Реферат на тему:
СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
В АСПЕКТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Українське суспільство швидко наближається до справжньої демократії.
Все більшого значення набувають інтереси людини – громадянина. Політики
починають звертатися до народу не лише напередодні виборів. Адже
громадська думка все більше впливає на перебіг подій в нашій країні.
Програма уряду В. Ющенка “Реформи заради добробуту” нікого не ввела в
оману. Адже кожний відчув на своєму бюджеті та житті, що на тлі
зростання економіки реальні доходи населення зменшились.
Треба віддати належне новому урядові: він одразу оцінив ситуацію і
перейшов від слів до справ. Уряд підтримав також Президент виданням
Указу “Про стратегію подолання бідності”. Це обумовлює певну зміну
акцентів в економічній політиці України.
Для того, аби гасло перетворилося на програму дій, слід визначитись із
пріоритетами витрачання коштів Державного бюджету. Українська держава не
може собі дозволити утримання 400-тисячного війська. Тим більше, що в
цьому немає жодного сенсу. Наша країна, на щастя, не бере участі у
війнах. Військова доктрина повинна відповідати можливостям і потребам
української держави. Військо слід скоротити і перевести на контрактну
основу не до 2015 року, як це пропонує діюча Доктрина, а у найкоротший
термін (наприклад, ще у 1998 році розроблено бізнес-план переведення
війська на контрактну основу за 2 роки). Тоді заощаджені кошти можна
витратити на проведення державою соціально спрямованої політики, для
реалізації якої пропонується застосування тих засобів і заходів, які, на
наш погляд, допоможуть досягти визначеної мети – подолання бідності.
Передусім, програми уряду повинні бути комплексними і системними. Тому
що будь-яка дія, що не пов’язана з усією програмою, гальмує
перетворення. Нижче буде запропоновано один із варіантів побудови такої
системи.
У 2001 році Україна отримала рекордний урожай. Так само й інші країни. В
результаті ті, хто вирощував пшеницю, можуть постраждати через зниження
цін як на внутрішніх, так і на світових ринках: їхній доробок може
виявитися навіть меншим, ніж у неврожайні роки. Але так не повинно бути:
результат має відповідати витраченим зусиллям. Виходячи з цього, міністр
АПК пообіцяв, що уряд втримає ціни на рівні минулого року. Проте факти
поки що свідчать, що уряд не в змозі додержати дане слово. Досі до
Державного резерву придбано лише 300 тис. тонн пшениці, а за кордон вже
вивезено 500 тис. тонн. Селяни втрачають довіру до уряду. Від такого
перебігу подій не виграє ніхто. Як же треба діяти далі?
Загальновідомо, що хліб – найголовніший продукт споживання в Україні.
Причому він є основним для найменш забезпечених верств населення:
пенсіонерів, безробітних, багатодітних родин, жебраків тощо. Борючися з
бідністю, в першу чергу слід надати допомогу саме цим верствам
населення. Пропонується запровадити видачу безкоштовних талонів на хліб
усім згаданим людям. Наприклад, по 0.5 кг хліба на день. А хліб пекти з
пшениці, яку держава закупить у українських виробників за домовленою
ціною. Водночас, маємо вирішити проблему забезпечення сівби наступного
врожаю, надаючи пальне, добрива, насіння не на кредитній основі, а за
гроші, одержані від продажу пшениці державі. Запаси Державного резерву
також треба збільшити, скуповуючи у селян пшеницю лише третього класу (з
клейковиною 29 %) за домовленою ціною.
Виникає природне запитання: де ж на все це взяти гроші? Для цього треба
реалізувати низку заходів. Зокрема, започаткувати державну позику для
сільськогосподарських виробників, облігації якої можна обмінювати на
вищезазначені товари і розраховуватися ними в дещо більшій вартості.
Ввести державне страхування (ошукані недержавними страховими компаніями
громадяни навряд чи їм повірять, а державі – повірять) майна: дач
(дачних ділянок), автомобілів, квартир, спадщини, банківських рахунків
тощо. Запропонованим шляхом вдасться одночасно вирішити низку проблем:
реально підвищити добробут найменш забезпечених прошарків населення,
збільшити їхню купівельну спроможність (замість хліба вони матимуть
змогу купувати щось інше), додержати даного слова і тим підтримати
довіру до уряду, зменшити тиск на Державний бюджет 2002 року через
відсутність потреби надання пільгових кредитів селу, заздалегідь
забезпечити сільгоспвиробників усім потрібним для сівби; збільшити їхній
добробут за рахунок закупівлі у них врожаю за домовленою ціною і тим
збільшити їхню купівельну спроможність; підвищити економічну
незалежність держави і людини через збільшення запасів хліба; уникнути
сезонного підвищення цін на пальне та мастила, закласти основу
комплексного забезпечення економічної безпеки. Для реалізації
накресленого потрібні послідовні та цілеспрямовані дії управлінських
структур.
Невірне розуміння (або небажання вірно розуміти) поняття адресної
допомоги не дозволяє проводити ефективну політику в царині соціального
життя суспільства. Усвідомивши, що потреби особи набирають все більшої
ваги, треба змінити і розуміння адресності – надавати допомогу не певним
верствам населення, а конкретній особі. І саме тій, яка її потребує. Для
цього суспільство слід розподілити за трьома матрицями: за віковою,
статевою ознаками та за належністю до соціальної групи.
За віком пропонуємо встановити наступні групи: до 15 років, від 16 до 30
років, від 31 до 50 років, від 51 до 60 років, від 60 і більше років. За
статевою ознакою, зрозуміло, групи чоловічої та жіночої статі.
За належністю до соціальної групи суспільство можна розподілити так:
незабезпечені (мінімальна пенсія, мінімальний дохід, що не забезпечує
придбання “споживчого кошика” в регіоні проживання); малозабезпечені
(дохід нижчий за межу бідності); середнього статку (дохід в середньому
на одну особу вдвічі більший від вартості “кошика споживача” в даному
регіоні); добре забезпечені. Остання група соціальної допомоги не
потребує, але держава і по відношенню до неї повинна визначити лінію
своєї поведінки.
У встановленні статусу особи потрібно враховувати наявність нерухомості.
Держава може застосувати найрізноманітніші заходи та засоби щодо
використання нерухомості, яка належить тим, хто потребує допомоги
суспільства (поки що ці люди самі вирішують свої проблеми і часто-густо
потрапляють у лабети шахраїв, а потім звертаються до держави по
допомогу).
Неважко встановити, що у кожної із зазначених груп свої негаразди.
Скажімо, першій віковій групі треба сприяти у фізичному зміцненні, друга
проходить фазу становлення, здобуття освіти, помешкання, створення
родини, ведення боротьби за власне місце в суспільстві. А остання група
вже не цікавиться усім цим, проте потребує фізичної допомоги, надання
ліків та лікарської допомоги, має потребу в допомозі для захисту своїх
прав на нерухомість. Кожна з груп вимагає специфічної соціальної
політики. Тому державні програми повинні бути переорієнтованими за
потребами кожної з вікових, статевих та соціальних груп, а зусилля
держави потрібно диференціювати в залежності від мети: якщо треба
підвищити народжуваність, перевага надається другій та третій віковим
групам; якщо ж мета у збільшенні терміну життя – передостанній та
останній.
Найбільша ж потреба усіх груп – у правовому захисті, який сьогодні
можуть собі дозволити лише заможні люди, що належать до останніх двох
соціальних груп. Адже правильне застосування законів вимагає спеціальних
знань, а послуги фахівців досить дорогі, тому основна маса населення не
здатна платити за юридичні послуги. Відтак на певний термін (5 або 10
років) треба створити спеціальні державні установи, які б безкоштовно
захищали права людини-громадянина.
Під час Великої депресії в США були введені закони про заборону
використання дитячої праці, заборону більшої, ніж 8 годин тривалості
робочого дня та визначення мінімальної плати за годину роботи. Держава
взяла їхнє додержання під особистий контроль, що переконало більшість
американців у тому, що нею захищаються права простої людини, і надало
змогу кожному громадянинові захистити себе від свавілля приватних
власників-підприємців. Українська держава прийняла рішення про
збільшення заробітної плати в освітянській галузі господарства, а
власники приватних вищих навчальних закладів таке рішення проігнорували.
Таким чином, значна кількість висококваліфікованих фахівців не підвищила
свою купівельну спроможність (при цьому власники вузів плату за навчання
підвищили), що гальмує просування України до світової економіки і
збільшує кількість бідних. Врешті-решт в вузах залишаються викладачі не
найвищої кваліфікації не здатні навчити молоде покоління закону.
Виходячи з цього, пропонуємо внести до Бюджету-2002 та до відповідних
соціальних програм уряду наступне:
1. Створити в Україні змішану солідарно-накопичувальну систему, згідно з
якою усі фінансові надходження на соціальний захист мають надходити на
особистий банківський рахунок кожного працюючого і витрачатися за його
власним розсудом: на лікування, оздоровлення чи на відкриття власного
підприємства.
2. Створити державну систему правового захисту особи, яка б надавала усі
юридичні послуги (від порад до підготовки та захисту справ у суді) за
державний кошт кожному, хто до неї звернеться.
3. Ввести систему державного страхування майна громадян з найменшими
внесками та державними гарантіями.
4. Провести комплексну операцію “Закупівля-годування-підготовка
врожаю-збільшення запасів”.
5. Переробити усі програми соціального спрямування з урахуванням нового
визначення терміна “адресна допомога”.
6. Перетворити Міністерство праці і соціальної політики України на
Міністерство захисту людини, доручивши йому виконання зазначених
завдань, підпорядкувати йому Пенсійний фонд, Управління медицини,
геронтології і Управління материнства та дитинства Міністерства охорони
здоров’я та Управління правового захисту людини Міністерства юстиції
України.
7. Переробити Військову доктрину України з метою найскорішого
переведення війська на контрактну основу, скорочення чисельності та
витрат на його утримання.
8. Забезпечити фінансування запропонованих перетворень через
перерозподіл витрат Державного бюджету України та віднайдення нових
джерел фінансування.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
