Яким я бачу майбутнє України
Існує така легенда. Роздавав Господь свої ласки. Коли прийшла Україна,
залишилася тільки пісня. Віддав Господь Україні пісню, і понесла вона її
в народ. Ось чому українська пісня сама прекрасна у світі: вона від
Бога. Коли звучить українська пісня, то співає душа народу:
«В піснях – і труд, і даль походу.
І жаль, і успіх, і любов,
І гнів великого народу,
І за народ пролита кров!»
(М.Рильський)
Дійсно, в піснях вкладена вся доля українського народу. Важкою, суворою,
трагічною була ця доля. Хіба можливо викреслити з історії нашого народу
звірства, руйнування татарських і турецьких ханів? Її віддавали на
поталу і Литві, і Польщі, Австрії, московським царям. Але піднімалися
мужні, вольнолюбні люди – козаки, щоб врятувати рідну землю від
поневолення. Народ не корився. Вся історія українського народу
складається з мужньої боротьби за своє національне визволення,
становлення державності. Селянсько-козацькі повстання,
національно-визвольна боротьба українського народу в 20-30х роках ХVІІ
ст., 1648-1657 рр., національно-визвольний рух 1930-1950 р. під приводом
С. Бандери – це деякі сторінки цієї багатовікової боротьби.
Які величезні втрати українського народу в двох світових (війнах) і
громадських війнах, в трьох голодоморах, репресіях, масових депортаціях.
Багато випробувань випало на долю України.
«Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю
Заплаче серденько!»
Здавалося, що скориться, впаде, загине, розчиниться український народ
проміж інших. Цього не сталося. Багатовікова історія боротьби за свою
національну незалежність закінчилась перемогою українського народу. В ХХ
столітті, у 1991 році, звершилися мрії українського народу, сталася
знаменна подія: Україна була проголошена самостійною незалежною
державою!
В історії українського народу є дві епохальні події, які ніколи не
будуть «припорошені сивим попелом забуття». Перша – прийняття
християнства, друга – здобуття Україною незалежності. Ми говоримо про
надзвичайність цієї події, але, здається, поки ще в повній мірі не
осягли її велич.
Проголошення незалежності – це перші кроки нової історії України, а ту
майбутню країну, про яку писав Великий Кобзар, треба будувати. Це
завдання не тільки держави в цілому, її влади, а кожного громадянина
країни. Процвітаюча, могутня Україна – це не дар, який впаде з неба,
який ми знайдемо, прокинувшись вранці. Це не подарунок долі, а наша
спільна праця у всіх сферах багатогранного життя людей і суспільства.
З чого починається Батьківщина, українська нація? По-перше, треба любити
свою землю, країну так, як своє життя; бути патріотом, підіймати дух
віри в перемозі, впевненості в світлому дійсному і майбутньому своєї
країни, бо «нема на світі України, немає другого Дніпра».
Кожна будівля потребує доброго підмурку і будівельних матеріалів. І вони
у нас є. Незалежну Україну треба будувати на тих скарбах, які має
український народ, які не дали загинути у важкі часи і які привели до
перемоги. Це самобутня українська культура в широкому змісті цього
слова: народна творчість, традиції, побут, звичаї, обряди, вірування. Це
не матеріальні, а духовні скарби, в яких вагомим пластом накопичилась
мудрість, талановитість, могутній український народний дух. З цих джерел
повинна розбудовуватися Україна. Без цих скарбів у нас не буде
майбутнього, навіть при високому матеріальному достатку кожної людини і
по літаку на подвір’ї.
Український народ надзвичайно працьовитий і талановитий. Народна
творчість особливо самобутня не тільки в майстерності, в українському
національному дусі. Особливо талановитий наш регіон – Прикарпаття, який
більше за всіх зміг зберегти традиції, релігійність і ідею національного
відродження.
В одній туристській подорожі за обідом в ресторані в м. Софії зустрілися
українська і американська групи.
Літня пара почала фотографувати нашого туриста – директора Вінницького
університету. Він відсунув тарілку, поклав голову на стіл, закрився
руками (боявся провокацій і КДБ). Американці витягли з фотоапарату і
віддали йому один знімок. Виявилося, що під сучасним костюмом, вони
роздивилися ручну вишивану українську сорочку з чудовим яскравим
орнаментом. Після цього випадку вся група мов прокинулася, або прозріла,
ніхто не залишився байдужим і пишалися. Справа не в окремій речі, а в
тому, що ми звикли і не помічати прекрасного, яке оточує нас. Ми більше
зайняті матеріальною стороною життя, забуваючи, що наші національні
скарби і національний дує є основою розбудови країни і її майбутнього.
N
j
давала загаситися українському роду. Вона поряд з поняттями рідний дім,
материнське тепло і піснею. Це пам’ять народу, його історія. Мова – це
наша фортеця, яку треба захищати пильніше, ніж кордони. Кордони можливо
відвоювати ще раз, а втрачену мову відновити важко.
Доки живе мова, доти живий і народ, вмерла мова – вмер і народ.
«О мова рідна! Їй гаряче
Вивідав я серце недарма,
Без мови рідної, юначе,
Й народу нашого нема».
З української душі виймали її серце: забороняли розмовляти, писати нею,
навіть стверджували, що немає такої мови.
Зараз українська мова визнана державною, але головне в тому, щоби вона
відродилася в душі кожного громадянина, стала життєвою потребою, як
поклик серця і душі.
«Коли забув ти рідну мову,
Яка б та мова не була.
Ти втрати корінь і основу,
Ти обчухрав себе дотла».
(Д.Білоус)
Нашій мові потрібен зараз вогонь любові, духовна міць, її широке
застосування у всіх сферах вживання. Кожний повинен зрозуміти, що поряд
з рідною мовою є державна, українська і її треба поважати. Вона йде з
нами в майбутнє держави, в серце кожної людини, бо завдяки нашій мові,
ми маємо величне право і високу гордість іменуватися народом України.
Обов’язок кожного з нас – жити в злагоді в гармонії, з обачливим
відношенням до рідної Землі, нашої природи, як частинки всього світу.
Поняття рідного краю у кожного з нас починається «садком вишневим коло
хати», з лелеками, зі співом птахів, червоною калиною, дзвінком гірської
річки і іншою красою, яку дарує нам світ і Господь. Природа нашого краю
чарівна, і ми повинні зберігати її для майбутнього. Нещадна вирубка
лісів, знищення конвалій, підсніжників з корінням і багато інших
прикладів варварської поведінки відносно нашої природи. Люди, які це
роблять, злочинці в законі, бо звикли до невідповідальності. Викинути
напризволяще собаку чи кошеня, кинути сміття де завгодно – це духовна
бідність і відсутність культури. Це хвороба цивілізованих дикунів, але
дикуни з печер баялися нищити природу.
Багато людей вже забезпечили себе матеріально, зробили євроремонти, а
біля будинків і в підвалах робиться таке, що стає сумно від нашої
нікчемності. Хіба щось коштує поважати землю – нашу годувальницю і
підтримувати її в чистоті? Заради майбутнього треба масштабно,
наполегливо вкладати у свідомість молоді і дорослих, що українська
земля, це не смітник, а твоя домівка. Виховання в цьому напрямку треба
поставити на найвищий рівень. різними засобами. Фахівці повинні
розробити комплексні плани цієї роботи і вимагати їх здійснення владою і
кожним з нас, починаючи з садочка. Питання треба ставити так, щоб була
відповідальність, моральний осуд суспільства за злочин проти рідної
землі. Майбутнє України – це повна гармонія між людьми і природою. Де
Земля буде милувати нас ранковою росою на траві, чудовими квітами і
всіма благами рідної природи.
Існує ще багато інших питань нашого життя, які ми повинні вирішувати,
розбудовуючи нашу країну. Безумовно, це справа багатогранна, серйозна, а
головне, – надзвичайно кропітка і складна. Життя країни неможливо без
належного економічного і політичного становища.
Розбудова почалася в складних економічних умовах, які Україна
успадкувала від попередньої держави, наприклад, застаріла техніка і
технології, вичерпані енергетично-паливні ресурси, наслідки
Чорнобильського лиха. (Додамо помилки на ринковому шляху. Почався шлях
спроб. помилок). Але що таке 17 років в житті держави? Це дуже мало, щоб
знайти вірний шлях, вірні рецепти. Є помилки, але їх треба, по-перше,
виправляти в собі, а не шукати винних. Не варто пасувати перед
труднощами. Треба усвідомити, що не тільки для нас будується майбутнє
України, але кожний з нас це повинен роботи.
Глибока усвідомленість свого призначення в житті країни, віра в свої
сили і кінцеву мету – добробут українського народу, допоможуть подолати
труднощі, перепони, незважаючи на хвороби дійсності (злочини,
зловживання, наркоманія, алкоголізм). Ці явища – залишити в минулому.
Треба усвідомити, що зроблено головне: над нами сяє жовто-блакитний
прапор незалежної України – багатовікової мрії і боротьби українського
народу. Ми не маємо права не побудувати національну, квітучу, багату
Україну. Її народ вартий цього.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
