Реферат на тему:
Валютний курс
Сутність валютного курсу. Зовнішньоекономічні операції у більшості
випадків пов’язані з обміном однієї національної валюти на іншу. У цьому
зв’язку виникає необхідність у встановленні співвідношення обміну між
валютами — валютного курсу.
Валютний курс — це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на
іншу, або «ціна» грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошовій
одиниці іншої країни.
Установлення курсу називається котируванням валюти.
Валютний курс відбиває взаємодію сфер національної та світової економік.
Якщо основні характеристики кожної валюти формуються у межах
національних господарств, то їх кількісне порівняння відбувається у
зовнішньоекономічних операціях. Валютний курс порівнює національні
вартості не прямо, а опосередковано — через їх відносну купівельну
спроможність. Це забезпечує наявність вартісних критеріїв при проведенні
міжнародних розрахунків, дає змогу вимірювати ефективність
зовнішньоекономічних операцій.
Валютний курс необхідний для:
обміну валютами під час торгівлі товарами, послугами, у процесі руху
капіталів та кредитів;
порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних
показників різних країн, виражених у національних або іноземних валютах;
періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм та банків.
Валютний курс учасники обміну розглядають як коефіцієнт перерахунку
однієї валюти в іншу, який визначається співвідношенням попиту та
пропозиції на валютному ринку. Однак вартісною основою валютного курсу є
паритет купівельних спроможностей валют, який виражає співвідношення
середніх рівнів національних цін на товари, послуги, інвестиції. Ця
економічна (вартісна) категорія є атрибутом товарного виробництва і
відображає виробничі відносини між товаровиробниками та світовим ринком.
Під час продажу товарів на світовому ринку продукт національної праці
дістає суспільне визнання на основі інтернаціональної міри вартості.
Отже, валютний курс опосередковує абсолютну обмінюваність товарів у
межах світового господарства. Вартісна основа валютного курсу обумовлена
тим, що в кінцевому підсумку інтернаціональна ціна виробництва як база
світових цін будується на національних цінах виробництва в країнах, що є
головними постачальниками товарів на світовий ринок.
Фактори, які впливають на валютний курс. Як будь-яка ціна, валютний курс
відхиляється від вартісної основи — паритету купівельної спроможності
валют — під впливом попиту та пропозиції валюти. Співвідношення такого
попиту та пропозиції залежить від багатьох чинників, які відображають
зв’язок валютного курсу з іншими економічними категоріями — вартістю,
ціною, грошима, процентом, платіжним балансом та ін.
Розрізняють кон’юнктурні та структурні (довгострокові) чинники, які
впливають на валютний курс.
Кон’юнктурні чинники пов’язані з коливаннями ділової активності,
політичної та військово-політичної обстановки, з чутками (іноді
ажіотажними), здогадками та прогнозами.
Поряд з кон’юнктурними чинниками, вплив яких важко передбачити, на попит
та пропозицію валюти, тобто на динаміку її курсу, впливають і відносно
довгострокові тенденції, які визначають стан тієї чи іншої національної
грошової одиниці у валютній ієрархії. Серед цих чинників можна назвати
такі:
1. Зростання національного доходу. Цей чинник зумовлює підвищений попит
на іноземні товари, водночас товарний імпорт може збільшувати відплив
іноземної валюти.
2. Темпи інфляції. Співвідношення валют за їх купівельною спроможністю
(паритет купівельної спроможності) є своєрідною віссю валютного курсу,
тому на валютний курс впливають темпи інфляції. Чим вищі темпи інфляції
в країні, тим нижчий курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори.
Таку тенденцію звичайно можна простежити в середньо- та довгостроковому
плані. Вирівнювання валютного курсу, приведення його у відповідність з
паритетом купівельної спроможності відбуваються в середньому протягом
двох років.
3. Стан платіжного балансу. Активний платіжний баланс сприяє підвищенню
курсу національної валюти, бо при цьому збільшується попит на неї з боку
зовнішніх боржників. Пасивний платіжний баланс породжує тенденцію до
зниження курсу національної валюти, тому що боржники продають її на
іноземну валюту для погашення своїх зовнішніх зобов’язань. У сучасних
умовах зріс вплив міжнародного руху капіталів на платіжний баланс і
відповідно на валютний курс, оскільки конкурентом валютного ринку є
ринок цінних паперів — акцій, облігацій, векселів, короткострокових
депозитів.
У країнах, що розвиваються, ринок цінних паперів може гальмувати
зростання курсу іноземної валюти, відволікаючи вільну грошову готівку
від обміну на ВКВ.
4. Різниця процентних ставок у різних країнах. Вплив цього фактора на
валютний курс зумовлюється двома основними обставинами. По-перше, зміна
процентних ставок у країні впливає за інших рівних умов на міжнародний
рух капіталів, насамперед короткострокових. Підвищення процентної ставки
стимулює приплив іноземних капіталів, а її зниження заохочує відплив
капіталів, у тому числі і національних, за кордон. По-друге, процентні
ставки впливають на операції валютних ринків та ринків позичкових
капіталів.
5. Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції. Якщо
курс якої-небудь валюти має тенденцію до зниження, то фірми та банки
завчасно продають її за більш стійкі валюти, що погіршує позиції
ослабленої валюти. Валютні ринки швидко реагують на зміни в економіці та
політиці, на коливання курсових співвідношень. Тим самим вони розширюють
можливості валютної спекуляції та стихійного руху «гарячих» грошей.
6. Ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних
розрахунках. Наприклад, той факт, що 60—70% операцій євробанків
виконується в доларах, визначає масштаби попиту на цю валюту та її
пропозицію. На курс валюти впливає і ступінь її використання в
міжнародних розрахунках.
7. Ступінь довіри до валюти на національному та світовому ринках. Вона
визначається станом економіки та політичною обстановкою в країні, а
також розглянутими вище чинниками, які впливають на валютний курс,
причому дилери враховують не лише темпи економічного зростання,
інфляції, рівень купівельної спроможності валюти, співвідношення попиту
та пропозиції валюти, а й перспективи їх динаміки.
8. Валютна політика. Співвідношення ринкового та державного регулювання
валютного курсу впливає на його динаміку. Формування валютного курсу на
валютних ринках через механізм попиту та пропозиції валюти, як правило,
супроводжується різкими коливаннями курсових співвідношень. На ринку
складається реальний валютний курс — показник стану економіки, грошового
обігу, фінансів, кредиту та ступеня довіри до певної валюти. Державне
регулювання валютного курсу спрямоване на його підвищення або зниження
виходячи з завдань валютно-економічної політики.
9. Ступінь розвитку фондового ринку, який є конкурентом валютному ринку.
Фондовий ринок може залучати іноземну валюту безпосередньо, а також
«відтягувати» кошти в національній валюті, які могли б бути використані
на валютному ринку для купівлі іноземної валюти.
Вплив валютного курсу на міжнародні економічні відносини. Коливання
валютного курсу впливають на співвідношення експортних та імпортних цін,
конкурентоспроможність фірм, прибуток підприємств. Різкі коливання
валютного курсу посилюють нестабільність міжнародних економічних,
зокрема валютно-кредитних та фінансових, відносин, викликають негативні
соціально-економічні наслідки, втрати одних та виграші інших країн.
При зниженні курсу національної валюти, якщо не протидіють інші чинники,
експортери або отримують експортну премію при обміні вирученої іноземної
валюти, яка подорожчала, на національну валюту, яка подешевшала, або
мають можливість продавати товари за цінами, нижчими від
середньосвітових. Але одночасно зниження курсу національної валюти
впливає на подорожчання імпорту, що стимулює зростання цін у країні,
скорочення ввезення товарів та споживання або розвиток національного
виробництва товарів замість імпортних. Зниження валютного курсу скорочує
реальну заборгованість у національній валюті та збільшує тягар зовнішніх
боргів, виражених в іноземній валюті. Невигідним стає вивезення
прибутків, процентів, дивідендів, які одержують іноземні інвестори у
валюті країн перебування. Ці прибутки реінвестуються або
використовуються для закупівлі товарів за внутрішніми цінами і
наступного їх експорту.
У разі підвищення курсу національної валюти внутрішні ціни стають менш
конкурентоспроможними, ефективність експорту знижується, що може
призвести до стагнації експортних галузей національного виробництва.
Імпорт, навпаки, розширюється. Стимулюється приплив у країну іноземних
та національних капіталів, збільшується вивезення прибутків на іноземні
капіталовкладення. Зменшується реальна сума зовнішнього боргу,
вираженого в обезціненій іноземній валюті.
Розходження динаміки курсу та купівельної спроможності валюти впливає на
розвиток міжнародних економічних відносин. Якщо внутрішнє інфляційне
знецінення грошей випереджає зниження курсу валюти, то за інших рівних
умов заохочується імпорт товарів з метою їх продажу на національному
ринку за високими цінами. Якщо зовнішнє знецінення валюти випереджає
внутрішнє, яке викликається інфляцією, то виникають умови для валютного
демпінгу — масового експорту товарів за цінами, нижчими від
середньосвітових з метою витіснення конкурентів на зовнішніх ринках.
Таким чином, зміни курсу валют впливають на перерозподіл між країнами
частини сукупного суспільного продукту, яка реалізується на зовнішніх
ринках. За підрахунками, зниження на 20% курсу валюти країни, що має
експортну квоту 25%, викликає підвищення цін товарів, які експортуються,
на 16% і внаслідок цього зростання загального рівня цін у країні на
4—6%.
В умовах плаваючих валютних курсів посилився вплив їх змін на рух
капіталів, особливо короткострокових, що позначається на
валютно-економічному стані окремих держав. У результаті приплив
спекулятивних іноземних капіталів у країну, курс валюти якої
підвищується, може тимчасово підвищити обсяг позичкових капіталів та
капіталовкладень, що використовується для розвитку економіки та покриття
дефіциту державного бюджету. Відплив капіталів з країни призводить до їх
нестачі, зменшення інвестицій, зростання безробіття.
Наслідки коливань валютного курсу залежать від валютно-економічного
потенціалу країни, її експортної квоти, позиції в міжнародних
економічних відносинах. Валютний курс є об’єктом боротьби між країнами,
національними експортерами та імпортерами, джерелом міждержавних незгод.
Економічні основи валютних курсів. За золотого стандарту в основі
валютного курсу лежав золотий паритет — відношення вагової кількості
чистого золота, що містилося в двох грошових одиницях, які обмінювалися
одна на одну. Валютний курс, як правило, не збігався з валютним
паритетом, бо він залежить від попиту та пропозиції інвалюти, які
визначаються станом платіжного балансу країни. Якщо платіжний баланс
пасивний, попит на інвалюту більший, ніж її пропозиція, курс
національної валюти буде нижчим за паритет. Протилежне явище виникне у
випадку, коли країна має активний платіжний баланс.
В умовах золотого стандарту відхилення валютного курсу від валютного
паритету не могло бути значним. Воно обмежувалося витратами, пов’язаними
із транспортуванням золота за кордон з метою обміну його на необхідну
валюту або здійснення прямих платежів. Це відхилення фактично не
перевищувало 1% від паритету у кожний бік. Межі такого відхилення
називаються золотими точками.
Нижча межа відхилення валютного курсу від валютного паритету дорівнювала
валютному паритету мінус витрати на перевезення золота. Вона відповідала
мінімальному курсу валюти і називалася нижньою золотою точкою.
При зниженні курсу валюти даної країни до її нижчої точки починався
вивіз (експорт) золота. Це пояснюється тим, що попит на інвалюту
перевищував пропозицію, і він не міг бути повністю задоволеним навіть за
мінімального курсу. Частина платежів, яка відповідала незадоволеному при
такому курсі попиту на інвалюту, могла бути здійснена золотом. Платникам
за кордоном ставало вигіднішим купити у своїй країні золото за ціною
паритету, вивезти його для платежів за зобов’язаннями, ніж переплачувати
на купівлі інвалюти. Нижня золота точка називалася ще експортною.
Верхня межа відхилення валютного курсу від валютного паритету
дорівнювала валютному паритету плюс витрати на перевезення золота. Вона
відповідала максимальному курсу валюти і називалася верхньою золотою
точкою.
При підвищенні курсу валюти до верхньої золотої точки починався ввіз
(імпорт) золота до країни. У зв’язку з цим верхня золота точка
називалася ще імпортною. За цих умов валютний курс характеризувався
відносною сталістю, яка гарантувалася вільним обміном банкнот на золото
та можливістю вільного вивозу золота з однієї країни до іншої.
Базою валютного курсу до середини 70-х років був офіційний золотий
паритет валют. Унаслідок Ямайської валютної реформи 1976—1978 рр.
юридично була оформлена відмова країн від золотих паритетів як основи
валютних курсів. З 1975 р. Міжнародний валютний фонд не публікує даних
про золотий вміст валют. Це пов’язано з тим, що офіційний золотий
паритет утратив реальне економічне значення. Нині основою визначення
валютних курсів є паритет (співвідношення) купівельних спроможностей
національних валют.
Купівельна спроможність валюти — це сума товарів та послуг за їх цінами,
які можна придбати за національну грошову одиницю. Співвідношення
купівельної сили валют визначається стосовно певної групи товарів та
послуг у двох країнах. Зміна валютного курсу відповідає динаміці рівнів
цін у різних країнах. При зростанні курсу національної валюти товари,
які експортовані з цієї країни, стають дорожчими за кордоном, а
імпортовані товари — дешевшими. І навпаки.
Режими валютних курсів. Сучасні типи режимів валютних курсів у світовій
валютній системі включають фіксований та плаваючий режими. В умовах
фіксованого режиму (fixed rate) валютний курс фіксується до однієї
валюти або «кошика» валют. Плаваючі курси (floating rate) змінюються
залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку.
Рис. 6.2. Схема сучасних типів режимів валютних курсів
Після Другої світової війни відповідно до Бреттон-Вудської угоди було
введено режим фіксованих золотих паритетів та курсів. Центральні банки
були зобов’язані підтримувати курс національної валюти до долара в межах
1% від паритету за допомогою валютної інтервенції та дисконтної
політики. Якщо при цьому бракувало золотовалютних резервів, проводилася
девальвація валюти.
Унаслідок краху Бреттон-Вудської валютної системи золоті паритети та
фіксовані на них валютні курси були скасовані та встановлено режим
гнучких курсів валют.
~
1/4
ae
’
~
ae
^
?????????????лото-валютні резерви.
Плаваючий курс дає змогу нівелювати (певний час) зовнішній вплив та
оперативно досягти рівноваги платіжного балансу, забезпечити
автономність монетарної політики, але не обмежує інфляцію. Режим
«плавання» знімає з уряду відповідальність за регулювання валютного
курсу, але водночас не залишає можливості підтримання окремих галузей
національної економіки.
Між указаними режимами валютних курсів є й інші відмінності. Зокрема,
дестабілізуюча спекуляція валютою ймовірніша у випадку плаваючих, а не
фіксованих валютних курсів. Плаваючі валютні курси послабляють
«дисципліну» цін і посилюють інфляцію, а фіксований курс позбавлений цих
вад. Водночас при дефіциті платіжного балансу найбільша свобода маневру
зберігається за плаваючого курсу.
Симптоматичною є помічена останнім часом тенденція до відмови від
застосування фіксованих режимів валютних курсів і переходу до більш
гнучких її варіантів. Передусім це стосується країн із перехідною
економікою, зокрема держав, які сподіваються у майбутньому приєднатися
до Європейського економічного і валютного союзу (Чехія, Польща,
Угорщина). Плаваючі обмінні курси дають змогу долати наслідки кризи,
пов’язаної із зовнішньою заборгованістю, та протидіяти зовнішнім
«шокам».
Статутом МВФ передбачено, що в сучасних умовах «валютний режим може
включати підтримку державою-членом вартості своєї валюти у СДР або, за
вибором держави-члена, в іншому еталоні вартості, крім золота; або
спільні заходи регулювання вартості своїх валют відносно вартості однієї
валюти або валют інших держав-членів; або інші валютні режими за вибором
держави-члена» (Стаття IV, розділ 2 (в)).
За станом на кінець вересня 1998 р. 47 держав мали валютний курс
«фіксований» відносно однієї валюти, 4 — відносно СПЗ, 13 — відносно
інших «кошиків валют». Решта країн користується гнучкими валютними
курсами. У 56 країн — керовані плаваючі курси, у 45 — незалежно (вільно)
плаваючі курси.
Україна, як і більшість держав СНД, входить до групи країн із керованими
плаваючими курсами. Режим керованого плавання означає, що уряд виходить
на ринки іноземної валюти, щоб вплинути на валютний курс, але не
зобов’язується підтримувати його на стабільному (незмінному) рівні.
Прикладом може бути так званий «валютний коридор», запроваджений в
Україні з 1 вересня 1997 р. «Валютний коридор» — це такий режим курсу
національної валюти, коли на певний термін установлюються мінімальна та
максимальна межі офіційного курсу валюти, а центральний банк бере на
себе зобов’язання підтримувати курс у встановлених межах.
Регулювання валютних курсів. Стирання об’єктивних меж коливань валютних
курсів не означає, що відпала потреба утримувати їх на певному рівні. З
крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася
свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання
валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими
зовнішньоекономічні та кредитні операції.
Негативний вплив коливання валютних курсів на розвиток
зовнішньоекономічних зв’язків викликає необхідність втручання державних
органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити ці
коливання через операції центральних банків.
Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та
дисконтна політика.
Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку або
казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу
центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує
інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли
курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу
національної валюти.
Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість
платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною
пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для
інтервенції обмежені, і продаж повинен поєднуватися з купівлею.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу
національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу
— знецінювання національної валюти з метою нарощування експорту товарів
за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби
за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти
у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на
внутрішньому ринку.
Для валютного демпінгу характерне:
1) експортер, купуючи товари на внутрішньому ринку за національну
валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зовнішньому ринку за
іноземну валюту за цінами, нижчими за середньосвітові;
2) джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка виникає при
обміні вирученої іноземної валюти на національну за курсом, який за цей
час зросте;
3) вивіз товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки експортерів.
Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну виробництва або
собівартості. Однак експортерам не вигідна дуже занижена ціна, оскільки
може виникнути конкуренція з національними товарами в результаті їх
реекспорту іноземними контрагентами.
Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної
ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних
короткострокових капіталів. Підвищуючи дисконтну ставку у періоди
погіршення стану платіжного балансу, центральний банк стимулює приплив
капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто сприяє поліпшенню
стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років
адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу
долара, що сприяло припливу у країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд дол.
США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних
ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися
капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути
ефективним лише тоді, коли рух капіталів між країнами зумовлений
пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у
збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не
завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту
всередині країни.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є
девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу.
Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив
між купівельною спроможністю грошових одиниць.
Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стимулювання експорту
та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були
спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою
створення умов для валютного демпінгу. Після Другої світової війни
протягом 1946—1973 рр. було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10
ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були,
наприклад, у 1949 р., наприкінці 60-х — початку 70-х років.
До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація
супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація —
підвищенням. За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та
ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін
«девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале
зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС з початку 80-х років 11
разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської
ліри) і ревальвації (марки ФРН, голландського гульдена та ін.).
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації
валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного
курсу у тимчасову відповідність з дійсним, що склався на ринку.
Режим валютного курсу в Україні. Курсова політика є невід’ємною
складовою урядової програми економічного розвитку держави і має
враховувати весь комплекс інструментів та реальні можливості щодо її
реалізації. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему
валютного регулювання і валютного контролю» від 17 лютого 1993 р.
установлення валютного курсу національної валюти належить до спільної
компетенції НБУ та Кабміну.
Питання про визначення режиму валютного курсу є складними та
дискусійними, бо валютному курсу належить основне місце в усьому
комплексі інтернаціоналізації економічних зв’язків. З його допомогою
рівні національних товарних цін, оплати праці, а також багато інших
вартісних показників зіставляються з аналогічними показниками зарубіжних
країн. На цій основі визначаються ефективність експортно-імпортних
операцій, доцільність виробництва тих чи інших товарів та ін.
Україна використовувала кілька режимів валютного курсу — від плаваючого
до фіксованого з подальшим переходом до керованого плаваючого курсу.
Згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом Міністрів у грудні 1992 р., було
визначено ринковий (плаваючий) режим валютного курсу українського
карбованця. На практиці така система означала фактичне введення режиму
конвертованості валюти без попереднього забезпечення відповідних
економічних умов: конкурентоспроможної структури економіки, гнучкої
системи цін, розвинутої банківської інфраструктури та ін. Результатом
такого підходу стала хронічна нерівновага на валютному ринку (дефіцит
пропозиції), доларизація внутрішнього обороту та бартеризація
зовнішньоторговельного обороту.
У 1993 р. уряд наполіг на прийнятті НБУ адміністративно фіксованого
курсу карбованця, який призвів до зниження ефективності експорту,
збільшення частки бартерних операцій, зменшення надходжень іноземної
валюти на внутрішній ринок, зростання зовнішнього боргу, «втечі»
капіталів за кордон.
З часом все більше уваги стали приділяти ринковим методам стабілізації
валютного курсу, і фіксований валютний курс було замінено на так званий
регульований (плаваючий ). З 1994 р. було запроваджено ринковий механізм
визначення курсу на основі попиту і пропозиції. У наступні роки динаміка
курсу гривні визначалася коливанням попиту і пропозиції на валютному
ринку, що зумовлювало поступове падіння курсу гривні. Протягом 1996-го
та першої половини 1997 р. НБУ підтримував плаваючий (ринковий) курс на
відносно стабільному рівні в межах установленого валютного коридору.
Наприкінці 1997 р. змінилася міжнародна кон’юнктура, почався відплив
короткострокових капіталів із нових ринків, до яких належить і Україна.
Нерезиденти України стали активно продавати ОВДП. Це значно зменшило
пропозицію і водночас збільшило попит на валюту. Так, якщо протягом
1997 р. приплив портфельних інвестицій (в ОВДП, облігації місцевих позик
та деякі ін.) становив понад 30% від загальної пропозиції іноземної
валюти на внутрішньому ринку України, то починаючи з кінця 1997 р. та
впродовж 1998 р. на цей обсяг — еквівалентний припливу коштів у
попередні роки плюс нараховані проценти — зріс сукупний попит. Крім
того, у 1998 р. від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та
послугами становило 1207 млн дол., на 25% зросло фінансування
зовнішнього державного боргу, а сукупна пропозиція зменшилась приблизно
на 40%. Ситуацію дещо виправили кредити МВФ, Світового банку та ряд
міждержавних позик уряду. Для утримання стабільності курсу гривні НБУ
був змушений використати власні резерви, накопичені раніше, неодноразово
переглядалися межі валютного коридору з 1,7—1,9 грн / дол. до кінця
1997 р. до 3,3—3,6 грн / дол. протягом 1999 р. З листопада 1999 р. НБУ
відмовився від валютного коридору та проголосив про перехід до гнучкого
валютного курсу при збереженні деяких адміністративних обмежень ринку,
що визначалося умовами, які склалися на ринку після фінансової кризи
1998 р.
З огляду на них з 19 березня 1999 р. в Україні було здійснено
лібералізацію валютного ринку, а саме: відновлено операції на
міжбанківському ринку, скасовано обмеження на граничні відхилення від
офіційного курсу, введено нові правила встановлення офіційного валютного
курсу та ін.
НБУ установлює офіційний валютний курс за двома групами валют: перша
група — це переважно вільно конвертовані валюти. Ці валюти
застосовуються у міжнародних розрахунках, котируються на міжнародних
ринках або щоденно використовуються у розрахунках між центральними
банками країн СНД. За цими валютами курс установлюється щоденно. Друга
група — це валюти, за якими торговельні операції та неторговельні
розрахунки відбуваються рідше. За цими валютами курс установлюється раз
на місяць.
Офіційний валютний курс гривні до іноземних валют використовується у
розрахункових операціях; для аналізу зовнішньоекономічної діяльності;
бухгалтерського обліку операцій. З 1994 р. в Україні офіційний валютний
курс до долара США встановлювався за результатами торгів на Українській
міжбанківській валютній біржі. З 19 березня 1999 р. НБУ встановлює
офіційний обмінний курс гривні відносно долара США як середньозважений
між курсами за операціями уповноважених комерційних банків на
міжбанківському валютному ринку. У межах своєї загальної
відповідальності за забезпечення стабільності національної валюти НБУ
впливає на формування офіційного обмінного курсу шляхом купівлі-продажу
іноземної валюти на валютному ринку.
Установлюючи офіційний курс інших світових вільно конвертованих валют до
гривні, НБУ використовує котирування Франкфуртської біржі — однієї з
найпотужніших у Європі — за курсами цих валют до німецької марки. При
встановленні офіційного курсу валют країн СНД та Балтії до гривні НБУ
використовує інформацію, яку він отримує від центральних банків країн
СНД (курс їхніх національних валют до долара). При встановленні
офіційного курсу валют другої групи НБУ використовує котирування, що
публікує газета «Financial Times».
Лібералізація валютного ринку призвела до того, що гривня втратила 21%
своєї вартості. Однак девальвація офіційного курсу й була, власне,
визнанням фактичного рівня вартості гривні. Офіційно встановлений
валютний курс повинен кореспондувати з його реальним значенням.
Невідповідність може призвеcти до подальшого накопичення диспропорцій в
економіці та позбавить монетарну політику адекватного показника стану
грошово-кредитної сфери. У цьому зв’язку курсовий режим як такий не є
визначальним чинником динаміки курсу. Ним є ефективність та адекватність
економічної і валютної політики.
Література
Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.
Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.
Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5
квітня 2001 р.
Указ Президента України «Про грошову реформу в Україні» // Вісник НБУ. —
1996. — № 5.
Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.
Долан Э. Дж., Кэмпбэлл К. Л., Кэмпбэлл Г. Дж. Деньги, банковское дело и
денежно-кредитная политика. — М.; Л., 1991.
Деньги, кредит, банки / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.
Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. — К., 1999.
Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.
Усоскин В. М. Современный коммерческий банк: управление и операции. —
М., 1993.
Фридмен М. Количественная теория денег. — М., 1996.
Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості,
процента та грошей. — К., 1999.
Деньги / Под ред. А. А. Чухно. — К., 1997.
Савлук М. І. Нова національна валюта гривня працює на економіку України
// Фінанси України. — 1997. — № 2.
Савлук М. І., Сугоняко О. А. Чи вистачає грошей економіці України? //
Вісник НБУ. — 1997. — № 4.
Савлук М. І. Грошово-кредитна політика Національного банку України та
оцінка її ефективності // Вісник НБУ. — 1999. — № 1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
