Реферат на тему:
Культура київської русі
План
Соціально-економічні та історичні умови виникнення держави Київська Русь
та її соціокультурних засад.
Хрещення Русі і вплив християнства на подальший культурно-історичний
розвиток слов’янських народів.
Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу:
розвиток писемності на Русі, поширення книжкової культури та освіти.
Літописання. Усна народна творчість: билинний епос, думи, кобзарство;
б) стилістичні форми архітектури і мистецтва Київської Русі;
в) розквіт образотворчого мистецтва: давньоруські мозаїки, фрески,
книжкова мініатюра, іконопис.
Значення культури Київської Русі в становленні і розвитку української
культури.
Київська Русь із самого початку свого існування (із 60—70 років VІІ
ст.) заявила про себе у світі, стала однією з наймогутніших держав
середньовічної Європи. Від братів Кия, Щека і Хорива, їх синів і
племінників, влада згодом переходить до двох рідних братів Аскольда і
Діра. Київська держава вийшла на міжнародну арену з прийняттям Аскольдом
християнства, у світі вона постала поряд з Візантійською імперією.
Київська Русь вела рівноправну політику щодо Візантії, Германії,
Арабського халіфату. Перші згадки про Русь є в Баварському хронографі у
811 р. та в Рафальштинському митному статуті 811—821 рр., що свідчить
про торгівлю з країнами Європи.
882 р. стався династичний переворот і влада в Київській державі
переходить від династії Києвичів до Рюриковичів, зокрема до опікуна
малолітнього князя Ігоря Олега.
Київська Русь зміцнювалася за часів княгині Ольги, Святослава,
Володимира Великого і особливої могутності набула за правління Ярослава
Мудрого. Держава сформувалася в територіальному трикутнику між Дніпром,
Россю та Ірпенем. Згодом до полян, які проживали на цій території,
приєдналися древляни, інші племена. Уже князі Аскольд і Дір здійснювали
великі походи на Царгород, на кривичів, половців, болгар. Між Руссю і
Візантією було укладено договір. Усе це є свідченням наявності вже в цей
час могутньої руської держави. Тобто творення Української держави
відбувалось одночасно з європейськими державотворчими процесами.
У процесі формування і розвитку українських міст у них стали переважати
територіальні принципи над родово-племінними. Наприклад, у древлян,
очевидно, було кілька князів, були волості — територіальні округи, які
управлялись авторитетними в громаді людьми, діяло віче. З приходом
варягів до князювання їхні військові дружини швидко розчинились у стихії
руських племен, тому їх вплив на суспільний розвиток Русі, зміцнення її
військової могутності не може розцінюватись як значний.
На території слов’янських племен здавна існувала надійна військова
організація. Про це свідчить факт існування тисяцьких. Тобто в численних
полянських городах (містах) був військово-територіальний устрій,
населення розбивалось на десятки і на сотні. На чолі цих одиниць стояли
десяцький, соцький і відповідно на чолі тисячі — тисяцький, тобто
військовий державець землі чи князівства. Часто соцькі і тисяцькі
виконували й адміністративні та господарські владні функції.
Така політично-військова організація суспільного життя слов’ян згодом
замінюється князівсько-дружинною. Однак десяткова форма
політично-адміністративного правління ще довго залишається, мало того,
вона наслідується іншими землями, зокрема, запозичується німцями. Так,
на полянській землі в кожному з міст — Києві, Вишгороді, Білгороді був
свій тисяцький. Така організація існувала ще до сильного зміцнення влади
київського князя. Тобто ми маємо наочний приклад, що вже в давні часи на
території України окремі міста користувалися автономією і
самоуправлінням. Зміцнивши свою могутність, київський князь підкорив ці
міста, створивши єдину адміністративну цілісність. І це було вже у VIII
ст. У відносинах Ігоря з греками посли посилаються від імені 25 князів.
Це свідчить, що державне і політичне будівництво в Києві було справою
тривалого часу. Цю думку ретельно доводить М. С. Грушевський.
Зрозуміло, що головним рушієм державно-політичної творчості і творення
реального державного устрою в цей період і особливо в період
родово-племінного розвитку українського суспільства була торгівля.
Торговельні відносини, ринок, як ми тепер називаємо, був основним
стимулом до творення нових форм суспільного ладу, політичної системи,
яка б забезпечувала успіх, безпечність і надійність у їх дальшому
розвитку і збагаченні краю. Київський князь призначав своїх
представників у городи до непокірних племен і ті «примучували» (тепер ми
кажемо — примушували) підкорятись і платити данину та контрибуції.
Дружинники здійснювали близькі і далекі походи.
Таким чином, на території Київщини — України-Русі за часів Олега була
створена державна система, яка служила інтересам торгових та військових
груп.
Поступово в раді князів відбуваються зміни. Уже при Володимирі
громадське віче відтісняється від управління, роль «старци градських»
стає лише даниною традиції. Управління ж здійснюється здебільшого князем
з дружиною. Тобто з допомогою чужинців — «варягів» стали руйнуватись
давні слов’янські демократичні традиції. У цьому напрямі вплив варягів
був однозначним. Громада не могла виділити багато коштів на збільшення
дружини. Ці кошти добувались за рахунок походів і здобичі. А це, у свою
чергу, зміцнювало князівську владу, давало змогу зменшувати вплив
громадського управління. Похідні військові порядки переносилися на
цивільну сферу шляхом призначення своїх посадників, намісників,
представників, соцькі і тисяцькі стають урядниками. Так руйнувались
первісні засади слов’янської (української) демократії, що існувала в
антських племенах, забуті були і традиції древлянської конституції.
Князь став уособлювати і громадську (законодавчу), і судову, і
адміністративну владу.
У XI ст., коли княжа влада ослабла, знов роль громадського віча стала
активнішою, але вона зводилася лише до контролю над князівським
адміністративним управлінням.
Про широкий політичний світогляд руських князів свідчать такі історичні
факти, як установлення дипломатичних відносин України-Русі з Царгородом.
Так, у 839 р. посли князя були з візитом у візантійського імператора
Теофіна з метою встановлення дружніх відносин. Після походу 800 р.
візантійські власті були зацікавлені і шукали можливості налагодити
дружні зв’язки з Руссю. Про це, як пише М. С. Грушевський, біограф
імператора Василя розповідав, що імператору вдалося задобрити народ
руський необорний і поганський (мається на увазі не християнський),
роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ними приязнь,
намовив прийняти хрещення.
Єпископ, посланий імператором на Русь, був прийнятий з порозумінням і
багатьох охрестив.
Цікавими історичними документами української політики і культури є
договори руських з греками.
У першій статті одного з них після вступу читаємо:
«1. Першим словом помиримось ми з вами, греки! Шануватимемо один одного
від усієї душі, і не дамо нікому з усіх, хто під рукою світлих князів
наших, зобижати вас; будемо прагнути, скільки можемо, завжди і неухильно
тримати цю дружбу! Так само і ви, греки, бережіть завжди любов
незворушну до наших світлих князів руських і всім підвладним світлого
дня.
У випадку злочину і вини чинимо так:
2. Вина доводиться свідченням» [13, с. 383—393].
Далі описується, які види покарання передбачені за злочин, за порушення
цього договору: за вбивство карається смертю, за поранення — 5 літрів
срібла, а якщо це бідний, забирається одяг. Передбачено охорону човнів,
викинутих на берег, допомога мореплавцям, що терплять аварію, обмін
полоненими, їх викуп. За кожного вноситься 20 золотих.
Текст договору свідчить, що слов’янам-українцям притаманні святість
честі, благородства, обов’язкового дотримання домовленості, що
українці-руси вже керуються законами, народними традиціями, глибоко
цінують власність, право спадщини, силу заповітів, що в них добре
розвинена і внутрішня, і зовнішня торгівля. Тобто, що в них
суспільно-культурне життя, відносини між ними регулювалися нормативними
актами, що вже діяв добре організований адміністративно-управлінський
апарат.
Два договори (907 і 911 рр.) дійшли до наших днів. Вони свідчать про
перемогу киян. Греки заплатили велику контрибуцію, по 12 гривень срібла
на човен, а також данину на Київ та інші міста. Київські купці мали
право вести торгівлю без мита, а також безплатно утримуватись протягом
півроку. Договори 907—911 рр. свідчать: у цей період Україна-Русь уже
могутня держава, яка має власне право, культуру, письмову (літературну)
мову.
Договори Олега з греками написані так званим Івановим письмом.
Україна-Русь VII—ХIII ст. успадкувала культурні здобутки
протослов’янсьних племен і держав, увібрала в себе і східні, і античні,
і європейські впливи, її культура стала видатним явищем середньовічної
європейської культури. Особливого розвитку культура набула після
хрещення України-Русі Володимиром 988 р. і за князювання Ярослава
Мудрого.
Ще за сто років до офіційного прийняття християнства широку місіонерську
роботу у 843—862 р. на півдні України вели Кирило і Мефодій. Вони були
вихідцями з багатої сім’ї з м. Солунь (Салоніки в Македонії — нині
Греція). Мефодій 10 років служив у війську, потім постригся в ченці,
Костянтин (Кирило), учень відомого візантійського вченого Фотія,
викладав філософію, був бібліотекарем, згодом вступив до монастиря. Папа
Римський благословив їх на проповідування християнства серед слов’ян.
Вони проповідували і також перекладали староболгарською
(староцерковнослов’янською) мовою основні літургійні книги.
Місцем їх діяльності був Херсонес. Як вони свідчать, тут вже було
Євангеліє і Псалтир, писані «руськими письменами». 860 р. Аскольд
приймає християнство й отримує християнське ім’я Микола. У Києві було
засноване єпископство. Пізніше, після смерті Аскольда, над його могилою
було збудовано храм святого Миколи. Цікаво, що офіційними датами
хрещення Болгарії вважається 864 р., Чехії — 928, Польщі — 966, України
— 988.
У 988 р. Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та
через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з
огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки
християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились
інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією.
Християнство є релігією письма. Йому притаманне шанобливе ставлення до
Слова. А слово — це культура. Священні тексти і весь світ сприймався
християнами як книга. Культура набирає книжного змісту. А крім усього,
християнство — могутня база язичницького міфологічно-ліричного епосу. На
культурно-історичний процес активно впливають два чинники:
світова інтелектуальна, антична культура, грецька думка;
язичницька духовна і матеріальна культура.
Так буває завжди в переломні моменти історії: річище культури
могутнішає.
Митрополит Іларіон, перший митрополит з українців, духівник Ярослава
Мудрого у своєму «Слові про закон і благодать» підкреслював: «Великою
буває користь від навчання книжного. Це ріки, які наповнюють всесвіт, це
джерела мудрості. Адже в книгах глибина незмірима, ними ми заспокоюємось
у печалі. Якщо пошукати в книгах, то знайдеш велику користь для своєї
душі».
Християнське учення стало головним у формуванні самосвідомості індивіда.
Воно, проголосивши принцип всезагальної гріховності, перенесло центр
уваги людини на осмислення себе в системі людських відносин, свого місця
у світі, своєї відповідальності перед Богом.
Християнство змінило культ сили в язичництві на нові моральні цінності,
перш за все любов до ближнього, милосердя, всепрощення. Моральному
прогресові сприяли принципи рівності перед Богом. Християнство зберегло
обрядовість, основні магічні дії язичництва — молитву, хрещення,
причащання. Християнство ввело Русь до складу європейських країн,
розширило взаємовпливи в духовній та матеріальній культурі.
Християнство дало ідеї цілісного світу, в якому конкретні прояви буття
пов’язані єдиною першопричиною. Це дало можливість і для глибокого
освоєння духовної культури людства.
Київська держава одержала від Візантії чимало надбань світової культури.
Вона синтезувала в собі і культуру Сходу і культуру Заходу. Освоєння цих
культур Україною та внутрішня еволюція культурних надбань поставили
культуру держави на провідне місце в Європі. У християнства на той час
була монополія на писемність, освіту, архітектуру, живопис, музику.
Прогрес цих галузей пов’язаний з оформленням культу і культових відправ
(будівництво храмів, богослужебна література).
Храми, монастирі стали осередками освіти, науки, мистецтва. Одним з
таких осередків стала Києво-Печерська лавра (міська вулиця, квартал — з
грецької), заснована в 1051 р. ченцями Антонієм і Феодосієм. Назву
«лавра» монастир отримав у XII ст. Видубицький монастир засновано в
другій половині XI ст.
Уже Володимир Великий біля Десятинної церкви збудував школу і брав у
бояр дітей, велів вчити їх грамоті, книжним наукам. Відповідно до
християнських канонів Бог недоступний до пізнання, але він відкриває
себе людям, і це одкровення міститься у Святім Письмі, Біблії,
тлумачення якої і є основним шляхом богопізнання. У період Київської
Русі існувала вища школа.
Перша бібліотека (близько 1000 томів) Софійського собору заснована в
1037 р. Ярославом Мудрим (1019—1054). Потім з’явилась бібліотека в
лаврі. Однією з найдавніших пам’яток є «Ізборник Святослава» 1073 р.
Розвивалась школа в Києві і за Ярослава Мудрого. Учили писати і читати.
Була і світська вища школа. Чернігівська княжна Єфросинія вчилася в
боярина і, як сказано в її житії, «хоч вона вчилась не в Афінах, але
вивчила афінську премудрість, глибоко знала філософію, риторику,
граматику».
У вищій школі поряд з літургійними книгами вивчались історичні,
філософські збірники висловлювань античних авторів, географічні і
природничі праці, арифметика, граматика, історія, грецька мова. У
київському аристократичному середовищі широко вивчались іноземні мови.
Згадаємо Всеволода Ярославича, який знав п’ять мов. Освіту могли
отримати і дівчата, і юнаки. Анна Ярославна, королева Франції — відома
своєю етикою, мораллю, грамотністю. Вона підписувала державні документи
підписом, коли вельможі Франції ще ставили під ними хрестики. Янка
Всеволодівна, Єфросинія Полоцька влаштовували школи. Киянка
Зоя-Євпраксія написала трактат з медицини про лікування мазями.
За короткий час після прийняття християнства культура Київської
Русі-України досягла свого розквіту, особливо за часів Ярослава Мудрого.
Київ став одним з великих культурних центрів Європи, виникло багато
інших культурних центрів. Значного розвитку набули ремесла, іконопис,
дерев’яне та кам’яне будівництво.
З християнством була тісно пов’язана державна, князівська влада і її
адміністративний апарат. Християнські текстологічні, іконографічні
канони виконувались безумовно. Ярослав Мудрий 1051 р. скликав собор
руських єпископів і поставив митрополитом священика Іларіона,
письменника, одного з засновників Києво-Печерського монастиря. Іларіон
користувався великим довір’ям Ярослава Мудрого, став його близьким
сподвижником, очевидно і духовним наставником. Він допомагав князеві
складати його відомий церковний Статут, важливий юридичний і політичний
документ, брав участь у створенні «Правди Ярослава», збірника законів
давньоруського феодального права.
Талановитий письменник, він створив «Слово про закон і благодать». Цей
знаменитий зразок ораторського мистецтва, культури присвячений темі
самоствердження Русі-України як великої держави. Це був програмний твір
для прихильників духовної автономії, незалежності від Візантії. Цей твір
не тільки відкриває історію української літератури, він сповнений
глибокого політичного змісту, є зразком української літературної
філософської думки. Іларіон, перший митрополит з місцевих, а не грек,
висловлює слово на похвалу київським володарям Володимиру, Ярославу, які
розвивали освіту, будували храми, несли людям культуру і духовність,
формували їх світогляд, упроваджували християнські цінності.
Відомий і інший факт: Кирило і Мефодій віднайшли в Криму Святе Письмо,
писане руськими письменами. Сім аркушів глаголицею латинської літургії
знайшов у Києві академік Срезневський [23, 1 т., с. 109, 110].
Після смерті Ігоря, з 945 до 957 р. правила княгиня Ольга. Літопис
залишає свідчення, що вона була дуже мудрою володаркою, а Україна
досягла високого рівня культури, моралі і політики. Вона встановила
політичні відносини з Візантією, німецьким імператором Оттоном Великим.
Ольга сама приймає християнство, упорядковує економічну політику —
нормує оподаткування підлеглого населення. Данина ділилася на три
частини (дві — на Київ, третя — на Вишгород, місто Ольги), тобто
розмежовувалась власність князя і держави. А це свідчить про державну
свідомість. Вона врегулювала права на мисливство, бортництво на певних
територіях. Усі її нововведення згодом були розвинуті і впорядковані у
звід законів «Руська правда». Характерно, що князівство Ольги жило тихо
і мирно, коли Європу потрясали війни й усобиці. Усе це — свідчення її
політичного таланту [9, с. 43].
Цікаво, що у складі почту Ольги під час її візиту до Візантії 9 вересня
957 р. (його описує Костянтин Порфирородний) було 80 осіб — 20 послів,
44 купці, священик Григорій, двірські жінки, племінник княгині. Їм
виявили дуже почесний прийом, але Ольга була незадоволена ним.
Політичні відносини Ольги диктувалися необхідністю швидшого прилучення
до європейських народів. Вона прагнула зробити це через релігію.
Важливими центрами християнства були Царгород і Рим. З обома були
встановлені відносини. 959 р. посли княгині Ольги просили короля Оттона
І прислати єпископа для створення в Києві християнської кафедри. 961 р.
прибув до Києва єпископ Альберт. Перемогли візантійські впливи.
Іларіон, дискутуючи зі своїми попередниками-митрополитами з греків,
стверджує: «Закон є предтеча і слуга благодаті і істини, істина ж є
благодатна слуга майбутнього віку, життя нетлінного». Іларіон
підкреслює, що в серці князя Володимира «возсіяв розум, що він серцем і
духом хотів утвердити на своїй землі християнство». Акцентація уваги на
серці, як стверджує сучасний український філософ В. С. Горський,
закладає перший камінь у розвиток традиції українського кордоцентризму
(Г. Сковорода, П. Юркевич та ін.) у філософії.
Висловлюючи похвалу князю Володимиру, Іларіон пише: «Добрим свідком
благовір’ю твоєму, о блаженніший, є свята церква святої Богородиці
Марії, яка створена тобою на правовій основі і де твоє мужнє тіло
покоїться сьогодні». Він виносить похвалу Ярославу Мудрому, надійному
спадкоємцю і державцю, який продовжує традиції Володимира, носію
політичної думки.
Іларіон — автор таких важливих творів, як «Сповідання віри», «Повчання
на користь душевну до всіх християн», «Слово до брата-столпника». Уже
вчитуючись у ці перші документи слов’янської і української культури,
бачимо, як відображаються в них економічні, торговельні, культурні
інтереси окремих племен, самої Київської держави, політичні інтереси
князів та «кращих людей», діячів київського правління. Спостерігаємо, як
київські князі широко вдавались до дипломатичних політичних засобів у
зносинах з іншими державами-сусідами, широко використовували династичну
дипломатію.
O U ?
“$EI|
~
?
’
?
&
&
i?
GbJaJ?M@R„U?aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae
&
r>w?y1/4~-„?…j???A‘TH•c?oaeOOoooooooEooooooooooo
&
F
?
?
льтури, Іларіон бачить дві епохи, що відзначають прогресивний поступ
людства: епоху Старого Заповіту (закону), коли взаємовідносини між
людьми будувались на основі рабства, безмежної покори, і епоху Нового
Заповіту, де панують Свобода, Істина, Благодать. Ці дві епохи змінюють
одна одну в культурно-історичному процесі. Рух культурно-історичного
процесу уявляється як процес поширення християнства.
Іларіон робить висновок, що все нове набирає вищої цінності порівняно до
попереднього. Божественне для Іларіона — джерело порядку і гармонії. Він
не виявляє прагнення обміняти всі блага в ім’я майбутнього. Хрещення він
сприймає як здійснення мрії про ідеал.
Великим авторитетом користувався Ярослав Мудрий у Західній Європі.
Неабияке значення для розвитку культури мали дружні стосунки з
римсько-німецькими імператорами Генріхом II, Конрадом II і Генріхом III.
Вони часто обмінювались посольствами. Династична дипломатія також давала
змогу для культурних взаємовпливів.
Дружиною Ярослава була Інгігерда, дочка шведського короля Олафа. Другою
його дружиною була Феодора, дочка візантійського цісаря Костянтина.
Норвезький лицар Геральд Сміливий одружився з дочкою Ярослава
Єлизаветою. Французькою королевою, дружиною короля Генріха І, була дочка
Ярослава Анна. Її син Філіпп був королем Франції. Відомі документи з її
підписами слов’янськими літерами. Це найдавніші пам’ятки українського
письма. Третя дочка, Анастасія, була дружиною угорського короля Андрія
І. Володимир, старший Ярославів син, був чоловіком Гіди, дочки
англійського короля Гаральда. Син Ізяслав був жонатий на сестрі
польського короля Казіміра Гертруді. Син Святослава одружився з сестрою
трірського єпископа Бургардта, найстарший син був жонатий на німецькій
княжні.
Видатною пам’яткою української культури і права була «Руська правда»
(1037—1039 р.). Вона містила окремі норми «Закону руського», «Правду
Ярослава», «Правду Ярославичів», «Устав Володимира Мономаха». Мала три
редакції: коротку, широку, скорочену. Ними регламентувались права,
захищалось здоров’я і честь, фізична, економічна, моральна безпека
вільних представників суспільства й інші аспекти життєдіяльного буття.
«Руська правда» («Правда Ярослава»).
Основні права регламентовані в «Правді» Ярослава. Здійснювалось правове
забезпечення зростання приватної власності княжих земель, обов’язки
громадян, підданого населення. Головна мета цього зводу законів —
забезпечення безпеки громадян, охорона їх власності, права спадщини,
судові правила, позики під проценти, охорона морально-етичних норм і
традицій.
Ярославові закони визначали значне грошове відшкодування за вчинене
насилля: «За удар мечем неоголеним чи його рукояттю, чашею, склянкою,
п’ястю — 12 гривень, за удар палицею і жердиною — 3 гривні, за всякий
поштовх і легку рану — 3 гривні, а пораненому гривню на лікування».
«За пошкодження ноги, руки, ока, носа винуватий платить 20 гривень в
казну, а самому покаліченому 10 гривень; за вирване пасмо бороди 12
гривень в казну; за вибитий зуб теж, а самому побитому гривню».
Так законодавчо забезпечувалась особиста фізична безпека громадян.
Регламентувалися питання економічної безпеки. «Кожен має право вбити
нічного татя (злодія) при крадіжці; а хто протримає його зв’язаним до
світу, той повинен іти з ним на княжий двір. Убивство татя взятого і
зв’язаного є злочин і винуватий платить у казну 12 гривень. Тать кінний
видається головою князю і втрачає всі права громадянські, вільність і
власність». Так суворо каралась крадіжка коня.
За тварину, украдену і не повернену господарю, виплачується: «за коня
княжого 3 гривні, за простого — 2, за кобилу 60 кун, за жеребця
необ’їждженого гривню, за лоша 6 ногат, за вола гривню, за корову 40
кун, за трьохрічного бика 30 кун, за годовика півгривні, за теля, вівцю
і свиню 5 кун, за барана і порося ногату».
Дана інформація цікава тим, що дає уявлення про ціну речей, яка існувала
тоді. Гривня мала 20 ногат, або 50 карбів (різань), 2 карби (різання)
складали одну куну. Куна — дрібна шкіряна монета, яка була в обігу в
Київській державі.
Закони Ярослава являли собою повну систему законодавства Київської
держави, відбивали первісні правові уявлення русичів. На той час вони
були досить прогресивними у порівнянні з скандинавськими, німецькими чи
британськими. Вони лаконічні, прості, грубуваті. Характерно, що на
відміну від подібних статутів інших держав, Ярославові закони однаково
карали за злочин і варяга, і слов’янина. У них нема фізичних покарань,
покалічення, лише грошові відшкодування. Покарання відзначалися
милосердністю.
«Руська правда» надавала жінкам рівні права на майно. Мати-вдова мала
право ділити майно між дітьми. «Правда» Ярослава, безумовно, є визначною
пам’яткою політичної і правової думки, культури української держави —
Київської Русі, джерелом вивчення її принципів, правових основ державної
і господарської політики. Звичайно, багато світла проллється на події
тих часів, розвиток політичної думки і культури України з віднайденням
бібліотеки Ярослава Мудрого.
Слід наголосити на величезному значенні «Повчання дітям» Володимира
Мономаха. Адже в ньому не лише основи нашої педагогіки, української і
взагалі слов’янської моралі, у ньому і вихідні принципи нашої політики,
людської справедливості і добра. Прочитаймо лише: «Всього більше не
забувайте убогих, скільки можете допоможіть їм, нагодуйте, піклуйтеся
про сиріт, вдовицю виправдайте самі, не давайте сильним погубити людини.
Ні правого, ні винуватого не вбивайте, не наказуйте вбити його: життя і
душа християнина священні». Або читаємо в іншому місці: «В домі своєму
не лінуйтеся, не покладайтеся ні на отроків, ні на тіунів, щоб не
сміялись, хто прийде до вас, ні з вашого дому, ні з вашого обіду»,
«Старих поважайте, як батька, молодих, як братів».
Або ось зразок вірності клятви перед Богом, вірності клятви договору:
«Посли від братів моїх на Волзі сказали мені: приєднуйся до нас,
виженемо Ростиславичів і волость їх віднімемо, якщо не підеш з нами, то
ми собі будемо, а ти собі (тобто, не будемо союзниками). Я ж відповів:
не гнівайтеся, не можу я йти до вас, клятву Христу переступити».
Наведений з «Повчання» приклад свідчить про святість договірних
обов’язків політика, необхідність дотримання у відносинах християнської
і загальнолюдської моралі, що підтверджує його високу політичну
культуру. Володимир повчає: «Не залишайте хворих; не бійтеся бачити
мертвих, бо всі помремо». «Що вмієте доброго, не забувайте, чому не
вмієте, тому вчіться, як батько мій, вдома вивчив 5 мов, в тому бо є
честь від інших земель». Це свідчення високих вимог до державного діяча,
які панували на нашій землі. «Творіть добро, ні на що добре не
лінуйтеся, віддайте хвалу Богу і сонцю, яке сходить». «Смерті бо діти,
не бійтесь, ні в битві, ні від звіра, робіть свою справу, будьте мужами
у всякому випадку, посланому від Бога. І ні від води, ні від звіра, ні
при падінні з коня не загинете ви, не будете поранені, поки Бог не
велить. А вже як смерть від Бога буде, то ні батько, ні мати, ні брати
не врятують вас. Боже бережіння краще від людського». «Повчання»
Володимира відзначається особливо високою етичністю, глибоким
християнським змістом.
Мораль Володимира Мономаха — це українські лицарські християнські
цінності, які мали великий вплив на розвиток етики, моралі, норм
справедливості, дидактики, взагалі культури, на формування її
аксіологічних настанов.
Життєвий, культурний досвід народу найглибше відобразився в прислів’ях,
обрядах, звичаях, в усній поетичній творчості. Народні мотиви лягли в
основу чудових пам’яток української культури — «Слова о полку Ігоревім»
і «Велесової книги». Саме «Велесова книга» визнається більшістю
дослідників першоджерелом слов’янської писемності і літератури. Вона
являє собою і широкий аспект етнографії, вірувань, побуту, обрядів,
основ держави, але в ній відчутні реально зарубіжні джерела. Погляди
зовні на нас дуже суперечливі.
Особливості культуротворчих процесів ХІ—ХІІ ст. полягають у тому, що
проходив процес ототожнення понять «Русь» і «Україна»; культура
будувалася і на документальних, і на міфологічних, і на християнських
(біблійних) засадах. Літописці ставили питання: звідки пішла руська
земля. Однак уже складалась основа української культури — це мова,
звичаї полян, древлян, дулібів і т. д. Зміст, форми розвитку освіти,
науки, мистецтва в ХІ—ХІІ ст. формують світорозуміння українців, їх
психіку, філософію та педагогіку.
У культурному поступі України дуже цікавим явищем були літописи і серед
них «Повість минулих літ», «Київський патерик». Саме Нестор і його
наступники створили повну систему її культурно-історичного поступу, чим
не може похвалитись жодна з націй.
Перенесені на київську землю, духовні цінності Візантії, її церковні
догми, філософія, естетика глибоко трансформувались, переосмислювались,
набували зовсім інших рис під впливом національних творчих сил.
Найбільше це виявилось у образотворчому та прикладному мистецтві. Наше
мистецтво розвивалось у єдиному руслі культури Західної Європи і
залишалось переважно культовим. Мистецтво було справою ремісників,
справою артільною. Наше мистецтво (іконопис, різьба) не копіювало
західних чи візантійських майстрів. У нього був свій шлях.
Мистецтвознавці називають його «епічно-міфологічним» за складом.
Особливо це проявлялось в архітектурі. Зодчі дуже вдало вибирали для
храмів найкращі місця, а храми чудово доповнювали ландшафт. Зодчі
будували, більше керуючись досвідом, чуттям, смаком, а не розрахунками.
Робота вся виключно ручна, тому і храмів повністю однакових не було.
Типовою була чотирьохстовпна одноглава з виступаючими апсидами церква.
Від періоду Київської Русі в Україні збереглося близько 200
архітектурних пам’яток. Це Софійський собор, церква Спаса на Берестові,
Троїцька надбрамна, Михайлівська церква у Видубичах, Кирилівська церква.
Вже відбудовані Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор у
Києво-Печерській лаврі, збереглися Спаський, Борисоглібський собор та
П’ятницька церква в Чернігові та ін. У Софійському соборі збереглось
понад 3 тисячі м2 фрескових розписів, у Кирилівській церкві близько 800
м2.
Софійський собор.
На першому плані дзвіниця (ХVІII ст.).
Стиль рококо
Період Київської держави особливо відзначається розвитком монументальної
архітектури, скульптури, живопису, ювелірного мистецтва, мініатюри. У
будівництві переважають впливи Візантії, а також Грузії, Вірменії,
Болгарії, Македонії. Особливого розвитку набуло дерев’яне будівництво
храмів, житла в Х—ХІ ст. Найстарішими називають церкви св. Іллі в Києві
(з дерева), Десятинну, Софію, Борисоглібську у Вишгороді на місці
поховання Бориса і Гліба.
Найвизначнішими були архітектори Микола Ждан, Милоніг (XII ст.), Оленік
(XIII ст.). Зводились оборонні споруди у формі дерев’яних стін у зруб з
бійницями та баштами. Збереглися Золоті ворота. Дитинці обносились
кам’яними мурами. З каменю будувалися і князівські палаци. Першим храмом
з каменю стала Десятинна церква з 25 банями, збудована в 989—996 рр.
Нещодавно виповнилося 1000 років Десятинній церкві, Президент України
прийняв рішення про її відновлення.
Найстарішим храмом, що зберігся, є Спаський собор у Чернігові (1036 р.),
збудований Мстиславом Володимировичем. Як і Десятинна, він усередині
багато прикрашений фресковим розписом, має мозаїчну підлогу, різьблені з
дерева деталі (відбудований у 1678 р.).
Софія (1017—1037) — головний собор Київської держави. Це п’ятинефний
тринадцятикупольний храм. Він має два поверхи (хор), сходові башти,
найголовніша баня символізує Христа, решта — апостолів. Тут творчо
осмислена візантійська традиція. «Оранта», що молиться (5,45 м
заввишки), домінує над усім. Синій, блакитний, пурпуровий кольори
мозаїки створюють особливе враження. Є зображення євхаристії та отців
церкви. На вівтарній тріумфальній арці — сцена Благовіщення,
Різноманіття мозаїк, фресок на стінах, стовпах, арках. На фресках —
члени сім’ї князя Ярослава, перші зразки світового мистецтва малювання.
На північній стіні — сини Ярослава, на західній — він сам з княгинею
Іриною дарує Христові модель собору. Є фрески світської тематики, сцени
скоморохів, полювання, боротьби та ін.
Навколо Софії розташовувалися палати, дві церкви — одна, збудована на
честь Георгія (Юрія), хресного імені Ярослава, друга — на честь його
дружини Ірини. Тут була бібліотека, писались літописи. Це був центр
культурного життя держави. Собор ремонтувався за часів П. Могили
(1633—38) та І. Мазепи (1690—97).
У Києві було 400 храмів, що свідчило про процвітання держави,
відображало громадські та естетичні ідеали народу. Камінь для
будівництва храмів видобувався в каменоломнях Києва, Чернігова,
Переяслава. Для скріплення вживалось вапно, пісок, товчена цегла
(суміш). У XII ст. в Україні утверджується єдиний архітектурний стиль.
Його риси — чіткість ліній, гармонія форм, багатство декору на фасадах.
По вертикалі — це ступінчаста центрична композиція, яка створювала
враження легкості, спрямованості до неба. Виразною, яскравою, художньо
довершеною є П’ятницька церква в Чернігові (XII — поч. XIII ст.).
Збудована вона з червоної цегли. Для силуету храму характерна виразність
ліній, форм. Сприймається цілісно, об’ємно, витончено і одночасно
велично.
Характерною рисою були галерейки, які оточували церкву з трьох боків
(крім сходу). Завершували будову одна, п’ять або дев’ять бань округлої,
еліпсної або гранчастої форми. Загальні маси, зовнішній вигляд завжди
підпорядковувались внутрішнім просторовим формам, навіть дах. Це
надавало будовам своєрідності, специфічності, оригінальності.
Михайлівська церква Видубицького монастиря
Із середини XI ст. на Русь стали потрапляти окремі елементи романської
архітектури, стиль якої панував на Балканах, у Польщі, Чехії, Угорщині.
До храмів хрестово-купольної кубічної конструкції стали додаватись
романські елементи: архітектурні пояси, своєрідна кам’яна різьба на
зовнішній поверхні стін.
Опановуючи нові елементи декору, наші зодчі творчо й органічно включали
їх у місцеві традиційні архітектурні форми, наближаючись до місцевих
уявлень, особливостей природи.
Ікона — це класична форма українського мистецтва, як для античної Греції
була статуя, Єгипту — рельєф, Візантії — мозаїка. Ікони писались на
липових і соснових дошках. Дошки покривались левкасом, тонким шаром
гіпсу, на який наносились контури малюнка. Фарби, розтерті на яєчному
жовтку, були особливо яскраві і стійкі. Головна мета ікони — виховання
внутрішньо просвітленої людини. Ікона стає книгою для народу. Внутрішній
стан передається через очі, вуста, порухи рук. Людина, споглядаючи
ікону, відчуває духовне піднесення, переймає радість і скорботу,
аскетизм.
Спочатку ікони завозили з Візантії і Болгарії. Потім розвинулась (ХІ—ХII
ст.) Печерська школа іконопису. Відомий майстер Алімпій. З цією школою
пов’язують ікони «Велика Панагія» («Ярославська Оранта»), «Дмитрій
Солунський», «Свенська Богоматір», «Ангел Злати власи». Для останньої
ікони характерне опоетизоване просвітлення і печаль, а не суворість
візантійських ангелів.
Ікона «Борис і Гліб» (ХІІ—ХІІІ ст.) (зберігається в музеї Ханенків)
вражає своєю колористикою. Цікава історія «Покрови» з Галичини
(Національний художній музей). «Вишгородська Богородиця» (нині
«Володимирська») з Константинополя справила величезний вплив на
іконопис.
Високорозвинутим на Київщині було різьблення по каменю. Плити з хорів
Софійського собору виготовлялись у техніці орнаментального і тематичного
рельєфу. Це вишукана різьба рослинно-геометричного орнаменту,
геральдичні зображення риб та птахів. Такими є саркофаг з Десятинної
церкви, саркофаг Ярослава Мудрого в Софійському соборі, рельєфи з
Михайлівського Золотоверхого собору. Особливо поширені були маленькі
іконки, вирізьблені з каменю, нагрудні хрестики, емалі, змієвики —
предмети магічного характеру.
Об’ємна скульптура в православних храмах була небажаною, вона нагадувала
язичницьких богів. Високохудожніми пам’ятками є лаврські плити «Діоніс
на колісниці» та «Геракл розриває пащу лева».
Київська Русь у своєму розвитку культури перевищувала більшість країн
Західної Європи. Контакти між ними здійснювались різними каналами.
Найінтенсивнішими вони стали в ХІІ—ХІІІ ст., під час розквіту
романського мистецтва на Заході. Почав ослаблятись візантійський вплив і
на Русі. Завдяки торгівлі йшов обмін виробами ремесла, прикладного
мистецтва. Багато виробів, відлитих з бронзи, ювелірні чаші,
підсвічники, різьба по кості з Лотарінгії, Рейнської області виявлені в
Україні. Чимало виробів художнього ремесла з Русі потрапило до Франції,
Скандинавії і є гордістю цих країн.
Окремі мотиви українського фольклору ввійшли в німецький, скандинавський
фольклор. У період Київської Русі особливо розквітають ремесла,
виготовлення золотих, емалевих прикрас, виробів з бронзи, скла,
використовувалась особлива сталь для виготовлення зброї і кольчуг.
Існувало понад 60 ремесел.
Таким чином, Київська держава витворила оригінальну і багатющу культуру.
Це був продукт складної взаємодії місцевих традицій, впливів
візантійської, римської, західних культур, свого роду синтезу всіх
окремо взятих елементів.
Література
Алпатов М. В. Древнерусская иконопись. — М., 1978.
Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К., 1982.
Брайчевский М. Ю. Утверждение христианства на Руси. — К., 1989.
Василенко Г. К. Русь. — К., 1990.
Введение христианства на Руси. — М., 1987.
Гордиенко Н. С. Крещение Руси: факты против легенд и мифов. Полемические
заметки. —М., 1986.
Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1953.
Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа, — К., 1990.
Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992.
Древняя русская литература: Хронология.— М., 1988.
Запровадження християнства на Русі. Історичні нариси. — К., 1988.
Історія української культури / За ред І. П. Крип’якевича. — К., 1990.
Истрин В. М. Договоры Руси с греками // Изв. отд. рус. яз. и словесности
АН СССР. — М., 1924. — Т. ХIX. — С. 383—393.
Как была крещена Русь.— М., 1990.
Київська Русь: культура, традиції. — К., 1982.
Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. —
К.,1986.
Культура Древней Руси. — М., 1966.
Культура українського народу: Навч. посібник / За ред. В. М.
Русанівського. — К., 1995.
Лазарев В. Н. Древнерусские мозаики и фрески XI—XV вв. — М., 1973.
Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. — Л.,
1985.
Любимов Л. Д. Искусство Древней Руси. — М., 1981.
Мистецтво Київської Русі. — К., 1989.
Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: У 2 т. — К., 1993. — Т. 1—2.
Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. —М., 1983.
Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.
Українська культура. Історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С.
О. Черепанової. — Л., 1994.
Українська культура. Курс лекцій / За ред. Д. Антоновича. — К., 1992.
Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. М. Заковича.
— К., 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
