У рефераті зроблено спробу розібрати діяльність та творчу особистість відомого російського журналіста Леонід Парфьонова
Леонід Парфьонов народився у 1960 році в місті Череповець Вологодської області, Росія. Його батько – звичайний інженер. Леонід виявив бажання писати і вступив до Ленінградського державного університету на факультет журналістики, який закінчив у 1983 році. Молодим журналістом Леонід вже друкувався у часописах “Огонёк”, “Правда”, “Советская культура”, був кореспондентом газети “Волгоградский комсомолец”. На телебачення Л. Парфьонов потрапив не відразу.
Найбільшим досягненням на той час Леонід визнає одне з перших своїх інтерв’ю на телебаченні з відомим музичним критиком Артемієм Троїцьким. Після цього Леонід Парфьонов відчув, що телебачення – його шлях до самореалізації, як журналіста. Він зрозумів, що здатен робити щось дуже не схоже на тодішні стандарти радянського ТБ. Тож, у 1987 році він знімає свій перший документальний фільм про покоління шестидесятників “Діти ХХ з’їзду”. Його робота була помічена, та журналіст був запрошений на російське “Авторське телебачення”, де він й створив першу версію своєї програми “Намедни”, яка стала класикою російського телебачення, здобула популярність не лише на батьківщині, а й у країнах СНД, зокрема й в Україні. “Намедни” разом з Парфьоновим “переїхали” на більш масштабний канал НТВ, де він стає членом ради директорів каналу та генеральним продюсером у 1993 році.
Через декотрий час, а саме у 1997 році стартує авторський проект журналіста, який згодом здобуде шалену популярність серед телеглядачів – “Намедни: 1961 – 1991. Наша эра” – який став енциклопедією радянського життя. Перший вихід програми до ефіру відбувся 1 березня 1997 року. Потім “Наша эра” періодично з’являлася на ТБ до квітня 1997 року, після чого настала тривала перерва. Вихід програми до ефіру був відновлений в грудні 1997 року.
6 лютого 2003 року Леонід Парфьонов заявив, що програма “Намедни” більше виходити не буде. А в червні 2004 року Л. Парфьонов був звільнений з телекомпанії НТВ. Звільнення Леоніда Парфьонова пов’язане з сюжетом “Вийти заміж за Зелімхана”, забороненим до показу на європейську частину Росії. У основі сюжету – інтерв’ю зі вдовою пана Яндарбієва Малікой, яке вийшло в ефір, незважаючи на пряму заборону керівництва.
У результаті програма “Намедни” припинила своє існування, а керівник і ведучий програми був звільнений з каналу. Безпосередньо після цього, 5 червня 2004 року, Леонід Парфьонов був висунутий на здобуття Лейпцігської премії засобів масової інформації за 2004 рік. Головною подією року для Парфьонова, на його думку, стало досягнення програмою “Намедни” того рівня, після якого вона була закрита.
На початку грудня 2004 року Леонід Парфьонов прийняв пропозицію компанії “Axel Springer Russia”, що видає тижневик “Русский Newsweek”, стати головним редактором журналу. За словами самого Парфьонова, нове призначення не виключає його співпраці з телебаченням. Леонід Парфьонов – автор ідеї і співавтор сценарію перших і других “Пісень про головне” (ОРТ), член Академії російського телебачення, лауреат премії Спілки журналістів і ТЕФІ-2000 (спец. приз Академії). Леонід Парфьонов – автор телефільмів “17 миттєвостей весни. 25 років опісля” і “Місце зустрічі. 20 років опісля”, що виходили на НТВ в циклі “Новітня історія”, а також циклів “Намедни. 1961-1991”, “Намедні. 1991- 2000”, телефільмів “Ваш Жванецький”, “Життя Солженіцина”, “Століття Набокова”, “Живий Пушкін”, “Російська імперія”.
Леонід Парфьонов, бачимо, багато чого досяг у журналістиці. З метою якнайглибше зрозуміти роль цього журналіста в суспільному житті глядачів й читачів, як безпосередньої аудиторії Леоніда Парфьонова ми за допомогою глобальної мережі “Інтернет” провели опитування, де поставили питання про значення творчої діяльності Парфьонова його російській аудиторії. Та отримали такі цікаві відгуки:
“Для телеглядачів те, що Парфьонов пішов з ТБ – величезна втрата. Ніхто з нинішніх тележурналістів до цього рівня не дотягує. Такі таланти треба берегти – це національне надбання. (Тетяна)”.
“Думаю для нинішнього покоління ТБ – він просто недосяжний. (Олександр Гуревич. Ізраїль)”.
“У нелегкий для чесних, порядних людей (а особливо журналістів) час він продовжував і продовжує говорити правду нашого життя. Тепер “вони” (ті, хто вирішує, що таке добре і що таке погано) думають, що прибравши “Намедни” зможуть досягти, щоб люди перестали думати. Думати і не погоджуватися – наше право. Поки є такі люди, як Леонід Парфьонов, у нас є надія (Глядач)”.
Відгуки, які ми отримали, вказують на визнання Леоніда талановитим, професіональним журналістом, про це свідчать і його нагороди в галузі журналістики.
Тож, якими якостями володіє цей журналіст і чи мають вони творчий характер?
На що ми звертаємо увагу насамперед, коли бачимо журналіста на телеекрані? Звичайно, на те, як він виглядає, як почуває себе під прицілом телекамери, як і що говорить. Парфьонова виділяло вміння чітко і досить емоційно говорити, немаловажним був і підбір заголовків до кожного сюжету. Комунікація з глядачами відбувалася нібито у новостійній манері, але й тут ведучий дозволяв собі оригінальний образ поведінки у студії. Парфьонов не сидів на місці. Він, нібито сам захопившись розповіддю, підскакував та продовжував оповідати вже в іншій частині студії.
Вміння подати матеріал, звичайно, важливе, але це не є ідентифікатором саме журналістської творчості.
Суть творчого підходу закладена в самій концепції цього телевізійного продукту.Темами сюжетів “Намедни” слугували різні події і проблеми – соціальні й культурні. Сам підхід до створення матеріалу був майже художнім.
Сюжет “Вийти заміж за Зелімхана” послугував причиною звільнення Парфьонова. Він не відмовився від трансляції забороненого матеріалу. На нашу думку, він вчинив правильно, адже краще залишитися вірним собі чим піддаватися натиску керівництва.
Парфьонов створив свій власний, впізнаний і розпізнаваний, але, проте, оригінальний стиль передач. Його творчий метод нині робочий інструмент багатьох професіоналів телеефіра, а його манері намагаються наслідувати юні дарування.
У переважній більшості проектів Парфьонов перш за все реалізує одну з головних професійних якостей журналіста – уміння бути в потрібний час в потрібному місці. Тому при створенні своїх програм він завжди вирушає в експедиції по місцях тих подій, про які розповідає. Ефект наочності вражаючий: у публіки виникає повне відчуття власної присутності.
Принцип наочності він доводить майже до абсурду, – кажуть його колеги, – то затягує в ефірну студію літак, то демонструє медичний прилад для проведення операції обрізання. Парфьонов недаремно славиться найстильнішим ведучим, бо в його програмах завжди важливий не тільки предмет розмови, але і сама манера подачі матеріалу. І тут панує його славнозвісна іронія, яку він відкрито собі дозволяє.
Колеги Парфьонова відзначають його спокій у подачі матеріалу, зокрема Сергій Ільченко, автор публікації про Леоніда Парфьонова, каже, що спокій самого Леоніда Парфьонова деколи виглядає як продумана і обачлива позиція. Він спокійно поглядає на всі інтриги й також спокійно розголошує їх, виносячи сміття з професійної телевізійної кухні. Продовжуючи співпрацю з телебаченням, випускаючи для “Першого каналу” ексклюзивні проекти – на зразок фільму про афінську Олімпіаду 2004 року або міні-серіалу до 100-річчя Брежнєва.
Фільм про Олімпіаду 2004 “О світ! Ти – спорт!” став одним з найкращих фільмів про Олімпіаду на телебаченні. Леонід Парфьонов сам так про нього розповідає: “Перш за все ми знімали про людські пристрасті. У нас були зйомки до і під час змагань, але найголовніші – це кадри відразу після змагань. До цього спортсмени жили на карантинно-казармовому положенні: збори, Олімпійське село. І розмови після олімпійської гонки давали можливість пережити ще раз все те, що відбулося.
Відзначали перемогу або невдачу, переживали, “відходили”, що називається, в таверні на даху “Боско – будинку”, пізно вночі, коли і писалися більшість інтерв’ю. Отже, найцінніше – це відчуття та слова спортсменів про те, що було, і що ще попереду”. У цих словах чітко видно ставлення Леоніда до своєї роботи, він не працює, а живе своєю професією. Під час роботи над фільмом Леонід Парфьонов не відчував себе просто журналістом, він ставав на якийсь час спортсменом, переживаючи всі злети і падіння. “У спортивних переживаннях читаються життєві історії. Чому спорт називають грою? Тому що це мешкання життя: іноді буває, воно все разом пролітає за змагання – і людське, і професійне. Все, що в житті розмазано більш менш тонким шаром, тут сконцентровано: воля, характер, здатність долати себе і подолати інших”.
Звичайно, для документальної журналістики, така емоційність не заважає, а навпаки, придає телефільму яскравості, змушує журналістику відчувати. Ця особливість різко виділяє журналістику країн СНД від журналістики західного зразка, навіть у більш наближених до кіномистецтва документальних фільмах-репортажах західна модель журналістики емоційність вважає зайвою.
Ще одна яскрава телевізійна робота Леоніда Парфьонова, яка показує його творчу журналістську особистість це документальний телефільм “Особисто Леонід Ілліч” про Леоніда Брежнєва. “Це та історія, яка не проходить, а залишається. У той час відбулося безліч подій і пізнавальних, і просто повчальних” – каже автор фільму. Разом з емоційною насиченістю, журналіст намагається поставитися до теми об’єктивно: “Ми прагнули бути об’єктивними. Він (Л. Брежнєв) – історична фігура вже тому, що він собою визначив цей час. Ми говоримо “брежнєвська епоха” і під цим маємо на увазі роки, які ще відповідають поняттю “брежнєвський застій”. Але це більш оціночне”.
Леонід Парфьонов захоплюється історією. Його історичні програми та фільми складають немало важливу частину його творчого здобутку і, мабуть, найширше розкривають його особу як журналіста, адже в цих роботах бачимо творчий погляд на історичні процеси у суспільстві, який не позбавлен об’єктивності та плюралізму.
Ще один цікавий проект Леоніда Парфьонова, який свідчить про оригінальність його мислення – телевізійна програма “Російська Імперія”, яка торкається й історії України у складі Російської Імперії.
Робота над проектом почалася в 2000-му році. Закінчена – весною 2003 року. Для передачі готувалися спеціальні карти, а всі сюжети і тексти підготував Леонід Парфьонов. Це грандіозна, як журналістська, так і технічна робота.
Зараз Леонід – головний редактор російського видання всесвітньо відомого тижневика “Newsweek”. У журналі відчутний оригінальний “парфьонівський” стиль, починаючи з обкладинок та закінчуючи підбором тем. Навколо часопису зібралися справжні майстри сучасної російської журналістики. У 2006 році його часопис відзначили за найкращу обкладинку.
Про свій творчий метод Леонід не любить міркувати. “Та ніякий я не автор і не ведучий. – сказав Л. Парфьонов у одному зі своїх інтерв’ю. – Мій жанр і метод один – я працюю на телебаченні Леонідом Парфьоновим”.
На основі вищесказаного ми вважаємо даного журналіста яскравою творчою особистістю. Достойним журналістом нашого часу. Нажаль, ми не можемо назвати аналогів “Намедни” або “Newsweek” в Україні.
Висновки. Вивчивши теоретичну базу й перевіривши отриманні результати на практиці, ми дійшли таких висновків з приводу нашого дослідження. У журналістиці як в жодній іншій професії грає важливу роль людський фактор, адже саме крізь призму суб’єктивного людського бачення конкретна реальна ситуація осмислюється і подається через ЗМІ вже масовій аудиторії.
Питання журналістської творчості розглянуто дослідниками ще дуже мало. Існує багато протиріч стосовно цього питання, особливо тих випадків де має велике значення думка самого журналіста. Ким йому бути? Спостерігачем, оголошувачем фактів чи суспільно й політично активним учасником життя своєї держави?
Так чи інакше, професія журналіст зобов’язує людину до відповідальності за кожне сказане слово. Але це не може обмежити творчу діяльність фахівця.
Специфіка і своєрідність журналістської творчості полягає в тому, що воно, націлюючи людину на адекватне відображення і осмислення дійсності, вимагає від нього характерних даному виду діяльності якостей дарування, особливого психофізичного складу особи, хорошої професійної підготовки – говорить дослідник М. Ким. Зважаючи на це, творча особа Леоніда Парфьонова відповідає цим якостям. І найкращим доказом цьому є відгуки глядачів і читачів, просто прихильників його творчої діяльності. Але крім цих дарувань та психофізичного складу особи, неабияка роль у суспільній діяльності відводиться моральним принципам журналіста як в першу чергу людини та громадянина.
Тому вкрай важлива орієнтація журналіста як творчій особі на рішення соціально-важливих завдань. Не випадково найбільшими публіцистами своїх епох ставали видні мислителі, політичні діячі, лідери партій і рухів – ті, хто гостро відчував суспільні проблеми і запити суспільства і умів їх виразити в своїх творах. В. Моїсеєв стверджує, що до суспільно значущого ефекту не приводить націленість журналіста на ліричне, образне самовираження або бажання покрасуватися. І в наших газетах можна знайти немало матеріалів підготовлених авторами чи не з єдиною метою “закрутити” сюжет, “блиснути” літературними вишукуваннями або розчулити читачів “несамовитими” деталями.
З цього боку нам доволі важко судити про Леоніда Парфьонова, адже його сюжети були яскраві, навіть, настільки, що кожна робота сприймалася за короткий документальний фільм. Вважаємо, що наявність образного бачення і так би мовити ліричного підходу до матеріалу, визначають і жанр, напрямок роботи журналіста.
Так, Леонід по праву вважається одним із найяскравіших документалістів. (Нагадаю, що в його арсеналі більше 7 телефільмів та 2 циклу програм документального характеру з історії Радянського Союзу). Про визнання Леоніда Парфьонова майстром своєї справи говорить і той факт, що його телевізійний проект “Намедни” вийшов на dvd – дисках, та навіть зараз, коли програма не виходить в ефір більш трьох років, її записи користуються популярністю.
Хочемо далі зазначити, що зараз побутує в українській та російській журналістиці орієнтація на західну модель журналістики, де головною метою журналіста є подання “голих” фактів. Але, на нашу думку, тут треба враховувати образ духовного мислення цілої нації, цілий менталітет, для якого такий підхід не є характерним. Вищезгаданий російський дослідник М. Ким у своїй книзі подає думку з цього приводу І. Руденко, який стверджує, що сьогодні голод не на факти — на точки зору. На яскраве слово. На старі, але забуті жанри. Знов виникає потреба в творчо орієнтованих людях, здатних не тільки оперативно повідомити новину, але і осмислити складні явища дійсності. Відповідно підвищуються і кваліфікаційні вимоги до їх професійних якостей, знань, умінь і навиків – додає вже М. Ким.
У своїй роботі ми вдалися до спроби соціологічного опитування. Звичайно, його не можна назвати повноцінним, адже ми не могли дотриматися всіх правил соціологічних досліджень, але отриманні результати відгуків аудиторії стосовно журналістської діяльності Леоніда Парфьонова, наглядно показали як сприймається його робота, який вплив мають його матеріали, його стиль говорити та подавати сюжети на глядачів.
Повний і всебічний розвиток і розкриття творчого потенціалу журналіста, прояв його індивідуальності, і взагалі особи, можна і треба розглядати як неодмінну умову ефективності всієї системи засобів масової інформації і виконання ними, що відповідають потребам соціального прогресу суспільства завдань – говорить Моїсеєв, додаючи, що велику роль тут грає само суспільство, яке своїми запитами до журналістики може впливати на її рівень.
Так від рівня суспільних очікувань результатів журналістської діяльності залежить професіоналізм всієї журналістики в цілому і – в її складі – кожного журналіста окремо. Отже, можна говорити про загальні і приватні аспекти розвитку творчого потенціалу. Вони нерозривно зв’язані і взаємообумовлені, тому що від суспільних запитів до засобів масової інформації залежать вимоги до окремого журналіста, так і ступінь його ж професіоналізму впливає на ефективність всієї журналістики.
Тож, журналістика – багатоаспектне явище, професія яка вимагає багато сил та специфічних якостей від людини, особливої душевної сили. Адже робота журналіста має значення для величезного пласту населення всієї держави, а інколи і всього світу. Зважаючи на це, можна з упевненістю сказати, що творча особа журналіста не належить йому одному, а є вже суспільною цінністю. І роль журналістики в інформаційному суспільстві все більш зростає, а значить, зростають й вимоги до творчої особистості професіонального журналіста.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
