ГНІЙНІ ПРОЦЕСИ ШКІРИ ТА ПІДШКІРНОЇ ОСНОВИ
Найпоширеніші форми гнійних інфекцій шкіри і підшкірної основи можна
викласти за такою схемою.
Фурункул (furunculus) — це гостре гнійно-некротичне запалення волосяного
мішечка і сальної залози. Буває на тих ділянках, де росте волосся, де є
багато сальних залоз (обличчя, спина). Спричинює його білий і золотистий
стафілококи.
Розвитку фурункула сприяє низка умов: недостатня гігієна шкіри, незначні
її пошкодження (садна, розчухування, роздавлювання), порушення обміну
речовин (цукровий діабет, неповноцінне харчування, авітаміноз), загальне
виснаження, нервово-психічна перевтома! ін.
Захворювання починається з появи на шкірі болючого утворення з волосяним
мішечком у центрі. Шкіра в цьому місці почервоніла. Згодом з’являється
болючий інфільтрат з некротичним стержнем. Осередок некрозу
розплавляється, і утворюється невеликий гнояк.
У більшості випадків фурункул зумовлює незначні загальні прояви
(загальне нездужання, незначне підвищення температури тіла, головний
біль, втрата апетиту). Лише у разі поширення запального процесу на
сусідні тканини, лімфатичні чи кровоносні судини можуть бути виражені
явища інтоксикації.
Спостерігаються незначний лейкоцитоз, зсув лейкоцитарної формули крові
вліво.
На 7-му- 10-ту добу гнійний стрижень відшаровується, гній виділяється, і
стан хворого поступово поліпшується. Гнійний кратер, що залишається,
поступово очищується і заповнюється грануляціями.
Величина фурункула різна — від 0,5 до 2,5 см у діаметрі. Цикл розвитку і
ліквідації фурункула триває в середньому 8—14 діб.
На особливу увагу заслуговують фурункули в ділянці обличчя. Це зв’язано
з тяжким їх перебігом і можливим усклао.ненням. Інфекція з гнійного
осередку через v.facialis, v.angularis, V.ophthalmica, plexus
pterygoideus може проникнути в кавернозний синус і спричинити гнійний
менінгіт або енцефаліт. У хірургічній практиці описано випадки фурункула
верхньої губи, коли смерть настала через кілька діб після початку
запалення.
Хворі з фурункулами за відсутності ускладнень (за винятком локалізації
фурункула на обличчі) лікуються амбу-латорно. Залежно від стадії
захворювання місцеве лікування може бути консервативним і хірургічним.
Щкіру довкола фурункула змазують 1 % саліциловим спиртом, гібітаном і
накладають на неї пов’язку з емульсією, що містить будь-який антибіотик
(з групи пеніцилінів або синтоміцину). Деякі хірурги рекомендують
присипати фурункул кристалічним саліцилово-кислим натрієм або
саліциловою кислотою.
Під час лікування фурункула не рекомендується застосовувати зігрівальні
компреси, бо вони розм’якшують шкіру і створюють сприятливі умови для
розмноження інфекції. Не слід застосовувати також мазьові пов’язки (за
винятком мазей на водорозчинній основі, які містять антисептичні
речовини — діок-сидонової, йодопіринової).
У початкових стадіях фурункул опромінюють кварцом, УВЧ.
Не дозволяється видавлювати фурункул, бо це може призвести до поширення
інфекції. Особливо небезпечні ці маніпуляції на обличчі.
У період гнійного розплавлення шкіру довкола фурункула змазують 70 %
спиртом або 3 %розчином йоду і пінцетом видаляють гнійний стрижень.
Потім фурункул лікують так само, як звичайну гнійну рану.
За наявності загальної реакції організму хворим внутрішньом’язово або
внутрішньовенне вводять антибіотики, перорально — сульфаніламідні
препарати, полівітаміни, особливо аскорбінову кислоту. У разі
інтоксикації проводять детоксикаційну терапію.
На особливу увагу заслуговує лікування фурункулів на обличчі (мал.67),
особливо в ділянці носа і верхньої губи. Воно повинно проводитися в
стаціонарних умовах. Показане консервативне лікування: великі дози
антибіотиків, опромінення кварцом, УВЧ, спокій. За появи набряку
обличчя, лімфангіту, лімфаденіту, головного болю, поганого самопочуття
деякі хірурги рекомендують широке його розкриття, а також перев’язку
v.angularis, яка йде по губно-носовій складці до очної щілини.
У людей, які не дотримують особистої гігієни, за наявності чинників, що
ослаблюють організм, авітамінозу, на шкірі різних ділянок тіла
з’являються численні фурункули. Захворювання це називається
фурункульозом (furuncu-losis). При цьому окремі фурункули перебувають у
різних стадіях розвитку (одні тільки починаються, в інших утворюється
гнійний стрижень, ще інші гояться).
Під час лікування фурункульозу основна увага повинна приділятись
загальним заходам. Передусім треба з’ясувати причину виникнення
фурункульозу. Хворим призначають висококалорійну їжу, дріжджі, вітаміни,
антибіотики, дають поради щодо особистої гігієни. Для лікування
фурункульозу деякі автори рекомендують проводити сеанси аутогемотерапії.
Кров, узяту з вени в кількості 3—5 мл, вводять у сідничні м’язи.
Маніпуляцію повторюють через 1—2 доби. Ефективне застосування
стафілококового анатоксину, анти стафілококової плазми,
антиста-філококового углобуліну. Антибіотики призначають з урахуванням
чутливості до них мікробів. Іноді проводять переливання свіжої
консервованої крові, загальне опромінення кварцом. Лікування повинно
проводитися за участю терапевта.
Карбункул (carbunculus) — гостре гнійно-некротичне запалення
розташованих поруч волосяних мішечків, сальних залоз і тканин, що
оточують їх, з некрозом шкіри і підшкірної основи. Спричинюється
золотистим стафілококом. Особливістю карбункула є те, що він швидко
прогресує, процес поширюється вглиб, у ділянці ураження виникає
численний тромбоз дрібних судин, що призводить до некрозу тканин. У
ділянці карбункула наявний різних розмірів інфільтрат, який піднімається
над поверхнею шкіри. Шкіра в цьому місці має багряно-синій колір. Через
деякий час поверхня карбункула вкривається численими дрібними
некротичними осередками, з яких виділяється гній. М’які тканини довкола
інфільтровані, щільні, дуже болючі.
Порушується загальний стан хворого:
виражені явища інтоксикації, до 39— 40 °С піднімається температура тіла,
пульс частий (100—120 за Іхв), язик сухий, обкладений. Може бути
марення. У крові виявляють зміни, що характерні для запального процесу.
Карбункули частіше бувають поодинокими. Розміри їх різні — від 5 до 10
см у діаметрі. Виникають частіше у ділянці хронічного подразнення шкіри
(поперек, потилиця).
Дуже тяжкий перебіг мають карбункули в ділянці обличчя (мал.68),
особливо у хворих на цукровий діабет.
Лікують карбункули переважно хірур-гічними методами, бо загальна та
місцева терапія антибіотиками, пеніцилін-новокаїнові блокади звичайно
неефективні. Процес прогресує, в глибині відбувається гнійне
розплавлення тканин, а в центрі карбункула — некроз шкіри. Через отвір,
який утворився, ііиділяється некротична маса (стрижні). Таких хворих
треба оперувати. Під загальним знеболенням проводять глибокий
хрестоподібний розріз. Видаляють некротичні тканини, рану промивають
антисептиком і тампонують.
Подальше лікування проводять за загальними принципами гнійної хірургії.
Флегмона (phlegmone) — розлите гнійне запалення підшкірної основи, яке
має тенденцію до поширення. Флегмони можуть локалізуватися підшкірно,
міжм’язово, заочеревин-но, в малому тазу. Розрізняють поверхневі й
глибокі флегмони. Залежно від локалізації вони мають специфічні назви:
запалення навколониркової клітковини — паранефрит (paranephritis);
на-вколопрямокишкової — парапроктит (paraproctitis); тканин середостіння
— медіастиніт (mediastinitis); навколо лімфатичних вузлів —
аденофлегмона (adenophlegmone).
Мікроби проникають у тканину гематогенним, лімфогенним шляхами та із
сусіднього гнійного осередку. Часто причиною виникнення флегмони стає
проникнення інфекції ззовні: травми, ін’єкції, проведені без дотримання
правил асептики. Флегмона має тенденцію до поширення, причому як по
горизонталі, так і вглиб через різні утвори у фасціях, якими проходять
судини і нерви. Тоді поверхнева флегмона стає глибокою.
Розвиток флегмони має кілька стадій.
У перші 2 доби спостерігаються розширення судин, вихід із них у
клітковину рідкої частини крові і скупчення в ній лейкоцитів (серозна
флегмона). Під впливом своєчасного лікування всі ці зміни можуть мати
оборотний розвиток.
Протягом 3-ї і 4-ї діб утворюються окремі дрібні гнійні вогнища, які не
зливаються між собою. Під час розкриття тканин у цей час гною не
виявляють, тканини мають набряклий вигляд, іноді — жовто-зелений колір
(гнійна флегмона). На цьому етапі розріз тканин може запобігти
прогресуванню захворювання.
Протягом 5-ї і 6-ї діб дрібні гноячки, які утворилися, зливаються між
собою, інфільтрують тканину, захоплюючи все нові ділянки. У разі
розкриття флегмони в цій стадії з тканин виділяється зелений рідкий
гній. У ділянці запалення виникає тромбоз дрібних судин, що може
призвести до некрозу тканин (некротична флегмона).
Флегмони можуть бути спричинені аеробною, анаеробною і гнильною
інфекцією, а також введенням під шкіру — частіше з метою скалічення,
хімічних речовин (штучна флегмона).
Розташовуватися флегмони можуть над- і субфасціально.
Діагностика поверхнево розташованих флегмон не складна. Хворі скаржаться
на біль і припухлість у ділянці запалення, загальну слабкість, зниження
працездатності. В ділянці ураження спостерігаються прогресуючий набряк,
ущільнення тканин, почервоніння шкіри без чітких меж, місцеве підвищення
температури і зниження функції. Згодом за рахунок гнійного розплавлення
і некрозу тканин щільний інфільтрат розм’якшується і з’являється симптом
флюктуації — утворюється гнояк.
Паралельно з місцевими змінами погіршується загальний стан хворого.
Прискорюється пульс, до 38—39 °С підвищується температура тіла.
З’являються головний біль,озноб, хворий втрачає апетит. У крові
відбуваються зміни, що характерні для запального процесу.
Складніше діагностувати глибокі флегмони, коли не помітно змін на
поверхні шкіри. У цьому разі часто до-помогає промацування в глибині
тканин щільного болючого утворення. Поряд із високою температурою тіла і
іншими ознаками запалення це допомагає встановленню діагнозу.
Температура тіла при флегмонах звичайно має постійний характер.
Флегмони часто ускладнюються лімфангітом, лімфаденітом, тромбофлебітом,
бешихою, сепсисом. Залежно від клінічного перебігу розрізняють три види
флегмон: обмежену, яка не має тенденції до поширення; прогресуючу, що
швидко охоплює все нові тканини, спричинюється стрептококом або
анаеробними мікробами; дерев’янисту, причиною якої є маловірулентні
мікроби. Остання перебігає хронічно з надмірним розвитком сполучної
тканини і незначним утворенням гною. Під час пальпації уражені тканини
тверді, “дошкоподібні”, неболючі.
Лікування флегмон проводять у стаціонарних умовах. У початкових стадіях
захворювання (за наявності невеликого малоболючого інфільтрату з
незначною температурною реакцією і змінами в крові) можуть бути
застосовані консервативні методи: постільний режим, іммобілізація
ураженої ділянки (кінцівки), внутрішньом’язове застосування
антибіотиків, футлярні новокаїнові блокади, фізіотерапевтичні процедури
(УВЧ, кварц). За умови прогресування процесу не можна зволікати з
операцією. Під загальною анестезією, одним або кількома розрізами
флегмону широко розкривають, розрізують всі перетинки, з’єднують гнійні
кишені, видаляють некротизовані тканини. Рану пухко тампонують,
дренують. Залежно від реакції організму проводять загальне лікування
різної інтенсивності.
Деякі автори після видалення всіх нежиттєздатних тканин і промивання
рани вставляють у її порожнину 2— З поліхлорвінілові трубки і накладають
первинні шви. У післяопераційний період рану через трубки промивають
антисептичним розчином.
Після розкриття флегмони стан хворого поступово поліпшується,
температура тіла знижується, біль зменшується, набряк зникає. Згодом
рана очищується, з’являються рожеві грануляції, що дає можливість у
низці випадків (якщо великі рани) накласти вторинні шви.
Абсцес (abscessus) — обмежене запалення із скупченням гною в різних
тканинах, органах, оточене піогенною капсулою. Нагромадження гною в
порожнинах організму (плевральній, жовчного міхура, червоподібного
відростка, суглобі) називається емпіємою.
Абсцеси можуть розташовуватися в м’яких тканинах і органах. Розрізняють
поверхневі і глибокі абсцеси. Поверхневі (частіше підшкірні) абсцеси
діагностувати не складно, хоча клінічна картина багато в чому залежить
від вірулентності інфекції і реактивності організму.
Спричинюють абсцес, як і флегмону, екзогенна або ендогенна інфекція.
Крім цього, абсцеси можуть виникати у разі нагноєння гематоми, введення
в тканини концентрованих розчинів лікарських речовин (анальгіну, магнію
сульфату, кордіаміну).
Піогенна оболонка формується в процесі розвитку гнояка і складається із
сполучної тканини, вистеленої із середини грануляційною тканиною.
Місцеві і загальні клінічні прояви у разі поверхнево розташованих
абсцесів подібні до ознак флегмони: місцева припухлість, болючість,
почервоніння шкіри, підвищення температури тіла, озноб, тахікардія,
зміни з боку крові тощо. Під час пальпації уражена ділянка м’яка,
наявний симптом флюкту-ації. Ознаку цю виявляють за таким методом: по
боках припухлості кладуть пальці обох рук, рівномірно натискуючи ними на
неї. Після цього, утримуючи пальці лівої руки в попередньому положенні,
правою рукою роблять не сильні поштовхоподібні рухи.
За наявності в тканині рідини (гною) ці поштовхи відчуваються пальцями
лівої руки у зв’язку з переміщенням рідини.
Дещо складніше діагностувати глибоко розташовані абсцеси. В цьому разі,
крім загальноклінічних ознак, болю під час глибокої пальпації, можуть
допомогти спеціальні додаткові методи дослідження: ренгенологічний
(абсцес легень), ультразвуковий чи комп’ютерний (абсцеси печінки). Іноді
у діагностиці допомагають пункції (діагностика піддіафрагмального,
тазового абсцесів).
Наслідки абсцесу можуть бути різними. Невеликий за розмірами абсцес за
умови своєчасної повноцінної терапії може розсмоктатися, більший абсцес
та несвоєчасно лікований проривається на поверхню шкіри (у разі
поверхневого його розташування) або в сусідні тка
нини, порожнисті органи, порожнини тіла (абсцес печінки може прорвати в
черевну порожнину, абсцес легень — у плевральну порожнину). В окремих
випадках абсцеси інкапсулюються. Довкола них утворюється товста капсула,
гній згущується.
Лікування абсцесу хірургічне. Під місцевою анестезією чи різними видами
інгаляційного і неінгаляційного наркозу гнояки розтинають. Якщо вони
поверхнево розташовані, то цю операцію виконати не складно. Глибокі
гнояки іноді складно розітнути через анатомічне розташування, близькість
важливих органів,великих судин тощо. Для кращого відтоку гною гнояк
бажано-розтинати біля його дна. Після розтину гнояка і евакуації гною
пальцем роз’єднують перетинки, розкривають можливі гнійні кишені. Гній
беруть для бактеріологічного дослідження і визначення чутливості
мікробів до антибіотиків. Порожнину абсцесу промивають антисептичним
розчином і дренують гумовими смужками та поліхлорвініло-вими трубками.
Якщо не вдалося спорожнити його через основний розріз, абсцес дренують
через додаткові одну-дві контрапертури. Після розтину абсцес лікують як
гнійну рану. Розтинати абсцес треба обережно, аби не пошкодити піогенної
капсули.
Гострі гнійні абсцеси слід диференціювати з так званими холодними
абсцесами. Вони зустрічаються у разі туберкульозу кісток або суглобів.
Гній, який при цьому утворюється, розплавляє сусідні тканини і
міжфасціальни-ми щілинами спускається, нагромаджується в розташованих
нижче ділянках, утворюючи абсцес (наприклад, за туберкульозного ураження
хребта гній може спускатися на передню поверхню стегна). Абсцеси такі
носять назву на-пливних. Оскільки вони не супроводжуються болем,
місцевим і загальним підвищенням температури, гіперемією шкіри, їх
називають холодними. Для них характерний тривалий, прихований, хронічний
перебіг. Такі гнояки не слід розтинати, бо може приєднатися вторинна
інфекція. Їх пунктують.
У деяких випадках у разі поверхнево розташованих абсцесів можна чинити
так само, як при флегмоні. Після вирізування абсцесу разом із капсулою і
всіма зміненими тканинами його дренують поліхлорвініловими трубками і
накладають первинні шви. Це прискорює загоювання рани.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
