Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

Національної Академії наук України

УДК — 21:23/28:26

Кондратик леонід йосипович

Філософсько-соціологічний аналіз релігієзнавчої спадщини діячів
українського національного відродження початку ХХ століття

Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі філософії релігії Відділення релігієзнавства
Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор

КОЛОДНИЙ Анатолій Миколайович,

заступник директора – керівник Відділення

релігієзнавства Інституту філософії імені

Г.С.Сковороди НАН України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

БОнДАРЕНКО Віктор Дмитрович,

Голова Державного Комітету України

у справах релігій.

доктор філософських наук, професор

кашуба м.в.,

Львівський Регіональний Інститут державного

управління Національної Академії державного

управління

доктор філософських наук, професор

Кралюк Петро Михайлович,

завідуючий кафедрою релігієзнавства

Національного університету “Острозька Академія”

Провідна установа –

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра теорії та історії культури.

Захист відбудеться 08.04.2005 р. о 1400 год. на засіданні
Спеціалізованої Вченої ради Д 26.161.03 із захисту дисертацій на
здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в
Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001,
м.Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України.

Автореферат розісланий 01.03.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук О.В.Бучма

загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Особливістю православ‘я як конфесії є те,
що воно, починаючи з XІV-XV століть розвивалося не як вселенське явище,
а скоріше як федерація православних Церков, що знаходилися у
конкурентних, а то й антагоністичних відносинах між собою. Тому
дослідження розвитку конфесії саме в контексті історії її Церков є
важливим із погляду визначення перспективи можливого постання
православ‘я як вселенського явища.

Найбільшою і домінуючою Церквою в православ‘ї є Російська, яка вже
протягом століть прагне перебрати на себе роль вселенської інституції й
потіснити при цьому Константинопольський патріархат. Останній, при
підтримці певних світових політичних структур, прагне всіляко протидіяти
цим устремлінням Російського Православ‘я, йдучи на екуменічне
спілкування навіть із Римо-Католицькою Церквою, чого не було раніше. Ці
процеси відбуваються на фоні розпаду політичних імперій, що, у свою
чергу, активізувало процеси розпаду функціонуючих на їх теренах і
підтримуваних владою «православних імперій» – Російської й Сербської. В
останні 10-15 років постало цілий ряд православних спільнот, які не
визнають наявного історичного досвіду появи православних церковних
інституцій і свого входження в ці церковні імперії. Суперечки між
невизнаними та так званими диптихіальними православними Церквами нині
вже вийшли за конфесійні межі – до їх вирішення активно залучаються
політичні та економічні важелі. Усе це актуалізувало вивчення
православ‘я як конфесії у його історії та сьогоденні.

Особливістю функціонування православ‘я є те, що тенденція утримати у
своєму силовому полі максимальну кількість інституційних складових та
вірних у його Церков, особливо багатоетнічних, не зникла. Проте
відмінність духовно-культурного розвитку народів створює об’єктивні
умови для активізації відцентрових процесів у діяльності його
національно-церковних інституцій. В цій конфесії відбуваються надто
суперечливі процеси. З одного боку, з’являються нові православні Церкви,
в основі виокремлення яких лежить національний чинник (Японська,
Китайська, Македонська, Чорногорська, УАПЦ, УПЦ КП та інші). З іншого ж,
відбувається розпад православ‘я як національно організованих спільнот і
творення його позанаціональних Церков (Американська, митрополії
Російської ПЦ Закордонної та ін.). Значною мірою цей процес зумовлений
зростанням церковних діаспор, що призводить як до ескалації міжцерковних
відносин, так і до пошуку православними нових шляхів і підходів у
баченні одвічних проблем православної єдності чи, принаймні,
інституційного співіснування. Дослідження цих підходів дає можливість
моделювати подальший розвиток як православних інституцій зокрема, так і
певних суспільних процесів у країнах із домінуючим православним
населенням.

Названі вище процеси призводять до певної дестабілізації релігійної
ситуації у країнах їх поширення. Прикладом цього може слугувати Україна,
де православ’я розколоте на три великі частини, Болгарія, де існують дві
паралельні православні Церкви. Щось подібне є в Греції, Білорусії,
Естонії, Молдові. Тут гостро постає питання об’єднання Церков, яке
можливе лише при глибокому дослідженні історичного досвіду вирішення
подібних проблем, при врахуванні етнічного чинника в православному
церквоутворенні. На жаль, досвід історії засвідчує те, що самі
православні Церкви, без якогось зовнішнього щодо них втручання, не в
змозі вирішити свої проблеми. Тому сучасна наука повинна дати державним
чинникам, громадським організаціям головні методологічні підходи як до
розуміння причин виникнення кризових ситуацій у православ‘ї, так і до
можливих шляхів їх вирішення.

Глобалізація суспільного життя, з одного боку, і наступ католицизму та
протестантизму, нових релігійних течій, з іншого, актуалізують питання
поєднання зусиль православних Церков із метою протистояння цим процесам,
які загрожують їх конфесійному існуванню. Стає очевидним, що православ‘я
як федерація Церков, що побудована на національних виявах, не зможе
ефективно розвиватися. Саме тому останніми роками все частіше
відбуваються різні всеправославні зустрічі, на яких вирішуються гострі
питання внутрішньоконфесійного розвитку православ‘я та його відносин з
іншими конфесіями. Проте осмислення того, що консерватизм православ‘я як
конфесії ставить під питання його буття в умовах постмодерністських
змін, самими православними богословами відбувається надто складно й
переважно поверхово-апологетично. Вони й досі культивують переконання,
що конфесія не може розвивати чи змінювати вчення Отців Церкви ще ІІІ-V
століть, рішення перших Вселенських Соборів (ІV-VIІІ століть), змінювати
вікові традиції чи обрядовість. І це відбувається на фоні того, що
реально православ‘я вже давно відійшло від багатьох із цих постулатів, а
сліпе слідування консервативній традиції загрожує його буттю в
християнському світі. Саме життя актуалізує питання виявлення межі
слідування традиції, яка ще гарантує живучість конфесії.

Крім того, дослідниками конфесії практично не враховується той факт, що
вона представлена кількома своїми модифікаціями: візантійсько-грецькою,
орієнтальною, московською, українською та іншими. Незнання специфіки й
особливостей розвитку цих модифікацій, зокрема замовчуваних періодів
церковного колоніалізму, що часто йшов поруч із колоніалізмом
політичним, не дозволяє робити об’єктивні узагальнюючі висновки щодо
специфіки не лише інституційного, але й канонічно-обрядового розвитку
православ‘я, не дає можливості з’ясувати причину нинішнього занепаду
останнього та можливі шляхи виходу конфесії з існуючої кризи. При цьому,
на нашу думку, аналізу повинні піддаватися особливості
канонічно-обрядового та інституційного розвитку православ‘я не в окремих
країнах чи регіонах, як це робилося досі, а в цілому, геоцерковно, в
усій гаммі їх контраверсійних оцінок.

Для українських наукових і богословських розвідок, які, на жаль, й досі
йдуть у руслі російського бачення розвитку православ‘я як конфесії,
також важливою є необхідність здолання багатьох хиб в оцінці подій, що
відбулися й відбуваються у православ‘ї, підтасовування фактів, які
характерні для більшості представників російсько-православної
історіографії. Й досі українським вченим нав’язується
російсько-центричність у сприйнятті православ‘я, що призводить до
однобічних оцінок розвитку конфесії, появи різноманітних версій
месіанських теорій на кшталт «Третього Риму» чи «Другого Єрусалиму».
Існує прагнення розглядати історію й сьогодення як протистояння
цивілізацій, серед яких виділяється і православна. При цьому часто не
враховується специфіка конфесії, її інертність і прагнення до співпраці
із владними структурами. Для подолання цих та багатьох інших стереотипів
у розумінні православ‘я як Україні, так й іншим країнам масового
поширення конфесії необхідна власна школа дослідження суперечливих і
неоднозначних процесів, які відбуваються у православ‘ї як самобутньому
напрямі християнства.

Зв’язок роботи з науковими програмами Відділення релігієзнавства
Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, де виконувалася
дисертація, є безпосереднім. Зокрема з плановими темами: «Феномен
релігії: історіософський контекст» (1997-1999 рр., № 0101U002520);
«Співвідношення релігійного і національного: контекст історії й культури
українського народу» (1997-2000 рр.); “Тенденції розвитку релігії і
релігійності в українському суспільстві” (2000-2002 рр., № 0101U002661);
«Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності» (2001-2003
рр., №0103U000219). Автором окремих розділів зазначених тем є дисертант.

Мета й завдання дослідження. Дисертація має своєю метою здійснити
комплексний аналіз особливостей інституційного виокремлення й розвитку
православ‘я як християнської конфесії, причини його кризового стану і
можливих трансформацій консервативності та самостійності.

Досягнення цієї мети передбачало розв’язання таких завдань:

Визначити критерії ідентифікації православ’я як конфесії християнства.

Виявити причини розколу християнства й завершення процесу інституційного
становлення православ‘я.

Розкрити роль національного чинника у формуванні православ’я як
самобутнього напряму християнства і його вплив на становлення найбільш
важливого елементу цієї самобутності – обрядово-культової сфери
конфесії.

Визначити детермінанти й особливості інституційного розвитку
православ‘я, зокрема, роль державного чинника у формуванні й утвердженні
статусів православних Церков та місце цих Церков в системі
державно-церковних відносин.

З’ясувати комплекс причин, що призвели до децентралізованого (у формі
федерації диптихіальних і позадиптихіальних Церков) розвитку православ’я
й появи у Помісних православних Церков різних чинників формування їх
внутрішнього життя.

Вичленувати й розкрити особливості різноманіття виявів православної
інституційності в просторово-часовій структурі геоцерковного розвитку
конфесії.

Виявити ті внутрішні та зовнішні фактори, які зумовили консервативність
православ‘я як християнської течії, унеможливили його подальший
доґматичний та канонічний саморозвиток.

Дослідити характер і структуру факторів, що визначали формування базових
ідей (мегаломанії та Третього Риму) розвитку православ’я у
поствізантійський період, призводили до розгортання внутрішньоцерковних
й міжцерковних конфліктів у середині конфесії.

Проаналізувати закономірність тих процесів, які відбуваються у
православ’ї постсоціалістичних країн, а також прогнозованість змін, що
відбулися тут у ставленні державних інституцій та громадськості до
православних Церков.

З’ясувати причини нинішнього кризового стану православ‘я як конфесії та
визначити чинники і можливі напрямки вирішення його сучасних проблем,
функціонування в поліконфесійному світі й протистояння з іншими
християнськими конфесіями.

Головна проблема, яка вирішується у дисертації – це виявлення тих
функціональних чинників, які обумовлюють інституційний розвиток
(трансформацію) православ’я в просторово-часовому вимірі й дозволяють
прогнозувати напрямки його можливих подальших змін та становлення,
зрештою, як своєрідного структурованого християнського феномену. Відтак
ці чинники постають об’єктом дослідження, а конкретні прояви зазначених
трансформацій – предметом дослідження.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний
релігієзнавчий характер. Воно проведене на стику філософії (з’ясування
функціонально-структурних аспектів становлення та виокремлення
православ‘я як самостійного релігійного напряму), історії філософії
(компаративний аналіз базових філософських ідей, що лягли в основу
тринітарно-христологічних суперечок) та історії (аналіз еволюції
православної інституційності) релігії. Такий комплексний характер
дослідження визначив його методи. Робота ґрунтується на базових
принципах і методах академічного релігієзнавства, а саме: об’єктивності,
позаконфесійності (конфесійній неупередженості), цілісності й
системності, компаративному аналізі та синтезі, контекстуальності та
історичності, світоглядному плюралізмі.

Окрім цих всезагальних та особливих методів, нами використані й
специфічні методи, що належать до історіософії релігії: поєднання
історичного (відтворення об’єктів у просторі й часі, в специфічних
обставинах, у необхідних та випадкових зв’язках) і логічного (розкриття
реальності в її сталій, довершеній формі) методів осягнення реального
буття православної конфесії; концептуальне вирізнення й дослідження
головних закономірностей розвитку Східного християнства; підпорядкування
більш ранніх, простих і абстрактних визначень об’єкта більш розвинутим
відношенням зрілого явища тощо.

У дисертації також здійснено своєрідний синтез наукових та богословських
підходів до вивчення особливостей розвитку православ‘я, творчо
переосмислено домінуючі в українській православній історіософії
російські концепції й витрактування проблем православ‘я з врахуванням
рівня розв’язання подібних проблем грецькими, болгарськими та іншими
богословами й світськими дослідниками.

Наукова новизна дослідження. Цілісний історіософський аналіз процесів
інституційного виокремлення та розвитку православ‘я дає підставу нам
стверджувати, що нинішня форма існування конфесії як федерації
незалежних православних Церков є закономірним наслідком припинення
доґматично-канонічного розвитку Східного християнства на етапі
незавершеності вироблення (чіткого окреслення) меж ортодоксії й
формулювання остаточних моносемантичних свідчень у віронавчальній
царині. Така «зупинка» змістила акценти у процесах функціонування
православ‘я із доґматично-канонічних на етнополітичні чинники, збільшила
роль людського фактору (через можливість суб’єктивного витрактування
доґматично-канонічної й традиційно-обрядової сфер буття православ‘я та
фактичний дозвіл [ідея симфонії] втручання у церковне життя світських
осіб) в процесах становлення православної інституційності, що, в цілому,
є не лише постійним джерелом різноманітних негараздів конфесії в умовах
модерну й постмодерну, а водночас максимально ускладнює можливі
трансформації її консервативності.

Цей висновок нами обґрунтовано і розвинено низкою теоретичних положень,
які відзначаються науковою новизною, а саме:

Про православ’я як самобутній релігійний напрям можна говорити лише із
ІV століття, коли з’явилися базові ідентифікатори Східного християнства
– богословські підходи щодо вирішення тринітарно-христологічних проблем.
Причому власне розуміння Трійці та природи Ісуса Христа сформувалося не
у протистоянні Східного та Західного християнства, а у гострій боротьбі
східних богословських шкіл – олександрійської, антиохійської та
константинопольської (перемога останньої мала насамперед політичний, а
не богословський характер). Саме відсутність чітких загальноправославних
формулювань богословських істин сприяла появі різних підходів
православних Церков до формування свого внутрішнього життя та принципів
міжцерковного спілкування. Адже не уніфікованість канонів сприяла тому,
що витрактування одних й тих же канонів, з огляду на особливості наявних
у різних країнах соціально-політичних чинників та характер зв’язків
Церкви й суспільства, набули у різних Помісних православних Церквах
відмінне витлумачення.

Завершення процесу інституційного становлення православ‘я відбулося в
ХІ-ХІІІ століттях, коли глибокі внутрішні протиріччя між Західним і
Східним християнством, в основі яких лежить різне витлумачення
тринітарно-христологічних проблем і, пов’язане з цим, різне розуміння
подальшого доґматично-канонічного розвитку конфесій, набули незворотного
характеру. З того часу ліквідація розбіжностей витрактовувалася
Апостольською Столицею вже лише як приєднання “схизматиків” до “істинної
Церкви” із подальшою ліквідацією всіх некатолицьких витрактувань і
звичаїв. З іншого боку, несприйняття православними католицького
розуміння віровчення й інституційного розвитку, міжконфесійного
спілкування набуло характеру відвертого антагонізму.

Процес інституційного становлення православ’я призвів до зміщення
акцентів у базових чинниках його розвитку із доґматично-канонічного на
етнічний. Саме етнічний чинник (завдяки наявній у православ‘ї певній
“літургійній свободі”, формуванню власних варіантів богослужбових книг,
сонму святих із службами на їх честь, архітектурним та мистецьким
особливостям тощо) відіграв провідну роль у становленні богослужбового
канону православ’я. Причому тісне поєднання етнічних та православних
комплексів у всій сумі їх складових дозволило конфесії виконувати, окрім
релігійних, й функції етнічного репрезента. З іншого боку, глибоке
взаємопроникнення етнічних та релігійних компонентів дозволяло
православ’ю не лише позбутися багатьох рудиментів іудаїзму (багато з
яких збереглося у католицизмі), але й успішно витримувати потужний
політичний, економічний та релігійний тиск ісламізованої арабської
культури. Нехтування сучасними Помісними Церквами етнічною самобутністю
свої вірних (боротьба з етнофілетизмом) призвело до зменшення питомої
ваги етнічних факторів у православному етнорелігійному комплексі, що
стало однією з найважливіших причин кількісного зменшення православних
віруючих, особливо у Східних патріархатах.

Попри декларування православними богословами незмінності віровчення і
практики, інституційний розвиток конфесії і нинішні статуси православних
Церков не повністю відповідають тим канонічним нормам, які були
сформовані у період становлення православ‘я як самобутнього напряму
християнства. Незважаючи на наявні канонічні застереження щодо втручання
світської влади у життя Церкви, православ’я на практиці послуговувалося
теорією етатизму – влада православного глави держави є однією із
найголовніших умов спасіння вірних. Таким чином, в основі православного
бачення моделі державно-церковних відносин лежать давні традиції східних
деспотій, застосування яких сприяло швидкому і порівняно безболісному
розвою саме східного варіанту християнства на теренах Візантійської
імперії. Така традиція співіснування держави і конфесії наклала відбиток
на православні Церкви європейських країн, особливістю яких було те, що
вони об’єднували більшість представників своїх народів, а тому
православ’я мало тут особливий, забезпечений державою статус домінуючої
конфесії, а тому швидко інтегрувалося в політичну систему. З іншого
боку, такий стан справ сприяв ігноруванню церковними інституціями
важливих, з точки зору майбуття конфесії, факторами (місіонерська
діяльність, просвітництво, мирянський рух, молодіжні програми тощо), що,
із розвитком світових інтеграційних процесів, призвело до поступової
втрати православними Церквами домінуючих позицій не лише у світі, але й
у своїх країнах.

Активне формування православних Церков у Європі призвело не лише до
зміни східного (азіоцентричного) вектору православного розвитку на
європоцентричний. Децентралізація православ’я (існування у формі
федерації автокефальних чи автономних Церков) постала як закономірний
наслідок припинення з часу останнього (у трактуванні православних)
Вселенського Собору доґматично-канонічного розвитку конфесії. Обидва
існуючі нині шляхи отримання автокефалії (через самопроголошення і через
надання її Церквою-матір’ю) мають суб’єктивний характер і пов’язані
насамперед із політичним чинником – набуттям державності тим чи іншим
народом, а не з якимись внутрішніми закономірностями (законами) розвитку
самої конфесії.

Історіософський аналіз закономірностей ґенези православ’я можливий лише
при вивченні особливостей православного геоцерковного розвитку в
просторово-часовій структурі історичного процесу. Такий аспект розгляду
проблеми дозволяє нам стверджувати, що домінуюча у православ’ї
етатистська концепція із політичним занепадом Константинополя (XV ст.)
перестала бути актуальною, що призвело до своєрідного ідеологічного
перевороту у православній сотеріології – спасіння більше не асоціювалося
з однією державою. Відтак православ‘я втратило свій вселенський характер
не лише за формою, але й за внутрішньою суттю (самоусвідомленням).
Втрата вселенськості, поряд із позитивним наслідком (збереження
національних культур), сприяла віросповідному “закостенінню” конфесії.
Саме тому православ’я втратило можливість свого внутрішнього
саморозвитку як цілісного феномену. Пошуки виходу із цієї кризи
(обновленство, філокалістичний рух, криптохристиянство тощо) мали
локальний характер і не знайшли підтримки в інших православних Церквах.
Тому форми православного церковного життя почали набувати рис
самодостатності чи навіть самообожнення, на хвилі чого виникли
православні месіанські ідеї (великої Греції, Московії, Болгарії, Сербії
тощо), які, активно накладаючись на політичні й економічні чинники,
визначали/визначають подальший розвиток православ’я та зміцнюють його
«федералізацію».

Весь поствізантійський період у розвитку православ’я пронизаний
дуалізмом підходів до його розуміння: греко-фанаріотського (віддалення
від політичних важелів впливу на внутрішню й зовнішню політику іновірної
держави) і московського (сервілістичного, що покликаний обслуговувати
внутрішню і зовнішню політику імперії). Базовані на цих моделях
ментальні ідеї мегаломанії та “Третього Риму” визначають, починаючи вже
із кінця XVIІІ ст., гострі проблеми розвитку православ’я –
болгаро-грецький, македонсько-сербський, константинопольсько-елладський
та інші внутрішньоцерковні й міжцерковні конфлікти, якими були насичені
ХІХ і ХХ століття і які сприяли формуванню “православної осі”
Константинополь-Москва. Протистояння цих мегаправославних центрів стало
додатковим чинником гальмування будь-яких спроб канонічного розвитку
конфесії, призвело до нехтування в церковній практиці канонами заради
вирішення політичних чи економічних проблем. Наслідком такого розвитку
подій не могло не стати домінування секулярних чинників у становленні
православних автокефалій ХІХ – початку ХХ століть.

Наприкінці ХХ ст. процеси, що відбувалися у православ‘ї країн
постсоціалістичного табору, були стимульовані насамперед дією зовнішніх
факторів на релігійні інституції, а не внутрішнім саморозвитком
конфесії. Головними причинами такого стану речей були швидке зростання
довіри до релігійних інституцій у зв’язку із переоцінкою (часто
завищеною) історичної й сучасної ролі релігії й релігійних організацій в
житті країни та масове навернення (хрещення) невіруючих у православ’я.
Це сприяло різкому збільшенню у православних громадах людей, які
поверхово ознайомлені із основами віровчення й обрядової практики
православ’я і для яких характерним є ортодоксальність мислення та
відкидання можливості привнесення змін в обрядово-культову сферу Церкви,
що, в свою чергу, не могло не спричинити викривлення віровчення й культу
православ’я, перетворення його в складову гедоністичного суспільства,
тобто своєрідний гарант здоров’я та особистого успіху.

Нинішнє православ‘я має вже кілька блоків питань, не вирішення яких
призводить до поглиблення кризи цієї конфесії. Ці питання стосуються:
канонів (невпорядкованість канонічного корпусу, відсутність канонічно
обґрунтованої традиції надання автокефального чи автономного статусу,
відсутність єдиної концепції щодо витрактування поняття “православної
діаспори” тощо); богослужіння (реформа богослужбової практики та
обрядовості, запровадження національних мов у богослужінні й проповідях,
уніфікація календарних стилів тощо); управління й міжправославних
відносин (координація міжправославної діяльності, вирішення
внутрішньоконфесійних конфліктів тощо); відносин православних Церков з
іншим християнським світом; методів “закріплення” православ’я у світі
(втрата навичок проведення ефективної місіонерської роботи, низький
загальний рівень світської та спеціалізованої освіти православного
кліру, відсутність широкомасштабних програм роботи з молоддю тощо);
нових богословських і соціальних доктрин (відсутність богословсько
обґрунтованих та суспільно значимих соціальних доктрин у більшості
Церков) тощо. Це актуалізувало необхідність для конфесії свого
«православного аджорнаменто», без якого перспективи православ‘я у світі
виглядають примарними.

Нинішні проблеми православ‘я слід розглядати не як сукупність не
пов’язаних один із одним викликів, а як певну систему, яку самостійно
вирішити жодна із наявних православних Церков не в стані. Єдиним виходом
у цій ситуації є (і це доводить практика міжправославних нарад з участю
представників переважної більшості Церков) скликання Вселенського
православного Собору. Подальша доля православ’я значною мірою пов’язана
також із вирішенням ним такого стратегічного питання, як участь в
екуменічному русі. Обмеження діяльності лише рамками власної конфесії
може призвести (і призводить) до своєрідного «втікання від світу»,
зациклення лише на власних проблемах, до втрати православними союзників
в особі католиків і протестантів у протистоянні з іншими релігійними
напрямами та секуляризованим світом, що ослаблює православ’я, зменшує
кількість його прихильників у світі.

Теоретичне й практичне значення дослідження визначається постановкою і
розв’язанням комплексу проблем, без яких нині неможливе ґрунтовне
осмислення стану і перспектив розвитку сучасного православ‘я. Дисертація
є першим в українській історіографії фундаментальним історіософським
дослідженням закономірностей і визначальних чинників інституційного
становлення православ’я як самобутнього релігійного напряму, а тому
слугуватиме теоретичною базою подальших, більш вузьких наукових
розвідок, що стосуватимуться становлення окремих Помісних православних
Церков, характеристики актуальних проблем, які були чи є на порядку
денному православ’я. Відтак проведене дослідження є суттєвим внеском у
формування цілісної моделі багатоступеневого й контраверсійного розвитку
православ‘я, сприяє глибшому розумінню його особливостей і визначальних
тенденцій, соціальної і релігійної природи тих процесів, які
відбуваються у конфесії.

Висновки дослідження дозволяють прогнозувати можливі напрямки розвитку
православ’я за умов включення в аналіз тих чи інших (варіантно
обумовлених у дослідженні) чинників, що свідчить не лише про
науково-теоретичне, але й про практичне значення дисертації. Так,
основні положення дисертації можуть бути використані у процесі написання
фундаментальних праць і підручників із релігієзнавства взагалі та
православ‘я зокрема, при розробці базових курсів з релігієзнавства та
загальної історії, а також спецкурсів із релігієзнавчої, соціологічної,
політологічної та інших спеціалізацій. Матеріали й висновки дисертації
можна застосовувати і в просвітницькій роботі. Вони сприятимуть
формуванню державними й релігійними установами об’єктивного погляду на
історичні передумови виникнення сучасних проблем православ‘я, а відтак
позитивно впливатимуть на процес оптимізації міжцерковних,
міжконфесійних та державно-церковних взаємин.

Особистий внесок здобувача. З дисертаційної проблематики виходили праці,
написані здобувачем у співавторстві, а саме: Саган О.Н., Филипович Л.О.
Релігійна ситуація в Україні: стан і головні проблеми першого півріччя
2004 р. (Людина і світ.– 2004.– №9.– С.2-12), де дисертантові належить
аналіз стану православного чинника в Україні (ст. 2-6); Саган О.Н.,
Пащенко В.О. Православна церква в Україні (1921-1945 рр.) (Історія
релігій в Україні.– Т.3.– К., 1999.– С. 394-443), де дисертанту належить
аналіз державно-церковних відносин у зазначений час, підведення
підсумків, а співавторові – надання фактологічного матеріалу, архівних
даних; Саган О.Н., Головащенко С.І. Православ’я в контексті культури
України XVIІ століття (Історія релігій в Україні.– Т.2. Українське
православ’я.– К., 1997.– С. 345-360), де дисертанту належить аналіз
впливу Українського православ‘я на розвиток української культури (ст.
345-352), а співавторові – вплив православ‘я в Україні на розвиток
вітчизняної культури; Саган О.Н., Пащенко В.О. Православна церква в
Україні (1945-80-ті рр. ХХ ст.) (Історія релігій в Україні. – Т.3.– К.,
1999.– С. 444-465), де дисертанту належить аналіз державно-церковних
відносин у зазначений час, підведення підсумків, а співавторові –
надання фактологічного матеріалу, архівних даних; Саган О.Н., Климов
В.В. Державно-церковні відносини в Україні (Академічне релігієзнавство.
– К., 2000.– С. 603-615), де дисертанту належить аналіз
державно-церковних відносин до ХХ ст., підведення висновків (ст.
603-607, 614-615); Саган О.Н., Закович М.М. Культова особливість як
основа конфесійної диференціації (Академічне релігієзнавство. – К.,
2000.– С. 269-276), де дисертанту належить аналіз етнокультових
особливостей етноконфесійного комплексу, підведення підсумків (ст.
270-272, 275-276).

Апробація результатів дисертації систематично здійснювалася в процесі
участі дисертанта в сорока міжнародних та всеукраїнських
науково-теоретичних й науково-практичних конференціях. Серед найбільш
значимих конференцій виділимо: Всеукраїнська науково-практична
конференція “Ідея національної Церкви в Україні” (17-18 жовтня 1997 р.,
Тернопіль); Міжнародна наукова конференція “Християнство в контексті
історії і культури України” (28-29 листопада 1997 р., Київ);
Всеукраїнські Річинські читання (Кременець, 22 квітня 1998 р.;
Тернопіль-Кременець, 22 вересня 2000;
Тернопіль-Кременець-Володимир-Волинський, 12-13 червня 2002 р.);
Міжнародна наукова конференція «Християнство: контекст світової історії
та культури» (Київ, 21-22 грудня 1999 р.); Міжнародна наукова
конференція «Християнство і національна ідея» (Тернопіль, 10-11 жовтня
1999 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Свобода совісті й
забезпечення міжрелігійного взаєморозуміння». (21-23 червня 2001 р.,
Москва); Міжнародна конференція «Впровадження Декларації Асамблеї ООН
від 25.ХІ.1981 р. «Про ліквідацію всіх форм нетерпимості та
дискримінації на основі релігії чи переконань»: двадцять років досвіду».
(8-10 жовтня 2001 р., м.Прово, США); Міжнародна конференція “Роль
коаліцій релігійних організацій у забезпеченні релігійної свободи і
загального добробуту у світі” (11 жовтня 2001 р., Вашингтон);
Всеукраїнська наукова конференція «Християнство в історії слов’янських
народів» (2 листопада 2001 р., м.Рівне); Міжнародна науково-практична
конференція “Православні духовні цінності і сучасність” (21 березня 2003
р., Київ); Міжнародна науково-практична конференція “Християнські
цінності в культурі та освіті” (19-20 червня 2003 р., м.Острог);
Міжнародна науково-практична конференція “Релігія і Церква в Україні:
уроки минулого і проблеми сьогодення” (23 червня 2003 р., Київ);
Міжнародна конференція “Польсько-українські дослідження релігії: історія
і сучасність” (25-26 жовтня 2003 р., м.Ломниця, Польща); Міжнародна
конференція “Православні духовні цінності в контексті формування
сучасного світу” (26 березня 2004 р., Київ); Міжнародна конференція
“Права людини в міжнародному та українському контексті” (28 березня 2004
р., Київ) та інших.

Апробація результатів дисертаційного дослідження проводилася також під
час викладання спецкурсів «Вселенське православ‘я» у Прикарпатському
університеті імені Василя Стефаника та «Українське православ‘я в
контексті сучасного політичного розвитку» в Національному університеті
«Острозька Академія».

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені
логікою дослідження проблеми, яку, в свою чергу, визначають мета і
завдання дисертації. Керуючись ними, автор звертається у першому розділі
до історіографічного та джерелознавчого аналізу поставлених у дисертації
проблем, зокрема, розкриває помилковість та необ’єктивність тих
методологічних підходів, які відстоюються російською православною
історіографією при висвітленні різноманітних аспектів інституційного
становлення православ‘я як християнської конфесії.

У другому розділі розглядаються визначальні чинники формування
православного віровчення, зокрема, вперше розглянута проблема
релігійного виокремлення та періодизації православ‘я як християнської
конфесії, проаналізовані фактори і базові критерії інституційного
розвитку конфесії. Характеристика становлення православ‘я була б не
повною без аналізу впливу на нього національної специфіки народів, які
прийняли східний варіант християнства. Тому третій розділ дисертації
присвячений проблемам формування етноправославного синкретизму,
становлення національної специфіки розвитку обрядово-культової сфери
конфесії та впливу етнополітичних чинників на статуси функціонування
православних Церков. Це дало змогу перейти у четвертому розділі праці
до аналізу хроноструктури православної ментальності у геоцерковному
вимірі. Зокрема, у розділі дається характеристика визначальних чинників
розвитку православ’я нового й новітнього часу (візантійській
етатистській ідеї, процесу формування системи Помісних Церков, боротьбі
ідеологій “третього Риму” та мегаломанії тощо) і доводиться, що
православна інституційність у зазначений період є своєрідним
відображенням світового суспільно-політичного розвитку. П’ятий розділ є
логічним смисловим продовженням попереднього, бо ж у ньому з’ясовуються
головні сучасні проблеми православ‘я, більшість із яких спровоковані
попереднім розвитком конфесії. У розділі також характеризуються новітні
тенденції у розвитку сучасного православ‘я (розробка соціальної
доктрини, участь в екуменічному русі тощо), та доводиться, що єдиною
реальною перспективою виходу православ‘я з нинішньої кризи є скликання
Вселенського православного Собору.

Отже, дисертація складається зі вступу, п’яти розділів (15 параграфів),
висновків, списку використаних джерел (841 позиція).

основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, що
зумовлюється цілим комплексом суспільних чинників сучасного світового
розвитку, які мають як міжнародні, так й українські виміри. Визначається
об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методика дослідження, його
наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про
характер апробації роботи і вмотивована логіка її структури.

У першому розділі – «Інституційний розвиток православ’я як об’єкт
релігієзнавчого аналізу» – аналізується ступінь розробки проблеми та
домінуючі концепції оцінки зазначеного розвитку у працях українських та
зарубіжних філософів, істориків, історіософів, культурологів,
богословів. Відзначається, що інституційний розвиток православ‘я у
масштабах не однієї-двох Помісних православних Церков, а конфесії в
цілому, незважаючи на велику кількість праць, присвячених власне
православ‘ю, ще не став об’єктом прискіпливої уваги науковців. А тому
головна увага при формуванні історіографії дослідження була зосереджена
лише на тих богословських та релігієзнавчих розвідках, в яких автори
максимально наблизилися до цілісного підходу в аналізі інституційного
розвитку православ’я, розглядали останнє як релігійний феномен, який має
певні спільні риси для всіх Помісних православних Церков, подавали
закономірності однакового вирішення тих чи інших богословських чи
соціальних питань тощо.

Подані критерії відбору літератури породив значні труднощі при
написанні роботи, адже загальною рисою всієї православної історіографії
можна визначити її регіональну роздробленість та описовість у підходах
до характеристики Церков. Більшість православних богословів та істориків
обмежуються у своїх наукових розвідках переважно аналізом інституційного
розвитку власної Церкви. Праці синтетичні, в яких аналізувалися б межові
події, здійснювався б комплексний аналіз тих процесів, які обумовлені
загальними закономірностями розвитку православ’я як єдиного організму,
особливостями інституційного становлення конфесії, є радше винятком,
аніж закономірністю. Крім того, у розділі зазначається, що вітчизняне
релігієзнавство й досі є заручником нав’язаних богословами та істориками
Російської ПЦ оцінок геоцерковного розвитку конфесії. Тому об’єктивний
характер дослідження забезпечувався і завдяки залученню великого масиву
знакових досліджень представників багатьох Помісних православних Церков,
які у своїх працях інколи вступають у конфлікт із існуючою
історіософською традицією у витрактуванні інституційного становлення
Церков, зокрема у питанні щодо шляхів отримання автономії чи
автокефалії, можливості чи не можливості подальшого богословського
розвитку конфесії, можливості змін в її обрядово-культовій сфері тощо.
Маються на увазі праці Б.Алексова, В.Архангельского, Т.Бурмова,
І.Велєва, Н.Гєнчєва, А.Гільфердінга, Ж.Драговича, А.Зноско, Д.Кірова,
Б.Конескі, М.Костича, О.Лєбєдєва, К.Лілулашвілі, П.Маліцького,
З.Маркова, В.Мосса, І.Пальмова, Д.Поспеловского, Д.Снагова, І.Снєгарова,
І.Соколова, А.Соловйовіча, К.Урбана, М.Шкаровского, Г.Якуніна та
багатьох інших.

Не менш важливими для розуміння теоретичних аспектів православного
віровчення є доробок професорсько-викладацького складу духовних академій
та семінарій: грецьких, російських, румунських, сербських, македонських,
українських та інших. І хоча, як ми вже зазначали, більшість викладачів
так і не змогла вийти за традиційні і часто політично визначені схеми
історичного розвитку православ’я, праці митрополита Дамаскіна
(Папандреу), Макарія (Булгакова), професорів А.Деликостополуса,
А.Пападопулос-Керамевса, Д.Ґеанакоплоса, Н.Матсуки, Ґ.Металліни,
Г.Металлиноса, Є.Голубинського, М.Глубоковського, І.Власовського,
С.Булгакова, священиків Веніаміна (Новіка), Г.Флоровського,
М.Заболотського та інших православних істориків й богословів заклали
основи нинішнього наукового історіософського аналізу інституційного
розвитку конфесії.

У розділі зазначається також, що наявність кількох різних підходів до
оцінки інституційного розвитку православ‘я актуалізувало необхідність
зробити головний акцент у дисертаційному дослідженні на аналізі
православних першоджерел – тих церковних й світських нормативних
документів, які визначили основи устрою і розвитку православних та
біляправославних інституцій. Зазначимо, що навіть оцінка цих першоджерел
у православній історіографії неоднозначна – наявне своєрідне
протистояння «канонічних витрактувань» у працях Т.Барсова, А.Зноско,
М.Маліновського, Й.Мацюсико, Ж.Метталіну, Ю.Мулик-Луцика, Н.Натсуки,
А.Павлова, О.Покровського, Н.Попова, Ю.Поповича, М.Соколова, М.Суворова,
В.Ципіна, Я.Шпайгля та багатьох інших богословів й дослідників.

Новим етапом у дослідженні інституційного розвитку православ‘я стала
друга половина ХХ ст., коли відбулося інституційне становлення
Свято-Сергієвського богословського інституту (Париж) та
Свято-Володимирської духовної академії (Нью-Йорк). Співробітники цих
навчальних закладів (митрополит Євлогій Георгієвський, священик Іван
Мейєндорф, П.Євдокимов та ін.) заклали основи нової самооцінки
православ‘я в сучасному світі. Їх ідеї перекликаються із доробком
потужної грецької богословської школи: митрополитів Анастасія
(Яннулатоса), Дамаскіна (Папандреу), Ієрофея (Влахоса), єпископа Івана
(Зізіуласа), дослідників Христофора (Яннараса), Х.Политидиса, Амфілохія
Пантобітса та інших, які намагаються проблемно, відповідно до нинішній
реалій життя підійти до осмислення тих чи інших закономірностей
інституційного розвитку православ‘я. Напрацювання греків мають широке
поширення в багатьох православних Церквах, оскільки ці богослови хоча й
є греками за походженням, належать до різних церковних юрисдикцій.

Автором відзначаються також гострі дискусії між дослідниками
православ’я, що відбуваються і з приводу ролі національного чинника у
становленні православної релігійності. Багато православних богословів не
погоджуються визнавати провідну роль цього чинника не лише у становленні
етноконфесійного синкретизму, але й у отриманні тих чи інших статусів
Помісних Церков. Така позиція наштовхується на несприйняття у тих
національних Церквах, які борються за свою незалежність. В працях
українських (митрополити Iларiон Огієнко, Антоній Дублянський, о.Михаїл
Йосифчук, професори Д.Степовик, А.Колодний, П.Яроцький та ін.),
болгарських (І.Снєгаров, Б.Ніколова, П.Ніков, Н.Гєнчев, Д.Кіров та ін.),
македонських (архиєпископ Михайло, Б.Алєксов, Б.Конєскі, та інші) та
інших богословів й світських дослідників дається розгорнута
характеристика національної специфіки розвитку обрядово-культової сфери
православ‘я, вказується на етнополітичну обумовленість розвитку
національних православних Церков.

Серед праць, які мають методологічний характер для розкриття теми, а
саме подають основні закономірності взаємовпливу православ‘я (в усіх
його проявах, в т.ч. й інституційному) та соціуму на різних етапах їх
розвитку, у розділі виокремлено дослідження: М.Бердяєва, Т.Варе,
Ю.Волошина, А.Гордієнка, М.Гордієнка, Д.Ґеанакоплоса, А.Делікостополуса,
В.Єленського, В.Єрьоменко, В.Жемчужникова, В.Калліста, М.Каптєрєва,
А.Колодного, П.Кралюка, Є.Крижановського, П.Курочкіна, Б.Лобовика,
М.Лосського, Д.Мережковського, А.Пападакіса, Ю.Поповича, В.Розанова,
П.Флоренського, С.Франка, В.Ципіна, Л.Шестова, П.Яроцького та інших
дослідників. Названі автори у своїх працях глибоко проникають у
філософську суть православного феномену, обґрунтовують можливість і
обумовленість його національної специфіки, участі у політичних процесах.

На новий рівень вивчення особливостей розвитку та функціонування
інституційних комплексів православної Церкви вітчизняне релігієзнавство
вивели праці провідних українських дослідників часів незалежності
України. У монографіях, окремих статтях та дисертаційних дослідженнях
Б.Андрусишина, В.Бондаренка, С.Головащенка, С.Здіорука, А.Зінченко,
В.Єленського, А.Колодного, П.Кралюка, О.Крижановського, Г.Кулагіної,
І.Мозгового, Г.Надтоки, П.Панченка, В.Пащенка, І.Преловської,
Н.Стоколос, В.Ульяновського, Л.Филипович, Є.Чальцевої, Н.Шип, О.Шуби та
інших науковців аналізуються глибинні процеси формування етноконфесійної
специфіки культури та обрядово-культової сфери релігійного комплексу. Це
дозволило пояснити з наукової точки зору активні процеси
“онаціональнення” православ’я в умовах його розвитку в різних
націокультурних середовищах, довести правомірність понять “грецьке»,
“московське”, “українське» православ’я та ін. Проте в більшості праць
розглядаються теорія та конкретні приклади функціонування
інституалізованої православної релігійності в соціально-політичних та
економічних умовах переважно на теренах Російської імперії (згодом
СРСР), або ж акцент робився на політичній діяльності Російської ПЦ.
Аналізом інституційного розвитку православ‘я в світі, в усій сумі його
складових і взаємозалежностей українські (як, до речі, й російські)
релігієзнавці практично не займалися.

Здійснений в розділі аналіз дозволяє виснувати, що дослідження базових
чинників, які впливають на інституційний розвиток православ‘я у
світовому масштабі, а також головних закономірностей цього розвитку,
складають відносно невелику частину православної історіографії. І це
попри те, що ця проблема є визначаючою для розуміння особливостей
доґматично-канонічного та обрядового розвитку конфесії.

У другому розділі – «Особливості формування православ’я як
самостійного християнського напряму» – розглядаються основні чинники,
які призвели до формування доґматично-канонічних особливостей Східного
християнства та інституалізації останнього у формі Помісних Церков.
Зокрема відзначено, що виокремлення православ‘я відбувалося в умовах
свободи витлумачення доґматично-канонічної термінології та тих
суспільно-політичних явищ, які відбувалися в християнстві (в умовах
нерозробленості християнської доктрини) у перші чотири століття, не
могла не призвести до формування кількох богословських центрів конфесії.
В розділі доводиться, що саме боротьба за лідерство у новосформованому
християнському світі, до якої були активно залучені, окрім церковних,
також політичні та економічні чинники, і визначила подальшу долю
православ’я як інституційованої конфесії. А тому
адміністративно-територіальний аспект формування християнства у першій
половині першого тисячоліття його розвитку був лише зовнішнім проявом
різного бачення місця й ролі Церкви (віри як такої) у житті соціуму.

J

B D p ? o N

¤

Ue

???????$???????$??

?????

8Базові філософії та культури – грецька та латинська, на основі яких
відбувався розвиток Східного і Західного християнств, спричинилися до
формування різних підходів у вирішенні конфесіями
онтологічно-гносеологічних проблем. У розділі доводиться, що саме
самобутні витрактування природи й суті тринітарно-христологічних проблем
стали визначальними чинниками розділу християнства на католицизм і
православ’я. Наслідком цих різних підходів було також становлення різних
моделей державно-церковних відносин (цезаропапизм на Сході та ієрократія
на Заході), а також формування такого оригінального явища у
християнському світі, яке нині визначається як православна духовність.

Розкриття особливостей інституційного становлення православ’я передбачає
також виявлення певних періодів у розвитку останнього. Оскільки це
питання й донині залишалося відкритим у вітчизняній та світовій
історіографії, у розділі визначено шість періодів розвитку цієї
конфесії (за головний критерій взято глобальні зміни у розумінні
православ’ям свого місця й ролі в історичному процесі). На відміну від
православних богословів (які датують православ‘я І століттям) чи
світських дослідників православ’я (більшість яких вважає часом появи
православ‘я ХІ ст.), у розділі доведено, що про православ’я як особливий
напрям християнства можна говорити лише із початку ІV ст. Адже у перші
три століття розвитку християнства немає тих доґматично-канонічних
ознак, які б дозволили ідентифікувати існуюче на той час віровчення як
православ’я чи католицизм. Перший період розвитку православ’я
характеризується появою тринітарно-христологічних суперечок, які,
власне, й визначили специфічні підходи до розуміння і вшановування
Трійці та природи Ісуса Христа й Святого Духа як її іпостасей. Саме
розкриття цих підходів і дозволяє дослідникам говорити про православ’я
як особливий напрям християнства.

Виокремлені у дослідженні наступні п’ять періодів буття православ’я
базуються на відслідковуванні головних тенденцій у концептуальному
розвитку конфесії: зміни у розумінні пентархії і її перехід у тетрархію;
модифікація богословсько-есхатологічної функції Візантійського
православ’я від етатизму до співіснування (федерації) рівноправних
автокефальних Церков; визначення (відшук) православ’я себе у
національному “релігійному ренесансі” православних народів у ХІХ ст.;
формування грецької мегаломанії та теорії “Третього Риму” як визначаючих
парадигм православного розвитку у ХІХ і ХХ століттях; зміна локальності
православних ареалів на географічний універсалізм; нова “соціалізація”
православ’я в умовах постмодерного суспільства.

Історіософський аналіз особливостей розвитку православної доґматики в
контексті інституційного становлення православ‘я, здійснений у другому
параграфі розділу, дозволяє нам констатувати, що загальна характеристика
доґматичного розвитку Східної Церкви наражається на значні труднощі,
оскільки ні кількість православних доґматів, ні сфера їх прояву й донині
чітко не визначена. Проте саме характеристика доґматичного розвитку
православ’я дозволила нам визначити основні принципи формування
віронавчального комплексу конфесії, серед яких відзначимо: містичність;
соборність; незмінність. Завдяки цьому, у Східному християнстві
сформувалися власне сприйняття божественного, а саме: акцентація на
природі божественного, співвідношенні іпостасей Трійці, природі Ісуса
Христа та Святого Духа, який «піднятий» православними до рівня Сина
Божого тощо. На Заході ж більше опікувалися етичними проблемами
людського буття.

Тому, і в розділі це доводиться, про ідентифікацію православ’я як
релігійного напряму можна чітко говорити лише з часу богословського
формулювання і розвитку тринітарно-христологічних проблем, вирішення
яких залежало перш за все від тогочасної політичної кон’юнктури та
співвідношення сил між богословськими школами Олександрійського,
Антиохійського та Константинопольського патріархатів.

Антиохійське православ’я, яке у своєму розумінні Трійці виходило з
позицій арістотелівської логіки й зробило спробу вирішити суперечності
сутнісних основ християнства за допомогою конструктів Арія і Несторія,
не мало шансів перемогти у боротьбі із олександрійськими богословськими
школами. Незважаючи на те, що і поява несторіанства, і його ліквідація
була визначена передовсім політично, у розділі доводиться, що це вчення
не мало жодних шансів бути прийнятим ортодоксальним християнством –
навіть при його прийнятті під політичним тиском, воно згодом мусило б
бути відміненим. Адже “перетворення” Ісуса у “богоносця” могло позбавити
християнство не лише спокутувальної місії Бога-Сина (страждання й смерть
не Бога, а Христа-людини), але й таких базових для православ‘я основ
віри, як страждання і воскресіння. Перемога Несторія, таким чином,
“вихолощувала” б християнство, позбавляла його “спасаючого” сенсу.

Поява монофізитства також розглядається нами як своєрідний, проявлений
через богослов’я, наслідок протистояння Константинопольської та
Олександрійської катедр. Учення Євстихія (як згодом і монофелітство)
також “не вписувалося” у загальну містичну картину східної ортодоксії, а
тому теж не мало шансів на стратегічний успіх. З іншого боку, і в
розділі це доводиться, не халкидонські Церкви не були прихильниками
вчення Євстихія. Стяг монофізитства, піднятий ними, став перш за все
релігійним проявом сепаратистського національно-визвольного руху проти
влади Візантійського імператора.

Аналіз канонічного розвитку православ‘я, який даний у третьому параграфі
розділу, дозволив зробити висновок про те, що поява різних підходів
православних Церков до формування свого внутрішнього життя та
міжцерковного спілкування є закономірним наслідком розвитку канонічного
корпусу конфесії. Відсутність єдиної і чіткої (моносемантичної)
богословської бази призвела до того, що за століття розвитку православні
канони не лише не були уніфіковані, але одні й ті ж канони отримали
різне витрактування у різних Помісних Церквах, не говорячи вже про те,
що одинакові проблеми ієрархи могли вирішувати по-різному, підбираючи
канони на свій розсуд. Причина цього – соціально-політична обумовленість
розвитку й розуміння (витрактування) православних канонів. Така
обумовленість наклалася на певне нехтування юридичним підтекстом
канонів, оскільки Церква сприймалася перш за все як засіб містичного
спілкування із Трійцею, і не могла не призвести до розділення Східного
православ’я на “федерацію” автокефальних Церков.

Саме в православному підході до канонічного розвою, на наш погляд, слід
шукати й підґрунтя багатьох нинішніх негараздів конфесії. Адже
різночитання одних і тих самих канонів, відсутність всеправославних
рефлексій на важливі події нинішнього життя православ’я призводить до
поступового руйнування основ конфесії, відсторонення віруючих від
Церкви, сприйняття ними релігійних приписів як недосяжного ідеалу,
згідно якого ніхто не живе і жити не зможе. Зняти це напруження були
покликані певні богословські теорії (контекстуальність богослов’я;
богословських мостів; літургія після літургії; мікро-, макро- і
мегадияконія тощо), які виникали на основі ґрунтовних напрацювань як
церковних, так і світських православних мислителів, і базувалися на
принципі ікономії. Проте, під впливом перш за все політичних чинників, у
більшості православних Церков ці пошуки були згорнуті.

Завершення процесу інституційного становлення православ‘я, про що
пишеться у четвертому параграфі, завершилося в ХІ-ХІІІ століттях, коли
протиріччя між Західним і Східним християнством набули незворотного
характеру. Апостольська Столиця з того часу розглядає православних лише
як «схизматиків», які повинні приєднатися до «істинної» Церкви.
Відновлення сорок років назад повноцінного діалогу між православною і
католицькою конфесіями стало можливим лише завдяки тому, що не
порушувалося питання щодо догматично-канонічної сторони існування цих
напрямів християнства. Православно-католицький діалог нині, і це
визнають богослови обох конфесій, можливий лише на рівні тих тем, у
трактуванні яких немає розбіжностей. І на сьогодні Церкви поки що не
готові вести богословський діалог у плані відновлення віровчення
нерозділеного християнства.

Третій розділ – «Національна специфіка як об’єктивний чинник
становлення православної конфесійності» – присвячений історіософському
аналізу етноконфесійного синкретизму в його православних виявах. У
розділі доводиться, що не менш важливим фактором формування
інституційного становлення православ’я як самобутнього напряму
християнства, окрім названих у попередньому розділі доґматичного і
канонічного, є національний. Потужний вплив етнічного фактору
проявляється перш за все у таких його складових: особливості
світосприйняття народу; своєрідність мистецтва; місцеві традиції;
народні обряди, звичаї, мова; характер відносин між народами чи
етнічними меншинами в середині певного народу тощо. Таке глибоке
взаємопроникнення етнічного і релігійного сприяло тому, що православ‘я
було і залишається для багатьох народів не лише релігійним, але й
етнічним репрезентом.

Проте цей чинник (етноконфесійний синкретизм) не завжди визнавався
світськими дослідниками й досі не визнається деякими Церквами. Особливо
активно проти такого поєднання виступають православні богослови із так
званих церков-імперій (які окормлюють на своїх “канонічних територіях”
різнорідні за культурою етнічні спільноти). Для боротьби із етнічними
елементами у цих Церквах було навіть розроблене і введене в обіг поняття
“етнофілетизм”. У розділі ж доводиться, що без поєднання етнічних
(національних) та християнських комплексів у всій сумі їх складових, ця
релігія на теренах Східної частини Римської імперії не змогла б
виконувати функції етнічного репрезента, які вона виконувала. Справа в
тому, що етноконфесійний синкретизм має глибокі корені, оскільки
базується на феномені ментальності (менталітету) і розкривається в
загальній духовно-психологічній орієнтації певних народів, які
інтегрують потік індивідуальних онтологічно-гносеологічних уявлень у
цілісний світогляд, світосприйняття, світовідчування православного
віруючого.

Проведений аналіз механізму формування етноконфесійного синкретизму
(який є надзвичайно складним і розтягнутим у часі) дозволив довести у
другому параграфі розділу, що обрядово-культова сфера православ‘я має
чітко вражену національну специфіку. Ми також стверджуємо, що вузлові
пункти етнічних, конфесійних і міжконфесійних взаємовпливів (злиття
доправославних свят і обрядів із православними; прийняття православ’ям
місцевої релігійної термінології; злиття язичницьких уявлень про богів
із православними уявленнями про святих; “оправославлення” місцевої
топоніміки; канонізація місцевих святих тощо) характерні для становлення
практично всіх православних Церков. А тому висновується, що саме
національний чинник відіграв провідну роль у становленні богослужбового
канону у православ’ї. Адже кожна православна Церква, користуючись
певною, вже згаданою нами “літургійною свободою”, формувала своє бачення
літургії, в т.ч. й на основі власних варіантів богослужбових книг.
Причому дія етноконфесійного синкретизму була настільки сильною, що не
уникли національної специфіки навіть головні обрядово-культові дії –
таїнства.

Ці висновки дозволили дослідити у третьому параграфі розділу, чи є
етнополітична зумовленість (вплив етнічного та політичного чинників) у
процесі формування статусів православних Церков. В роботі доведено, що
останні мають виразну етнічну та політичну обумовленість. Цей аспект
проблеми інституційного становлення конфесії практично не знайшов свого
відображення в еклезіології православ’я і майже не досліджений у такому
ракурсі світськими дослідниками. Проте, незважаючи на теоретичні
(канонічні) виклади про неможливість втручання світської влади у життя
Церкви, на практиці у Східному християнстві відбувається й освячується
Церквами тісне злиття конфесійних і державних інституцій. Це поєднання
досягло свого апогею у візантійській теорії етатизму, згідно якої влада
православного імператора є однією із найголовніших умов спасіння вірних.

Візантійська модель державно-церковних відносин у православних церквах
(цезаропапизм) ґрунтувалася на давніх традиціях східних деспотій
(етнічний чинник) і сприяла на перших порах швидкому і порівняно
безболісному розвою саме східного варіанту християнства на теренах
Візантійської імперії (після затвердження імператором рішення Соборів
ставали державними законами). Така традиція співіснування держави і
Церкви була тим чи іншим чином перейнята практично всіма Помісними
православними Церквами. З іншого боку, ті Церкви, які не зупинилися на
візантійському досвіді і творчо розвинули ці, взяті за взірець
державно-церковні відносини (Румунська, Болгарська, Українська та ін.),
змогли зберегти творчий потенціал православ’я. Механічне ж перенесення
візантійського досвіду (Московська, Грецька, Сербська Церкви) призвело
(чи призводить) до поступового саморуйнування Церков, перетворення їх в
елемент державно-бюрократичної системи.

У розділі доведено, що активне формування європейських православних
Церков поступово призвело до заміни східної (азіоцентричної) парадигми
православного світогляду на європоцентричну. Православ’я й донині
залишається європейським явищем ще й територіально – приблизно 9/10
громад православ’я зосереджено саме тут. Значну роль у
європоцентричності православ’я відіграв і той факт, що чотири давні
східні патріархати поступово стали здавати свої провідні позиції у
Східному християнстві під тиском іновірної влади.

Аналіз принципів формування внутрішньої організації православ’я дозволив
також зробити висновок про те, що відсутність єдиного адміністративного
центру й існування православ’я у формі децентралізованої асоціації
автокефальних, автономних чи незалежних в управлінні Церков, є
закономірним наслідком припинення уже у VIІІ ст. доґматично-канонічного
розвитку конфесії. Існуючі нині шляхи отримання автокефалії мають
суб’єктивний характер і пов’язані перш за все із політико-економічною
кон’юнктурою світового розвитку, а не із внутрішніми закономірностями
(законами) розвитку конфесії.

У четвертому розділі – «Хроноструктура православної інституційності у
геоцерковному вимірі» – розглядаються особливості розвитку конфесії у
просторі й часі, визначальні ідеї, які стимулювали розвиток православ’я
нового часу (“Третього Риму” та мегаломанії), рушійні сили розвитку
православної інституційності новітнього часу.

Історіософський аналіз проблеми існування православ‘я у формі незалежних
Помісних Церков дозволив нам зробити висновок, що жорстка боротьба між
православними патріархатами до XV ст. хоча й трансформувала ідею
тріорархії (влади трьох головних центрів християнства) в пентархію
(влада п’яти центрів), але це протистояння не мало своєю метою підрив
основ етатизму. Православ’я й надалі ототожнювалося із однією імперією й
одним народом на основі ідеї симфонії Церкви та держави. А тому будь-яка
спроба самопроголошення автокефалії до 1453 р. розглядалася як посягання
на істину і засуджувалася як єресь розколу. Лише із остаточним
захопленням Константинополя мусульманами православні богослови розпочали
пошуки нової моделі існування конфесії. Через півтора століття ці пошуки
закінчилися визнанням греками можливості співіснування на рівних умовах
кількох Помісних Церков. З цього часу (XVIІ ст.) Константинопольський
патріархат вже не намагався ліквідовувати оголошені автокефалії, а
православ’я у свідомості греків втратило свій вселенський характер,
оскільки тепер воно ототожнювалося на теренах Османської імперії із
певною національністю (греками).

Крах етатистської моделі розвитку православ’я став важливим чинником
формування в православному Московському царстві месіанської ідеї
“Третього Риму”. Ця ідея, переживши трансформацію із релігійної в
націонал-месіанську чи навіть націонал-шовіністичну, стала стимулом
проведення російських православних хрестових походів, які, як і
католицькі хрестові походи, лише погіршили становище християн в
окупованих мусульманами країнах. Греки, звичайно ж, не могли не
відповісти на ідею “Третього Риму” своїм ідеологічним конструктом. Таким
чином, подальший розвиток православ’я визначили два майже протилежні
підходи до його розуміння: московський (базований на ідеї “Третього
Риму”, сервілістичний за своєю суттю, оскільки обслуговував внутрішню і
зовнішню політику Російської імперії) та грецький (який, з одного боку,
був віддалений від політичних важелів впливу на внутрішній і зовнішній
розвиток османської імперії, з іншого – на основі “Великої ідеї”
намагався відродити Візантійську імперію та своє панівне становище в
ній).

Саме протистояння цих двох визначальних ідей – мегаломанії та Третього
Риму і визначало, а це ми доводимо у другому параграфі розділу, розвиток
православ‘я у XVIІІ-ХІХ століттях. Цим протистоянням обидва патріархати
– Константинопольський і Московський – продовжували проявляти свою
імперську сутність. Політика еллінізації, що в часи Візантійської
імперії мала насамперед культурницький характер (грецька мова як одна із
сакральних) і заслужено виводила Константинопольського патріарха на
провідні ролі у православ’ї, за що він й отримав титул “Вселенського”,
починає перетворюватися у свою протилежність. Якщо раніше греки не
перешкоджали іншим православним Церквам мати власне церковне управління,
користуватися власною мовою, обирати своїх одноплемінників на всі
ступені духовного служіння, то з падінням Візантії греки стають одним із
найнесподіваніших ініціаторів ідеологічного поневолення слов’янських
народів.

Політика Константинопольського патріарха призводила не лише до
наростання морального невдоволення населення “окормляємих” земель, але й
реально впливала на культурний рівень, а, отже, на авторитет
слов’янських народів у світі. Не краща картина щодо вирішення подібних
питань була й на “канонічних” територіях Московського патріархату, де
відбулося повне підкорення церковної влади світській. Внаслідок цього
Росія відділилася від іншого православного світу. Прикриваючи всі дії
свого управління світською владою, православ’я в Росії розірвало
колишній зв’язок із Східними Церквами, знищила взаємну участь Церков у
вирішенні проблем один одного і тим самим надала грецькому духовенству
можливості діяти ситуативно, часто навіть всупереч власним постановам,
не боячись опору інших Церков.

Грецьке духовенство, заграючи із турецькою владою, намагалося вирішити
три найважливіші питання: тримати свою паству в духовному і розумовому
невігластві, не допускаючи запровадження шкіл, що були б не
підконтрольними духовенству; постійно налаштовувати турецьку владу проти
православних народів, щоб виставити себе необхідним чинником їхнього
заспокоєння; підтримувати у турків недовіру до Росії, втручання якої
несе небезпеку відпадіння православних від грецької Церкви. Тобто
грецьке духовенство поступово перетворювалося у “низьких царедворців”, а
московське духовенство – у імперських чиновників. Але досягли цього
майже однакового стану вони різними шляхами. Православні греки – свідомо
ставали на службу іновірній владі й максимально користувалися вигодами
такого становища. Російське ж православне духовенство було «зламане»
владою і перетворилося на закриту касту, яка збайдужіла до своїх
духовних обов’язків і діяла виключно за інструкціями.

Наслідки такого розвитку подій розглядаються нами у третьому параграфі
розділу, де доводиться, що занепад православної релігійності у ХХ ст.
був викликаний перш за все тим, що Церква всілякими засобами
утримувалася від інтенсивного розвитку, від відродження нею внутрішньо
властивих їй форм суспільно-значимої діяльності і спрямовувалася на шлях
екстенсивний, який, власне, вів її не до розвитку, а до «згасання» –
кількісного зменшення, падіння авторитету у суспільстві тощо.
Православна Церква повністю залежала від свавілля владних органів, які
займалися реєстрацією чи зняттям з обліку церковних громад. В таких
умовах потужного адміністративного тиску на православ’я і релігію
взагалі, в Туреччині, Єгипті, СРСР та деяких інших країнах, не могли не
домінувати так звані анонімні форми релігійності. Тут масово розвивалися
ті конфесії, чия догматика, а особливо обрядово-культова практика, не
заперечувала задоволення релігійних потреб індивідуально або взагалі
анонімно. Крім того, анонімна релігійність стала втіленням свого роду
альтернативних цінностей, що протистояли тим, які, в тому числі й через
православну Церкву, нав’язувалися населенню тоталітарними системами.

Наприкінці ХХ ст. події у православному середовищі країн соціалістичного
та постсоціалістичного табору, були пов’язані, на наш погляд, не із
внутрішніми процесами, які відбувалися в середині Церков, а із дією
зовнішніх факторів. Суттєві зміни у ставленні владних структур та
державних інституцій постсоціалістичних країн до православних Церков не
завжди відповідали тим зрушенням, які відбулися у ставленні суспільства
до церковних інституцій. Причин цього багато. Серед головних виділимо:
швидкий ріст престижу (довіри) до релігійних інституцій у зв’язку із
переоцінкою (часто завищеною) історичної і сучасної ролі релігії й
релігійних організацій в житті країни; масове навернення (хрещення)
невіруючих у православ’я, що сприяло різкому збільшенню в Церкві людей,
поверхово ознайомлених із основами віровчення і обрядової практики
православ’я, для яких характерним є ортодоксальність мислення і
відкидання можливості привнесення змін.

Зазначені явища призвели до домінування в більшості “православних” країн
(особливо це стосується так званого «соціалістичного табору»)
сформованих ще в період “атеїзації” двох помітних явищ у житті Церкви:
безцерковного православ‘я (особи декларують чи, у зв’язку із певними
об’єктивними і суб’єктивними обставинами, не декларують свою належність
до православ’я, але це не спонукає їх вести визначений конфесією спосіб
життя); побутового православ’я (по-суті, обрядовірства, яке у своїх
крайніх проявах поєднується із забобонами). В останньому випадку
православні віруючі є такими (обрядовірцями) згідно традиції предків, а
тому ототожнюють сутність православ’я із зовнішніми проявами церковності
(церковна атрибутика, храми тощо) і відходять від внутрішніх аспектів
церковного життя. Обидва явища, зрештою, не можуть не призвести до
викривлення віровчення і культу православ’я, перетворюють останнє на
елемент (складову) гедоністичного суспільства, яке активно нав’язується
нині індустрією виробництва матеріальних цінностей.

У п’ятому розділі – «Сучасні проблеми і перспективи розвитку
православ’я» – розглядаються основні проблеми стратегічного плану, які
на початку ХХІ ст. залишаються актуальними для всіх православних Церков,
і не вирішення яких неминуче призведе до поглиблення кризи конфесії в
цілому. А це: відсутність канонічно обґрунтованої традиції формування
інституційних статусів Церков; не уніфікованість канонів і
поліваріантність їх витрактування; боротьба за діаспору і відстоювання
двох (етнонаціонального і етнофілетичного) протилежних підходів до її
входження в певні інституційні структури; розробка спільних соціальних
доктрин і проведення всеправославних акцій; невміння проводити ефективну
місіонерську й контрмісіонерську роботу; низький освітній рівень
кліриків; відсутність широкомасштабних програм роботи із молоддю та
багато інших проблем.

Проведений у розділі аналіз позицій навіть найбільш консервативних у
православному світі богословських шкіл (Московського та Сербського
патріархатів) дозволяє стверджувати, що практично всі Предстоятелі та
більшість ієрархів православних Церков розуміють необхідність вирішення
нагальних проблем, особливо тих, що стосуються канонічного розвитку,
форм церковного управління, різних елементів богослужбової культури,
календаря тощо. Проте, незважаючи на проведення кількох спільних нарад,
Родоські зустрічі провідних богословів – представників практично усіх
православних Церков – вирішення окреслених проблем у найближчому
майбутньому не видається можливим.

Консервативні кола ієрархії та виховані ними миряни у найпотужніших (в
економічному та політичному плані) Церквах є важливим стримуючим
чинником у впровадженні необхідних реформ. Ці клірики породжують
відчуття боязні того, що нововведення не будуть сприйняті як власними
віруючими, так й іншими православними Церквами. А це неминуче призведе
до нових розколів.

Зазначимо, що методика виходу православ‘я із кризи, подібної до
нинішньої, існує. Її ще в XVIІ ст. розробляв український митрополит
Петро Могила, за що він і був канонізований кількома православними
Церквами. Проведені Предстоятелем Київської митрополії
Константинопольського патріархату заходи (підняття рівня освіченості
кліриків до європейського рівня; організаційна реформа Церкви і
зміцнення її централізації; широке запровадження новітніх богословських
розробок, у т.ч. й напрацьованих католиками та протестантами тощо) мали
успіх і дозволили Українському православ’ю вийти на провідні позиції у
конфесії.

Важливим кроком до «осучаснення» православ‘я, наближення його до
нинішніх реалій буття конфесії є соціальна доктрина конфесії, аналізу
якої присвячено другий параграф розділу. Підготовка до написання
доктрини була розпочата ще в часи перших Родоських зустрічей, але у
масштабах конфесії її розробка не відбулася. Нині соціальна доктрина
найбільш повно розроблена у Руській ПЦ. Проте в розділі відзначається,
що формування соціальної доктрини православ‘я не може стати
альтернативою Всеправославному Собору. Адже великі блоки питань, які
стосуються взаєморозвитку і взаємовпливу східної і західної культури,
визначення місця і ролі Церкви в конкретному суспільно-політичному
просторі, глобалізаційних процесах, феномену секуляризації, ставлення до
постмодерністських тенденцій тощо, залишаються поза увагою соціальних
доктрин.

При зростаючій у ХХІ ст. дехристиянізації суспільства, втраті
християнською релігією морального імперативу у повсякденній
життєдіяльності своїх вірних, поширенні вільнодумства тощо, в розділі
доводиться, що шанс на майбутнє матиме лише та Церква, яка зуміє в цих
умовах ефективно проводити свою місіонерську, соціальну, благодійницьку
та іншу роботу. Тому в роботі відзначається, що саме соціальне служіння
визначатиме перспективи традиційних християнських Церков, які змушені
будуть посилювати, урізноманітнювати та, одночасно, обґрунтовувати своє
соціальне служіння. Проаналізовані тенденції впровадження в життя
новітніх соціальних поглядів у православних Церквах дозволили зробити
висновок, що популяризація соціальних доктрин на даному етапі має швидше
декларативний, аніж практичний характер.

Вихід православ‘я із кризового стану великою мірою залежить також і від
вирішення богословами питання участі в конфесії в екуменічному русі. У
третьому параграфі розділу відзначається, що можливості такої подальшої
включеності нині по-різному оцінюються богословами різних православних
Церков – від повного заперечення (своєрідне «втікання від світу») до
активної участі в екуменічних заходах. Різноваріантність подальших
можливих шляхів розвитку Всесвітньої Ради Церков створює певну
поляризацію всього екуменічного руху. Проте нині, в умовах “аґресивного
освоєння” світу представниками новітніх релігій та ісламу, екуменізм (у
його богословському значенні), на нашу думку, є однією з найважливіших
умов виживання християн у всьому світі. Але для цього православним
потрібне “нове мислення”, побудоване на засадах толерантності й мирного
співіснування.

У нинішньому православ‘ї не лише міжконфесійні, але й
внутрішньоконфесійні зв’язки є проблематичними. Тому у четвертому
параграфі розділу доводиться, що у сучасних геоцерковних умовах
налагодження більш тісних внурішньоправославних зв’язків є однією із
основних умов виживання конфесії. Проте ті заходи, які ініціюються
православними з метою покращення ситуації у цій сфері, є далеко не
достатніми для цього. Європейська міжпарламентська асамблея православ’я,
на якій парламентарії з європейських країн спільно обговорюють
найактуальніші проблеми конфесійного життя практично є закритим органом,
в якому бере участь обмежена кількість православних Церков. Резолюції
Асамблеї мають швидше декларативне, аніж практичне значення.

Поза тим, маємо жорстке протистояння між кількома православними центрами
і невирішеність або часткова вирішеність міжправославних конфліктів
(молдовського, естонського, українського, македонського та багатьох
інших), причинами яких є неврегульованість багатьох аспектів життя
православ‘я і, перш за все, майнові та територіальні питання (проблема
юрисдикцій). Ці конфлікти негативно впливають на авторитет православ‘я у
світі, стають причиною розколів і створення паралельних інституцій,
зменшують і так не велике число вірних конфесії.

Проведений аналіз проблем і перспектив розвитку конфесії дозволяє нам
стверджувати, що православ‘я вже втратило у ХІХ – на початку ХХ століть
унікальний шанс прийняти рішення із багатьох важливих питань, які
піднімалися Константинопольськими патріархами з нагоди
греко-болгарського конфлікту, учасниками Всеправославних нарад
(проводилися Вселенською патріархією), ініціаторами Передсоборних нарад
у Московському патріархаті. А тому нинішні православні Церкви стоять
перед небезпекою все нових розколів навіть при спробі продовжити
обговорення піднятих на початку і в середині ХХ ст. питань. Це дозволяє
нам говорити про певне внутрішнє протистояння цінностей західної
цивілізації і православ’я.

Кардинально і позитивно для майбуття конфесії вирішити більшість її
сучасних проблем, а це обґрунтовується у п’ятому параграфі розділу,
здатний лише Всеправославний Собор, проблема скликання якого є однією із
найважливіших у православ‘ї. Перешкодою до його скликання є насамперед
зовнішні щодо православ‘я фактори – політична кон’юнктура та економічні
інтереси двох найбільших православних центрів – Константинопольського і
Московського патріархатів. Проваливши у 50-х роках ХХ ст. спробу стати
єдиним центром світового православ‘я, Російська ПЦ не залишає амбіцій
«єдино православної Церкви», провідника світового православ‘я.
Протистояння церковних амбіцій тримає відносини між православними
інституціями у постійній напрузі, що, накладаючись на наростання
антиекуменічних та консервативних тенденцій у Помісних Церквах, робить
перспективу скликання Всеправославного Собору примарною.

У висновках підведено підсумки здійсненого дослідження і узагальнено
отримані результати та можливі шляхи виходу православ‘я із сучасної
кризи. Висновується, що за умов відсутності єдиної і чіткої
богословської бази (уніфікації канонів) православ‘я об’єктивно не змогло
сформувати єдиний адміністративний центр, а тому існує у формі
децентралізованої асоціації диптихіальних та позадиптихіальних Церков.
Можливість варіативного канонічного розвитку призвело також до
поступового відсторонення віруючих від впливу на розвиток конфесії, що
одним із наслідків мало розрив між приписами віри і реальною життєвою
практикою. Тому запропонована православ’ям модель «церковного життя» й
нині сприймається віруючими як недосяжний ідеал, згідно якого ніхто не
живе і жити не зможе.

Втрата православ‘ям вселенськості (а, отже, єдиного богословського
центру), сприяла швидкому “закостенінню” конфесії, перш за все у сфері
богослов’я, а також набуттю церковним життям рис самодостатності й
самоцінності. Тому лише ті Церкви, які не зупинилися на візантійському
досвіді і творчо розвинули взяті за взірець державно-церковні відносини
(Румунська, Болгарська, Українська та ін.), змогли зберегти творчий
потенціал православ’я. Механічне ж перенесення візантійського досвіду
(Московська, Грецька, Сербська Церкви) призвело (і призводить) до
поступового саморуйнування православних Церков перш за все як релігійних
інституцій, перетворення їх в елемент державно-бюрократичної системи.

Сформована у православ‘ї вісь «Константинополь-Москва» негативно
вплинула і продовжує впливати на інституційний розвиток конфесії.
Протистояння цих мега-центрів практично загальмувало будь-які спроби
канонічного розвитку конфесії (зокрема намагання ієрархів
Константинопольського патріархату скликати Всеправославний Собор у
статусі Вселенського), призвело до фактичного нехтування в церковній
практиці канонами заради вирішення політичних чи економічних проблем.

В роботі також зазначено, що перспектива подальшого розвитку православ’я
у світі залежатиме як від характеру богословських і практичних
відповідей конфесії на виклики сучасного глобалізованого і постмодерного
суспільства, так і від віднайдення (і прийняття всіма Церквами) чітких
критеріїв участі конфесії у вирішенні сучасних проблем. Інакше конфесія
може назавжди втратити моральний імператив повсякденної життєдіяльності
своїх вірних, без чого її перспектива через два-три покоління виглядає
примарною.

Основні положення і висновки дисертації викладено у таких публікаціях:

Монографії:

Саган О.Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К.:
Світ Знань, 2004. – 910 с. (50,2 д.а.)

Саган О.Н. Національні прояви православ’я: український аспект. – К.:
Світ Знань, 2001. – 255 с. (10,8 д.а.)

Статті у періодичних виданнях та збірниках праць:

Саган О.Н. Українське православ’я: історіософське осмислення феномену //
Українське релігієзнавство. – 1996. – № 1. – С. 8-17. (0,5 д.а.)

Саган О.Н. Вселенське православ’я через призму статистики // Українське
релігієзнавство.- 1996. – № 4. – С. 39-48. (0,5 д.а.)

Саган О.Н., Колодний А.М. Конфесії України у цифровому вимірі //
Українське релігієзнавство.– К., 1997. – № 5.– С. 64-68. (0,25 д.а.)

Саган О.Н. Етноконфесійна специфіка релігійності в Україні // Українське
релігієзнавство. – К., 1999. – № 12.– С. 94-105. (0,7 д.а.)

Саган О.Н., Колодний А.М. Карта релігій України // Українське
релігієзнавство. – К., 2000. – № 18.– С. 97-99. (0,1 д.а.)

Саган О.Н. Православ’я довоєнної України (1921-1939 рр.): основні
тенденції розвитку // Українське релігієзнавство. – К., 2001.– № 19.– С.
44-54. (0,6 д.а.)

Саган О.Н. Основні тенденції розвитку Православної церкви післявоєнної
України (1945-1988 рр.) // Українське релігієзнавство. – К., 2001.– №
20.– С. 82-94. (0,8 д.а.)

Саган О.Н. Дві сім’ї православних церков: чи можливе об’єднання? //
Українське релігієзнавство. – К., 2002. – № 21.– С. 88-97. (0,5 д.а.)

Саган О.Н. Соціальна доктрина православ’я: чи буде два кроки назад? //
Українське релігієзнавство. – К., 2002. – № 23.– С. 14-24. (0,7 д.а.)

Саган О.Н. Православ‘я й іслам: до проблеми богословського діалогу //
Українське релігієзнавство. – 2004. – № 3-4 (31-32). – С. 196-202 (0,6
д.а.)

Саган О.Н. Православна ортодоксія в світі релігійного постмодернізму
(досвід православ’я в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ століть) //
Українське релігієзнавство. – 2004. – № 5-6 (33-34).– С. 58-67. (1 д.а.)

Саган О.Н. Релігія як чинник політичного життя суспільства // Релігійна
свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. – К.,
1998. – № 2. – С. 11-19. (0,8 д.а.)

Саган О.Н. Держава і Церква – основні моделі взаємодії // Релігійна
свобода: природа, правові і державні гарантії. – К., 1999.– № 3. –
С.45-49. (0,4 д.а.)

Саган О.Н. Домінуючі концепції розвитку православ’я в Україні (90-ті
роки ХХ ст. – поч. ХХІ ст.) // Релігійна свобода. – 2003.– № 7. – С.
83-91. (1,0 д.а.)

Саган О.Н. Православне розуміння екуменізму // Релігійна свобода. – К.,
2004. – № 8. – С. 72-79. (0,6 д.а.)

Саган О.Н. Македонська православна церква – 17 ст. боротьби за визнання
// Людина і світ. – 1996. – № 11-13. (0,4 д.а.)

Саган О.Н. Нескликаний Собор // Людина і світ. – 2003. – № 2. – С.41-47.
(0,6 д.а.)

Саган О.Н. Самобутність розвитку, основні риси українського православ’я
// Історія релігій в Україні в 10-ти томах. – Т.2. Українське
православ’я. – К., 1997. — С 320-345. (1,4 д.а.)

Sagan O.N. Orthodoxy in Ukraine: Twelve Years of Transformation
(1990-2002) // Religions, churches and the scientific studies of
religion: Poland and Ukraine. Edited by Irena Borowik.– Krakow: Nomos,
2003.– S. 9-28. (1,2 д.а.)

Саган О.Н. Українське православ’я: історіософське осмислення феномену //
Віра і культура (Канада). – 1996. — № 10. (0,5 д.а.)

Саган О.Н. Православне сектантство в Україні // Відомості. – Лондон. –
2001. – Ч. 2 (306). – С. 43-47. (0,4 д.а.)

Саган О.Н., Филипович Л.О. Релігійна ситуація в Україні: стан і головні
проблеми першого півріччя 2004 р. // Людина і світ. – 2004. – № 9. – С.
2-12. (1,5 д.а.)

Саган О.Н., Пащенко В.О. Православна церква в Україні (1921-1945 рр.) //
Історія релігій в Україні. У 10-ти томах. – Т.3. – К., 1999. – С.
394-443. (3,1 д.а.)

Саган О.Н. Православ‘я в Україні у другій половині 90-х років ХХ ст. //
Історія релігій в Україні. У 10-ти томах. – Т.10. – К., 1999. – С.
118-141. (1,35 д.а.)

Саган О.Н. Православ’я в Україні (друга половина 90-х років ХХ ст. –
початок ХХІ ст.) // Український альманах 2003 р. – Варшава: Об’єднання
українців у Польщі, 2003. – С. 123-140. (1,4 д.а.)

Саган О.Н., Головащенко С.І. Православ’я в контексті культури України
XVIІ століття // Історія релігій в Україні в 10-ти томах. – Т.2.
Українське православ’я. – К., 1997. – С. 345-360. (0,9 д.а.)

Саган О.Н., Пащенко В.О. Православна церква в Україні (1945 — 80-ті рр.
ХХ ст.) // Історія релігій в Україні. У 10-ти томах. – Т.3. – К., 1999.–
С. 444-465. (1,4 д.а.)

Саган О.Н. Сектантський рух в Україні XVIІ — ХІХ століть // Історія
релігій в Україні. У 10-ти томах.– Т.3. – К., 1999.– С. 466-482. (0,9
д.а.)

Саган О.Н. Розвиток релігійних течій православного коріння у ХХ ст. //
Історія релігій в Україні. У 10-ти томах.– Т.3. – К., 1999.– С. 483-495.
(0,7 д.а.)

Саган О.Н. Місце релігії в системі загальнолюдських цінностей // Влада і
Церква в Україні (перша половина ХХ століття).– Полтава, 2000. – С.
5-54. (2,5 д.а.)

Саган О.Н. Українське православ’я – самобутнє явище християнського світу
// Український богослов. – 1999. – №1. – С. 122-144. (2,0 д.а.)

Саган О.Н. Православне богослов’я: суть і шляхи соціалізації //
Православ’я-наука-суспільство: проблеми взаємодії. – Черкаси, 2004. –
С.156-160. (0,4 д.а.)

Саган О.Н. Основні проблеми європейського розвитку православ’я //
Християнство: контекст світової історії та культури. – К., 2000. –
С.41-44. (0,25 д.а.)

Саган О.Н. Культурою долати безкультур’я (Нинішня криза православ’я в
Україні і уроки П.Могили) // Віче. – 1996. – № 11. – С. 141-144.

Саган О.Н. Автокефалія. Між політикою і молитвою // Віче. – 1995. – №
10.– С.113-128. (1,0 д.а.)

Розділи і параграфи у підручниках:

Саган О.Н. Конфесії православного коріння тоталітарної доби // Історія
релігії в Україні. – К., 1999. – С. 554-570. (0,9 д.а.)

Саган О.Н. Православне сектантство в Україні // Історія релігії в
Україні. – К., 1999. – С. 302-326. (1,4 д.а.)

Саган О.Н. Православна церква в Україні (1917-1939 рр.) // Історія
релігії в Україні. – К., 1999.- С. 497-513. (1,15 д.а.)

Саган О.Н. Післявоєнний розвиток православ’я в Україні (1945-1990 рр.)
// Історія релігії в Україні. – К., 1999.- С. 535-553. (1,1 д.а.)

Саган О.Н. Політологія релігії // Академічне релігієзнавство. – К.,
2000. – Тема 21. – §§ 1-5.– С. 581-603. (1,6 д.а.)

Саган О.Н., Климов В.В. Державно-церковні відносини в Україні //
Академічне релігієзнавство. – К., 2000. – Тема 21. – § 6. – С. 603-615.

Саган О.Н., Закович М.М. Культова особливість як основа конфесійної
диференціації // Академічне релігієзнавство. – К., 2000.– Тема 8.- §5. –
С. 269-276. (0,4 д.а.)

Саган О.Н. Політика і релігія // Політологія. Підручник. – К.: Академія,
2001.– С. 358-373. (1 д.а.)

Анотації

Саган Олександр Назарович. Православ‘я в його інституційному розвитку:
історіософський аналіз. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за
спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство.

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії наук
України, Київ, 2004.

Дисертація є цілісним релігієзнавчим історіософським дослідженням, в
якому вперше у вітчизняному релігієзнавстві здійснено комплексний аналіз
особливостей інституційного виокремлення й розвитку православ‘я як
християнської конфесії, причини його кризового стану і можливих
трансформацій консервативності та самостійності.

Ключові слова: православ‘я, періодизація православ‘я, православна
доґматика, канони, етноконфесійний синкретизм, національна Церква,
геоцерковність, екуменізм, соціальна доктрина, Вселенський Собор.

Саган Александр Назарович. Православие в его институционном развитии:
историософский анализ. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора философских наук по
специальности 09.00.11 – религиоведение.

Институт философии имени Г.С.Сковороды Национальной Академии наук
Украины, Киев, 2004.

Диссертация является целостным религиоведческим историософским
исследованием, в котором впервые в украинском религиоведении осуществлён
комплексный анализ особенностей институционного выделения и развития
православия как самостоятельного течения христианства, причины его
кризисного состояния и возможных трансформаций характерных для конфессии
консервативности и обособленности.

Главная проблема, которая исследована в диссертации – это обнаружение
тех функциональных факторов, которые влияют на институционное развитие
(трансформацию) православия в пространственно-временном измерении и
позволяют прогнозировать направления возможных изменений конфессии как
структурированного христианского феномена.

Утверждается, что нынешняя форма существования конфессии как федерации
независимых православных Церквей есть закономерным итогом остановки
догматическо-канонического развития Восточного христианства на этапе
незавершённости формирования границ ортодоксии и формирования
окончательных моносемантических определений в вероучительной плоскости.
Такая остановка сместила акценты в ведущих факторах институционного
развития православия с догматическо-канонических на этнополитические.

Проведенный анализ позволяет также сделать общий вывод, что в условиях
отсутствия единой и чёткой богословской базы (унификации канонов)
православие с объективных причин не смогло сформулировать единый
административный центр, что стало одной из главных причин существования
конфессии в форме децентрализованной ассоциации диптихиальных и
внедиптихиальных Церквей. Возможность такого поливариантного
канонического развития стало одной из причин отстранения верующих от
влияния на развитие православия, что со временем имело своим следствием
разрыв между постулатами веры и реальной жизненной практикой. Поэтому
предложенная православием модель «церковной жизни» в нынешнее время
воспринимается верующими как недостижимый идеал, согласно которому никто
не живёт и жить не может, что не может не отразится на институционном
развитии конфесии.

Утверждается, что перспектива дальнейшего развития православия в мире
зависит как от характера богословских и практических ответов конфессии
на вызовы современного глобализованного и постмодерного общества, так и
от отыскания (и принятия всеми Церквями) чётких критериев участия
конфессии в решении социальных проблем. В противном случае конфессия
может навсегда потерять моральный императив ежедневной жизнедеятельности
своих парафиян, без чего её перспектива через два-три поколения выглядит
иллюзорной.

Ключевые слова: православие, периодизация православия, православная
догматика, каноны, национальная Церковь, этноконфессиональный
синкретизм, геоцерковность, экуменизм, социальная доктрина, Вселенский
Собор.

Sagan Oleksandr Nazarowicz. Orthodoxy and its institutional development:
historiosophical analysis. – Manuscript.

Thesis on the competition of a scientific degree of the Doctor of
Philosophical Sciences by Speciality 09.00.11 — Religious Studies.

G.S.Skovoroda Philosophy Institute of the Ukrainian National Academy of
Sciences (Religious Studies Department), Kyiv, 2004.

The thesis is complete historiosophical religious studies’ research.
For the first time in Ukrainian Religious Studies there is a
comprehensive analysis of peculiarities of Orthodoxy institutional
separation and development, its crisis and probable transformations of
conservatism and independence.

Key words: Orthodoxy, periodization of Orthodoxy, orthodox dogmatic,
canon, Ethnoreligious syncretism, National Church, “The Third Roma”,
oecumenical council, ecumenism, social doctrine.

Підписано до друку 21.12.2004 р. Формат 60х90/16

Ум. друк. арк. 1,9. Обл.-вид. арк. 2,0

Наклад 110 прим. Зам. № 175

«АВТОРЕФЕРАТ»

01034, м.Київ, пров. Георгіївський, 2, оф. 29

т. 578-04-14, 294-71-27

PAGE 1

Похожие записи