Реферат на тему:
Відновне правосуддя в контексті правової політики в Україні
1. Сучасна правова політика розуміється як організаторська, регуляторна
і контрольна сфера суспільства в межах якої здійснюється соціальна
діяльність спрямована головним чином на досягнення, утримання і
реалізацію влади і соціальними групами завдяки юридичній легітимізації і
закріпленню їх в законодавстві.
Правова політики має державовладний характер і спрямована на створення
ефективно діючого механізму правового регулювання суспільних відносин,
найбільш повне забезпечення прав і свобод людини та громадянина,
зміцнення дисципліни, законності, правопорядку, формулювання правової
свідомості на правової культури населення, тощо (Ю.С.Шемшученко).
Завданнями правової політики є:
1) розв’язання юридичними засобами соціальних проблем;
2) підтримання правопорядку;
3) забезпечення функціонування гілок державної влади і місцевого
самоврядування, зв’язку індивіда, суспільства і держави;
4) забезпечення миру і стабільності всередині країни та на міжнародній
арені.
Правова політика характеризується такими властивостями:
1) універсальність;
2) здатність впливати на всі інституції держави, місцевого
самоврядування, суспільства і його елементи і людину;
3) інклюзивністю, тобто здатністю необмеженого проникнення в різні
державні і суспільні сфери;
4) атрибутивністю, тобто можливістю сполучення, поєднання із неправовими
і навіть неполітичними соціальними явищами і феноменами.
Правова політика проявляється в:
1) законотворенні;
2) правозастосуванні;
3) правоохоронні;
4) нагляді і контролю;
5) арбітражі й судочинстві.
В зв’язку з цим можна говорити про:
– кримінально-правову політику, пенітенціарну, кримінальну,
адміністративну, судову і т.д. правову політику.
2. За 15 років новітнього українського державотворення виробилася
специфічна українська правова політика, яка має ряд особливостей:
1) Вона характеризується еволюційністю розвитку, в процесі якого
відбувається перехід від права радянського взірця до права Європейської
моделі;
2) Правова політика пройшла три етапи розвитку:
а) 1990-1996 рр. – акцент на розвиток конституційного права як основи
правової системи (Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 р.;
Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1994 р.; Всеукраїнський
референдум та вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; Біловежські
угоди про розпуск СРСР 7 грудня 1991 р.; Конституційний договір 7 липня
1995 р.; Конституція України 28 червня 1996 р.).
б) 1991-2003 рр. – творення матеріального права (Митний кодекс –
12.12.1991 і 11.07.2002 р., Лісовий кодекс – 21.01.1994 р. Водний кодекс
– 16.06.1995 р. Кодекс торговельного мореплавства – 23.05.1995 р.,
Кодекс України про надра – 12.07.2001 р., Земельний кодекс – 25.10.2001
р., Сімейний кодекс – 10.01.2002 р., Кримінальний кодекс – 5.04.2001 р.,
Кримінально-виконавчий кодекс – 11.07.2003 р., Цивільний кодекс – 16
січня 2003 р., Господарський кодекс – 16 січня 2003 р.);
в) 1991 р. – по сьогодні і в перспективі (Господарсько-процесуальний
кодекс – 6.11.1991 р.; 21.06.2001 р. і 12.07.2001 р. – Закон “Про
судоустрій” зі змінами до цього закону 10.01.2002 р.; 21.06.2001 р. –
Бюджетний кодекс).
На черзі прийняття трьох найважливіших процесуальних кодексів:
· Кримінально-процесуальний – пройшов 1,5 читання;
· Цивільно-процесуальний – ще розробляється;
· Адміністративно-процесуальний кодекс: є тільки ідеї (хоча Вищий
адміністративний суд вже є).
3. Характерними особливостями кримінальної та кримінально-процесуальної
політики є:
1) введення примату прав людини в судове право, та відповідальність
держави та її інституцій перед людиною;
2) рівність сторін в суді змагальність судочинства;
3) диспозитивність (навіть частково в кримінальному процесі);
4) право на суд присяжних (Верховний Суд проти);
5) вторинна роль прокурора в порівняні з радянським судочинством де від
домінував над судовим і навіть здійснював за судом “судовий нагляд”;
тепер він представник держави та захисник прав людини (нагляд за
дотриманням прав людини державними органами і місцевим самоврядуванням –
з 1 вересня 2005 р. вступлять в силу зміни до Конституції України);
6) посилений статус потерпілого ст. 49 ч. 4 “Потерпілий”, ст. 264,
(участь прокурора в судовому засіданні) ч. 2 ст. 267, Участь потерпілого
в судовому розгляді, ч. 2 ст. 318 “Порядок судових дебатів”.
Скасовано інститут громадського обвинувача, але потерпілий може сам
підтримувати обвинувачення навіть якщо прокурор відмовиться від цього
обвинувачення. Тобто обвинувачення замість публічного вже більше набуває
публічно-приватного характеру;
7) 7) змінено роль суду – більше арбітрування, дозвіл на обшук, виїмку,
дозвіл апеляційного суду на арешт кореспонденції та зняття інформації з
каналів зв’язку; дозвіл на взяття під варту, продовження тримання під
вартою (до 9 міс. – прокурорами, 9-18 місяців – суддею ВСУ).
Замість віддання до суду – попередній розгляд справи (ст. 240 КПК).
Обов’язкова участь прокурора (але не обов’язкова адвоката?). Інші
учасники – повідомляються! Але їх неявка не перешкоджає.
Замість порушення нової кримінальної справи судом (при виявленні в
судовому засіданні факту скоєння іншого злочину) суд повідомляє про це
прокурора – ст. 267 КПК. Тобто суд не може бути активним і є пасивним.
Введено апеляційне провадження.
4. Медіація, або примирення сторін в кримінальному процесі, заохочується
завдяки Рекомендації № RL 99/19, прийнятій Комітетом Міністрів Ради
Європи 15 вересня 1999 р., проекту резолюції Економічної і Соціальної
Ради ООН рекомендованого комісією по попередженню злочинів та
кримінальному судочинству (“Основні принципи програм відновного
правосуддя в кримінальних справах”).
Рекомендується кілька моделей (форм) відповідного правосуддя, зокрема:
1) програму примирення потерпілих і правопорушників (“медіація”,
“посередництво”, “конференції жертв і правопорушників”);
2) “кола правосуддя” – програми в основі яких лежать традиції
північноамериканських індіанців, проводяться здебільшого в Канаді;
3) сімейні конференції – в Новій Зеландії, базується на традиціях
аборигенів (маорі) і закріплені законодавчо?
Організаторами стверджується, що відповідне правосуддя стало модним
наприкінці ХХ століття і набуло поширення в Європі, Північній Америці,
Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. Приведене свідчить, що і
автори ідеї, які на рівні ООН добилися обговорення цього питання, ні
навіть європейці (яким би варто було б знати національні традиції
відповідного правосуддя у європейських народів) нажаль або не
проінформовані, або діють за інерцією.
5. Відповідне правосуддя – це традиція яка започаткована римським правом
і знаходила свій розвиток в продовж століть у багатьох європейських
народів. Вона закріплювалась в німецьких кодексах звичаєвого права, є
вона у поляків і, звичайно, в українців. Я хочу тут ствердити, що
традиції відповідного правосуддя мають в Україні більш ніж тисячолітню
історію і мали місце з Х століття до першої третини ХХ століття. Зникла
ця система з приходом радянської влади та запровадження радянського
права.
Українські, польські і російські юристи (Соханєвич, Кутчеба,
Стадніцький, Греков, Грушевський, Франко, Томашевський, Черкаський,
Барановський, Кульчицький, Гошко) досліджуючи українське право вказують,
що започатковано воно можливо ще в VІІ ст., а кодифіковано Ярославом
Мудрим у ХІ ст. як Закон руський, або Руська правда. Порядок вирішення
кримінальних спорів, передбачених Руською правдою знайшов продовження в
Правді Ярославовичів, Литовських статутах (1529, 1566, 1580), “Правах за
якими судиться малоросійський народ” (XVIII ст.) тощо. В Центральній та
Східній Україні звичаєве право діяло до реформи Сторанського в
Російській імперії (40-і рр. ХІХ ст.) і остаточно ліквідовано судовою
реформою 1864 р. На Західній Україні (особливо в регіоні Карпат та
Прикарпатті) звичаєве право діяло до 1939 р., тобто до приходу
радянської влади.
Тобто, звичаєве право діяло в період Київської Русі (до 1240 р.), в
Галицько-Волинській державі до 1349 р., в Українсько-Литовській державі
(не дивлячись по польсько-литовську Люблінську унію 1569 р.) до початку
ХVІІ ст. (князі Осторжські), пізніше в І Речі Посполитій на українських
землях (до 1772 р.), в часи Австрії та Австро-Угорщині (до 1918 р.), в
часи української держави (1918-1920 р.р.) та в часи ІІ Речі Посполитої
(до 1939 р.).
Протягом вказаного періоду на Україні діяли:
1) зборові або копні суди,
2) війтові суди (на магдебургському праві),
3) міські суди.
В архівах збереглися відомості про те, що на Ясинівщині діяло 9 зборових
судів, на Перемишльскім старостві – 3, в Самбірській економії – 7.
До осіб які відправляли зборові або копні суди належали:
1) крайник який очолював країну в яку входило декілька сіл;
2) війст – в містах;
3) солтис – в шляхетських та церковних селах;
4) тивун – голова села як правило там проживали вільні, шляхта;
5) присяжні – від 3 до 6 чоловік.
В Карпатах та Прикарпатті суди громад були такими:
1) суди – віча, від часів незалежної Галицької Русі;
2) зборові – копні суди які появляються в ХVІ ст. Причина їх створення –
віддаленість сіл від адміністративних центрів. В Галичині вони
називаються зборові, на Україні – копні.
Зборовий суд характеризувався:
а) особливою формою скликання і проведення, вони проводилися 2 рази на
рік;
б) участю всіх дорослих чоловіків, а часто і жінок і дітей;
в) широкою компетенцією.
На рішення копного суду була апеляційна інстанція – віцеадміністративний
суд в окрузі.
Реформи 1774 р., 1787 р., 1848 р., 1851 р., 1867 р. фактично не зачепили
громадське судочинство.
Зборові суди як громадські охоплювали своєю діяльністю всіх мешканців
певної території і всі жителі – члени громади – були юридично рівні, не
залежно від статусу (війт, священик) чи станової приналежності (шляхтич,
селянин).
Причиною збереження зборових судів було те, що населення Карпат і
Прикарпаття не було залучено до аграрних повинностей, а залучалося до
ремесла, промисловості, скотарства, тобто воно було вільніше ніж в інших
районах.
Прототипом зборового суду були віче. Зборові суди проводились в одному
місці -“коповищі” – “під яблунькою”, “на урочищі”, “біля церкви”.
До компенсації цього суду входили справи про:
1) крадіжки
2) покривання крадіжок
3) пограбування
4) нищення чужого майна
5) заподіяння шкоди здоров’ю
6) вбивства (випадкові, через побої, задушення, під час пограбування,
при самозахисті).
7) порушення службовими особами своїх обов’язків.
Неявка на суд учасників процесу суворо каралась, аж до вигнання, а
членів громади – штрафом.
Голова судового засідання (крайник, солтис) заявляв, що він “проводить
право силою Бога, трійці, церкви, короля і сенату (3 рази).
Потім судді (обрані громадою) приносили присягу. Писар зачитував
молитву. До суддів вимоги:
1) люди добрі, гідні віри
2) знали звичаєве право
Зборові суди
1) провадили право
2) збирали докази
3) карали винного, оправдовували невинного.
Звичаєве право категорично забороняло потерпілому самому, без відома
громади, миритися з тими, які нанесли шкоди чи травму. В таких випадках
карали обидвох; заборонено було і самоуправство, помста, тобто
самовільне, без громади і суду покарання винного.
1. Особлива специфіка зборового суду – примирення, поєднання. Потерпілий
міг віддати винного до суду, або помиритися з ним навіть коли його мали
засудити до кари смерті.
2. Кожний суд носить мирний характер. Головним завданням було досягнення
миру в окрузі відновлення порядку, недопущення кровної помсти.
Навіть за судовою реформою в Австро-Угорщині 1867 р. в законі було
сказано, що “громада має зберігати народні правові звичаї”. Основне
завдання сільських громадських судів:
1) примирення сторін;
2) покарання в залежності від вчинку.
До складу суду входили війт та два присяжні; всі вони обиралися на 3
роки. Ці судді складали присягу, де до речі були слова, що не будуть
лихоїмствувати (брати хабарі).
І.Франко в 1892 р. написав статтю “Громадський суд в скелі Добровляни”,
в якій вказував, що цей зборовий суд “ніколи не покликався на жодний
закон, а тільки на закони Божі та громадську справедливість”.
Процедура примирення могла проводитися суддями і війтом і до суду та
поза судом, але обов’язково за їх участю.
8. Незважаючи на те, що відновне правосуддя в Україні завжди відбувалося
через мирові, громадські суди, а не через медіаторів та фасилітаторів,
видається можливим його здійснення за допомогою останніх теж.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
