ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВАСКОВСЬКИЙ РОСТИСЛАВ ЮРІЙОВИЧ
940.5 «1918/1919» (477)
Діяльність Директорії УНР
(листопад 1918 р. – квітень 1919 р.)
07.00.01 – Історія України
Автореферат дисертації
на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Дніпропетровськ – 1999
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі російської історії Дніпропетровського
державного університету
Науковий керівник: Доктор історичних наук, професор
Іваненко Валентин Васильович,
Дніпропетровський державний університет,
завідуючий кафедрою російської історії
Офіційні опоненти: Доктор історичних наук, професор
Солдатенко Валерій Федорович,
Інститут політичних і етнонаціональних
досліджень НАН України,
завідуючий відділом етноісторичних досліджень
Кандидат історичних наук
Геращенко Тетяна Сталівна,
Запорізький юридичний інститут МВС України,
доцент кафедри соціально-економічних дисциплін
Провідна установа: Київський університет ім. Тараса Шевченка,
кафедра української історії та етнополітики
Захист відбудеться 27 жовтня 1999 р. о 13:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському державному університеті за адресою: 320625, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського державного університету за адресою: 320050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.
Автореферат розісланий 22 вересня 1999 р.
В. о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради,
доктор історичних наук, професор Марков К.А.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Одним з пріоритетних напрямів вітчизняної історичної науки в сучасних умовах є розробка та узагальнення широкого спектру проблем, що становлять підвалини нинішнього національного відродження України, сприяють її трансформації у справді незалежну, демократичну правову державу. Передусім це стосується витоків, еволюції та особливостей формування української державності на різних етапах – від Київської Русі й до сьогодення, в переосмисленні та висвітленні яких останнім часом відбулися суттєві позитивні зрушення. Завдяки започаткованим з 90-х років якісно новим суспільно-політичним перетворенням на теренах колишнього СРСР чи не вперше стало можливим реальне, багатомірне вивчення нашої минувшини в усьому її обсязі, діалектичному, суперечливому взаємозв’язку та взаємообумовленості.
В даному контексті неабиякого значення набуває дослідження політичної долі національних урядів у 1917-1920 рр. і, зокрема, Директорії Української Народної Республіки (УНР). Адже в діяльності останньої, як і її попередників та наступників, ніби сфокусувалося споконвічне прагнення українського народу до створення власної державності, самоідентифікації, самоутвердження. Тому аналіз і творче використання досвіду Директорії, державного утворення, в якому був закладений величезний, але, на жаль, не реалізований потенціал, може стати нині в нагоді при розбудові суверенної України, її структурних, правових, політичних та економічних засад.
Особливий інтерес викликає політика і практика цього уряду на першому етапі його функціонування – з середини листопада 1918 р. до початку травня 1919 р., коли він мав найсильніший вплив на громадян республіки, найзначніші можливості для побудови незалежної держави та найбільшу армію за весь час свого існування. Проте впродовж кількох місяців всі ці надбання були ним втрачені.
Причини такого крутого повороту називалися різні, що здебільшого залежало від того, який політичний табір репрезентував той чи інший дослідник. Разом з тим, не дивлячись на порівняно обширну історіографію революції і громадянської війни в Україні, цілісної картини про діяльність Директорії УНР, її сильні та слабкі сторони, здобутки та прорахунки вона не відтворює. Відсутні наукові праці, в яких дана проблема розглядалася б комплексно, всебічно, про що докладніше йдеться у першому розділі дисертації.
Врешті-решт все це і обумовило вибір об’єкта і предмета дослідження, його хронологічних рамок, обмежених листопадом 1918 р. – квітнем 1919 р., тобто періодом, який є ключовим для усвідомлення суті й потенційних можливостей Директорії, її політичної спрямованості, а також причин наступних невдач.
Об’єктом дисертаційної роботи є політична ситуація в Україні у другій половині 1918 – середині 1919 рр. і розстановка сил основних претендентів на владу. У цей період становище в Україні залишалося вкрай складним. По-перше, то був чи не найнапруженіший рік української революції, насичений багато в чому визначальними подіями – заключний етап діяльності уряду Української Держави (УД) на чолі з гетьманом П.Скоропадським; народне повстання проти Гетьманату та прихід до влади Директорії УНР; наступ радянських військ і захоплення ними Києва; початок селянського антикомуністичного руху; кризові потрясіння в уряді УНР і внутрішні заколоти; наступ на Україну Добровольчої армії А.Денікіна і відступ підконтрольних російському Раднаркому частин. По-друге, помітну активність демонстрували опозиційні до офіційної влади (якою б вона не була) політичні угруповання, завдяки чому головним чином і стала можливою така калейдоскопічна зміна урядів. По-третє, діючі режими крім затятих ворогів мали і своїх прихильників, внаслідок чого на території України продовжувала точитися кривава громадянська війна, що досягла свого апогею у 1919 р.
Предметом дослідження є цілі, зміст, форми і засоби політичної діяльності Директорії УНР протягом листопада 1918 р. – квітня 1919 р., аналіз основних питань, що постали перед українським урядом у цей час, та шляхів їх вирішення.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від листопада 1918 до травня 1919 рр. Вихідний рубіж обгрунтований датою утворення Директорії УНР. Водночас з метою більш глибокого розуміння передумов та причин її виникнення події простежуються з моменту приходу до влади уряду П.Скоропадського. У травні ж 1919 р. Директорія, державні установи та армія УНР опинилися на грані повної катастрофи, затиснуті у глухий кут на заході України переважаючими силами противника. До того ж в цей час у складі самої Директорії та кабінету міністрів відбулися серйозні зміни, спричинені конфліктом всередині українського політичного руху, що вилився у нелегітимні протиурядові виступи й став на заваді консолідації проводу УНР.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема цілком узгоджується з держбюджетними темами Міністерства освіти України «Державницькі ідеї в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – першої половини ХХ століть» й «Українсько-російські історичні зв’язки ХІХ-ХХ ст.: досвід, проблеми, перспективи», які розробляються протягом тривалого часу на кафедрі російської історії Дніпропетровського держуніверситету.
Мета дослідження полягає у комплексному, системному вивченні внутрішньополітичної та зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР в зазначений період, сутності, характеру й особливостей її політики, а також всього блоку чинників, що визначали магістральні тенденції її формування та здійснення. При цьому автор намагався вирішити такі конкретні завдання:
– з’ясувати передумови та головні причини утворення Директорії, висвітлити перебіг основних подій, за яких вона прийшла до влади;
– дослідити процес становлення та функціонування державних інститутів Української Народної Республіки наприкінці 1918 – у першій половині 1919 рр.;
– проаналізувати суспільно-політичну атмосферу в республіці та її вплив на внутрішню політику українського уряду;
– розкрити основні напрями міжнародної діяльності Директорії на тлі тогочасної обстановки в Європі;
– простежити зміни у складі Директорії та Ради народних міністрів (РНМ) УНР, їх зв’язок з подіями на терені України.
Джерельна база. Тема роботи вимагає залучення й аналізу об’ємної інформації – як опублікованих, так і в масі своїй неопублікованих матеріалів. Джерельний арсенал пізнання проблеми складають кілька груп джерел, сформованих за принципом їх походження: 1) законодавчі акти та внутрішня документація уряду Української Держави; 2) документи органів державної влади УНР кінця 1918 р. – першої половини 1919 р.; 3) матеріали представників різних політичних сил, що мали вплив на події в Україні у досліджуваний період; 4) наративні джерела.
Першу групу джерельного комплексу роботи в основному складають матеріали, що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), і зокрема документи кабінету міністрів УД (ф.1064). Вони сприяють глибокому розумінню складних і суперечливих політичних процесів за доби Гетьманату, дій уряду щодо стабілізації становища та існуючого ладу, суті боротьби різних внутрішніх сил в Україні і т. ін. У свою чергу, це допомагає збагнути політичні кроки української влади, з’ясувати причини утворення Директорії УНР та її успіху під час антигетьманського повстання. Окрім вказаних, дисертантом були використані також документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО) – насамперед справи фонду «Колекція документів з історії Комуністичної партії України» (ф.57). Першу групу доповнюють збірки виданих в СРСР у другій половині 60-х рр. архівних матеріалів, які містять багато відомостей про суспільно-політичне життя Української Держави.
Найбільший масив джерел становлять документи другої групи, а саме документація урядових інституцій УНР. Особливу цінність для даного дослідження мають матеріали ЦДАВО. Тут знаходиться головний комплекс архівних джерел, котрі віддзеркалюють становлення і функціонування Директорії та її державних установ. Перш за все, це справи фондів Ради народних міністрів УНР (ф.1065), республіканського міністерства внутрішніх справ (ф.1092), канцелярії Директорії (ф.1429) та міністерства закордонних справ УНР (ф.3696). У цих фондах знаходяться документи апаратів Директорії і РНМ, тексти законів українського уряду, протоколи засідань, постанови про заходи в галузі внутрішньої та зовнішньої політики. Вони дозволяють добре відчути колорит епохи, перипетії політичного життя республіки, діяльність Директорії у сфері розбудови власної держави, боротьбу різних сил, течій і угруповань всередині уряду тощо. Відомості про основні напрямки діяльності уряду УНР можна почерпнути із збірок «Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали» та «Конституційні акти України», де вміщено офіційні державотворчі документи українських державних інститутів 1917-1920 рр. та історичні розвідки про тогочасні події в Україні.
Також до другої групи джерельного комплексу дисертації належать матеріали, пов’язані з утворенням і функціонуванням у Катеринославській губернії влади прихильників Директорії наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. Документи зберігаються у Державному архіві Дніпропетровської області. Це, передусім, постанови центрального уряду УНР, документація адміністративних установ місцевої влади, військових формувань Катеринославщини. Ознайомлення з ними значною мірою допомагає зрозуміти, наскільки впливовою та реальною була влада УНР не лише у Києві, а й на місцях. Одначе, на жаль, за винятком справи «Листівки Директорії та її місцевих органів» (ф.615, оп.1, спр.3) ці документи здебільшого розпорошені по різних фондах – зокрема, незначна їх частина вміщена у фондах виконкому Чумаківської волосної ради (ф.43) та виконкому Нікопольської міської ради (ф.5016). Подібний стан справ і з джерелами з даної проблеми, які знаходяться у фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького (ДІМ).
Слід зазначити, що документи державних архівів містять багату інформацію про діяльність у досліджуваний період різних політичних сил, партій і громадських організацій (третя група джерел). Вони репрезентують різноманітні політичні табори, їхні погляди на тодішню ситуацію в країні, дозволяючи критично переосмислити заходи Директорії, сприймати їх, так би мовити, під іншим кутом зору. Це, зокрема, справи «Звіт про діяльність Українського військово-революційного комітету з 14 листопада по 17 грудня 1918 р.» і «Копія рукопису про підготовку повстання отамана Оскілка в військах Петлюри 29 квітня 1919 р.» (ЦДАВО, ф.1429, оп.1, спр.13, 33); «Передрук матеріалів про економічний стан України та заходи українського радянського уряду у боротьбі з усіма ворогами соціалістичної революції» та «Передрук документів з історії частин Червоної армії, що знаходилися на терені України» (ЦДАГО, ф.5, оп.1, спр.52, 253); листівки Штабу українського республіканського війська на Катеринославщині (ДІМ, КП – 3326, Арх. – 1842 і ДІМ, КП – 3331, Арх. – 1847) тощо. Серед документів ЦДАГО значний інтерес, на наш погляд, викликають також справи, де вміщено перекладні матеріали уривків з книги Г.Тіптура «Війна на Україні. Записки німецького офіцера» (ф.57, оп.2, спр.257) і обговорення в парламенті Франції у 1919 р. питань французької політики в Росії (ф.5, оп.1, спр.160). Вони дають загалом маловідомий, але важливий фактичний матеріал, який дозволяє зробити певні аналітичні висновки щодо перебування німецьких і французьких військ в Україні.
Крім того, в архівних фондах відклалося чимало матеріалів тогочасної періодики. Вивчення преси суттєво розширює наші уявлення про події суспільно-політичного життя на українських теренах, дії тих чи інших політичних сил, партій, настрої і погляди різних прошарків населення. У дослідженні використано часописи «Вільна українська школа», «Голос кооперации», газети «Нашъ путь», «Нова рада», «Робітнича газета», «Трудова республіка», «Українська ставка», полтавські «Известия», катеринославські «Наша справа», «Новое слово», «Республіканець», «Селянская правда», а також віденська «Воля» та московські «Известия ВЦИК».
Третю групу доповнюють збірки робіт В.Леніна, В.Липинського, О.Назарука, С.Петлюри, вже згадуваний вище збірник документів з історії громадянської війни, переважну більшість у якому становлять документи російської та української комуністичних партій, радянських державних і воєнних установ, а також четвертий том документального видання «Події в Україні 1914-1922 рр., їхній сенс та історичне тло», де вміщено звіти австрійських дипломатів при українському урядові про ситуацію в Україні.
Нарешті, сюди ж слід віднести дві збірки документів і матеріалів, присвячених українсько-єврейським взаєминам у 1917-1920 рр. – «Погроми в Україні: 1914-1920» і «Матеріали про українсько-єврейські стосунки в роки революції (1917-1920)» . Вони допомагають об’єктивно проаналізувати причини, сутність антиєврейських погромів вказаного періоду та ставлення до них українського загалу.
До останньої, четвертої групи джерел належать спогади діячів і безпосередніх учасників революційних подій 1917-1920 рр. Особливу вагу мають мемуари В.Винниченка, С.Гольдельмана, Є.Коновальця, І.Мазепи, А.Марголіна, Б.Мартоса, О.Мицюка, О.Назарука, П.Христюка, М.Шаповала, котрі брали активну участь у роботі уряду УНР. Так само спогади П.Скоропадського, Д.Донцова, Д.Дорошенка, М.Могилянського допомагають розкрити таємні пружини та важелі державних інституцій Української Держави. Водночас слід відмітити, що частина цих мемуарів (приміром, В.Винниченка, С.Гольдельмана, Д.Дорошенка, П.Христюка) містить значну кількість законодавчих актів та інших документів українських урядів, що, безперечно, розширює джерельне поле дослідження.
Важливе значення для поглибленого вивчення обраної автором теми мають спогади В.Андрієвського, А.Гольденвейзера, Г.Ігреньова, І.Чериковера. Вони дозволяють поглянути на діяльність Директорії та її органів очима пересічних громадян України, відтворити тогочасну атмосферу в республіці, реальне відлуння дій уряду та ставлення до нього мас. А роботи В.Антонова-Овсієнка, А.Денікіна, Н.Махна, М.Омеляновича-Павленка, О.Удовиченка, М.Шкільника з полярних позицій відображають боротьбу за владу в Україні, допомагаючи повніше з’ясувати стан і співвідношення військових формувань сторін, хід воєнних операцій наприкінці 1918 р. – у першій половині 1919 р.
При цьому дисертант усвідомлює необхідність критичного ставлення до будь-якого документального (і в першу чергу – наративного) джерела, що грунтується на врахуванні усієї сукупності обставин, за яких вони з’явилися на світ, повноти закодованої в них інформації, її вірогідності й точності, а також політичних, соціальних, фахових та інших позицій авторів, їх суб’єктивного впливу на викладений матеріал.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором по суті вперше у вітчизняній історіографії проведено комплексне дослідження діяльності уряду УНР наприкінці 1918 – у першій половині 1919 років, у ході якого були вирішені такі конкретні науково-дослідні проблеми:
1) всебічно проаналізовано діяльність уряду УНР. Показано процес формування і функціонування вищої влади в республіці у означений період, зокрема, фактично вперше досліджуються заходи Директорії і кабінету міністрів у галузі культурної політики;
2) розглянуто основні напрями міжнародної політики Директорії, виявлено причини змін її зовнішньополітичних орієнтирів. На базі архівних джерел і спогадів сучасників розкрито основний зміст переговорів уряду УНР з французьким військовим командуванням в Одесі й діяльності української місії на Паризькій мирній конференції;
3) простежено зміни у складі Директорії і РНМ УНР у цей період, проаналізовано причини урядової кризи, що спіткала республіку, зроблені висновки щодо їх результатів і систематизовані причини поразки цієї течії національно-визвольного руху.
4) до наукового обігу введено значний масив нових архівних матеріалів, а саме – внутрішню документацію державних інституцій УД і УНР, за їх допомогою зроблено основні висновки й узагальнення;
Особистий внесок здобувача полягає у постановці та самостійному вирішенні важливої наукової проблеми, що дозволяє краще і повніше пізнати феномен української Директорії, національної революції 1917-1920 рр. в цілому, відкриває нові грані та горизонти для більш глибокого проникнення у потаємні криївки та хитросплетіння цієї буремної, надто суперечливої доби.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання під час написання узагальнюючих праць з історії революції та громадянської війни в Україні 1917-1920 рр., проблем державотворення, історії українсько-російських стосунків. Зроблені висновки й узагальнення допоможуть при підготовці відповідних лекційних курсів у вищих і середніх навчальних закладах. Використання регіонального матеріалу, зокрема з історії Катеринославщини наприкінці 1918 – на початку 1919 рр., дає змогу залучити його для розробки місцевих краєзнавчих досліджень. Водночас отримані результати певною мірою сприятимуть ліквідації «білих плям» та подоланню спекуляцій і міфів про даний етап української історії.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації були апробовані на науково-практичній конференції з музейної справи і краєзнавства (Дніпропетровськ, 1994), наукових конференціях «Міжнародні зв’язки народів Європи» (Запоріжжя, 1996), «80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне» (Сімферополь, 1997), «УНР – перша в ХХ ст. демократична держава українського народу» (Київ, 1998), «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року» (Київ – Чернігів, 1998), «350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне» (Сімферополь, 1998), щорічних підсумкових конференціях з науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу Дніпропетровського держуніверситету (1996-1998) та ін., а також під час розробки курсу лекцій, підготовки лекційних і семінарських занять у Дніпропетровському юридичному інституті МВС України. Дисертація була обговорена і схвалена на кафедрі російської історії ДДУ.
Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації становить 183 с. машинописного тексту, перелік джерел і літератури – 17 с. (нараховує 170 найменувань).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовується вибір теми та її актуальність, зв’язок з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет і хронологічні рамки дослідження, характеризуються джерельна база, наукова новизна й практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, апробація результатів дисертації.
У першому розділі – «Історіографія, методологія і методика дослідження» – розкриваються відповідні аспекти дисертаційної роботи.
Власне наукові дослідження діяльності Директорії УНР з’являються наприкінці 40-х років. До того часу в СРСР і в українській еміграції перед історичних праць ведуть учасники революційних подій 1917-1920 рр. У розвідках розкриваються сюжети боротьби на фронтах України, проведення окремих операцій, загальний розвиток громадянської війни тощо; з’являються перші узагальнюючі праці .
У 1949 р. в Москві вийшла монографія А.Лихолата «Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні», яка в основному увійшла до його ж узагальнюючої праці . У них доводиться антинародність і контрреволюційність Директорії, залежність її від іноземних держав. 1962 року побачила світ монографія І.Рибалки з даної проблематики . Він, так само як і Лихолат, побіжно торкаючись політики уряду УНР, головну увагу приділяє воєнним діям радянських військ і повстанських частин проти Директорії.
У тому ж році в США почала виходити семитомна «Україна в добі Директорії УНР» . Її автор, М.Стахів, зробив спробу провести грунтовне вивчення даного інституту у 1918-1920 рр., його політики та причин, що її обумовлювали. На суперечливий характер деяких висновків Стахіва вказав В.Прохода , котрий намагається викласти своє бачення цього відтінку історії.
У другій половині 60-х – 70-і рр. вивчення діяльності Директорії продовжується здебільшого в рамках узагальнюючих праць з історії України , а також у дослідженнях революції та громадянської війни 1917-1920 рр.
1972 року в США з’явилися друком студії Д.Решетаря й А.Десроше . Історики значну увагу приділяють Директорії, особливо її зовнішньополітичним контактам на тлі міжнародної ситуації довкола України; дещо менше місце відведено аналізу соціально-економічної політики та внутрішніх протиріч всередині уряду УНР.
З нагоди 60-річчя української революції Гарвардський університет видав збірку праць українознавців, де було вміщено статтю М.Богачевської-Хом’як про діяльність Директорії . Розвідка розкриває причини створення Директорії, її прихід до влади, події, які передували початку катастрофічного відступу, урядові зміни навесні 1919 р. і т. ін.
Серед праць другої половини 80-х рр. слід відмітити роботу І.Нагаєвського . Дослідник показує картину боротьби за українську державність у 1917-1920 рр., проте його висновки іноді є досить спірними.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років у зв’язку з процесом національного відродження в Україні з’являються нові роботи вітчизняних дослідників. Безпосередньо вивченням Директорії на першому етапі її існування займався В.Горак . У своїх роботах автор намагається без упередження поглянути на дії цього інституту влади, а також оцінити реальні можливості його життєздатності.
Чимало уваги проблемам функціонування революційних українських урядів, у тому числі й Директорії, приділено у монографіях А.Гриценко і Я.Грицака . Хоча вони не ставлять за мету всебічно дослідити політичний феномен Директорії УНР, проте вони досить ретельно висвітлюють події, пов’язані з її діяльністю.
У середині 90-х років побачила світ праця вчених Інституту історії України НАН України «Історія України: нове бачення». В ній, серед інших, вміщено статтю В.Верстюка, присвячену огляду державного життя УНР за доби Директорії (у зміненому вигляді ця робота була включена до загальної «Історії України» під редакцією В.Смолія) . За основу узято спогади І.Мазепи, П.Христюка, П.Феденка, за якими й ведеться виклад матеріалу.
Нещодавно з’явилася монографія В.Солдатенка «Українська революція: концепція та історіографія», видана двома частинами . Автор аналізує причини, сутність і характер революції, протистояння основних політичних сил у 1917-1920 рр., досліджує причини поразки, уроки та історичне значення. Природно, чимало уваги приділяється Директорії УНР, характеристиці її основних політичних кроків.
Часто окремі аспекти діяльності Директорії вивчалися на тлі інших українських урядів 1917-1920 рр . Зокрема, у такий спосіб досліджувано проблеми зовнішньої політики України доби революції .
В цілому можна констатувати, що, незважаючи на значну кількість публікацій, ще немає узагальнюючої роботи, яка б всебічно аналізувала внутрішню та зовнішню політику Директорії. Чимало важливих архівних матеріалів залишилися невикористаними дослідниками. Між тим, їх вивчення дає можливість повніше, а то й по-новому поглянути на дану проблему. Отже, існує нагальна потреба у створенні такої праці, що давала б повне і правдиве уявлення про всі аспекти діяльності цього інституту.
З метою вирішення поставлених проблем визнано за доцільне використати як загальнонаукові, так і суто історичні методи пізнання. Серед перших чільне місце посідає метод сходження від конкретного до абстрактного. У дослідженні він знайшов своє відображення в процесі аналізу різних сторін політичної діяльності Директорії УНР, що дає змогу виявити істотні риси і тенденції її функціонування. Водночас в роботі використовуються історичний і логічний методи. Перший передбачає вивчення становлення та розвитку українського уряду в означений період, його генетичних і структурних зв’язків. За допомогою логічного методу розкриваються заходи державних і громадських установ доби Директорії, а також причини, що їх обумовлювали.
Серед методів власне історичного дослідження широко застосовується історико-генетичний метод, який дозволяє послідовно, в динаміці простежити властивості Директорії в процесі її історичного поступу. Багато в чому саме використання цього методу сприяло вирішенню поставлених завдань. В арсенал наукового інструментарію було також задіяно проблемно-хронологічний метод. Завдяки йому вдалося розподілити обрану тему дослідження на ряд більш вузьких проблем, визначених у розділах, у кожному з яких історичний матеріал розглядається у хронологічній послідовності.
У другому розділі «Передумови утворення Директорії УНР. Прихід до влади» висвітлюються політичні події середини – другої половини 1918 р., що призвели до падіння уряду Української Держави та перебрання влади новим державним інститутом.
Внутрішній курс гетьмана Павла Скоропадського, що прийшов до влади внаслідок державного перевороту в Україні 29 квітня 1918 р., головним своїм завданням вбачав стабілізацію розбурханих революцією соціально-економічних відносин в Україні. Проте в очах незаможних верств населення його політика ототожнювалася з ліквідацією революційних здобутків народу, поверненням міській та сільській буржуазії фабрик, заводів і земельних володінь. Урізування прав робітників, конфіскація отриманих земельних наділів і стягнення з селян контрибуцій викликали стихійні антиурядові виступи, які стали справжнім бичем української нестабільності влітку 1918 р.
Скоординувати дії повсталих мас, очолити їх і перетворити розрізнені акції на всенародне повстання проти режиму намагалися як більшовики, так і представники лівого крила українських соціалістичних партій. Після невдалої спроби перших розпочати загальне повстання у серпні 1918 р. сприятливі умови для успішної акції українських національних сил склалися у середині листопада. Деморалізація й занепад бойового духу німецько-австрійських військ в Україні внаслідок революцій в їхніх країнах, відсутність у гетьманського уряду міцної боєздатної армії сприяли швидкому розповсюдженню повстанських настроїв серед українського населення.
Повстання очолила Директорія УНР – колективний революційний орган з усією повнотою влади під час повстання. Директорія була утворена 14 листопада 1918 р. Українським національним союзом (УНС) – організацією, яка репрезентувала опозиційні уряду політичні сили. Безпосередньою причиною створення Директорії та початку повстання стала різка зміна політичного курсу УД внаслідок появи грамоти П.Скоропадського від того ж 14 листопада про входження України на федеративних засадах до складу небільшовицької Росії. Пізніше до повстання приєдналися, не сприймаючи політичної програми Директорії, більшовицькі частини й анархічні селянські загони.
Успіх повстання обумовили три обставини. По-перше, воно було підтримане більшістю населення України, насамперед незаможними масами. По-друге, майже всі гетьманські військові частини, сприйнявши федеративну грамоту гетьмана як загрозу самостійності України, стали на бік Директорії, котра виступила як захисник української державності. І, по-третє, це нейтралітет німецьких і австро-угорських військ, яких цікавило у той час в основному лише одне – швидке повернення додому (що й було обіцяно Директорією в обмін на додержання ними нейтралітету). У сукупності ці фактори призвели до перемоги республіканської армії у ході антигетьманського повстання і зречення від влади уряду П.Скоропадського.
Третій розділ «Внутрішня і зовнішня політика уряду Української Народної Республіки у грудні 1918 – січні 1919 рр.» присвячено аналізу головних питань, що постали перед Директорією як тимчасовою верховною владою відновленої республіки, і шляхів їх вирішення.
Отримавши владу, Директорія зосередила свої зусилля на розв’язанні таких основних проблем: втілення у життя ідеї трудових рад як державного ладу УНР, підготовка і проведення Трудового конгресу – вищого законодавчого органу України, якому Директорія мала скласти свої повноваження; вирішення земельного питання шляхом ліквідації приватної власності на землю (закон УНР від 8 січня 1919 р.); релігійна ситуація – становище церкви в УНР (закон з 1 січня 1919 р. про створення Української автокефальної православної церкви); грошова реформа і введення гривні (закон від 6 січня); об’єднання ЗУНР і УНР (акт Соборності України 22 січня).
Чимало уваги приділяла Директорія і культурній політиці – засновано Державну школу кобзарів, тривала робота над створенням Національного музею, ініційовано державний догляд за могилою Шевченка, ухвалено постанови про реформу школи, спостерігалася активізація розвитку та популяризація української культури і мистецтва, охорона історичних пам’яток тощо. У зовнішньополітичній діяльності Директорія продовжила традиції Центральної Ради, налагоджуючи стосунки з різними країнами, намагаючись підвищити авторитет України на міжнародній арені.
Проте перед урядом УНР постали проблеми, розв’язати які він був просто не в змозі. Через те фактично кожне з його починань лишилося незавершеним. Скликавши, наприклад, Трудовий конгрес (23-28 січня 1919 р.), Директорія не забезпечила повне представництво усіх народних обранців. Ухваливши радикальний земельний закон, вона не змогла реально втілити його у життя. Поклавши початок існуванню УАПЦ, Директорія не зуміла забезпечити, як планувалося, її діяльність під захистом держави. Розпочавши грошову реформу, українська влада виявилася нездатною цілеспрямовано довести її до кінця. Нарешті, зініціювавши возз’єднання двох віками відірваних одна від одної частин українського народу в єдиній державі, Директорія виявилася неспроможною належним чином використати всі політичні вигоди цього кроку.
Подібна ситуація склалася і з іншими здобутками українського уряду наприкінці 1918 – початку 1919 рр., що стало закономірним наслідком невирішеності одного з ключових на той час питань – військового. Нагальна потреба створення міцної, дисциплінованої армії диктувалася війною між РСФРР і УНР, а також зазіханнями інших сусідів на етнічні українські території. Нерозв’язаність цього завдання і стала головною перешкодою на шляху до розбудови нової держави.
У четвертому розділі – «Відступ Директорії на Правобережну Україну у лютому – квітні 1919 року. Урядова криза» – характеризується внутрішня і зовнішня політика уряду УНР від моменту залишення ним української столиці на початку лютого і змін у складі Директорії (від’їзд за кордон Голови В.Винниченка) та кабінету міністрів (відставка першого складу РНМ).
Змушене шукати союзників внаслідок воєнних дій, що точилися, і складної внутрішньополітичної ситуації керівництво УНР намагалося використати присутність на півдні України французького військового десанту. Але довгі та часті раунди переговорів не призвели до укладення угоди, перш за все через інші пріоритети у зовнішній політиці Франції. Також скінчилася невдачею спроба добитися визнання незалежності України на Паризькій мирній конференції. Крім несприятливої міжнародної ситуації, цьому стала на заваді невдала і нескоординована дипломатично-пропагандистська діяльність національних місій. Ніяких реальних наслідків не мали й розрізнені заходи українських еміграційних кіл США та Канади.
Нові поразки Директорії на фронті призвели до подальшої втрати території та посилення розкладу армії УНР, що суттєво позначилося на збільшенні числа антиєврейських погромів. Український уряд намагався різними шляхами перешкодити їм, хоча сам знаходився у стані кризи. Чергова поляризація сил у ньому мала наслідком в цей період заколоти лівого (21 березня 1919 р., Кам’янець-Подільський) та правого крила (29 квітня 1919 р., Рівне) українських політиків. Спричинені нездатністю уряду виправити становище в республіці, вони призвели до подальшої конфронтації всередині проводу УНР і водночас побічно сприяли процесу подальшої концентрації влади в руках С.Петлюри. Цей процес набув необоротного характеру, хоча, на відміну від західноукраїнського президента Є.Петрушевича, якого власний уряд наділив диктаторськими повноваженнями, влада лідера УНР, обмежена діями кабінету міністрів, більше тяжіла до президентської форми правління (що й було пізніше конкретизовано Державним центром УНР в екзилі).
У висновках викладені загальні підсумки дослідження проблеми.
Утворення наприкінці 1918 р. Директорії УНР стало логічним вінцем діяльності демократичної течії українського національного руху в революції 1917-1921 рр. Репрезентована спочатку Українською Центральною Радою, ця течія наприкінці квітня 1918 року, ще не реалізувавши усі свої потенційні можливості, була насильницьким шляхом усунута від влади консервативними силами, уособленими урядом гетьмана П.Скоропадського та його прихильниками. Гетьманат відновив приватну власність на землю, свободу торгівлі, повернув попереднім власникам їхні володіння. Та в очах народних мас дії уряду асоціювалися з каральними експедиціями, контрибуціями, конфіскаційними акціями поміщиків і німецько-австрійських військ, знущаннями не тільки над революційними здобутками робітників та селян, але й над самим їх життям. Не дивно, що в Україні одне за одним почали спалахувати селянські повстання проти режиму та відбуватися робітничі страйки. Народні вимоги взявся репрезентувати УНС, до складу якого увійшли українські соціалістичні партії, що знаходилися в опозиції до гетьманського уряду. Діяльність союзу ознаменувала собою повернення до активної політики демократичних сил – творців Центральної Ради.
Після кількох невдалих і безуспішних спроб УНС кардинально вплинути на політику Гетьманату ліві кола союзу на чолі з його головою В.Винниченком виступили за підготовку повстання з метою повалення уряду П.Скоропадського. Проте інші політичні партії, що входили до УНС, поставилися до подібної ідеї негативно, вбачаючи у цьому небезпеку руйнації державного апарату, виникнення хаосу й анархії. Ситуація різко змінилась у середині листопада 1918 р. Після розпуску коаліційного уряду Української Держави та появи грамоти Скоропадського про федерацію України з Росією, котру більшість сприйняла як загрозу українській незалежності, УНС висловився за початок народного повстання. Очолити його мав колективний (з метою залучення якомога більшого числа політичних груп і течій) орган революційної влади – Директорія УНР. 14 грудня 1918 р. їй вдалося прийти до влади на чолі масового антигетьманського повстання.
Надалі Директорія планувала вести політику, тотожну до курсу попереднього уряду УНР, при цьому часто некритично сприймаючи його досвід і повторюючи його помилки. До того ж, намагаючись розв’язати найпекучіші для республіки проблеми, Директорія опинилася у важкій зовнішньополітичній ситуації. Її обумовили не лише підвищений інтерес до українських теренів найближчих сусідів – Польщі, Росії, Румунії, але й (і це найголовніше) нездатність успішно вести активну, цілеспрямовану дипломатичну діяльність, відсутність міцної боєздатної армії, реформованої з повстанських частин. Тож, хоча головним принципом зовнішньої політики українського уряду проголошувався дружній нейтралітет з усіма країнами, УНР змушена була боронити свої кордони від кількох ворогів. Однак реальних сил було замало, що й призвело до катастрофічних поразок на фронті.
Намагаючись врятувати становище, Директорія звернулася по допомогу до країн Антанти (десант яких висадився у грудні 1918 р. на півдні України) в надії, що питання незалежності Української Народної Республіки буде позитивно вирішене на Паризькій мирній конференції. Довгі та часті раунди переговорів делегацій Директорії з командуванням французьких військ в Україні не призвели ні до чого, бо останні воліли вбачати у військових загонах УНР силу, котра могла б допомогти відновити «єдину та неподільну Росію», у той час як Директорія не бажала поступатися своїми головними засадами і в першу чергу – розбудовою незалежної демократичної України. Так само безрезультатно закінчилися дії республіканської делегації на мирній конференції в Парижі у 1919 році.
Однією з проблем, що найбільш далася взнаки українському урядові взимку – навесні 1919 р., була відсутність єдиної державної ідеології. У той час, коли дуже багато залежало від агітаційно-пропагандистської роботи в народних масах, а особливо – серед українського селянства, заходи інститутів влади в УНР у цьому напрямку були вельми слабкими та неефективними. Відтак їхні недоліки чималою мірою спричиняли собою стрімке падіння популярності Директорії серед населення. Крім того, постійні коливання уряду, відсутність чітко визначених політичних орієнтирів республіки послаблювали ті військові формування, що залишалися ще вірними Директорії.
Нові військові поразки разом із несприятливою міжнародною кон’юнктурою ще більше поглибили кризову ситуацію в керівних колах УНР, пов’язану з розбіжністю поглядів на побудову держави. Партії та групи, що брали участь у повстанні, не виявили в собі належної політичної виваженості та мудрості, щоб піднятися над своїми вузькопартійними інтересами й об’єднатися задля порятунку країни. Водночас у складі уряду протягом першої половини 1919 року відбувалися зміни, які мали своїм наслідком подальшу концентрацію влади в руках С.Петлюри. Слід зазначити, що йшлося не про диктаторські повноваження лідера УНР, а скоріше про президентську форму правління у республіці, що й було пізніше затверджено легітимно.
Але, попри всі негаразди, що спіткали Директорію та стали на перешкоді втіленню її проектів у життя наприкінці 1918 – у першій половині 1919 року, вона відіграла визначну роль в українській революції 1917-1920 рр. Утворення Директорії, прихід її до влади та діяльність продемонстрували сталість демократичних тенденцій серед українства й особливо серед його політичного проводу. Уряд УНР не припинив свого існування навесні – влітку 1919 року, опинившись у катастрофічній патовій ситуації. Те, що він продовжував діяти й надалі (як на міжнародній арені, так і всередині країни), спираючись виключно на власні сили, виразно свідчило про його життєздатність. Проте вирішальними на той час були обставини, котрі не залежали від особистої волі та можливостей керівників УНР.
Основний зміст і ключові положення дисертації викладено у таких публікаціях автора:
1. Васковський Р. Катеринославщина доби Директорії УНР // Бористен. – 1996. – № 11. – С. 14-15 (0,3 др. арк.).
2. Васковський Р. УНР і ЗУНР: чи була можливою злука? // Бористен. – 1999. – № 6. – С. 7-8 (0,25 др. арк.).
3. Васковський Р. Втрачені можливості (деякі аспекти внутрішньої політики Директорії УНР наприкінці 1918 – початку 1919 р.) // Придніпровський науковий вісник. – 1997. – № 55. – С. 35-44 (0,4 др. арк.).
4. Васковський Р. Урядова криза в УНР у лютому – квітні 1919 р. // Збірник наукових праць молодих вчених. – Дніпропетровськ: Вид-во «Арт-Прес», 1999. – С. 47-57 (0,4 др. арк.).
5. Васковський Р. У пошуках союзників: зовнішня політика Директорії УНР у першій половині 1919 року // Грані. – 1999. – № 2. – С. 36-43 (0,7 др. арк.).
6. Васковський Р. Осип Назарук (1883-1940): життя та ментальність українського державника // Грані. – 1999. – № 3. – С. 88-93 (0,5 др. арк.).
7. Васковський Р. До питання про причини поразки української революції 1917-1921 рр. («Горіла хата…») // Грані. – 1998. – № 1. – С. 80-86 (0,3 др. арк.).
8. Васковський Р. Листопадове повстання 1918 р.: «петлюрівська авантюра» чи «національна революція»? // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. Збірник наук. допов. – К., 1998. – С. 62-65 (0,7 др. арк.).
9. Васковський Р. Політична влада Директорії УНР на Катеринославщині // Спадщина: До 75-річчя Державного архіву Дніпропетровської області. Збірник статей. – Дніпропетровськ: Арт-Прес, 1999. – С. 119-126 (0,4 др. арк.).
10. Васковський Р. Газета «Республіканець» як джерело з історії Катеринославщини доби Директорії // З минувшини Подніпров’я. Матеріали наук. конф., присвяченої Міжнародному дню музеїв. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995. – С. 107-111 (0,2 др. арк.).
11. Васковський Р. Політика Антанти щодо України в 1919 році // Міжнародні зв’язки народів Європи. Матеріали наук. конф. – Запоріжжя: РА «Тандем У», 1996. – С. 62-64 (0,1 др. арк.).
12. Васковський Р. Директорія УНР: невикористаний потенціал і шанси на створення Української держави // 80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне. Допов. і повід. на всеукр. наук. конф. – Сімферополь,1997. – С. 59-60 (0,1 др. арк.).
АНОТАЦІЯ
Васковський Р.Ю. Діяльність Директорії УНР (листопад 1918 р. – квітень 1919 р.). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 1999.
Дисертацію присвячено аналізу політичної діяльності Директорії УНР на першому етапі існування. Висвітлюються передумови та причини її створення, перебіг подій, за яких вона прийшла до влади. Досліджується процес становлення та функціонування державних інститутів УНР наприкінці 1918 – у першій половині 1919 рр. У сфері внутрішньої політики аналізуються аграрні, промислові, фінансові, релігійні, культурні та інші реформи республіканського уряду. Зовнішньополітична активність Директорії висвітлюється на тлі геополітичної ситуації довкола України, розглядаються причини, котрі обумовили зміни у міжнародній політиці УНР.
Зроблено спробу проаналізувати суспільно-політичну атмосферу в республіці та її вплив на політику українського уряду. Водночас простежено зміни у складі Директорії та кабінету міністрів УНР, їхній зв’язок з подіями в Україні: показані причини, характер і наслідки урядової кризи, що спіткала республіку навесні 1919 року.
Ключові слова: УНР, Директорія, Рада міністрів, внутрішня політика, зовнішня політика, повстання, урядова криза.
АННОТАЦИЯ
Васковский Р.Ю. Деятельность Директории УНР (ноябрь 1918 г. – апрель 1919 г.). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Днепропетровский государственный университет, Днепропетровск, 1999.
Диссертация посвящена анализу политической деятельности Директории УНР на первом этапе существования. Освещаются предпосылки и причины ее создания, ход событий, при которых она пришла к власти. Исследуется процесс становления и функционирования государственных институтов УНР в конце 1918 – в первой половине 1919 гг. В сфере внутренней политики анализируются аграрные, промышленные, финансовые, религиозные, культурные и другие реформы. Внешнеполитическая активность Директории освещается на фоне геополитической ситуации вокруг Украины, рассматриваются причины, обусловившие изменения в международной политике УНР.
Предпринята попытка проанализировать общественно-политическую атмосферу в республике и ее влияние на политику украинского правительства. Вместе с тем прослеживаются изменения в составе Директории и кабинета министров УНР, их связь с событиями на территории Украины: показаны причины, характер и последствия правительственного кризиса, охватившего республику весной 1919 года.
Ключевые слова: УНР, Директория, Совет министров, внутренняя политика, внешняя политика, восстание, правительственный кризис.
THE SUMMARY
Vaskovsky R.U. Activity of the Directory of UNR (November, 1918 – April, 1919). – Manuscript.
Thesis on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences on a speciality 07.00.01 – history of Ukraine. – Dniepropetrovsk state university, Dniepropetrovsk, 1999.
The thesis is devoted to a research of a historical phenomenon of the Ukrainian Directory at the first stage it of existence – from a middle of November, 1918 prior to the beginning May, 1919, of its purposes, essence, forms and methods of political activity. The process of becoming and operation of the UNR’s state institutes in an extremity 1918 – in first half 1919 гг is researched.
The Directory of the Ukrainian National Republic was created by November 14, 1918 with the purpose of organization and conducting of national revolt against of a P.Skoropadsky’s hetmanian regime. An immediate cause it of creation and beginning of revolt has become a sharp modification of a political rate of the Ukrainian State owing to emerging the Hetman’s federative letter. The success of revolt was caused by three circumstances. At first, it was maintained by majority of the population of Ukraine, first of all by deprived stratums. Secondly, almost all hetmanian military shapings, by perceiving the letter of Skoropadsky about federation with Russia as threat to the Ukrainian independence, transmitted on the party of the Directory. Thirdly, German and Austrian-Hungarian troops, which were on territory of Ukraine, have declared about the non-interference to struggle between hetmanian government and Directory.
By coming to an authority, the Directory planned to pursue the policy identical to a rate of the previous UNR’s government, for want of it frequently non-critically perceiving its experience and repeating of its error. In addition, tending to allow urgent problems for republic, the Directory has appeared in the difficult international situation. It have predetermined not only increased interest to the Ukrainian territories of the closest neighbours – Russia, Poland, Romania, but also (and this most important) inability to successfully conduct active, purposeful diplomatic activity, absence of strong efficient army reformed from rebel units. Therefore, though the main principle of international policy of the Ukrainian government professed amicable neutrality with all countries, UNR was obliged to protect the boundaries from several enemies. However actual forces did not suffice, that has leaded to disastrous defeats at the front.
Tending to rescue a position, the Directory has addressed for the help to countries of Antanta (descent of which has landed in December, 1918 in the south of Ukraine) in hope, that the problem of UNR’s independence will be positively decided on the Parisian peace conference. The long and often rounds of negotiations of delegations of the Directory with the French military command in Ukraine have not resulted in anything. For the lasts it was preferred to see in military formings of UNR a force, which could help to restore «uniform and indivisible Russia», while the Directory did not want to be waived in the basic principles and first of all – creation of independent democratic Ukraine. As is abortive the operations of republican delegacy on peace conference in Paris in a 1919 were completed too.
By one from the main problems, which most has given to know about itself to the Ukrainian government in the winter – in the spring of 1919, there was an absence of uniform state ideology. When propagandist work in people masses played a determinant role, and in particular – among the Ukrainian peasantry, the operations of UNR’s state institutes in this direction were highly irresolute and ineffective. As a result, it was a falling of popularity of the Directorial authority among the population. Besides the permanent oscillations of the Ukrainian government, absence of precise political reference points of republic loosened also those military parts, which still remained to be faithful to the state power.
The new defeats at the front together with a unfavorable international conjuncture have deepened even more a crisis situation in managing circles of UNR, connected with a divergence in views on construction of the state. The consignments and groups, which participated in revolt, have not found in themselves of proper political wisdom to be lifted above party interests and to be united for the sake of saving country. At the same time in structure of government on stretch of first half of 1919 the modifications happened which had by the outcome further concentration of power in arms of S.Petlura. It is necessary to mark, that the question was not about dictatorial authorities of the UNR’s leader, and rather about the presidential form of government in republic, which was later predicated legitimately.
But, despite of all difficulties, which have prevented an embodiment of the projects of the Directory in an extremity 1918 – in first half of 1919, it has played an issued role in the Ukrainian revolution 1917-1920 years. Creation of the Directory and its activity have demonstrated stability of the democratic tendencies among broad stratums of the Ukrainian population and in particular among its political management. The government of UNR has not stopped the existence in the spring – in the summer of a 1919, by appearing in disastrous a checkmate situation. That it kept to act and hereinafter (both on international arena, and inside country), leaning extremely on own forces, definitely testified for its viability. Nevertheless there were decisive circumstances in that time, which did not depend on personal liberty and possibilities of the UNR’s chiefs.
Key words: UNR, Directory, Ministerial Council, internal policy, external policy, revolt, cabinet crisis.
Підписано до друку . Формат 60х90/16. Папір друкарський.
Друк плоский. Гарнітура Times New Roman Cyr. Умов. друк. арк. 1.
Тираж 100 прим. Замовлення № .
Ротапринт ДДУ, 320050, м. Дніпропетровськ-50, вул. Козакова, 4б
Тираж 100 примірників.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
