Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи
Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов’ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип’яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали ріки Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов’ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста і тепліший клімат.
Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов’ян являло собою повільний рух із праслов’янських земель, у процесі якого зберігалися зв’язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов’яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники.
Дослідження видатного вченого доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов’ян сформувалися три підгрупи:
- західнослов’янська, з якої згодом розвинулися такі мови як чеська, польська та словацька;
- південнослов’янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська;
- східнослов’янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.
Про політичну організацію східних слов’ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об’єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з’явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов’яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.
Що стосується заснування Київської Русі, то є інша теорія заснування – норманська, яка стверджує про несамостійний розвиток Київської Русі. Засновники цієї теорії – німецькі вчені Байер та Міллер намагалися довести, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани.
На це вказує те, що у “Повісті временних літ” розповідається про те, як слов’янські племена запросили трьох братів на чолі з Рюриком – варягів за походженням, бути князями: “В лето 6370 [862 г. ] Изъгнаша варяги за море, и не даша имъ дани, и почаша сами в собе володети. И не бе в нихъ правды, и въста родъ на родъ, и быша в них усобице, и воевати почаша сами на ся. И реша сами в собе: поищем собе князя, иже бы володел нами и судилъ по праву. И идоша за море к варягамъ, к руси. Сице бо зваху ся тьи варязи русь, яко се друзии зовутся свеи, урмане, анъгляне, гъте, тако и си. Реша руси чюдь, словене и кривичи и вси: земля наша велика и обильна, а наряда в ней нетъ. Да поидите княжить и володеть нами. И изъбрашася 3 братья с роды своими, пояша по собе всю русь и придоша. Старейший Рюрикъ седе Новгороде, а другий Синеусъ на Беле Озере, а третий Изборсте Труворъ. И от техъ варягъ прозвася Русская земля. По двою же лету Синеусъ умре и братъ его Труворъ. И прия власть Рюрикъ и раздая мужемъ своимъ грады…”.
Згадані в цьому уривку народи, яких літописець відніс до варягів – шведи (свеи), готландцы (готи, мешканці острова Готланд). Англяне – це датські племена англів, що мешкали на півдні півострова Ютландія (пізніше Ангальт), дійсно були серед варяг. Першими керівниками Київської Русі були нормани – князь Рюрик, його брати Синеус та Трувор, князь Олег.
У творах римських істориків стверджується про дикість та нерозвиненість східнослов’янських племен, і слов’яни без допомоги не змогли б створити таку могутню державу, як Київська Русь.
Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов’ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII століття Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов’ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву анти-норманської концепції та поклали початок суперечкам. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політично шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов’янських народів створити незалежну державу.
При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха Києво-Печерського монастиря, який у XI столітті написав “Повість временних літ”, вказувалося на багато внутрішніх суперечностей у його розповіді й на те, що дані археологічних розкопок не підтверджують широкомасштабної присутності варягів у Київській Русі. Виходячи з цього робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов’яни. Значною мірою ці дебати набули лінгвістичного за своєю суттю характеру й торкаються етимології слова “Русь”. Норманісти доводять, що воно походить від слова ruotsi – фінської назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського слова rodr (грести). У анти-норманській концепції слово “Русь” пов’язується з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні.
Інша гіпотеза припускає можливість існування зв’язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів, яка походить від іранського rhos, що значить “світло”. Оскільки всі гіпотези мають серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується самого слова “Русь”, то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні, а згодом – ту політичну єдність, що стала зватися Київською Руссю.
Висновок. Можливо, через брак знань багато вчених (за винятком радянських) поступово були змушені шукати компромісного рішення. Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов’ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східнослов’янську мову та культуру й через свою мало-чисельність навряд чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати навіть провідну участь варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинавські імена.
Варяги відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси східних слов’ян і варягів співпадали. Це, зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.
Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов’яно-скандинавської взаємодії. Американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку полі-етнічним і багатомовним торговельним союзом, що з метою встановити контроль над торговими шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив полі-етнічну єдність під назвою Київська Русь.
Література
- Орест Субтельний. “Україна. Історія” – Київ: “Либідь”, 1993 р.
- Смоль В. А. “Історія України. Нове бачення” – Київ: “Україна”, 1995 р.
- Рыбаков Б. А. “Первые века русской истории” – Москва: 1964 г.
- Кобычев В. П. “В поисках прародины славян” – Москва: “Наука”, 1973 г.
- Смирнов А. Н. “Древние славяне” – Москва, 1990 г.
- Шелов Д. Б. “Славяне. Заря цивилизации” – Москва, 1972 г.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
