Реферат на тему:
Визвольна боротьба (із книги «Витоки козацтва»)
Історія свідчить, що розвиток, цілісність та збереження будь-якого
народу залежить, крім інших факторів, від наявності власних збройних
сил, які здатні захистити свій народ від поневолення та фізичного
знищення. Збройними силами українського народу в часи довготривалої
боротьби за незалежність були запорозькі козаки, яких гуртувала
славнозвісна Запорозька Січ. Український народ ще має визнати, що
збереження української нації та й загалом України-Русі — величезна
заслуга Запорозької Січі. Йдеться не про реєстрове козацтво, що стояло
на службі Речі Посполитої в Лівобережній Україні-Русі та на службі
Московії на Правобережжі, — маються на увазі нереєстрові козаки, які
були вільними і незалежними від влади як литовсько-польських, так і
московських окупантів. Певна річ, в години всенародних повстань навіть
реєстрова частина козацтва переходила на сторону українського народу,
але постійно дбала про інтереси українців-русичів лише самовіддана
частина козацтва — цвіт української нації — Запорозька Січ.
Після монголо-татарської навали 1240 року держава Русь як така зникла з
геополітичної карти Європи. Звідси починається відлік
національно-визвольних змагань українського народу на чолі зі своєю
військовою верствою — українським козацтвом.
На час утворення Речі Посполитої кількість жидів у Польщі досягає
небачених розмірів. Польські історики вказують, що на той час Польща
була переповнена жидами; їх розплодилося стільки, що вони захопили
більшість державних посад. Дійшло навіть до того, що польський трон
посів представник цієї нації.
«Постійними посібниками панів у справі пригнічування селян були жиди. У
жодній країні в часи Середньовіччя жидівство не досягло таких
матеріальних та моральних здобутків, як у польсько-литовській державі, і
ніде у ті часи не досягло воно такої сили, як у Речі Посполитій. Сила
жидівства полягала в організації тих незліченних кагалів (жидівських
общин) та підкагалів, котрі вже на початку ХVІ століття централізували
жидівство у Литві та Польщі, яке опутало їх своїми тенетами та захопило
в свої руки найголовніші важелі усього громадського та приватного життя.
Вже 1514 року, при королі Сигізмунді, в чотирьох головних
польсько-литовських містах — Кракові, Познані, Любліні та Львові, на
чолі місцевого жидівства стояли «слав’янські» жиди і над ними стояв
префект жидів — praefectus judeorum — брестський жид Михель Іозефович. А
під кінець ХVІ ст. виникає нова, ще більш могутня жидівська організація,
так званий синод ра-бинів, на чотирьох землях — Великій Польщі, Малій
Польщі, Русі та Литві. На чолі цього синоду постав відомий рабин
Мордухай Яфа. Цей синод мав таку могутність, що «страхав і жахав
християн». Поступово польсько-литовські жиди утвердили свою незламну
силу у Польщі… Сила жидів зросла у Польщі до такого рівня, що після
смерті одного з королів, на виборчому сеймі тимчасовим королем був
обраний жид Шаул Вал з правом призначити того, хто буде правити Польщею»
[1, с. 365–367].
Жиди сприяли поширенню католицької релігії на Схід Європи, щоби полинути
за новими дивідендами збагачення разом з нею, почуваючись у її
середовищі безтурботно як риба в воді. Адже католицька релігія вже була
повністю підпорядкована жидівській ідеології, де духовні надбання
людства поступилися місцем жидівській фінансово-економічній моделі
суспільства. Нагадаємо, що в часи Середньовіччя католицька церква на
чолі з папським Римом була найбільшим землевласником у Європі. Папський
Рим, як релігійно-політичний монстр, тримав Європу в лабетах знедолення.
/…/
Не підлягає сумніву той факт, що саме Рим запроваджував
жидівсько-польську колонізацію українських та білоруських земель. Бо
тільки-но Польща утвердила своє верховенство в Речі Посполитій, як
польський король Сигізмунд ІІ Август починає роздавати землі
України-Русі своїм васалам — родовитим польський шляхтичам, з яких
утворюються земельні магнати. А управителями на тих «дарованих»
українських землях та орендаторами стають жиди, якими кишіла Польща на
той час. «Пани й шляхта охоче віддавали жиду свою маєтність в оренду, бо
ніхто не вносив орендної плати більш за нього. Звичка користуватися
послугами пронирливого жида утвердилась на такому рівні, що польський
пан вже був немислимий без жида-орендаря а чи без жида фактора» [1, с.
367]. Історичні свідчення тих часів переповненні актами беззаконня,
свавілля та цинічної наруги над українським народом, що чинили поляки й
жиди на теренах України-Русі. Безкарність найбрутальніших проявів
насильства, що дозволяли собі поляки й жиди на українських землях,
призвело до того, що вони робили усе, що заманеться, — у прямому
розумінні цього слова. Варто нагадати, що «по польському статуту 1557
року поміщику та його управителю жиду надавалося право карати своїх
селян на смерть». «Як орендаторам панських маєтків, жидам були надані
надзвичайні права на Україні: жид міг безконтрольно розпоряджатися
життям і смертю усіх селян, що знаходились в жидівській оренді. Подібний
спосіб управляння через орендаторів-жидів з наданням їм безкінечних прав
був розповсюджений на Україні» [1, с. 371].
Як бачимо, кріпосне право йшло на Україну-Русь із Польщі, де панувала
жидівська сваволя. Але це було не єдине зло, що запроваджувалось Річчю
Посполитою. «У 1569 р. відбулась Люблінська унія, за якою Україна
відійшла до так званих коронних земель, а через три роки помер Сигізмунд
ІІ Август, останній польський король з династії Ягелонів. Новий
польський король Стефан Баторій, виношуючи плани війни з Росією, шукав
підтримки у папської курії, яка ці плани схвалювала й обіцяла підтримку;
першою умовою угоди між Баторієм і папою Григорієм ХІІІ було
окатоличення Речі Посполитої, що на практиці означало навернення в
католицизм православних України й Білорусії. З цією метою була створена
польська провінція єзуїтського ордену, яку очолив іспанець Сюньєр.
Наступник Стефана Баторія на польському троні Сигізмунд ІІІ (1587–1632)
тепер пішов по шляху союзу з папським Римом. Політику папського Риму на
Україні, що визначилася за Григорія ІІІ, продовжив Климент VІІІ, посівши
папський престол у 1592 році. Прагнучи втягнути запорозьких козаків у
війну з турками, Климент VІІІ мав ще одну, приховану мету: відволікти їх
увагу від церковно-віросповідальних справ і тим самим полегшити
проведення Брестської унії… З певністю можна сказати, що Брестська
унія 1596 року не була акцією однієї лише шляхетської Польщі. В її
підготовці й проведені активну участь брав папський Рим… Як уже
згадувалось, римська курія кинула на Україну й Білорусь свій ударний
загін — орден єзуїтів, не лишилися осторонь «святої справи» й інші
католицькі чернечі ордени, зокрема бернандини й домініканці. Причому
окатоличення України й Білорусії розглядали у Ватикані як перший етап
окатоличення всієї Східної Європи» [2, с. 133–136]. Слушно зауважує Д.
Яворницький, що «отці єзуїти помишляли не про звеличення Речі
Посполитої, а виключно про владу римського первосвященика» [1, с. 359].
на поталу свавільного жовнірства та хижого жидівства і повергнуто в
нестерпне рабство та наругу. Все йому перепинено і заборонене було» [3,
с. 122]. «Православні церкви були віддані на відкуп жидам, тобто
обернені на шинки, постоялі двори, питні заклади» [1, с. 360]. Видатний
історик М. Максимович свого часу зауважив: «Від унії Україна натерпілася
такого горя, якого не знавала у татарському ярмі» [4, с. 273]. Це
сказано без будь–якого перебільшення, це історичний факт! А щодо жидів,
слід зауважити, що вони завжди вдавали з себе безневинних, але з
упевненістю можемо наголосити, що за всіх часів жидів били недарма.
«Опутавши з усіх сторін найзаможніших і впливових панів,
жиди-арендатори, жиди-торговці та жиди-лихварі дозволяли собі
найбеззаконніші вчинки і залишалися недосяжними для судів. Для доказу
своєї невинності у скоєних злодіяннях жиди зазвичай знаходили цілу ораву
одноплемінників, котрі присягалися й клялися в непричетності
обвинувачених до грабіжництва й крадіжок. Завдяки надзвичайній
пронирливості жидівського племені, жиди долали всі перепони і залишались
на своїх місцях. Тоді проти жидівства піднімалось саме населення —
селяни, ремісники, міщани. В 1644 році у Львові три дня мешканці міста у
союзі зі студентами бились з жидами, три дні лилась кров, вершились
грабіжництва й насилля, але й тут жиди, залучивши на поміч старостинську
міліцію, подолали християнин і після цього ще з більшої силою
пригнічували їх» [1, с. 368]. «І так чинили жиди над християнами у їх
власній землі наругу, а поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та
потурання жидам робили» [3, с. 89]. «Знущання над православними у той
час не мали меж: жиди голили священикам голови та бороди, а поляки били
їх по голених головах рушничними присошками. З мирянами було ще гірше:
їх били доти, поки з-під шкіри не з’являлися кістки; валили на землю, на
шию накидали колодки й підкурювали димом; шмагали нещадно канчуками;
били киями, рушничними прикладами та шаблями» [1, с. 63].
Жидівський розгул безкарного грабіжництва, доповнений жорстоким
свавіллям єзуїтів після церковної Брестської унії 1596 року з примусовим
католиченням українського люду та покаранням непокірних, викликали
всенародний спротив, який не вдалося усмирити ні військовою силою, ні
адміністративними методами, як це вдалося зробити при насильницькому
запровадженні християнської релігії на Русі. Різниця полягала в тому, що
християнську релігію насаджували офіційні правителі України-Русі, які
спрадавна уособлювали не тільки владу, але й духовність. Натомість Унія,
хоча й мала військову силу і була наділена повноваженнями влади, не мала
ознаки духовної влади, бо запроваджувалась чужинцями. Відтак і спротив
українського народу настановам Унії набирав ознаку боротьби не лише
проти поневолення фізичного, але й духовного, повністю узгоджуючись із
споконвічними народними традиціями.
Про нову орієнтацію національно-визвольної боротьби — проти
жидівсько-польського поневолення — варто сказати додатково. Не новина,
що жиди були носіями утиску й кривди українського народу та уособленням
найбезчеснішого здирництва й жмикруцтва, але вони ще й були
безпосередніми гнобителями простого люду за часів Речі Посполитої. Як
зазначалось, їх було в Польщі понад міру на час утворення Речі
Посполитої, тож після узурпації польською владою українських земель
незліченні армади жидів ринули на Україну. «Д. І. Яворницький виділяє
«жидівський гніт» із загального соціального і національного гніту на
Україні, щоби показати трагічність становища експлуатованих селян і
міщан української народності» [1, с. 519]. Інакше кажучи, «жидівський
гніт» мав такий величезний розмах на Україні-Русі, що був виділений в
окрему категорію вітчизняними істориками. Нам не слід забувати про це і
всіляко дбати, щоби подібне явище не відродилось в сучасному
українському суспільстві. Адже історія свідчить, що «жидівський гніт»,
зумовлений добре відомою звичкою цього народу жити за чужий рахунок,
обертався для них ріками жидівської крові. Це засвідчено зокрема в
«Історії Русів» за часів Б. Хмельницького: «І він, поновивши воєнні дії
свої на поляків, 29 серпня виступив із військами від Пилявців на
Галичину і, йдучи походом вирядив в обидві околичні сторони деташементи
і партії з повелінням очищати міста і села Малоросійські од управління
польського і від уніатства та жидівства і відновлювати в них колишні, на
правах і звичаях Руських, уклад і вольності… А за тими правилами і
велике торгове місто Броди, наповнене майже самими жидами» [3, с. 123].
Невипадково найжорстокіші виступи козаків були спрямовані саме на жидів,
зокрема й загальновідомий гайдамацький рух. «26 травня 1768 р. повстанці
на чолі з запорозьким козаком Максимом Ієвлевичем Залізняком виступили з
Холодного Яру. Оволодівши Жаботином, вони невдовзі досягли Черкас,
визволили Смілу, Корсунь, Богуслав та інші міста… На початку липня 1768
р. загони досвідчених отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана
Бондаренка визволили Канів, Ржищев і Фастів, Брусилів» [5, с. 92].
«Першим місцем кривавої розправи з ляхами та жидами було село
Медведівка, затим містечко Жаботин та Сміла, спалені дотла, вирізані та
пограбовані. Далі були Черкаси, Богуслав, Звенигородка та Лисянка. В
останній, винищивши ляхів та жидів, гайдамаки вбили ксьондза, жида та
собаку і, повісивши їхні трупи на костьолі, написали під ними: «Жид, лях
та собака — віра однака» [1, с. 65].
В український історіографії побутує помилкове сприйняття Запорозької
Січі як суто козацького табору — Коша. Але в дійсності Запорозька Січ —
це своєрідна Козацька Держава, що охоплювала велику територію, на якій
панували запорожці, утворивши демократичне суспільство, з автономним
козацьким управлінням, судочинством та конституцією, яку згодом виклав
Пилип Орлик 1710 року. «В низов’ях Дніпра виникло своєрідне державне
утворення, Запорозька республіка зі своїм специфічним
соціально-політичним устроєм і своїми визначеними кордонами. Запорозька
Січ — це не одинока козацька фортеця, як її нерідко уявляють, а центр
названого державного утворення. Протягом 250-літнього існування
Запорозької козацької республіки кордони її не лишалися незмінними, але
постійно вона займала значну територію. На півночі її кордони проходили
по річці Орель, на заході — по річці Синюха до її впадання в Південний
Буг і далі по Бугу сягали Дніпрово-Бузького лиману, на сході — до річки
Міус і гирла Дону. Ці кордони охоронялись, вздовж них були побудовані
укріплення, редути, на такій відстані, щоби з одного редута було видно
два сусідні. На кордоні несли службу сторожові загони… В Запорозькій
козацькій республіці існували два поділи, військовий і територіальний:
за військовим козаки поділялись на курені, за територіальним республіка
поділялась спершу на п’ять, а потім на вісім паланок» [2, с. 86].
«Створення власної держави засвідчило про величезні інтелектуальні сили
та потенційні можливості українського народу. В умовах постійної
зовнішньої агресії, іноземного панування, політичної розчленованості
українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався
жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, — українські козаки
зуміли збудувати державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси і
республіканську демократичну форму організації управління» [5, с. 66].
Література
Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — К., 1990. Т. 1 (за
виданням 1900 р.).
Наливайко Д. Козацька християнська республіка. — К., 1992.
Історія Русів. К., 1991 (за виданням 1846 р.).
Максимович М. Собрание сочинений. Т. 1. — К., 1876.
Смолій В., Гуржій О. Як і коли почала формуватися українська нація. —
К., 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
