Реферат на тему:
Об’єднання українських земель галицько-волинським князівством
РОМАН (1199—1205). Після смерти Володимира II і припинення роду
Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих
десятьох років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував
собі ґрунт: у Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в
Угорщині підтримав короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши
нейтралітет Польщі та Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього
боярською партією, але він поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати
Галичину закінчилася повною поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й
Київ. Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від
себе князя Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности,
знову повернув собі Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його
дружину, і дочку Предславу, з якою перед тим розлучився. Цим разом він
посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода
Володимиро-Суздальського. До Києва сам не перейшов, і обмежився тим, що
був фактичним господарем Правобічної України, завдяки дипломатичним
заходам, поставивши себе на становище рівне з Всеволодом. Так над Києвом
піднеслися два політичні центри: Галицько-Волинський та
Володимиро-Суздальський. «По свіжім опануванню Галичини; — писав М.
Грушевський, — що видвигнуло Романа на перше місце між українськими
князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим трііомфом Романа,
що зробили його зверхником українських земель». Є неясна вказівка, що до
Романа приходило посольство від папи Інокентія ПІ, пропонуючи йому
королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М.
Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду.
Можливо, в цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з
Гогенштавфенами, з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці
Вельфів, противників цісарської партії Гогенштавфенів. У Галичині Роман
вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в боротьбі з
боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман виселив з
Галичини. Так в особі Романа на галицькому престолі з’явився правитель
вового типу, який, прагнучи створити міцну державу, спирався на середні
шари суспільства — на міщан. Це явище не нове, через дього пройшли всі
держави Західньої Европи на шляху до створеная держави з абсолютною
владою. Літописець пише, що Роман, не зважаючи на свою суворість, мав
дуже велику популярність в народі. Літописець називає його «самовладцем,
царем нашим і всієї України». Візантія визнавала Романа князем (і§етоп),
а його противника Рюрика — лише правителем (йіероп) Києва. Дійсно, Роман
став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі
українські землі на Правобережжі — від Карпат до Дніпра.
Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із
старшої лінії Мономаховичів, природно стала спадкоємицею Київської
держави, з якою в’язала її не лише генеалогія князів, але й національний
склад населення, і спільна історична традиція. Об’єднання
галицько-волинських земель проф. С. Томашівський назвав «першою
українською державою»: в Київській державі він бачив значний чужорідний
елемент, якого не було в українській західній державі. Року 1205 Роман
пішов походом на захід. Мета цього походу не з’ясована: йшов він на
допомогу Филипові IV, до Саксонії, або мав порахунки з Лешком
Краківським — залишається неясним. Біля Завихоста, над Вислою, він був
забитий. Смерть Романа, який мав від другої жінки двох синів: Данила
3-ох років та Василька 1-го року, була величезною катастрофою для
України. Почалася 40-річна боротьба за престол, в якій сусіди розривали
державу на шматки. Ця доба — 12051246 рр. — надзвичайно важлива й цікава
для зрозуміння загальних умов Галицько-Волинського князівства. Події
йшли одна за одною з надзвичайною швидкістю. Не раз здавалося, що вони
суперечать одна одній, і мав слушність історик Галичини Зубрицький,
пишучи: «здзужится голова при сего рода смешании й запутаности дел,
проистествий, огнощений й лиц… хаотическое замешательство,
беспорядочное шатаниє й смутность».
?????¤?¤?$?????[?алася восьмирічна боротьба із змінним успіхом між
Мстиславом і Андресм II, в якій активну участь брали галицькі бояри
угорської орієнтації, їх вплив на Мстислава був такий, що М. Грушевський
назвав цього князя «безрадним знаряддям в їх руках». З їх намови
Мстислав віддав свою дочку за угорського королевича Андрея і визначив
йому Перемишль, а 1227 року зрікся престола на його користь. Незабаром
Мстислав помер. В момент смерти Мстислава Романовичі мали великі
досягнення: Данило відібрав у Лєпіка Берестейщину, яку віддав
Василькові, Забузькі землі (Холмщина), володів Луцькою землею з
Пересопницею, таким чином брати володіли майже всією Волинню, при чому
діяли завжди спільно наче співправителі. Данило був еправжшм «паном
становища». Але заволодіти Галичиною було для нього не легко, бо ввесь
час він мав проти себе опозицію галицьких бояр, які воліли мати
угорських королів, ніж Данила. Проте, він спирався на міське населення,
яке завжди підтримувало його. «Це володар наш, Богом даний», — вітали
його міщани Галича 1238 року. Він провів реформу у військовій справі,
зорганізувавши полки з міщан та селян, переважно піші, які не раз
забезпечували йому перемогу. Данило вів дуже обережну політику супроти
сусідів, шукаючи з ними зв’язків. Року 1227, по смерті Лешка, взаємини
Волині та Малої Польщі змінились. Краківський князь під час дитинства
Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лешка почалася боротьба
польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл
виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до
Каліша, і літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира
Святого не заходив так глибоко «в землю Лядську». В той же час Данило
уклав союз з Литвою, яка почала виступати на історичній сцені, і
Поморським князем Сватополком, за якого він видав свою сестру Соломію. З
1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно
виступали знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. .Фортецею цього
боярства був Перемишль. Смерть королевина Андрея та Андрея 11 мало
змінили справи. Хоч новий король Беля IV не виявляв інтересу до
Галичини, а Даяидіо, прагнучи миру, навіть піддався був ігід його
протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла Чернігівського на Галицький
престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з Михайлом та його сином
Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими боярами, які підтримували
чернігівських князів. До боярської партії належали й три єпископи.
Проте, ввесь час Данило знаходив підтримку в міському населенні Галича
та Перемишля. В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща
(Мазовія), Австрія, Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII
ст. оселився на Балтицьвому узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке
міщанство — «мужі градські» — всупереч бажанням «двірського» Григорія
Васильовича та єпископа Галицького Артемія, відчинили браму перед
Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини. На цьому не закінчилася
боротьба, Тимчасова перемога в Галичині дала можливість Данилові
звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але не став
мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина
Дмитра. Після того ще п’ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з
Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила
влітку 1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава
та прихильних до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів
за спадщину, війні за звільнення Західньої України — Волині та Галичини
від чужинців. Перемога під Ярославом розв’язала руки Данилові й дала
йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі
реформи в усіх галузях життя. Супроти «коромольного» боярства він
перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував
землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано
низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало
підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх засяг
обов’язків супроти бояр. Реформаторська діяльність Данила була перервана
новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули
Колодяжин, Кам’янець, Данилів, Крем’янець, Галич, Володимир, «інниї
гради, многі їм же ність числа» і посунули далі на захід. 1242 року,
довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід.
Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів,
щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243
року поїхав Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили
князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали
Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою:
«Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище
Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за
ними стояли Ростислав з уграми, а головне — боярська опозиція. Данило
дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати
себе «мирником» — союзником, татарським васалем, підпоручником хана.
Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття
образи було глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О, зліше зла честь
татарська!», — резюмував ці переживання літописець. Дійсно, щойно
закінчив Данило 40-літню боротьбу за об’єднання Романової держави
блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе життя
тепер присвячує він підготові до нової боротьби — за звільнення від
татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв’язків у
Західній Европі. Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне
приниження, авторитет Данила значно зріс пірля відвідин у хана. Він
повернувся з ярликом хана, як його васаль, і таким чином міг сподіватися
на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так зрозуміли його
становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар. В першу
чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який
протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він
просив для сина Льва руки дочки його, Констан-ції, тепер прислав сам
послів з пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу з претенсіями
Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений з другою дочкою Белі
IV), Беля дав йому окреме князівство-банат між Дунаєм, Савою й Моравою —
Мачву, Року 1247 відбувся шлюб Льва з Констанцією і укладено згоду
Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля затримав титул
«короля Галіції і Лодомерії». Ще важливішими були стосунки з папою
Інокенгієм IV. Початок Їх залишається неясним. Посол папи де
Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у
Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі.
Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до
унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили
відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення
Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі
зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів
спертися в першу чергу на країни, безпосередньо загрожені: Угорщину,
Чехію, Сербію, Польщу, Литву та ГалицькоВолинське князівство, збереглося
листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих
листів видно, що для Данила головним була організація протитатарської
допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього
актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову
вчинив напад на Поділля та Волинь. Папа звертався з листами не лише до
Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого
закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на меті встановити
лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від татарських
нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде
зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх
держав. В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові
корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки
ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для
боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, і на цьому закінчилася
справа до 1253 року. Але з короною зв’язана дуже важлива справа: в
листуванні папи з Данилом і Васильком папа називав їх обох «гех», а
державу з 1246 року — «королівством». А. Великий слушно пише, що тоді, в
середині ХШ ст., в такому питанні, як титулування володаря та Його
держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та
порушення політично-правного устрою тодішньої Европи» . . . «Римська
курія мусіла мати докладні інформації про фактичний стан України,
головно про її політично-правне положення в світі». Питання це набуває
ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів з
титулуванням Олександра (Невського).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter