.

Екологічна криза як чинник трансформації соціоприродної системи (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2733
Скачать документ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГОНЧАРЕНКО Марина Михайлівна

УДК: 316.422:504.03

Екологічна криза як чинник трансформації соціоприродної системи

(соціально-філософський аналіз)

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук

філософського факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка.

Науковий керівник –

доктор філософських наук, професор,

академік НАН України

ГУБЕРСЬКИЙ Леонід Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

проректор, директор Інституту міжнародних відносин,

завідувач кафедри філософії гуманітарних наук.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

КРИСАЧЕНКО Валентин Семенович,

Національний інститут стратегічних досліджень

при Президентові України,

завідувач відділу етнополітики;

кандидат філософських наук

САМЧУК Зореслав Федорович,

Інститут вищої освіти АПН України,

провідний науковий співробітник.

Провідна установа – Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, кафедра філософії,

Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “28” листопада 2005 р. о 14.00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17

у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий “ 28 “жовтня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розв’язання екологічних проблем, пошук
оптимальної стратегії розвитку системи “суспільство-природа”, досягнення
гармонізації відносин між її основними елементами привертають увагу як
науковців, так і численних міжнародних організацій. Це пов’язано із
зростаючою небезпекою руйнування підвалин життя людини в умовах
екологічної кризи. Здійснюючи масштабні перетворення біосфери, людина
перетворює умови власного існування в сучасному світі у життєво
небезпечні, ризиковані, нестабільні та проблематичні. За таких обставин
виникає потреба в напрацюванні нових теоретичних, методологічних та
соціально – філософських засобів аналізу сучасної екологічної кризи.
Глибоке осмислення її сутності, особливостей динаміки та впливу на
розвиток екосистем та суспільства дає змогу осягнути проблему в цілому.

Основну ідею даного дослідження можна сформулювати таким чином:
екологічна криза поглибилася настільки, що починає видозмінювати
водночас і людське суспільство, і середовище проживання, тобто постає
трансформуючим чинником усієї соціоприродної системи. Тому звернення до
феномена сучасної екологічної кризи у розвитку глобальної соціоприродної
системи в контексті постіндустріальних зрушень у соціумі зумовлене,
передовсім, практичною необхідністю відвернення загрози самознищення
людства.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці видатних
філософів і природознавців. Зокрема, це праці представників Римського
клубу – Д.Медоуза, Дж.Форрестера, Е.Пестеля, Е.Ласло, А.Печчеї,
Б.Гаврилишина (осмислення екологічної проблеми як глобальної,
прогнозування поведінки екологічних систем, глобальної моделі розвитку
людства і природи в їх єдності); Б.Коммонера (екологічні закони
взаємодії суспільства і природних систем); Ю.Одум (суттєві ознаки
сучасної екологічної ситуації та її кризового стану); Р.Уіттекера
(закономірності існування екосистем); М.Харруела (екологічні наслідки
ядерної війни); А.Гора, Г.Коля, Ф.Міттерана (політичні аспекти
розв’язання екологічних проблем); Р.Фоулі (екологічні аспекти еволюції
людини); Л.Моргана, Е.Тейлора, Г.Спенсера, О.Шпенглера, А.Тойнбі
(антропологічна концепція дослідження різноманітних культур, традицій,
цінностей людських спільнот).

Докладно проблема екологічної культури висвітлена у працях сучасних
українських і російських філософів та науковців: В.Вернадський
(концепція біосфери-ноосфери); І.Пригожин, І.Стенгерс, Е.Янч,
Р.Карпінська, В.Лук’янець, А.Назаретян, С.Родін (осмислення
синергетичного підходу до вивчення коеволюційного розвитку системи
“суспільство-природа”); М.Бутико, П.Водоп’янов, Е.Гірусов, Ф.Гіренок,
І.Добронравова, І.Круть, В.Лось, М.Мойсеєв, В.Кутирьова (осмислення
суттєвих ознак сучасної екологічної ситуації як кризової, проблема
збереження природи, управління екологічною ситуацією як раціональне
природокористування); Г.Бачинський, М.Голубець, А.Гродзинський,
В.Горшков, В.Зубаков, М.Реймерс, К.Ребане (розгляд природи і суспільства
як єдиної соціоекосистеми і наукове дослідження загальних принципів її
функціонування); Л.Гумільов, П.Сорокін (цивілізаційна концепція
організації людства в цілому та взаємодія з природним середовищем);
В.Андрущенко, Л.Губерський, Ф.Канак, М.Кисельов, В.Крисаченко,
А.Горєлова, І.Огородник, Л.Василенко, Р.Карпінська, С.Мороз, З.Самчук,
Л.Сидоренко (роль природного довкілля у самовизначенні людини,
особистісному і національному, у формуванні екологічної культури
особистості, проблеми екологічної безпеки).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження виконувалось в межах Комплексної наукової програми
Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові
проблеми державотворення України” № 01БФ041 “Філософська та
політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є
соціально-філософський аналіз феномена екологічної кризи як чинника
трансформації соціоприродної системи.

Поставлена мета зумовила необхідність розв’язання таких дослідницьких
завдань:

здійснити експлікацію понять “криза” та “екологічна криза” в семантичній
площині та визначити основні тенденції їх репрезентацій у дослідницькій
практиці;

дослідити основні історичні етапи розгортання екологічних криз (від
локальних до глобальної) у коеволюційному розвитку суспільства та
природи, виявити їх особливості як трансформуючого чинника
соціоприродної системи;

визначити особливості динаміки екологічної кризи у структурі глобальних
проблем сучасності та засади управління екологічною ситуацією;

окреслити шляхи й напрямки формування екологічної культури в системі
заходів цілеспрямованого впливу суспільства на природу з метою
мінімізації екологічних небезпек.

Об’єктом дослідження є екологічна криза, розглянута в аспекті її
виявлення в системі “суспільство-природа”.

Предметом дослідження є механізм виникнення та впливу на людину
екологічної кризи, її трансформативність та особливості проявів в
сучасному суспільстві.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять праці
вітчизняних та зарубіжних філософів, фахівців у галузі екології та
філософії: В. Андрущенка, Г. Бачинського, В. Вернадського, Л.
Губерського, І.Добронравової, М. Кисельова, Б. Коммонера, В. Крисаченка,
М. Михальченка, М. Мойсеєва, О.Одума, А. Печчеї, І. Пригожина, Л.
Сидоренко, В. Толстоухова, В. Хеслє, М.Хилька.

Праці цих та інших представників як світової, так і вітчизняної
філософської думки, в яких розглядається проблематика екологічних
наслідків та їх вплив на соціоекосистеми, уможливили з’ясування та
проведення системного аналізу основних динамічних, структурних і
функціональних характеристик сучасної екологічної кризи як чинника
трансформації соціоприродних систем.

Головним методологічним інструментарієм дисертації є фундаментальні
дослідницькі засади наукового аналізу – принципи об’єктивності,
системності, цілісності, розвитку, єдності історичного та логічного,
синергетичний підхід. Для більш поглибленого розуміння особливостей
феномена екологічної кризи, її трансформативних чинників у
соціоприродній системі використовуються методи антропологічної редукції
та компаративістики.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні
здійснено соціально-філософський аналіз феномена екологічної кризи як
чинника трансформації глобальної соціоприродної системи.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких теоретичних
положеннях:

– доведено, що осмислення понять “криза” та “екологічна криза”
уможливлюється не лише в аспекті статики, але й у формах, які
стверджують прояви їх процесуальності, що виявляються завдяки
дослідженню правомірності та доцільності традиційної типологізації
екологічних криз на антропогенні та зумовлені природними чинниками.
Визначено, що основна тенденція репрезентацій цих понять у дослідницькій
практиці є певним зрізом предмета сучасної екології, де феномен
екологічної кризи постає як філософсько-світоглядна проблема;

– визначено, що аналіз еволюціоністської, пасіонарно-детерміністської,
ноосферної та синергетичної пізнавальних моделей в осмисленні кризових
явищ у коеволюційному розвитку системи “суспільство-природа” є
підґрунтям для ствердження як пріоритетної моделі – синергетичної,
оскільки її методологічною основою є концепція глобальної еволюції, що
об’єднує ідеї системного та еволюційного підходів;

– виявлено основні трансформуючі чинники саморозвитку та самоорганізації
екологічної кризи, що визначаються як єдність двох тенденцій, –
зростання масштабів флуктуаційного впливу людини на природу і стихійного
нарощування ентропії, які ведуть до дисгармонії між головними
компонентами системи “суспільство-природа”. Означено, що сучасний стан
соціоприродної системи постає трансформованим життєвим довкіллям, де
стохастичні зміни посилюють нелінійний характер її розвитку, виступаючи
найефективнішим чинником її подальшої трансформації;

– розкрито, що у структурі глобальних проблем людства екологічна криза є
не тільки самочинним проявом розгортання суперечностей сучасного світу,
а й постає як криза сцієнтизму, криза базового смислу всієї
індустріальної цивілізації, яка перетворює та трансформує світ.
Одночасно доведено, що саме екологічна криза є основним фактором, який
здатний цілеспрямовано інтегрувати окремі природно-соціально роз’єднані
елементи сучасного світу, поєднати їх у намаганні віднайти заходи
уникнення знищення земної цивілізації;

– показано, що в контексті перетворення локальних екофільних цінностей
на універсальні цінності всього людства за умови прояву сучасної
екологічної кризи на глобальному рівні, домінування в ієрархії моральних
цінностей людини пріоритетів духовної мотивації має бути підкріплено
системою політико-правових цінностей, що в свою чергу потребує переходу
від етапу декларацій до розробки реальних механізмів політико-правового
регулювання.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне
значення одержаних результатів дослідження визначається його новизною та
тими положеннями, які конкретизують новизну. Теоретичний здобуток
полягає в здійсненні докладного аналізу поняття “екологічна криза” та
утвердження його в якості визначального розуміння як чинника
трансформації соціоприродної системи. Привертається увага до
запропонованої автором методології розкриття теми дослідження (предмет –
його трансформативність – особливості осмислення).

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його в
якості концептуальних основ при розробці програм державної політики та в
процесі підготовки проектів законодавчих актів України з екологічних
проблем.

Результати дослідження можуть бути використані у навчальних програмах і
курсах з підготовки фахівців у галузі екології, при підготовці лекцій та
семінарських занять з філософії екології, культурології, соціальної
філософії та інших філософських дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою
автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі
власних результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки
дисертаційної роботи обговорювались на науково-теоретичних семінарах
кафедри філософії гуманітарних наук філософського факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, а також були
оприлюднені на міжнародних наукових конференціях: “Дні науки” (Київ,
квітень 2002 р.); “Філософія та історія філософії” (Київ, травень 2003
р.); “Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських,
політологічних і релігієзнавчих досліджень” (Київ, квітень 2004 р).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені
автором у 5 публікаціях, з яких статей у наукових фахових виданнях – 4.

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленою метою та завданнями
дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів,
висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг роботи складає
181 сторінку, список використаної літератури містить 212 найменувань на
16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується
джерельна база та ступінь дослідження проблеми, визначаються об’єкт,
предмет, мета і завдання дослідження, формуються елементи наукової
новизни положень, які виносяться на захист, окреслюється теоретичне та
практичне значення роботи, а також дані щодо апробації та публікації
результатів дослідження.

У першому розділі – “Світоглядно-методологічні засади дослідження
екологічної кризи” – з’ясовується сутність екологічної кризи, її
структурованість та найбільш оптимальні класифікації; на підставі
принципу коеволюції розкриваються особливості функціонування екологічної
кризи, проаналізовані основні пізнавальні моделі в дослідженні проблеми
коеволюційного розвитку соціоприродної системи.

Підрозділ 1.1. “Поняття “екологічна криза”: зміст, структура,
класифікація” присвячений докладному аналізу об’єкта дисертаційного
дослідження. З’ясування поняття “екологічна криза” розпочинається з
виявлення змісту його родового терміну “криза”. Загальноприйняте
розуміння кризи як вирішального, переломного моменту, упродовж якого
відбувається перехід одного якісного стану в інший, потребує більш
ретельної структуралізації та осмислення. Насамперед, доцільним є
виділення в понятті “криза” у якості складових позитивних змін та
руйнівних, які і вказують на властиву їй трансформативність. При цьому
зауважується про багатоаспектність цього поняття, а відтак і на
недопустимість обмежувати його зміст лише антропологічним виміром. В
якості визначальних характеристик поняття “криза” визначаються такі як
процесуальність та аксіологічність.

Зазначається, що поняття “криза” є змістовно спорідненим з поняттям
“проблема”. При цьому будь-яка криза породжує проблему, з іншого боку, –
наявність проблеми уможливлює кризу. Подібна теза є методологічним
орієнтиром соціально-філософського дослідження екологічної кризи. В
такому ракурсі екокриза постає як момент випробовування системи, який
здійснюється в ході адекватного розв’язання проблем, спричинених
довкіллям.

Автор акцентує увагу на правомірності та доцільності традиційної
типологізації та класифікації екологічних криз (М.Реймерс,
В.Крисаченко), де чітко виявляється процесуальність екологічної кризи та
трансформативність, чинники якої знаходять свій прояв у порушенні умов і
впливів у природному довкіллі, що призводить до руйнування
самоорганізуючих систем природи і суспільства. Сучасне розуміння їх
взаємодії чітко вирізняє соціально- антропологічні аспекти екології, їх
прояви у соціоекосистемах різних рівнів. Також з’ясовується сутність
екологічної кризи, яка визначається потенційною небезпекою довкілля та
за певних умов стає реальністю і є трансформацією життєвоважливих для
системи параметрів її функціонування.

У розділі визначається, що сам факт появи сучасної екологічної кризи
свідчить про наявну суперечність між прогресом людської цивілізації та
розвитком природи і виявляє себе як суспільний конфлікт, що провокує
підвищення екологічних ризиків суб’єктами діяльності, зростанням
кількості споживачів та їхніх споживацьких запитів при обмеженості
буферної ємності життєвого середовища. Тому оцінка становища, в якому
опинилось людство, шляхи пошуку виходу із кризи є актуальними для
сучасної філософії виживання, яка вимагає осмисленої стратегії розвитку
земної цивілізації.

У підрозділі 1.2. “Системний та еволюційний підходи у визначенні
соціоприродних суперечностей”, автором констатується, насамперед,
необхідність системного підходу щодо проблеми взаємодії суспільства і
природи, який, у свою чергу, полягає у виявленні як системотворчих
факторів так і у проведенні аналізу багаторівневої структури цієї
взаємодії. При цьому проблема взаємодії суспільства і природи
адекватного осмислення набуває лише при розгляді їх спільної еволюції,
тобто коеволюції.

Автор зауважує, що принцип коеволюції по суті і є наслідком такої з
визначальних характеристик глобальної соціоприродної системи як
біосоціальність. В методологічному відношенні принцип коеволюції
дозволяє враховувати кореляцію основних еволютивних компонентів системи
“суспільство-природа”, де кожен з елементів еволюції (біос чи соціум)
може бути зрозумілим лише в контексті їх взаємодії. Крім того,
коеволюційний підхід зміщує акцент у пізнавальному процесі з вивчення
структури і стану об’єктів на відносини між ними, на узгодження
еволюційних змін, що, в свою чергу, дозволяє перейти від дослідження їх
сутності до розгляду їх існування.

Аналізуються найбільш показі моделі у дослідженні коеволюційного
розвитку суспільства і природи – еволюційна пізнавальна модель (Ж.
Ламарк, В.Гумбольд, Ч.Дарвін, Т.Гекслі, Е.Зюсс, Е.Геккель, П.Кропоткін,
А.Подолинський), пасіонарно-детерміністська (Л.Гумільов), ноосферна
(Тейяр де Шарден, Вернадський), синергетична пізнавальна модель, яка, на
думку автора, є найефективнішою в осмисленні коеволюційного розвитку
суспільства і природи та вияву їх суперечностей. Філософське осягнення
методологічного статусу синергетики здійснено в роботах
І.Пригожина, Г.Хакена,

С. Курдюмова, І. Добронравовї, М.Кузьміна, В.Лук’янця, Е.Янча. Ця
модель, з одного боку, широко послуговується понятійним апаратом і
концептуальними структурами попередніх моделей, з іншого – доповнює їх
новими принципами: відкритості, нелінійності, незворотності, холізму,
динамізму, випадковості як конструктивного чинника еволюції, діалогу
людини з природою. Універсальність синергетичних принципів дозволяє
враховувати закономірності всесвіту – спонтанне виникнення нових
структур з наступною їх самоорганізацією.

В контексті синергетичного підходу складові соціоприродної системи
розглядаються також як складні підсистеми, що наділені здатністю до
саморозвитку. Зокрема природа визначається як складна, нелінійна
система, стан квазірівноваги якої залежить від багатьох параметрів,
кожен з яких може допускати біфуркаційні значення. Суспільство
розглядається як складна нерівновагова система особливого типу,
стійкість якої забезпечується штучною опосередкованістю зовнішніх та
внутрішніх відносин. Існування соціуму при цьому пов’язане з неминучими
руйнаціями довкілля і з антропогенними кризами. При цьому зважимо на
особливості зовнішнього і внутрішнього середовища цієї системи. Зовнішнє
середовище визначається тим впливом на природу, який локалізується в
просторі. В свою чергу, внутрішнє середовище включає в себе антропогенне
навантаження, актуалізоване в результаті господарської діяльності
людини.

Можливим в контексті синергетики є й структурно-компонентний аналіз
соціоприродної системи. Глобальна система “суспільство-природа” є
найскладнішою ієрархічною системою, що складається з двох підсистем
різних рівнів. Підсистема нижчого рівня (природа) складається з
абіотичної, біокосної та біотичної складових. Підсистема вищого рівня –
суспільство – поєднує економічну, соціальну, політичну, духовну
складові. Ці підсистеми, в свою чергу, теж складаються з більш дрібних
компонентів. Цілісність глобальної соціоприродної системи забезпечується
цілеспрямованим розвитком підсистем, при цьому внутрішня цілісність
полягає в адаптаційному характері тих зв’язків, які формують як природу
так і таку характерну її рису як саморегулювання. Здатність до
саморегулювання припускає наявність у системі “суспільство-природа”
криз, що є свідченням збоїв у підсистемі керування та дозволяє зробити
висновок, що розгортання соціоприродних суперечностей у соціоприродній
системі пояснюється незбалансованістю, несинхронністю розвитку її
підсистем, зокрема появою в них небажаних деструктивних змін, які ми
визначаємо як екологічну кризу. Результатом такої неузгодженості в діях
елементів системи є руйнування усієї глобальної системи.

Зазначено, що з позиції синергетики уможливлюється і
структурно-функціональний аналіз соціоприродної системи і, як наслідок,
актуалізуються і відповідні стратегії, орієнтовані на оптимізацію
взаємодії складових цієї системи, основою чого є взаємозалежність
еволюційної динаміки на всіх рівнях розвитку матерії.

Автором визначено, що методологія синергетичного підходу надає
можливості дослідити соціоприродні суперечності у коеволюційному
розвитку суспільства та природи на єдиних концептуальних засадах.
Система “суспільство-природа” розглядається тут як надскладна, суттєво
нелінійна система, в межах якої кризи кваліфікуються іманентними і є
необхідною умовою її розвитку. В основі механізму коеволюції цієї
системи лежить складна взаємодія двох протилежних начал: гармонії як
стабілізуючого початку (еволюційний етап розвитку) та кризи як
дисипативного, руйнівного початку, який надає можливості породження
нових структур і шляхів розвитку (біфуркаційний етап розвитку).

Другий розділ – “Сучасна екологічна криза: витоки й оцінки стану” –

присвячений аналізу характерних рис окремих етапів розвитку коеволюції
соціоприродної системи та особливостей протікання процесів
самоорганізації глобальної системи на сучасному етапі її розвитку.

Підрозділ 2.1. “Особливості трансформації екологічних криз в системі
“суспільство-природа” присвячений ретроспективному розгляду
трансформативних процесів у коеволюційному розвитку складових
соціоприродної системи. З метою всебічного аналізу характерних рис
сучасного стану глобальної соціоприродної системи дисертант аналізує
попередні етапи взаємодії складових цієї системи від “адаптаційного” до
сучасного –“постіндустріального”.

Зазначається, що початковий етап взаємодії природи і людини
(адаптаційний) характеризується його обмеженістю біологічним обміном
речовин; поступовим перетворенням людини у домінантний вид біосфери, що
призвело до посилення антропогенного впливу на довкілля; стійкістю
природних екосистем; наявністю компонентних (видових) екокриз, за яких
рівновага в екосистемах залишалася непорушеною. Втім вже біогенний
період в результаті так званої верхньопалеолітичної глобальної кризи
людство перебувало на порозі самознищення. Перехід до землеробства,
відомий в науці як неолітична революція, виявився виходом людства з
критичної ситуації.

Наслідки неолітичної революції започаткували техногенний етап розвитку
коеволюції соціоприродної системи. При цьому правомірним є виділення в
структурі цього етапу двох періодів: аграрного та індустріального.
Аграрний етап характеризується цілеспрямованим виробленням життєвих
ресурсів; створенням штучних агроценозів; формуванням утилітарного
ставлення до природи; наявністю локальних криз (де деградують цілі
екосистеми). Загалом внесені суспільством флуктуації зумовили зміну
природних процесів та циклів, чим і порушили її екологічну рівновагу.
Природа, в свою чергу, відповіла зворотним негативним впливом на
суспільство (для прикладу, деградовані антропогенні ландшафти).
Дестабілізація соціоприродної системи спричинила відповідне напруження і
пошук нових форм адаптації до довкілля.

Індустріальний етап уможливлюється, насамперед, в результаті
диференціації праці, що привів до появи міст, де починає розвиватись
промислове виробництво. Для нього характерним стають створення штучної
абіотичної реальності і її включення в колообіг природних речовин;
селективний антропогенний тиск на природу; наявність тотальних екокриз,
які привели до зникнення цілих біогеоценозів і порушення цілісності
соціоприродної системи, спричиняють подальше глобальне зрушення в
системі “суспільство-природа”.

Зрештою, сучасний етап – (постіндустріальний) характеризується
поступовим зростанням впливу на біосистему “другої природи”,
акумуляційним ефектом негативних наслідків людської діяльності,
надмірним тиском сучасних флуктуацій, що спричинили втрату стійкості
біоти. Зовнішня природа перетворилася у сировинний блок системи, а
внутрішня природа, тобто біологічна основа людського організму зазнає
виснаження і вичерпання своїх захисних функцій. В результаті
невідповідності складових системи спостерігається постійне збільшення
обсягу штучного середовища у довкілля, знижуються біологічні механізми
адаптації людини; культура тяжіє до технокультури, завдаючи тим самим
збитки духовності людини. Супроводжує цей дисбаланс факт залежності
багатьох життєвих функцій сучасної людини від технічних засобів.
Зазначається, що специфіка сучасного етапу розвитку системи
“суспільство-природа” знаходилися в центрі уваги дослідників Римського
клубу (Дж.Форрестера, Д.Медоуза, М.Месаровича, Е.Пестеля, А.Печчеї),
особливості розвитку техногенної цивілізації у фундаментальних розробках
К.Лоренца, Й.Масуди, А.Тойнбі, О.Тоффлера, О.Шпенглера та інших.
Проблеми самоорганізації та перспективи подальшої еволюції системи
“суспільство – природа” у роботах І.Пригожина, І.Стенгерс, Г.Хакена,
Р.Карпінської, В.Крисаченка, М.Кисельова, Л.Сидоренко, В.Лук’янця,
М.Мойсеєва, А.Назаретяна, В.Данилова – Даніл’яна.

Відзначається, що характерною рисою сучасного етапу розвитку
соціоприродної системи є скорочення розмаїтості біоти і збільшення
“штучності” соціуму, що веде до істотної трансформації її структурних та
функціональних характеристик, тобто до появи нових системних якостей та
станів. В свою чергу, це сприяє появі проблеми наслідків зростаючої
складності соціоприродної системи. Ускладнення та виникнення
неузгодженості між її елементами підвищує вірогідність різного роду
флуктуацій й відповідно, росту ентропії, що абсолютизує роль
випадковості.

ph

:

®

Z\^?O

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020