Реферат на тему:
Провідні тенденції розвитку світової культури
План
1. Загальна характеристика сучасної культури.
2. Субкультурна диференціація і роль молоді.
3. Кризові явища в культурі.
1. Загальна характеристика сучасної культури.
У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи,
охопивши інші континенти — Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій
мірі у життя азіатських і африканських країн — таких як Японія,
Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для
Європи, її тепер називають «західною культурою». Відтепер можна говорити
про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які
в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн.
Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм,
погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу («час —
гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали
людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на
підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої – люди що, вміють
заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність,
професіоналізм.
Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи
на інші голоси філософів, письменників, художників про її загибель, її
вдалось вистояти в двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими і
комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової і більш
досконалої, аніж вона, культури. Мало того, творчі можливості західної
культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли, її досягнення у XX
столітті стали настільки значними, що відозмінили умови життя всього
людства і земної кулі.
Великий вплив на змістовну наповненість сучасної західної культури
справили усі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і
духовної культури; винаходи в галузі електронних і комп’ютерних засобів
зв’язку, освіти, побутової техніки, відкриттів в галузі генної
інженерії, поглиблення у мікросвіт і космос, створення нових хімічних
матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни
позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають
«постіндустріальним», «електронним», «інформаційним» тощо. Американський
публіцист футуролог, автор одного із варіантів концепції
постіндустріального суспільство Тоффлер, вбачає пряму залежність між
розвитком техніки і способом життя, її цінностями. У роботі «Футурошок»
Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних і технологічних змін
створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого
індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах
основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм.
Подібний плюралізм, появу множинності нових ідей ми помічаємо і у
сучасному західному мистецтві. В ньому виникли різні течії і напрямки
(експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм,
гіперреалізм та ін.). виникли нові форми і жанри мистецтва, зв’язані з
використанням техніки (художня фотографія, електронна музика,
комп’ютерна графіка, тощо), набули популярність масові художні видовища,
отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв, спорт став
«мистецтвом».
Одночасно з цим критики західної культури говорять про те, що вона
одночасно носить кризовий характер і якщо проти цього не приймати ніяких
мір, то це загрожує втраті усіх її досягнень.
Приведемо думки видатних мислителів XX ст., які не вичерпують західної
культури, початок яких було покладено ще в XIX ст.
У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності
— інтелектом, різноманітності природного середовища — похмурою
одноманітністю міських будівель, високого мистецтва —примітними
розвагами, глибоких відчуттів — швидкоминучими емоціями. (О. Шпенглер).
Сучасна західна культура наскрізь проникнути чуттєвим началом,
намаганням до чуттєвих задоволень і насолод; вона втратила духовність і
тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується
нова духовність, що несе нові моральні і соціальні ідеали. (П. Сорокін).
В XX ст. відбулося «повстання мас», які вороже відносяться до
нерозумілої і недоступної для них елітарної культури; відбувається
«дегуманізація» мистецтва, примітивне і стандартизоване масове мистецтво
поглинає суспільство, і культура його занепадає. (X. Ортега-і-Гассет).
Сучасне західне суспільство все більше перетворюється в «мегамашину» —
до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який придушує
особистість і перетворює її у бездушну деталь, виконуючу відповідні їй
обов’язки; особистісні зв’язки людей підміняються технологічними
відношеннями, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної
організації суспільства. (Л. Мамфорд).
Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони
наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії і Африки;
послаблений внутрішніми протиріччями Захід може бути невзмозі
протистояти руйнівним імпульсам, що витікають з цих країн, і загинути в
нових війнах, розв’язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках. (С.
Хантігтон).
Очевидно, деякі з цих висловлювань носять дискусійний характер, інші
хоч і справедливі проте всі вони можуть бути переборені засобами,
віднайденими західною цивілізацією у ході свого подальшого розвитку.
Можна виділити декілька аспектів, у яких конфліктна ситуація сучасної
західної культури виявляється.
Свобода і насильство. З узагальненого погляду на культурологічні і
суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити з одного боку,
відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і
технологічного вдосконалення життя, а з іншої — необмежений розмах
насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські
злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях
тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним
явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання
суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без
кріпацтва — середньовіччя). В сучасній західній культурі, саме в
наслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприймається як
порушення норм людського буття. Створення умов для збільшення свободи
людини — одне із найбільших досягнень сучасної західної цивілізації. До
цих умов відносяться:
– соціальна мобільність — відкритість шляхів для зміни соціального
статусу людини, переміщення її із одних прошарків суспільства в інші і
покращення свого матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним
здібностям, успішній кар’єрі тощо);
– розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці,
сексуального партнера, чоловіка чи дружини;
– зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального
використання (хобі, спілкування тощо);
– збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а
значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;
– зростання соціологічної захищеності особистості;
– збільшення тривалості життя, а значить, і можливостей для
самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;
– зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, закріплююча
ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.
Отже, культура зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з
насиллям над особистістю.
Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на «культуру
усіх» і «культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи
шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими
пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою
писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей
і фольклорною (народною, етнічною культурою). В XX столітті це
розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.
Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття
елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість:
форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу,
музику і призначена для вищих прошарків суспільства.
Об’єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно
важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і
вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль і відповідного
рівня знань.
Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики,
літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити
багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса, Гессена,
Боргеса, Хаколі — поетів-символістів; музики — Стравінського, Малера,
Шнітке. Дебюсі; живопису — кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно —
Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час
енциклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх
сферах культури пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя,
порівняльна небагато чисельна еліта.
Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість
сприйняття, спрощенність, розважальність. Її світ багатоликий:
пригодницька і детективна література, любовна лірика, кінематографія з
бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-музика рок, реп, реггі,
популярні очерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи,
зразки техніки, магазини, сенсаційні новини, реклама, спорт, містика…
Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів — навпаки,
під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні
емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до древніх міфів з
їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що
сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем» (чаклунство,
астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні,
більшовистські утопії).
У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на
примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс,
агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і
антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків
взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити
свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з
коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця
XX ст. друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати
про зростання мідкультури — культури середнього рівня. Проте розрізнення
між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою
проблемою.
Плюралізм та уніфікація. Сучасна культура плюралістична (від лат.
рluralis — множинний): ніколи раніше не було такої різноманітності
культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. З одного й
того ж питання можна зустріти багато різних точок зору б наукової,
філософської, художньої, релігійної, етичної, юридичної, політичної…
При цьому визнається їх відносна незалежність. Плюралізм виявляється і у
середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій,
філософських концепцій, математичних й природничо-наукових теорій,
художніх стилів, шкіл в мистецтвознавстві, медичних вчень, теорій
особливості. Таке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням
суб’єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що
замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого
«дзеркала», які вона зібрати сама не взмозі.
Культура в цілому «надлишкова» — в тому плані, що породжує надлишкову
множинність можливих підходів до будь-якої проблеми, яка у ній виникає.
Проте не всі із них ефективні, але це створює культурний фон, на основі
якого зароджуються нові ідеї. Одночасно ця надлишковість є не тільки
результат, але й джерело творчого розвитку культури.
Але механізми масової культури діють і в зворотньому напрямку — в
сторону уніфікації, шаблонізації культурного життя, її принцип —
тиражування і поширення в суспільстві одних і тих же матеріальних і
духовних цінностей. Сотні мільйонів людей в різних країнах одночасно
можуть отримувати один і той же комплект Ейфелєва вежа у Парижі
сьогоденних новин, дивитися одні й ті ж фільми і спортивні змагання,
слухати одних і тих же співаків чи політичних діячів. Масова культура
стандартизує все — від умов побуту, харчування й одежі до бажань, думок
й ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засоби масової комунікації), які
нав’язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків,
однакові соціальні стереотипи. В масовій культурі здійснюється «побіг
від свободи»: особистість звільнюється від вибору власної позиції,
перегляду множинності можливих варіантів, із яких потрібно вибрати,
взявши на себе відповідальність за вибір. Право вибору передається
іншому — авторитету, лідеру, телеведучому, священику чи просто владі.
Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднується з
конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я — «як
всі»), неприйняттям інших ідей, не співпадаючих з «загальною думкою»:
«надлишковість» культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке,
одноманітне, примітивне бачення світу, характерне його сприйняттю для
більшості з низьким рівнем освіти. Примітивізм і неосвіченість тут у
якійсь мірі навіть вносять свій внесок у плюралізм сучасної культури:
вони зрівнюють науку з міфом, логіку з містичними одкровеннями, а це
призводить до формування у суспільній думці «норм», що мають право а
існування у такій же мірі як й високі зразки творчого розуму.
Технізація. Загальновідомий факт — проникнення техніки у галузі буття
тим більший, чим далі просунулась країна на шляху цивілізації західного
типу. Технізація життя є невід’ємною стороною сучасної західної
культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям
технічний прогрес, приходиться розраховуватися: зростання продуктивності
праці — призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту —
збільшенням відірваності людини від людини; автомобілізація населення
підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери, губиться
природа. Людина перетворюється в раба техніки. Панування техніки над
людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає
автоматом, що функціонує у відповідності з вимогами технічного
середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином у цих умовах
зав’язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та
антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два
протилежні погляди на науку: сциєнтизм і антисциєнтизм (англ. science —
наука). Сциєнтизм відображується в переконанні, що наука є головною
рушійною силою соціального прогресу і розвиток її дає засоби для
відображення для вирішення усіх постаючих перед нею проблем. Наука
дійсно стала лідером культури. Це підтверджується небувалим зростанням
кількості людей, зайнятих у галузі науки. Досить відмітити, що кількість
сучасних вчених сягає більш, ніж 90% усіх вчених, що жили до цього на
Землі.
Інший напрямок — антисциєнтизм — виступає з негативною оцінкою досягнень
науки. Потрібно визнати, що багато успіхів науки (ядерна фізика,
технічні науки, генетика й інші) несуть в собі загрозу для самого
існування людства. Антисциєнтисти звинувачують науку в тому, що вона
збила людство з вірного шляху, змістивши його увагу з осягнення Бога і
душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і
перетворення зовнішнього середовища.
2. Субкультурна диференціація і роль молоді
Природа субкультурного феномену в сучасних умовах. Складність визначення
терміну “субкультура” з того часу, як його в 30-ті рр. XX ст. ввів
американський соціолог Т. Роззак, полягає у багатоманітності і досі
недостатній визначеності поняття культура. З великого загалу літератури
виділимо визначення американського дослідника Н. Смелзера, який
обґрунтовує поняття субкультури як означення будь-якої системи норм і
цінностей, яка виділяє групу з великого співтовариства.
Однак виділення попереднім автором лише цінностей і норм є недостатнім,
бо субкультура включає також, на нашу думку, специфічні соціальні і
духовні потреби, продукти творчості, способи залучення до духовних
цінностей, особливості їх освоєння, стиль та спосіб життя.
Субкультура – одне з базових понять культурології; система цінностей,
установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи,
яка відрізняється від пануючої, загальної, домінуючої в суспільстві
культури, хоча і пов’язана з нею.
Зростаюча соціальна диференціація, формування нових елементів соціальної
структури суспільства, зростання різномаїття проявів соціального та
культурного життя стає каталізатором виникнення все новіших
субкультурних угрупувань.
К. П. Соколов виділяє такі види носіїв субкультур:
статево-вікові спільноти (дитяча субкультура, молодіжна, чоловіча,
жіноча тощо);
соціально-професійні спільноти (субкультура робітників, інтелігенції,
еліти, злочинні субкультури та ін.);
релігійні спільноти.
Безумовно, коло субкультур є значно багатшим і включає диференціацію за
дозвіллєвими заняттями, національно-діалектними своєрідностями, за
стилем поведінки і способом життя.
На особливу увагу заслуговує такий субкультурний феномен як студентська
субкультура, яка поєднує вікові характеристики другого періоду юності,
синтез субкультур основних соціальних груп суспільства в особі вихідців
із них і нові їх соціокультурні ознаки як специфічної соціальної групи з
різновидами субкультури студентів гуманітарного і технічного профілю, з
субкультурними особливостями студентів Одеси, Києва, Львова і т. д.
Оскільки субкультури існують на межах і перехрестях соціальних відносин
і областей, то модернізаційні зміни в системі культури і перехід від
одного типу культури до іншого приводять в рух всю субкультурну
підсистему, все більше її диференціюють. Більше того, свобода
життєдіяльності, за свідченням дослідників, характеризується небувалим
злетом кількості та різноманіття субкультурних проявів суспільного життя
на всіх культурних рівнях і у різних сферах суспільства, що й знаходить
прояв на українських теренах, особливо інтенсивно у 80-90-х рр. XX ст.
Субкультури характеризуються оперативністю і динамічністю реагування на
широкий спектр змін соціально-культурного, політичного та економічного
життя, а тому є важливою підсистемою забезпечення розвитку культури в
умовах недостатньої визначеності її парадигм.
Суспільство зацікавлене задля і своєї стабільності в особливому
збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра
культури і інноваційних субкультур, і в разі потреби – у стимулюванні
розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків
культурного життя, для випробування нових культурних моделей,
експерименту.
Виходячи із вищевикладеного загальнокультурні функції субкультур
очевидно полягають:
1) у забезпеченні цілісності культури;
2) у формуванні нових можливостей її розвитку;
3) у збагаченні загальнокультурного контексту, в тому числі соціального
семіозису, культурного фонду як джерела можливого відлагодження нових
культурних форм.
Щодо сфер, які вони охоплюють, субкультури виконують функції:
забезпечення їх культурної аури,
варіативності її існування,
дифузії в пограничні області тощо.
Щодо особистостей визначальною є соціалізуюча функція, хоч за змістом
вона може бути і десоціалізуючою, тобто позитивно і негативно
соціалізуючою, а ускладнення соціального і інформаційного поля,
зростаюче соціальне відчуження, посилюване формуванням нових соціальних
відносин, все більше сприяють пошуку лагун усамітнення чи групової
солідарності.
Серед інших функцій, спільних для всіх субкультур слід виділити:
комунікативну, що забезпечує спілкування всередині групи,
компенсаторну, яка дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь
самооцінки члена угрупування,
охоронну, направлену на підтримку рівня ідентичності і захист своєї
специфічності,
солідаризаційну, яка забезпечує екзістенційну і соціальну підтримку
членів групи.
Увага. Кожна субкультура має свій специфічний профіль функцій, який
забезпечує характер її взаємозв’язку і взаємовідносин з іншими
субкультурами та базовою культурою, як і весь стрій її буття.
Впродовж свого життя, а в певні періоди – одночасно, людина включається
в декілька субкультур, що забезпечує їй культурну багатогранність
соціалізації.
Процеси субкультуризації збагачують й ускладнюють “тканину” культурного
поля, породжуючи одночасно не тільки позитивні культурні процеси, але й
негативні по відношенню до пануючої культури контркультурні процеси,
конфронтацію і конфлікти напруженості у системі соціально-культурних
відносин, особливо у міжконфесійних і міжнаціональних стосунках.
Отже, подальша модернізація українського суспільства дає поштовх
урізноманітненню культурного життя, диференціації культури, породжує
багаточисельні субкультурні прояви суспільного життя, субкультур
вцілому, збагачує спектр проявів традиційних субкультур, культурний
контекст суспільства як одну із передумов розвитку культури.
Субкультурна система, притаманна Україні і ще не досліджена в її
специфічних проявах, має бути врахована як важлива складова
соціокультурної трансформації.
Владна еліта як субкультура. Особливий і часто визначальний вплив на
культурно-трансформаційний процес має еліта суспільства і, особливо,
владна еліта (з її сучасним синонімом номенклатури). В сучасному
українському суспільстві постійною темою стає проблема визначального
впливу культурної і політичної еліти на крашу та її культуру, а сьогодні
все більш гостро в період стрімких модернізаційних змін ставиться
проблема необхідності формування підготовленої, ефективно правлячої
еліти, що має відкритий характер і контролюється суспільством.
Ця соціальна група є своєрідною соціальною структурою, що володіє
монополією на владу, на прийняття рішень, а також на здійснення
найважливіших функцій у суспільстві. Точніше сказати, еліта
(номенклатура) є такою соціальною стратою, сутність якої знаходить
вираження у її субкультурі, яка впливає на характер виконання нею її
соціальних функцій.
Не аналізуючи владної еліти чи таких понять, як ієрархічність, кар’єрна
спрямованість, корпоративність, відстороненість у спілкуванні та ін.,
зазначимо, що риси її субкультури виявились навіть стійкими, а можливо,
найбільш стійкими порівняно з іншими соціальними прошарками, це
спостерігалось навіть до модернізаційних процесів, у змінах в період
радянської влади, перебудови, державотворення, що властиво українській
владній еліті.
Суперечністю буття української владної еліти є її намагання зовнішньо
атрибутивне відповідати іміджу національно-культурного оновлення
суспільства і безвідповідальність щодо правового та
соціально-функціонального забезпечення пріоритетів розвитку національної
культури.
Кримінальна субкультура в культурно-трансформаційних процесах.
Необхідність розгляду поставленої проблеми викликається двома базовими
соціальними фактами:
по-перше, тим, що за одними даними 40%, а за іншими 60%
ринково-економічної і виробничої діяльності і прибутків перебуває в
Україні поза межами закону, “в тіні” (тіньова економіка, тіньовий сектор
економіки), отже, велика частина населення входить, або є дотичною до
кримінальної субкультури;
по-друге, за рівнем корупції і корисливих позазаконних відносин Україна
займає сьогодні, за даними міжнародних організацій, одне з перших місць
у світі, без врахування цих даних неможливо зрозуміти характер
соціокультурної трансформації в цілому в Україні.
\
?
? o 1/4
?
oe
(V?3/4o(
b
?
?
1/4
i
ph
RHgph
RHgph
ph
RHkph
RHjph
RHfph
RHhph
невід’ємною складовою будь-якого суспільства і будуть існувати завжди.
Цей тип субкультури має: 1. ознаки екзотичного етносу, 2. своє особливе
світосприйняття, 3. етику, 4. мистецтво та естетику, 5. ритуали, 6.
традиції, 7. закони і 8. норми. Західні дослідники відносять сюди
кримінальну міфологію, привілеї для “еліти”, способи відпочинку, форми
стосунків.
Названий тип субкультури характеризується, очевидно, широкими межами,
неоднорідністю, диференційованістю на низку “підсубкультур” і широкою
зоною пограниччя, яке охоплює проникаючими її елементами значну частину
структури суспільства, тобто і групи, які ніякого прямого відношення до
криміналітету не мають.
Йдеться, власне, про значний ареал впливу цієї субкультури на частину
суспільства, субкультурну дифузію, кримінальну субкультуризацію
українського суспільства, яке в умовах “прихватизації, розграбування
державного майна виявилось до неї досить схильним, як зі сторони тих,
хто грабує, так і з боку ошуканих і знедолених, які поповнюють ряди
бомжів або криміналітету, знаходячи певну втіху в своєму надривному
безутішному фольклорі і співчуття у певних груп населення, які живуть за
межами бідності. Сприяє розвитку, кажучи точніше, не завжди
кримінальної, але девіантної субкультури, весь комплекс сучасних умов
перехідного суспільства, в якому відображена і глобалізація
суспільно-культурних процесів, і криза економіки, і суперечності
трансформаційних процесів у різних сферах суспільного життя, окремі
сегменти яких характеризуються морально-правовою девіантністю.
Таке всепроникнення цього девіантного за своїм характером процесу стає
певним супроводом, культурною негативною тінню соціокультурних
трансформаційних процесів.
Масштабність цього процесу є такою, оскільки сама кримінальна і
культурно криміналізована спільнота і її некримінальний, але
культурно-криміналізований супровід і “шлейф” близьких їм соціальних
підгруп характеризуються гнучкістю і аморфністю, здібністю
інкорпоруватись і інтегрувати себе майже в усі сфери суспільного життя.
Особливо ж небезпечним для суспільства і його культури є зростаюче
взаємопроникнення кримінальної еліти і владних структур, які взаємно
інтегруються і набувають не тільки легального характеру, але й
зростаючого впливу на державні справи і розвиток суспільства, що стає
можливим в умовах “переоцінки цінностей”, коли базові культурні і
моральні цінності минулого періоду перебувають у стані кризи, а нові ще
не сформувались.
Недослідженість даної субкультури в трансформаційному процесі не
дозволяє достатньо повно визначити її місце в сучасній культурі, хоч із
наявного матеріалу можна зробити висновок про зростання її ролі у
вульгаризації культури та її деморалізації, легалізації “низової”,
примітизованої гілки культури, хоча в сфері субкультурного міського
музичного фольклору засвідчено її позитивний вплив на пісенну культуру,
особливо побутового жанру.
Значне поширення кримінальної субкультури, характерне для перехідного
періоду модернізації культури, є результатом розлагодженості і кризи не
тільки цілісно-нормативних регулятивів сучасної української культури,
але й економічної і політичної кризи, супроводжуваної втратою чітких
орієнтирів розвитку суспільства.
Молодіжна культура і субкультура як фактор соціокультурної модернізації
і постмодернізації. Молодіжна субкультура в зв’язку з радикальними
змінами в суспільстві стає формою соціальної адаптації, своєрідним
буфером між традиційною культурою, загальноприйнятими цінностями та
елементами “опору” по відношенню до “старого” соціально-культурного
порядку і пануючої системи молодіжної культури. Молодіжні групи
перетворюються у самостійні функціонуючі підсуспільства.
Автори теорії субкультури молоді-основного напряму британської
соціології молоді – стверджують, що фундаментальну роль у
соціально-політичному визріванні молоді має стратифікаційна належність.
Особливого субкультурного виміру набуває молодь у період “постюності”
(К. Кенстоун) – в період третього десятиліття життя, коли вона
самостійна в соціальному, моральному, інтелектуальному, політичному, в
соціально-культурному плані, але не адаптована політичне і економічно,
шукає свій варіант найбільш вдалого соціального самовизначення. Це
стадія між юністю і дорослістю, період соціально-культурного
експериментування у визначенні життєвих перспектив, що є характерною
особливістю культурно-модернізаційних процесів.
Помітне обезцінювання робочої сили (що спостерігається останнім часом в
Україні), яке сприймається молоддю як доля покоління, викликає одночасно
психосоціальне та соціокультурне підвищення значущості стану юності,
акцентує увагу суспільства на ньому.
В умовах модернізації в Україні відбувається зниження соціального
контролю, послаблення традиційного впливу соціального середовища на
світогляд та поведінку молоді.
Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї
стійкої форми з середини 50-х років XX ст. під тиском сучасних
модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу
входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів
масової комунікації і т. д.), зростає соціально-культурна автономія
молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких, часто
соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний
конфлікт поколінь, утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все
ширший спектр молодіжних субкультур власне культурного і мистецького
спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної
субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в
модернізаційних процесах, висуваючи молоде покоління в якості авангарду
в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як основну
потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський,
“молодь є те пальне, на якому працює суспільство”, хоч, на нашу думку,
молодь власне значною мірою і створює це пальне.
Увага! Кожна молодіжна субкультура має свою центральну ідею або систему
ідей, яка визначає п характер, принцип залучення і є тотожною меті її
існування. Вона характеризується, насамперед, специфічною
нормотворчістю, протиставленням своїх норм і цінностей зовнішнім,
набуваючи певних рис “мікросуспільства “, в якому трансформуються
традиційні погляди і формується “свій ” образ світу і способу буття в
ньому особистості.
Зазначена проблема реально склалась у формах андерграуду і відособлення
субкультур молоді в глибинних пластах культури періоду застою та
перебудови.
Субкультура визначається своїм соціальним змістом, сукупністю відносин,
стилем життя, визначальною складовою якого є поведінка.
Англійський соціолог М. Брейк виділяє такі субкультурні типи молоді, як
“нормальна” молодь, делінквентна молодь, культурні бунтарі, політично
активна молодь. Як і М. Брейк, ми виходимо з того, що “нормальна” молодь
теж має свої особливості і складає специфічну субкультуру.
Субкультура складається із сукупності знань та уявлень групи, на основі
яких вона формує свій цілісний образ соціального світу та визначає своє
місце в ньому як основу орієнтації в життєвому просторі. Виходячи з
цього, група формує специфічні цінності і норми свого соціального буття,
які мають свої особливості, що відрізняють їх від інших.
Хоч представники основних молодіжних субкультур не заперечують культури
суспільства в цілому, але значно відрізняються від неї, формуючи свій
світ і його особливу картину. Крім загальних молодіжно-генераційних
особливостей формування субкультур на їх зміст значно впливає:
криза українського суспільства і його основних інститутів;
криза інституту сім”і та сімейного виховання, порушення взаємин
поколінь;
комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують
підвищену потребу в субкультурних ознаках;
зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.
Слід очевидно погодитись з тим твердженням, що молодіжна субкультура є
викривленим дзеркалом дорослого світу речей, стосунків та цінностей.
В СРСР першими з молодіжних субкультур в кінці 60-х років XX ст.
з’явилися хіпі, практика яких в Україні носила декларативно-снобістський
характер і тривала короткий час у великих містах.
Другий період розвитку молодіжних субкультур (1983-87р.р.)
характеризується кризовою ситуацією і, в зв’язку з тотальною критикою
ЗМІ, зниженням активності.
Третій період припадає на 1987-1992 р.р., який характеризується
епатажним протестом панків, хіпі та інших угрупувань андерграундового
характеру і зростанням негативної реакції на них значної частини молоді,
як і диференціацією різних за своїм спрямуванням молодіжних утворень.
Дослідники вважають, що четвертий період (1992-1995 р.р.) пройшов під
знаком спаду активності андерграунду, зростання песимізму та помолодіння
складу, формування угрупувань, націлених на кар’єру і успіх, що означало
певне повернення до формального соціуму і визнання його. В цей же період
розвивається романтико-ескапістська молодіжна субкультура, пов’язана з
новою хвилею вестернізації українського суспільства.
З 1996 року починається п’ятий період розвитку молодіжних субкультур,
який продовжується до цього часу, і характеризується, з одного боку,
підвищенням інтелектуального рівня у середовищі “андергаунду”, а з
другого боку – прогресуючим помолодінням, відмовою від інтелектуального
росту, а також зростанням легітимізації неформального стилю життя.
Молодіжна субкультура в Україні не мала раніше і не має тепер характеру
жорсткої деформалізації і складання в ізольовані неформалітети, не
відзначається різкою опозиційністю і рідко набуває рис контркультури
такої активної на Заході. У 80-ті роки найбільш активно формувались рухи
рокерів, металістів, байкерів, а потім релігійно-культові та
східно-спортивні, часто ініційовані зацікавленими в них дорослими
верствами бізнесового і кримінального характеру. Тому в цілому
українські субкультури малодиференційовані, нетривкі і не займають
вагомого місця в культурному житті.
За мірою відношення до модернізаційних і постмодернізаційних процесів
молодіжні субкультури можуть бути систематизовані за ознаками
модернізаційності, закритості і соціальності, креативності таким чином:
авангардистські, конфронтаційні до усталеної культури
постмодернізаційного характеру, елітні;
модернізаційні і постмодернізаційні, толерантні у стосунках з офіційними
установами;
модернізаційні і постмодернізаційні, соціально-культурна нейтральні
(субкультура молодіжного комп’ютерного андеграунду та ін.);
модернізаційні, соціально-закритого типу, неконфронтаційні;
консервативні закритого типу;
консервативні відкритого типу;
контркультурні, творчого типу;
контркультурні, асоціальні, деструктивного типу, в тому числі
кримінальні.
Роль молодіжних субкультур виявляється в значенні межової, пограничної
зони культури, що накопичує, провокує позитивні і негативні
“відхилення”, які можуть мати культурно-творчий або деструктивний
характер, сприяючи пошуку необхідних новим соціальним змінам культурних
моделей. В той же час існує молодіжна культура соціальне і культурно
толерантної молоді, яка не замикається в межах особливого мікросвіту
субкультури, а ідентифікує себе з існуючою “зовнішньою” культурою
дорослих, і прагне за своїм віком до інновацій, інтенсивно освоює і
творить культуру.
3. Кризові явища в культурі
Однією з найважливіших сутностей духовно-енергетичного поля є віра
(релігія, соціальна справедливість, комунізм і т.п.). Будь-яка віра
сповідує свою мораль, переважно досить привабливу для індивідів.
Наріжним каменем більшості вір є альтруїзм як основна форма життя
індивідів у спільноті. Причому в генному коді-програмі закладено, що
шлях до такої спільноти повинен бути мирним і безкровним. І тільки
марксистсько-ленінський “шлях до всезагального щастя всипано трупами
інакомислячих і недругів, тому що матеріалізм виходить із-за відомо
помилкового твердження про те, що буття визначає свідомість. Але якщо
така аксіома правильна, то клас буржуазії, як клас з найбільш
забезпеченим буттям, повинен бути і найбільш свідомим. Всередині даного
класу повинен превалювати альтруїзм, а цього не спостерігається в
дійсності.
В дійсності саме буржуазний (класовий та індивідуальний) егоцентризм
забезпечує високі темпи матеріально-технічного розвитку спільноти. І
саме в цьому проявляється позитивізм егоцентризму. Однак слід пам’ятати,
що в даний час вже немає смертельної небезпеки перенаселення планети, і
темпи росту виробництва можуть бути знижені і скоректовані відповідно до
темпів приросту населення для того, щоб більшою мірою потурбуватись про
екологію, щоб не забруднювати повітряне, водне і навколоземне
середовище, ставлячи цим самим під загрозу існування людства. Якщо на
певній стадії егоцентризм врятував людство від “голодної смерті”, за що
людство повинне бути вдячне йому, то в даний час егоцентризм
проявляється як негативна сутність в матеріальному вираженні. Що ж
стосується його негативізму в духовному аспекті, то він був, є і буде
негативною сутністю. І його позитивні матеріальні прояви жодним чином не
змінюють його негативну сутність. Такі його прояви обумовлені
необхідністю реалізації внутрішнього розвитку через єдність і боротьбу
протилежностей. Тобто протягом цього періоду розвитку егоцентризм був
дещо “виправданий” альтруїзмом. Неусвідомленим, але все ж альтруїзмом.
Флуктуації духовно-енергетичного поля, що викликають у фізичному полі
видимі зміни, що сприймаються нами як кризові явища в культурі, можуть
викликатися різними причинами, що проявляються у фізичному полі. На
першому місці серед цих причин стоять спроби примусових якісних і
кількісних змін духовно-енергетичних сутностей у віртуальному полі, що
виражаються у фізичному просторі у вигляді революцій, війн, бунтів і
повстань, пов’язаних з кровопролиттям, смертю, з хворобами і руйнацією.
Але швидка, стрибкоподібна зміна духовно-енергетичних сутностей
неможлива без “хірургічної” зміни генної духовної програми. А така зміна
можлива тільки в певному стані під дією “гіпнозу”, що має обмежений
строк дії. Тому будь-які спроби зміни духовно-енергетичного поля можуть
призвести не тільки до “разових” його флуктуацій, але й до зміни гена
розвитку людства, котра може у фізичному полі призвести до “переходу” на
дорогу, що веде у прірву.
Так, Велика Жовтнева Соціалістична революція, переслідуючи добрі цілі,
примусово змінила матеріально-соціальні відносини, але не змогла змінити
духовно-енергетичної сутності, а тільки здійснила флуктуації в
духовно-енергетичному полі. Але внутрішні сили, що керуються
геном-програмою розвитку спільноти в духовно-енергетичному полі,
прагнуть погасити флуктуації, повернути систему до початкового стану. І,
як результат, у фізичному полі “першої у світі соціалістичної держави”
протягом всього часу її існування відбувається опір “ворожих класів”,
включаючи проповідників релігійної моралі, а пізніше – представників
усіх дисидентських течій.
Неможливість примусово, революційне змінити сутність
духовно-енергетичного поля призвела до спотвореної подвійної моралі:
державної, висловлюваної вголос на різноманітних зібраннях (мітинги,
святкові паради і т.п.), і побутової, використовуваної в усіх інших
випадках. Причому з плином часу така подвійна мораль охоплювала все
ширші верстви не тільки населення, але і правлячої верхівки. Це
результат “заспокоєння флуктуацій” духовно-енергетичного поля. Іншими
словами, можна сказати: свідомість спільноти (радянської держави)
“намагалась повернутись на вихідні позиції”.
Революційна флуктуація духовно-енергетичного поля Російської Імперії
перш за все відобразилась на культурі, оскільки культура – це і є стан
духовно-енергетичного поля спільноти. І якщо в цьому полі відбувається
флуктуація, то у фізичному полі настає криза. Флуктуації
духовно-енергетичного поля:
зменшують глибину духовно-енергетичної ями, всередині якої перебуває
змістовний духовний потенціал спільноти;
знижують захисний духовний бар’єр, що виявляє себе у фізичному полі у
вигляді моралі.
Захисний духовно-енергетичний бар’єр стає настільки низьким, що вбивство
собі подібних ідеологічних противників не тільки дозволяється, але й
спонукається законами (державною мораллю). Це також одна з причин, чому
релігія зі своєю миролюбною мораллю представляла антагонізм радянській
владі, чому релігію разом з її апологетами “випалювали каленим залізом”.
Весь період радянської влади в Російській імперії керівництво країни
намагалося силою змінити сутності духовно-енергетичного поля,
перебудувати свідомість спільноти на соціалістичний лад, але не всі
закони “підвладні комуністам”. А згідно з законами росту духовних сил
сутності духовно-енергетичного поля розвиваються у відповідності до
програм, що містяться в духовному гені розвитку. Кризові явища
радянського періоду проявились не тільки у подвійній спотвореній моралі,
але і в інших сферах. Таких, як, наприклад, -образотворче мистецтво
(різноманітні модерністські течії), література (формалістські течії,
соціалістичний реалізм), возвеличення керівників, -поклоніння
“авторитетам”, кар’єризм, наклепи та інші аморальні явища, одним словом
-пролеткульт.
Але, як зазначалось вище, духовно-енергетичний програмний генний код, на
відміну від морганівського спадкового генного коду, може змінюватись під
впливом духовно-енергетичних сил, якщо ця зміна направлена на підвищення
позитивної духовної енергії. Під дією цих сил може змінюватися програма
розвитку спільноти. А оскільки комуністична програма розвитку спільноти
містила головну позитивну духовно-енергетичну сутність – альтруїзм, то в
значної частини соціалістичної спільноти енергетичний потенціал
альтруїзму дійсно зріс.
В значної частини спільноти змінився програмний духовно-енергетичний ген
(прискорився духовний розвиток індивіда). Але духовно-енергетичний ген
спільноти продовжував опиратись, і настав момент, коли коливання,
обумовлені революційною флуктуацією, майже заспокоїлись, і
духовно-енергетичне поле спробувало повернутись до початкової рівноваги.
Але, на відміну від фізичних систем, котрі релаксують до початкового
стану (основного, що мало місце до флуктуації), збудження (флуктуація)
духовно-енергетичного поля переводить його (поле) до нового основного
стану, до якого духовно-енергетичне поле “повертається” після релаксації
флуктуації. Це обумовлено тим, що після-флуктуаційні коливання
духовно-енергетичного поля викликають сутності-резонанси, котрі можуть
бути як позитивними, так і негативними, стабільними і нестабільними. Ці
духовні сутності-резонанси змінюють структуру основного стану
духовно-енергетичного поля.
Увага. Духовно-енергетичне поле спільноти після флуктуації не може
“повернутись” до початкового стану, оскільки воно розвивається, але й не
може увійти в стан, визначений геном розвитку на момент релаксації
флуктуації:
Релаксація (можливо не повна) флуктуації, що обумовила революцію 1917
року, призвела духовно-енергетичне поле спільноти СРСР до стану, що
відобразився у фізичному полі як “перебудова” М.С.Горбачова. Але
оскільки ця перебудова знову пішла за революційним сценарієм, то в
духовно-енергетичному полі виникли нові флуктуації, а у фізичному полі –
нові кризові явища. Одним з найбільш значущих проявів кризи
багатонаціональної пролетарської культури Радянського Союзу стало її
зникнення. Семидесятилітнє духовно-енергетичне багатонаціональне поле
розпалось на складові. І це цілком закономірно, оскільки програми
духовно-енергетичних генів національних спільнот дуже стійкі, бо не
існує таких духовно-енергетичних сил, котрі можуть їх змінити в напрямі
розвитку. Це сприяє підвищенню позитивної духовної енергії національної
спільноти.
Будь-які духовно-енергетичні сили, що впливають на духовні гени
національної спільноти, зменшують такі позитивні духовні сутності, як
націоналізм, національний патріотизм, фольклор і побут, практично всю
позитивну духовну енергію. Тому національні духовно-енергетичні поля і
їх відображення у фізичних полях – національні культури, як вже
зазначалось вище, є найбільш стійкими, найбільш консервативними.
Протягом вікового пригнічення Російською імперією, а потім Радянською
державою національні духовно-енергетичні поля, зберігаючи свій відносний
“суверенітет”, намагались позбутися тих спотворень, що привносились
ззовні, і повернутись на шляхи розвитку відповідно до генних програм
національного розвитку. І нова революційна флуктуація
духовно-енергетичного поля багатонаціональної спільноти настільки
знизила захисний бар’єр цього поля, що національні духовно-енергетичні
поля змогли подолати цей бар’єр і організувати власні поля у
віртуальному просторі.
Духовно-енергетичне поле у віртуальному просторі єдине для усього
Всесвіту, але кожна спільнота та індивід займають в ньому певний об’єм з
відповідним набором генів розвитку. Причому з розвитком спільноти
(індивіда) “об’єм” змінюється якісно і кількісно, а також змінюється
його “місцезнаходження”. Як вже зазначалось, існують гени розвитку
всього людства, націй, що формують держави, а також націй всередині
держав, релігійних общин, професійних спілок, ідеологічних спільнот,
спільнот по крові (родичів), включаючи сім’ю та окремих індивідів. Ми не
вказали таку спільноту як “клас” (буржуазія, робітники і т.п.). І не
вказали ми його тому, що “класовий” духовно-енергетичний ген є
нестабільним і має малий “час життя”, оскільки класи не поділяються в
духовно-енергетичному аспекті. Вони розрізняються тільки відносинами
власності, а це більшою мірою фізичний стан, ніж духовний. Тому
“класовий” ген “зітканий” з генів окремих індивідів.
Генів-програм розвитку спільноти типу “багатонаціональна держава” не
існує взагалі. Багатонаціональні утворення можливі тільки як абсолютно
рівноправні тимчасові союзи різних національних спільнот. Союзи,
утворені для виконання певних завдань, досягнення певних цілей. Причому
якісні і кількісні сутнісні структури духовно-енергетичних генів
національних спільнот, що входять в такий тимчасовий союз, повинні бути
близькими, щоб стало можливим тимчасове утворення складного
“багатонаціонального” гену. Такий ген є нестабільним і час його життя
обмежений. Тому будь-які багатонаціональні об’єднання і союзи
нестабільні. Всередині таких союзів постійно відчувається міжнаціональна
напруга, що створює конфліктні ситуації.
В різних “об’ємах” духовно-енергетичного поля людства (цивілізації
Землі) практично постійно виникають і затихають флуктуації, наслідком (в
деяких випадках причиною) чого є різноманітні конфлікти (війни,
перевороти, тероризм і т.п.), і реакція екосфери на негативні дії
цивілізації (отруєння і забруднення оточуючого середовища, знищення
флори і фауни, штучні землетруси при вибухах ядерних і термоядерних
засобів і т.п.). Найчастіше ці “об’єми” відповідають державним
утворенням (спільнотам). Крім флуктуації розпаду Радянського Союзу, в
якості прикладу можна привести флуктуації “зруйнованих хмарочосів”,
військові втручання в балканському регіоні, в арабському світі та багато
інших. Реакція екосфери: збільшення кількості і сили повеней і
землетрусів, засух, торнадо і цунамі в різних куточках Землі, підвищення
середньорічної температури нашої планети, щораз нові інфекційні
(вірусні) захворювання, що викликають епідемії і т.д.
Література
Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. Культурологія… Львів, 2003,
с.151-167, 167-171.
Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія… Київ, 2003,
с.124-132.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
