Реферат на тему:
Інформаційно-аналітичне забезпечення соціального управлінняХарактерною
тенденцією сучасного розвитку людства є глобальний перехід його до
інформаційного суспільства — суспільства, в якому перспективи соціальних
змін, політичного й економічного розвитку, а також якість життя все
більше залежать від інформації. Відтак із засобу спілкування інформація
перетворюється на один з найважливіших соціальних ресурсів, суспільну
цінність.
Інформаційна революція досягла українського суспільства, як і держави
загалом, у складний економічний період. Загальна криза і технологічне
відставання останніх років поставили в скрутне становище, ясна річ, і
інформаційну галузь України.
Водночас ряд дослідників переконливо доводить, що лише розвиток
постіндустріального суспільства (інформаційного), заснованого на
впровадженні масової інформатизації у практику життя, на застосуванні
новітніх інформаційних технологій, здатний вивести Україну із затяжної
кризи.
Основні аргументи вчених:
• У спадок від радянського минулого маємо надзвичайно енергоємний
індустріальний сектор, що поглиблює енергетичну залежність України
(насамперед від Росії) і робить вітчизняні товари
неконкурентоспроможними на світових ринках. Отже, орієнтуватися лише на
подальшу індустріалізацію економіки було б украй недалекоглядно.
• Проте у країні збережено досить високий інтелектуальний потенціал
населення. Це — заслуга насамперед системи національної освіти, яка
завдяки своїй інерційності, усупереч постійному недофінансуван-ню зуміла
зберегти кращі традиції і методологічні напрацювання минулого і певною
мірою розвиватися. Важливу роль у цьому процесі відіграє ментальне
прагнення українців до знань: саме цю особливість відзначає більшість
дослідників етносу. А це — реальна база для прориву в нове
постіндустріальне суспільство.
В умовах фінансового голоду розвиток інформаційної сфери країни, її
поступова трансформація у світове співтовариство є і доцільними, і
стратегічно виправданими. Тому це вимагає не мізерного, а пріоритетного
фінансування. Чого, на жаль, не спостерігається. Непродумана й
недалекоглядна політика держави щодо фінансування інформаційної галузі
сьогодні віддаляє Україну від розвинутих демократичних країн Західної
Європи.
Інформаційне суспільство — це насамперед розширення інформаційних
можливостей особи, розвиток нових відносин між людиною і державою.
Наріжним каменем державної політики в сфері інформатизації є
забезпечення права на інформацію, що, за міжнародними нормами, належить
до фундаментальних прав людини. В Україні це право уперше було визначено
Законом “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року (ст.9), в якому
визначені основні принципи інформаційних відносин: гарантованість права
на інформацію, відкритість, доступність до інформації, повнота і
точність інформації, законність одержання, використання, поширення та
зберігання інформації (ст. 5). Інформаційні відносини у галузі поширення
інформації, надання відповідних послуг регулюються зокрема Законом
України “Про інформаційні агентства” від 25 лютого 1995 року. Відносини
у сфері функціонування друкованих ЗМІ, телебачення і радіомовлення
регулюються Законами України “Про друковані засоби масової інформації в
Україні” (від 16 листопада 1992 року), “Про телебачення і радіомовлення”
(від 21 грудня 1993 року).
Право громадян на інформацію безпосередньо закріплено і в Конституції
України (ст. 34), за якою громадяни мають змогу безперешкодно
отримувати, зберігати, використовувати, збирати і поширювати інформацію.
Крім законодавчих актів, сюди входять і відповідні укази Президента
України, постанови Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові
акти. Цю галузь формують також конституційні норми (понад 20
нормативно-правових актів, що мають відношення до інформаційної сфери
суспільства), норми адміністративного, цивільного, кримінального та
іншого права, які регулюють відносини в інформаційній сфері. Однак це ще
не охоплює усіх суспільних відносин у сфері забезпечення права на
інформацію. Зокрема, сьогодні в системі інформаційного законодавства
потребують свого розв’язання такі проблеми:
• встановлення правового режиму захисту персональних даних громадян;
• створення умов для якісного та ефективного інформаційного забезпечення
органів державної влади, місцевого самоврядування, організацій,
об’єднань громадян;
• врегулювання інформаційних відносин, що виникають під час обміну
інформацією між державними органами;
• визначення правового режиму формування та використання інформаційних
ресурсів територій;
• інформаційне забезпечення підприємницької діяльності;
• право власності на інформацію;
• правові заходи входження інформаційної системи України в міжнародну
систему обміну інформацією, в міжнародний інформаційний простір15.
Перспектива входження нашої держави на паритетно-правових основах у
світове інформаційне співтовариство зумовлює подальший розвиток
інформаційного законодавства стосовно вимог міжнародно-правових
стандартів регулювання інформаційних відносин.
Однією з форм гармонізації національного законодавства є вступ до Ради
Європи, одним із найважливіших напрямів діяльності якої є захист
інформаційних прав і свобод людини. Радою Європи ухвалено зокрема понад
100 нормативно-правових документів, спрямованих на врегулювання
інформаційних відносин. Опробовані тривалою практикою, вони повинні
представляти певний інтерес для нашої держави. Але ряд подій і
тенденцій, насамперед у політичній сфері України, лише віддаляють нас
від Європейського співтовариства.
Інформаційне законодавство України має забезпечувати свободу
інформаційної діяльності, заохочувати конкурентів в інформаційній сфері,
але це має поєднуватися з інтересами суспільства. Це пов’язується з
деякими обмеженнями змісту того, що передається в комп’ютерних мережах:
поширення порнографії, насильства, захисту права на недоторканність
особистого, приватного життя, інтереси національної безпеки. Стан
захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави в
інформаційній галузі становить сутність поняття інформаційної безпеки.
Ст. 31, 32 і 57 Конституції України мають
бути основоположними в розвитку законодавства про інформацію з обмеженим
доступом і, зокрема, про персональні дані.
Нам необхідний закон, у якому можуть бути втілені основні принципи
захисту персональних даних, закріплені у міжнародно- правових актах,
наприклад у Конвенції Ради Європи про захист особи у зв’язку з
автоматизованою обробкою персональних даних (1985). У цілому можна
стверджувати, що українське інформаційне законодавство за останнє
десятиліття досить активно розвивалося, проте воно суттєво відстає від
вимог часу.
Але ще суттєвіше від вимог часу відстає практика реалізації
інформаційного законодавства в Україні. Інформація про діяльність
владних органів є обмеженою і переважно тенденційною. Загалом відсутня
або не розповсюджується належна статистика про роботу органів влади.
Власне сам процес управління — це процес циркуляції та обробки
інформації. На жаль, у нашій державі структура управління організована
неефективно, зокрема відсутня єдність при формуванні інформації, побутує
неупорядкованість і недостатня надійність інформації. З цієї причини
пересічному громадянинові досить важко отримати задовільну відповідь
державних органів на свій запит. Тому адміністративна реформа повинна
розпочинатися не з механічного скорочення кадрів, а з належної
інформатизації управлінського апарату. Це сприяло б прозорості та
узгодженості діяльності різноманітних державних структур і виявило б усі
хворі місця на тілі управлінського апарату держави. Але, на жаль, події
останніх років свідчать, що влада не прагне прозорості.
Адміністративний апарат держави законсервував у собі застарілу систему
суспільних відносин, радянську за своєю суттю. На фоні інформаційної
депривації застосовуються брудні технології — чорний піар, інформаційні
війни.
Нині в українських засобах масової інформації широко проводиться
кампанія на захист свободи слова. Адже фінансово залежні ЗМІ не можуть
собі дозволити повну об’єктивність і неупередженість інформації. Досить
освічене українське суспільство досить непогано відчуває фальш і
односторонність подачі інформації, і тому Україна нині “накрита”
російськими ЗМІ. Що стосується справді незалежних ЗМІ, то вони вимушені
існувати в умовах постійного тиску, погроз великими сумами моральних
збитків, відвертого переслідування як видань, так і окремих журналістів.
Чи можуть у цих умовах українські ЗМІ забезпечувати
конституційне право громадян на інформацію? Загальна тенденція
насторожує.
Величезна проблема — недостатня комп’ютерна грамотність населення
України. Варто зауважити, що на національну програму інформатизації на
2001 рік було виділено аж 16 копійок на одного жителя України. Нині часи
змінилися. Однак навряд чи доводиться чекати великого прориву в цьому
напрямі на найближче майбутнє.
Існують труднощі і з поширенням Інтернету, який, власне, і започаткував
інформаційну революцію у світі. Незважаючи на динамічний розвиток
середовища Інтернету в Україні, він істотно відстає від розвинених
країн. Відомий касетний скандал різко підвищив кількість звернень до
електронних ЗМІ. Однак широкому розвитку мережі Інтернет в Україні
заважає насамперед низька купівельна спроможність населення і
недосконалі комунікаційні канали. Тому більша частина учасників ринку
Інтернету перебуває в Києві.
У цьому контексті одне з найактуальніших питань, що потребує вирішення,
— створення національної системи комп’ютерної лексикографії16,
формування національної лінгвістичної мережі та інтеграції її до
аналогічних міжнародних мереж.
Якщо врахувати, що більшість вузлів Інтернет, розміщених в Україні,
мають зв’язок із іншим світом через систему вузлів в Росії, то можна
стверджувати, що Росія має нині більші технічні, мовні і ментальні
можливості для інформаційного впливу на Україну. А це зовсім не сприяє
інтеграції України в Європу.
Кажуть, правильно сформульоване питання — це вже половина відповіді.
Чому, маючи демократичне інформаційне законодавство, що, в цілому, не
суперечить європейським правовим нормам (зокрема, Європейській конвенції
про права людини), ми так і не навчились ним користуватися адекватно на
практиці? Відповідь слід шукати не в правовому полі, а в психології
пересічних українців.
Тому настав час створювати хорошу інформаційну інфраструктуру, яка дала
б змогу висувати і облаштовувати нові ідеї в інтенсивному режимі.
Корабель майбутнього інформаційного суспільства відчалить без нас, якщо
ми кардинально не змінимо свого ставлення до інформаційного продукту і
до людей, які зайняті його виробництвом. “Хороша
інформаційна інфраструктура економічно і політично вигідна для держави і
суспільства, оскільки економить реальні матеріальні витрати, надаючи
можливість більш ефективно розв’язувати завдання в усіх областях:
економічній, політичній, військовій” (Г. Почепцов).
Це повинна врахувати влада, провівши справжні реформи, забезпечивши
інформаційну прозорість функціонування державних інституцій. Конфлікт
“старого” і “нового” досяг своєї пікової межі. Це очевидно. Залишається
сподіватись, що здоровий глузд переможе.
Список використаної та рекомендованої літератури
Франчук В. И. Основы построения организационных систем. — М., 1991.
Цимбалюк В., Гавловський В., Кашпур В. Державно-правове регулювання
соціальних інформаційних відносин // Українське право, 1998. — № 1(9).
Цимбалюк В. С Захист електронних засобів від несанкціонованого доступу:
програма навчального курсу. — Ірпінь, Український фінансово-економічний
інститут, 1998.
Цимбалюк В. С, Гавловський В. Д., Корочанський О. F Проблеми юридичної
деліктології в інформаційних відносинах // Бізнес і безпека. — 1998. — №
6.
Цимбалюк В. С, Гавловський В. Д. Інформаційне право. Навч.-метод.
комплекс для підготовки фахівців за спеціальністю правознавство. — К.:
ІЕУГП, 1999.
Цимбалюк В. С Правове регулювання відносин власності: Метод, комплекс
навч. дисципліни. — К.: Інститут економіки, управління та господарського
права, 1999.
Цимбалюк В. С Проблеми латентності комп’ютерної злочинності // Правове,
нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в
Україні. — К.: НТУУ “КПІ”, 2000.
Чумаченко Н. Г., Заботина Р. И. Теория управленческих решений. — К.,
1983.
Швец Н.Я. Автоматизированные системы управления органами внутренних дел.
— К., 1983.
Шеннон К. Э. Работы по теории информации и кибернетике. —М., 1963.
Эшби У. Р. Система и информация // Вопр. философии. — 1964. — №3.
Ярочкин В. И. Безопасность информационных систем. — М.: Ось, 89, 1996.
Ярочкин В. И. Информационная безопасность: Учеб. пособие. — М.:
Междунар. отношения, 2000.
Ярочкин В. И., Пушкарская Р. Н. Государственная автоматизированная
система научно-технической информации. — М.: ИПКИР, 1988.
Ярочкин В. И., Халяпин Д. Б. Основы защиты информации. — М., ИПКИР,
1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
