Історично поняття “бібліографія” виникає на певному етапі становлення інформаційної діяльності, коли усвідомлюється необхідність у цілеспрямованому розвитку цієї найважливішої сфери суспільної діяльності, культури
Бібліографія є невід’ємною частиною такого виду суспільної діяльності, як книжкова справа, або з урахуванням сучасних досягнень культури й науково-технічного прогресу – інформаційна діяльність (комунікація, спілкування).
Соціальна сутність інформаційної діяльності обумовлена необхідністю цілеспрямованого виробництва, поширення, зберігання й використання інформації у суспільстві. Значення інформації в сучасному суспільстві різко зростає. Не випадково сучасний етап соціально-економічного й культурного розвитку визначають як інформаційний. Це пов’язане з тим, що інформованість стає невід’ємною характеристикою сучасної людини, його свідомості, активності світогляду й діяльності.
Володіння інформацією й всіма методами, формами й методами її виробництва, поширення, зберігання й використання – це об’єктивна необхідність для кожної людини, тим більше фахівця в області інформації, книжкової справи.
Цим пояснюється та велика увага, що як і раніше приділяється такої важливої частини інформаційного спілкування (комунікації), як книга й книжкова справа, печатка.
Друкована книга – це універсальні метод інформаційного спілкування. Не випадково книгу називають графічною пам’яттю людства, графічною моделлю культури. Вона й у сучасних умовах відіграє домінуючу роль, особливо у системі масової інформаційної комунікації. Зберігає вона своє значення й у системі спеціальної, або наукової, комунікації, науково-інформаційній діяльності, де особливо активно зараз іде впровадження новітніх коштів електронно-обчислювальної техніки.
Історично поняття “бібліографія” виникає на певному етапі становлення інформаційної діяльності, коли усвідомлюється необхідність у цілеспрямованому розвитку цієї найважливішої сфери суспільної діяльності, культури. У наш час ми можемо з повною визначеністю говорити про чотири основні періоди в історії бібліографії:
- I період – виникнення у Стародавній Греції бібліографії (V в. до н. е.) як книгописання, як праці (“бібліографа”);
- II період – виникнення бібліографії (XVII-XVIII ст.) як узагальнюючої науки про книги й книжкову справу (інформаційну діяльність) та як особливого літературного жанру;
- III період – виникнення бібліографії (кінець XIX – початок XX ст.) як особливої науки книгознавчого (інформаційного) циклу;
- IV період (сучасний) – усвідомлення бібліографії як особливої області книжкової справи зі своєю специфічною дисципліною – бібліографознавством.
У розробку походження й історії розвитку бібліографії за кордоном свій внесок внесли російські науковці, особливо А. Н. Деревицкий, А. И. Малеин, А. Г. Фомін, М. Н. Куфаєв і К. Р. Симон.
Перший період, як встановив на початку XX ст.. А. И. Малеин, пов’язаний з появою й функціонуванням самого слова “бібліографія” у Давній Греції у V ст. до н. е. Основним значенням цього слова було “не книгописання а переписування книг, тобто створення або поширення книги за допомогою єдиного доступного античності способу для цього – писання або переписки” Інакше кажучи, бібліографія із самого початку своєї появи означала те, що ми тепер називаємо “книжкова справа”, або ширше – “інформаційна діяльність”.
Другий період пов’язаний з формуванням у Європі XVII ст. системи наук, яка існує з деякими змінами й доповненнями дотепер. Слово “бібліографія” поряд з іншими – бібліологія, бібліософія, й т. п. – стало позначати науку про книгу (книжкову справі, інформаційну діяльність). Як вважає К. Р. Симон, слово “бібліографія” могло бути або запозичене з вже наявного досвіду, або придумано заново за зразком аналогічних назв наук (наприклад, географія). Пальма першості в цьому питанні належить французьким науковцям. Саме у французькій інтерпретації бібліографія як наука з’явилася у Росії на початку XIX ст.
Тут варто зазначити, що російські науковці не просто запозичили основи бібліографічної науки, але, опираючись на свій багатовіковий історичний досвід, привнесли багато оригінального. І доводиться тільки шкодувати, що багато досягнень історії вітчизняної бібліографії або недостатньо вивчені, або просто ігноруються на догоду самостійним, псевдонауковим побудовам.
Особливе новаторство російської бібліографії виявилося в наступний третій період її розвитку на початку XX в. Російські бібліографи у своїх наукових розробках ішли тепер урівень із західноєвропейськими й, виходить, усього світу. Досить послатися на російську участь у роботі Міжнародного бібліографічного інституту у Брюсселі, на співзвучність ідей Н. М. Лисовского, А. М. Ловягина й Н. А. Рубакина з ідеями П. Отле (одного із засновників названого інституту). Більше того, російські нуковці у багатьох аспектах, особливо теоретичних, випереджали закордонних дослідників.
Головне з вітчизняних досягнень розглянутого періоду полягає у тому, що була усвідомлена специфічна роль бібліографії як діяльності в більше широкій системі інформаційної діяльності (книжкової справи, документації), а бібліографії як науки – у системі книгознавства. Зокрема, стало зживати себе горезвісна відомість бібліографії до книгописання. Особливо цьому сприяло трактування так званих видів бібліографії, запропоноване Н. А. Рубакіним, а потім Н. В. Здобновим.
Методологічно це було показано у роботах А. М. Ловягина, які дотепер замовчуються – або нарочито, або через незнання. А він розвивав серед багатьох інших наступні дві, можна сказати, що видаються ідеї.
Перша стосується визначення бібліографії (книгознавства) як науки про спілкування людей, тобто про книжкову справу, інформаційну діяльність, комунікацію.
Друга пов’язана з використанням і конкретизацією стосовно до завдань бібліографії такого діалектичного методу, як сходження від абстрактного до конкретного. На противагу технократическому підходу Н. М. Лисовского (“книгопроизводство – книго А. М. Ловягин трактував інформаційне спілкування як сходження, як методологічну редукцію від опису до аналізу, а від нього до синтезу (згадаємо гегелівську формулу “теза – антитезис – синтез”).
Причому бібліографія займає тут серединне положення, тому що синтез її результатів, піднесення їх на загальнокультурний рівень можливі тільки за посередництвом методології більше загальної науки – книгознавства (або можливої тепер більше широкої науки про інформаційну діяльність).
І серединне, центральне місце бібліографії тут не можна вважати випадковим, тому що інформаційне спілкування – це діалектичний процес зі зворотним зв’язком, коли, відповідно до поглядів того ж А. М. Ловягина, потрібне постійне пожвавлення – по собі мертвої – паперової культури, тобто впровадження на кожному діалектичному витку інформаційної діяльності всього самого коштовного, соціально значимого в культурно-історичному розвитку суспільства. У цьому зв’язку примітно, що П. Отле у своїх теоретичних побудовах пішов ще далі, уважаючи бібліографію метанаукой стосовно документації, тобто системі всіх наук інформаційно-комунікативного циклу.
Воістину, третій період у розвитку бібліографії був її золотим століттям. На жаль, ми дотепер недостатньо використовуємо його новації. А тим часом ідеї А. М. Ловягина й Н. А. Рубакина одержали свій подальший розвиток у роботах М. Н. Куфаева, але і його творча спадщина належною мірою не вивчене й не використовується.
Пережитий нами сучасний, четвертий по рахунку, період у розвитку бібліографії бере свій початок приблизно в 60-е роки, коли почалася чергова науково-технічна революція, пов’язана із впровадженням нової інформаційної технології (комп’ютеризації), і бурхливо формувалися такі нові наукові напрямки, як кібернетика, теорія інформації, інформатика, семіотика й т. д. Більш глибоко були обґрунтовані й нові наукові принципи, наприклад, діяльності й системності.
Саме відповідно до принципу діяльності по-новому стали трактувати типову структуру й людської діяльності взагалі, і книжкової справи (інформаційної діяльності) зокрема, де бібліографія, як ми вже відзначали, соотносима з такого невід’ємного складового будь-якого виду суспільної діяльності, як керування, точніше – інформаційне керування.
Саме на сучасному етапі й тільки в нашій країні було уведено нове поняття для позначення науки про бібліографію – “бібліографознавство”. Уперше воно було запропоновано в 1948 р. И. Г. Марковым, що, щоправда, розумів бібліографію й науку про неї зайво вузько й прагматично: “Бібліографія – це покажчики й довідники, які мають своїм об’єктом книги, а бібліографічна наука – це теорія створення, оформлення й використання бібліографічних покажчиків”.
Нове позначення бібліографічної науки ввійшло у ДЕРЖСТАНДАРТ 16448-70 “Бібліографія. Терміни й визначення”, також впроваджений вперше у світовій практиці. Потім термін “бібліографознавство” був повторений у новій редакції зазначеного нормативного документа – ДЕРЖСТАНДАРТ 7.0-77. Але, на жаль, нова назва бібліографічної науки була відсутня в новій редакції – ДЕРЖСТАНДАРТ 7.0-84. Зате, як ми знаємо, вийшов перший вузівський підручник під такою назвою: “Бібліографознавство. Загальний курс”.
Можливі нові дискусії й підходи. Важливо підкреслити, що додання бібліографії управлінської функції у якості специфічної для її суспільної ролі в інформаційній діяльності проглядається як визначальна тенденція протягом всієї її історії у нашій країні (В. Г. Анастасевич, М. Л. Михайлов, А. Н. Соловйов). Але чомусь цьому дотепер надається мало значення, це просто не враховують у пропонованих зараз концептуальних побудовах бібліографії й науки про неї. Але іншої альтернативи немає. Більше того, саме функція інформаційного керування відрізняє як минулу, так і сучасну практику бібліографії.
Наприклад, завдання “керівництва читанням” написані на прапорі одного з функціональних напрямків бібліографії – рекомендаційної. Бібліографічна підсистема з визначальною функцією керування характерна, як я вже відзначала, для апарата традиційної книги, більше того, стає специфічною частиною сучасних автоматизованих інформаційних систем (АИС) – різного типу ИПС, БД, БЗ, ЭС, ИИ й т. п.
Таким чином, на основі констатації особливостей виникнення й розвитку бібліографії й бібліографознавства можна вважати, що визначальною сутністю цієї специфічної галузі інформаційної діяльності є інформаційне керування.
Література
- Вяльяотс М. К. Типология научных библиотек Науч. и техн. б-ки СССР— 1979. — № 3— С. 15—22.
- Дубаускас С. М. Возможные критерии классификации библиотек // Науч. и техн. б-ки СССР. — 1978. — № 8— С. 14—15.
- Акилина М. И. К вопросу о классификации библиотек // Науч и техн. б-ки СССР. — 1989. — № 12. — С. 3—9.
- Петрова С. В. Получено ли новое знание? // Науч. и техн. б-ки СССР— 1980— № 5— С. 12—19.
- Положение о библиотечном деле в СССР: Утв. Указом Президиума Верховного Совета СССР 13 марта 1984 г. // Руководящие материалы по библиотечному делу: Справочник. — М., 1988. — С. 9—20.
- Справочник библиотекаря / К. И. Абрамов, С. Г. Антонова, Г. С. Семенова и др. — М.: Книга, 1985. — 302 с. — (Гос. б-ка СССР им. В. И. Ленина).
- Библиотечное дело: Терминол. словарь / Сост. И. М. Суслова, Л. Н. Уланова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Книга, 1986. — 224 с— (Гос. б-ка СССР им. В. И. Ленина).
- Библиотековедение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры / К. И. Абрамов, А. Н. Ванеев, В. В. Скворцов и др. Под ред. К. И. Абрамова, Н. С. Карташова— М.: Кн. палата, 1988. — 224 с.
- Карташов Н. С. Типология библиотек (постановка проблемы и подход к ее решению) // Сов. библиотековедение. — 1985. — № 4. — С.;17—31.
- Коршунов О. П. Библиографоведение. Общий курс. Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и ее; вузов — М.: Кн. палата, 1990. — 232 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
