.

Кочове населення на південному заході України (кінець ІХ – перша половина ХVII ст.): Автореф. дис… канд. іст. наук / І.О. Смирнов, Одес. держ. ун-т

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2963
Скачать документ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. І.І.МЕЧНИКОВА
—————————————————————————————-

СМИРНОВ
Ігор Олександрович

УДК 947.02/03/04
КОЧОВЕ НАСЕЛЕННЯ НА ПІВДЕННОМУ ЗАХОДІ
УКРАЇНИ
(кінець ІХ – перша половина ХVІІ ст.)

Спеціальність: 07.00.01. – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Одеса – 1999

Дисертація є рукопис
Робота виконана на кафедрі народознавства і спеціальних історичних дисциплін Миколаївського державного педагогічного інституту
Наукові керівники: доктор історичних наук, професор
КАРИШКОВСЬКИЙ Петро Йосипович
кандидат історичних наук, професор,
заслужений працівник народної освіти України,
ФЕДЬКОВ Іван Іванович,
завідувач кафедрою народознавства
і спеціальних історичних дисциплін
Миколаївського державного
педагогічного університету
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, заслужений
діяч науки і техніки України
ЗАРЕМБА Сергій Захарович,
директор центра пам(яткознавства НАНУ
кандидат історичних наук, доцент
ХМАРСЬКИЙ Вадим Михайлович,
заступник декана історичного факультету
ОДУ ім.І.І.Мечникова
Провідна установа: Донецький державний університет, кафедра історії
України
Захист відбудеться “6” жовтня 1999 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.051.08. по захисту кандидатських дисертацій в Одеському державному університеті за адресою: 270057, м.Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. №9.
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ОДУ
(вул. Преображенська, 24).
Автореферат розісланий “3” вересня 1999 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук,
доцент Лозовський А.К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історія кочовиків на південному заході України в ІІ тис. н.е. ще не написана. Багато її питань виявились вибірково висвяченими у зв’язку з історією інших народів і держав. Це не дозволяє скласти уяву про закономірності та особливості історичного розвитку кочовиків у регіоні, визначити їх місце та роль в історії нашої держави. Постановка і спроба рішення цих питань роблять роботу актуальною.
Стан дослідження теми недостатній. Тематичне історико-археологічне вивчення кочових прадавностей кінця ІХ- середини ХVІІ ст. на південному заході України здійснювалось автором на протязі останнього десятиліття. Вдалось узагальнити сукупність літературних та археологічних відомостей про кочовиків і, на історіографічно-дослідницькому фоні, встановити регіональні особливості розвитку кочових культур. Ці особливості визначалися характером проникнення кочовиків на захід степового Причорномор’я та їх взаємодією з осіло-землеробським населенням. Така взаємодія зумовила своєрідність історичного розвитку усього регіону південного заходу нашої країни. Проте закономірності цього розвитку залишаються не достатньо висвітленими.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася як складова частина комплексної планової наукової теми історичного факультету Миколаївського державного педагогічного інституту “Пам’ятки історії та культури України”, при співпраці з Інститутом історії НАНУ, Інститутом археології НАНУ, Миколаївським краєзнавчим музеєм та Центром пам’яткознавства НАНУ. Тема перебуває у руслі загальної програми по збиранню, узагальненню та збереженню культурної спадщини нашої країни, яка спрямована на підготовку зводу історико-археологічних пам’яток регіону як джерельної основи їх подальшого конкретного дослідження. Виконання цієї теми передбачає вивчення етнокультурної історії південного заходу України з стародавніх часів до сьогодення.
Об’єктом дослідження вважається, таким чином, джерельна база з історії кочовиків на південному заході України в кінці ІХ – середині ХУІІ ст. Мета і задачі дослідження були визначені його предметом – пошуком історичних закономірностей розвитку та існування кочового світу в регіоні, який вивчається. Вони передбачали: 1) встановлення загальних етапів історичного існування кочовиків на заході причорноморських степів з кінця ІХ ст. до утворення Буджацької орди в середині ХVІI ст.; 2) розгляд динаміки та характеру функціонування кочового світу в контактній історико-географічній області, його вплив на історичні процеси у суміжних державах та територіях; 3) характеристика взаємовідношень кочовиків з осіло-землеробським населенням. Метою роботи є складання регіональної періодизації історії кочовиків, встановлення особливостей та закономірностей історичного розвитку тут кочових суспільств.
Наукова новизна одержаних результатів. Археологічне узагальнення кочових прадавностей Х-ХІV ст., вивчення можливостей їх культурно-типологічних визначень, датувань та спеціального аналізу, було проведено нашими попередниками. В даній роботі хронологічні рамки дослідження розширені удвічі поряд із введенням у науковий напрямок нових масивів джерел, вперше висвітлюється історія кочовиків з середини ХІV ст. до середини ХVІІ ст. – часу утворення Буджацької орди. Також вперше робиться спроба тематичного вивчення кочовиків ІІ тис. н.е. на південному заході України як особливого історичного явища.
Кочова культура вивчається діахроно, за допомогою синхронно-просторових “зрізів”, які змінюються та які охоплюють історичне оточення ділянки степової зони між Інгульцем, Прутом та Дунаєм. Ця територія розглядається і як особливий регіон, що розвивається окремо, і як контактна історико-географічна область. Початковий методологічний прийом – теоретичне обгрунтування і використання історичних категорій “стадіальний регіон” та “контактна зона”.
Західна частина причорноморських степів і її історико-географічне оточення розглядається як своєрідний “демографічний котел”, який з кінця ІХ до середини ХVІІ ст. з різною інтенсивністю заповнювався кочовиками в залежності від загальної ситуації, яка складалася і змінювалася у степовій зоні Євразії. Хвилі кочовиків, які тиснули одна одну зі сходу, розбивалися і розмивали осіло-землеробський бар’єр по лінії Нижнього Дунаю, Карпатських гір та меж степу та лісостепу у межиріччі Дністра та Дніпра.
Найкритичнішою ділянкою взаємодії тут двох світів був Нижній Дунай. Прорвавши цей “замок”, кочовики майже без перешкод потрапляли у його долини, а також на Балкани, в Південне Прикарпаття та в Панонію. Іншою критичною дільницею була північна частина межиріччя Пруту, Дністра та Південного Бугу, куди кочовики прагнули у разі достатньо міцного “замку” на Дунаї і, через Бельцький степ, обходили Карпати з півночі. Зі свого боку, Нижнє Подніпров’я, як особлива контактна зона, що майже завжди зберігала землеробське населення, було своєрідним “клапаном”, який часто з’ясовував неможливість зворотної відкочівки на схід.
Ступінь демографічного напруження кочового світу у степах від Інгульця до Дунаю та Пруту зумовлювалась силою тиску зі сходу, із-за Дніпра. Вона залежала також і від способу ведення кочового господарства (табірного чи напівкочового). Вона залежала і від сили зворотного тиску осіло-землеробського світу на схід. Останнє зумовлювалось внутрішнім станом держав і народів у Карпатсько-Дунайському регіоні, їх взаємовідносинами одного з інших як компонентами системи держав всієї Європи. Міра демографічної напруги у степовій зоні виражалась у зовнішньополітичній активності кочовиків і їх внутрішніх суперечках. Ця порівняльна напруга є основою періодизації.
Регіон, який розглядається за допомогою діахронно-синхронної методики є однією з важливих контактних ділянок взаємодії двох світів – осіло-землеробського та кочового, загальноєвропейського та азіатського – з різними загальними та внутрішньоформаційними закономірностями, устроєм політичного та соціального життя, ідеологією, з різними суспільно-економічними устроями. Основні особливості та закономірності цієї взаємодії з кінця ІХ до середини ХVІІ ст. встановлюються та досліджуються у дисертаційній роботі.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні результати можуть бути використані для вивчення кочовиків Північного Причорномор’я в інші епохи, а також для інших регіонів. Практичне значення дисертації полягає у використанні її результатів при підготовці узагальнюючих монографічних робіт з історії Південної України в середні віки, а також при читанні курсів лекцій з історико-археологічної медієвістики Причорномор’я, з історії України та в краєзнавчій роботі.
Особистий внесок здобувача. Здобувач протягом майже двох десятиріч займався збиранням, узагальненням, обробкою та публікацією історико-археологічних матеріалів, зв’язаних з середньовічними пам’ятками кочових народів Південного заходу України та досліджував проблеми номадизму. На цьому шляху були самостійно оброблені архівні та археологічні матеріали і зібрана вичерпна збірка джерел по темі. Вперше розроблена і запропонована періодизація історії кочовиків в Північно-Західному Причерномор’ї, також вперше до кола історичних досліджень залучені нові матеріали золотоординської доби в регіоні і з історії ногайських орд. Здобувач вперше робить спробу тематичного вивчення кочовиків 2 тисячоліття на заході причорноморських степів. В спільних публікаціях внесок співавторів паритетний.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідались в серії докладів на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях, симпозіумах, науково-практичних семінарах в Києві, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, Донецьку та інших. Окремі розділи дослідження доповідались на секторі слов’яно-молдавської археології Інституту археології та стародавньої історії АН Молдови, секторі археології слов’ян Інституту історії матеріальної культури РАН (Санкт-Петербург), на конференціях Слов’янського університету (Миколаїв), семінарах університетів, педвузів і музеїв України, що знайшло відображення в публікаціях. Всі археологічні джерела інтерпретовані та опубліковані.
Публікації. Принципові ідеї, висновки й теоретичні положення, що містяться у дисертаційному дослідженні, викладено у 23-х публікаціях автора загальнім обсягом 5 друкованих аркушів, зокрема в 6-ти узагальнюючих статтях.
Структура дисертації. Загальний текст складається із вступу, п’яти розділів, висновків – 174 сторінок машинопису, списку літературних джерел (405 найменувань) – 33 сторінки, а також додатків у вигляді 26 історичних карт та ілюстрованих таблиць з описом – 31 сторінка. Загалом – 238 сторінки.
У першому розділі викладаються історико-концептуальні передумови розробки теми. Другий розділ присвячений дослідженню домонгольського часу, третій -–золотоординського часу. Четвертий розділ присвячений вивченню ногайців і Буджацької орди. У п’ятому розділі запропоновується регіональна періодизація історії кочовиків. Розділи дисертації поділені на тематичні підрозділи, які співвідносяться з розробленою періодизацією.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі з’ясовується місце теми, що розроблюється, у археологічній та загальноісторичній проблематиці. Характеризуються джерелознавчі перешкоди, шляхи і способи їх вирішення, можливості побудови моделі історії кочовиків у регіоні за допомогою археологічних методик, їх переваги і недосконалість.
Перший розділ “Історико-концептуальні передумови розробки теми” складається з двох підрозділів. В першому підрозділі “Просторово-історична характеристика Південного заходу України” надається загальна ландшафтно-географічна ситуація у степовій зоні між Інгульцем і Дунаєм, що розглядається як цілісність у розумінні природних умов і в аспекті культури її населення. Вона ж є компонентом природного оточення лісостепових, степових і гірських масивів, зоною контактів більшості племен, народів і держав з різними суспільними та господарськими устроями.
У другому підрозділі “Проблема вивчення середньовічного номадизму у східноєвропейських степах та Причорномор’ї” встановлюється, що форми контактів кочовиків і землеробів в маргінальних географічних районах залежать від природних можливостей території до сполучення скотарства і хліборобства, а також від рівня і стадії соціально-економічного розвитку спільностей, які вступають у контакт. Кочові орди і об’єднання, які вливались у степове Причорномор’я, відрізнялись соціально-економічною застійністю та консерватизмом, які зумовлені обмеженими можливостями їх господарства, що знаходилось у тісній залежності від умов степів. На захід причорноморських степів вони потрапляли у початковому табірному стані підвищеної активності та агресії. Тому їх історія тут – це ледве чи не безперервні війни, пограбування сусідів, внутрішні конфлікти та завоювання. Соціально-економічний устрій кочовиків майже не змінювався і залишався патріархально-родинним чи на якийсь стадії переходу від нього до класового. “Демографічний котел” у Північно-західному Причорномор’ї, який періодично заповнювався кочовиками, обрамлений осіло-землеробським бар’єром, створював можливості для широкого спектру комбінацій і модифікацій соціально-економічних устроїв і політичних об’єднань – від повного симбіозу і інтеграції до крайньої несумісності взаємодіючих суспільно-історичних організмів.
Різні варіанти і типи кочового скотарства у степах Північно-Західного Причорномор’я відобразили багаточисельні і різноманітні комбінації суспільно-економічних структур, зміна яких далеко не у всіх випадках виглядає закономірно. Всі типи і соціально-політичні моделі – від табірного до напівосілого – залежали як від способу кочування орд та спільностей, які сюди втручалися, так і від умов їх адаптації у маргінальній історико-географічній області.
Другий розділ “Домонгольський час на заході степового Причорномор’я (кінець ІХ – перша половина ХІІІ ст.) складається з п’яти підрозділів. В першому підрозділі надається загальна оцінка проблематики. В історико-політичному контексті положення регіону, який вивчається, до кінця ІХ ст. визначалось загальноєвропейським фоном. Східний кордон європейських держав, які вступили у феодальну формацію, проходив, розсікаючи континент, з півночі на південь по Ельбі, верхів’ям Дунаю, Балканам і, поступово вирівнюючись, повторював обрис традиційного римського лімесу. Лісові області на схід і північ від нього населяли слов’яни, а широкий клин степів, який звужувався поступово від Волги до Дунаю, служив просторим проходом, по якому хвиля за хвилею у серце континенту вторгалися кочові орди – авари, болгари, угорці, печеніги. На їхньому шляху були слов’янські племена тіверців та уличів, які заселяли Нижнє Подністров’я. Перше Болгарське царство, яке утворилось у Подунав’ї, було у стані війни з Візантійською імперією, яка майже не припинялась, що призвело до його роздроблення і загибелі. Ці самі області були коридором російських походів проти Візантії та Болгарії. Печеніги, які вторгалися сюди наприкінці ІХ ст., досить швидко витісняють угорців і займають так звану Ателькузу – степи між Дніпром і Серетом. З цього часу домонгольська епоха в цілому характеризується поступовим утворенням в Ателькузі порівняно однорідного конгломерату кочових спільностей на печенізько-торчеський етнокультурній основі. Переважала табірна стадія кочування. Протидія західного світу утримує кочовиків на Нижньому Дунаї і в межах Пруто-Дністров’я з коливаннями в залежності від демографічної ситуації, яка тут складається.
Спостереження за цими коливаннями дозволяє виділити чотири основних періоди в історії кочовиків домонгольського часу.
У другому підрозділі надається історико-археологічний коментар 1-го періоду (кінець ІХ – перша половина ХІ ст.).Перевага впускних одиничних поховань кочовиків Х ст. дозволяє припускати, що печеніги знаходились переважно на табірній стадії кочування. Межи їх західного розповсюдження – долина Пруту, з періодичними проникненнями у долини Лівобережжя Дунаю. До кінця Х ст. – початку ХІ ст. до межиріччя Пруту і Серету “витісняються” пам‘ятки землеробських культур – Дриду (балкано-дунайська) і Редукенені. Пам(ятники слов’янського вигляду у межиріччі Пруту та Південного Бугу “відступають” до півночі від Бельцського степу. На протязі Х ст. печеніги постійно проникають у Притисся. На Дунаї їх натовп найбільш сильний, він утримується Болгарією. Демографічний центр Ателькузи спостерігається на Лівобережжі Нижнього Дністра.
На протязі Х ст. демографічна напруга “котла” у зв’язку з перебуванням у ньому печенігів помірно виростає. Потіснивши слов’ян до північного заходу та уступивши Правобережжя Дунаю болгарам, печеніги займають простір між Дунаєм та Дніпром. Це означає, що печенігів в цьому степовому просторі було багато, але вони не відчували тиску зі сходу. Тому їх відношення з Руссю та Візантією носять, у цілому, мирний характер. Кочів’я печенігів займають долини Пруту та Бельцький степ, епізодично виплескуючись на захід та північ. Стабільність порушується у зв’язку з появою торків.
В третьому підрозділі розглядається 2 період (середина – кінець ХІ ст.). За археологічними спостереженнями демографічний центр кочової Ателькузи зміщується із Нижнього Подністров’я на лівобережжя Нижнього Дунаю. Поховальні пам‘ятки кочовиків з’являються по всій придунайській рівнині. Це викликано появою із-за Дніпра торків, які створюють різку напругу табірній економіці печенігів. Тиск кочовиків на заході посилюється, в їхньому середовищі сполохає соціальна ворожнеча. Знищення у цей час візантійцями незалежної Болгарії, яка служила дунайським “замком” від кочовиків, створило тут місце для кочового “викиду”. Хвилі печенігів та торків виплеснули у долину Дунаю і на Балкани, утворивши тут обставини хаотичності. Поява зі сходу половців ще більше посилила напругу і хаос. З 1026 р. до початку ХІІ ст. кочові “викиди” у долину Дунаю виникають постійно з кульмінаціями в 1048, 1064 і 1091 рр. Розгром печенігів при Левуніоні візантійцями і половцями, повільний відступ останніх за Дніпро, у межі Дешт-і-Кипчаку, і збереження у степах Ателькузи залишків печенізько-торчеських кочовиків сприяло відносній стабілізації демографічної обстановки до кінця ХІ ст.
Четвертий підрозділ присвячений характеристиці 3 періоду (кінець ХІ – 60-ті рр. ХІІ ст.). Половецькі риси обрядності у поховальних пам‘ятках кочовиків на захід від Інгульця майже не прослідковуються. Це може означати відсутність тут постійних половецьких кочувань. Можна встановити, що перша половина ХІІ ст. характеризується поступовим відступом половців із Ателькузи у межі Дешт-і-Кипчака. Основну частину Ателькузи продовжувало займати печенізько-торчеське населення. У межиріччі Пруту і Дністра та в Подунав’ї з’являються бродники, а на півночі – “дикі половці”. Перехід до напівосілості археологічно поки не зафіксовано. Зовнішньополітична активність кочовиків спадає. Пам‘ятки слов‘янського вигляду знову займають лісостепову центральну частину Пруто-Дністровського межиріччя – ці території входять до складу Галицької Русі.
В п’ятому підрозділі, що характеризує 4 період (кінець ХІІ – перша половина ХІІІ ст.), розглядаються кочовики у стані “стабільної нестабільності”. Збільшення числа успішних походів Русі у межах Дешт-і-Кипчака у другій половині ХІІ ст. викликало активізацію половецьких об’єднань, яка відбилась у їх походах на захід. Це, в свою чергу, порушило рівновагу, яка склалася у степах Північно-Західного Причорномор’я. Період виділяється стадіальною схожістю з половецькою активністю на Русі, ніби-то зміщеною по фазі на 10-15 років. Кількість самостійних походів різних орд та об’єднань кочовиків за Дунай і на Балкани до кінця ХІІ ст. збільшується. Дестабілізація, яка почалась, була обумовлена, таким чином, загальним послабленням Дешт-і-Кипчака, успіхами російських походів проти половців, відходом частини половців на захід.
На початку ХІІІ ст. демографічна напруга історичної Ателькузи посилюється з заходу, завдяки східній зовнішньополітичній активності Угорщини, а також волоській і слов’янський колонізації на захід від Карпат і на півночі Пруто-Дністров’я – своєрідна волосько-слов’янська “реконкіста”. У цей період “стабільної нестабільності” досить чітко виділяється специфічний “викид” етносоціального продукту контактної зони: із осіло-землеробських областей це бродники чи вигонці, а із степу – дикі половці.
Перші епізодичні набіги татаро-монгольських загонів у контексті тривалої нестабільності в Північно-Західному Причорномор’ї майже не були помічені сучасниками.

Третій розділ “Золотоординський час (друга половина ХІІІ – ХІV ст.)” складається з п’яти підрозділів. В першому підрозділі надається загальна оцінка проблематики. Питання періодизації золотоординського володарювання на заході степового Причорномор’я не вирішені, їх історіографія бідна та суперечна. Настільки ж суперечні та роздрібнені, хоча і багаточисельні, письмові джерела з теми. Їх інтерпретація доцільна у контексті з новими археологічними та нумізматичними відомостями.
На більш, ніж сторічному протязі часу у Нижньому Побужжі, Подністров’ї та Подунав’ї виникають різні комбінації кочової, напівкочової та напівосілої економіки; орди та племена на цій території різні у етногенетичному відношенні, але подібні соціокультурно. Типологічний різновид поховальних комплексів починає набувати виразний соціальний зміст. За типологічними спостереженнями домінуюча етнічна підоснова кочовиків у регіоні – печенізько-торчеська.
На Дунаї, у Попрутті, а також у верхів’ях Дністра та Південного Бугу іде постійна боротьба та співіснування кочовиків зі все більше активним болгарським, угорським, волосько-слов’янським етнокультурним бар’єром, який вже на державному рівні протидіє золотоординському впливу. Ця протидія призводить у другій половині ХІV ст. до майже повного знищення кочовиків у степах на захід від Дніпра. Цьому також сприяв і розпад Золотої Орди, який посилився після смерті Узбека і Джанібека. Землі від Пруту до Дніпра, які були зайняті у той час Молдовою та Литвою, виявились ними економічно не засвоєними. Джерелознавча та створена на її грунті історична ситуація дозволяє розділити епоху золотоординського перебування у регіоні, який розглядається, на чотири періоди.
Другий підрозділ характеризує 1 період (40-60-ті рр. ХІІІ ст.). Археологічні пам‘ятки цього часу сконцентровані у районі Нижнього Дністра, у Каменському могильнику на Середньому Дністрі; вони спорадично зустрічаються на Лівобережжі Дунаю, у центральній частині Пруто-Дністровського та Буго-Дністровського межиріччя. За типологічними характеристиками ці поховання мають змішані риси, вони близькі диким половцям та чорним клобукам. За археологічними відомостями на початку золотоординського завоювання степів Північно-Західного Причорномор’я спостерігається зміщення частини чорних клобуків з Поросся до Подністров’я та Побужжя, де вони, змішавшись з дикими половцями, були змушені змінити маршрути своїх кочувань. Мабуть, силами саме цих кочових орд та об’єднань, що потрапили у залежність, здійснювалась військова експансія Золотої Орди проти Галицько-Волинської Русі.
Період характеризується активним становленням Золотої Орди у Північно-Західному Причорномор’ї. Їх головна мета – політичне підкорення головних мас кочового населення і регулювання їх кочувань під своєю владою. Татаро-монголи, як можна бачити, на перших порах не посилили демографічну напругу у регіоні, їх активність носила, переважно, військовий характер. Підкорення супроводжувалось зламом старої племінної та родової структури і призвело до соціально-економічного гніту і зубожіння підвладних кочовиків. Зворотною стороною цього процесу для Золотої Орди було тимчасове переважання центр обіжної тенденції, яка призвела до утворення орди і улусу Ногая.
В треьому підрозділі розглядається 2 період (середина 60-х рр. ХІІІ ст. – початок ХІV ст.), з’вязаний з підвищенням та крахом Ногая. Вивчення поховальних пам‘яток на Нижньому Дунаї у співвідношенні зі спостереженнями за розповсюдженням монет у регіоні та часом тезаврації скарбів не пізніше рубежу ХІІІ та ХІV ст. дозволяють віднести їх до періоду володарювання Ногая. Археологічне картографування дає підставу окреслити західні межі постійних кочувань темника долинами Серету, Нижнього Дунаю та Добруджей, хоча його зовнішньополітичний вплив був значно ширшим. Центри кочувань Ногая локалізуються спочатку на Правобережжі Дунаю, у районі сьогоденної Ісакчі, а потім зміщуються на схід, між Аліягою та Дністром. Такі самі дані веріфікуються і письмовими джерелами.
Можна припустити, що з 70-х рр. ХІІІ ст. на Дунаї утворюється політичний центр золотоординських кочовиків. Демографічна та військова активність кочовиків у цей період дещо підвищується, що археологічно спостерігається по відступу східно-слов’янського землеробського і волоського вівчарського населення у передгір’ї Карпат. Кордон з Болгарією, яка знаходилась у васальній залежності від Ногая після придушення з його допомогою повстання Івайла 1277-1280 рр., проходила дещо південніше Дунаю. Цей імпульс демографічної активності був поглинений міжусобною війною у Золотій Орді. На початку ХІV ст., після загибелі Ногая в битві біля Куганлика, центри кочовищ перемістилися на Лівобережжя Нижнього Дністра.
Четвертий підрозділ присвячено розгляду 3 періода (початок – 60-ті рр. ХІV ст.). Тезаврація скарбів у кінці ХІІІ ст. у Пруто-Дністров(ї і концентрація на лівобережжі Нижнього Дністра поховальних пам‘яток кочовиків, датована початком і першою чвертю ХІV ст., зв’язується з тимчасовим відступом золотоординців на схід. При хані Узбеці межиріччя Дністра і Кучургана перетворюється на плацдарм для наступного наступу Золотої Орди до Подунав’я і Пруто-Дністров’я через переправу біля сьогоденних Бендер. Прослідити періодичність подібних переміщень кочувань ординців дозволяють датовані монетами поховання вельмож – підкурганні, з окремими ямами для коня. Ці пам‘ятки стають маркіруючими для уточнення політичних етапів володарювання татаро-монголів у Півнично-Західному Причорномор’ї і періодичних змінювань західних кордонів Золотої Орди.
У першій чверті ХІV ст. в Дністровсько-Карпатських землях спостерігаються три етнополітичні зони – умовно “руська”, болгарська і “угорська”. Перші дві з них, вірогідно, залежали даниною від Золотої Орди. Кочовики, які закріпилися на Лівобережжі Нижнього Дністра все більше активізуються у зв’язку з закінченням усобиці і загальним укріпленням міцності золотоординського володарювання при Узбеці. Болгарія знову політично витісняється із Пруто-Дністров’я за Дунай. Поховальні пам‘ятки кочовиків цього часу на заходу від Дністра одиничні. У Буджакських степах золотоординці контролюють торговий шлях від Бендерської переправи на Дністрі до переправи біля Ісакчі на Дунаї. На це вказують датовані 30-ми роками ХІV ст. “маркіруючі” поховальні пам‘ятки. З кінця 30-х рр. татаро-монгольські загони поступово витісняються із Нижнього Подунав’я. При хані Джанібеці у центральній частині Пруто-Дністров’я і на Нижньому Дністрі виникають золотоординські міста. Нумізматичні спостереження дозволяють передбачити, що ці міста були засновані поволзькими біженцями від чумної пандемії, яка спалахнула у 1346 р. Ординські переселенці опинились у чужому соціально-економічному середовищі, їх міста занепали до кінця 1350-х років.
4 період, який охоплює 60-90-ті рр. ХІV ст., характеризується в п’ятому підрозділі. Співвідношення політичних сил у регіоні було обумовлене боротьбою за Пруто-Дністровське та Дністровсько-Бугське межиріччя між Угорщиною, Польщею, Литвою, Молдовою та Золотою Ордою.
Після розгрому татаро-монголів Литвою біля Синіх Вод у 1363 р., їх залишки частково побігли до гирлів Дунаю, а також були поселені князем Ольгердом у Пороссі. У той самий час орда хана Абдулаха перекочувала у Пруто-Дністров’я. З цим пов’язаний новий короткочасний оплеск життя на золотоординських містах у середині 1360-х рр. Потім ці міста гинуть під ударами литовських та молдавських військ. Залишки кочовиків тут спостерігаються за згадками у письмових джерелах до 1390-х рр.
Боротьба за землі між Прутом та Південним Бугом Угорщини, Молдови та Литви, виникала, у переважній більшості, за рахунок загального падіння Золотої Орди, яка зазнала поразки до того ж усобицею, яка тривала. Кочове населення досить швидко звільнило ці території і вони перетворились на “дике поле” – нові завойовники на зуміли їх освоїти. Землями між Дніпром та Дністром, які прилягали до Чорного моря, оволоділо Литовське князівство. Пруто-Дністров’я відійшло до Молдови, а території півдня від Дунаю в кінці ХІV – на початку ХV ст. опинились загарбаними Османською імперією.
Четвертий розділ “Післяординський час (ХV – перша половина ХVІІ ст.)” складається з трьох підрозділів. В першому підрозділі надається археолого-джерелознавча експозиція регіону. Історія кочовиків Північно-Західного Причорномор’я у ХV – в першій половині ХVІІ ст. не вивчена. Письмові відомості розрізнені і не систематизовані, а археологічні джерела відомі не були. Відкриті в останні роки могильники кочовиків у Буджацькому та Бельцькому степу виявились датованими ХVІ -ХVІІ ст. Їх співвідношення з аналогічними могильниками Побужжя, Криму та Приазов’я дозволяє зв’язувати ці пам‘ятки з нащадками “малих ногаїв”, які переселились із Поволжя на захід в кінці ХV ст. Неодноразово поповнюючись хвилями кочовиків зі сходу, вони утворили у другій половині ХVІ ст. у південній частині Пруто-Дністров’я Буджацьку орду. Ця орда, як і інші орди ногайців у Причорномор’ї, була політично підкорена Туреччині та Кримському ханству.
Післяординський час у Північно-Західному Причорномор’ї характеризується появою і поступовою корінізацією нового кочового конгломерату – ногайського, який утворився з розпадом Золотої Орди. Кочове об’єднання, яке утворилось у епіцентрі контактної зони, що виділяється – Буджацька орда – стало основним дестабілізуючим фактором в регіоні. Цей фактор був важливим компонентом зовнішньополітичної та колоніальної активності Туреччини та Криму по відношенню до України, Молдови, Польщі, Росії і забезпечував міцність їх позицій у Північному Причорномор’ї. Він був знищений лише у протиборстві Російської та Османської імперій.
Цей час розділено нами на три періоди у залежності від демографічної активності ногайських кочовиків.
В другому підрозділу розглядаються 1 і 2 періоди (початок ХV ст. – 70-рр. ХVІ ст.). Після вигнання золотоординців, у степах на заході від Дніпра утворюється демографічний “вакуум” кочовиків. На цьому фоні виникають складні політичні перетворювання: витиснення угорців із Пруто-Дністров’я Молдовою; наступне підкорення та майже повне поневолення Молдови Османською імперією; загарбання турками південних степових територій між Дністром та Дніпром; утворення на сході від Дніпра та на півострові Кримського ханства. Степові простори між Дунаєм та Дніпром були розділені політично, але не були заселені і освоєнні економічно. Лише міста, фортеці та торговельні шляхи продовжували виконувати свої функції у міжнародній торгівлі. У той же час, в результаті нескінченного утворення нових орд у Приураллі і у Поволжі, частина кочовиків Ногайської орди – “малі ногаї” – переселяється у Приазов’є і Присивашшя, на території Кримського ханства.
З середини 80-х років ХV ст. починається інтенсивне проникнення ногайських племен із Приазов’я та Присивашшя у Подунав’я та Нижнє Подністров’я. Поведінка першої хвилі ногайців, які прийшли сюди з військами кримського хана Менглі-Гірея для участі у загарбанні турками Акерманської та Кілійської фортець, мало вигляд як типова табірна навала, яка супроводжувалася безперервними пограбуваннями місцевого осілого населення. Однак, ногайці, що розселились у Буджаці, поступово переходять до напівкочування і навіть до напівосілості. Їх археологічні пам’ятники – майже безінвентарні одиничні поховання та могильники. Виникає і поступове урегулювання місць кочування – це землі між райами (турецькими адміністративними округами), які політично підкорені Криму. Турецькі та кримські влади періодично сприяють переселенню сюди нових кочовиків.
Утворенню Буджацької орди присвячен третій підрозділ, який співвідноситься з 3-м періодом (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). З 70-х років ХVІ ст. виникає утворення підкорених Османської імперії та Кримському ханству ногайських орд у Північному Причорномор’ї – Буджацької, Єдісанської та інших. Археологічно уловною достеменно виявилась доки лише Буджацька. Досліджені нами могильники у межиріччі Дністра та Дунаю були залишені у кінці ХVІ – першій половині і середині ХVІІ ст. “прибережними” буджацькими “татарами” і описані сучасниками. Археологічне та антропологічне дослідження таких пам’ятників, виконане на матеріалах буджацьких степів, роблять їх еталонами для подальшого вивчення тематики. У теперішній час типологічно схожі могильники майже щорічно відкриваються також у Побужжі, Поінгуллі, Подніпров’ї і у долині Дунаю. Вони ще чекають свого історико-археологічного пояснення.
У писемних джерелах вміщуються багаточисленні відомості про побут, звичаї, господарський та соціальний устрій буджацьких та інших ногайців в Причорномор’ї (Г.Боплан, П.Шевал’є, Евлія Челебі та ін.). Є описи стоянок буджаків, дані про характер їх підкоренності Туреччині та Криму. Демографічна напруженість у середовище єдісанських та буджацьких кочовиків посилюється у 1630-ті роки у зв’язку з новою хвилею ногайців зі сходу. Вона виливається у перманентну міжусобицю їхніх орд, обрамлену політичними інтересами Кримського ханства та Османської імперії і продовжується на протязі усього ХVІІ ст. У такому стані “напівдержавності”, “дезорганізованої організації” ногайські орди перебували до кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. на заході степового Причорномор’я.
В п’ятому розділ “Періодизація і закономірності розвитку кочового світу на південному заході України в Х-ХVІІ ст.” обгрунтовується ідея самостійного регіонального історичного вивчення контактної зони степів Північно-Західного Причорномор’я та їх історико-географічного оточення. Ці принципи відображені у побудові роботи. Три її розділи присвячені основним віхам історії кочовиків у регіоні – домонгольській, ординській та післяординській; кожна з них розбита на періоди, які відображають ступень насиченості демографічного кочового “котла”. Характеристики кожного такого періоду являють собою якби синхронно-історичні “зрізи”.
Періодизація побудована на стику діахронічного і синхронічного методів; вона є конкретною спробою використання переваг кожного з них. З однієї сторони – це діахронічний, поетапний виклад історії кочовиків за час їх перебування у регіоні, а з іншої – розкриття загальноісторичного та джерелознавчого контексту для кожного етапу діахронічного розвитку, який визначав наступ нового етапу та його історичні особливості.
При такому підході можна бачити, що в кожний конкретний момент становище кочовиків у регіоні, який вивчається, має вигляд статичного – все відоме про це становище, аж до найважче уявлених деталей, знаходиться у певній кореляції з даним станом оточення. Будь-яка зміна деформує статичне становище, але також і вирівнюється зворотною взаємодією усієї системи контактної зони. На практиці це виглядає як флуктуація, тобто так звана компенсація змін зворотними, протилежно спрямованими.
Так, кочовий тиск на Дунай постійно “компенсувався” активністю і опором Болгарії, Візантії, а у Попрутті та Подністров’ї – опором Галицької Русі, Угорщини, Молдови, Литви та т.і., який , іноді, перетворювався на наступ. Іншими словами, у кожний конкретний момент історії кочовиків у контактній зоні, який розглядається, має вигляд рухомої рівноваги, при якій амплітуда коливань, у цілому, обмежена. Однак, історична картина виявляється тут не тільки як інваріантна і не складається лише зі змін, які компенсуються на колишньому рівні. Розгляд діахронічного розвитку регіону дозволяє прослідити, як серед коливаючих, зворотних та компенсуючих змін, накопичуються незворотні. Прорив печенігами та торками Дунаю у другій половині ХІ ст. був компенсований візантійцями, але це наблизило кінцевий занепад імперії. Це також визначило стабілізацію кочового світу в Ателькузі та в Половецькому степу, його подальше ослаблення і руйнування росіянами та татаро-монголами. Золота Орда при Узбеці компенсувала зміни у контактній зоні, здійснені східною активністю Болгарії та Угорщини. Однак, у результаті розпаду Орди, а також етнополітичних процесів у землеробському середовищі, накопичились зміни незворотного характеру, і золотоординці були вигнані за межі регіону.
Кочовики повернулися сюди через сто років вже в іншій якості – на захоплені турками території. Закономірності поведінки тут Буджацької орди були прямо визначені політикою турецького та кримського володарювання, які “узаконили” дестабілізацію регіону. Сама Буджацька орда як кочовий соціальний організм була продуктом розпаду кочового світу, концентрацією у мініатюрі його незворотних історичних змін. Вона існувала штучно і зникла історично майже без слідів. Не дивлячись на хронологічний розрив в історії кочового світу на південному заході України у ІІ тис. суперечності, які роздирали цю орду, були б незрозумілі без вивчення попередньої історії кочовиків, яка показала створення історичних умов для цих суперечностей.

ВИСНОВКИ

У висновках встановлюється, що особливості і етапи історичного існування кочовиків на заході степового Причорномор’я визначались, у переважній більшості, демографічними процесами; кочовий засіб виробництва достатньо очевидно регулювався механізмом “вимушеної еміграції” (Маркс К.).
Загальний рівень розвитку землеробських громад у ІІ тис., з якими вступали у контакт кочовики від печенігів до ногайців, неухильно зростав порівняно з давниною. Структура ж кочових громад залишалась однотипною аж до нового часу у Європі. У степах Північно-Західного Причорномор’я господарсько-культурний тип кочовиків за всіма ознаками, які визначаються, проіснував до самої своєї загибелі. Модифікації не змінили його суті і інноваціям піддалися лише другорядні деталі.
У “доногайський” час будь-які різновиди кочових культур достатньо звичайно адаптувались до однієї місцевості схожим чином. Навпаки, у епоху турецько-кримського володарювання така адаптація стимулювалася штучно – політично та адміністративно: кочовий спосіб життя ногайських орд зберігся і використовувався в якості війсково-політичного фактора. Втрата цієї “захисної оболонки” у нових історичних умовах зрекла кочові орди на загибель. Ретроспективне вивчення історії кочовиків у ІІ тис. на південному заході України підтвердило застиглий та тупиковий в цілому характер їх розвитку, обумовлений особливостями екстенсивного господарства, відсутністю достатніх можливостей для внутрішнього розвитку, а також можливість оберненості соціальних процесів.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у
таких публікаціях автора:
1. VІ Археологический съезд в Одессе //Памятники древней истории Северо-Западного Причерноморья. Сборник научных трудов. – К., 1985. – С.92-96 (0,3 др. арк.). – Мова – рос.
2. Ногайцы Приазовья и Причерноморья в ХV-ХVI веках //Организация археологических экспедиций с участием школьников. Тезисы докладов семинара. – Донецк, 1988. – С.34-38 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,2 др. арк.). – Мова – рос.
3. Материалы к истории изгнания ногайских кочевников из Причерноморья и Приазовья (конец ХVIII – начало ХIХ вв.) //Тезисы докладов научно-практического семинара по проблемам охраны и использования памятников археологии в Донбассе. – Донецк, 1989. – С.173-175 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,15 др. арк.).- Мова – рос.
4. Ногайці Нижнього Побужжя в ХV – ХVII століттях //Тези доповідей і повідомлень ІV Республіканської конференції з історичного краєзнавства. – К., 1989. – С.647-648 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,1 др.арк.).
5. Кочове населення Нижнього Побужжя в ІV-ХVІІ століттях //Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та культури в Українській РСР. Збірник методичних матеріалів в 6 частинах. Частина шоста. – К., 1989. – С.69-76 (0,4 др.арк.).
6. К вопросу изучения средневекового номадизма в Северном Причерноморье (кочевники и земледельцы: проблемы контакта) //Международные связи в средневековой Европе. Тезисы научных докладов и сообщений Всесоюзного научного семинара. – Запорожье, 1991. – С.3-4 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,1 др.арк.). – Мова – рос.
7. Південний захід України як особливий історико-культурний регіон //Теорія, методика і практика викладання історії та географії України (Етнос. Територія. Державність). Матеріали доповідей та виступів на обласній науково-практичній конференції Одеського інституту удосконалення вчителів. – Одеса, 1993. – С.26-32 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,4 др.арк.).
8. Виникнення та загибель улуса Ногая //Тези доповідей і повідомлень науково-практичної конференції, присвяченої 80-річчю Миколаївського педагогічного інституту (в шости частинах). Частина 6. Історичний факультет. – Миколаїв, 1994. – С.30-31 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,1 др.арк.).
9. Золотоординська доба в Південно-Західному Причорномор’ї //Тези доповідей і повідомлень І-ої Миколаївської краєзнавчої конференції, посвяченої 50-річчю Великої Перемоги. – Миколаїв, 1995. – С.73-74 (0,1 др.арк.).
10. Северо-Западное Причерноморье в золотоордынское время (общая оценка проблематики) //Тези доповідей і повідомлень І-ої Миколаївської краєзнавчої конференції, посвяченої 50-річчю Великої Перемоги. – Миколаїв, 1995. – С.30-35 (0,4 др.арк.). Мова – рос.
11. Торки и половцы в Северо-Западном Причерноморье во второй половине ХІ века //Тези першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв, 1995. – С.82-83 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,1 др. арк.). – Мова – рос.
12. Заселение ногайцами Северо-Западного Причерноморья //Тези першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв, 1995. – С.83-86 (0,2 др. арк.). – Мова – рос.
13. Конец золотоордынского владычества в Северо-Западном Причерноморье //Древнее Причерноморье. ІІІ Чтения памяти профессора П.О.Карышковского. Тезисы докладов юбилейной конференции. – Одесса, 1996. – С.42-43 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0.1 др. арк.). – Мова – рос.
14. Восточные славяне и печенеги в ІХ-ХІ вв. //Слов’янська культурна спадщина: проблеми теоретичного осмислення. Перші історико-культурологічні слов’янознавчи читання у м.Миколаїві. – Миколаїв, 1996. – С.12-15 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,2 др.арк.). – Мова – рос.
15. Российско-ногайские отношения в ХVIII веке //Тези і матеріали доповідей і повідомлень ІІ-ої Миколаївської обласної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 130-річчю з дня народження М.С.Грушевського. – Миколаїв, 1996. – С.40-43 (0,15 др. арк.). – Мова – рос.
16. Второе Болгарское царство и Золотая Орда во второй половине ХІІІ – первой половине ХІV вв. //Слов’янська культурна спадщина в світовому, загальноукраїнському та регіональному політико-культурному просторі. Другі історико-культурологічні слов’янознавчі читання у м. Миколаїві. – Миколаїв, 1997. – С.123-130 (0,5 др. арк.). – Мова – рос.
17. Утворення Буджацької орди (друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст.) //Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку. Наукові доповіді. Міжнародна науково-методична конференція. Частина перша. – Херсон, 1997. – С.89-90 (у співавторстві з А.О.Добролюбським – 0,1 др. арк.).
18. Северо-Западное Причерноморье в Х – первой половине ХІІІ в. //Матеріали ІІ-ої Миколаївської обласної краєзнавчої наукової конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Т.ІІ. Історія і культура. – Миколаїв, 1997. – С.47-53 (0.5 др. арк.). – Мова – рос.
19. Периодизация и закономерности исторического развития кочевников Северо-Западного Причерноморья в Х-ХVIII вв.// Південна Україна: проблеми історичних досліджень. Збірник наукових праць. – Миколаїв, 1999 (у друку, 0,5 др. арк.) – Мова – рос.
20. Северо-Западное Причерноморье в золотоордынское время: проблемы cтадиальной периодизации //Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економічного, технічного, правового, релігійного та культурного розвитку. Збірник наукових праць. Частина І. – Миколаїв-Одеса, 1999. – С.61-65 (0,3 др.арк.). – Мова – рос.
21. Проблема вивчення середньовічного номадизму в степах Євразії та Причорномор‘я //Записки історичного факультету ОДУ. Вип. 8. – Одеса, 1999. – С.76-85 (0,5 др. арк).
22. Виникнення та утворення Буджацької орди в XVI-XVII ст. //Записки історичного факультету ОДУ. Вып. 9. – Одесса, 1999 (у друку, 0,5 др. арк).
23. Половецький вплив на Північно-Західне Причорномор‘є у ХІІ ст. //Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, МФ. Наукові праці. Т.ІІ. Історичні науки. – Миколаїв, 1999. – С.6-10 (0,5 др. арк.).

АНОТАЦІЇ:

Смирнов І.О. Кочове населення на південному заході України (кінець ІХ – перша половина ХVІІ ст.) – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук по спеціальності 07.00.01. – історія України. – Одеський державний університет ім.І.І.Мечникова, Одеса, 1999.
В дисертації цілісно досліджується історичний феномен номадізму на південному заході України у другому тисячолітті н.е. на основі комплексного аналізу археологічних та письмових джерел. Розглядаються теоретичні проблеми кочовознавства та питання регіональної історії у сучасній історіографії, роль кочовиків як істотного фактору у системі контактної зони між осіло-землеробським та кочовим світами. Вивчаються періодизаційні закономірності та особливості історичного розвитку кочовиків кінця ІХ – середини ХVІІ ст. – від печенігів до ногайців, іхне місце та роль в історії України в епоху середньовіччя.
Ключові слова: номадізм, кочовики, взаємодія, демографічна напруженість, інтерпретація, періодизація, історичні процеси, політичні відносини, осіле-землеробське населення, контактний регіон.

Смирнов И.А. КОЧЕВОЕ НАСЕЛЕНИЕ НА ЮГО-ЗАПАДЕ УКРАИНЫ (конец IХ – середина ХVII вв.). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. – история Украины. – Одесский государственный университет им. И.И.Мечникова, Одесса, 1999.
В диссертации целостно исследуется исторический феномен номадизма на юго-западе Украины во втором тыс. н.э. на основе комплексного анализа археологических и письменных источников. Рассматриваются теоретические проблемы кочевниковедения и вопросы региональной истории в современной историографии, роль кочевников как существенного фактора в системе контактной зоны между оседло-земледельческим и кочевым мирами. Также впервые делается попытка тематического изучения кочевников ІІ тыс. н.э. на юго-западе Украины как особого исторического явления. В диссертации изучены периодизационные закономерности и особенности исторического развития кочевников конца IX- середины XVII в. – от печенегов до ногайцев, их место и роль в истории Украины в эпоху средневековья.
Кочевая культура изучается диахронно, с помощью сменяющихся синхронно-пространственных “срезов”, которые охватывают участок степной зоны между Ингульцом, Прутом и Дунаем. Эта территория рассматривается и как особый регион и как контактная историко-географическая область. Западная часть причерноморских степей рассматривается как своеобразный “демографический котел”, который с конца ІХ до середины ХVІІ в. с разной интенсивностью заполнялся кочевниками в зависимости от общей ситуации в степной зоне Евразии. Волны кочевников, теснившие друг друга с востока, разбивались и размывали оседло-земледельческий барьер по линии Нижнего Дуная, Карпатских гор и границ степи и лесостепи в междуречье Днестра и Днепра.
Самым критическим участком взаимодействия двух миров был Нижний Дунай. Прорвав этот “замок”, кочевники почти беспрепятственно попадали в его долины, а также на Балканы, Южное Прикарпатье и в Паннонию. Другим критическим участком было междуречье Прута, Днестра и Южного Буга, куда кочевники стремились в случаях достаточно мощного “замка” на Дунае и обходили Карпаты с севера. Степень демографического напряжения кочевников в степях от Ингульца до Дуная определялась силой их давления с востока, из-за Днепра. Она зависела также и от способа ведения кочевого хозяйства – таборного или полукочевого. Она зависела и от силы обратного давления оседло-земледельческого мира на восток. Такое давление определялось внутренним положением государств и народов Карпатско-Дунайского региона, их взаимоотношениями как компонентами системы государств всей Европы. Мера демографического напряжения в степной зоне выражалась во внешнеполитической активности кочевников и их внутренних усобицах.
Юго-запад Украины – регион, рассматриваемый с помощью диахронно-синхронной методики, является одним из важнейших контактных участков взаимодействия двух миров – оседло-земледельческого и кочевого, общеевропейского и азиатского – с разными общими и внутриформационными закономерностями, устройством политической и социальной жизни, идеологией, с разными общественно-экономическими укладами. Основные особенности и закономерности этого взаимодействия с конца ІХ до середины ХVІІ в. выявляются и исследуются в диссертационной работе. В ней устанавливается, что особенности и этапы исторического существования кочевников на западе степного Причорноморья определялись, преимущественно, демографическими процессами; кочевой способ производства достаточно очевидно регулировался механизмом “вынужденной эмиграции”.
Общий уровень развития земледельческих обществ во ІІ тыс., с которыми вступали в контакт кочевники от печенегов до ногайцев, неуклонно возрастал по сравнению с древностью. Структура же кочевых орд и образований оставалась однотипной вплоть до нового времени в Европе. В степях Северо-Западного Причорноморья хозяйственно-культурный тип кочевников по всем выделяемым существенным признакам просуществовал до самой своей гибели. Модификации не изменяли его сути и инновациям подвергались лишь второстепенные детали.
В “доногайское” время любые разновидности кочевых культур обычно адаптировались к одной местности сходным образом. Напротив, в турецко-крымскую эпоху такая адаптация стимулировалась искусственно – политически и административно: кочевий образ жизни ногайских орд сохранялся и использовался в качестве военно-политического фактора. Утрата этой “защитной оболочки” в новых исторических условиях обрекала кочевые орды на гибель. Ретроспективное изучение истории кочевников во ІІ тыс. на юго-западе Украины подтвердило застойный и тупиковый, в целом, характер их развития, обусловленный особенностями экстенсивного хозяйства, отсутствием достаточных возможностей для саморазвития, а также обратимостью социальных процессов.
Ключевые слова: номадизм, кочевники, взаимодействие, демографическая напряженность, интерпретация, периодизация, исторические процессы, политические отношения, оседло-земледельческое население, контактный регион.

Smirnov I.A. NOMADS IN THE SOUTH-WEST UKRAINE REGION (the end of IX-th – the middle of XVII-th centuries). –Manuscript.
The thesis for Kandidat in Historical Sciences – speciality 07.00.01. – History of Ukraine. – Odessa State University, Odessa, 1999.
In the dissertation is wholenessly investigated the historical phenomenon of the nomadism in a South-West of Ukraine in second thousand AD on the basis of the complex analysis archaeological and written sources. There are considered the theoretical problems of the nomadism and the questions of a regional history in modern historiography, the role of the nomads as essential factor in system of a contact zone between agricultural and nomadic worlds. There are studied the periodical laws and features of historical development of the nomads in the end of the IX- middle XVII c. – from petchenegs up to nogays, their place and role in a history of Ukraine in epoch of a middle ages.
Key words: nomadism, nomads, interconnection, demographic intensity, interpretation, periodization, historical processes, politacal attitude, settled-agricultural population, contact region.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019