Реферат на тему:
Історичні та геополітичні погляди Ю.Липи
Юрій Липа – видатний український політолог і письменник, напередодні
Другої світової війни видав працю «Призначення України», в якій всебічно
обґрунтував «чорноморську доктрину», а згодом, у 1940р. у Варшаві вийшло
друком ще одне геополітичне дослідження Ю.Липи під недвозначною назвою
«Чорноморська доктрина», в якому ще більш глибоко визначалися
перспективи України як лідера країн басейну Чорного моря.
Ю.Липа був одним з не багатьох дослідників, котрі вважали, що основною
віссю для України має бути не Схід-Захід, а Південь-Північ. «Річна
мережа, – писав він, – формує єдність території, її торгівлі, влади,
звичаїв, врешті мови і релігії» [2,52]
Ю.Липа вважав, що вісі „Північ-Південь” дотримувалися ще київські князі,
зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати свою державу «від моря до
моря». Цей же напрям був визначальним за часів Литовсько-Руської
держави, а трохи пізніше, «успіх революції Богдана Хмельницького,
правдоподібно, був уможливлений підтримкою османів», цебто «опертям на
південь». Геополітична вісь України Південь-Північ дає ключ до розуміння
орієнтації її життєвих інтересів. Можливо, і нині опора на південні
країни спроможна допомогти Україні вирватися з економічної залежності
від Росії?
У своїй книзі «Призначення України» Ю.Липа прагнув синтезувати
національну ідею, визначивши її місце в світі, в історії світової
цивілізації. Вже назвою своєю ця праця спонукає до творчих пошуків. Її
автор ламає традиційні уявлення про українську націю. Можна не
погоджуватися з цими ідеями, але нехтувати не можна. Юрій Липа робить
лаконічний висновок: «Отже, треба бути, ставати самим собою» [2,248].
Шукаючи відповіді на питання про сучасні йому ідеї українців, Ю.Липа
розглядає «український соціалізм», «український націоналізм», «відрухи і
традиції». Він показує наслідки розповсюдження в Україні «безжалісної
доктрини ленінізму», зазначає, що «збочення марксизму полягає у
впровадженні на перше місце ненависті» [2,213]. Повстання українського
націоналізму він пов’язує з іменами Богдана Хмельницького і Дмитра
Донцова. Водночас, Ю.Липа критикує нетерпеливість українців у шуканні
себе і своїх традицій, що тягне їх до «ворожбитства», розуміння історії
«як мальовничого запального ентузіазму, як наскоку, з пізнішою заплатою
за це безтурботним життям, своєрідною посадою», пропаговані в цій
атмосфері чужинецькі гасла «не найкращих взірців». Їм протиставляється
традиціоналізм. «Новітній державний традиціоналізм українців, або,
скоріш, легітимізм, може мати в майбутньому велике значення. Все
залежить від того, як довго можуть носії державності всупереч усьому
чинити так, як би ця державність існувала далі» [2,214-215].
Усвідомлення тенденцій українського характеру, за переконанням Ю.Липи,
«дала б одність організації, одність історії і одність погляду на
будуччину». Такий підхід спростував би наївне критиканство ворожбитів з
їх «непошаною до засад еліти ієрархії». Таке усвідомлення набуває
особливої ваги нині, коли в Україні проявилась переорієнтація з
«західного П’ємонту» на «східний П’ємонт», бо начебто перший (Галичина)
не виправдав сподівань. Гадаю, що варто прислухатись до таких слів
Ю.Липи: «В теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній
дуже важливій стабілізаційній позиції української духовності: витворення
добре вишліфованого типу українського громадянина, свідомого своїх прав
і обов’язків, і хоч не з мальовничим, але дуже глибоким українським
солідаризмом» [2,216]. Це сказано ще в передвоєнні часи. Відтоді чимало
змінилося: галицька земля, піввіку знемагала під радянським тоталітарним
режимом, та втрати тут не були такими величезними, як в інших регіонах
України. Цікаво, що сам Ю.Липа уродженець українського Півдня, але він
не страждав, як багато наших сучасників із південних та східних
регіонів, на «хворобу» страху перед західноукраїнським націоналізмом.
Він пише про те, що саме галичанам завжди було властиве почуття
соборності України. Вигадані доморощеними політиканами ідеї «галицької
асамблеї» та українського федералізму – це «особисті відрухи і
претензії», як пише Ю.Липа, аж ніяк не галичан. Для них же «західний
П’ємонт» був не чим іншим, як плацдармом до відродження Української
держави з центром у Києві. Таким чином, трактування України як
центральноєвропейської держави хоча і вносить корективи в погляди про
наш край, але не суперечить висновкові Ю.Липи про те, що відвічна вісь
нашої батьківщини магнетує до Півдня. «Не в російського типу орді і не в
змеханізованій по-німецьки масі можуть висловити себе українці, лишень у
традиційних і міцних групах», – зазначає Ю.Липа. «Одність, власна
релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави – це є
величезні заповіти. Заповіти ці є в самій українській крові: щораз
сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять на виразніше відчування
цих заповітів всіма українцями як призначення України» [2,230].
Усвідомлення місця України на мапі Європи має для нас і сьогодні дуже
важливе значення: визнаючи Україну центральноєвропейською державою, ми
доходимо до розуміння її інтересів, котрі не збігаються ні зі
східноєвропейськими (російськими) ні західноєвропейськими.
На нашу думку, Україна не повинна відмовлятися від чорноморської
доктрини й сьогодні, хоча геополітична ситуація дуже змінилася. На думку
О.Шаблія, з якою ми цілком згодні, цю доктрину слід розширити і назвати
середземноморською. Тоді вона буде націлювати зовнішню політичну
діяльність не лише на більшу кількість країн у порівнянні з
чорноморською, але й дасть змогу урізноманітнити геополітичну поведінку
України в усьому південному секторі.
Література:
1. Блій Г., Муллер П.. Шаблій О. Географія: Світи. Регіони.
Концепти.- К.:Либідь, 2004. – 739с.
2. Липа Ю. Призначення України.- Львів, 1991
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
