера
та Т.Лукмана. Наприклад, до цієї теми зверталися І.М.Попова,
А.В.Катасонов та інші, чиї праці були зосереджені навколо аналізу,
інтерпретації та застосування згаданих теоретичних розробок процесів
легітимізації.

Оскільки сучасному етапу соціологічної рефлексії притаманна інтенція
пошуку інтеграційних за змістом концепцій, то є спокуса у фокус уваги
соціолога ввести водночас дві вищезазначені теми. Опрацювання існуючих
матеріалів надає авторові даної дисертаційної роботи надію здійснити
пошук такого нового знання, яке, наприклад, утворить науково
обгрунтовану картину соціальних механізмів здійснення легітимізації, її
диференціації згідно різновидам тощо.

Теоретико-методологічні засади. Теоретичну й методологічну базу
дисертаційної роботи становлять принципи й категорії ряду концепцій
соціологічної науки:

структуралістський конструктивізм (П.Бурд’є, В.Ільїн, Дж.Лалл), провідні
положення якого здобувач використовує для підкреслення активної ролі
соціальних суб’єктів у перетворенні соціальної реальності, зокрема у
соціоструктурних трансформаційних процесах;

теорія структурації (Е.Гіденс), яка надає теоретичне підгрунтя до
теоретизування щодо двосторонньої системної взаємодії індивід —
суспільство;

на основі засад структурно-функціонального аналізу (Т.Парсонс, Р.Мертон)
здобувач розглядає питання побудови суспільства, соціального порядку,
водночас звертаючи увагу на те, як аналогічні питання аналізують і в
термінах конфліктологічного підходу (Р.Дарендорф, Л.Козер, Дж.Рекс);

завдяки зверненню до “розуміючої соціології” М.Вебера має місце
використання поняття “легітимність”, а поняття “процес легітимації”
запозичене з робіт класиків феноменологічного напрямку, до якого
належать П.Бергер, Т.Лукман, А.Шюц;

аналіз діяльності соціальних суб’єктів здійснено на рівні теорії
соціальної дії (М.Вебер, Т.Парсонс);

класичні теорії К.Маркса, К.Мангейма залучено для поглибленого вивчення
ідеологічних підвалин побудови суспільств. Оскільки здобувача цікавить
специфіка побудови саме українського суспільства як суспільства
перехідного типу, то залучені роботи сучасних соціологів (І.Бекешкіної,
Є.Головахи, А.Катасонова, О.Куценко, С.Макеєва, Н.Паніної, І.Попової та
ін.);

важливе значення для даної роботи складають принципи історичного
акціоналізму як теорії дослідження історичного розвитку, що викладені в
працях А.Турена та І.Гавриленка.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в концептуалізації
явища легітимації соціальної нерівності в контексті підтримання
соціального порядку в суспільстві та виявлення соціальних механізмів
легітимізації, емпіричних індикаторів легітимації соціальної нерівності.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:

Розглянути соціологічні засади щодо розробки понятійного апарату вчення
про легітимізацію. Розкрити та уточнити сутність понять легітимації та
легітимізації, зокрема процесу легітимізації в контексті соціо-групової
системної взаємодії.

Окреслити як загальний соціальний механізм здійснення легітимізаційного
процесу, так і його структуру, а також різновиди легітимізаційних
процесів та їх форми прояву.

Розглянути матеріали соціологічних досліджень соціальної нерівності,
здійснити порівняльний аналіз мікро- та макросоціологічних підходів до
вивчення явища соціальної нерівності. Проаналізувати сучасні
соціологічні теорії синтезу мікро- та макросоціологічних підходів до
визначення понять та методів розкриття структури соціальної взаємодії з
приводу соціальної нерівності.

Здійснити теоретичний огляд форм соціальної нерівності як форм
репрезентації структурованого соціального простору.

Розкрити соціальні механізми легітимізації соціальної нерівності в
контексті здійснення узгодженої стратегічної взаємодії соціальних груп з
урахуванням їх ролей.

Описати специфіку легітимізаційної ситуації в Україні у порівнянні з
легітимізаційними практиками інших країн.

Визначити емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності за умов
сучасної соціо-структурної взаємодії.

Об’єктом дослідження є соціальна нерівність.

Предметом дослідження є легітимізація соціальної нерівності.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є загальнонаукові
методи: аналіз та синтез, індукція, дедукція, теоретичного моделювання,
критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної проблеми,
порівняльного аналізу та соціологічні методи спостереження, аналізу
документів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в отриманні концептуальної
моделі легітимізаційного процесу як синтезуючої ланки між мікро- та
макросоціологічними площинами соціального порядку. Отримане таким чином
знання дозволяє узгодити різні підходи щодо теоретизування з приводу
соціальної взаємодії індивід — суспільство. Перенесення розроблених
концептуальних засад до вивчення соціо-структурних перетворень у
суспільствах перехідного типу дозволило обгрунтувати виокремлення
суб’єктивної індивідуальної свідомості, яка здобувачем інтерпретована як
соціо-перетворюючий фактор ствердження та існування соціального порядку
на макрорівні функціонування та розвитку суспільства. За наслідками
дисертаційного дослідження було отримано такі результати:

уточнено висхідні засади розгляду легітимізаційного процесу з позицій
теорії соціальної дії, завдяки чому вперше розроблено теоретичне
положення щодо легітимізації як взаємопов’язуючої ланки між дією
окремого соціального актора та соціально нормованим соціальним
простором; а тому легітимація здобувачем витлумачена як результуюча
соціальної дії суб’єкта відносно соціального порядку в суспільстві
завдяки тому, що вперше у вітчизняній соціології здійснено відхід від
вузькосоціологічного тлумачення легітимності у межах соціології політики
(с. 36);

в дисертації, на відміну від юридичного підходу, за яким легітимація є
механічним співвіднесенням феноменів соціальної дійсності з описаними у
нормативних документах моделями, дістало подальшого розвитку
соціологічне тлумачення поняття “легітимізації”, що характеризує свідому
діяльність соціального суб’єкта по виробництву індивідуальних значень,
визначальних для соціальної дії суб’єкта відносно макропроцесів та явищ
у соціальному просторі. Розроблено термінологічну базу концепції
легітимації, за якою розведено терміни “легітимація”, що є результатом
діяльності свідомості соціального суб’єкта щодо феноменів соціальної
дійсності, та “легітимізація”, що розуміється як процес діяльності
соціального суб’єкта з приводу соціальних явищ, процесів тощо (с. 50);

вперше окреслено структуру загального механізму легітимізаційної
діяльності (с. 32-36), здійснено поділ легітимізації на різновиди (с.
38-42) та форми прояву в залежності від ступеня залученості та ролі
соціальних суб’єктів як учасників легітимізаційного процесу та суб’єктів
соціальної взаємодії (с. 48-49);

вперше шляхом теоретичного синтезу декількох соціологічних підходів до
розгляду взаємодії індивід — суспільство (розуміючої соціології,
феноменології, історичного акціоналізму, структуралістського
конструктивізму тощо) доведено, що легітимізація соціальної нерівності є
засадничим фактором ствердження соціального порядку (с. 91-98);

вперше розкрито механізм легітимізацій соціальної нерівності у
різноманітних типах суспільств з обгрунтуванням ролей учасників
легітимізаційного процесу, мети та способів впровадження легітимізації у
випадку використання легітимізаційного процесу як інструменту по
перетворенню інтересу окремих соціальних груп на інтерес загальний
(легітимізація як інструмент у структурній взаємодії елементів
соціальної структури) (с. 91-122);

вперше специфіку легітимізаційної ситуації в Україні описано у
порівнянні з легітимізаційними практиками інших країн, внаслідок чого
специфіку пояснено технологічністю комбінування легітимізаційних
механізмів (адаптація світових легітимізаційних практик у поєднанні з
вітчизняною легітимізаційною практикою) (с. 131-145, 193-194);

вперше виявлено соціальні індикатори легітимації соціальної нерівності:
мова (вокеб’юлярний апарат) суб’єктів легітимізаційного процесу;
поведінкова рефлексія у вигляді реакції на соціальну нерівність як
предмет легітимізаційної діяльності; просторова організація суспільства;
інформативна інфраструктура суспільства та індикатори макропобудови
комунікативного простору (розгалуженість та динаміка розвитку освітньої
інфраструктури, розгалуженість та динаміка розвитку медійної
інфраструктури, кількісна зміна та якісна трансформація аудиторії ЗМК
тощо); легалізація легітимації соціальної нерівності; емпірично
зафіксоване уявлення соціальних суб’єктів про існування соціальної
вертикалі в суспільстві та відповідне демонстративне позиціонування себе
у даній вертикалі тощо (с. 127-128, 165-195).

Практичне значення результатів обумовлене роллю легітимізаційних
процесів у сучасному українському транзитивному суспільстві. Визначення
логіки, механізмів легітимізації соціальних процесів та явищ може бути
використано в соціально-управлінських практиках суспільного та правового
регулювання, відслідковуванні перебігу соціотрансформаційних подій,
уточненні засад функціонування новоутворюваних соціальних інститутів, а
також при викладанні спецкурсів.

Особистий внесок здобувача. У публікації № 4 (див. с.18) здобувачеві
належить положення про суб’єктивний рівень визначення, усвідомлення та
інтерпретації соціальної нерівності як невід’ємної ознаки існування
суспільства; положення про соціальні нерівності, як форми репрезентації
структурованого соціального простору в свідомості агентів-учасників
соціальної взаємодії.

Апробація результатів дисертації. Головні положення дисертації були
виголошені та обговорені на таких наукових конференціях: Наукова
конференція аспірантів факультету соціології та психології, Київський
національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000; ІІ
Міжнародна конференція “Розвиток демократії та демократична освіта в
Україні”, Канадське Агентство Міжнародного Розвитку (CIDA) в рамках
діяльності українсько-канадського проекту “Демократична освіта”, Одеса,
2002; Наукова конференція аспірантів факультету соціології та
психології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Київ, 2003; Х Міжнародна наукова конференція «Харківські соціологічні
читання», Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна,
Харків, 2004; Науково-теоретичний семінар аспірантів факультету
соціології та психології, Київський національний університет імені
Тараса Шевченка, Київ, 2004 та на засіданнях кафедри галузевої
соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації за темою дисертації здійснені у фахових виданнях (4
публікації) та в інших наукових збірках (1 публікація).

Структура та обсяг дисертації. Дисертація містить вступ, чотири розділи,
висновки, список використаних джерел, 2 додатки. Обсяг дисертації – 198
сторінок. Список джерел (191 найменування), додатки займають 5 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми роботи, розкрито ступінь
наукового опрацювання теми в літературі, сформульовано мету, завдання,
об’єкт і предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади,
наукову новизну і науково-практичну значущість отриманих результатів,
наведені дані про апробацію роботи та публікації.

У першому розділі “Легітимізація як процес та поняття” проаналізовано
теоретичні засади щодо розробки понятійного апарату соціологічного
вчення про легітимізацію.

На підставі аналітичного розгляду соціологічної спадщини означено
методологічне підгрунтя соціологічного тлумачення поняття
“легітимності”, підкреслено відмежування соціологічної точки зору від
юридичної, базовою засадою якого є опора на юридичне поняття
“легальності”. Розмежування понять полягає в окресленні принципово
різних площин оперування поняттями: в юриспруденції йдеться здебільшого
про “номінативну нормативність”, тобто проголошення офіційною
інституцією нормативної бази соціальної взаємодії, а соціологічна точка
зору передбачає зосередження уваги на когнітивному аспекті. Йдеться про
свідому побудову соціальними суб’єктами картини світу, основу якого
становить певний соціальний порядок, а соціальна взаємодія будується на
уявленнях соціальних суб’єктів щодо об’єктивної реальності та очікувань
соціальних суб’єктів як елементу соціальної дії.

Методом теоретичного моделювання здійснено аналітичне співставлення
моделі соціальної взаємодії різних соціальних суб’єктів в єдиному
соціальному просторі з моделлю очікуваної взаємодії за соціально
значимого соціального порядку. Проаналізовано взаємодію “індивід –
суспільство”, в результаті чого обгрунтовано визнання соціального
порядку як невід’ємної умови існування суспільства. Соціальний порядок,
як спосіб організації соціальних відносин у нормованому соціальному
просторі, має бути внутрішньо визнаним соціальним суб’єктом, яким може
виступити індивід, соціальна група чи клас або, на рівні теоретизування
у більш широкій площині, на рівні типів суспільств, –
конкретно-історичне суспільство як система. Здобовучем здійснено наголос
на діяльнісній позиції соціального суб’єкта як актора, активна соціальна
позиція якого є ключовою передумовою перетворень у суспільстві як єдиній
соціальній системі.

Використання методу синтезу надало можливість поєднати такі соціологічні
підходи як розуміюча соціологія, феноменологія (у фокусі яких діяльність
суб’єкта з приводу осягнення та творення оточуючого світу завдяки
власній пізнавальній діяльності), структурний конструктивізм (діяльність
соціального суб’єкта з приводу конструювання структури (враховуючи при
цьому зворотній вплив — дуальність структури)) та історичний акціоналізм
(основна засада якого полягає у свідомій історично-перетворювальній
діяльності соціального діяча). Внаслідок цього представлено синтетичний
підхід, за якого соціальний суб’єкт розглядаємо таким, що його свідома
творчість природнім чином переростає у конкретно-практичну соціальну
діяльність, що має справляти вплив на перетворення та розвиток
соціальної системи, у межах якої даний соціальний суб’єкт діє. За
означеного підходу соціальний суб’єкт – це актор, діяльність якого
виступає рушійною силою розвитку суспільства і є чималою мірою
зумовленою його внутрішньою свідомою діяльністю.

При цьому, соціальна дія, яка відбувається на індивідуальному (груповому
тощо) рівні, не відбувається відокремлено як така, а лише в термінах
соціальної системи, елементом якої є соціальний суб’єкт. В структурі
соціальної дії культура та соціальні норми є початково заданими, але на
якомусь етапі піддаються перетворенню у результаті свідомої
цілераціональної дії окремого соціального суб’єкта або групи.

У розділі представлено загальний механізм легітимізаційного процесу, що
залежить від історичної ситуації конкретного суспільства,
непередбачуваних впливів зовнішніх факторів і, найголовніше, ступеня
активності та зацікавленості у легітимізаційному процесі учасників
легітимізаційного процесу.

Легітимізація як процес – це “діяльність” свідомості; дія загального
механізму легітимізаційного процесу охоплює усі стадії соціальної дії,
протягом легітимізаційного процесу соціальний суб’єкт проходить п’ять
основних етапів, кожний з яких випливає з попереднього: на І-у етапі
соціальний суб’єкт закладає основи бачення світу, здійснює побудову
картини об’єктивної дійсності, тобто системи уявлень про світ,
побудовану на основі внутрішньо свідомих уявлень та зовнішньої ситуації,
що піддається аналізу; на ІІ-у етапі соціальний суб’єкт здійснює
виокремлення побудованої картину світу як власної, вибудовує теоретичні
моделі осягнення світу; на ІІІ-у етапі соціальним суб’єктом проводиться
співставлення власної внутрішньо побудованої моделі світу з реально
функціонуючим історично-конкретним суспільством, елементом якого є
соціальний суб’єкт, а також здійснюється позиціонування множини власних
уявлень у вигляді набору всіх можливих соціальних уявлень та, нарешті,
здійснюється пошук співвідношення: “власне світосприймання чи бачення /
ціннісно-нормативна система суспільства”; на ІV-у етапі внаслідок
співставлення, відбувається оцінювання та встановлення внутрішнього
відношення до соціальної реальності (або іншого спеціально означеного
предмету легітимізаційного процесу). Оцінка може бути позитивною,
негативною або тимчасово нейтральною, але вона має бути для соціального
суб’єкта значущою, оскільки її встановлено на основі внутрішньої системи
цінностей соціального суб’єкта. V-й етап презентує реакцію на отримане
співставлення картин світу, підкріплене виробленим варіантом відношення.
Отже, представлений механізм легітимізаційного процесу охоплює усі
стадії структури соціальної дії, починаючи з формування ціннісної
системи особистості, соціальної групи чи класу тощо та завершуючи
переходом інтелектуальної діяльності у соціальну дію зі сторони
конкретного соціального суб’єкта, що стимулює розвиток соціальної
системи.

У розділі здійснено розмежування понять “легітимації” та
“легітимізації”, яке фіксує стадіальність соціальної дії суб’єкта:
поняття “легітимізації” використано для підкреслення процесуальності
соціальної дії, а “легітимація” представляє її результат. Легітимація є
результативним завершенням здійснення соціальним суб’єктом
легітимізаційного процесу.

Значення спродукованої соціальної дії в дисертації представлене як
результат процесу легітимізації, що має прямий вплив на функціонування
соціальної системи, оскільки позитивне визнання об’єкту, на який було
спрямовано легітимізаційний процес, є запорукою встановлення та
подальшого збереження соціального порядку, але негативна оцінка породжує
його заперечення, що веде до пошуку альтернатив суспільного
впорядкування та розвитку.

Здобувачем представлено теоретичний конструкт для визначення поняття
“легітимізації”, яким запропоновано вважати уявлення про легітимізацію
як свідому діяльність соціального суб’єкта по виробництву індивідуальних
значень, визначальних для соціальної дії суб’єкта відносно макропроцесів
та явищ у соціальному просторі. За такого уявлення, легітимізація
виступає взаємопов’язуючою ланкою між дією окремого соціального актора
та соціально нормованим соціальним простором, результуючою соціальної
дії соціального суб’єкта відносно соціального порядку у суспільстві.

Рівень самосвідомості соціального суб’єкта, наявність власного інтересу
та можливість здійснювати стратегічно означену соціальну дію є сторонами
одного ключового фактору – позиції соціального суб’єкта в
легітимізаційному процесі.

Засадою наступних теоретизувань виступає умовний поділ соціальних
суб’єктів-учасників легітимізаційного процесу на безпосередньо
зацікавлених у легітимації того чи іншого явища, процесу (замовників
легітимізаційного процесу), та пасивних учасників легітимізаційного
процесу (безпосередніх виконавців процесу легітимізації).

Поділ легітимізації на види, представлений здобувачем, обумовлений
ролями учасників легітимізаційного процесу: за “чистої” легітимізації
задіяний лише когнітивний аспект легітимізації, відсутні замовники
легітимізаційного процесу, усі учасники є однаковою мірою задіяними у
здісненні легітимізаційного процесу; за “ідеологічно-навантаженої”
легітимізації важливим є не стільки визнання, скільки надання процесу чи
явища нормативного значення, така легітимізація спрямована на те, щоб
особистий інтерес виглядав як загальний, на виході легітимізаційного
процесу – насадження ідеології в межах існуючого соціального порядку,
або побудова альтернативної (революційної) моделі світу. Розподіл ролей
учасників легітимізаційного процесу при цьому виглядає наступним чином:
головну роль відіграють соціальні групи, класи – замовники
легітимізаційного процесу, а другорядна роль належить основним масам
населення, безпосередньо незацікавлених у легітимації процесу або явища.
Принципова різниця між видами легітимізаційної діяльності полягає у її
суб’єктах та меті, якої вони бажають досягти.

Представлені в дисертації форми легітимізаційного процесу (вільна
легітимізація та вимушена) залежать від міри залученості соціальних
суб’єктів до легітимізаційного процесу та характер їх рефлексії щодо
процесу легітимізації.

У другому розділі “Соціальна нерівність: еволюція поглядів” здобувачем
представлено методологічні засади розгляду явища соціальної нерівності,
з’ясовано понятійний апарат щодо об’єкту дисертаційного дослідження.

Багатоманітність наукових підходів щодо виникнення та засад існування
соціальної нерівності ускладнює розгляд наявної ситуації в суспільстві,
тим більше, унеможливлює результативність реалізації однієї з ключових
функцій соціології як науки – прогностичної. Ключовим в теоретизуванні
здобувача виступає внутрішнє відношення соціальних суб’єктів до
оточуючої їх об’єктивної реальності, яке в подальшому має вияв у
рефлексивній дії на основі виробленого відношення. Тому основу огляду
щодо розуміння засад явища соціальної нерівності здобувачем
запропоновано шукати через винесення світоглядного бачення як відправної
точки порівняльного аналізу.

h

a

ae

ae

T „ E o F

H

J

?

i

@

@

@

@

?

@

в яких трактуються протилежним чином: зафіксовано оперування
прибічників функціональної теорії категоріями суспільства як системи,
гармонійно існуючої за рахунок злагодженого функціонування усіх окремих
елементів заради цілого, нормативного порядку, стабільності, соціальної
рівноваги та інтеграції інтересів (Т.Парсонс, Р.Мертон, К.Девіс, У.Мур).
Соціальну структуру представлено тут як надто стабільну й регульовану,
щоб діяльність окремих елементів могла справляти на неї вплив.
Знецінювання ролі соціального суб’єкта як діяча визнано здобувачем як
недолік теорії, так само як й ігнорування явища соціальної нерівності,
соціальної напруги та конфлікту. Описаному підходу протиставлено
бачення, в якому надолужено наукові прогалини попереднього: представники
конфліктологічного напрямку відстоюють позиції акцентування ролі
соціальної нерівності та напруги, яка може трансформуватися у відкриту
форму конфлікту, боротьби, яка не є деструктивною для суспільства, а,
навпаки, стає рушійною силою його розвитку. Категорії: ієрархічність
суспільства, нерівномірного розподілу ресурсів між соціальними
суб’єктами, конфлікт інтересів, відносини соціальної нерівності тощо –
площина, в якій оперують прибічники конфліктологічного напрямку
(К.Маркс, Р.Дарендорф, Е.Райт, Л.Козер, Дж.Рекс), зазначеними
категоріями оперує й засновник теорії соціальної дії М.Вебер.

Опускання з тексту можливостей побудови суспільств із соціальною
рівністю здобувачем свідоме. Критичний розгляд моделей комуністичних
суспільств представлених роботами Т.Мора, Т.Кампанели, а також К.Маркса
підтвердив суперечливість даних вчень, оскільки здобувачем обгрунтовано,
що ще до безпосереднього переходу до суспільної практики в теоріях
закладено ідеологічні прорахунки: описані суспільства соціальної
рівності насправді є ілюстрацією ієрархізованих суспільств принаймні за
ознаками престижу, володіння владою, окремі класи визначено або
панівними (пролетаріат К.Маркса) або підвладними класами – андеграундами
(раби Т.Мора й Т.Кампанели).

Здобувачем використано посилання на структуралістський конструктивізм
П.Бурдьє та В.Ільїна, а також діяльнісний конструктивізм, представлений
вітчизняною дослідницею О.Куценко, теорію структурації Е.Гідденса для
того щоб зафіксувати активну роль соціального суб’єкта як агента
побудови соціальної структури, впроваджувача та утримувача соціального
порядку.

Таким чином, здобувачем запропоновано шукати соціальну стабільність у
чіткому розумінні обмежень та можливостей, що їх надає соціальна
структура, дієвого потенціалу соціального суб’єкта-діяча, а отже вмілому
оперуванні діяльністю суб’єкта у соціально нормованому просторі,
побудованому на засадах ієрархізації. Моделювання відносин в суспільстві
відбувається двома шляхами: структурно-організаційно та стратифікаційно,
кожний з яких відповідає окремому теоретичному напрямку
(структурно-організаційний – функціональному, стратифікаційний –
конфліктологічному), в той час як об’єктивна реальність є емпіричним
свідченням поєднання обох аспектів у єдиній формі організації
суспільства.

Здобувач оперує поняттями соціального простору (напрям розуміння якого
задав П.Сорокін), яке апріорі задає сферою теоретизування соціально
шкальовану площину. Соціальне конструювання розпочинається від
встановлення початку вимірювання та точок екстремумів у даній
віртуальній площині, отже активна роль свідомого соціального суб’єкта
при цьому вважається здобувачем визначальною. Подальша активність
соціального агента буде залежати від місця даного суб’єкта в соціальній
площині координат: “соціально вигідна” позиція, якою передбачається міра
доступу соціальних суб’єктів до цінних суспільних ресурсів буде
спонукати соціального суб’єкта до розповсюдження власного уявлення щодо
впорядкування позицій у соціальному просторі й визнання (легітимація)
даного бачення суспільної налаштованості іншими учасниками соціальної
дії – елементами соціальної системи.

Акцент на визнанні соціальної стратифікації як моделі нерівномірного
розміщення соціальних суб’єктів (індивідів, соціальних груп, класів
тощо) у соціальному просторі є важливим за оперування поняттям
соціальної нерівності, яка не виникає поки не буде усвідомленою та
проінтерпретованою як така (Л.Іонін). Саме в індивідуальному та
суспільному визнанні закладено відмінність соціальної нерівності, яку
часто неможливо виміряти завдяки емпіричним показникам, від об’єктивної
нерівності.

Описані здобувачем форми соціальної нерівності (етнічно-національна,
расова, вікова, гендерна, релігійна, ідеологічна, освітня, економічна та
нерівність за ознакою влади) є доведенням визначення соціальної
нерівності як такої, що передбачає суб’єктивне визнання. Більшість форм
соціальної нерівності, які неможливо зафіксувати емпірично через їх
атрибути, уречевлені символи, однак існують у віртуально сконструйованій
дійсності, й існуючі поведінкові зразки слугують тому свідченням.
Відмінності ж форм соціальної нерівності складають лише ті критерії, за
якими здійснюється порівняння й співставлення тих чи інших соціальних
позицій відносно загального соціального простору, сутність соціальної
нерівності при цьому залишається незмінною. Незалежно від критерію
стратифікації, визначальним є відношення соціальних суб’єктів з приводу
відносин щодо нерівного розподілу тих чи інших матеріальних та духовних
благ. Форми соціальної нерівності є формами репрезентації
структурованого соціального простору в свідомості агентів — учасників
соціальної взаємодії за означеними соціальними суб’єктами критеріями.

У третьому розділі “Специфіка, механізми та емпіричні індикатори
легітимізації соціальної нерівності” розглянуто механізми легітимізації
соціальної нерівності, специфічні ролі учасників процесу легітимізації
соціальної нерівності та надано визначення поняття “емпіричний індикатор
легітимації соціальної нерівності”.

Для визначення засад теоретизування щодо ролей соціальних суб’єктів у
соціотворчому процесі й урахування особливостей функціонування й
розвитку суспільства як системи, здобувачем проаналізовано соціальні
ролі суб’єктів — елементів соціальної структури.

Так, окремі частини соціальної системи беруть неоднакову участь у
задоволенні потреб системи як цілого – соціальні верстви (соціальні
класи, групи) діють за різними поведінковими стратегіями: вищі верстви
населення активно діють, нав’язуючи основним верствам населення власне
бачення соціального устрою; основні верстви населення є досить
конформними, стратегію їхньої поведінки можна назвати “пристосуванням”,
такі соціальні групи радше відмовляються від ініціативи заради
підтримання функціонування системи як цілого.

Звідси, зазнаючи стратифікації (а саме ієрархізації), через перебування
на різних соціальних позиціях, елементи соціальної системи перешкоджають
інтеграції цієї системи, оскільки представляють різні соціальні інтереси
та різні стратегії поведінки.

Впровадження легітимізації соціальної нерівності дозволяє вирішити
завдання врахування особливостей функціонування соціальної системи через
взаємодію її елементів, оскільки розглядається як таке, що дозволяє
виробити загальну поведінкову стратегію для різних частин (елементів)
соціальної системи. Дана стратегія побудована на загальному визнанні
соціального порядку з існуючою вертикальною соціальною структурою. Таким
чином, процес легітимізації соціальної нерівності виступає фактором
підтримання соціального порядку.

У дисертації зазначається, що процес запровадження
ідеологічно-навантаженої легітимізації лежить у комунікативній площині.
Мета групи-ініціатора легітимізаційного процесу трансформується в
комунікативне повідомлення, що має бути трансльовано цільовій аудиторії
– соціальним групам, які будуть безпосередньо здійснювати легітимізацію.

Відрізняються способи трансляції комунікативного повідомлення, а, отже,
й механізми впровадження легітимізації соціальної нерівності. Такими
механізмами можуть бути: механізм встановлення диктаторського порядку,
набір демократичних (або псевдодемократичних) механізмів запровадження
ідеологічно-навантаженої легітимізації та зокрема спеціальним чином
використання символічних систем.

За К.Мангеймом, у диктаторськи керованому масовому суспільстві на
передній план виходять соціологічні навіювання інституціональних
елементів. Порядок встановлюється панівними верствами населення
примусово. Йдеться про інсценування “чистої” легітимізації факту, що має
місце у суспільстві.

Демократичні, або псевдодемократичні механізми являють собою
представлення чітко спланованої стратегії по перенесенню часткової
ідеології домінуючої соціальної групи до суспільної свідомості мас із
врахуванням соціальних ролей, ваги та ступеня активності кожної
групи-учасника легітимізаційного процесу.

В залежності від відкритості мети легітимізаційного процесу його
учасникам механізмами впровадження ідеологічно-навантаженої
легітимізації виступають: 1) пропаганда, реклама, переконання; 2) PR,
формування громадської думки; 3) освіта; 4) маніпуляція, залучення,
навіювання. У здійсненні кожного з них важливими елементами виступають:
комунікатор (соціальна група-запроваджувач легітимізаційного процесу),
зміст повідомлення (ідеологічне навантаження), форми та методи
(механіка) передачі комунікативного повідомлення, засоби та канали
передачі повідомлення та об’єкт повідомлення (основні маси населення,
які виступають реципієнтом ідеологічно-навантаженого повідомлення, а
також безпосередніми виконавцями легітимізації).

Особливістю механізму використання символічних систем (традиції,
релігії, соціальних міфів тощо) є використання віри. Релігія або
соціальні міфи оперують символами, які мають відношення до соціальної
реальності, але не являються реальністю як такою.

Механізм часткового здійснення легітимізації соціальної нерівності,
описаний здобувачем у даному розділі, відрізняється від описаного у
першому розділі дисертації загального легітимізаційного механізму тим,
що, на відміну від описаного вище, передбачає теоретизування на
макросоціологічному рівні. Представлено моделі та ілюстрації
легітимізації частини, елементу соціальної структури суспільства.

Здобувачем проаналізовано існуючі наукові визначення індикатора,
показника, соціального та емпіричного індикатора, на основі чого введене
поняття “емпіричний індикатор легітимації соціальної нерівності”. Так,
емпіричними індикаторами легітимації соціальної нерівності здобувач
вважає емпіричні референти легітимації соціальної нерівності в
суспільстві, виражені в реакціях учасників легітимізаційного процесу на
предмет легітимізаційної діяльності та зафіксовані в суспільному
соціальному досвіді. Емпіричні індикатори легітимації соціальної
нерівності виконують моніторингову функцію по відношенню до
легітимізаційних циклів у суспільстві й попереджувальну функцію по
відношенню до суспільства як соціальної системи, легітимізаційні процеси
в якій фіксуються й досліджуються спеціальним персоналом.

Пошук емпіричних індикаторів легітимації соціальної нерівності може
здійснюватися як емпіричним шляхом (полягає у виокремленні індикаторів
та показників сфер суспільного життя), так і науковим (в основу
інформаційної системи закладаються категорії та поняття
загальносоціологічної теорії, яка впливає на постановку соціальних
стратегічних цілей суспільства та відповідні цим категоріям соціальні
показники, що розкривають реалізацію цих стратегічних цілей).

У четвертому розділі “Легітимація соціальної нерівності: світова та
вітчизняна практика. Емпіричні індикатори легітимації соціальної
нерівності в Україні” здобувачем здійснено порівняльний аналіз світових
легітимізаційних практик, розглянуто вітчизняну легітимізаційну
традицію. Сучасний стан легітимізаційної ситуації в Україні
проілюстровано результатами соціальних досліджень, представлено
емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності в українському
суспільстві.

Так, легітимізація соціальної нерівності не виникає сама собою,
обов’язково маючи засади існування, що їх закладено активним агентом,
зацікавленим у результаті легітимізаційного процесу. Гнучкість
легітимізаційної традиції зумовлена: історичною ситуацією,
соціокультурною ситуацією суспільства, та, безперечно, владним інтересом
панівної верхівки, яка формує політичну ситуацію в країні. Світова
легітимізаційна традиція демонструє зміну легітимізаційних практик
протягом історії існування: від авторитарних до демократичних та
псевдодемократичних методів (Західна Європа, США); від жорстко
авторитарних методів (із відповідною роллю релігії) до
псевдодемократичних методів (Японія), до побудови символічного
універсуму з новим ідеологічним навантаженням (Китай, дореволюційна
Росія, СРСР). Досить стабільні легітимізаційні практики демонструють
мусульманські країни та індуїстські суспільства, використовуючи механізм
побудови символічних систем – релігію.

Представлений у дисертації огляд світової легітимізаційної практики
здійснено здобувачем для виокремлення особливостей вітчизняної
легітимізаційної практики у результаті застосування компаративістського
методу. Так, ланцюг легітимізаційних практик “міфологія – насильницьке
насадження порядку – впровадження християнської релігії – впровадження
ідеології західноєвропейського способу господарювання та життя –
визнання владних повноважень нового авторитарного лідера (Переяславська
угода) – використання символічної сфери з представленням концепції
національної свідомості, з часом – західної ідеології масового
індустріального суспільства” мав результатом комбінацію декількох
легітимізаційних механізмів – диктату, формування символічного
універсуму (комуністична ідеологія) та демократичних і
псевдодемократичних механізмів для розповсюдження ідеологічних настанов.

Здобувачем наголошується, що використання механізмів легітимізації
соціальної нерівності залежить від їх ефективності в конкретному
суспільстві. Використання механізмів впровадження легітимізації
соціальної нерівності та/або комбінація застосування декількох
механізмів водночас відповідають вимогам конкретного суспільства й
зумовлена формулюванням стратегічного завдання комунікації
легітимізаційного повідомлення панівними верствами населення.

У результаті переділу українських земель завойовниками, нові панівні
верстви населення – представники інших культур та легітимізаційних
практик – привнесли зміни щодо існуючих легітимізаційних засад.
Адаптація інших легітимізаційних практик та позитивний досвід локально
існуючих призвели до застосування політики комбінування легітимізаційних
механізмів, яка, своєю чергою, є закликом до перерозподілу ролей між
соціальними групами й запорукою появи нових ідентифікаційних практик у
суспільстві.

Це є специфікою легітимізаційної практики українського суспільства, яка
має соціальний наслідок: продовження політики комбінування породжує
соціопсихологічну невизначеність соціальних суб’єктів – учасників
легітимізаційного процесу. Запровадження механізму використання
символічних систем через переміну визначення ключової ідеї та
маніпулювання соціальними міфологемами у поєднанні з масованим
запровадженням демократичних та псевдодемократичних легітимізаційних
механізмів є засадою релегітимізації існуючої соціальної структури
українського суспільства. Тому, сучасна трансформація структури
українського суспільства є її наслідком, що відбувається 1) на рівні
об’єктивних соціоструктурних процесів, 2) на суб’єктивному рівні
осмислення.

Здобувачем представлено результати діяльності соціальних суб’єктів з
приводу “опредмечування” або виразу будь-якими іншими емпірично
фіксованими способами свідомого ставлення суб’єктів — учасників
легітимізації соціальної нерівності до предмету даного легітимізаційного
процесу – соціальної нерівності як такої. Отже, визначено й
проілюстровано прикладами такі емпіричні індикатори легітимації
соціальної нерівності як: 1) мова (вокеб’юлярний апарат) суб’єктів
легітимізаційного процесу; 2) поведінкова рефлексія як реакція на
предмет легітимізаційної діяльності (соціальну нерівність), що
виражається в різних формах соціальної дії суб’єктів — учасників
легітимізаційного процесу – поведінкових актах (страйках), протестній,
демонстративній поведінці (утворенні соціальних рухів), цілеспрямованій
послідовності вчинків або соціальних дій (моді), реалізації життєвих
цілей (стилі, способі життя); 3) просторова організація суспільства; 4)
інформативна організація суспільства через індикатори макропобудови
комунікативного простору (розгалуженість та динаміка розвитку освітньої
інфраструктури, розгалуженість та динаміка розвитку медійної
інфраструктури, кількісна зміна та якісна трансформація аудиторії ЗМК
тощо); 5) легалізація (надання законної сили) легітимації соціальної
нерівності; 6) висловлене уявлення соціальних суб’єктів про існування
соціальної вертикалі в суспільстві та відповідне демонстративне
позиціювання себе у даній вертикалі тощо.

Здобувачем представлено результат моделювання емпіричної взаємодії
стратегій різних соціальних груп у межах одного соціального простору
через застосування концептів легітимізаційної теорії. Зокрема,
легітимізація соціальної нерівності слугує організатором трансферу
емпіричних індикаторів стратифікаційних схем у когнітивну сферу:
соціальні суб’єкти на початку засвоюють існуючі соціальні зразки, а
згодом переосмислюючи їх, надають значущості та здійснюють відповідну
рефлексію, базуючись вже на власних уявленнях про ідеальний соціальний
порядок та існуючі суспільні практики.

ВИСНОВКИ

Відповідно до поставленої мети та дослідницьких завдань у результаті
дослідження здійснено концептуалізацію явища легітимації соціальної
нерівності в контексті підтримання соціального порядку у суспільстві,
описано загальний легітимізаційний механізм, виявлено механізми
впровадження легітимізації, виявлено та проілюстровано прикладами
емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності.

Зазначено, що соціальна нерівність не виникає поки не є усвідомленою та
проінтерпретованою як така, а тому ключовим у теоретизуванні виступило
внутрішнє відношення соціальних суб’єктів до оточуючої їх об’єктивної
реальності, а суб’єктивна індивідуальна свідомість визначена
соціо-перетворюючим фактором ствердження та існування соціального
порядку на макрорівні функціонування та розвитку суспільства як
соціальної системи.

Позаяк окремі частини соціальної системи беруть різну участь у
задоволенні потреб системи як цілого – соціальні суб’єкти діють за
різними поведінковими стратегіями, – здобувачем наголошено на важливості
впровадження легітимізації (соціальної нерівності зокрема), яка дозволяє
вирішити завдання врахування особливостей функціонування соціальної
системи через взаємодію її елементів, бо розглядається як така, що
дозволяє виробити загальну поведінкову стратегію для різних частин
(елементів) соціальної системи.

Зазначений підхід побудований на авторському уявленні соціального
суб’єкта, свідома творчість якого природним чином переростає у
конкретно-практичну соціальну діяльність, що має справляти вплив на
перетворення та розвиток соціальної системи, у межах якої даний
соціальний суб’єкт діє. За означеного підходу соціальний суб’єкт –
актор, діяльність якого виступає рушійною силою розвитку суспільства і є
великою мірою зумовленою його свідомою діяльністю.

Значення спродукованої соціальної дії в дисертації представлене як
результат процесу легітимізації, що має прямий вплив на функціонування
соціальної системи, оскільки позитивне визнання об’єкту, на який було
спрямовано легітимізаційний процес, є запорукою встановлення та
подальшого збереження соціального порядку, в той час як негативна оцінка
породжує його заперечення, що веде до пошуку альтернатив суспільного
впорядкування та розвитку.

Обгрунтовано, що легітимізація соціальної нерівності виникає, маючи
засади існування, що їх закладено дієвим агентом, зацікавленим у
результаті легітимізаційного процесу. Процес запровадження
ідеологічно-навантаженої легітимізації лежить у комунікативній площині.
Мета групи-ініціатора легітимізаційного процесу трансформується в
комунікативне повідомлення, що має бути трансльовано цільовій аудиторії
– соціальним групам, які будуть безпосередньо здійснювати легітимізацію.

За підсумками роботи можна стверджувати, що специфіка легітимізаційної
ситуації в Україні полягає в тому, що являє собою технологію
комбінування легітимізаційних механізмів (адаптацію світових
легітимізаційних практик у поєднанні з вітчизняним легітимізаційним
досвідом). Застосування комбінування різноманітних легітимізаційних
механізмів є умовою релегітимізації існуючої соціальної структури
українського суспільства, особливо у випадку комбінування застосування
символічних систем.

У дисертації представлено результат моделювання емпіричної взаємодії
стратегій різних соціальних груп у межах одного соціального простору
через застосування концептів легітимізаційної теорії. Зокрема,
легітимізація соціальної нерівності слугує організатором трансферу
емпіричних індикаторів стратифікаційних схем у когнітивну сферу:
засвоюючи й переосмислюючи існуючі соціальні зразки, соціальні суб’єкти
надають їм значущості та здійснюють відповідну рефлексію, базуючись на
власних уявленнях про ідеальний соціальний порядок та існуючі суспільні
практики.

Отримана концептуальна модель дозволяє виокремлювати причини та наслідки
соціальних потрясінь та перетворень, що виникають через спонтанну
(нерегульовану) реакцію-наслідок легітимації соціальної нерівності в
еклектичному баченні стратифікаційної макроструктури різними соціальними
суб’єктами — учасниками соціальної взаємодії.

Описану концептуальну модель легітимізаційного процесу представлено як
синтезуючу ланку між мікро- та макросоціологічними підходами щодо
теоретизування з приводу соціальної взаємодії індивід — суспільство.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Основні положення дисертації відображено в 5 публікаціях.

З них у фахових виданнях – 4:

Середа О.О. Легітимізація соціальної нерівності як фактор ствердження
соціального порядку // Вісник Київського університету імені Тараса
Шевченка Соціологія. Психологія. Педагогіка. — К. — Видавничий центр
Київський університет, 2001. — Вип.11. – С. 8-12.

Середа О.О. Структура легітимізаційного процесу як пояснювальна ланка в
теорії соціальної дії // Вісник Київського університету імені Тараса
Шевченка Соціологія. Психологія. Педагогіка. — К. — Видавничий центр
Київський університет, 2003. — Вип.17. – С. 9-12.

Середа О.О. Види та форми легітимізаційного процесу: розвінчування
теорії легітимізації // Вісник Київського університету імені Тараса
Шевченка Соціологія. Психологія. Педагогіка. — К. — Видавничий центр
Київський університет, 2004. – Вип.20. – С. 4-6.

Середа О.О., Яковенко Ю.І. Соціальна нерівність: реальне явище чи
феномен свідомості? // Методологія, теорія та практика соціологічного
аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків:
Видавничий центр Харківського національного університету імені
В.Н.Каразіна, 2004. – С. 178-181.

В інших наукових збірках:

Середа О. Інституціоналізація структурно-вертикальних відносин як
похідна від побудови громадянського суспільства // Розвиток демократії
та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнародної наукової
конференції (Одеса, 24-26 травня 2002 р.) / Укладач Л. Марголіна;
Канад.-укр. проект “Демократична освіта”, М-во освіти і науки України,
Ін-т вищої освіти АПН України, Одеська національна юридична академія. –
К.: Ай Бі, 2003. – С. 85-93.

АНОТАЦІЯ

Середа О.О. Легітимізація соціальної нерівності як чинник конституювання
соціального порядку. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.03 – соціальна структура та соціальні відносини. –
Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

Дисертацію присвячено концептуалізації явища легітимації соціальної
нерівності в контексті підтримання соціального порядку у суспільстві. В
роботі представлено соціологічний підхід до описуваного явища, описано
ролі учасників легітимізаційного процесу, характер їх взаємодії, причини
та механізми здійснення легітимізаційного процесу та легітимізації
соціальної нерівності зокрема, описана термінологічна база розгляду.

В дисертації представлено специфіку легітимізаційної ситуації в Україні,
емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності в сучасному
українському суспільстві.

Ключові слова: легітимізація, легітимація, соціальна нерівність,
соціальна ієрархія, соціальна структура, соціальна взаємодія, соціальний
простір, соціальна реальність.

АННОТАЦИЯ

Середа Е.О. Легитимизация социального неравенства как фактор
конституирования социального порядка. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук
по специальности 22.00.03 – социальная структура и социальные отношения.
– Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2005.

Диссертация посвящена концептуализации явления легитимации социального
неравенства в контексте поддержания социального порядка в обществе. В
работе представлен социологический подход к описываемому явлению,
описаны роли участников легитимизационного процесса, характер их
взаимодействия, причины и механизмы осуществления легитимизационного
процесса и легитимизации социального неравенства в частности, описана
терминологическая база рассмотрения.

Итак, легитимизационный процесс определен синтезирующим звеном между
микро- и макросоциологическим подходами относительно теоретизирования по
поводу социального взаимодействия индивид — общество. Перенесение
разработанных концептуальных основ к изучению социо-структурных
преобразований в обществах переходного типа разрешило обосновать
выделение субъективного индивидуального сознания, которое
интерпретировано как социо-образующий фактор утверждения и существования
социального порядка на макроуровне функционирования и развития общества.
Данное обоснование осуществлено путем теоретического синтеза понимающей
социологии, феноменологии, исторического акционализма и
структуралистского конструктивизма.

В диссертации представлено социологическое толкование понятия
“легитимизация”, которое характеризует сознательную деятельность
социального субъекта по производству индивидуальных значений,
определяющих для социального действия субъекта относительно
макропроцессов и явлений в социальном пространстве в отличие от
юридического подхода, где легитимация является бюрократическим
соотнесением феноменов социальной действительности с описанными в
нормативных документах моделями.

В диссертации очерчена структура общего механизма легитимизационной
деятельности, осуществлено деление легитимизации на виды и формы
проявления в зависимости от степени вовлеченности и роли социальных
субъектов как участников легитимизационного процесса и субъектов
социального взаимодействия.

Механизм легитимизации социального неравенства в разнообразных типах
обществ раскрыт с обоснованием ролей участников легитимизационного
процесса, цели и способов внедрения легитимизации в случае использования
легитимизационного процесса как инструмента по преобразованию интереса
отдельных социальных групп к интересу общему.

Специфика легитимизационной ситуации в Украине описана по сравнению с
мировой легитимизационной практикой, вследствие чего специфика объяснена
технологичностью комбинирования мировых легитимизационных механизмов и
адаптацией к определенной отечественной социо-исторической ситуации.

В диссертации представлены социальные индикаторы легитимации социального
неравенства: язык (вокебьюлярный аппарат) субъектов легитимизационного
процесса; поведенческая рефлексия в виде реакции на социальное
неравенство как предмет легитимизационной деятельности; пространственная
организация общества; информативная инфраструктура общества и индикаторы
макропостроения коммуникативного пространства; легализация легитимации
социального неравенства; эмпирически зафиксированное представление
социальных субъектов о существовании социальной вертикали в обществе и
соответствующее демонстративное позиционирование себя в данной
вертикали.

Ключевые слова: легитимизация, легитимация, социальное неравенство,
социальная иерархия, социальная структура, социальное взаимодействие,
социальное пространство, социальная реальность.

ANNOTATION

Sereda O.O. Legitimization of social inequality as a factor of social
order constitution. – Manuscript.

The thesis for a scientific degree of the Candidate of Sociological
Sciences. – 22.00.03 – Social structure and social relations. Taras
Shevchenko Kyiv University, Kyiv, 2005.

The thesis is devoted to the conceptualization of phenomenon of social
inequality legitimization in the context of social order maintenance in
the society. A sociological approach to the described phenomenon is
presented. The roles of legitimization process participants, character
of their interaction (and relationship) are described. The reasons and
mechanisms of social inequality legitimization are identified,
conceptual terminology is developed.

Key words: legitimization, legitimation, social inequality, social
hierarchy, social structure, social interaction, social space, social
reality.

Похожие записи