Утворення держави з центром у Києві. Князі Дір і Аскольд. Правління Олега в Києві (882-912). Князь Ігор (912-945). Київська Русь за князювання Ольги та Ярослава. Святослав (957-972)
Утворення держави з центром у Києві
Розвиток виробництва у праукраїнців зумовив зростання продуктивності праці, удосконалення землеробських знарядь. Відпала потреба у спільному обробітку землі. Земля та все вирощене на ній переходило у власність окремих родин. Сім’ї, що жили на спільній території, об’єднувалися в сусідську територіальну громаду.
Поміж членів громади посилювалося майнове розшарування. Родоплемінна знать, старійшини, воєначальники зосереджували у своїх руках багатства. Праукраїнці того часу мали своєрідний суспільний устрій, що дістав назву військової демократії. Поступово племінна верхівка перетворювалася на землевласників, а вільні общинники поповнювали категорії залежного населення.
З розкладом родоплемінного ладу замість племінних союзів поступово утворювалися нові територіальні об’єднання – князівства, які очолювали князі. Центрами їх стали “городи”: у полян, наприклад, – Київ, у сіверян – Чернігів. Для утримання влади, захисту своїх земель та завоювання нових територій князі формували військові загони – дружини.
Процес об’єднання князівств у єдину державу прискорювало ускладнення зовнішньополітичної ситуації, зумовлене Великим переселенням народів. Через причорноморські й приазовські степи хвилями накочувалися кочовики, великого лиха завдавали авари, хозари, з півночі слов’янам загрожували нормани.
Найбільшим було державне об’єднання, до якого входили поляни, деревляни й сіверяни. Літописець називає його Руською землею. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров’я. Сучасники – арабські й візантійські автори називали перше державне об’єднання східних слов’ян Руссю, а народ, що населяв його, – русами. Оскільки центром цієї держави був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київська Русь.
Походження назви “Русь” – одне з найдискусійніших питань історичної науки. Досить поширеною є точка зору, за якою Русь VI-VII ст. ототожнюється з об’єднанням кількох союзів племен – полян, сіверян, уличів. Воно займало територію між Десною та Россю й Тясмином, Горинню та Сеймом і Сулою. Тут розташовані кілька річок з однокорінними назвами – Рось, Росава, Росавиця, – що, можливо, й покладено в основу назви “Русь”.
Інша версія свідчить на користь іраномовного походження назви. Можливо, “Русь” походить з сарматської мови (rhos – світло). Таку назву могло мати одне з сарматських племен, яке згодом було асимільовано антами, від яких уже й була сприйнята назва праукраїнцями.
Деякі дослідники вважають, що назва “Русь” має північне походження. Вони виводять її від фінської назви шведської території ruotsi, a саму Русь розташували на території, опанованій новгородськими словенами.
Князі Дір і Аскольд
Під 862 р. літописець згадує київських князів Діра й Аскольда. Очевидно, вони були останніми зі слов’янської династії князів, початок якій поклав Кий. Правили вони, напевно, у різні часи, їхнє князювання позначилося низкою видатних подій. Дір уже володів значною територією. До його столиці приїздили купці з інших країн.
Розголосу набув морський похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь. Кораблі русів йшли з такою швидкістю, що вісники із захоплених ними поселень не встигли попередити Константинополь про небезпеку. На світанку 18 червня 860 р. руський флот із 200 лодій увірвався до бухти Золотий Ріг. Берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким завжди надійно перекривала вхід до бухти.
З лодій висадилися воїни і одразу почали облогу мурів столиці Візантії. У місті виникла паніка. Імператор із військом на той час перебував у поході проти арабів. Візантійський автор описав цю подію так: “Народ вийшов з країни північної… й племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, мов море”.
Руси хотіли захопити місто ураз, а коли це не вдалося, розпочали облогу і пограбували передмістя. Але переконавшись, що місто їм не здобути, зняли облогу і з великою здобиччю повернулися додому. Облога Константинополя стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких хроніках. Візантія визнала східнослов’янську державу.
На думку деяких учених, за часів князювання Аскольда розпочалося поширення християнства на Русі. Але хрестилися лише дружинники князя та дехто з найближчого його оточення. Князь був одним із перших християн на Русі. Але нове віросповідання зустріло запеклий опір широких мас і значної частини панівної верхівки. Наслідком такого спротиву стало насильницьке усунення Аскольда з київського столу.
Правління Олега в Києві (882-912)
У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов’янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося запрошенням новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов’янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об’єднані майже всі східні слов’яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов’янські племена чудь і мерю.
Наприкінці IX – на початку X ст. Русь досягла значних успіхів на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була спроба захистити державу від нападів варягів. Він домовився з ними, що сплачуватиме щорічно 300 гривень данини, якщо варяги відмовляться від своїх набігів на Русь.
Як говорить літопис, 907 р. Олег на чолі великого війська, зібраного з підвладних земель хорватів і дулібів, які приєдналися до нього як союзники, здійснив суходолом і водою похід на Візантію та на знак перемоги над нею прибив свій щит на воротах Царгорода. Візантія змушена була сплатити київському князеві величезну данину і підписати з ним угоду. За цією угодою руські купці дістали можливість вільно приїжджати до Константинополя і торгувати безмитне.
Руські посли й купці, які перебували в Константинополі, протягом шести місяців забезпечувалися продовольством, одержували безкоштовно хліб, вино, м’ясо, овочі, користувалися лазнею. Вода в посушливому Константинополі мала велику вартість, а купання в лазні вважалося великою розкішшю і навіть засобом лікування. На дорогу додому візантійський уряд повинен був забезпечити їх якорями, канатами, вітрилами, тобто всім необхідним корабельним спорядженням.
Ще чіткіше обумовлені правові норми русько-візантійських відносин у договорі 911 р. Згідно з ним сторони несли рівну відповідальність за злочини своїх підлеглих – убивство, бійки, крадіжки; зобов’язувалися надавати допомогу торговельним суднам, які зазнали катастроф, повертати полонених і втікачів.
Іншим важливим напрямом міжнародних інтересів Русі наприкінці IX – на початку X ст. були країни Арабського халіфату. Арабський письменник Аль-Масуді розповідає про похід 912-913 p., коли 500 руських кораблів (по 100 чоловік на кожному) пройшли Волгою й досягли південного узбережжя Каспію.
У літописах, художніх творах до нас дійшла легенда про смерть Олега від укусу змії, що навіщували йому ворожбити.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об’єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з’явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов’язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об’їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов’ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім’ї. Пробувши в цьому “кормлінні” всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
Право Києва брати данину з удільних князівств з’явилося в період формування території Київської Русі. З боку ново-приєднаних земель це був знак покори і визнання київського князя як володаря.
Трагічно для Ігоря завершилося полюддя 945 р. Після завершення традиційного об’їзду деревлянської землі князь вирішив повернутися і збільшити обсяг здобичі. Відправивши дружину до Києва, він із невеличким загоном воїнів повернувся до деревлян. Почувши про це, вони вирішили: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить”. Під Іскоростенем деревляни вбили Ігоря й знищили всю його дружину. Ці події увійшли в історію як повстання деревлян.
Літопис про княжіння Аскольда та Діра в Києві
У рік 6370[862]. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема, ідіть-но княжити і володіти нами”.
І вибралися троє братів із родами своїми… І сів у Ладозі найстарший (брат) Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в (городі) Ізборську. І од тих варягів дістала (свою) назву Руська земля…
І було в нього [Рюрика] два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи повз нього, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, [тамтешні жителі] сказали: “Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам”. Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому.
Київська Русь за князювання Ольги та Ярослава
Реформи княгині Ольги. Після смерті Ігоря через неповноліття його сина Святослава регентом стала мати Святослава княгиня Ольга. Про її походження та життя до того часу, коли вона стала великою княгинею київською, відомо мало. Збереглися напівлегендарні відомості, на підставі яких можна вважати Ольгу дочкою псковського володаря, васала київського князя.
Ольга жорстоко придушила повстання деревлян, помстившись за смерть чоловіка, повернула Деревлянську землю під владу Києва, обклала її даниною. Щоб запобігти новим заворушенням, вона змушена була провести реформи, унаслідок яких було запроваджено чітко встановлені норми повинностей.
Поширювалася феодальна власність на землю. Виникали нові городи, що були господарськими осередками. Ольга мала власні села – Ольжичі, Будутине і свій “град”, тобто замок, – Вишгород. У Києві знаходилася офіційна резиденція Ольги. Це був великий двоповерховий кам’яний будинок, прикрашений архітектурними деталями з мармуру та червоного шиферу.
У “Повісті минулих літ”, розповідаючи про прийом Ольгою деревлянських послів, літописець дає опис її кам’яного палацу. Місцезнаходження його було вказане доволі точно, що й підтвердили археологічні розкопки. На схилі Андріївської гори в Києві (над садибою № 38 по Андріївському узвозу) було виявлено фундаменти палацу Ольги.
За Ольги виріс міжнародний престиж Русі. 946 р. велика княгиня в супроводі великого почту відвідала Константинополь, її прийняв візантійський імператор Костянтин Багрянородний, і хоча угоди вони не уклали, проте досягли домовленості про тісніші зв’язки Київської Русі з Візантією. Прийом Ольги візантійським імператором і почесті руській княгині при візантійському дворі були дипломатичним актом, що засвідчив зростаючу роль Києва. Ольга прийняла християнство.
Київська Русь підтримувала дипломатичні відносини з іншою великою державою середньовічного світу – Німецьким королівством. Країни обмінялися посольствами. 961 року німецьке посольство прибуло до Києва з метою поширення на Русі християнства, але успіху воно не мало.
Святослав (957-972)
У 957 р. київським князем став Святослав Ігорович. Він уславився передусім своїми походами, в яких провів майже все життя. Внутрішнє управління країною він полишив спочатку на матір, а потім на синів.
Святослав був дуже невибагливим. У походах спав на землі, підклавши під голову сідло. Перед походом завжди попереджав ворогів: “Іду на ви!”. Святослав здійснив ряд успішних походів: у 965 р. завдав поразки Хозарському каганату й зруйнував Ітиль – його столицю, воював проти ясів (осетинів) і касогів (адигейських племен) на Північному Кавказі, повернув під владу Києва в’ятичів, які платили данину хозарам, вдало воював з булгарами, котрі жили на Середній Волзі.
Усі ці походи мали велике значення для зміцнення давньоруської держави і розвитку господарських відносин, бо відкривали купцям волзький торговельний шлях до східних країн, сприяли освоєнню Подоння, Приазов’я, Кубані. На Таманському півострові, зокрема, виникла велика руська колонія – князівство Тмутаракань.
Домігшись перемоги на сході, Святослав у 968 р. вирушив у перший дунайський похід на допомогу Візантії у війні з Болгарією. Розгромивши болгарське військо, зупинився у Переяславці на Дунаї, куди збирався перенести свою столицю. Він говорив: “Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться…”
У відсутність Святослава до Києва підступили печеніги. Одному хлопчині, який знав мову чужинців, вдалося пройти через печенізьке оточення та повідомити руського воєводу Претвича про скрутне становище Києва. Воєводі хитрістю вдалося зняти облогу міста. Невдовзі прибув Святослав із дружиною. Бояри й мати йому докоряли: “Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх”. Але князь знову став збиратися на Дунай.
Перед новим походом у Болгарію Святослав реформував систему державного правління. Він замінив племінних вождів у трьох найважливіших центрах на своїх синів: Ярополка посадив у Києві, Олега – у Вручому, в деревлян, Володимира – в далекому Новгороді. Упорядкувавши таким чином державу, 970 р. князь вирушив у другий дунайський похід.
Однак ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Візантія, що втягнула Святослава у війни, злякалася швидких перемог русів та зміцнення Київської Русі й стала підтримувати болгар. Сили були надто нерівними. Три місяці (971 р.) руські дружини боронилися в Доростолі (місто в Болгарії). Нарешті у липні Святослав зважився на вирішальну битву. Він звернувся до воїнів із закликом стояти міцно й дати відсіч ворогу, на що вони відповіли: “Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо”.
У битві грекам було завдано великих втрат, але важко-озброєна кіннота імператора переломила хід подій на його користь. Русам довелося повернутися до Доростола. Святослав змушений був погодитися на переговори і підписати мир, відмовившись від завойованих земель у Подунав’ї. Греки відпустили русів, забезпечивши військо (лишилося близько 22 тис. із 60 тис. воїнів) провіантом.
Проте Візантія боялася навіть переможеного Святослава. Тому візантійський імператор Цимісхій послав до печенігів свого дипломата і за великі гроші найняв одного з ханів, аби той зненацька напав на виснажене руське військо. Зима застала Святослава у дорозі, й він збирався зимувати на одному з дніпровських островів. Тут і напав на нього печенізький хан Куря.
У бою Святослав загинув. Сталося це 972 р. За легендою, печенізький хан звелів зробити з черепа князя кубок, з якого пив на бенкетах. Святослав залишився для прийдешніх поколінь зразком мужнього воїна й умілого полководця.
Як написав про нього літописець, він “не осоромив землі Руської, бо ліг за неї кістьми. Мертві ж сорому не мають”.
Документи
З промови князя Святослава до воїнів під Доростолом. … Від предків ми мужність дістали; пригадаймо ж, якою непоборною до цих часів була сила руська й міцно биймось за своє спасіння. То не наш давній звичай – втікаючи йти додому, але – або жити з побідою, або славно вмерти, доказавши діла як належиться сміливим мужам!
Візантійський історик Лев Диякон про похід на Візантію руської дружини в 971 р. Коли почався великий бій, скіфи… не могли витримати нападу кінної фаланги і без слави полягли на місці. Сам Святослав, поранений і сходячи кров’ю, не лишився б живий, якби не врятувала його ніч…
Святослав цілу ніч журився з приводу поразки своєї раті, досадував і палав гнівом. Але, почуваючи, що нічого вже не може вчинити непереможеному нашому війську, вважав за обов’язок розсудливого полководця, не впадаючи в розпач у крайніх обставинах, усіма силами намагатись зберегти решту війська.
Отже, на другий день уранці посилає до імператора просити миру з такою умовою: тавроскіфи повинні віддати римлянам Доростол, відіслати полонених, вийти з Місії і повернутись на свою батьківщину; римляни ж повинні дати їм безпечно відплисти на суднах своїх.., дозволити привозити до себе хліб і посланців для торгівлі у Візантії, вважати, як раніше, звичайно друзями…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
