Постмодернізм як парадигма сучасної культури є загальним напрямом розвитку європейської культури, що сформувався в 70-ті роки ХХ ст.
Постмодернізм виник як інтелектуальна течія, покликана осмислити не економічні, а швидше політичні та культурологічні проблеми. Явище постмодернізму виникає тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не лише на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер.
Постмодерністські настрої позначені розчаруванням в ідеалах і цінностях Відродження та Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Спільним для різних національних варіантів постмодерну можна вважати його ототожнення з назвами “втомленої епохи”, “ентропійної” культури, позначеної есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, еклектичним змішуванням художніх мов.
Авангардистській спрямованості на новизну протистоїть тут прагнення залучити до сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування. Рефлексія щодо модерністської концепції світу як хаосу виливається в досвід ігрового опанування цього хаосу, перетворення його на середовище людини культури. Туга за історією зміщує інтерес з теми “естетика та політика” на проблему “естетика та історія”.
Характерними рисами постмодернізму є:
- Орієнтація постмодерної культури і на “масу”, і на “еліту” суспільства.
- Суттєвий вплив мистецтва на поза-художні сфери людської діяльності (політику, релігію, інформатику тощо).
- Стильовий плюралізм.
- Широке цитування у своїх творах мистецтва попередніх епох.
- Іронізування над художньою традицією минулих культур.
- Використання прийому гри під час створення творів мистецтва.
Найсуттєвішою філософською відмінністю постмодернізму є перехід від класичного антропоцентристського гуманізму до сучасного універсального гуманізму, екологічний вимір якого охоплює все живе – людину, природу, Всесвіт. У поєднанні з відмовою від євроцентризму та етноцентризму, зміщенням інтересу на проблематику, специфічну для країн Сходу, Полінезії та Океанії, частково Африки та Латинської Америки, такий відхід свідчить про плідність анти-ієрархічних ідей культурного релятивізму, що стверджує багатоманітність, самобутність та рівноцінність усіх граней творчого потенціалу людства.
Філософсько-естетичною основою постмодернізму є ідеї деконструкції французьких постструктуралістів та пост-фрейдистів (Дерріда), мови безсвідомого (Лакан), шизоаналізу (Дельоз, Ф. Гаттарі), а також концепція іронізму італійського семіотика У. Еко.
Постмодернізм як теорія набув суттєвого обґрунтування в працях Т. Бодріяра “Система речей” (1969), Т. Ф. Ліотара “Постмодерне значення” (1979) та “Спір” (1984), П. Слотейдийка “Чарівне дерево” (1985).
Термін “постмодернізм” виник у період Першої світової війни. Його вжив Р. Паннвіц у своїй праці “Криза європейської культури” (1917). У 1984 р. в “Антології іспанської та латиноамериканської поезії” Ф. де Оніс використав цей термін для позначення реакції на модернізм. У 1947 р. А. Тойнбі в праці “Вивчення історії” надав йому культурологічного сенсу: пост – символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Кокс у працях початку 70-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, послуговується поняттям “постмодерністська теологія”.
Провідні західні соціологи (Хабермас, Д. Белл) тлумачать постмодернізм як культурний підсумок неоконсерватизму, символ постіндустріального суспільства, симптом глибинних трансформацій соціалізму, що знайшов свій вираз у тотальному конформізмі, ідеях “кінця історії” (Фукуяма), естетичному еклектизмі. У політичній культурі постмодернізм означає розвиток різноманітних форм пост-утопічної думки. У філософії – торжество пост-метафізики, пост-раціоналізму, пост-емпіризму.
В етиці – пост-гуманізм пост-пуританського світу, моральнісну амбівалентність особистості. Представники точних наук тлумачать постмодернізм як стиль постнеокласичного наукового мислення. Психологи вбачають у ньому симптоми панічного стану суспільства, есхатологічної туги індивіда. Мистецтвознавці розглядають постмодернізм як новий художній стиль, який відрізняється від неоавангарду поверненням до реальності, сюжету, гармонії.
Термін “постмодернізм” набув популярності завдяки Ч. Дженксону (“Мова постмодерністської архітектури”, 1977). Дженксон зазначав, що хоча цей термін використовувався в американській літературній критиці 60-70-х років для позначення ультра-модерністських експериментів, сам він надає йому принципово іншого змісту. Постмодернізм означає в Дженксона відхід від екстремізму та нігілізму неоавангарду, часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури.
Специфіка постмодерністської естетики пов’язана з неокласичним тлумаченням класичних традицій. Дистанціюючись від класичної естетики, постмодернізм не вступає з нею в конфлікт, але прагне залучити її до своєї орбіти на новій теоретичній основі. Естетика постмодернізму висунула низку нових положень, а саме: утвердила плюралістичну естетичну парадигму, що спричинює розхитування і внутрішню деформацію категоріальної системи та понятійного апарату естетики.
Постмодерністська естетика принципово анти-систематична, адогматична, позбавлена жорсткості та замкненості концептуальних побудов. Її символ – лабіринт. У теорії деконструкції відкидається класична, гносеологічна парадигма репрезентації повноти сенсу, зміщується акцент на проблему відсутності першо-смислу. Концепція нетотожності тексту, що передбачає його деструкцію та реконструкцію, розібрання та зібрання одночасно, намічає вихід з лінгвоцентризму в тілесність, яка набуває різноманітних естетичних ракурсів – бачення (Дельоз, Гаттарі), лібідозні пульсації (Лакан, Ліотар), спокуса (Бодріяр), відраза (Крістева).
Таке зрушення привело до модифікації основних естетичних категорій. Новий погляд на прекрасне як сплав почуттів концептуального та моральнісного зумовлений його інтелектуалізацією, що спричинена концепцією екологічної та алегоричної краси, орієнтацією на красу асонансів та асиметрії, дисгармонічну цілісність другого порядку як естетичну норму постмодерну, неогедоністичною домінантою, пов’язаною з ідеями текстового задоволення, тілесності, нової фігуративності в мистецтві.
Інтерес до жахливого, потворного виливається в його поступове “приручення” шляхом естетизації, що веде до розмивання його характерних ознак та критеріїв. Піднесене замінюється дивовижним, трагічне – парадоксальним. Центральне місце посідає комічне в його іронічній іпостасі: іронізм стає смислоутворюючим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.
Інша особливість постмодерністської естетики – онтологічне тлумачення мистецтва, що відрізняється від класичного відкритістю, спрямованістю на непізнане, невизначеність. Неокласична онтологія руйнує систему символічних протилежностей, дистанціюється від бінарних опозицій: реальне – уявне, оригінальне – вторинне, природне – штучне, зовнішнє – внутрішнє, поверхове – глибинне, чоловіче – жіноче, індивідуальне – колективне, частина – ціле, Схід – Захід, об’єкт – суб’єкт.
Суб’єкт як центр системи уявлень та джерело творчості розсіюється, а його місце посідають невідомі мовні структури, аналогічні потоки лібідо, машинність бажаного виробництва. Стверджується екуменічно-байдуже розуміння мистецтва як єдиного безкінечного тексту, створеного сукупним творцем. Свідомий еклектизм живить гіпертрофований надлишок художніх засобів та прийомів постмодерного мистецтва, естетичний “фрістайл”.
Література
- Затонський Д. Про модернізм і модерністів. — К., 1972.
- Затонський Д. Художні орієнтири ХХ ст. — К., 1988.
- Дженксон Ч. А. Язык архитектуры постмодернизма. — М., 1985.
- Ивбулис В. Модернизм и постмодернизм. — М., 1988.
- Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.
- Постмодернизм // Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.
- Українська художня культура: Навч. посібник. — К., 1995.
- Шестаков В. Массовая культура. — М., 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
