У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої
Термін “імунітет” у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні – це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.
Поняття імунітету держави в міжнародному праві, види імунітету
Імунітет ґрунтується на суверенітеті дер жав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійсню вати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як par in parem non habet imperium – рівний над рівним не має влади.
Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з посольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законодавство та доктрина завжди намагалися визначити його сутність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях.
Частково це вдалося зробити у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській конвенції про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p.
Ці угоди регулюють чимало питань, пов’язаних з представництвом держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред’явлення речевих позовів що до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не володіє імунітетом від імені акредитуючої держави з метою представництва; пред’явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент повинен бути виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном, спадкоємцем чи “відказоодержувачем” як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).
Погляди на правову характеристику імунітету є різними. Одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного харак теру (Я. Броунлі), інші ж вказують на його імперативний характер (М. Богуславський). Незважаючи на різницю у доктрині стосовно імперативності чи диспозитивності норм про імунітет, законодавство та практика усіх держав явно й без умовно ґрунтується на принципі імунітету. Однак, з кінця минулого століття деякі держави роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна держава є суб’єктом цивільно-правового обігу. Це викликало протиріччя з питань застосування імунітету. Неоднозначність поглядів виявилася й у доктрині права.
Міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії законодавства іншої держави. Як вказувалося, імунітет дер жави може розумітися як вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.
У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету:
- судовий;
- від попереднього забезпечення позову;
- від примусового виконання судового рішення;
- майновий (власності).
Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої (par in parem non habet jurisdic-tionem – рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До дер жав, як правило, не можуть бути пред’явлені позови у іноземних судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане торкається позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних дер жав, та “непрямих” позовів, як наприклад, позовів in rem (речевих) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.
Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна.
Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави.
Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття – майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв’язку з розглядом певної справи в суді.
Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави – тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи виразу згоди різні. По-перше, через уповноважених на це осіб. По-друге, така згода може бути виражена державами на взаємних та добровільних засадах у звичаєвій чи конвенційній нормі публічного міжнародного права, зокрема, у багатосторонньому чи двосторонньому договорі з торговельних відносин тощо. Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикції є Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 p., чинна з 11 червня 1976 p. (учасники – Австрія, Бельгія, Юпр, ФРН, Великобританія).
Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волі держав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держави, є Брюссельська конвенція для уніфікації деяких пра вил стосовно імунітету державних суден від 10 квітня 1926 p. та Додатковий протокол до неї від 24 травня 1934 р. У зазначеній Конвенції беруть участь більше 20 держав.
Торговельні договори, зокрема – колишнього СРСР із східноєвропейськими, західними та іншими державами, передбачали норми про згоду на юрисдикцію судів договірної держави з певної категорії справ. Переважно такі норми формулювали ся у додатках до договорів про правовий статус торговельних представництв у цій державі. Міжнародні договори України також можуть мати норми стосовно юрисдикції.
Про це свідчить, зокрема, ст. 38 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, де вказано, що спори, які виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарювання у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами та арбітражними судами України, а також – за згодою сторін спору – Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами ви рішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачене міжнародними договорами України.
По-третє, згода може бути виражена у письмовому контракті, тобто у документі, підписаному фізичними чи юридичними особами, або укладеному шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію контракту, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна сторона стверджує про наявність годи, а інша проти цього не заперечує. З метою реалізації ст. 38 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, яка вказує на вибір суб’єктами правовідносин компетентних органів для розгляду спору, допускається складення арбітражної угоди (арбітражного застереження). В угоді має бути посилання на документ, який містить арбітражне застереження, що є частиною угоди.
Угода має бути укладена в письмовій формі. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження по справі та направити сторони до арбітражу, коли не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Якщо ж позов пред’явлено на підставі арбітражного застереження, арбітражний розгляд може бути розпочато або продовжено, й арбітражне рішення може бути винесене, доки суперечки про підсудність чекають розв’язання у суді. Зазначений спосіб надання згоди держави на розгляд спору в іноземному суді (арбітражі, третейському суді) використовується найчастіше.
По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за до говором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою.
Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. У зв’язку з цим з 1978 p. Комісією міжнародного права ООН проводиться робота з питань юрисдикційного імунітету держав. Її результатом став збірник “Матеріали про юрисдикційні імунітети держав і їх власності” (Нью-Йорк, 1982 p.). Наступним етапом кодифікації та прогресивного роз витку норм юрисдикційного комітету держав став проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятий у першому читанні Комісією міжнародного права 1986 p. Проте остаточна кодифікація цих норм можлива тільки у разі прийняття відповідної конвенції, яка сьогодні є потрібною для уникнення суттєвих протиріч у законодавстві та практиці держав.
Сьогодні в доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсолютного та функціонального (обмеженого). Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб’єктом, хоча вияв її правосуб’єктності може бути різним.
Тому, як суб’єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом.
Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлумачення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктрина, теорія і практика визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що держава не перестає бути сувереном в економічному обігу, не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.
У більшості держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 p.
Конвенція розмежовує публічно-правові та приватноправові дії держави. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерцій ну установу в державі суду, який розглядає справу.
Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов:
- другою стороною у спорі є також держава;
- сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;
- некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.
На засадах теорії про функціональний (обмежений) імунітет ґрунтуються Закон про імунітети іноземної держави (США, 1976 р.). Акт про імунітет держави (Великобританія, 1978 р.), Акт, що надає імунітет державі у канадських судах (Канада, 1982 p.), Ордонанс про імунітет держави (Пакистан, 1981 p.), Акт про імунітет держави (Сінгапур, 1979 р.), Акт про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981 р.), Акт про імунітет іноземної держави (Австралія, 1984 p.). Теорію обмеженого імунітету застосовують у своїй практиці суди Австрії, Франції, Італії, Швейцарії, Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Про застосування у практиці судів ФРН теорії функціонального імунітету свідчать рішення Конституційного суду цієї держави від 1962 та 1963 p.
Питання, пов’язані з імунітетом держави, її органів та представників, не вирішені остаточно. Наприклад, різним є ставлення до застосування імунітету у разі пред’явлення зустрічного позову. На думку багатьох учених (Є. Усенка, І. Перетерського, Л. Лунца), якщо згоди бути відповідачем по зустрічному позову держава, котра є позивачем по основному позову, не надала; то до зустрічного позову застосовують загальні правила про судовий імунітет держави. М. Богуславський вважає, що звернення однієї держави з позовом до суду іншої не означає визнання підсудності щодо зустрічного позову. Якщо держава-позивач не надавала такої згоди, то щодо зустрічного позову повинні застосовуватися загальні положення про імунітет. Це правило підтримувалося у доктрині та застосовувалося у судовій практиці.
Однак сьогодні ситуація є дещо іншою. Згода держави, кот ра пред’явила позов, на юрисдикцію суду стосовно зустрічних позовів, що ґрунтуються на тих же правовідносинах чи фак тах, що і основний, вважається наданою. Це випливає з норм багатосторонніх міжнародних договорів, наприклад, Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p. (статті 31, 32)’ та інших конвенцій про дипломатичне право, Європейської конвенції про імунітет держав 1972 p. (ст. 1).
Наприклад, у п. 3 ст. 32 вказаної Віденської конвенції передбачено, що порушення справи дипломатичним агентом або особою, яка користується імунітетом від юрисдикції відповідно до ст. 37 цієї Конвенції, позбавляє цю особу права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних позовів, безпосередньо пов’язаних з основним позовом. Стаття 31 цієї Конвенції зазначає, що дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної юрисдикції тільки стосовно майна чи ситуацій, коли він представляє інтереси акредитуючої держави.
Тобто, права посилатися на імунітет щодо зустрічного позову позбавляється акредитуюча держава. Пункт 2 ст. 1 Європейської конвенції 1972 p. зазначає, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої договірної держави щодо зустрічного позову, якщо у його ос нові є правовідносини чи факти, на яких базується основний позов.
Спробою врегулювання питання юрисдикції судів та засто сування імунітету в разі заявлення зустрічного позову є ст. 10 за назвою “Зустрічні позови”, що увійшла до згадуваного про екту статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 1986 p. Вирішення цього питання тут базується на тісному зв’язку понять “зустрічний позов” та “основний позов”. Зуст річний позов – це цивільно-правова вимога, яка порушується відповідачем у відповідь на перший, пред’явлений до нього у суді, основний позов. У ч. 1 статті зазначено, що держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді, як що позов, порушений нею у суді іншої держави, стосовно будь-якого зустрічного позову проти цієї держави базується на тих же правових відносинах чи фактах, що й основний позов.
Нижче розглянемо основні види імунітетів держави.
Імунітет від дії законодавства іноземної держави
Цей вид імунітету забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна і має верховенство, то неможливо без її згоди підкорити її дії іноземному закону, крім власного. Дії держави визначаються його внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо воно не погодилося на інше.
Унаслідок цього при висновку державою приватноправової угоди з іноземною фізичною чи юридичною особою у випадку, якщо сторони не визначили застосовне до них відносин право (тобто була відсутня явно виражена воля держави), договір буде регулюватися нормами даної держави.
Держава може погодитися на застосування до відповідного цивільно-правовому договору з його участю іншого правопорядку, ніж його власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмежено. Цивільно-правове зобов’язання суверена не може підпадати під чинність іноземного закону, якщо держава не погодилася на вибір такого іноземного правопорядку.
За згодою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іноземному законодавству. У той же час подібні виключення з загального правила не можуть трактуватися ширше, а повинні реалізовуватися в строгій відповідності із застереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.
Деякі автори (наприклад, С.І.Іванов) виділяють крім цього і податковий імунітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є приватний прояв реалізації імунітету від підпорядкування держави дії іноземних законів (у даному випадку податкового законодавства).
Судовий імунітет
У широкому змісті слова цей вид імунітету містить у собі:
- Імунітет від пред’явлення позову в іноземному суді;
- Імунітет від попередніх дій;
- Імунітет від попереднього виконання рішення.
Тут необхідно визначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, усе-таки розділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому змісті) і імунітет від виконавчих мір. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевої юрисдикції не означає згоди із застосуванням заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.
Імунітет від пред’явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому змісті слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право шукати в суді, тобто саме висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної чи юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливо, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видана спеціально застосовно до даного випадку.
Правило про непред’явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь то позови, заявляємі безпосередньо державі – in personam (т.зв. прямі позови), чи непрямі позови – in rem, коли вимога зв’язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських чи повітряних судів.
Імунітет від попередніх дій
Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватноправову суперечку за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер.
Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користатися своїм майном і ін.), то з погляду імунітету вони не припустимі.
Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду
У відношенні держави і його власності не можуть бути прийняті які-небудь примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення будь-якими органами цієї і будь-якої іншої іноземної держави.
Однак у ході багаторічної практики виробилися визначені винятки з цього правила, що дозволяють, у випадку відмовлення іноземної держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові міри у відношенні власності останнього. Навіть, якщо держава добровільна взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно.
Наприклад, заходи для виконання судового рішення можуть застосовуватися у випадку добровільної згоди іноземної держави на здійснення примусових мір, вираженого в міжнародній угоді, у письмовому контракті чи в заяві на судовому розгляді по конкретній справі. Слід зазначити, що одна лише згода іноземної держави на здійснення юрисдикції ще не припускає її згоди на застосування примусових мір у відношенні її власності за рішенням суду. Іншими словами, для застосування заходів для виконання чи забезпеченню судового рішення суд повинен дістати окрему згоду іноземної держави.
Імунітет власності держави
Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є в остаточному підсумку заборона звертання стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користається імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користається імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це визначає виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою.
Однак якщо власність держави використовується в комерційних цілях, то на неї не поширюються положення про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті статей про юрисдикційні імунітети держави і її власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді інших держав.
У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій у відношенні власності, що використовується в торгових цілях.
Разом з тим існують види власності іноземної держави, яким надається повний імунітет від попередніх мір і виконавчих дій: дипломатичні і консульські приміщення й інша власність держави, використовувана для ведення дипломатичної і консульської діяльності їх представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961р., Віденської конвенції про консульські зносини 1963р., Конвенції про спеціальні місії 1969р. Імунітет цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачається й у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права (Великобританія, Пакистан і ін.).
Імунітетом від попередніх мір і виконавчих дій користається і власність, що використовується чи призначена для використання в зв’язку з військовою діяльністю чи є військової по своїй природі, або знаходиться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).
На відміну від інших документах по імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть застосовуватися примусові міри: власність, “частина культурного надбання”, “державні архіви”, не виставлена на продаж власність, “складова частина виставки об’єктів наукового, культурного чи історичного значення”, не виставлена на продаж.
Режим недоторканності державної власності тісно зв’язаний з міжнародно-правовою доктриною “акту держави”, відповідно до якого суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, зроблених на її території. Якщо держава, придбала власність на основі акта, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, що заявило, що воно йому належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту.
Принцип імунітету власності іноземного суверена сформульований у Дайсі в такий спосіб: “Суд…не має юрисдикції у відношенні розгляду чи позовів прийняття інших процесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Чи позов процесуальна дія у відношенні власності такого суверена вважається стосовно до даного правила чи позовом процесуальною дією проти такого суверена”. “Ніяка позовна чи вимога інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана чи арешту піддана стягненню, навіть якщо мова йде про судно, зайнятому торгівлею…” Далі Дайсі розрізняє два випадки:
- власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користається судовою недоторканністю;
- власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користається судовою недоторканністю (імунітетом).
“Навіть в останньому випадку ця власність користається недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі…”
Імунітет угод держави
Оскільки держава в силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень і ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці.
Незважаючи на те, що надалі дане правило, як і інші правила імунітету, зазнавало обмежень і сумнівів, воно існує дотепер і знаходить закріплення в міжнародних договорах. Найбільш важливим підтвердженням є Вашингтонська конвенція про порядок дозволу інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами 1965 р. Згідно ст. 42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору – застосовується право держави, що виступає як сторону в суперечці.
Використана література
- Афанасьев Е. М. Международное право. – . М.: Издательство “Норма”, 2001;
- Белов А. П. Международное предпринимательское право: Практическое пособие. – М.: Юридический Дом “Юстицинформ”, 2001;
- Богуславский М.М. Международное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2001;
- Богуславский М. М. Иммунитет государства. – М., 1962;
- Галстян Рубен. Иммунитет иностранного государства от принудительных мер // Белорусский журнал международного права и международных отношений № 3, 1999;
- Звеков В. П. Международное частное право. Курс лекций. – М.: Издательство НОРМА, 2001;
- Лунц Л. А. Курс международного частного права. Особенная часть. Глава III. М., “Юридическая литература”, 1975. С. 75;
- Международное частное право. Курс лекций / под ред. Ермолаева В. Г. и Сивакова О. В. М.: Издательство “Былина”, 1999;
- Международное частное право. Учебник / под ред. Г. К. Дмитриевой. М.- ПБОЮЛ Гриженко Е. М. (Проспект), 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
