Міжнародно-правове регулювання праці
Відповідно до ст. 9 Конституції України діючі міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного
законодавства України. Якщо міжнародним договором або міжнародною
угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті,
які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила
міжнародного договору або міжнародної угоди (ст. 8-1 КЗпП України).
Таким чином, в Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю
України закріплений принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед
нормами національного законодавства.
Міжнародна правове регулювання праці – це встановлена міжнародними
договорами (актами) система стандартів щодо регулювання праці, яку
держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору
(ратифікували його), використовують в національному трудовому
законодавстві. Суб’єктами міжнародно-правового регулювання праці є 00Н
та її спеціалізований орган – Міжнародна Організація Праці (МОП).
Суб’єктами міжнародно-правового регулювання праці можуть бути різні
об’єднання держав: Рада Європи, Європейський Союз, СНД.
МОП була заснована урядами ряду країн згідно з рішенням Паризької
конференції 11 квітня 1919 р. з ціллю міжнародного співробітництва для
усунення соціальної несправедливості шляхом поліпшення умов праці. У
даний час МОП – одна зі спеціалізованих установ ООН. МОП покликана
вирішувати такі завдання: розробка узгодженої політики та програм,
спрямованих на вирішення соціально-трудових проблем; розробка та
прийняття міжнародних трудових норм (конвенцій та рекомендацій) для
проведення прийнятої політики у життя; допомога країнам – членам МОП у
вирішенні проблем зайнятості та скороченні безробіття; розробка програм
щодо поліпшення умов праці; розвиток соціального забезпечення; розробка
заходів щодо захисту прав таких соціальне вразливих груп трудящих як
жінки, молодь, особи похилого віку, працівники-мігранти; сприяння
організаціям найманих працівників і підприємців в їхній роботі спільно з
урядами щодо врегулювання соціально-трудових відносин.
На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави. Відповідно до Статуту
МОП її членом може бути кожна держава – член ООН. Україна являється
членом МОП з 1954 р. Головним принципом роботи МОП є трипартизм, що
означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі
трьохстороннього представництва – від урядів, представників працівників
і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма
делегатами: два – від уряду, по одному – від підприємців і працівників.
Вищий орган МОП – Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція),
яка скликається щорічно і складається з делегатів усіх держав – членів
МОП. До компетенції Генеральної конференції відноситься прийняття
міжнародних конвенцій і рекомендацій, визначення задач і напрямів
діяльності МОП, внесення змін в її Статут, прийом у члени МОП окремих
держав, спостереження за застосуванням державами ратифікованих ними
конвенцій, а також рекомендацій МОП.
Виконавчим органом МОП є Адміністративна рада, яка обирається на
Міжнародній конференції праці й складається з 56 чоловік: 28 делегатів
представляють уряди, 14 – підприємців і 14 – працівників.
Адміністративна рада призначає Генерального директора Міжнародного Бюро
Праці.
Міжнародне Бюро Праці – постійний орган МОП виконує функції
секретаріату, він не є суб’єктом міжнародно-правового регулювання праці,
але займається підготовкою конвенцій і рекомендацій МОП і спостереженням
за їх застосуванням, збиранням і поширенням інформації щодо
міжнародно-правового регулювання умов праці найманих працівників.
Міжнародне Бюро Праці займається підготовкою матеріалів до конференції
МОП, надає допомогу державам у виробленні законів на основі рішень
Генеральної конференції, видає публікації щодо міжнародно-правового
регулювання праці.
Згідно з Статутом МОП одним з головних напрямків діяльності цієї
організації є нормотворчість, тобто створення міжнародних трудових
стандартів. МОП приймає конвенції та рекомендації, що стосуються різних
аспектів праці.
Конвенції приймаються Генеральною конференцією більшістю голосів
присутніх делегатів. Конвенція набуває статусу багатосторонньої
міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами –
членами МОП і з цього моменту накладає певні зобов’язання як на ті
держави, що ратифікували її, так і на держави, що не ратифікували даної
конвенції. Для окремої держави – члена МОП конвенція стає юридичне
обов’язковою тільки після ратифікації її вищим органом державної влади
(конвенції містять правила також про порядок їх денонсації). У разі
ратифікації конвенції держава зобов’язана прийняти законодавчі акти для
проведення її в життя і раз на 2-4 роки подавати в МОП доповіді відносно
вжитих заходів щодо ефективного застосування ратифікованої конвенції.
Якщо конвенція не ратифікована, держава несе зобов’язання інформувати по
запитах Адміністративної ради МОП про стан національного законодавства і
практики відносно такої конвенції, а також про заходи, які
передбачається вжити для надання їй сили.
Рекомендація не є міжнародним договором і не повинна бути ратифікована.
Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми в
національне законодавство. Рекомендація доповнює, уточнює і деталізує
положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні
міжнародної норми. Рекомендація подається уряду держави – члена МОП з
тим, щоб її положення шляхом прийняття закону або іншого
нормативно-правового акта набули юридичної сили.
МОП приймає міжнародно-правові акти в сфері праці у таких напрямках:
право на працю, заборона примусової праці, право на колективні
переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці,
охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні
засоби вирішення трудових конфліктів, право працівників на створення
професійних організацій тощо.
Систематизовані Конвенції і рекомендації МОП утворюють Міжнародний
кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла 181 конвенцію і 188 рекомендацій з
широкого спектра питань у сфері праці. Це – основні права людини,
зайнятість і навчання, умови праці або техніка безпеки і гігієна праці.
Право на працю – одне з основних прав людини. Уперше це право було
проголошене у Загальній декларації прав людини. Ст. 23 Декларації
проголошує, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи,
на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття. У
Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права
зазначається, що право на працю – це право кожної людини на отримання
можливостей заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або
на яку вільно погоджується. Міжнародно-правові акти про працю
підкреслюють неприпустимість примусової праці. Європейська конвенція про
права людини (1959 р.), Конвенція МОП №29 про примусову або обов’язкову
працю (1930 р.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або
службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо
тільки дана особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому
зазначається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв’язку з
надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслідок законів про
обов’язкову військову службу, а також що виконується внаслідок судового
вироку. Конвенція №105 про скасування примусової праці вказує на
неприпустимість примусової праці як засобу політичного впливу
(виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення
політичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній,
соціальній або економічній системі. Україна, що ратифікувала названу
конвенцію, закріпила в ст. 43 Конституції заборону використання
примусової праці у відповідності до міжнародно-правових стандартів. Що
стосується Конвенції МОП №105 про скасування примусової праці,
Генеральною угодою на 1999-2000 роки передбачено проведення в рамках
Національної ради соціального партнерства консультацій щодо визначення
соціально-економічних можливостей її ратифікації. Саме ці дві конвенції
(№29 і №105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію №29
ратифікували 143 держави, а Конвенцію №105 – 129 держав).
Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці – рівність в
здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає
дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення
або перевага, що встановлюється за ознакою раси, статі, релігії,
іноземного, соціального походження, віку, сімейного стану, що приводять
до порушення рівності можливостей в галузі праці і занять. На це,
наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція №111 про
дискримінацію в галузі праці й занять (1958 р.), Конвенція №100 про
рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 р.).
Аналогічне положення міститься і в нормах національного законодавства.
Так, ст. 2-1 КЗпП закріплює положення про те, що Україна забезпечує
рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та національної належності,
статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і
характеру занять, місця проживання та інших обставин. Щодо іноземних
громадян, то згідно зі ст. 8 Закону України “Про правовий статус
іноземців” вони мають рівні з громадянами України права й обов’язки у
трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та
міжнародними договорами України. Проте для того, щоб такі трудові
відносини виникли, для іноземця необхідно отримати дозвіл Центру
зайнятості (див. § 7.5, пункт “Трудовий договір з трудящим-мігрантом”).
Важливим напрямом міжнародно-правового регулювання праці є сприяння
зайнятості працездатного населення. Конвенція №122 про політику в галузі
зайнятості (1964 р.) проголошує головною метою державної діяльності
активну політику в сфері зайнятості. Державна політика зайнятості має
бути спрямована на створення умов для забезпечення роботою всіх, хто
готовий приступити до роботи і шукає її, забезпечити свободу вибору
зайнятості з урахуванням рівня економічного розвитку країни. Для
забезпечення стабільної зайнятості й недопущення свавілля підприємців у
актах МОП встановлено, що звільнення з ініціативи підприємця можливе
лише за наявності законних підстав, які пов’язані зі здібностями,
поведінкою працівника або виробничою необхідністю. Не є законними такі
підстави для звільнення, як членство у профспілці, виконання функцій
представника працівників, подання скарги або участь у справі, порушеній
проти підприємця, раса, стать, сімейний стан, вагітність,
віросповідання, політичні погляди, національність, вік. Основні завдання
нашої держави в сфері зайнятості та регулювання ринку праці зазначені в
Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки. В Україні діє
прийнятий 1 березня 1991 р. Закон “Про зайнятість населення”, статті 3,
4 і 5 якого містять основні принципи державної політики зайнятості
населення, перелік державних гарантій права на вибір професії і виду
діяльності та додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій
населення (див. гл. 6).
Ряд конвенцій присвячений захисту трудових прав у галузі умов і охорони
праці. Так, Конвенція №47 про скорочення робочого часу до 40 годин у
тиждень (1935 р.) передбачає, що встановлення 40-годинного робочого
тижня не тягне за собою якого б не було зменшення заробітної плати.
Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу,
Конвенція розглядає як понаднормовані, які допускаються лише в певних
випадках і підлягають додатковій оплаті. Аналогічні норми передбачені
статтями 50, 62, 64, 65 КЗпП України. Певні стандарти встановлені
відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток.
Так, тривалість відпустки не повинна складати менше трьох тижнів за
кожний рік роботи. Мінімальний стаж роботи для виникнення права на
відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час відпусток
повинні виплачуватися відпускні, у розмірі середньої заробітної плати.
Міжнародні стандарти враховані в Законі України “Про відпустки” від 15
листопада 1996р.
h
h
# h
h
z’„–occccccccccccccccccccccccc
gd
+c
„A`„Aa$gd
У галузі регулювання заробітної плати найбільш важливими є Конвенції
№131 про встановлення мінімальної заробітної плати (1970 р.), №95 про
охорону заробітної плати (1949 р.). При визначенні мінімальної
заробітної плати пропонується враховувати потреби працівників і членів
їх сімей (з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні);
вартість життя; соціальні допомоги; порівняльний рівень життя різних
соціальних груп; економічні міркування, включаючи вимоги економічного
розвитку; рівень продуктивності праці та бажане досягнення і підтримку
високого рівня зайнятості. Конвенція передбачає також необхідність
створення і функціонування особливої процедури, направленої на
систематичний контроль за станом оплати праці й перегляд мінімальної
заробітної плати. Заробітна плата не повинна знижуватися ні за яких
умов.
Конвенція про встановлення мінімальної заробітної плати не ратифікована
Україною, що дозволяє встановлювати мінімальну заробітну плату без
урахування міжнародних стандартів і без наукового та
техніко-економічного обґрунтування.
Багато міжнародних актів МОП присвячено забезпеченню прав працівників
щодо охорони здоров’я на виробництві. Ці акти вимагають від держав –
членів МОП проведення державної політики в галузі безпеки, гігієни
праці, створення ефективної системи інспекції праці. Ряд конвенцій МОП
присвячений забороні використання шкідливих хімічних речовин, інші
конвенції пов’язані з працею в конкретних галузях господарства
(професіях). Так, Конвенції №170 про хімічні речовини (1990 р.), №174
про запобігання значним промисловим аваріям (1993 р.) були прийняті у
зв’язку з аваріями в атомній енергетиці.
Серед конвенцій про права людини на свободу об’єднання потрібно назвати
Конвенцію 1928 р. №87 про свободу асоціації і захист права на
організацію, що закріплює право працівників і підприємців вільно
створювати свої організації з метою висунення і захисту своїх інтересів.
Додаткові гарантії реалізації права на організацію надані Конвенцією №98
про застосування принципів права на організацію і ведення колективних
переговорів (1949 р.). Конвенція №154 про сприяння колективним
переговорам (1981 р.) передбачає, що колективні переговори є
універсальним засобом регулювання питань праці. Колективні переговори
проводяться між підприємцями (групою підприємців), організацією
(організаціями) трудящих з метою визначення умов праці й зайнятості;
регулювання відносин між підприємцями (їх організаціями) і організацією
(організаціями) трудящих.
Рекомендації МОП “Про добровільне примирення і арбітраж” (1952 р.), “Про
розгляд скарг” (1967 р.) регулюють питання мирних способів вирішення
трудових конфліктів. Експерти МОП вважають, що право на страйк, хоч воно
і не передбачене спеціальним актом, випливає з Конвенції №87 про свободу
асоціації і захист прав на організацію (1948 р.), оскільки заборона на
проведення страйків обмежує можливості працівників трудящих на захист їх
законних інтересів. Українське трудове законодавство, що регулює питання
проведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних
договорів (Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня
1993 р.), реалізації права на страйк (Закон України “Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998
р.) відповідають міжнародним стандартам.
У Європі джерелами міжнародно-правового регулювання праці є акти,
прийняті Радою Європи і Європейським Союзом. Рада Європи прийняла понад
160 конвенцій, хартій, угод і протоколів до них, в тому числі
Європейську соціальну хартію (1961 р.), Переглянуту Європейську
соціальну хартію у 1996 р., Європейську конвенцію про захист прав людини
і основних свобод 1950 р. Європейський Союз в 1989 р. прийняв Хартію
основних прав працівників, що проголошує соціальні й економічні права.
Переглянута Європейська соціальна хартія передбачає 31 право у галузі
зайнятості, праці, медичного обслуговування, охорони здоров’я,
соціального забезпечення. У даний час йде підготовка Переглянутої хартії
до ратифікації Верховною Радою України. З травня 1996 р. міністр
закордонних справ України підписав Європейську соціальну хартію, а
згодом – 7 травня 1999 р. було підписано і новий варіант цього документа
– Переглянуту Європейську соціальну хартію. Проте економічні чинники
поки що не дозволяють ратифікувати цей документ Верховною Радою України.
У даний час триває вивчення можливостей щодо адаптації українського
національного законодавства до Хартії. Слід зазначити, що трудове
законодавство України більшою мірою відповідає міжнародним стандартам,
ніж соціально-забезпечувальне. У цій сфері в Україні триває кардинальна
організаційно-правова реформа.
На вересень 1998 р. Україна завершила приєднання шляхом ратифікації лише
до 28 конвенцій Ради Європи і протоколів до них, а також заявила про
приєднання шляхом підписання ще до 9 конвенцій, хартій і протоколів до
них.
Україна як держава – член СНД є учасницею багатосторонніх угод, деякі з
яких включають регулювання трудових відносин, прав людини і громадянина
в трудовій і соціальній сферах. Наприклад, угода, прийнята державами –
членами СНД, про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального
захисту трудящих-мігрантів (1994 р.).
Україна також є учасницею значного числа двосторонніх міждержавних угод
щодо регулювання відносин у галузі праці й соціальній сфері. Так, у 1993
р. укладена угода “Про трудову діяльність і соціальний захист громадян
Російської Федерації і України, що працюють за межами своїх держав”, у
1996 р. аналогічна угода укладена між урядами України та Республіки
Білорусь, у 1997 р. укладена угода між урядом України та урядом Чеської
Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян
Чеської Республіки.
Конвенції Міжнародної Організації Праці, які ратифіковані Україною:
1. Конвенція МОП №29 про примусову чи обов’язкову працю, 1930р.
(ратифіковано 09.06.56).
2. Конвенція МОП №47 про скорочення робочого часу до сорока годин на
тиждень, 1935 р. (ратифіковано 09.06.56).
3. Конвенція МОП №100 про рівну оплату чоловіків і жінок за рівноцінну
працю, 1951 р. (ратифіковано 09.06.56).
4. Конвенція МОП №10 про мінімальний вік допуску дітей до роботи в
сільському господарстві, 1921 р. (ратифіковано 11.08.56).
5. Конвенція МОП №11 про право на асоціацію та об’єднання трудящих у
сільському господарстві, 1921 р. (ратифіковано 11.08.56).
6. Конвенція МОП №15 про мінімальний вік допуску підлітків на роботу
вантажниками вугілля або кочергами у флоті, 1921 р. (ратифіковано
11.08.56).
7. Конвенція МОП №16 про обов’язковий медичний огляд дітей і підлітків,
зайнятих на борту суден, 1921 р. (ратифіковано 11.08.56).
8. Конвенція МОП №52 про щорічні оплачувані відпустки, 1936р.
(ратифіковано 11.08.56).
9. Конвенція МОП №58 про мінімальний вік дітей для допуску їх на роботу
в морі (переглянута), 1936 р. (ратифіковано 11.08.56).
10. Конвенція МОП №59 про мінімальний вік дітей для прийому їх на роботу
в промисловості (переглянута), 1937 р. (ратифіковано 11.08.56).
11. Конвенція МОП №60 про вік дітей для прийому їх на непромислові
роботі, 1937 р. (ратифіковано 11.08.56).
12. Конвенція МОП №77 про медичний огляд дітей і підлітків з метою
встановлення їх придатності до праці в промисловості, 1946р.
(ратифіковано 11.08.56).
13. Конвенція МОП №78 про медичний огляд дітей і підлітків з метою
встановлення їх придатності до праці на непромислових роботах, 1946р.
(ратифіковано 11.08.56).
14. Конвенція МОП №79 про обмеження нічної праці дітей і підлітків на
непромислових роботах, 1946 р. (ратифіковано 11.08.56).
15. Конвенція МОП №87 про свободу асоціації і захист права на
організацію, 1948 р. (ратифіковано 11.08.56).
16. Конвенція МОП №90 про нічну працю підлітків у промисловості
(переглянута), 1948р. (ратифіковано 11.08.56).
17. Конвенція МОП №98 про застосування принципів права на організацію і
ведення колективних переговорів, 1949р. (ратифіковано 11.08.56).
18. Конвенція МОП №103 про охорону материнства, 1952 р. (ратифіковано
11.08.56).
19. Конвенція МОП №45 про застосування праці жінок на підземних роботах
у будь-яких шахтах, 1935 р. (ратифіковано 30.06.61).
20. Конвенція МОП №95 про охорону заробітної плати, 1949 р.
(ратифіковано 30.06.61).
21. Конвенція МОП №111 про дискримінацію в галузі праці і занять, 1958
р. (ратифіковано 30.06.61).
22. Конвенція МОП №112 про мінімальний вік для прийняття на роботу
рибалок, 1959 р. (ратифіковано 30.06.61).
23. Конвенція МОП №14 про щотижневий відпочинок на промислових
підприємствах, 1921 р. (ратифіковано 29.05.68).
24. Конвенція МОП №106 про щотижневий відпочинок в торгівлі та
установах, 1957 р. (ратифіковано 29.05.68).
25. Конвенція МОП № 115 про захист трудящих від іонізуючої радіації,
1960 р. (ратифіковано 29.05.68).
26. Конвенція МОП №120 про гігієну в торгівлі та установах, 1964 р.
(ратифіковано 29.05.68).
27. Конвенція МОП №122 про політику в галузі зайнятості, 1964 р.
(ратифіковано 29.05.68).
28. Конвенція МОП №23 про репатріацію моряків, 1926 р. (ратифіковано
04.02.70).
29. Конвенція МОП №27 про зазначення ваги важких вантажів, що
перевозяться на суднах, 1929 р. (ратифіковано 04.02.70).
30. Конвенція МОП №32 про захист від нещасних випадків трудящих,
зайнятих на вантаженні або розвантаженні суден (переглянута), 1932 р.
(ратифіковано 04.02.70).
31. Конвенція МОП №69 про видачу судовим кухарям свідоцтв про
кваліфікацію, 1946 р. (ратифіковано 04.02.70).
32. Конвенція МОП №73 про медичний огляд моряків, 1946 р. (ратифіковано
04.02.70).
33. Конвенція МОП №92 про приміщення для екіпажу на борту суден
(переглянута), 1949 р. (ратифіковано 04.02.70).
34. Конвенція МОП №108 про національне посвідчення особи моряків, 1958
р. (ратифіковано 04.02.70).
35. Конвенція МОП №113 про медичний огляд рибалок, 1959 р. (ратифіковано
04.02.70).
36. Конвенція МОП №116 про частковий перегляд конвенцій, прийнятих
Генеральною конференцією Міжнародної організації праці на своїх перших
тридцяти двох сесіях, з метою уніфікації положень про підготовку
Адміністративною радою Міжнародного бюро праці доповідей про
застосування конвенцій, 1961 р. (ратифіковано 04.02.70).
37. Конвенція МОП №119 про постачання машин захисними пристроями, 1963
р. (ратифіковано 04.02.70).
38. Конвенція МОП №123 про мінімальний вік допуску на підземні роботи в
шахтах і рудниках, 1965 р. (ратифіковано 04.02.70).
39. Конвенція МОП №124 про медичний огляд молодих людей з метою
визначення їх придатності до праці на підземних роботах у шахтах і
рудниках, 1965 р. (ратифіковано 04.02.70).
40. Конвенція МОП №126 про приміщення для екіпажу на борту рибальських
суден, 1966 р. (ратифіковано 04.02.70).
41. Конвенція МОП №138 про мінімальний вік для прийняття на роботу, 1973
р. (ратифіковано 07.03.79).
42. Конвенція МОП №142 про професійну орієнтацію та професійну
підготовку в галузі розвитку людських ресурсів, 1975 р. (ратифіковано
07.03.79).
43. Конвенція МОП №149 про зайнятість і умови праці та життя
сестринського персоналу, 1977 р. (ратифіковано 07.03.79).
44. Конвенція МОП №160 про статистику праці, 1985 р. (ратифіковано
03.05.90).
45. Конвенція МОП №133 про приміщення для екіпажу на борту суден
(додаткові положення), 1970 р. (ратифіковано 14.07.93).
46. Конвенція МОП №147 про мінімальні норми на торговельних суднах, 1976
р. (ратифіковано 14.07.93).
47. Конвенція МОП №144 про тристоронні консультації (міжнародні трудові
норми), 1976р. (ратифіковано 17.12.93).
48. Конвенція МОП №2 про безробіття, 1919 р. (ратифіковано 04.02.94).
49. Конвенція МОП №154 про сприяння колективним переговорам, 1981 р.
(ратифіковано 04.02.94).
50. Конвенція МОП №158 про припинення трудових відносин з ініціативи
підприємства, 1982 р. (ратифіковано 04.02.94).
51. Конвенція МОП №156 про рівне ставлення і рівні можливості для
трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов’язками, 1981 р.
(ратифіковано 22.10.99).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
