РЕФЕРАТ
на тему:
“Добуток та використання солі в Коломиї”
(від давніх часів до наших днів)
З промислів ХІ століття маємо відомості про експлуатацію підкарпатських
соляних джерел. В Києво-Печерському патерику у зв’язку з описом
міжусобиць 1098 р. є згадка про те, що до Києва не прийшла «галицька
сіль». Це перша літописна звістка про добування солі на Підкарпатті.
Із 1241 р. є звістка, що Данило доручив боярам «коломийську сіль
відлучити на мене». В самій Коломиї солі не добували, отже, цю звістку
треба розуміти так, що Коломия була центром, куди привозили сіль з
соляних джерел в сусідніх селах.
З цього видно, що вже в той час соляні джерела були відомі в різних
місцях Підкарпагтя — в Коломиї, через Долину, правдоподібно, до Старої
Солі, і з цих місць чумаки возили сіль аж до Києва. Про характер
виробництва не маємо ближчих даних. Але можна здогадуватися, що соляну
«сировицю» виварювали у казанах, добуваючи сіль. До XVI ст. для
солеварного казана збереглася у солеварнях стара назва «черинь».
Коломия славилася своєю торгівлею з найдавніших часів. Знахідки римських
монет на території міста свідчать про товарно-грошовий обмін місцевих
жителів з провінціями Римської імперії на Балканах. В часи племінних
союзів, княжої доби солеторговці переїжджали через град і торгували,
обмінювались товарами. Це був один із найбільших торгових центрів не
лише на Покутті, але по всій тогочасній території України-Русі.
Враховуючи значення цього торговельного осередку на
молдавсько-польському прикордонні, польські королі не лише зберегли
його, але й своїми привілеями розширили функції товарообміну, більше
того – надали місту права основного складу солі під час транспортування
її з покутських солеварень.
Вже через вісім років, а точніше 1495 p., після вступу поляків у град
над Прутом король Владислав Ягайло надав місту привілей на щотижневі
торги. З 1448 р. король Казимир Ягайлончик при потвердженні
привілею свого батька Владислава Ягайла зобов’язує коломийських крамарів
платити від своїх крамів по 3 шеляги.
З лютого 1451 р. до Коломиї з’їхалися великі королівські сановники,
воевода і староста Руської землі Андрій Одроваж Снятинський та
Коломийський староста Мужшіо із Бучача з цілим почтом урядових краєвих
панів і видали припис стосовно позаправного затримання купецьких коней і
волів па коломийських і снятинських дорогах. Видно, шляхетські чи
королівські митники порушували правила збору мит у купців па
коломийських торгових шляхах, що викликало скарги купців. Королівська
комісія мусила це полагоджувати урядово.
Коломийські міщани домоглися від короля, щоб Коломия стала основним
складом солі, яку перевозили через місто із солеварень Гу-цульщинн. Вони
вимагали, щоб усі солеторгівці – – селяни із сіл і околиць Коломиї,
Снятина, Коропця, — переїжджаючи на Поділля з сіллю чи іншими товарами,
не минали Коломиї, а затримувались тут і продавали сіль місцевим
міщанам.
На їх вимоги король Казимир Ягайлончик, щоб полегшити стан міста, в 1456
році наказує, аби волостяни, їдучи з околиць Коломиї, Снятина і Коропця
на Поділля з сіллю чи іншими товарами, міста не поминали і лише міщанам
продавали сіль чи там її складали: “Якщо би хтось противився тій
постанові, мав бути затриманий, а майно його і товар — віддані на
користь скарбниці”.’1
Л.Вайгель, використовуючи копії цих королівських привілеїв, що
зберігалися в його часи в архіві міста Коломиї, наводить історичну
звістку про те, що 16 березня 1456 року в Кракові Казимир Ягайлончик
звертає увагу на скаргу коломийського нотаріуса Івана про слабе
виконання наданих раніше коломийським міщанам привілеїв стосовно складу
солі.
У торговому привілеї, наданому 16 березня 1456 року на прохання міського
нотаріуса в Коломиї Івана як представника міста, сказано: ”Довідавшись,
що селяни з коломийської, снятинської, коропецької округ гендлюють сіллю
та іншими товарами, чинячи тим місту шкідливу конкуренцію, забороняю їм
те робити під загрозою арешту і конфіскації товарів на користь
королівської скарбниці.
Коломия була визначена головним пунктом складу солі, а тому, їдучи тими
сторонами, купці не мали права обминати місто. Оголошення того
королівського розпорядження, а також контроль за його дотриманням
доручалися старостам у Коломиї, Снятині і Коропці.
6 квітня 1460 p. був виданий привілей короля Казимира Ягайлончика місту
Коломиї, який підтверджував привілей, виданий ще в 1424 році Владиславом
Ягайлом і навіть привілей Казимира Великого.
За наступними привілеями того ж 1460 року королівський присуд заборонив
тутешнім купцям торгівлю у Львові, а в 1472 р. Коломию прирівняли в
привілеї зі Львовом, як одне з королівських міст, де можна було
ув’язнювати львівських купців.”
Коломийські тижневі торги і річні ярмарки були здавна багатолюдними.
Вони не поступалися відомим снятинським і навіть львівським ярмаркам.
“Здається, немає більшого міста на Русі як Коломия над річкою Прутом, де
б така сила була торговельного люду з різних сторін і країв. Тут можна
побачити волохів, угрів, поляків, греків, московитин, вірмен, жидів,
циганів, турків, литовців, видасться тут вавилонське скопище різних
торгівців світу — і так день в день, рік в рік”, — влучно писав один із
сучасників на початку XVIII століття, спостерігаючи гомін частих
коломийських торгів і ярмарків.
Це було для сучасника не дивним, бо через місто Коломию переїжджали
торгівці з різних сторін не лише Покутського краю, але й купці з
Молдавії, Угорщини, Трансільванії, Польщі, Литви, їхали цілими валками
відомі коломийці coлеторгівці з Наддніпрянської України.
Все це пояснюється тим, в першу чергу, що місто над Прутом залишалося
важливим центром солеварної торгівлі, головним пунктом складу солі, яка
протягом XV —XVIII ст. вивозилася з Гуцульщини і через місто
транспортувалась на Поділля, Волинь, Наддніпрянщину, Лівобережжя і
навіть в Білорусію і Литву. Тоді Коломия немов єднала торгівлею сіллю
всі регіони України. Михайло Грушевський невипадково писав, що “пізніше
столиця Покуття Коломия тільки побіжно згадується в Галицькому літописі.
Вона фігурує тут як місце вивозу солі і се значення задержала потім для
України протягом цілого ряду століть, аж до XIX ст. Доходи із соляного
мита (“Коломийська сіль”) уже в XIII ст. робили її одною з визначних
держав”.”
Особливо широко на коломийських торгах реалізовувалася худоба, яку тут
скуповували, різали, і м’ясо продавали в ятках. В люстрації
Коломийського староства за 1565 р. відзначалося, що в Коломиї “взагалі
на торговий день вільно бити худобу, хто хоче, почавши від Великої ночі
аж до М’ясопуст”. Цей торг називали тоді “Худоба на сохачки” – тобто на
продаж. Тих продавців худоби і м’яса називали тоді “сохачами”, які
згідно міського торгового уставу платили чинш, званий “сохатнічим”, від
кожної убитої великої худоби платили по 1 гр. або давали м’ясо. Також
від вепра і дробу платили по шелягу. Сам люстратор визнавав, що “там
того року худоби і м’яса було досить, бо люд густий і зваричів немало.”5
Митна система здавна здійснювалась при торговельних операціях. Ще 10
лютого 1444 р. королівський намісник Ян з Чижова – каштелян і староста
Краківський (Генеральний староста Корони) – із своїми асесорами наказує
Коломийському і Снятинському старості Михайлу Мужилі не побирати мита
від львівських купців у Коломиї, зобов’язуючи їх таке мито платити їм
від риб лише в місті Святині. Того ж року Коломийський
староста засвідчує, що на недавньому коломийському сеймику постановлено,
що львівські міщани не зобов’язані платити митр в Коломиї, а лише в
Снятині і то із встановленої в документі суми.
Оскільки Коломия стала основним на Покутті солеторговим містом, по
реалізації солі, то відповідно збиралося з солеторгівців і мито. В
люстрації королівського староства 1565—1566 pp. прямо записано, що “мито
в Коломиї є стародавнє” і склались протягом XV —XVI ст. відповідні норми
його збору. В люстрації чітко було записано, що “коломийські міщани
мають привілей від короля Казимира на те їм даний, що жодний чоловік або
шляхтич в Коломийському, Снятинському і Коропецькому повітах із соляних
бань не має солі продавати нікому іншому, тільки мав би її привезти в
місто, скласти і продати коломийським міщанам, а також посторонні гості
не мали б також ніде купувати сіль, тільки в Коломиї. Такий порядок
зберігався протягом багатьох часів у Коломиї”.
З цього видно, що така митна система для солеторгівців в Коломиї
зберігалася з попередніх віків завдяки королівським привілеям. В цій же
люстрації ще раз виразно зафіксовано, що всі солеварні, які е біля міста
Коломиї, здавна затверджені за правом коломийським міщанам, тобто тон,
хто володів цими селянськими банями, не мав права іншому купцеві
продавати, лише коломийським міщанам. І так воно ведеться до 1569 року.
Королівський люстратор описує саму процедуру по збору мита: “І так пани
шляхта або їх зварачі (ті, що возять сіль) везуть сіль на продаж до
міста Коломиї, або ті ж самі міщани їздять по то на солеварні бані. Коли
який-небудь коломийський міщанин, будучи з міста, привезену сіль купить
або собі за нею поїде, тоді він того мита не дає.
Але коли схоче з міста везти ту сіль до Литви або куди-небудь, тоді-то
мито повинен давати згідно величини воза (мажі) — тобто, коли одного
коня запряже у віз, дає півтретя гроша, а коли два воли тягнуть віз —
дає чиншу 5 грот, а коли їде великою телегою, запряженою чотирма волами,
повинен платити 10 гроні. Майже всі міщани Коломиї перекуповують сіль і
з міста її вивозять. А гості нігде інде не мають купувати солі, а тільки
у міщан коломийських, хоч би вони були з Литви або Польщі, або з
прилеглих сіл, то повинні дати мита до Коломийського двору від коня чи
солі накладеної. Коли один кінь тягне — то 3 гроші, а котрий віз
тягнуть два воли — дають по 6 грош, а коли тягнуть віз чотири воли —
тоді дають 20 грош.'”
В люстрації записано, що за попередні роки мито було високе, але тепер,
у зв’язку з молдавськими розрухами, оплата мита зменшилася. Коломийське
мито в 1565–1566 роках за дорученням воєводи збирав жид Давид Александр
з Галича. А взагалі все мито, що збиралось в Коломиї, за станом на 1565
рік приносило досить солідний прибуток — річно 1 100 злотих 17 грош.
“Ще від риб солених і свіжих, – писалося в люстрації, – яку живою з Русі
(України) возили на продаж, брали мито в Коломиї згідно давнього звичаю,
від львівської бочки — 3 риби, одну велику, другу середню, третю меншу.
Також від свіжих риб, коли їх хто не багато привезе на коломийській
торг, дає 1 грош, коли більше – 2 гроша, а коли хто привезе фасу риб на
торг в Коломию, тоді повинен дати 3 риби, яка піде на споживу
коломийському дворові, тому що там нема ставів, тільки трохи малих
озер”.
У 1565—1566 роках коломийські міщани скаржилися королівській комісії, що
недавно шляхта “гостинним людям”, тобто приїжджим солегоргівцям, почала
по своїх селах сіль продавати, як то Ян Турецький в Дслятині та інші
пани. Внаслідок цього, за словами міщан, “гине немало мита, яке перед
тим давано в Коломиї”, а тому вони просили, щоб коломийський староста
того не допускав.
В загальному значні прибутки з мита збиралися від транзитних купців. На
користь коломийського війта з грошових чиншів і данин припадала третя
частина.
Масове виробництво солі на Гуцульщині і в цілому на Покутті та її широка
реалізація з давніх часів в Україні сприяла виникненню великої групи
солеторгівців на Наддніпрянщині, яких називали “коломийцями” (назва
походить від Коломиї – головного центру торгівлі гуцульською сіллю).
Переважно групами вони прибували з усіх українських земель спочатку до
Коломиї, а потім виїжджали в солеварні центри Гуцульщини, де
закуповували бочками сіль за гроші або обмінювали на товари і
поверталися назад.
Перебуваючи на Гуцульщині чи інших солеварнях Покуття, наддніпрянські
коломийці, безперечно, приносили з собою вісті з України, знайомили
місцевих жителів з життям, працею та боротьбою України проти
шляхетського гніту, за своє соціальне і національне визволення. Відомо з
джерел, що в Коломию за сіллю в 1617 році приїздив з Суботова син
Богдана Хмельницького Тиміш.
У 1661 р. київський і ніжинський воєводи повідомляли про воєнні дії
гетьмана Петра Дорошенка на основі “донесень” коломийців, які приїжджали
в Київ з Коломиї. Основний шлях коломийців, що привозили сіль з Покуття
в Київ, на Лівобережжя, проходив через форпости Васильківської застави.
У книгах реєстрації тих, що проїжджали кордон, у 1725 р. записані жителі
більш як 35 населених пунктів Лівобережжя, розташованих у Київському,
Ніжинському, Переяславському, Прилуцькому і Чернігівському гетьманських
полках. Чумаки-коломийці Правобережної України, що проходили з
гуцульською сіллю через Київ на Лівобережну Україну,
були жителями дев’яти міст і шести сіл. У 1738 р. козацька старшина і
шляхтичі відправляли в Коломию по сіль козаків і селян зі своїми возами
під наглядом “довірених осіб”.
Збереглося в архівах багато згадок про перебування коломийців в містах
північно-західної частини Лівобережжя. Так, в Прилуках, Лубнах,
Пирятині, Константинові, Миргороді та інших містах Лубенського полку
налічувалось 30 коломийців, в Ніжині – 36, Переяславі – 32. Четверо
міщан с. Василькова їздили на Гуцульщину “по сіль до бані”. Багато
коломийців жило в містах Поділля.
В 1710—1720 pp. з Солотвинської і Печеніжинської солеварень “брали сіль”
вінницькі коломийці. Дві групи чумаків-коломийців із Бара постійно
купували сіль в Ланчині.
Крім солі, що була основним чумацьким товаром, коломийці на Гуцульщину
привозили бочкову та засолену рибу із Запоріжжя і Дону, вироби місцевого
ремесла, товари і продукти землеробства і тваринництва – – хліб, пшоно,
мед, тютюн, масло, сало, лій, пряжу, одяг, дьоготь, смолу, зброю.
Більшість цих товарів вони реалізовували на коломийських торгах і
ярмарках. Цікаво, що багато козаків з Гетьманської України, з
Лівобережжя, низових запорожців і козаків Запорізької Січі прибувало з
коломийцями у Коломию і тут реалізовували свої товари, закуповували сіль
та інші речі і поверталися мажами на Велику Україну. Гуцульські
солеторгівці привозили на Поділля, Київщину і Лівобережжя сап’ян, сукно,
вовну, дьоготь, ліжники, килими та інші товари.
Торгівля товарами велась у великих розмірах. Так, у 1718 р. гуцули з
Березова везли 25 маж, а коломийці з Меджибожа — 20 маж товарів. І всі
ці валки коломийців переїздили через Коломию, платили відповідне мито,
закуповували місцевий товар і виїжджали на Україну. Збереглися документи
у рукописному фонді бібліотеки Інституту етнографії та фольклору НАЙ
імені М. Рильського, в яких описано, як вибиралися в дорогу солеторгівці
з Березовів і проїжджали через Коломию на Поділля і Наддніпрянщину.
Під час воєн, епідемій, стихійних лих в окремих місцях України
спостерігався великий наплив наддніпрянських коломийців на Покуття і
навпаки. В тогочасних умовах постійної небезпеки нападу татарських орд,
сваволі шляхтичів у коломийців вироблялись своєрідні методи самозахисту.
Вони йшли великими валками, часто цілими родинами (батьки з синами),
були озброєні, мали свого керівника-отамана, кашовара і переважно
здійснювали подорож під час важливих сільськогосподарських робіт.
Виникнення солеторговельного промислу сприяло розвитку товарно-грошових
відносин в Україні, і місто Коломия зі своїми традиційними мережами
торгівлі відігравала важливу роль. Коломия ставала відомою всій Україні.
До торгівлі сіллю все ширше залучаються найрізноманітніші верстви
населення як Покуття, так і Наддніпрянщини, між якими основними
посередниками були коломийці. Виділяються в XVI —XVIII ст. дві категорії
солеторгівців: коломийці, тобто ті торгівці, які прибували з різних
місць Козацької України, Поділля і спеціалізувалися на перепродажі
гуцульської солі, і солеторгівці з Гуцульщини та інших місць
Коломийщини.
Дослідник історії українського чумацтва XVIII— XIX ст. І.Слабеєв.
відзначає, що у переписних книгах 1686 р. є багато згадок про
наддніпрянських коломийців, які жили у багатьох містах і містечках
Лівобережжя, зокрема, в Батурин), Конотопі, Ніжині, Ковельську. Є
свідчення про те, що серед коломийців були й селяни. Так, у царській
жалованій грамоті, даній Лубенському полковникові Л. Свічці в 1690 p.,
вказано на “право коломийців, які в тому уїзді Пирятинському живуть у
селах і фільварках”. У 1738 р. в одній із справ Київської губернської
канцелярії зустрічаємо прохання селян Андріївки про видачу їм паспортів
для поїздки по сіль до Коломиї. В 1730 р. три жителі с. Бочуглівки
Ніжинського полку з 15 наймитами їхали до Коломиї, щоб продати рибу,
звідки поверталися додому з сіллю.
Не лише міщани і селяни Лівобережжя були “коломийцями” торгівлею
гуцульською сіллю займалося православне духовенство. Наприклад, в 1725
р. по сіль до Коломиї їхав ієромонах Чернявсь-кий та ієродиякон
Христофор з групою “послушників” Черпігово-Троїцького монастиря.
Велику групу солеторгівців становили покутяни. З актових матеріалів
довідуємося, що в XVI —XVIII ст. це були жителі сіл Мишина, Іспаса,
Березова, Ланчина, Рунгурів, Косова, Космача, Стопчатова, Молодятина,
які переважно із закупленою сіллю їздили до Коломиї, платили там мито і
прямували на Україну. Так, у 1718 р. у Києві побувала валка гуцульських
солеторгівців з Березова — Юрко і Андрій Томачів з 25 наймитами. У 1725
р. до Києва прибув для продажу солі священик із Косова з двома
компаньйонами і з 77 челядниками. Гуцул з Слободи Рунгурської Степан
Грнджик торгував сіллю в Київському “граді на Поділлі”.
Коломия, починаючи з праісторичних часів і в середньовіччя, була значним
торговельним центром, через який транспортували свої товари як місцеві,
так і приїжджі купці. Виходячи з цього, як до Коломиї, так і з Коломиї
прямували і розходилися торговельні шляхи.
Першим і основним був старовинний, так званий Волоський, або, як його ще
називали, Львівський шлях. Він прямував на південь – в сторону Чернівців
і на північний захід по шляху через Отинію, Тисменицю, Станіславів,
Рогатин, Бібрку — на Львів. В королівській люстрації Коломийського
староства у 1565—1566 роках згадується “старовинний гостинець”, який
пролягав із Молдавії на Коломию, а звідси ішов на Галич і Львів.
З прадавніх часів, а потім в XI-XVIII століттях покутсько-наддніпрянські
солеторгівці прокладали торговельні шляхи. Головна артерія йшла з
Гуцульщини на Коломию, а звідси шляхи розходилися. З Коломиї на Поділля
вела відома з актів “зварницька” або “прасольська” дорога, її ще в
архівних документах називали “соляною” – нею возили сіль. Із Коломиї
вона вела на Гвіздець, Городенку і далі на Поділля, звідки розходилися
дороги на Кам’янець-Подільський або на Бучач. Інший шлях пролягав з
Коломиї на Велику Кам’янку, Обертин, Незвисько, Бучач, Теребовлю,
Тернопіль. Згадується в актах і шлях із Коломиї па Шепарівці, Раківчик,
Лісну Слобідку, Тисменицю, Станіславів, Галич, Рогатин, Львів – тобто
Волоська дорога.
Список використаної літератури
Історія Коломиї. З найдавніших часів до початку ХХ ст. Ч.І. – Коломия,
1996.
Субтельний О. Історія України. – К., 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
