Політологія: курс лекцій 2004 (книга)

2004 – Політологія. Курс лекцій

Політологія: курс лекцій

Навчальний посібник / – Тернопіль, 2004.- 236 c.

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-849.html” 1.1.
Політологія в системі суспільних наук  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-850.html” 1.2.
Об’єкт і предмет політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-851.html” 1.3.
Структура та функції політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-852.html” 1.4.
Методологія політології  

Тема 2. Політика як суспільне явище  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-854.html” 2.1.
Сутність та різновиди політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-855.html” 2.2.
Структура і функції політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-856.html” 2.3.
Об’єкт та суб’єкт політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-857.html” 2.4.
Рівні існування політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-858.html” 2.5.
Політика і суспільство  

Тема 3. Політична система: поняття, структура, типологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-860.html” 3.1.
Поняття політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-861.html” 3.2.
Структура політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-862.html” 3.3.
Функції політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-863.html” 3.4.
Типологія політичних систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-864.html” 3.5.
Політична система України  

Тема 4. Економічна та соціальна політика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-866.html” 4.1.
Сутність і цілі економічної політики держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-867.html” 4.2.
Сучасна економічна політика України: проблеми та стратегія розвитку  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-868.html” 4.3.
Сутність і специфіка соціальної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-869.html” 4.4.
Основні напрями і особливості сучасної соціальної політики України  

Тема 5. Політична влада: природа, ресурси, легітимність  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-871.html” 5.1.
Влада як системоутворюючий чинник політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-872.html” 5.2.
Основні концепції політичної влади  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-873.html” 5.3.
Форми та механізм політичної влади  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-874.html” 5.4.
Поняття легітимності та принцип поділу влади  

Тема 6. Держава: поняття, основні ознаки, функції та форми  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-876.html” 6.1.
Поняття “держава” і теорії її походження  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-877.html” 6.2.
Типи, структура і функції держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-878.html” 6.3.
Форми державного правління і державного устрою  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-879.html” 6.4.
Демократична, соціальна, правова держава  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-880.html” 6.5.
Майбутність держави  

Тема 7. Правова держава та громадянське суспільство  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-882.html” 7.1.
Поняття громадянського суспільства, його функції та риси  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-883.html” 7.2.
Особливості формування громадянського суспільства в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-884.html” 7.3.
Теорія правової та соціальної держави  

Тема 8. Політичні партії та партійні системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-886.html” 8.1.
Поняття політичної партії  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-887.html” 8.2.
Класифікація політичних партій  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-888.html” 8.3.
Поняття і типологія партійних систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-889.html” 8.4.
Роль і функції партій у суспільно-політичному житті  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-890.html” 8.5.
Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива утворення
партійної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-891.html” 8.6.
Суть політизованих громадських об’єднань та рухів, їх відмінність від
політичних партій  

Тема 9. Демократія в політичному житті сучасного світу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-893.html” 9.1.
Поняття та роль демократії у політичному процесі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-894.html” 9.2.
Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-895.html” 9.3.
Вибори, як форма прояву демократії. Сутність та види виборчих систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-896.html” 9.4.
Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні  

Тема 10. Політичне життя суспільства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-898.html” 10.1.
Поняття та категорії політичного життя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-899.html” 10.2.
Зміст і структура політичної діяльності  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-900.html” 10.3.
Форми та рівні політичної участі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-901.html” 10.4.
Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів  

Тема 11. Політична еліта і політичне лідерство  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-903.html” 11.1.
Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-904.html” 11.2.
Типологія політичних еліт. Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-905.html” 11.3.
Сутність та теорії політичного лідерства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-906.html” 11.4.
Класифікація та функції політичного лідерства  

Тема 12. Феномен політичної свідомості, культури та ідеології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-908.html” 12.1.
Сутність політичної культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-909.html” 12.2.
Типи та функції політичної культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-910.html” 12.3.
Політична свідомість: зміст, структура, типологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-911.html” 12.4.
Сутність політичної ідеології її структура і функції  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-912.html” 12.5.
Політична культура сучасної України  

Тема 13. Політична конфліктологія та політична стабільність. Політика і
мораль  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-914.html” 13.1.
Сутність і типи політичних конфліктів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-915.html” 13.2.
Теорія політичної стабільності, суспільної інтеграції та організації  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-916.html” 13.3.
Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-917.html” 13.4.
Особливості взаємодії політики і релігії  

Тема 14. Сутність політичного режиму та його типи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-919.html” 14.1.
Поняття й типологія політичних режимів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-920.html” 14.2.
Тоталітарний політичний режим  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-921.html” 14.3.
Авторитарний політичний режим  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-922.html” 14.4.
Демократичний політичний режим  

Тема 15. Світові політико-ідеологічні доктрини  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-924.html” 15.1.
Лібералізм і неолібералізм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-925.html” 15.2.
Консерватизм і неоконсерватизм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-926.html” 15.3.
Соціалізм в історії людства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-927.html” 15.4.
Історія становлення соціал-демократії  

Тема 16. Альтернативні рухи. Фашизм. Анархізм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-929.html” 16.1.
Суть та різновиди сучасних альтернативних рухів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-930.html” 16.2.
Фашизм і неофашизм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-931.html” 16.3.
Анархізм як форма суспільства  

Тема 17. Етнонаціональні відносини й національна політика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-933.html” 17.1.
Поняття етнонаціональної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-934.html” 17.2.
Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-935.html” 17.3.
Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-936.html” 17.4.
Етнонаціональне самовизначення націй  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-937.html” 17.5.
Етнонаціональна політика в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-938.html” 17.6.
Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства
 

Тема 18. Міжнародні відносини та світовий політичний процес  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-940.html” 18.1.
Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-941.html” 18.2.
Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного
процесу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-942.html” 18.3.
Політична глобалістика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-943.html” 18.4.
Україна в сучасному геополітичному просторі  

Тема 19. Сучасна практична політологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-945.html” 19.1.
Поняття політичних технологій  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-946.html” 19.2.
Політичний маркетинг: поняття, функції і види  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-947.html” 19.3.
Поняття політичного менеджменту  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-948.html” 19.4.
Сутність політичного прогнозування  

Тема 20. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-950.html” 20.1.
Політична думка стародавнього Сходу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-951.html” 20.2.
Політична думка стародавнього Заходу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-952.html” 20.3.
Політичні ідеї та вчення періоду Раннього Християнства та Середньовіччя
 

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-953.html” 20.4.
Політична думка Нового часу  

Тема 21. Політичні ідеї Нового та Новітнього часу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-955.html” 21.1.
Політична думка епохи Відродження  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-956.html” 21.2.
Світська політична думка Нового часу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-957.html” 21.3.
Утвердження політології як науки протягом ХХ ст.  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-958.html” 21.4.
Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної
політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-959.html” Тема 22.
Зародження і розвиток політичної думки в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-960.html” 22.1.
Політична думка Київської Русі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-961.html” 22.2.
Українська політична думка від періоду феодальної роздробленості та
козацько-гетьманської доби  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-962.html” 22.3.
Українська політична думка XIX ст.  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-963.html” 22.4
Українська політична думка першої половини XX ст.

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

1.1. Політологія в системі суспільних наук

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його
різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади,
закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних
верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних
настанов, вмінню пов?язувати політичні знання із суспільно-політичною
практикою.

Народження політології зумовлене, насамперед, суспільними потребами в
розробленні технологій управління і методик впливу на суспільну
свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої
політики, в оптимізації управлінських рішень за умов розширення обсягів
діяльності та владних повноважень держави.

Політичне життя є об?єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у
суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення.
Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані
або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є
політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність
нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а
також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища
пов?язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних
наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного
життя. Провідною серед них є політологія, яка являє собою галузь
наукового знання, що вивчає політику, закономірності функціонування і
розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті
виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної
влади в суспільстві.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи, logos —
слово, поняття, вчення) — наука, об?єктом якої є політика і її відносини
з особистістю та суспільством.

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої
давнини. Її розвиток тісно пов?язаний з розвитком філософських знань.
Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як
універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук
оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала
антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних
епох.

Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного
ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні
цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи
розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які
отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та
економічне обґрунтування.

Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з
половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної
філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX
століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а
в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних
досліджень.

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує
сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки,
прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію
світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням
змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні
закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей,
вивчає суспільство як цілісну систему. Створюючи загальну картину світу,
філософія дає поштовх до предметних висновків у сфері науки про
політику, які конкретизуються в політичній філософії.

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії
(вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування
та розвитку в окремих країнах, з?ясування причинних зв?язків політичних
явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє
називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для
розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ,
інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка
досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу,
державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на
політичне життя. Історія сприяє використанню генетичних і
функціонально-генетичних пояснень під час дослідження політичних подій
та явищ, а це важливо для політології.

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває
політична економія, оскільки без неї не можна зрозуміти природи
соціальних суб?єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток
різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і
політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер
політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї. Предметом
аналізу економії є процеси виробництва, розподілу та обміну матеріальних
благ. Ці процеси розглядаються в контексті втручання держави до
економічної сфери суспільства (реалізацією економічної, суспільної,
соціальної політики).

Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути,
організації як засоби діяльності соціальних суб?єктів, а отже,
закономірно, що політологія використовує результати й методи
соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп.
Соціологія постачає науці про політику дані стосовно функціонування
суспільства як цілого, а також груп, які входять до нього, і суспільних
(політичних) відносин між ними. Надзвичайно важливими є методологічні
розробки соціології, що стосуються емпіричних досліджень і насамперед
опитувань громадської думки.

У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній
науці як системі знань про державу і право, про об?єктивні
закономірності їх виникнення і розвитку. Юридична наука розробила
понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава,
демократія, державна влада, право, законність, політичний режим тощо),
оскільки рівень розвитку правових норм регуляції суспільного життя є
водночас і показником якісного стану розвитку суспільства. За правовими
актами минулих епох можна досліджувати характер суспільно-політичних
відносин, соціальних настанов і т. ін.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні компоненти
політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної
свідомості націй, станів, соціальних груп, урядів, окремих особистостей.
Особливого значення набувають ці дослідження під час вивчення
громадської думки, політичної соціалізації, конфліктів, електоральної
поведінки і т. ін.

Політична географія вивчає територіальні аспекти політичного життя
суспільства, що розглядається як сукупність багатьох явищ, процесів,
суспільних інститутів.

Політична антропологія (етнодержавознавство), яка своїм предметом мала
інститути управління та їх практичні функції в етнічних співтовариствах,
зокрема у примітивних суспільствах і таких, що розвиваються. Завдяки
таким дослідженням стає можливим порівнювати різні політичні системи,
виокремлюючи етнічні чинники, які визначають політичну поведінку людей.

Формальні науки не вносять до політології предметного змісту, проте,
такі науки, як теорія систем, кібернетика, статистика, логіка,
методологія дають політології форму, кількісне вимірювання і т. ін. Вони
сприяють цілісному і динамічному розумінню явищ, аналізу умов, а також
процесів втілення ідей і концепцій у практику (праксеологія)

Практично всі суспільні науки подають матеріал для аналізу політичних
подій і явищ, усебічно висвітлюють різноманітні аспекти політичного
життя суспільства, даючи політології свій інструментарій і результати
досліджень. Останнім часом наука про політику перетинається також з
науками природничими (біологією, екологією та ін.), що розширює сферу
застосування як зазначених наук, так і політології.

Незважаючи на те, що науки про суспільство висвітлюють різні аспекти
політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в
науці, яка б критично осмислювала існуючі політичні системи, режими,
механізми реалізації політичної влади, участь соціальних спільнот у
політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму,
коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і
виправдання існуючих порядків, не було необхідності в розвитку
політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на
арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості
сучасного суспільства, становлення молодих незалежних держав. За цих
умов посилюється взаємодія політичних процесів і політичних систем
різних країн, що дає змогу бачити не тільки їх відмінність, а й
схожість.

Політична наука розвивається в тісному зв?язку з іншими соціальними
науками і залишиться творчою галуззю знання лише у тому випадку, якщо
збереже таку відкритість у майбутньому.

І хоча в кожній країні політологія, поряд із іншими суспільними науками,
“прив?язана” до національної специфіки, проте буде штучним
протиставлення світовому вченню про політику виділення окремої науки –
української політології, адже це свідоме відокремлення від світового
політичного процесу.

1.2. Об’єкт і предмет політології

Згідно із вище викладеним розумінням політичної науки, основним об?єктом
дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у
поєднанні з особливостями її функціонування і розвитку та зв?язками з
економічною, соціальною й духовною сферами суспільства.

Отож, об?єктом політології є все те, що відноситься до прояву
політичного:

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні
відносини;

– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози,
технології політичних процесів.

Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі
зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну,
легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку
суспільства, сприймається ним як обов?язкова, хоч і спирається на
примус.

В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер
і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу.

Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як
науку про систему закономірних взаємозв?язків соціальних суб?єктів з
політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й
методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.

Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних
систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як
основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські
політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги
політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і
сутності, змісту та механізму здійснення.

Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми,
політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід
звужує предметне поле політології.

На думку російського політолога В. Мшвенієрадзе, предметом політичної
науки є вивчення об?єктивних закономірностей світового політичного
процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав;
відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в
тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління
соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру
державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з
політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну
культуру, взаємозв?язок політики з економікою, з іншими формами
суспільної свідомості та діяльності.

Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення
предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження
тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного
життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації
політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В.
Бабкін). Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального
відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його
виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в
його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

Загалом сукупність проблем, досліджуваних політологією, можна поділити
на три великих розділи:

1. Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики,
системоорганізуючі ознаки й характеристики політичної системи, політичні
парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

2. Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх
порівняльні характеристики, еволюція світових політико-ідеологічних
доктрин.

3. Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і
політична поведінка.

Предметом політології є певна система знань про політичний об?єкт, а
саме:

·        історико-політичні вчення;

·        закономірності становлення, функціонування, зміна політичної
влади;

·        джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

·        сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву
політичного;

·        конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які
вивчаються політологами;

·        політичні інститути (конституції, центральний уряд,
регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

·        політичні партії, групи об?єднання, участь громадян в політиці,
громадська думка;

·        міжнародні відносини.

Сюди відносять також такі феномени, як: політична культура, ідеологія,
політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації,
рухи, владні відносини, держава, політична система, політична
діяльність, політична поведінка, політичне лідерство, громадська думка й
засоби масової інформації в політичному процесі, конфліктологія,
етнодержавознавство тощо.

1.3. Структура та функції політології

Структура політології як науки охоплює:

1. Загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє
загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання.

2. Теорію політичних систем та їх елементів, механізмів функціонування
політичної влади, що досліджує проблеми утворення й функціонування
держав, партій, суспільно-політичних організацій, політичних режимів
шляхом вивчення конституційних та адміністративних питань, економічних
та соціальних функцій управління, аналізу політичних інститутів,
відносин між суб?єктами політики, політичної культури та комунікації і
т. ін.

3. Теорію соціального управління, що вивчає форми й методи управління
соціально-політичними, соціально-економічними, адміністративно-правовими
та соціально-психологічними процесами, досліджує проблеми участі в
політиці.

4. Теорію політичної ідеології, що досліджує роль і функції ідеології в
системі політичної влади, історію та розвиток політичних теорій,
концепцій, доктрин, особливості їх реалізації та існування в різних
суспільствах.

5. Теорію міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних
відносин, проблеми національної та світової політики, мирного
співіснування держав з різним соціальним устроєм. Її складовими є
геополітика, зовнішня політика, міжнародне право, діяльність міжнародних
і міждержавних організацій.

6. Практичну політологію, яка здійснює прикладні та порівняльні
дослідження в контексті конкретних політичних технологій, специфіку
політичного маркетингу та менеджменту в різних суспільно-історичних
умовах, проблеми прийняття оптимальних управлінських рішень та
ефективності їх реалізації.

Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та
практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку
політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну
систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію
міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова,
структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем,
міжнародні відносини і світова політика, управління соціальними
процесами, політична ідеологія, історія політичних учень.

До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну
психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну
семантику, політичну етнографію та ін.

Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають
суттєві відмінності. Політична наука як самостійна сфера знань виникає
на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати
політичні процеси за допомогою “земних”, а не релігійно-міфологічних
аргументів. Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі,
Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш-Л.Монтеск?є, Дж. Віко та ін. У цей час
спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному – політичне
мистецтво, політичне вчення тощо. Політична наука охоплює всю сукупність
знань з цього предмета.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися в
другій половині XIX ст. Процес остаточного її становлення завершився на
Міжнародному колоквіумі з політичних наук ( Париж, 1948 p.), який був
організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та
рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої
освіти як загальнообов?язкової дисципліни, а також створено Міжнародну
асоціацію політичної науки, метою якої є інтеграція дослідницьких зусиль
вчених різних країн, обмін інформацією та підвищення практичної
ефективності рекомендацій політичної науки. Отже, як навчальна
дисципліна політологія вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного
матеріалу і дає знання про:

·        об?єкт, предмет та функції політології;

·        розвиток світової та вітчизняної політичної думки;

·        динаміку розвитку політичного життя;

·        політичні процеси, події та проблеми;

·        взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності;

·        розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної
культури;

·        об?єкти та суб?єкти політичних процесів;

·        роль людини в політичному житті сучасного світу;

·        теорію влади та владних відносин;

·        політичну систему суспільства; електоральну поведінку;

·        роль і місце демократії в політичному житті суспільства як
способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного
врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб?єктів
політичного процесу;

·        світовий політичний процес.

Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у такі
розділи:

·        Вступ у політологію.

·        Історія політичних вчень.

·        Теоретична і практична політологія.

Поділ політології на теоретичну і практичну(прикладну), який набув
широкого вжитку в науці, є доволі штучним, оскільки власне політична
наука має яскравий практичний характер, що і визначає її провідні
позиції серед суспільних наук.

Краще зрозуміти прикладний характер науки про політику допоможе
з?ясування основних функцій політології у суспільстві:

1. Теоретико-пізнавальна (тлумачення, інтерпритації), яка передбачає
вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку
політичних явищ. Теоретичні знання є найбільш досконалою формою
обґрунтування практичної політичної діяльності.

2. Методологічна (інструментальна, технологічна), яка охоплює способи,
методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної
реалізації надбаних знань.

3. Світоглядна, яка зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм
цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних
суб?єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві,
оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології
дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні
групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на вміння
оцінювати політичні події у зв?язку з конкретними історичними умовами.

4. Описова (дескриптивна), яка досліджує політичну реальність,
зіставляючи її з уже існуючими соціально-політичними стандартами і є
своєрідним відображенням дійсності.

5. Виховна (освітня), реалізуючи яку найважливіші надбання політичної
теорії й практики стають доступними широкому загалу, роблять участь
народних мас у політиці свідомою і ефективною.

6. Прогностична (передбачення) функція. Полягає в передбаченні шляхів
розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це
необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних
процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її
компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У
нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки
соціальних суб?єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних
політичних акцій. Процес прогнозування спирається на пізнання
об?єктивних законів суспільно-політичного розвитку, політичних
інтересів, потреб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідношення
політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан політичної свідомості й
культури, національні традиції. Її результатом є гіпотези – прогнози, що
спираються на з?ясування тенденцій розвитку даного політичного явища та
загальні закономірності соціального процесу.

7. Інтегруюча (ідеологічна, програмова) функція. Виявляється у сфері
політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у
реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності,
соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на
політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної
культури, національної самосвідомості. Вона спрямована на розробку
стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів,
суспільних структур і політичних процесів.

8. Прикладна (управлінська) функція. Передбачає вироблення практичних
рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань,
раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення
ефективності політичних рішень, стану .суспільної думки, ставлення
громадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на
безпосереднє вирішення проблем, пов?язаних з формуванням знань про
принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і
виконання конкретних завдань.

Політика за своєю природою – діяльнісна, тому всі функції політології,
їх якість можна виявити і визначити лише виходячи з характеру політичної
діяльності суб?єктів Політологія сприяє виробленню правильних орієнтирів
у бурхливих політичних потоках, досягненню розумного компромісу між
загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та
особистими інтересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому
реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і
мистецтва.

Отже, політологія як наука і як навчальна дисципліна має загальний
характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку та
виконує ряд важливих функцій.

1.4. Методологія політології

Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи
дослідження, прийоми, підходи. Зарубіжна політологія застосовує
нормативно-онтологічний і емпірико-аналітичний підходи до аналізу
політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не
необхідності». Поряд із цим застосовуються психологічні та інституційні
підходи. Поширений біхевіористський метод, пов?язаний з вивченням
політичної поведінки особи і соціальних груп, перевіркою цих досліджень
досвідом.

Важливим засобом у методологічному арсеналі політології є діалектичний
метод. Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних
дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грец. sinergetikos —
спільний, узгоджено діючий), який передбачає багатоваріантність,
альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

Метод – це спосіб, шлях дослідження або пізнання, підхід, інструмент,
яким користується певна наука для дослідження закономірностей і
категорій, що становлять її предмет. У залежності від конкретної мети,
виділяють різні методи політичних досліджень:

1. Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних
систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв?язку та
розвитку.

2. Соціологічний. Передбачає з?ясування впливу на політичну систему
економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури.

3. Інституціональний. Вивчення інститутів, за допомогою яких
здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об?єднань
громадян тощо.)

4. Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом
використання статистики, насамперед електоральної, спостереження
політичних подій, експерименту, сфокусованого групового інтерв?ю,
аналізу документів, анкетування і т.д.

5. Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об?єкта дослідження і
всебічний аналіз зв?язків між окремими його елементами в межах цілого.
Розглядає політику як цілісну, складно організовану систему, як
саморегульований механізм.

6. Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища
на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для
суспільства, соціальних змін індивідів. Аналіз взаємозв?язків між рівнем
економічного розвитку і політичним устроєм, між ступенем урбанізації
населення та його політичною активністю, між кількістю партій і їх
впливом на виборчу систему.

7. Соціально-психологічний (біхевіористський). Орієнтує на вивчення
поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку
політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної
мети. Орієнтує на вивчення суб?єктивних механізмів, психологічних
мотивацій політичної поведінки. Передбачає застосування в політиці
методів, які використовуються в природничих науках, а також у
соціології.

8. Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного
розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні
рішення.

9. Порівняльний. Передбачає співставлення однотипних політичних явищ,
наприклад політичних систем, партій, електоратів, з метою виявлення їх
загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм
політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.

10. Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними
чинниками, а природою людського роду у виявленні біологічних та інших
чинників поведінки.

11. Нормативно-ціннісний. Орієнтує на розробку ідеалу політичного
устрою, в основі якого – загальне благо, справедливість, повага людської
гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення. Дозволяє
виявити значення для суспільства конкретних політичних процесів, їх ролі
у здійсненні загальних й індивідуальних інтересів людей, осіб.

Окрім вищезгаданих загальнофілософських методів дослідження політичних
об?єктів, політологи у своїх дослідженнях використовують такі
загальнонаукові методи як:

·        аналіз і синтез;

·        індукція і дедукція;

·        моделювання;

·        формалізація;

·        ідеалізація;

·        узагальнення та ін.

У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні
принципи: об?єктивність, історизм і соціальний підхід.

1. Принцип об?єктивності. Орієнтує на вивчення об?єктивних
закономірностей, які визначають процеси політичного розвитку. Кожне
явище розглядають як багатогранне й суперечливе. Об?єктивність наукових
висновків базується на доказовості наукових фактів.

2. Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і політичних явищ у
конкретно-історичних обставинах, у взаємозв?язку та взаємозумовленості,
з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних,
національних груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні
системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію
і тенденції розвитку.

3. Принцип соціального підходу. Застосовується для подолання вульгарного
соціологізму, міфологізації політичної реальності, протиставлення
загальнолюдських, національних і класових ідеалів та цінностей.
Соціальний підхід має особливо важливе значення, коли оцінюють програми,
реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному
розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і
класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній
боротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові інтереси із
загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток
політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового
співтовариства в цілому.

На сучасному етапі політологія пішла шляхом використання синергетики,
об?єднання методологічних підходів, одночасного використання різних
методів дослідження.

5. Закони і категорії політології

Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої
дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті
виявляється через діяльність суб?єктів політики та їх взаємодію. Закони
політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний,
об?єктивний і регулярний зв?язок між ними. Закони політології :

·        Закони структури. Визначають спосіб організації політичних
систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість

·        Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії
між політичними суб?єктами в процесі їх зміни в часі.

·        Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку
взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до
іншого.

Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та
ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної
сфери соціального життя. Зміст об?єкта й предмета політології знаходить
відображення в системі категорій і понять.

Категорії політології:

Політика, політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба,
політична влада, політичний режим, політична демократія, свобода,
політична свідомість, політична ідеологія, політична культура, державний
лад, політичний інститут, держава, політична система, політична
організація, суб?єкт політики, політичні відносини, політична думка,
політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний
конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація та ін.

Крім того, в політології широко використовуються поняття і категорії
суміжних з нею наукових дисциплін.

Отже, в сучасній світовій політичній науці виокремлюють загальні функції
політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце
(підтримка суспільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян,
уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету
й завдання політичної освіти як складової формування політичної
свідомості та культури громадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов.
Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного
характеру, отримання виявів у політичній діяльності егоцентричності,
нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв?язанню цих завдань і
покликана сприяти сучасна політична наука.

Тема 2. Політика як суспільне явище

2.1. Сутність та різновиди політики

Об?єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне.
За демократизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя
основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й
відповідальності.

Походження поняття «політика» здебільшого пов?язують із назвою
однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він
розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла
водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією
суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального
виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності
суспільства. Внаслідок цих об?єктивних процесів виокремилися групи людей
з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в
соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових,
суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження
цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво
суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності
диференційованого суспільства.

Вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою,
політика цікавиться нами”.

Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд –
це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити
власні цілі та інтереси.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється
насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку
цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську
активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей
тощо.

Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна “політика”: з
одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого –
високоморальне й творче, притаманне “справжнім аристократам духу”, як
говорили древні.

Сучасні традиції вживання терміна “політика” започатковані античним
(давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи –
мистецтва державного управління, покликаного об?єднати суспільство
навколо вищої його мети.

Неоднозначність побутових уявлень про політику пов?язана зі складністю й
багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення,
в яких політика постає як:

– одна зі сфер життєдіяльності суспільства;

– сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і
протиборства;

– спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому
началу, більш значущому і обов’язковому;

– рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси
через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти
суспільства;

– чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.

– система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав
між собою і з владою;

– сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються
інтереси різних верств населення;

– прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого
впливу на неї;

– участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її
діяльності;

– наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення;

– прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.

Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її
трьома способами:

1. Політика як діяльність на етичних засадах.

Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота
створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі
індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або
найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою
політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для
реалізації моральної мети.

2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.

Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в
наступному: “мистецтво можливого”, “після нас хоч потоп”, виправдання
збройної боротьби за “життєвий простір” та ін. Проте, таке розуміння
політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до
визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще
за часів античності.

3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.

Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери
діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними
нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують
багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них.
Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її
наступне визначення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства,
взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації
влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб,
вироблення обов?язкових для всього суспільства рішень.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

1. За сферами суспільного життя:

·        економічна;

·        соціальна;

·        культурна;

·        національна;

·        військова тощо.

2. За орієнтацією:

·        внутрішня;

·        зовнішня.

3. За масштабами:

·        міжнародна,

·        світова,

·        локальна,

·        регіональна.

4. За носіями й суб?єктами:

·        політика держави;

·        партії;

·        руху;

·        особи.

5. За терміном дії:

·        короткострокова;

·        середньострокова;

·        довгострокова.

2.2. Структура і функції політики

Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три
головні елементи:

1. Політичний інтерес (внутрішнє, мотиваційне джерело політичної
поведінки).

2. Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий
характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

3. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного
життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

4. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади
як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі
елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок
влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску;
громадські організації та рухи тощо.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні)
такі функції політики:

– задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

– раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло
цивілізованого діалогу громадян і держави;

– примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

– інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх
інтересів інтересам усього суспільства;

– соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних
відносин);

– забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності)
соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

2.3. Об’єкт та суб’єкт політики

В основі різнобічних інтересів соціальних суб?єктів лежать різні
потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують
прагнення реалізувати зазначені потреби використанням політичної влади.
Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади,
конкретні напрями й методи її діяльності, аби остання відбивала інтереси
саме цієї групи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через
політичні партії, суспільні організації та рухи.

Зі сказаного випливає: об?єктом політики насамперед є влада. До неї
прагнуть політичні сили, які відбивають інтереси тих чи інших соціальних
груп суспільства.

Але якщо влада є самоціллю для певних політичних суб?єктів, це може
спричинити серйозний конфлікт, оскільки суспільство не здатне нормально
функціонувати, коли не враховуються інтереси інших політичних суб?єктів.

В окремі періоди історії боротьба за владу може виходити на перший план,
однак після цього обов?язково настає період, коли сфера політики стає
набагато ширшою і охоплює процеси функціонування та розвитку влади,
впливу на економічні, соціальні, духовні процеси, що відбуваються в
суспільстві.

Таким чином, констатуємо, що об?єктом політики в різних сферах
суспільства є відносини соціальних груп із питань, життєво важливих для
зазначених груп і суспільства взагалі, а також відносини між ними та
державними інституціями. У першому випадку йдеться про такі поняття, як
власність, влада, морально-етичні норми, у другому — форми й методи
реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо.

Суб?єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна
група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в
політичних відносинах. (Під творенням політики розуміють постійну й
певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних
і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб?єктів.)

Здатність творити політику характеризують терміном політична
суб?єктність, яка залежить від об?єктивних можливостей діяти (обмежених
структурою політичних сил і рівнем розвитку суб?єкта) і суб?єктивних
можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

Суб?єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками:

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу:

– громадянське суспільство загалом;

– соціальні, етнічні та конфесійні групи;

– окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

– стани (робітничий, селянський тощо);

– політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціальне професійною приналежністю:

– громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

– громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність
як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

– громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну
чи практичну);

– громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що
репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

– етнополітичні об?єднання та рухи (домінуючих етносів чи національних
меншин);

– конфесійно-політичні об?єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

– державні організації та інституції;

– політичні партії;

– громадсько-політичні організації, об?єднання, рухи;

– політичні блоки, фракції, угруповання.

Велика суспільна група стає суб?єктом політики за умов:

1) міцних внутрішніх зв?язків і єдності;

2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а відтак
відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою,
внутрішньої солідарності і т. ін.;

3) організації, тобто координації керівними центрами поведінки та дій
окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих,
професійних та інших категорій.

Марксистська доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери
впливу індивідів і організації як віддзеркалення певного рівня
самосвідомості й організованості великих суспільних груп, їхньої
інтеграції, зв?язків конкретних людей і колективів з великою суспільною
групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами,
верствами, національностями тощо).

В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосереджується на
особистості. Остання вважається реальним суб?єктом політики, а
колективні форми діяльності та впливу розглядаються як сукупність або
сумарний вектор індивідуальних дій.

У формально інституціональних концепціях вирішальна роль відводиться
політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям,
об?єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут
розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а
маси — як об?єкт управління соціальними інститутами.

Отже, на цих підставах можна зробити висновки про нерівносильність
різних суб?єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними
за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави,
народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні
громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб?єктів різного рівня
організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп,
індивідів), різний рівень політичної суб?єктності або впливовості сил,
які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні
суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т.
ін.

2.4. Рівні існування політики

В політології розрізняють три рівні існування політики:

Мегарівень охоплює світовий політичний процес у всіх його взаємозв’язках
і опосередкуваннях, весь геополітичний простір, міждержавні відносини і
міжнародну політичну проблематику. На цьому рівні аналізується
діяльність міжнародних суб’єктів політики та використовуються
загальнофілософські методологічні підходи.

Макрорівень характеризує функціонування політики в
національно-державному та регіональному масштабі. Об’єктом аналізу
стають центральна і місцева влада. На цьому рівні застосовуються
структурно-функціональний, системний, порівняльний, комунікаційний та
інші методи дослідження.

Мікрорівень охоплює окремі організації-партії, профспілки, корпорації
тощо. Це такий рівень аналізу політики, що є максимально наближеним до
місцевого матеріалу, дозволяє проводити конкретні соціологічні
дослідження і процедури: узагальнення статистичних даних, анкетування,
контент-аналіз політичних документів (партійних програм, правових актів
тощо).

2.5. Політика і суспільство

Політика тісно пов?язана з різними сферами суспільного життя:

економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки
західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі
залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на
їхню взаємозалежність і взаємопов?язаність.

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні
сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує
загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових,
корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За
сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів,
зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською
мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом,
компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням
фанатичної жертовності.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного
боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати
знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає
межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл,
забезпечує стабільність політичного режиму.

Взаємозв?язок політики та релігії простежується в діяльності громадських
об?єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або
віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій,
особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна,
відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для
досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на
консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.

Невід?ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна
політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас
населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку
науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика —
система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й
захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному
законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність.
Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових
природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є
фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних
громадянам збитків тощо. Отже, всі сфери суспільного життя не тільки
активно впливають на політику, а є об?єктами свідомого політичного
керівництва й управління.

За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло
потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної
діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних,
соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на
мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних
процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою
сформовано чіткі засади демократичної політики:

·        оптимальне поєднання класового й загальнолюдського,
універсального й національного;

·        гуманістична спрямованість, подолання технократизму,
насильства, злочинності;

·        демократизм і моральність у здійсненні політики;

·        громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі
основні чинники:

– конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й
географічне розташування держави;

– рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних
справ;

– спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та
правової свідомості;

– етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

– відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції,
політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й
соціальної справедливості;

– реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової
громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом,
тісно пов?язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це
стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від
тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Тема 3. Політична система: поняття, структура, типологія

3.1. Поняття політичної системи

Різні політичні явища в суспільстві об?єднанні поняттям “політична
система” суспільства. Призначення політичної системи – це забезпечення
інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична
система є центральною проблемою політології.

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття
“політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена.
Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти
уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи
окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики
американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його
універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість
взаємопов?язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні
інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті, дотичних до
вироблення політичних рішень.

Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т.Парсонсом, має
реалізовувати 4 функції, що служать задоволенню її елементарних потреб:

1. Функція адаптації – установлення зв’язків системи з навколишнім
середовищем, система пристосовується до середовища і обмінюється з ним
ресурсами.

2. Функція ціледосягнення – визначення цілей системи і мобілізація
ресурсів для їх досягнення.

3. Функція інтеграції – підтримання координації взаємовідносин елементів
системи.

4. Функція латентна – зберігання орієнтації суб’єктів системи на її
норми і цінності.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер):

– виробничої,

– соціальної,

– духовної,

– політичної, до якої належать інститути держави і влади.

Усі ці підсистеми наділені властивими лише їм структурою, функціями,
цінностями, нормами, цілями тощо:

– виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства;

– соціальна і духовна сприяють нормальному функціонуванню різних
соціальних інститутів;

– політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної
діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації
інтересів усіх членів суспільства.

Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі
інші функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин
влади, суб?єктів політики, державних та недержавних соціальних
інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції
щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот,
суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у
життєдіяльності суспільства.

Основними ознаками політичної системи є:

– взаємозв?язок групи елементів;

– утворення цими елементами певної цілісності;

– внутрішня взаємодія всіх елементів;

– прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

– здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у
політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча
системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління
(самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні
групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші
об?єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Від інших систем політичну систему відрізняють:

– забезпечення неперервності, зв?язаності, ієрархічної координації
діяльності різних політичних суб?єктів для досягнення визначених цілей;

– віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей,
гармонізація суспільних відносин;

– сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних
цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з?ясування
політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою
держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все
більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її
функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені
рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та
іншими чинниками.

Процес становлення політичних систем обумовлений рядом змінних:

– зміною способу виробництва (зміною форм власності тощо);

– зміною в соціально-класовій структурі суспільства;

– політичною поляризацією суспільства (спочатку переважала економічна
поляризація);

– збільшенням чисельності суб’єктів політики;

– зростанням робітничого руху і створенням буржуазних політичних партій,
рухів тощо;

– загально гуманітарним прогресом, пов’язаним з роллю ЗМІ, преси,
мистецтв тощо;

– зростанням ролі ідеології – світської і релігійної;

– глобалізацією проблем, що стоять перед людством.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть,
починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в
XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу
системного аналізу (“Політична система”, “Системний аналіз політичного
життя”). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до
вироблення загальної теорії, позаяк окремі факти значущі лише в межах
загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування
політичних систем. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови
дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних
рішень.

Американський політолог Г. Алмонд (“Порівняльні політичні системи”,
“Порівняльний політичний аналіз”) розглядав політичну систему як набір
ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Найважливіша функція
політичної системи — вивчення та з?ясування особливостей ситуації.
Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г.
Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

3.2. Структура політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто
внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що
пов?язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в
державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою
функцією влади є створення внутрішніх, зв?язків системи, врегулювання
конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто
можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі,
авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління,
основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять:

1. Політичні відносини.

2. Політична організація суспільства.

3. Засоби масової інформації.

4. Політичні принципи та норми.

5. Політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та
здійснення політичної влади. Це —

– міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

– вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними
організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

– відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією,
інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства,
охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які
здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:

– власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні
рухи);

– політизовані організації (народні рухи, профспілки);

– неполітичні організації (об?єднання за інтересами).

Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є
держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою
гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної
системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його
економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв?язок між різними
рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським
суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких
єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є
досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для
реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у
розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення
державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових
колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові
колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов
вони можуть стати й політичними суб?єктами. Вирішальну роль у
політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи,
які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист
потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних,
творчих та інших добровільних об?єднань має статут із чітко визначеними
завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації(Мас-медіа). Вони є активним і самостійним
елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах
відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це
розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та
поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську
діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики,
пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової
інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного
диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси
певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні
політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань
політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах,
законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні
відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення
правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами
політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної
практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей,
уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових
нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як
сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична
культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища,
до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної
культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння
єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для
підтримки системи влади, політичної системи загалом.

3.3. Функції політичної системи

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну
цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем
(суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього
середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється
через функції політичної системи:

1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп,
спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких
забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення
цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства
щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою
матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і
індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого
фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери
і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що
надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що
висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної
системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного
життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності
суспільства.

7. Артикуляції інтересів – пред?явлення вимог до осіб, які виробляють
політику.

8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і
потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну
інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і
громадянами.

10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку
суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної
рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

3.4. Типологія політичних систем

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична
система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була
започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та
демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель,
запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія —
олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система
почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові
пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур
суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична
системи.

Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу
політичної культури якості політичної системи, запропонована наприкінці
50-х років ХХ ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем:

Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній
культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна
безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо.
Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність
механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.

Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю
політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур (ФРН,
Австрія, Швейцарія), нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих
субкультур. У ньому домінують елементи притаманні англо-саксонській
політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які
прийшли з доіндустріальної епохи.

До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну
культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ
влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.

Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні
комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує
примусовий тип політичної активності.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних
систем:

– військові та громадянські;

– консервативні й ті, що трансформуються;

– закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв?язків із
зовнішнім світом);

– завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх
складових);

– мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

– традиційні й модернізовані;

– демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних
систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль
людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична
система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого
визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

3.5. Політична система України

Політична система тісно пов?язана із середовищем, у якому вона
функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади,
сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші
постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї
суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від
авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної,
соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого
громадянського суспільства.

Україна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення
незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу
розвитку демократичних процесів, політичного та економічного
облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства.
Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої
країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес
відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у
політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого
ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати
державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм.
Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на
оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після
парламентських виборів 1998 та 2002 років не виправдалися. Влада в особі
всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає
своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних
опитувань, проведені в жовтні 1998 p. україно-американським Центром
стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна
влада у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% —
“приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада
належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% —
місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не
захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не
захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність
владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової
системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур,
досвіду поведінки економічних суб?єктів у ринковому середовищі. За
переважання державної власності значно деградувало державне управління
економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до
гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже
половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній
борг її на початок квітня 2001 p. становив 10,33 млрд дол. На його
обслуговування тільки в 1999 p. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання
потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими
помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну
неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур,
відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних
зв?язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і
Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі
світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності,
зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне
незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного
виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність.
Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та
висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у
торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість
багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну
сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція,
наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення
заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за
своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою
має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього
окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що
“оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути
тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не
просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним
підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження
власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної
держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле,
сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в
політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній
державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле
поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні має
належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб?єктом права на
самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ
загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське
суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції
України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і
військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від
авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової
держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення,
формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та
плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка
орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов?язків і повагу до
держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси
особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому
співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі
її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й
інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю населення України, позаяк
вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а
державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної
консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою,
потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни,
білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи.
Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих
принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи
національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня
державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп,
позбутися відчуття меншовартості тощо.

Проте, сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення
нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи
органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської
влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і
противаг.

Якщо узагальнити, то політична система України характеризується як:

– перехідна від неправового до правового типу;

– легітимна для більшості населення;

– перехідна до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але
при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

– миролюбна, неагресивна;

– позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи
забезпечення національних інтересів;

– система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості
добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи
“соціальної держави “;

– світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

– етатизована (одержавлена);

– система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

– система з політичним домінуванням певних соціальних верств
“реформованої традиційної номенклатури “, нової “номенклатури ” та ін.

Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:

– побудова демократичної соціальної правової держави;

– утвердження громадянського суспільства;

– подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних
принципів та норм;

– зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і
особи;

– вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Тема 4. Економічна та соціальна політика

4.1. Сутність і цілі економічної політики держави

Під економічною політикою розуміють взаємопов?язану систему
довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені
державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих
на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері
економіки.

В політичному значенні економічна політика – це діяльність політичних
суб?єктів (держави, політичних партій, рухів тощо) щодо вироблення і
реалізації системи практичних заходів з метою впливу на економічний стан
суспільства.

Сферою економічної політики є взаємодія економіки і політики.

Суб?єктами економічної політики виступають політична влада, різні
політичні структури, недержавні союзи, об?єднання, система лобіювання.

Об?єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі
її ланки.

Структура економічної політики:

1. Структурна політика.

2. Фінансово-кредитна політика.

3. Інвестиційна політика.

4. Соціальна політика.

5. Зовнішньоекономічна політика.

6. Науково-технічна політика.

7. Податкова політика.

8. Бюджетна політика.

Призначення економічної політики держави – сприяти природному
еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною
владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам в
економіці.

Залежно від конкретних обставин, цілі економічної політики можуть і
повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її
проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних
цілей економічної політики в ринковій економічній системі:

– економічне зростання:

– ефективна зайнятість:

– стабільний рівень цін;

– зростання економічної ефективності;

– захист і підтримка принципів економічної свободи;

– соціальна безпека і стабільність.

4.2. Сучасна економічна політика України: проблеми та стратегія розвитку

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні
триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова
економічна система не може бути “чистим” капіталізмом, який переважав
усередині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані
суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності
економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально
справедливого розподілу доходів через структуру соціального
законодавства.

Eкoнoмiчнa політика України на початку XXI ст. має своєю головною метою
перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Риси сучасного економічного становища України:

– величезна заборгованість держави, окремих галузей і підприємств
країнам близького і далекого зарубіжжя;

– відставання сектора економіки, який виробляє товари, від сектора
економіки, який їх споживає;

– паливно-енергетична залежність від Росії;

– занадто сильний контроль економіки з боку українського уряду, що має
ефект придушення того її сектора, що виробляє товар;

– криміналізація стосунків між державним апаратом і бізнесом,
розподілення між кланами найприбутковіших секторів економіки України;

– Україна занадто відірвана від світової економіки.

Основними завданнями української держави в галузі економіки є:

– реформування електроенергетичного сектора;

– надання людям економічної свободи;

– зміцнення інституційних структур національної економіки;

– стабілізація національної валюти;

– створення умов для подолання кризи виробництва і для підвищення його
конкурентоспроможності;

– розвиток аграрного сектора економіки, перетворення землі в товар і
набуття нею реальної вартості;

– утвердження відкритого типу економіки, забезпечення прозорості
економічних процесів;

– входження України у світовий економічний простір;

– захист вітчизняного товаровиробника шляхом створення фінансового,
кредитного та податкового механізмів, які стимулюють виробництво;

– створення української економіки як самодостатньої системи;

– перехід відносин між суб?єктами господарювання з бартерних принципів
на грошовий (товарно-грошовий);

– легалізація “тіньових” капіталів і виробництв, “тіньової” економіки і
відносин;

– інтенсифікація процесів приватизації, особливо в аграрному секторі;

– посилення боротьби з економічною злочинністю, корупцією;

– переведення економіки у ліберальне русло.

Реалізація економічної політики в Україні передбачає використання таких
методів впливу держави на економіку, як:

– регулювання і планування пропорцій;

– державні замовлення;

– цільові програми;

– політика доходів;

– вирівнювання економічних потенціалів і життєвих умов різних регіонів.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення
цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом
поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і
запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні
економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є
держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств,
управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через
відповідні юридичні важелі — програми оподаткування, монетарну політику.
Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до уваги,
що перехід суспільства від тоталітарного устрою до демократичного не
відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих
структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення
цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося
його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція
економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно
підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення
сучасної економіки. У ситуації, коли першочерговим завданням є
розв?язання проблем модернізації економіки і прискорення темпів розвитку
країни, існує спокуса встановити авторитарний режим.

Та застосування авторитарних методів управління матиме лише тимчасовий
успіх. А формування соціальне орієнтованої економіки неможливе без
утвердження демократичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні,
становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі
параметри:

– подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом
відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх
рівнях його соціально-політичної організації;

– побудова справді демократичної, соціальної, правової держави з
ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом,
незалежними судовими органами;

– формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства
вільних людей і їх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів,
профспілок, кооперативів, асоціацій;

– розвиток політичної свідомості та політичної культури суспільства й
особистості як на загальнодержавному, так і на побутовому рівні;

– забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації загалом і
кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості
й самосвідомості, національної культури;

– удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі ,в регулюванні
політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної
свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

– своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього
та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з
ефективними економічними перетвореннями покликані забезпечити політичну
та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.

4.3. Сутність і специфіка соціальної політики

Соціальна політика – це діяльність держави та її інститутів, органів
місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ
усіх форм власності, їх об?єднань і асоціацій, громадських і приватних
фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й
управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспільства,
забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту
населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і
соціальних спільнот.

Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги,
досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й
динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

– забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального
простору життєдіяльності;

– здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних
потреб членів суспільства;

– врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;

– підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.

Найважливіший принцип соціальної політики – управління інтересами та
через інтереси людей.

Рівні соціальної політики:

– загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);

– регіональний (інтереси адміністративної одиниці);

– місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);

– локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від
стихійного лиха).

4.4. Основні напрями і особливості сучасної соціальної політики України

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної
політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації
економічних зв?язків призвело до кризового соціального стану
суспільства. Розпад фінансової системи і гіперінфляція в першій половині
90-х pp. XX ст., відродження “тіньової” економіки породили такі украй
негативні наслідки у соціальній сфері:

• зниження рівня життя значної частини населення;

• значну частку прихованого безробіття;

• різку поляризацію населення за рівнем доходу;

• майже повну ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці
між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

• посилення неформальних суспільне нерегульованих методів вирішення
економічних і соціальних питань, розвиток корупції;

• формування маргінальних груп населення, готових до суспільне
деструктивних дій.

Нерозв?язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які
стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну
участь громадян у всіх сферах суспільного життя.

Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю:

• відміни системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і
підвищення видатків на комунальні послуги;

• раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг;

• зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення
рентабельності системи;

• впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її
найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким
рівнем доходів;

• реформи пенсійного забезпечення;

• переходу від державного фінансування охорони здоров?я до його
здійснення переважно на страхових засадах,

• підвищення межі пенсійного віку;

• відміни вікових пільг;

• обмеження прав на пільги:

• ліквідації прихованого безробіття тощо.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

– визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої
сили;

– поєднання політики економічного зростання з активною і сильною
соціальною політикою;

– підвищення платоспроможного попиту населення;

– посилення мотивації праці;

– зайнятість населення.

Тема 5. Політична влада: природа, ресурси, легітимність

5.1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства.
Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує
скрізь, де наявні будь-які стійкі об?єднання людей, тісно пов?язана з
політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної
політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає
реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона
є невід?ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних
відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в
усі сфери людської діяльності.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи
ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї
точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке,
в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним
регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а
вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать
поняття “влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і
можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати
на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі,
примусу, сили тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив
на діяльність, поведінку людей та їх об?єднань за допомогою волі,
авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та
регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке
постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У
політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада —
джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для
завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною
силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

– По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в
додержавну добу.

– По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад,
влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна
влада — завжди політична.

– По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на
примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона
послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними,
економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на
спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на
видання законів, інших розпоряджень і актів, обов?язкових для всього
населення.

Державна влада функціонує за політико-тeриторіальним принципом. Це
означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює
населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх
підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада —
суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах
державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у
з?ясуванні трьох питань:

·        сутність влади (кому вона служить?);

·        зміст влади (у чиїх руках перебуває?);

·        форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її
здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб?єкт
і об?єкт.

Суб?єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної
політичної діяльності, спрямованої на об?єкт. Існує думка, що поняття
“суб?єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб?єкт влади — це соціальні
групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії
влади — державні та інші політичні організації, органи і установи,
утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп.
Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб?єктів.
Згідно з нею суб?єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб?єктом за республіканського, демократичного правління є
народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого
самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб?єктами влади є
великі групи населення, об?єднані спільністю корінних інтересів і цілей;
неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб?єкти носіїв влади — малі групи, представницькі
колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних,
неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб?єктом політичної влади є
громадянин держави, наділений конституційними правами та обов?язками.
Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки
їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та
безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним)
носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб
організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об?єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які
спрямована дія суб?єктів політики. До розуміння об?єкта влади треба
підходити діалектичне, оскільки певні суб?єкти і об?єкти влади можуть
мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні
групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні
організації є суб?єктами або носіями політичної влади, водночас вони і
стосунки між ними є об?єктами владного впливу. До об?єктів політичної
влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну,
соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

5.2. Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади.
Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і
водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом
влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають
легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що
закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну
силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як
політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових
норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е.
за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала
абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай
бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на
звеличенні закону — основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму,
структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції
влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за
структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин
між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко
визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади.
Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран.
elite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей
неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські
вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння
сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї
найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так
чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи
еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак
історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих
еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету
утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений
від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем
теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення
інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість
постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники
критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього
класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств,
нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб?єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений
інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед
доктрин — біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження
індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до
влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу
тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського
політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до
прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою.
До суб?єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський
підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів,
зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають
владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та
її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її
успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб?єктів, правил
“політичної гри” тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні
інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів,
вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом,
той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною
національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках
державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та
ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу
здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому
американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного
індивіда (чи групи) нав?язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими
засобами, як страх, покарання тощо.

5.3. Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є:

– панування;

– політичне керівництво;

– управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних
груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття
стратегічних і тактичних рішень до об?єктів влади, через організацію,
регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить
про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів:
підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це
завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до
неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб?єкта
правління. До них належать:

· монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)
спадкоємне правління однієї особи (монарха);

· тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького
захоплення влади;

· аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної,
привілейованої групи;

· олігархія — влада небагатьох багатих;

· тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить
привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто —
військовою силою;

· теократія — влада церкви;

· охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві
настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає
деспотичною і діє тиранічне;

· демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і
свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної
верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного
чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в
державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює
науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський
політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

– наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

– волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який
передбачає санкції за непідкорення його волі;

– обов?язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

– соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм
підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує
оперативність і дієвість взаємозв?язку суб?єкта і об?єкта, реалізацію
функцій. Такими функціями є:

1. Інтегративна (полягає в об?єднанні соціально-політичних сил
суспільства);

2. Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання
життєдіяльності суспільства, правотворчість);

3. Мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім
загальнозначущих);

4. Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи,
громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук
нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це
російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість
аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове
повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила,
яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не
від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка
не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.
Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В
кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її
поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад
свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й
політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя.
Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом,
а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які
мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати
природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і
кожного громадянина. 

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально
можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних,
нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов?язана розподільчою справедливістю.
Однак влада має право і зобов?язана відступати від неї тоді, коли цього
вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом
призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства,
конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську
війну.

5.4. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень
про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і
випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання
правомірності застосування влади і здійснення правління державою або
окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не
завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною
підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні
суб?єкти:

– населення;

– уряд;

– зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб?єктів підтримувати певну систему
правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є
класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

– традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право
володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

– харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар,
винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи
інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

– раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність
існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки
влади та її інститутів. У зв?язку з цим можна говорити про кризи
легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади
чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і
функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності
спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції,
нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду
адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням
конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та
практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши
теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу
з кризових ситуацій:

– підтримка постійних контактів з населенням;

– проведення роз?яснювальної роботи щодо своїх цілей;

– посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного
оновлення законодавства;

– врівноваженість гілок влади;

– виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які
беруть у ній участь;

– організація контролю з боку організованої громадськості за різними
рівнями державної влади;

– зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

– подолання правового нігілізму населення тощо.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип,
її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського
філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш.
Монтеск?є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.

За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави
мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова
влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї
гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє
продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і
дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується
особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого
індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний
орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд,
міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову
владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавче закріплена в Конституції США
(1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької
республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу
влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився
він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її
“четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо.
Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним,
неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб?єктів,
інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в
умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча)
зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і
підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за
тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські,
напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму
політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає
державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену
свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до
аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст.
англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія
анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи.
Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П.
Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного
інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади
загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм
спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи
деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості,
обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі
можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

– забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

– утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти
підкорятися праву;

– виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні,
соціальні та ін.).

Тема 6. Держава: поняття, основні ознаки, функції та форми

6.1. Поняття “держава” і теорії її походження

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним
елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань
політології є аналіз розвитку сутнісних рис, соціальної ролі
здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою,
принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми —
політичної організації — є держава.

Термін “держава” трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься на окремій території, об’єднує усіх членів
суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім
понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної влади – сукупність зв’язків між громадянами і
органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх
функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття
має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

· Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що
держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами
у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави
повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір);

· Всезагальність. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають
на її території, в тому числі громадян інших держав;

· Примус. Монопольне право на примусовий вплив щодо населення і
наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія,
поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

· Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим,
порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах,
встановлених законом;

· Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і
функції державних органів визначаються правом. Внутрішня і зовнішня
політика проводиться виключно в правовому полі від імені всього
суспільства;

· Суверенна законотворчість. Право видавати закони і правила,
обов?язкові для всього населення;

· Апарат держави. Наявність публічної влади, здійснюваної особами,
зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у
ньому порядків (державні чиновники), сукупність
управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення
центральних і місцевих органів влади;

· Монопольне право на збирання податків. Для формування
загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;

· Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку
поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Організація влади
здійснюється за певним територіальним принципом: поділ населення за
територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв?язки як необхідну
форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади,
сукупність взаємопов?язаних установ і організацій, які здійснюють
управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і
нації.

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними
принципами її функціонування:

·        верховенство публічної влади;

·        збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди
між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду
і правлячої партії;

·        досягнення єдності держави через відповідний зв?язок із
соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними
партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й
зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з
громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова
література подає різні теорії походження держави:

1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи, що держава є
природним продуктом розвитку людських спільнот.

2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції
християнської культури, за якими державна влада виникла з волі
надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження
держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога,
стверджував він. Держава є необхідність, її мета — “загальне благо”.
Існує “природний закон”, закладений Богом у серця людей. Цей
“божественний закон” вищий від “природного”. Тому церква — вище держави.
Її закони не повинні порушувати правителі. Сучасна католицька церква
підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує
навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу
церкви на усі сфери життя та державу.

3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський філософ Роберт
Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного
об?єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до
держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади).
Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється
від імені всіх і для загального блага.

4. Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII століттях, в
монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного
договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період
розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т.
Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі
погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур. Сутність означеної
теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється
добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за
законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права
громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Заради
цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні
повноваження, добровільно зобов?язуючись підкорятися їх волі, закону.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є
польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції
соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч.
Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що
виникнення держави є результатом завоювання організованішими і
сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто
держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над
слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості,
органічно притаманної людям.

6. Класова теорія. Її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони
стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний,
об?єктивний процес. Держава започатковується на пізній фазі
общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного
періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були
поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення
продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності,
розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з
управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну
функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному
суспільстві) за допомогою державного апарату (“державної машини”) тримає
в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами
виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному
суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення
одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового,
справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем
комуністичному суспільному самоврядуванню.

6.2. Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам.
Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин,
які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер
існують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо
типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють історично-формаційні
типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний,
соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного
історичного типу до іншого (до речі, історично-формаційний поділ держав
не заперечує більшість вчених світу).

Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу
як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес
нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не
досягнувши індустріального рівня.

Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами,
відповідно до якої прийнято виокремлювати: тоталітарний, авторитарний та
демократичний типи держав.

На сучасному етапі утворилася група держав, які називають
посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та
Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають
на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до
демократичної, правової.

Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави
соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така
держава, на їх погляд, мала стати організацією політичної влади
трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити
реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу
на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст.,
коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних
трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на
стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують соціалістичний шлях
розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В?єтнам), є наявність у них
авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація,
національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе).
Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема,
обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються
елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах “соціалізму”
різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної
держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в
XIX ст. у “принцип національності”. Швейцарський правник І. Блюнчлі
виклав його сутність так: “Кожна нація покликана створити окрему державу
і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на
скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою,
кожна держава національним організмом”.

Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні,
М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський)
та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом
більшість з них тлумачили національну державу як державу з
однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість
теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на
планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% —
багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3.
Бжезинський зазначив: “Будь-які спроби розплутати складні проблеми за
допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні”.

За іншою концепцією національна держава:

– утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як
правило, становить більшість населення даної країни;

– є результатом здійснення певною нацією її основного
загальносоціального права на політичне самовизначення;

– створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань
нації в усіх сферах життя;

– поєднує піклування про “свою” націю із створенням належних умов для
розвитку інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на
території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу
слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

 У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі
й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій
соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили
три типи держав:

1. Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від
можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу. Її
соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу
допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти
суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така
діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на
перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає
мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 p. припадало 5,1%
національного доходу, в 1974 p. — 5,4%, в 1984 p. — 7,4% ). Тому за
високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в
дещо пом?якшеній формі.

2. Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального
регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для
кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через
соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна
забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному
суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню
загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної
держави.

3. Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику,
створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через
регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення
непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і
до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка
вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її
“соціалістичною” було б не зовсім коректно, позаяк термін “соціалізм”
дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна
основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й
зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1. Органи державної влади, які є представницькими, і як правило,
законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);

2. Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система
міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

3. Президента як главу держави, який в керівництві державою
безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими
органами;

4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство законів у
державі. Розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками
(обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні,
загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні,
цивільні);

5. Контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура (діє в
Росії, Україні, Іспанії, а в англосаксонських країнах вона функціонує в
системі судової влади), різноманітні контрольні відомства;

6. Органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи
державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також
надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна,
стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних
органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони
створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади
тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних,
громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї
компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього
суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не
тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою
владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними
інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і
політичних партій.

Функції держави.

Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій
держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

– правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм
(законодавство);

– правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і
застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод
громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

– економічно-господарська — захист економічної основи суспільства,
існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності,
регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне
управління економікою;

– соціальна — регулювання відносин між соціальними та етнічними
спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх
усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп,
ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та
гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції,
забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

– культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти,
забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки,
фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму,
загальнолюдських та національних цінностей;

– екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів,
формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.

Зовнішні функції:

 — оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на
територіальну цілісність та суверенітет держави;

 — дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів
держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної
зовнішньої політики;

 — співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних
відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на
загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

6.3. Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок
утворення її органів та їx взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й
республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої
верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках
однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх)
— головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним
від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними
фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних
державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена
конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі —
уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової
системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право
розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази,
скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо.
Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія,
Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії
поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма
правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства
(пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій
владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через
призначеного прем?єр-міністра. Ця форма правління була характерна для
буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за
Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія
виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті,
виконавча — в уряді на чолі з прем?єр-міністром. Монарх за цієї форми
правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих
державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в
якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан,
Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) —
форма державного правління, за якої вища влада належить виборним
представницьким органам, а глава держави обирається населенням або
представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі
існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно
від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом —
розрізняють три форми республіканського правління:

– президентську,

– парламентську,

– напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї
форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним
голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не
відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою
законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний
розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим
парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі
порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної
відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту
(процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма
правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного
суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та
координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США,
Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент,
але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду
(прем?єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження,
крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти
президента набувають чинності після підписання прем?єр-міністром чи
одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило,
парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить
депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій
розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість
місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або
відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових
виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина,
Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона
поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік.
Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру
прем?єр-міністра, які підлягають обов?язковому затвердженню парламентом.
Формально уряд очолює прем?єр-міністр, однак президент володіє правом
спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського
контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на
основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система
діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної,
національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її
складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні)
держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава —
єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи
національно-територіальні одиниці, які не мають політичної
самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і
управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох
унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних
адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У
них водночас із загальнодержавними законами з окремих питань діють
регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам
держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють
автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням).
Більшість західних розвинутих держав —- унітарні (Франція, Швеція,
Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення —
суб?єкти федерації.

Суб?єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність.
Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні
митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності
конституцій суб?єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і
громадянство (подвійне — для суб?єктів федерації). Проте суб?єкти
федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї
компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб?єкти
федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній
політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації
частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції
центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб?єкти
федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У
світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії,
Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині,
Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині,
Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об?єднання) — союз суверенних
держав, які зберігають незалежність і об?єднані для досягнення певних
спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації
своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані чітко
визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки
за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому,
звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової
і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний
договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації
складаються із внесків її суб?єктів. Це нетривка форма державного
об?єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні
держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним
був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз
(1815—1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах
швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх
федерального устрою.

6.4. Демократична, соціальна, правова держава

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі
характеристики: демократизму, соціального захисту і правової сутності,
які знайшли своє відображення в Конституції України 1996 року.

Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де
державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип
політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу
у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і
свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян
та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство,
розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми
стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є:

— забезпечення ефективності в її функціонуванні;

— наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності;

— встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між
державою і громадянами;

— високий ступінь довір?я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна
держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному
громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в
управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,
можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким
вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична
розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині
XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г.
Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті
(Франція).

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі
цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу
можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка
зв?язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства,
громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим
формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави
виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного
суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія,
соціальна етика.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності
і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об?єднання різних груп
і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і
цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея
солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній
підтримці та обов?язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному
вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці
державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим
принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які
виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати
останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької
психології у громадян та їхніх об?єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює
групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного
суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу
знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький
філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують
справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його
раби”. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена
завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові
мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали
принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так,
німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов?язують створення цієї
теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й
підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер
сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство
закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність
громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед
законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,
службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність,
відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему
взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна
відповідальність держави, об?єднань громадян та індивідів;

– високий рівень громадських структур, можливість громадських об?єднань
і особи брати участь в управлінні суспільством;

– дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх
організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових
держав;

– органічний зв?язок прав і свобод громадян з їх обов?язками,
відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю,
правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну
принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і
мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

6.5. Майбутність держави

Ще грецькі стоїки епохи елінізму IV—II ст. до н. е. (Зенон, Хрісіппа)
стверджували, що оскільки людство єдине, то повинна існувати єдина
всесвітня держава на чолі з мудрим царем — пастирем народів і одне
космополітичне громадянство. І. Кант, обґрунтовуючи в XIX столітті ідею
“вічного миру”, пов?язував її досягнення зі створенням у майбутньому
всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав
республіканського типу. Отже, створення федеративного космополітичного
союзу держав, за Кантом, неминуче. Запорукою цього мають стати торгівля,
освіта, виховання народів. До речі, космополітичне громадянство є
головним постулатом і сучасної ідейно-політичної течії — космополітизму,
яка стверджує примат громадянина світу над громадянином держави.
Означені погляди гіпотетично підводять до думки про можливість єдиної
світової держави.

Нині існують неоднозначні підходи до майбутнього держави. Інститут
світового порядку в Нью-Йорку та інші наукові центри стверджують, що на
зламі століть відбуватиметься відчутне зближення держав-учасниць
міжнародного товариства. Завдяки цьому в системі міжнародних відносин
відбуватимуться радикальні зміни, аж до вироблення в XXI ст. світового
консенсусу, що в перспективі має привести до спільної державності. Такий
прогноз ґрунтується на вірі в нескінченний технічний прогрес, на тлі
якого відбудеться неослабне економічне зростання засобів глобального
взаємопроникнення та солідарного розвитку. Прихильники протилежного
погляду (американські дослідники Дж. Форрестер, П. Ерліх, Р. Гарріман та
ін.) виходять із перспективи тривалого існування на світовій арені
суверенних держав. Держава не може зникнути як результат якогось
відцентрового розвитку. Її роль упродовж XX ст., як свідчить історичний
досвід, не тільки не зменшилась, а навпаки, зросла. А оскільки автори
вважають маловірогідним досягнення безконфліктної, розумної світобудови
в найближчій перспективі, то немає підстав говорити про відмирання
держави.

Проте сучасний історичний розвиток, хоч і суперечливо, підтверджує точку
зору про спільну державу, особливо щодо інтеграційних процесів у світі.
Які будуть наслідки цих процесів, покаже історія. Однак існує велика
ймовірність, що держава не буде існувати вічно, оскільки продуктивні
сили вже переступили державні кордони, простежується тенденція створення
світового господарства. Хоч колишні колоніальні народи переживають
ейфорію національної державності, “стара” Європа йде до об?єднання
політичних і економічних структур. Відомо, що Європейське економічне
співтовариство за маастріхтськими домовленостями перейшло до нового
етапу інтеграції, уклало договір про політичний і валютно-фінансовий
союз. Його перейменовано у Європейський Союз з ознаками не тільки
конфедерації, а й часткової федерації: узгоджена спільна лінія у
зовнішній політиці, обороні, економіці та інших сферах. У середині 1998
p. створено спільний Центральний банк, 1 січня 1999 p. — введено єдину
валюту — евро, ліквідовано митниці тощо.

Про прагнення до єдності народів і держав свідчать численні перспективні
тенденції світового розвитку:

– міжнародна правова діяльність,

– демократизація держав,

– формування об?єднань держав і міжнародних організацій тощо.

Консолідації народів сприяє й нове політичне та економічне мислення
провідних держав світу.

Прибічники концепції відмирання держави стверджують, що цей інститут
стане перехідною формою від держави до недержави. Діяльність державних
органів набуватиме неполітичного характеру. Поступово зникне потреба в
державі як особливому політичному інституті. Утвердиться неполітичне
громадське самоврядування, де регуляторами суспільних відносин будуть
авторитет, управлінська культура, мораль, традиції, ініціатива тощо.
Однак цей процес тривалий і суперечливий. Він відбувається поступово
через зміцнення державності, посилення ролі інститутів громадянського
суспільства, а також розширення та поглиблення відносин між державами і
народами світу.

Тема 7. Правова держава та громадянське суспільство

7.1. Поняття громадянського суспільства, його функції та риси

Ідея громадянського суспільства своїм корінням сягає Давніх Греції та
Риму, знаходить своє теоретичне втілення в працях Аристотеля, Цицерона,
інших мислителів. З часом викристалізувалося розуміння громадянського
суспільства як спільноти рівноправних громадян, яка не залежить від
держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. У політичній сфері
громадянське суспільство забезпечує громадянам вільну участь у державних
і громадських справах. Головним суб?єктом такого суспільства є людина, у
ньому вільно розвивається індивідуальне та колективне життя,
децентралізована державна влада і місцеве самоврядування, демократично
розв?язуються суспільно-політичні проблеми на основі виважених,
консенсусних відносин.

Поняття «громадянське суспільство» по-різному тлумачили в суспільних
науках. Так, Ш.-Л. Монтеск?є, вважаючи, що суспільство не може існувати
без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність
посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії
суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її
агрегатом органів управління, володарювання. Його «апаратна» ідея
пізніше була використана марксизмом.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві існували органи
володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції
володарювання ще не виокремилися в життєдіяльності спільноти, громада
була водночас джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася
ієрархізація (греп. hieros — священний і archia — влада — поділ на вищі
й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або
чину осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого пересічні
общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори
замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин перетворюються на
дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки
частина з яких виноситься на формальне затвердження зборами общини. Так
поступово відмежувалося суспільне управління від громади. Здійснювали
його відокремлені інституції, яким громада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та
приватну сфери (Богові — Богове, кесарю — кесареве). Викристалізовується
уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної
влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності.
Формується й саме громадянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов?язане з
ідеєю «природних прав» людини, яка у XVII ст. була засадничою у
формуванні й поширенні юридичної свідомості, політико-правових
концепцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б.
Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу
володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхню
захищеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і
держави започаткував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і
засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку,
виникло внаслідок формування приватної власності, а держава витворена з
нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди
домовилися заснувати державу саме з метою надійного забезпечення
природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності —
цінностей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними
правами, утворювала, на думку прибічників договірної теорії походження
держави, суспільство у його «природному стані» («status naturalis»). Це
стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але
за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично
не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у
природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан
громадянський («status civilis»). Перехід від природного стану до
громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами
невпорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й
створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в
собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство,
котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує
держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо)
громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а
влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської
свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є
породженням ліберального світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк
вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і
власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених
межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди
повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть
вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на
завойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського
життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст.
(Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск?є) проголошували, що громадянська ідея вища і
значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство і політичну
державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою
через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної
власності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, Ш.
Монтеск?є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспільство має бути об?єктом
впливу держави, яка може діяти цілком самостійно. Політична, державна
мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та
обставин. Класичні погляди на громадянське суспільство підготували
сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем
економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке
спільно з державою утворює розвинені правові відносини; це сукупність
усіх громадян, їх вільних об?єднань та асоціацій, пов?язаних суспільними
відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та
політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але
охороняються та гарантуються нею.

Формування громадянського суспільства пов?язане з утвердженням
буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а
тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства
уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадянське
суспільство є основою стабільного демократичного політичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно
підпорядковане державі, яка регламентує, централізує управління ними.
Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц.
etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави
на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави
найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних
суспільствах сфера громадянського, цивільного зводиться до мінімально
можливих розмірів, але ніколи не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної
правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та
права громадян.

Передумовами громадянського суспільства є:

– ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності;

– множинність незалежних політичних сил і партій;

– недирективно формована громадська думка;

– вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави
суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому
контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство.
Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й
уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання,
добровільні об?єднання, покликані забезпечувати цивілізовані відносини з
іншими суб?єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство
є певним механізмом неформального соціального партнерства, яке
уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як
соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як
плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву
вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій
громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку
органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян,
існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних,
релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою
громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб,
сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв?язків (сімейних,
общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття
інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

– наявність демократичної правової державності;

– відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать
різноманітні асоціації, добровільні об?єднання людей;

– взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично
прийнятих законів;

– самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій
громадян;

– адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична
система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та
процесів у ньому;

– утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх
вираження та здійснення;

– можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від
держави — сфери умовного, формального життя;

– різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної
тощо), ринкова економіка;

– наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її
продуктами між незалежними власниками;

– безпосереднє спілкування людей;

– повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

– доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

– свобода особистості;

– плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

– плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й
різноманітної діяльності людей;

– наявність розвинутої соціальної структури;

– багатоманіття соціальних ініціатив;

– розвинута громадянська політична культура і свідомість;

– регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через
норми моралі;

– контроль суспільства за діяльністю державних органів.

Існування в громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів,
які воно не здатне задовольнити, покликало до життя державу як втілення,
реалізацію всезагального інтересу, як інституцію, обов?язком якої є
гарантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально
функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.

Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумовлені їхніми реальними
потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі
понад усе ставлять формальний бік справи. Будь-яку подію, значущу й
вартісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вважає реальним
фактом тільки після виконання належних формальних процедур,
документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).

Якщо громадянське суспільство відстоює: природні права, економіку,
приватне життя, сфера свободи, волі; то політичне суспільство (держава)
опирається на: встановлені закони, політику, державу, публічне життя,
сферу обов’язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства
не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу.
Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського
суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони є
взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини,
цивілізованого суспільного буття.

Розвинуте громадянське суспільство створює умови для вільної
самореалізації індивідів та їх різних об?єднань і утримує державу від
придушення індивідів і суспільства, роблячи її більш демократичною і
правовою.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається
існуванням системи незалежних від держави самоврядних об?єднань
суверенних індивідів і вільно встановлених зв?язків між ними —
громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму,
толерантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке
суспільство спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку
держави, так і анархізму, домагатися оптимального громадського
врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний
процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для
демократизації суспільства, реформування держави необхідна не тільки
ефективна законотворча, політико-юридична діяльність, а й формування
громадянського суспільства — структурованість спільноти, усвідомлення
людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав,
гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільно-політичної
взаємодії.

7.2. Особливості формування громадянського суспільства в Україні

В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення
громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Вже
сформовані органи влади різного рівня, але вони поки що демонструють
неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є
динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики.

Для громадянського суспільства характерна система представництва
інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які
виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних
груп. На сьогодні політичні партії (а їх зареєстровано понад 120) не
достатньо сприяють належному встановленню каналів зв?язку між державою і
громадянами.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є
реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації
соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність
середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію
численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства
і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85
відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й
існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через
несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і
бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно
декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є:

·  вільні та альтернативні політичні вибори,

·  референдуми;

·  незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації;

·  розвиток місцевого самоврядування;

·  політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси;

·  наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

7.3. Теорія правової та соціальної держави

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна
держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному
громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в
управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,
можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким
вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична
розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині
XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г.
Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті
(Франція).

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі
цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу
можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка
зв?язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства,
громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим
формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави
виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного
суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія,
соціальна етика.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності
і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об?єднання різних груп
і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і
цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея
солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній
підтримці та обов?язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному
вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці
державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим
принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які
виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати
останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької
психології у громадян та їхніх об?єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює
групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного
суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу
знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький
філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують
справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його
раби”. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена
завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові
мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали
принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так,
німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов?язують створення цієї
теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й
підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер
сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство
закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність
громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед
законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,
службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність,
відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему
взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна
відповідальність держави, об?єднань громадян та індивідів;

– високий рівень громадських структур, можливість громадських об?єднань
і особи брати участь в управлінні суспільством;

– дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх
організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових
держав;

– органічний зв?язок прав і свобод громадян з їх обов?язками,
відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю,
правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну
принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і
мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Тема 8. Політичні партії та партійні системи

8.1. Поняття політичної партії

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії
надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних
курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Знання про
партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному
житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Термін “партія” (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини
означає частину великої спільноти. Сучасним політичним партіям
передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли
водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком
рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації
суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади
вже було недостатньо державних політичних структур.

В VI ст. до н. е. в Греції діяли:

– партії великих землевласників – педіеї;

– торгово-реміснича поміркована партія – парамії;

– селянська партія – діакрії.

В Стародавньому Римі у ІІ – І ст. до н.е. протистояли партії оптиматів
(знаті) і популарів (простого народу).

В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між
собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та
гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного
світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели —
тимчасові об?єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей.
Суперництво політичних груп, об?єднаних навколо впливових сімей,
популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою
політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали
буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі
сприяли два основні чинники:

– розширення виборчих прав;

– розвиток робітничого руху.

Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному
розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й
закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині
урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому
змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві
та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Ознаки політичних партій:

– добровільність об’єднання;

– певна тривалість існування в часі;

– наявність організаційної структури;

– прагнення влади;

– пошук народної підтримки.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових,
національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів,
а також цілі, пов?язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи
виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії
вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова
партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті,
орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної
еліти.

Політичні партії утворюються:

– внаслідок об?єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного
спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;

– у надрах масових рухів;

– внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об?єднання двох та
більше партій в одну;

– під виливом міжнародної партійної системи;

– як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню
легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

– внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”;

– на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

– з ініціативи профспілок ( лейбористські партії у Великобританії,
Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси
робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали
колективними членами цих партій і фінансують їх).

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на
установчих з?їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової
громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією.
Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад,
Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття “політична партія” серед політологів немає
одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як
об?єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та
різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна
визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них
найважливіша — добровільність об?єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси
частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається
реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія повинна мати:

– ідеологію;

– політичну платформу;

– організаційну структуру;

– певні методи й засоби діяльності;

– соціальну базу;

– електорат (виборців, які голосують за неї).

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в
державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні,
ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та
судової гілок влади.

Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через
ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли
оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й
тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних
політичних умов.

Структура політичної партії:

– ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери,
активісти);

– рядові члени партії;

– прибічники.

Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу,
способи зв?язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища,
партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією
молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення
партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було
негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до
них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних
політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа
влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв?язок між народом і
представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може
звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати
керівництво і висувати вимоги до нього.

8.2. Класифікація політичних партій

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і
роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і
т.д.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч.
комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч.
революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або
центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не
існує).

4. За формами і методами правління та характером політичної поведінки:
ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні,
фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні,
анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські,
харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями:

– ставлення до державного суверенітету;

– соціально-економічні пріоритети;

– ідейно-політичні засади тощо.

За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють:

– національно-радикальні,

– національно-демократичні,

– загальнодемократичні,

– соціалістичного спрямування,

– національних меншин.

8.3. Поняття і типологія партійних систем

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній
країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх
взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних
систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного
суспільства:

1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не
допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система
існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках –
у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі.
Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії,
Малі, Лівії та ін.);

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів
незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується
лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні
поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція
партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною
системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни
самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки
третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в
парламенті);

5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та
лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні
антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на
участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між
партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві
наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа,
стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне
ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного
підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким
кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній
основі, або на засадах широкої коаліції).

8.4. Роль і функції партій у суспільно-політичному житті

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної
влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є
одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе
функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і
добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза
виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій
у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції
особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід?ємною
частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської
демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через
партії.

Багатопартійність е певною гарантією проти корупції, зловживань владою,
своєрідним способом контролю державних діячів.

Перспективи посттоталітарного розвитку колишніх соціалістичних країн, у
тому числі України, пов?язані зі становленням політичних партій.
Відсутність сильних партій, які легітимне представляють інтереси
основних соціальних груп у відносинах з державою, нібито ставить державу
над суспільством і розв?язує їй руки у виборі політики. Однак це ілюзія,
бо замість політично організованих опонентів, з якими можна вести діалог
і шукати консенсус, владі за таких обставин протистоїть стихійна маса
людей. Слабкість партій неминуче обертається безсиллям держави, яка
позбавляється зворотного зв?язку з масами і втрачає контроль над
політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоювання владних позицій у
суспільстві визначається такими чинниками:

– наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку,
відображають інтереси мас;

– організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур,
здатних реалізовувати намічені цілі;

– рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів,
лідерів, функціонерів);

– достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

– вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній
історичній ситуації;

– вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам
конструктивних лозунгах;

– наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і
культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби
масової інформації.

Суспільно-політична роль партій виявляється в їхніх функціях. У
політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій
політичних партій. Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі
функції партій:

·        підтримка одностайності між членами партії;

·        рекрутування нових прихильників;

·        стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на
численності партії та важливості її мети;

·        інформування виборців про політичні питання, які вирішує
партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників;

·        відбір кандидатів на певну посаду.

У політології фігурують й інші функції партій:

·        організація громадської думки з питань, які торкаються життєвих
інтересів нації;

·        мобілізація виборців навколо партійних кандидатів;

·        виховання громадської думки і дедалі активніше виконання
партіями загальноосвітньої ролі в процесі політичної соціалізації;

·        забезпечення неперервності політичних зв?язків між парламентом
і народом;

·        формування разом з іншими політичними інститутами механізму
державного і громадського управління, забезпечення стабільності влади;

·        створення сприятливих умов для послідовної зміни складу уряду
за дво- і багатопартійної системи.

Особливу роль у життєдіяльності партії відіграє функція політичного
рекрутування (кадрова). Вона передбачає підбір і висунення кадрів як для
партії, так і для інших організацій, які належать до політичної системи,
у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у
виконавчий апарат держави. Авторитет партії в суспільстві залежить від
того, наскільки ефективно вона реалізовує функцію вироблення політики і
здійснення політичного курсу. Обсяг і ефективність реалізації цієї
функції залежить від місця партії в політичній системі.

Отже, до основних функцій партій належать:

1. Соціальна. (З?ясування, формулювання і обґрунтування інтересів
великих суспільних груп).

2. Активізації та об?єднання. (Представлення інтересів великих
суспільних груп на державному рівні).

3. Ідеологічна. (Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних
концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів,
соціально-політичних стратегій тощо).

4. Політична. (Участь у формуванні політичних систем, їх спільних
принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і
формування програм її діяльності).

5. Управлінська. (Участь у здійсненні державної влади).

6. Електоральна. (Організація політичної боротьби, спрямування її в
цивілізоване русло).

7. Виховна. (Інституалізація політичних конфліктів; формування
громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини).

8. Кадрова. (Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів
для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема
профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів).

8.5. Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива
утворення партійної системи

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики
перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу
обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто
демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності
(Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та
молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали
формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).

На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю
діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.
Розпочався він зі створення в березні 1988 p. Української Гельсінської
спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної
української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна
спілка сприяння перебудові. А в січні 1989 p. відбувся перший з?їзд
Українського християнсько-демократичного фронту, через рік — установча
конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, дещо
пізніше — Українського товариства “Меморіал”. Політичне життя
активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 р. у газеті
“Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного
Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий
з?їзд НРУ як політизованого громадського об?єднання, у жовтні заявила
про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

2. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. — до подій 19—24
серпня 1991р.).

Започаткував його установчий з?їзд Союзу трудящих України за перебудову,
що відбувся 24 лютого 1990 p. У квітні того ж року було засновано партію
Державна самостійність України (ДСУ), Український
християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську
християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка —
в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий
з?їзд Об?єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через
місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП)
та Українська народно-демократична партія (УНДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної
асамблеї (УМА), яку заснували партії та об?єднання
національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію
громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про
громадянство УHP 1918 p. і скликання національного конгресу, виступила
за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та
Національної поліції.

Восени 1990 p. політичний спектр України розширили Селянський Союз
України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України.
У грудні 1990 p. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в
тодішній КПУ, створили Партію демократичного відродження України (ПДВУ),
тоді ж відбувся установчий з?їзд Демократичної партії України (ДПУ).

3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до
Верховної Ради України в березні 1994 p.).

Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними
умовами. Після серпневих подій 1991 p. КПРС та її регіональне відділення
в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 p. було проголошено
незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній.
Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991
p. відбувся установчий з?їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні
— установчий з?їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі
Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну
Асамблею (УНА).

У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську
партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ).
Внаслідок об?єднання Української національної та Української
народно-демократичної партії утворилася Українська національна
консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993—1994
pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України
(КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. “Громадяни України мають право
на свободу об?єднання у політичні партії…” – так записано у ст. 36
Конституції України. З формуванням багатопартійності процес творення
нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради
в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001
p. їх уже налічувалося 110, а на початок виборів 2002 р. – 132.

Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна
боротьба, розколи в партіях, об?єднання партій, утворення міжпартійних
блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв?язку з
підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 p.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр
партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні
діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні,
консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним
спрямуванням — ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування.

До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У),
Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих)
(КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ (о), Соціалістична
партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна
соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнське об?єднання
лівих “Справедливість”.

Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне
життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є
прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих,
соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно
ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти
співробітництва України з МВФ і МБРР, НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування.

До них належать Соціал-демократична партія України (об?єднана) (СДПУ(о),
Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська
соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська
партія трудящих (ВПТ).

Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність
до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної
соціальне орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики
держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності,
політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні,
зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток
української нації, її культури, мови, входження України в європейське і
світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру.

Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ),
Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія
України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз
(ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія
регіонів України (ПРУ), Партія “Яблуко”, Партія Зелених України (ПЗУ),
Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія
“Реформи і порядок” (ПРП), Партія праці України, Українська партія
солідарності і соціальної справедливості.

Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за
домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення
ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним
власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів,
вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів
України, свободу особи, входження України в європейські і світові
структури.

Консервативні партії України.

До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух
(УНР), Народний Рух України “За єдність”, Українська консервативна
республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна
партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП).

Їх об?єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій
українського народу, його культури, мови; за дотримання
національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до
складу українського народу, за зміцнення сім?ї, моральних норм. Вони є
прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики
добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії.

До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ),
Українська християнсько-демократична партія (УХДП),
Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія “Християнсько-народний союз”
(ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське
об?єднання християн (BOX).

Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому
житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної
діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками
ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального
захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної
православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як
повноправні суб?єкти суспільного життя, виступають за участь церков у
суспільне значущих акціях.

Партії національного спрямування.

Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських
націоналістів (ОУН), Організація українських націоналістів-державників
(ОУН(д), Всеукраїнське політичне об?єднання “Державна самостійність
України” (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА),
Соціал-національна партія України (СНПУ).

Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах
життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної
свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню
Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації,
утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя;
за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення
соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям
пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української
держави були українці.

Причинами малочисельності партій і їх недостатнього впливу у
загальнонаціональному вимірі є:

– зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок
стрімкого зниження рівня життя;

– відсутність у нашому суспільстві сталих політичних традицій,
функціонування механізмів плюралістичної демократії;

– наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані
незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не
викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх
консолідації.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких
партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх
назвах і програмних документах. Трапляються розходження між
проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними
поточними інтересами її лідерів.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та
ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність
того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого
плюралізму, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях
сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська
багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що
сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в
державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукачи нових рішень
і підтримки нових прихильників. Змінюються їхні організаційні форми,
внутрішньопартійне життя, характер зв?язків з масами, методи діяльності.
Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також
демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі
в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне
плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як
багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як
невід?ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

8.6. Суть політизованих громадських об’єднань та рухів, їх відмінність
від політичних партій

Громадські об?єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського
суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які
функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття. Їх
соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони
допомагають людям у розв?язанні проблем повсякденного життя, відкривають
широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи,
здійснення функцій самоврядування.

Громадські об?єднання є формуваннями громадян на основі їх вільного і
свідомого волевиявлення та спільності інтересів. Їх різновидами є
громадські організації та громадські об?єднання.

Громадські об?єднання — об?єднання, створені з метою реалізації та
захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних
прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й
самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та
громадськими справами.

Право на об?єднання є невід?ємною частиною прав людини і громадянина.
Воно проголошене Загальною декларацією прав людини. Конституції
демократичних держав гарантують свободу створення громадських об?єднань,
діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати
вимогам відкритості й гласності. Повноваження громадських об?єднань не
можуть бути підставою для обмеження конституційних прав і свобод їх
учасників.

У більшості країн світу громадські об?єднання для здійснення своїх цілей
і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

– брати участь у формуванні державної влади й управління;

– реалізовувати законодавчу ініціативу;

– брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

– представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних
і громадських органах.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських
об?єднань. Не підлягають легалізації об?єднання, метою яких є зміна
конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави
діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи
жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та
релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об?єднання
виконують низку функцій. Щоправда, однозначного погляду щодо них ще не
вироблено, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну,
кадрову функції.

Опозиційна функція. Її роль полягає в запобіганні надмірній
централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку
громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об?єднання
вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями,
висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки,
контролю тощо, завдяки чому управління “зверху” доповнюється
самоврядуванням громадськості “знизу”.

Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів,
потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів,
уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх
рішень і угод з державними установами, органами, переговори з ними тощо.
Чільне місце належить безпосередній допомозі членам формування
(матеріальна, моральна тощо), піклуванню про умови праці, побут,
дозвілля громадян. Радикальними методами тиску на адміністративні органи
і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадянської
непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування тощо.

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної,
політичної, управлінської, правової культури, національної
самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому
трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу,
професіоналізму, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль
відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької,
громадської та управлінської діяльності, гласності, матеріальному і
моральному заохоченню тощо.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для
державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при
цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи
відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпеченні
дієвості цієї політики громадськість відіграє особливо важливу роль.

Непартійні громадські об?єднання виконують й інші важливі функції,
зокрема в межах паблік рілейшнз (зв?язків з громадськістю): інтегративну
(єднання, консолідація мас), комунікативну (інформаційне забезпечення,
розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею
певних починань, організацій).

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об?єднання
перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з
бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над
ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

Класифікація громадських об?єднань. Громадські організації класифікують
за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут,
членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські
самодіяльні органи та громадські рухи.

Масові громадські організації – це добровільні, організаційно оформлені
об?єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів
своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і
законності.

До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі,
добровільні товариства, релігійні та інші організації. Ці об?єднання
мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований
державними органами у встановленому порядку.

Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих,
об?єднують понад 300 млн осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок
(70 країн, 200 млн членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн
членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями
виробництва.

Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів
своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції:
обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової
політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та
побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо. У більшості
країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі
лояльної опозиційної сили стосовно держави.

У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються
різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних
(вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні
оцінки, страйки, маніфестації, голодування, мітинги тощо). Нерідко вони
домагаються вагомих позитивних результатів, сприяють набуттю вмінь і
навичок самоврядування.

Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і завданнями є захист
різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція
молодіжних структур на виконання соціальне значущих завдань, виховна
робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру,
співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи.

Нині існує Всесвітня Федерація Демократичної молоді (1945 p., об?єднує
250 молодіжних організацій із 100 країн). Великий авторитет у світі має
Міжнародна спілка студентів (1946 p., 110 студентських спілок). У
більшості країн світу виокремлюються два рівні груп молодіжних
організацій залежно від цілей і залучення молоді до
суспільно-політичного життя.

Об?єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та
політичні проблеми. Це суспільно-політичні клуби, національно-культурні,
історико-культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші
організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи. Їхня
діяльність спрямована на сприяння розвитку національних культур і
охорону історичних пам?яток, збереження природи і боротьбу за
демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали, вирішення повсякденних
гострих життєвих проблем (“громадські ініціативи”), боротьбу із
безробіттям, за вирішення житлової проблеми (скватери) тощо.

Всесвітній молодіжний рух нині переживає відносне подолання ідеологічних
розбіжностей, які спричиняли протистояння і унеможливлювали діалог між
молодіжними організаціями різної політичної орієнтації:
со-ціал-демократичної, ліберальної, консервативної,
християнсько-демократичної, комуністичної тощо. Однак це не означає
злиття, нівелювання поглядів. Наприклад, до Всесвітньої федерації
демократичної молоді належать союзи молоді соціал-демократичної,
революційно-демократичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій.
Серед молодіжних організацій суспільно-політичного характеру США —
Молоді демократи Америки, Комуністичний союз молоді. Американська рада
молоді. Асоціація молодих християн. Асоціація ораторського мистецтва та
ін. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація молодіжних
організацій, їх демократизація, пошуки орієнтирів і форм діяльності.

Об?єднання дозвільного характеру. Здебільшого вони діють у культурній
сфері — образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно,
музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо. Багато їх у
спортивно-оздоровчій сфері. Серед них формування, що культивують
нетрадиційні види спорту, об?єднання фізичного і духовного вдосконалення
(східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо).

Трапляються й об?єднання агресивної, неконструктивної самодіяльності
молоді (фанати, люберці та ін.), епатажної самодіяльності (металісти),
альтернативні або контркультурні течії (хіпі, рокери, авангардисти та
ін.).

Жіночі громадські об?єднання. Вони послідовно борються за рівноправність
жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію,
національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна
Демократична Федерація жінок об?єднує 135 жіночих організацій із 117
країн світу. У кожній державі існують національні організації — спілки
жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

Творчі об?єднання. Це добровільні союзи, що об?єднують людей творчих
професій (Спілка письменників, Спілка художників, Спілка композиторів,
Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у
суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова.
Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації
національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу.
Відчутним є їхній вплив і на поведінку владних інституцій.

Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері науки, техніки,
культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з
народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність
громадян, їхню соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти
їхні інтереси.

Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи
суспільства. І хоча найчастіше церква відокремлена від держави,
релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а
також використовувати нарівні з громадськими об?єднаннями засоби масової
інформації. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні
починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того,
служителі культу мають законне право на участь у політичному житті.
Міжнародні релігійні організації (Християнська мирна конференція,
Всесвітній ісламський конгрес, Азіатська буддійська конференція,
Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у
спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні
питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і
моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього. Однак не завжди їм
вдається мирне вирішення проблем (міжконфесійна ворожнеча).

Кооперативні організації. Їх не можна ототожнювати із
соціально-економічними об?єднаннями, до яких належать кооперативні
спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та
підприємців тощо. Кооперативні об?єднання — особливий тип непартійних
громадських об?єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до
політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До
кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті,
кооперативи для задоволення житлово-побутових потреб, садівничо-городні
товариства та ін. Їм властиві певна деполітизованість, чітка економічна
спрямованість, широкий спектр заходів для досягнення матеріальної мети.
На Заході існують різні підприємницькі союзи, спілки роботодавців тощо,
які виконують як економічні, так і політичні функції. Найважливіша
політична функція — визначення і формування загальних корпоративних
інтересів і пріоритетів бізнесу, їх реалізація з використанням
найрізноманітніших засобів і каналів впливу на державні та інші
структури.

Громадські самодіяльні органи. Їх створюють при державних органах:
комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад;
вуличні, квартальні комітети, різні клуби (партійні, політичні,
виборців, робітників, дитячі), неформальні об?єднання. Вони не мають
офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як
соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені
організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в?язнів
совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети
захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною
Демократичною Федерацією Жінок та ін.

Громадські рухи. Це масові політичні й неполітичні формування громадян,
пов?язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети
на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв
громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні,
екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої
організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій,
неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю
індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є
політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує
учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна
діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою:

продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності —
тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на
основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на
невеликі за кількістю і значущістю угруповання.

В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

– антифашистські — у країнах Європи періоду 30-х—40-х років XX ст.;

– національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в
добу антиколоніальної боротьби;

– нові громадські рухи, утворені наприкінці 70-х — на початку 80-х років
XX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

– рух проти загрози війни, за мир;

– екологічний рух (захист довкілля, природи);

– молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і
соціального становища молоді й жінок);

– альтернативні рухи (рухи громадських ініціатив: вирішення проблем
повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм,
альтернативних муніципальним чи урядовим тощо).

– регіоналізм (рух місцевого населення за збереження своєї культури,
соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей).

Серед громадських рухів особливе місце посідають політичні — особлива
форма діяльності політичних сил, що представляють політичні інтереси й
прагнення різних соціальних спільнот, їх організацій. Вони спрямовують
свої зусилля на усунення чи поліпшення існуючих соціально-політичних та
економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення
або заміну. Прикладом такого руху є Народний фронт. Його вирізняє
змістовність, різноплановість інтересів учасників, в тому числі партій,
інших організацій; інколи керівну роль у них перебирають політичні
партії. Організаційно політичні рухи мають автономні первинні осередки,
вищі органи (з?їзд), а в період між з?їздами — робочі органи. Їхня
діяльність унормована певними програмами, статутами. Історії відомо
багато таких фронтів: у Європі — для боротьби з фашизмом; після війни —
фронти за утвердження комуністичних режимів у країнах Східної і
Центральної Європи; з початком перебудови в колишньому СРСР — фронти,
рухи за створення незалежних, суверенних держав та ін.

Громадські об?єднання класифікують і за іншими критеріями.

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів,
профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об?єднання
культурного та гуманітарного, релігійного напрямів. Політичні мотиви
спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації
(офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а
також неформальні організації (не зареєстровані юридично, створені
спонтанно за ініціативою “знизу”, згідно з усвідомленими спільними
інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої
програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні
(недозволені законом) громадські об?єднання.

Непартійні об?єднання нарівні з політичними партіями різняться за
соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами
і метою суспільних перетворень. Безумовно, у партій цей поділ виражений
чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об?єднань, позаяк
партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що
борються за владу.

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи
називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті
здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї
певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи
тиску — лобі (від англ. lobby — кулуари). Цей термін означає систему
контор і агенцій крупних монополій чи організованих груп при
законодавчих органах США. Вони здійснюють тиск (аж до підкупу) на
законодавців і державних чиновників з метою прийняття ними рішень в
інтересах певних кіл (приміром, законопроектів, одержання урядових
замовлень, субсидій). Подібні групи діють під різними назвами в багатьох
країнах.

Розвиток громадських об?єднань і рухів — це шлях до зростання ролі
громадянського суспільства, що сприяє поступовому соціально-культурному
піднесенню народу та кожної особистості, демократизації, розширенню прав
і свобод людини, зміцненню гарантій її захищеності.

Тема 9. Демократія в політичному житті сучасного світу

9.1. Поняття та роль демократії у політичному процесі

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його
демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб?єкти
політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення
суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію
незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є
найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й
гармонізації суспільства.

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з
центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію
як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка
ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні
забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють
певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується
в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав,
запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну
від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній
формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії
(Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських
відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних
чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За
феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі
представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів
(парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії,
Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий
прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й
перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах.
Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу
комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких
використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була
вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного
соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а
навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії,
обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і
декоративним, хоча пропаганда й нав?язала значній частині населення
ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес
демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і
взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в
перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних
форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і
авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура
населення, і саме в процесі демократизації така культура формується.
Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно
здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити
існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип
політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття
«демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку
певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і
цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики
історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення
політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що
забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними
справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих
політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя
(виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються
на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх
громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого
права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному
суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування
органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення
закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо
найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя
загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити
Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода,
Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися
важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії
1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали
поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час
референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер,
а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне
значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які
ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких
обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч
зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на
рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції
законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань
суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і
громадських питань повноважними представниками населення (виборними або
призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у
процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї
демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори
і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій
вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання
цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи
влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на
всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і
закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи
навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними
сучасній цивілізації проблемами, розв?язання яких часто неможливе
засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних
рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та
представницької демократії.

9.2. Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства

Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка
зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої
демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до
критеріїв демократії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині.
Однак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян
брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських
справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни
позбавлені таких можливостей.

Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі намагання кардинально
обновити суспільне життя були приречені на невдачу, якщо вони не
підкріплювались активним залученням різних категорій громадян до
вироблення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі
умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання Їх
соціальної інертності, суспільство одержує могутній імпульс саморозвитку
шляхом залучення до демократичного процесу головної діючої сили історії
— народу.

Надзвичайно важливе значення при цьому має відродження ідеї
самоуправління, яку в колишньому СРСР впродовж тривалого часу паплюжили
як ворожу й ревізіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас
до управління справами країни», партійно-державне керівництво ігнорувало
досвід західних демократій у розвитку реального самоуправління (США,
Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів вважає, що
демократія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організацію
політичного життя, тільки реалізуючи принцип самоуправління.

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправління мають і певні
відмінності. Відомо, що розвиток демократії не завжди означає
поглиблення самоуправління. Наприклад, можливість обрання
найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою :
процедурою демократизації виборчої системи, може нічого не дати для
розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль
представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність
керівників на виробництві зі збереженням за ними монополії на основні
управлінські функції.

Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути
«правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й
самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом
компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в
разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими. Але головним
при цьому є створення умов для управління всіма справами суспільства не
тільки від імені народу і не тільки в інтересах народу, а й здійснення
цього управління самим народом. Іншими словами, йдеться про перехід до
політичної організації, яка робить управління суспільством і державою
безпосередньою справою самих громадян. Лише за таких умов відбувається
інверсія суб?єктно-об?єктних відносин, тобто з?являеться можливість бути
не тільки об?єктом, а й суб?єктом управління, влади, що і є суттю
самоуправління. Першочергове значення має впровадження самоуправлінських
засад в економіці, яка є вирішальною сферою життя. суспільства. Саме
тому розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною
забезпечити широку та активну участь людей і в інших сферах суспільного
життя. Для цього необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком
самоуправління, а кожний трудівник — реальним власником (індивідуальним
або колективним).

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах.
«Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій
перспективі, заступити державні форми і механізми управління, існуючи
поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи завдяки цьому
демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає
повернення державою суспільству, невластивих їй функцій, оскільки
державна монополія на них зумовила глибоку кризу економічного і
соціального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і
розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним
показником демократизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи
авторитарної держави характерна безправність місцевої влади, то в
демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і
раціональний розподіл компетенцій та повноважень різних рівнів влади.
Внаслідок такого розподілу місцеві органи в демократичних країнах мають
реальні права самоуправління. Центральна влада не втручається у сферу
компетенції місцевої влади, хоча за федеративної моделі державного
устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів
над рішеннями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої влади є такі
важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров?я,
підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність
фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної
культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над
будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними,
національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної
цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає
усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням.
Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий
час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного
поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади,
виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного,
правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої
еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У
демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно
якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає
позицію влади. Іншими словами, демократія – це не просто влада народу, а
влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

– Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати
бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У
демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком
рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли
більшість із різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної
пропаганди, мітингових емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть
згубні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від початку
виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує
сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з
демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й «цілковите
підпорядкування її волі більшості».

– Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без
його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування
множинного характеру громадської думки і позицій різних суб?єктів
політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається
гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим
рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має
узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з
себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко
обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом
політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах
суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є
необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як
свідчить історичний досвід, виникає реальна загроза переродження
демократії в диктатуру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за
реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність,
яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові
можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах
державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

– Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою
французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у
Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа
проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й
правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за
демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність
громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед
законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не
може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і
по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава
під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення
достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують
допомоги.

– Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова
гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас
вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної
політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і
авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова
влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої
еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному
суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них
урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції
в суспільстві.

– Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає
забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів
недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі
права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не
виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути
обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там
упродовж певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за
національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими
ознаками) явно суперечать природі демократії. Вони заборонені в
міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

– Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний
доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади,
господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів
масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю
транслюються радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна
публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних
голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про
діяльність міністерств і відомств. Іншими словами, в демократичному
суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про
діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політичних
організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграють
незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової
інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть
бути притягнені до судової відповідальності за її перекручення,
поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на
звичайних громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але
демократія не допускає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в
засобах масової інформації.

– Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та
ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур
з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але
демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем»
за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів
боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне
зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму
своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно
використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування
часом, модернізуючи їх у разі потреби, рішуче відмовлятися від форм
демократії, які не відповідають конкретно-історичним умовам; створювати
нові демократичні інститути для сприяння розвиткові самоуправлінських
засад у державному і громадському житті.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися
певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж
цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так,
демократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й
цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих
недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний
зв?язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.

Великою загрозою для демократії е вульгарне ототожнення її з
уседозволеністю та безвідповідальністю. Нерозуміння або ігнорування
того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює
реальну небезпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і
влади натовпу (охлократії). Ще Платон застерігав, що найбільша свобода
може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом,
який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель,
називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як свідчить
історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію,
неминуче прямує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опиратися на
законність і владу, яка її забезпечує.

Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і
цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості
уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за
тоталітаризму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпечним. Адже
без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє
забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами,
захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади
рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та
інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо
гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може,
залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих
демократичних норм.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б
розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного
боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням
насильства під час розв?язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього
необхідно також, щоб громадяни, всі суб?єкти політичної діяльності
вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації
забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства.
Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації
означатимуть гальмування суспільного прогресу.

9.3. Вибори, як форма прояву демократії. Сутність та види виборчих
систем

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні
органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого
самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність
населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають
питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування
громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на
міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил,
боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів,
часом діаметрально протилежних.

Відбуваються вони за певними виборчими системами, які є важливими
суспільними інститутами, тісно пов?язаними з політичною культурою і
традиціями країн, відображають історію, характер суспільства, його
потреби.

Виборча система — сукупність правил і прийомів, які забезпечують певний
тип участі суспільства у формуванні державних представницьких,
законодавчих, судових виконавчих органів, втілення волі тієї частини
суспільства, котрої, згідно із законодавством, достатньо для визнання
виборів дійсними.

Виборча система у вузькому розумінні — це механізм розподілу
представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування, механізм
визначення «середньої» волі виборців. Існують такі види виборчих систем:
мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система — такий порядок організації виборів і
визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат
(або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому
окрузі.

Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання
необхідно отримати більше половини голосів (теоретично: 50% + один
голос) і відносної більшості, коли достатньо зібрати більшу кількість
голосів порівняно з іншими кандидатами. Мажоритарна виборча система
відносної більшості працює на великі партії, дає двопартійну систему і
протидіє появі третьої партії або відсторонює її. В цілому мажоритарну
систему нині використовують у 76 країнах світу. Усунути невідповідність
між кількістю поданих за партію голосів і кількістю отриманих нею
депутатських місць значною мірою дає змогу пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — такий порядок організації виборів і
визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між
партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган,
проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Для проведення виборів за пропорційною системою створюються великі за
кількістю виборців округи. Кожна партія подає на вибори списки
кандидатів. Для визначення результатів голосування встановлюється
мінімум голосів, необхідних для отримання одного депутатського мандата.
Розподіл мандатів усередині списку партії здійснюється або відповідно до
порядку, у якому розташовані в списку прізвища кандидатів, або
визначається кількістю голосів, відданих за кандидатів виборцями.
Пропорційна система дає змогу повніше відобразити розстановку політичних
сил у країні, дає можливість невеликим за чисельністю і впливом
політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в
цілому збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі
коаліційних урядів. Щоправда, за цієї системи невід?ємними рисами
політичного життя країни стають труднощі у формуванні парламентських
коаліцій, нестабільність уряду. За пропорційною системою вибори
відбуваються в 48 країнах світу.

Змішана виборча система — такий порядок визначення результатів
голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної
систем.

Ця система здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті
відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів,
реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та
пропорційної систем. За змішаної системи до однопалатного парламенту
найчастіше одну половину обирають за пропорційною системою, іншу — за
мажоритарною; до двопалатного законодавчого органу одну палату,
здебільшого ту, яка складається з представників адміністративних
територій, обирають за мажоритарною системою, другу — за пропорційною.
Виборець, отримавши два бюлетені, одним голосує за особу, іншим — за
партію. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас
істотно не порушує представництва населення та принципів пропорційності.

Виборча система впливає на формування типу партійної системи.
Французький вчений Моріс Дюверже сформулював “три соціологічних закони”
щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на
відносини між ними.

1. Пропорційна виборча система веде до партійної системи з численними
партіями, які мають жорстку внутрішню структуру і не залежать одна від
одної.

2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (абсолютної
більшості) зумовлює появу партійної системи, до якої належать кілька
партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і
компромісів.

3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур (відносної
більшості) неминуче породжує партійну систему, яка характеризується
суперництвом двох партій.

9.4. Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо
щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були
згідні жити згідно з цими принципами – самостійно, без постійної опіки,
всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом
всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися
елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості
суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не
прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя,
проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має
визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі
повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства,
його трансформацією.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні
є:

– розширення економічної свободи;

– радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й
психології людей, які породила тоталітарна система;

– підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

– встановлення ефективного контролю суспільства над політикою
можновладців;

– подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

– політичної активності громадян;

– економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

– співвідношення політичних сил;

– розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії – плюралістична. Це система представницького
правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними
перед ним.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою
сформовано чіткі засади демократичної політики:

– оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й
національного;

– гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства,
злочинності;

– демократизм і моральність у здійсненні політики;

– громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі
основні чинники:

– конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й
географічне розташування держави;

– рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних
справ;

– спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та
правової свідомості;

– етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

– відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції,
політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й
соціальної справедливості;

– реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової
громадськості.

Тема 10. Політичне життя суспільства

10.1. Поняття та категорії політичного життя

Політичне життя суспільства — одна з найширших категорій політології,
яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість
відобразити їх динамізм. У різні епохи й у різних країнах воно має свої
особливості, залежить від рівня цивілізованості суспільства, його
демократизму, співвідношення корінних інтересів соціальних груп, вміння
і прагнення політичного керівництва об?єднати народ для досягнення
спільної мети. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й
значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і
гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової
держави.

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ
політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення
до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених
матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою
сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і
спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних
суб?єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і
створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію
ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та
інтереси соціальних суб?єктів; взаємодію і зміну при владі політичних
сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

10.2. Зміст і структура політичної діяльності

Політичне життя тісно пов?язане з найрізноманітнішими формами політичної
діяльності.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи
організована діяльність соціальних суб?єктів, яка прямо чи
опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей,
що їx вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або
всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. Її
можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні
політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин,
взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот
й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо
завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні
політична діяльність — це методи й засоби виконання владних функцій
певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії
їм.

Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність.

Для теоретичної основними формами є:

– пізнавальна;

– прогностична;

– ціннісно орієнтована.

Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація внутрішньої
та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті
суспільства партій, громадсько-політичних об?єднань, рухів. Основні її
форми:

– ухвалення політичного рішення;

– вибори;

– політична реформа;

– страйк;

– демонстрація;

– дипломатичні, міжурядові переговори;

– офіційний візит тощо.

Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які
виникають внаслідок соціальної диференціації суспільства і вияву
інтересів великих суспільних груп.

Суб?єктами політичних відносин є:

– класи;

– нації;

– соціальні групи;

– індивіди;

– політичні інститути й організації.

Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв?язки
соціальних суб?єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється
політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми,
мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Вони охоплюють зв?язки між різними соціальними групами та індивідами,
політичними інститутами та організаціями щодо завоювання і реалізації
політичної влади, певних суспільних інтересів. Характер відносин
соціальних суб?єктів визначає політичну ситуацію, стратегію, тактику,
зміст політичної діяльності. Політичні відносини встановлюють, у який
спосіб соціальні суб?єкти можуть здійснювати політичну діяльність через
політичні інститути, норми, процедури, визначають методи й засоби
політичної діяльності, регламентують її.

У процесі суспільного розвитку нові потреби та інтереси зумовлюють
необхідність виходу за межі існуючих норм, пошук нових методів і засобів
діяльності, процедур, винесення рішень. Для цього соціальні суб?єкти
повинні усвідомити необхідність політичних перетворень, розвитку нових
методів і засобів діяльності. Потреби та інтереси людей відповідно
спонукають їх дії. Схожість, близькість, збіг інтересів соціальних
суб?єктів забезпечує співпрацю, узгодженість їх дій. Суперечливість
інтересів виявляється в різних формах суперництва, антагонізму,
конфліктів. Засобом залагодження політичних протистоянь і розв?язання
конфліктів є влада, яка використовує механізм узгодження суспільних,
групових і особистих інтересів — ідеологію, фізичний і психологічний
примус, традиції тощо.

Існує певна ієрархія інтересів: загальнолюдські, інтереси суспільства,
народу, класу, групи. Координація, узгодження політичних інтересів, їх
взаємне уточнення та обмеження з урахуванням об?єктивної реальності
досягаються у процесі активної політичної діяльності.

Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів,
політичних інститутів і організацій супроводжується певним типом
політичної поведінки. Така поведінка зумовлена вибором мотивів у
винесенні рішень щодо політичних відносин, добором засобів досягнення
цілей, здатністю сприймати загальний суспільний інтерес, розумінням
співвідношення з ним інтересу приватного, групового, вмінням їх
поєднати. Політична поведінка охоплює як внутрішні реакції — думки,
сприйняття, судження, настанови, переконання, так і конкретні дії, які
можна спостерігати, — участь у виборах, вияв протесту, лобіювання,
проведення зборів, політичних кампаній. Політична поведінка може виявити
себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, виборців,
індивідів, політичних партій, владних структур, політичних лідерів, так
і в будь-якій інституціональній ситуації — сім?ї, бізнесі, церкві тощо,
але обов?язково в межах або через посередництво держави.

Характер її значною мірою залежить від наявних у суспільстві традицій
легітимації (визначення, обґрунтування правомірності, законності певних
рішень і дій). Традиції легітимації трансформуються від визнання
правомірності певних засобів, способів досягнення мети, правоти сили до
усвідомлення необхідності співвідносити свої наміри з інтересами й
позиціями інших учасників політичної взаємодії, базувати рішення й дії
на невід?ємних правах людини. Тому й форми політичної поведінки
соціальних суб?єктів можуть бути різними. Розрізняють відкриту
(політична дія) і закриту (політична бездіяльність) форми політичної
поведінки. За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути
конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи
(спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть
екстремістською. Залежно від мотивації розрізняють соціальне
усвідомлену, ціннісне орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену
політичну поведінку.

10.3. Форми та рівні політичної участі

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого
неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин,
здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби,
уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою
реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем володіння соціальними
суб?єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів,
настановами на погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є:

– підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності
політичних подій, їх значення для життя суспільства;

– прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування;

– кар?єра, задоволення честолюбних намірів.

Політичну пасивність, різке зниження політичної участі людей зумовлюють
нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб
змінити життя на краще.

Розрізняють типи політичної участі:

– індивідуальний;

– колективний;

– добровільний;

– примусовий;

– активний;

– пасивний;

– традиційний;

– новаторський;

– законний;

– нелегальний.

Конкретними формами політичної участі є:

– вибори;

– референдуми;

– участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;

– мітинги;

– демонстрації;

– страйки тощо.

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні
органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого
самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність
населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають
питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування
громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на
міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил,
боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів,
часом діаметрально протилежних.

10.4. Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів

Політичне життя суспільства характеризується багатоманітністю політичних
процесів, які розкривають спрямованість політичної діяльності соціальних
суб?єктів.

Політичний процес — послідовність подій, зумовлених певними обставинами;
сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з
політичною владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог
і побажань.

Політичні обставини — умови політичного функціонування і розвитку
суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо
оволодіння, утримання й використання політичної влади.

У політичному процесі розрізняють суб?єктивний (мотиваційний) аспект —
діяльність індивідів і суспільних груп, і об?єктивний аспект —
глобальний результат цієї діяльності. Суб?єктивний аспект діяльності
людей становлять ідеологія, політична доктрина, політична програма,
система цінностей і норм, що їх люди поділяють, особисті схильності та
емоції, знання ситуації, у якій люди реалізують свої цілі. Наслідком
політичної діяльності може бути зміна відносин: політичної влади,
суспільних, міжкласових, міжгрупових, міжнаціональних та всередині цих
спільнот. Об?єктивний аспект політичної діяльності часто не відповідає
прагненням суб?єктів політичного процесу, бо поряд із сподіваними
результатами можуть бути й несподівані, що ускладнює його прогнозування.

Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали зв?язку,
взаємодії. Це можна простежити на прикладі зіставлення «входу» й
«виходу» в політичній системі. Якщо на «вході» найсуттєвішим з огляду на
функціонування політичної системи є вплив на неї різних політичних сил,
які немовби «завантажують» її, то на «виході» повною мірою виявляє себе
владно-управлінська спрямованість політичної системи, її роль регулятора
в суспільстві.

Оскільки політичний процес є діяльністю, він пов?язаний з певними видами
політичної діяльності, а отже, по-різному виявляє себе за
адміністративно-командної системи, різних форм демократії
(представницької чи прямої), за самоврядування. Найважливіше значення
завжди має ступінь участі в політичному процесі як широких мас, так і
кожного громадянина.

Політичний процес охоплює способи і стиль політичної діяльності, форми і
методи її здійснення в межах політичних інститутів, способи реалізації
наявних політичних норм, а також різноманітні види політичної діяльності
збирання, аналіз і використання інформації, ухвалення і здійснення
рішень, соціальний контроль. У політичному процесі відбувається
реалізація політичних норм, підготовка й проведення дискусій з
політичних проблем, обстоювання політичних позицій з використанням
різних засобів і методів політичної боротьби. Характерна його риса —
тісний зв?язок із політичною владою, а учасники — різноманітні
суспільно-політичні сили, партії, рухи.

Політичні процеси можуть бути близькими між собою, суперечливими і
несумісними. У них виникають і виявляються негативні явища, породжені
невдоволенням людей політичними сподіваннями, що призводить до
розчарувань, політичного охолодження та відчуження, втрати політичної
довіри до влади, роз?єднання і конфліктів. Політичний спад за певних
умов може перерости в застій і кризу в політичному житті суспільства.

Політичні конфлікти і кризи відіграють особливу роль у політичному
житті.

Політичні конфлікт — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів,
дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських організацій,
етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і
політико-економічних організацій (блоків).

Політичні конфлікти можуть бути зовнішньо- і внутрішньополітичними.

Зовнішньополітичні — це міждержавні конфлікти як збройні, так і
незбройні. Збройні конфлікти являють собою спробу протиборствуючих
сторін досягти своєї мети з допомогою військової сили.

Вони небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю.
Міждержавні конфлікти без застосування зброї — це дипломатичне
протиборство, митні, фінансові, торговельні та інші «війни», що
виражають економічні й політичні інтереси держав.

Внутрішньополітичні конфлікти — це конфлікти усередині суспільства,
державної системи, політичної партії або іншої громадсько-політичної
організації.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, зумовлюються різними
інтересами політичних суб?єктів щодо політичної влади, кадрової
політики. Вони виникають із багатьох причин, зокрема:

–  під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства
(структурна перебудова економіки, становлення нових економічних
відносин);

–  за умов соціальної невизначеності, невизначеності у політичному
житті;

–  за погіршення економічної та екологічної ситуації, зниження життєвого
рівня;

–  за воєнних авантюр; порушення соціальної справедливості,
бюрократизму, силових методів;

–  за величезних розмірів корупції в державних органах і в усьому
суспільстві;

–  за неконтрольованих розмірів злочинності.

Ефективне вирішення політичних конфліктів можливе на основі взаємних
поступок через переговори. Це передбачає вироблення кожною зі сторін
позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих
компенсацій за них. На основі вироблених позицій можливі безпосередній
контакт між сторонами конфлікту (їхніми представниками, наділеними
відповідними повноваженнями) або звернення до третьої сторони, яка
здійснює третейські функції. Невирішений конфлікт завжди криє в собі
можливість загострення. Ймовірно, можуть з?являтися й нові обставини для
розв?язання конфлікту, що затягнувся, але тоді рівень можливих поступок
і ціна згоди будуть іншими.

Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює кризу.

Політична криза — фаза політичного процесу, яка характеризується
порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю
ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий
політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій.

Політична криза веде або до нового етапу, нового ступеня суспільного
розвитку, або до катастрофічної ситуації, яка має свою логіку — крах
усього, що прогнило.

Частковими політичними кризами в суспільстві є:

– конституційна,

– парламентська,

– урядова,

– внутріпартійна.

Найтяжчою є політична криза суспільства. Шляхи виходу з неї різні і
залежать від ступеня розвитку демократії в суспільстві, від бажання й
готовності сторін піти на взаємні поступки з урахуванням їхніх меж і
характеру, можливих компенсацій за них. Вихід із політичної кризи
передбачає усвідомлення причин її виникнення, формування уряду, який
користувався б довірою народу, консолідацію мас навколо програми виходу
зі складного становища. За політичної кризи можлива ситуація, яка
вимагає відновлення стабільності в суспільстві, відвернення
екстремістських дій, грубих порушень правопорядку й законності.
Правомірним тоді є впровадження згідно з чинним законодавством
особливого (надзвичайного) стану.

У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних
суспільно-політичних проблем чимраз частіше виявляється прагнення сторін
до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його —
врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату.
Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для
здійснення інтересів власних. У цьому полягає його гуманізм. Консенсусне
рішення є конструктивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть
спрямовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм противником. В
основі консенсусної системи — спрямованість на досягнення позитивного
результату. Коли йдеться про консенсус, про можливості його досягнення,
необхідно брати до уваги стан суспільства. За сприятливого суспільного
стану для досягнення консенсусу не слід відкидати пропозиції іншої
сторони якою б неприйнятною вона не видавалася, а заручитися згодою
того, хто вніс пропозицію на спільний пошук способів вирішення проблеми.

Важливим завданням політичної діяльності е забезпечення стабільності
суспільно-політичного життя.

Політична стабільність — стан динамічної рівноваги політичних сил.

Вона досягається завдяки інтеграції суспільства на засадах спільних для
всіх громадян цінностей і норм, універсалістської правової системи,
розширення прав членів суспільства. Серед способів досягнення політичної
стабільності:

– позитивна інтеграційна ідея суспільного розвитку;

– вирішення соціально-економічних проблем певних соціальних груп
населення або населення певних регіонів;

– розв?язання територіальних і національних конфліктів;

– підписання акта про національне примирення;

– проведення «круглого столу» всіх політичних сил;

– встановлення мораторію на страйки тощо.

Невід?ємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична
опозиція.

Політична опозиція — легальна форма протистояння, протидії певної
соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові.

Вона бореться або за владу, або за вплив на неї, за симпатії виборців.

Опозиція — це й угруповання партій, парламентських фракцій, які
протистоять правлячим політичним силам.

Загалом вона обмежує монополію влади, є необхідною противагою їй,
своєрідним контролем за нею з боку суспільства, здійснюваним із
допомогою критики, гласності. Опозиція стимулює політичну діяльність
влади в інтересах усього суспільства.

Політична опозиція буває конструктивною і деструктивною. Конструктивна
критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує
ефективніші рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнонаціональних
інтересах. Деструктивна перетворює критику влади на мету, на засіб
дискредитації влади, перших осіб держави, правлячої партії,
відмовляється від співробітництва з владою.

У політичному житті сучасного суспільства набув поширення популізм. У
90-х роках XIX ст. і в 20-х роках XX ст. у США він був ідейно-політичною
доктриною та політичною течією, загалом позитивним явищем, оскільки
акцентував на відповідальності держави за добробут народу. Нині практика
популізму здебільшого постає в негативному аспекті.

Популізм — загравання певних попітнів і політичних сил із масами, гра на
їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у вирішенні
соціально-економічних проблем у разі приходу до влади.

Вирішення політичних завдань у суспільстві забезпечується апаратом
державного управління. Звісно, ідеальна (веберівська) модель державного
механізму з «раціональною бюрократією» трапляється нечасто. Але в
принципі державний механізм і державні службовці (бюрократія) посідають
провідне місце й відіграють вирішальну роль у втіленні політичних
рішень. Важливими чинниками утримання бюрократії під контролем і в межах
належного їй місця і ролі є парламентський устрій та розвинена
багатопартійність.

Отже, політичне життя сучасного суспільства є складним, багатогранним і
організованим, у ньому кожний суб?єкт займає своє місце і має можливість
для самовиявлення.

Тема 11. Політична еліта і політичне лідерство

11.1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та
первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини.
Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне
застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cт.
Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика
виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства
засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних
етапів розвитку людської цивілізації.

Починаючи з XII ст., термін “еліта” використовували для позначення
товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для
вирізнення груп “кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна,
вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими
психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере
безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов?язаних з
використанням державної влади або впливом на неї.

У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в
працях Платона, який вважав, що державні функції можуть виконувати
тільки вибрані — ті, хто отримав особливе виховання і має досвід
управління державними справами. Людей, які не володіють належними
знаннями, слід усунути від здійснення управлінських функцій, щоб
уникнути хаосу в державному керівництві. Він вирізняв три своєрідні
соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих
громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких
соціальних межах. Проте Платон вважав можливим перехід (як виняток)
обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої та навпаки.
Спираючись на це положення, американські дослідники теорії еліт К. Прюїт
і А. Стоун називали Платона попередником теорії “циркуляції” еліт. І
небезпідставно: його теорія справила значний вплив на вчених, які
розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., — італійських соціологів В.
Парето і Г. Моску, німецького філософа О. Шпенглера, французького
вченого Ж. Сореля та багатьох інших.

В. Парето визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та
найздібніші в різних сферах діяльності особи, які отримали “найвищий
індекс” у своїй діяльності. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії
Парето. Сукупність осіб, кожна з яких отримала у своїй сфері найвищу
оцінку, Парето й називав елітою. Наприклад, талановитий юрист матиме 10
балів, пересічний — 6, нездатний — 0. Саме так він розглядав принцип
визначення й формування еліти, виводячи необхідність її існування з
нерівності індивідуальних можливостей людини: заможні, талановиті,
обдаровані є елітою суспільства. Для пояснення соціальної динаміки він
сформулював теорію “циркуляції еліт”, згідно з якою еліти виникають із
нижчих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там
розширюють свій вплив, досягають розквіту, aж потім перероджуються і,
зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії.
Якості, необхідні для одержання і утримання влади, змінюються протягом
історичного розвитку згідно з конкретною ситуацією. Парето вирізняв два
головні типи еліти: леви, для яких характерний консерватизм, і лиси —
майстри політичних комбінацій. За стабільної політичної системи
домінують леви, у нестабільній ситуації — лиси.

Г. Моска, як і В. Парето, поділяв суспільство на меншість, яка править,
та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично
найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження
влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а
політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним
механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в
країні.

Дещо під іншим кутом зору розглядав цю проблему М. Вебер, який,
характеризуючи роль особи в суспільному житті, місце та роль еліти в
управлінні державними справами, застосував відоме з християнської
богословської літератури поняття “харизма” — виняткова обдарованість.
Вебер розглядав харизматичного лідера як особу, яка має особливі
здібності, вірить у своє призначення, а його послідовники неодмінно
повинні вірити у свого лідера. Харизматичний авторитет спершу не має у
своєму розпорядженні ніякої організованої сили, його вплив ґрунтується
суто на особистісних характеристиках.

Існує багато підходів до обґрунтування необхідності існування еліт.
Наведемо найпоширеніші з них.

Біологічний підхід. Представники його вмотивовують необхідність поділу
суспільства на еліту і масу, спираючись на твердження, що відмінність
між ними є генетичною: люди, які належать до еліти, володіють ціннішим,
вищим біологічним, а відповідно — фізичним і розумовим потенціалами. На
такі аргументи спирався, зокрема, фашизм.

Психологічний підхід. Згідно з ним еліта і маса наділені особливими,
лише їм властивими психологічними якостями. Серед психологічних
тлумачень еліт поширеною є концепція 3. Фрейда, який вважав, що
диференціація суспільства на еліту і масу виникла з родового авторитету.
Людській масі та окремій людині властива потреба в авторитетові як
втіленню батьківської опіки, що існувала в дитинстві. У дорослої людини
це існує у сфері підсвідомого та виявляється в потребі підкорятися
встановленим владою нормам і правилам. Зовнішні протиріччя — це вияв
внутрішніх. І в кожної людини, за Фрейдом, є два начала — бажання життя
(ерос) та бажання смерті (танатос). В еліти переважає перше, а в маси —
друге. Масу Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому
насилля, що чинить еліта, є благом для маси.

На думку неофрейдистів (Е. Фромм), протиріччя в існуванні еліти й маси
зумовлені садистсько-мазохістськими механізмами. Характерні для
елітарної орієнтації садистські тенденції означають бажання зробити
інших залежними від своєї волі; прагнення використати особу для своїх
цілей; потяг до фізичного, морального насилля. Масі властивий мазохізм,
який, за Фроммом, є одним із захисних механізмів, що допомагають людині
запобігти ізоляції. Вона втікає від свободи, відповідальності за
самостійні рішення і підкоряється встановленим владною елітою принципам.
Звідси висновок: існування еліти і мас психологічно й політичне
необхідне.

Функціонально-технократичний підхід. Його представники пояснюють
існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб
суспільства в управлінні. Цей принцип знайшов відображення в працях Дж.
Бернхема, А. Фріша та ін. Вони вважають, що формування еліти залежить
від функцій, які в певну епоху відіграють у суспільстві головну роль.
Дж. Бернхем у книзі “Менеджерська революція” стверджує, що
капіталістичну систему заступить менеджеризм, тобто еліта керівників —
директори, керівники великих компаній. Згідно з
функціонально-технократичними конкуренціями нині відбувається процес
відчуження управління від власності, нова еліта рекрутується з усіх
категорій та верств населення, розвиток НТР створює умови для
утвердження інтелектуальної еліти. Влада тепер — це доступ до знань та
інформації. Так відбувається перехід влади від еліти власників до еліти
професіоналів, спеціалістів виробництва.

Усі названі концепції сходяться в тому, що управління не може
реалізовуватися всім суспільством, а має, хоча б із технічних причин,
здійснюватися кваліфікованою елітою. Головним знаряддям, з допомогою
якого еліта досягає своєї мети, є держава, у якій основні посади
обіймають представники еліти (правляча еліта).

Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес
функціонування і розвитку суспільних інститутів.

Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з
групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний
тиск.

Правляча еліта складається з трьох взаємопов?язаних елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних
функцій. Її вплив на систему владних відносин визначається
співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних
сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою
політичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічними
психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню
участь у схваленні та здійсненні рішень, пов?язаних із використанням
державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони
мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних
функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури,
духовенства та засобів масової інформації.

Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, які заклали
основи макіавеллістської школи, нині критикують за надмірне
наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і
ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування
активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і
цинічне ставлення до боротьби за владу.

Як альтернатива макіавеллізмові в сучасній політичній науці поширені
ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції
плюралізму еліт, ліберальні концепції.

Ціннісні концепції еліт. Їх об?єднують такі спільні настанови:

– еліта — найцінніший елемент суспільства, наділений високими
здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності;

– панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення;

– формування еліти є наслідком природного добору суспільством
найцінніших своїх представників;

– елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не
суперечить сучасній представницькій демократії.

Теорії демократичного елітизму. Згідно з ними керівна група не лише
наділена певними якостями, а також здатна виконувати функцію захисту
демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної
конкуренції).

Концепції плюралізму еліт:

– Передбачають визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких
обмежений певними сферами діяльності;

– перебування еліт під постійним впливом мас;

– наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість
відносин влади і як наслідок — відсутність стійких позицій панівного
класу;

– умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі
можливості доступу до лідерства.

Ліволіберальні концепції еліт. Базуються на критиці елітарності
суспільства з демократичних позицій, структурно-функціональному підході
до еліти; визнанні глибоких відмінностей між елітою та масою, складності
структури панівної еліти.

11.2. Типологія політичних еліт. Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського

Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона
існує. Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту.

Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи
при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил.
Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері
діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб
підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність,
професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей —
моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка.
Відкрита еліта формується за такими принципами:

– економічна вагомість,

– політичний статус,

– популярність,

– професіоналізм у своїй сфері діяльності,

– підтримання власного авторитету;

– увага до суспільної думки.

Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:

·        члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;

·        головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих
якостей;

·        спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;

·        заперечує спонтанність формування;

·        посадова вимога — точне виконання директив керівництва;

·        ігнорує громадську думку,.

У західній політології еліту поділяють:

– за особистими якостями — на статичну і виконавчу;

– за типом впливу — на професійну і групову;

– залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню;

– за стилем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну.

Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:

·        на основі крові;

·        на основі приватної власності;

·        на основі інтелектуальної продуктивності.

На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального
суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта
продуктивності — для постіндустріального.

Серед українських мислителів, які порушували питання еліт, привертає
увагу концепція “національної аристократії” В. Липинського. Він
обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного
відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія
та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувалася нація, потрібна
активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні
сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця
група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав
“національною аристократією”, як і Аристотель, вважаючи аристократією
групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що
організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями
єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати
матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї
концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне
життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв?язувати
національна аристократія.

11.3. Сутність та теорії політичного лідерства

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером
вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали
свого лідера, вождя, і завжди з?являлися теорії, які відображали чи
рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала
теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички
мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до
доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба
влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід
удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав,
вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше
(1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини,
що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх
сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої
майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та
лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати
особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція
самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід
до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного
сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької
теорії (зокрема в колишньому СРСР).

Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм
суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує
розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна
до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального
розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс,
визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет,
організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного
класу, зокрема пролетаріату.

У політичній науці існує багато інших теорій, концепцій. і трактувань
лідерства.

Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними
рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити
вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей.
Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності
розв?язувати конфлікти; мати “підхід” до людей, до їхніх проблем і
питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень
інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що
забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем,
беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій
у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний
як рушій, що розв?язує актуальну для певного періоду проблему.

Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі
відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього
впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер),
що залежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня його
політичної ваги, а також особистих якостей; двосторонніми, коли на
лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.

Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда.
Згідно з ним в основі лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме
почуття сексуального характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти
певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно
підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її
агресивні настрої.

У політологічному аспекті лідерство визначають:

·        як вплив на інших людей;

·        як управлінський статус, тобто позиція, пов?язана з винесенням
управлінських рішень;

·        як зразок поведінки та організації певної групи осіб і
здатність реалізувати їхні вимоги в державних структурах;

·        як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку.

Політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за
якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави,
керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії,
громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в
цілому.

Політичний і лідер трактується в політології як керівник держави,
партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як
популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально
впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.

Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу
до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи
нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній
арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності — насилля,
маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості.

11.4. Класифікація та функції політичного лідерства

У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії
класифікації лідерства.

Лідерів поділяють:

 — за мірою впливу на суспільство:

·        на реальних (“лідери-герої”);

·        на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на
перебіг подій у суспільстві;

 — за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і
лідер-прагматик);

б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців)
і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);

в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає
гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити
супротивника);

г) за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів визначив польський
політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних
комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та
опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

–– за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:

·        диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети,
спираючись на страх покарання;

·        демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості
та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в
обговоренні питань;

·        автократичний тип лідера, який повинен володіти високими
професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.

–– виокремлюють ще:

·        плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової”
економіки);

·        лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні
бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні
розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;

·        лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства),
повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій
поведінці, ставленні виборців до нього.

Лідер-професіонал повинен вміти визначати пріоритетні цілі, давати
науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати
способи їхнього вирішення.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні
функції:

– об?єднання суспільства навколо загальних цілей;

– схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;

– зв?язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної
відчуженості між двома частинами державного механізму;

– підтримання чи пропагування соціального оптимізму;

– легітимація наявного суспільно-політичного устрою.

Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної
культури й активності мас суспільства.

Тема 12. Феномен політичної свідомості, культури та ідеології

12.1. Сутність політичної культури

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать
до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять
чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі
уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні
зв?язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні
суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична
культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і
лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і
напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної
системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим
вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури,
яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним
цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося
саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була
предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск?є, Токвіля,
Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у
науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом
Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х
роках XX ст.

Існує багато визначень поняття “політична культура”, що зумовлено його
складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г.
Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність
психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об?єктів, як знання,
почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на
суб?єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну
діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу
на об?єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й
поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є
діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів,
позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність
політичної дії та поведінки суб?єктів.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального
чи колективного соціального суб?єкта та соціальних інститутів,
суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної
свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб?єкта
є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної
діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної
культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб?єктів неоднаковий за
обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом
відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і
політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині
означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка
фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й
поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній
культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси,
переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.
Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень
політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури
окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й
поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та
обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини,
її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства
загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури —
моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури
суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і
політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь
цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття “громадянська культура” як різновид
політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає,
що суб?єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед
інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні,
корпоративні цілі. Дії цих суб?єктів спрямовані на дотримання
громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави.
Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю
громадянських прав і обов?язків та пріоритетом прав і свобод людини в
державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості,
політичної діяльності та поведінки соціальних суб?єктів.

12.2. Типи та функції політичної культури

Політична культура має винятково важливий аспект, пов?язаний з
поведінкою та діяльністю політичного суб?єкта, які визначають передусім
стиль участі суб?єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і
засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм,
моральність тощо. Відомо, що не всі суб?єкти політики володіють належним
стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної
культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно
оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Чим людина
активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична
культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект,
пов?язаний з поведінкою суб?єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце
в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають
елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків
політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі
зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати.
Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб,
гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди
здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

1. Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної
свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь
громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й
компетентності, освіченості.

2. Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на
політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів
влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій,
ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації
та стабілізації життя суспільства.

3. Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що
відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист
прав і свобод людини тощо).

4. Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів
поведінки суб?єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних
подій.

5. Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв?язок
громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом
політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони
демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких
обставин виховний процес здійснюється об?єктивно. Але, попри це,
необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й
політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий
духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси
партійних і непартійних об?єднань, творчий розвиток гуманітарних наук
тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні
ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою,
аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього
гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна.
Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С.
Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою
політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та
інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від
релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до
політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет
уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному
суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на
активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи
негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи:
піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході,
запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку,
докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної
культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і
взаємин підданого та влади на основі традиційних норм (“так було
завжди”); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні
види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична;
другорядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом
політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу,
поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну.
Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями
громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує
радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі
консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання
буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою
лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави,
де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві
може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі
авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму).
Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура
соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова
автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація
політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею
вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та
соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові
види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному
етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний
типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій
одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства,
на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого
розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод
людини. Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття,
множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного,
соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну
змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип
політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний
переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип
політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного
етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно
“чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови —
неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується
поняттям “політична субкультура”.

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури
певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від
культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей,
освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими
чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок,
робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру
вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко
недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й
апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є
найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика
розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє
нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських,
загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити
над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення
в суспільстві.

12.3. Політична свідомість: зміст, структура, типологія

Від розвитку політичної свідомості суб?єкта, правильного чи ілюзорного
відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень
його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності,
політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній
фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного
соціального суб?єкта.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя,
формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних
суб?єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які
відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов?язані блоки елементів політичної свідомості —
мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси,
політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні
настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного,
спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес
супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні
знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної
свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає
правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже
знати, поважати і виконувати правові норми — обов?язок кожного
громадянина правової держави і суб?єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб?єкта
визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної
культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і
людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності
реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об?єктивних
фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних
ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і
незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення
та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує
світогляд суб?єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в
ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним,
позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні
рівні політичної свідомості.

За ознакою суб?єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її
рівні:

– політична свідомість суспільства;

– політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна,
вікова група і т. ін.); п

– політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних
процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної
свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів,
уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей.
Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних
елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і
явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх
сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність,
імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання
кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна
свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну
свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість
групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для
досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому
рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в
основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин.
На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій
політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є
стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені,
ідеологи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної
свідомості.

12.4. Сутність політичної ідеології її структура і функції

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального,
колективного соціального суб?єкта і вирішальною мірою визначає рівень
його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних,
правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та
ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного,
способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів,
інтересів певних соціальних груп та суб?єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким
філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи
ідеології”).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу
стихійно з?явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для
вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти.
Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або
суб?єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі,
лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна
група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і
обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу
чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні
відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм
та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними
спільнотами і становить предмет політичної ідеології.

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В
ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих
спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню
відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною
(державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в
демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово
послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все вільше
формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо
ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше
поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне
суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм
боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації
свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право
сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів,
нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого
змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про
політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури.
Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність,
часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає
тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає
ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того
ж їй бракує об?єктивних методів пізнання, її носії часто оперують
ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі
здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами
суб?єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого
захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено,
однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і
координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними
принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та
інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний
вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи
та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між
об?єднаннями людей.

12.5. Політична культура сучасної України

Політична культура сучасної України має посткомуністичний,
пострадянський, постколоніальний характер.

Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше
офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична
культура українського народу є постколоніальною. Це доводить
зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність
до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше
розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер
сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична
культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України
залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов
суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української
політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне
ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для
людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України
характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і
соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних –
з іншого.

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

– заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних
поглядів;

– низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

– правовий нігілізм;

– нерозвиненість громадянських позицій;

– недостатньо розвинутий індивідуалізм;

– підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських
політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури
східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм,
патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо
відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще
несформований характер. Багато політико-культурних елементів не
відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто
політичній культурі властива неорганічність.

В руслі даного питання варто згадати і про формування політичної
культури сучасної української молоді.

Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко
переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе
творцем власного буття, його найкращі сподівання неодмінно пов’язувалися
з молоддю, прийдешніми поколіннями.

Не є у цьому виключенням і наше сьогодення, коли не можна не рахуватися
з молоддю, з її потенціалом, ідеалами, інтересами, сподіваннями, з її
радикалізмом і нетерпимістю до всього оманливого і хибного, з її
відвертістю та прямотою. В цілому проблеми молоді в українському
суспільстві мають три тісно пов’язані аспекти:

– що суспільство може дати молоді? Йдеться не лише про певні пільги, а й
про умови розвитку, становлення, соціалізації, формування активної
життєвої позиції молоді;

– що сама молодь може і повинна дати суспільству? Йдеться про активну
діяльність молоді в усіх сферах державотворення;

– як найповніше, найефективніше використати молодіжний потенціал? Тут
все залежить від дій конкретних суб’єктів молодіжної політики: держави,
політичних партій, об?єднань тощо.

Радикальні політичні та соціальні зміни, структурна перебудова економіки
України супроводжуються процесом формування сучасного громадянина. З
огляду на вік, фізичні потенції і кондиції, духовні сили, нереалізовані
можливості тощо – молодь є найперспективнішою частиною суспільства.
Молодіжне середовище – це лабораторія, яка виробляє та апробовує
невідомі раніше цінності, відносини, моделі поведінки, культурні норми
та зразки. Вступ у життя сучасної української молоді супроводжується
динамічними та неординарними процесами зміни не лише політичної системи
або економічних механізмів господарювання, – вражаючою є зміна системи
духовних, моральних цінностей, ідеалів та орієнтирів.

Молодь України нині знаходиться на етапі зміни ідейних, моральних
орієнтирів. Вона надто складно й досить повільно визначає свої позиції
як у політичній, так і в інших сферах життя і, відтак, у суспільстві
певною мірою порушена природна спадкоємність поколінь загалом. На жаль,
далеко не всі, від кого залежить доля молодих людей в Україні, це
визнають і розуміють.

Саме поняття “політична культура молоді”, як і більш загальне поняття
“політична культура”, сьогодні вживається в досить абстрактних, а
подекуди й суперечливих і не зрозумілих для масової свідомості
значеннях. Політична культура – це особливий різновид культури, спосіб
духовно-практичної діяльності й відносин, що відображають, закріплюють
та реалізують головні національні цінності та інтереси, формують
політичні погляди та цінності, знання та навики участі громадян у
суспільно-політичному житті України. Політична культура – це історично і
соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх
політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством,
націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами –
політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних
здібностей як суб?єктів політичного життя.

Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, не
може бути дієвим, бо демократія ще не відзначається стабільністю,
парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відбивають
істинної думки народу. Політична культура, насамперед, повинна сприяти
усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, а
також вихованню всіх соціальних і етнічних груп у дусі патріотизму,
постійному підвищенню значущості суверенної держави та єдності народу
України. До того ж політична культура дає можливість виявити прагнення
до законності та порядку, до збереження та розвитку специфічних
українських традицій. Сьогодні потрібні практичні дії в напрямі
заохочення участі молоді у державотворчих процесах, потрібна відповідна
молодіжна політика. У процесі виховання суттєве значення має формування
індивідуальної свідомості молодої людини, певних почуттів, стійких
настроїв, ідей, традицій, що відображають її корінні інтереси.

Сучасні молоді люди зростали під впливом перебудови не тільки
суспільства, але й свідомості попереднього покоління, їхніх батьків.
Зараз ідейно-політична зрілість свідомості та культури молоді, а,
насамперед, студентської молоді, перебуває на суперечливому етапі
становлення, відмови від ідеологічних і політичних стереотипів
тоталітарної доби, утвердження нових політико-ціннісних орієнтирів,
переконань і соціально-політичних почуттів, установок на вироблення
політичної компетентності, формування культури толерантності, політичної
коректності. Водночас відбувається переосмислення і переоцінка
політичних ідеалів, шляхів участі в громадсько-політичному житті вузу,
міста, області, у розвитку місцевого самоврядування.

Стосовно формування політичної культури молоді є низка протиріч.
Самодіяльність молоді, пов’язана з її ініціативою, створенням певних
громадських об?єднань, досить часто наштовхується на деяку її
запрограмованість у державних закладах освіти, культури, армійських
колективах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів
масової інформації. Отже, логічно постає питання про деполітизацію,
деідеологізацію, деконфесіолізацію виховного впливу на молодь. Тобто
молодь має отримувати об’єктивну інформацію плюралістичного характеру.

Проте, спроби деполітизації студентської та учнівської молоді,
скеровування їх лише на одержання професійних знань, навичок і вмінь
призводить інколи до спаду політичної, громадської активності молодих
людей.

Через свої особливі характеристики молодь є чи не найбільш важливою
соціальною опорою радикальних перебудовчих, прогресивних суспільних
процесів і одночасно саме вона є однією з найбільш беззахисних
соціально-демографічних груп суспільства – бо лише готується до життя,
до трудової діяльності, тобто інтегрується в суспільство. Суспільство,
а, насамперед, держава має враховувати таке протиріччя, розробляючи та
практично реалізуючи молодіжну політику.

Проте, поглиблення кризи, труднощі економічних перетворень в країні
впливають на характер і спрямованість цінностей, соціально політичних
орієнтацій молоді, рівень і форми її активності.

На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти формування політичної
культури молоді:

– родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками;

– школа (середня, професійна, вища), де зважаючи на рекомбінантне
відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності,
творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму,
апатії, роздратування;

– молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них
охоплено дуже малий відсоток молодих людей;

– засоби масової інформації (мас-медіа), які виходячи з даних
соціологічного опитування, проведеного у нашому вузі, відіграють також
важливу роль.

Як свідчать результати дослідження у молодіжному середовищі
спостерігається зацікавленість політичним життям в Україні та світі.
Жоден із студентів не визнав, що зовсім не цікавиться проблемами
політики. Понад третину(37%) намагаються бути в курсі справ політичних
подій. Серед опитаних студентів майже кожен дев?ятий цікавиться
політикою лише в тому разі, коли це стосується його особисто. Ситуативне
відношення до політики притаманне третині (34%) студентів. Цікавляться і
беруть активну участь в політичному житті країни 18% опитаних.

Взагалі не орієнтуються в ідейно-політичних напрямках всього 5%
респондентів.

Про рівень політичної культури студентів деякою мірою свідчить їх
ставлення до політичних партій, громадських, молодіжних об?єднань,
бажання увійти до складу таких об?єднань. Опитування студентів
засвідчило, що членами молодіжних громадських організацій є 16%
респондентів, громадських рухів 9%. Байдужість та відсутність будь-якого
інтересу до особистої участі в будь-яких громадських, політичних
об?єднаннях виявили 8%. У молодіжному середовищі спостерігається також
низький рівень інформованості та байдужість до існування та діяльності
молодіжних громадських об?єднань. Більшість з них молоді просто не
відомі.

Важливу роль у формуванні політичної культури сучасної молоді відіграє
національний менталітет, який і формує особливості українського
політикуму. Найбільш вираженими ознаками ментальності є:

– кардоцентричність (сентименталізм, емпатія, чуттєвість);

– анархічний індивідуалізм (прагнення до особистої свободи без належного
стремління до державності);

– перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом.

Дослідження, що проводилися Інститутом соціальної та політичної
психології АПН України, довели, що сучасна українська молодь досить
егоцентрична. Оскільки цінності особистісного порядку в неї явно
переважають, теоретично вона цілком бачить себе в контексті ринкових
відносин. Переважаючим мотивом її ділової активності є матеріальне
благополуччя. Не випадково 56% школярів та 54% студентів вважають, що
найважливішим у майбутньому для них є матеріальна забезпеченість.
Водночас спостерігається цікава для теоретико-методичного аналізу і
досить драматична для державного та педагогічного процесу ситуація. Лише
4% студентів та 4% школярів пов?язують своє майбутнє з Україною.

Врешті-решт для суспільства, яке, запроваджуючи нову ціннісну ієрархію,
не працює у цьому напрямі свідомо та відповідально, не вносить
відповідні корективи у процес формування молодіжного світогляду, такий
стан речей є абсолютно природнім. Побіжно зазначимо, що матеріальний
добробут людини ніколи не був для нашого суспільства базовою цінністю.
Нині ми спостерігаємо як на тлі витискання суспільно-значущих мотивів та
маргіналізації культурного простору формується якісно інша молодіжна
культура, утворюється новий клас – клас підприємців, виникнення якого з
самого початку пронизує фундаментальне протиріччя між власними
інтересами та суспільно-значущими цінностями.

Мабуть, зрозумілими є бажання молодої людини бути матеріально
забезпеченою. Але як поєднати це із нагальною потребою виховання у
молоді якостей свідомого громадянина? Такий досвід сьогодні активно
обговорюється в науці.

Він властивий системі морального виховання в японському суспільстві, де
так зване “моральне виховання” ґрунтується на розумінні моралі як засобу
самовдосконалення людини та відображає головний принцип японської
національної ідеології та моралі, згідно з якими кожен зобов?язується
постійно самовдосконалюватися заради кращого служіння своїй нації.

Зазначений досвід активно обговорюється на сторінках англомовної
наукової літератури і має, зокрема, в американському суспільстві, умовну
назву “громадянська релігія”.

Вітчизняні науковці все частіше розглядають проблему формування
політичної культури молоді в контексті вирішення питань, пов?язаних з
сучасною розробкою української національної ідеї як основи
функціонування нації, наріжного каменю соціально-політичних прагнень.
Адже чітке усвідомлення змісту національної ідеї як складного
інтелектуально-духовного, соціально-економічного, політичного,
морально-етичного та соціально-психологічного феномену народного буття є
одним із необхідних передумов самоусвідомлення етносом, зокрема молоддю,
своєї суті, або “самості”, де головне питання зміщується не тільки в
гносеологічну площину (“то ми?”), а у практичну площину визначення
необхідних кроків політичних для реалізації смисложиттєвої ідеї нації.

За такого підходу створюються передумови для розробки концепції
національної політичної культури як неодмінної складової виявлення
ефективних шляхів її модернізації, в тому числі модернізації молодіжної
політичної культури.

З проголошенням незалежності України, здавалося, що політична активність
молоді надмірно зросте, слугуватиме суттєвим змінам у суспільстві, однак
цього не сталося. І хоча важко погодитися з тими, хто вважає, що молодь
сьогодні повністю деполітизована, аполітична, говорити про високу
політичну свідомість багатьох молодих громадян України важко. Оскільки
ситуація в суспільстві надто складна, багато в чому не просто
суперечлива, а й не – зрозуміла, варто вести мову не стільки про
політичну культуру молоді, скільки про політичні настрої, оцінки тих чи
інших явищ, політичні орієнтації молодих людей.

Якщо говорити про місце молоді в системі української влади, то тут мало
що відомо, хоча з погляду на Верховну Раду України, уряд, на
представницькі органи влади, неважко дійти висновку про те, що молодь у
них представлена дуже мало. Хіба що трохи більше на районному та
сільському рівнях. Між іншим, за останні роки довір?я молоді до усіх
гілок влади постійно зростає, хоча молоді люди все ще сподіваються, що
їх проблеми врешті будуть помічені.

Інша справа, рівень підготовки молодої людини до політичної діяльності.
Зрозуміло, що незалежно від віку, в політиці потрібні знання, навики,
вміння, досвід. Об’єктивно молодь у цьому може дещо програвати старшим.
Саме тому постає питання про необхідність професійної підготовки молодих
політиків.

Характерною особливістю сучасної політичної свідомості молоді є
поліцентризм її політичних уподобань. Загалом нинішній рівень політичної
свідомості української молоді є ще досить низьким, що негативно
позначається і на рівні її політичної активності. Рівні політичної
активності та свідомості не завжди збігаються. Молодь може бути
політично пасивною не тому, що вона є політично несвідомою, а тому що не
підтримує ту чи іншу форму політичного правління, той політичний курс,
який не задовольняє її специфічні потреби та інтереси. Але ця пасивність
може вмить змінитися політичною активністю, якщо з?явиться така
політична сила, в якій молодь знайде відгук своїм інтересам.

Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все
більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але одночасно
ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечливий
процес переходу до ринку призвів до того, що маємо сьогодні такі
проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття,
підвищення професійної кваліфікації, соціального захисту окремих
соціальних груп, в т.ч. і молодих людей, спостерігаються міграційні
процеси серед них.

Заслуговує на увагу ще одна проблема. Вважається, що декларування певних
нормативних цінностей та норм ніколи не перейде на рівень глибинних
настанов та стереотипів поведінки молоді, якщо суспільство не
відмовиться від висловлення цих норм у формі категоричних імперативів.
Йдеться про необхідність застосування так званої, синергетичної дії,
тобто дії, яка виходить з власних форм існування, з молодіжної
ініціативи. У результаті, остання постає не тільки і не стільки
проблемою молоді, скільки соціальною проблемою.

Важливо спрямувати молодь на пошук власного найоптимальнішого для неї
самої шляху розвитку, забезпечити цей процес таким чином, щоб він мав
тенденцію до самозакріплення і самопідтримки.

В Україні помітною є проблема, яка полягає в тому, що надто багато
громадян, особливо молодих, виявилися психологічно не готовими до
розбудови своєї держави. Це прикро, але факт, що на сьогодні ми не
спостерігаємо такого “вибуху” патріотизму, національної самосвідомості,
котрий став би консолідуючим фактором економічного, політичного,
духовного відродження, на базі якого формувався б наш менталітет,
міцніла держава, формувалася б нова генерація громадян.

За підсумками різноманітних досліджень, проведених останніми роками,
абсолютна більшість молодих людей (близько 80%) підтримувала дії,
спрямовані на побудову незалежної, самостійної Української держави.

Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою
загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А
політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися
на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції,
ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури
молодих громадян.

Тема 13. Політична конфліктологія та політична стабільність. Політика і
мораль

13.1. Сутність і типи політичних конфліктів

Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління
ними належить до найважливіших умов забезпечення соціальне-політичної
стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність
теоретичних і практичних аспектів цього поняття зумовлена загостренням
різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах,
необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізацій-них і
ненасильницьких форм їх регулювання. Позаяк вони є природним явищем
суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів
соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило
виникнення конфліктології як самостійної галузі знань на межі
соціології, політології, політичної психології.

Поняття “конфлікт” розглядали з різних точок зору:

– спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін,
думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку;

– соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в
системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів,
суспільства в цілому;

– психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів,
позицій, думок чи поглядів суб?єктів взаємодії;

– політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а
зіткнення, пов?язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних
соціально-політичних сил, суб?єктів політики в їх прагненні реалізувати
свої інтереси і цілі, пов?язані насамперед із боротьбою за здобуття
влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з
політичними перспективами розвитку суспільства.

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч,
поділяючи їх на антагоністичні, властиві “експлуататорському” ладові, та
неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова
неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що
“соціалістичні” конфлікти були часто гострішими від “капіталістичних”, а
в твердженні про можливість існування суспільства або цілком
безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в
історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили
Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M.
Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння
політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в
конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави
відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як
“війну всіх проти всіх”. При цьому Гоббс вказував на три основні причини
конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів
є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В.
Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на
дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального
конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т.
Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс:

1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для
підтримання стійкості системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус
членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни —
постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й
конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та
зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства
змушують до підпорядкування інших.

Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга
— на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії —
співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в
певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту
вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних
концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше
зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін “соціологія конфлікту”,
впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних
тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної
спрямованості, зосередилися на аналізі й розв?язанні реальних
конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР,
конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х
років.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У
політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як
зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх
інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є
соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей,
як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан
вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за
якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він
може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися
або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це
зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка,
ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу
учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний
конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному
суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є
бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом
конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький
стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом
конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок
конфлікту.

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є
суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не основна умова.
Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб?єктивну реакцію на
нього. Суб?єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і
обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий
спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли
зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання
на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави
(міжнародний конфлікт). Суб?єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі
та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші
структури; об?єднання, які виникають на формальній та неформальній
основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи
тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

У політичній науці ще не вироблено універсальної типології конфлікту.
Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів,
конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій
(ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи
та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли
вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується
передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого
формування проминув три стадії:

1) девальвація колективістських цінностей комуністичного
(лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного
демократичного суспільства;

3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних
формах.

Конфлікт інтересів. Пов?язаний із зіткненням різних, насамперед
політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у
посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації.
Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як
номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне
правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес
вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було
налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного
визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської
належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок
розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах,
де національні меншини компактно проживають у районах, що колись
належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і
словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовлене
тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного
самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у
багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами
держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні
(примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що
невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють
його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну.
Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів
може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного,
морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть
перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї
інтереси опиняться під загрозою.

В об?єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть
позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними,
продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний
розвиток і є деструктивними стосовно суб?єктів-учасників конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів:

– відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба;

– закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться
невидима боротьба.

Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на
території колишнього СРСР, де “національне питання було вирішено раз і
назавжди”.

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об?єктивно
стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських
інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні
структури, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути,
організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні
соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють
на два види:

– конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не
представлені у структурі владних відносин;

– конфлікт всередині існуючої влади, який пов?язаний із внутрігруповою
боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі
спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються
міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних,
демографічних, регіональних та інших відносин. Нині часто
спостерігається один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний,
пов?язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти
він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР,
Югославія). Поняття “конфлікт” використовують у політичному контексті,
коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція,
контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визначають декілька рівнів
розвитку політичного конфлікту, пов?язаних із генезисом владних
відносин:

1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її
визнання чи невизнання (йдеться про “народну” легітимацію, що основана
на довір?ї мас до влади, на підтримці політичної еліти);

2) конфліктні відносини в політичній еліті щодо обсягу владних
повноважень, обґрунтування їхньої необхідності;

3) боротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових параметрів, до яких
належать:

– рівень;

– масштаби;

– гострота;

– сфера виникнення;

– динаміка розвитку;

– технологія врегулювання.

Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку.
Російський вчений В. Смолянський пропонує виокремлювати такі стадії:

1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

2) переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на
власні інтереси);

3) конфліктних дій;

4) розв?язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком
конфлікту наступає його ескалація (англ, eskalation — поступове
розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім — спад і
завершення. Конфліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення
одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в іншій сфері. Часто
після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний
синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які
щойно конфліктували. У разі загострення він може започаткувати новий
конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт,
конфлікти у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може
бути класифіковане за ступенем розв?язання — як повне або часткове
вирішення, та за характером наслідків — як успіх, компроміс, вихід з
компромісу, поразка.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне
місце, де нема конфліктів, — кладовище.

Сучасний період розвитку суспільства характеризується значним посиленням
напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у
різних сферах життя. Але суб?єкти управління не завжди розуміють
внутрішні причини того, що відбувається, неспроможні адекватно реагувати
на небезпечні процеси. Нерідко це є наслідком відсутності прикладних
методик моніторингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов?язаній з
регулюванням конфліктів та управлінням ними, із співвідношенням
суперництва і співробітництва. На часі перехід української
конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу
фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних
функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як
регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний
моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков,
В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Степанов, К. Боулдінг та інші
розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов?язаних
із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб?єктів на ґрунті певних
суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно
присутні та не піддаються цілковитому усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України актуальним є
дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього
пов?язана із слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та
врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний
період.

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в
Україні та деяких інших пострадянських державах досліджують у
політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри
до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економічні колізії в
державному і приватному секторах економіки, а також політичне підґрунтя
етнічних процесів. Поряд з теоретичним аналізом пропонують механізми,
які можуть забезпечити зниження негативних наслідків.

Більшість соціально-політичних конфліктів може бути оптимізована на
будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом
управління ними.

Управління конфліктом — врегулювання, розв?язання, придушення, а також
ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому
чи окремих його суб?єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімізацію неминучих
політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію
певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є
наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності.
Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у
потрібному напрямі.

Вважають, що оптимальним варіантом дій щодо конфлікту е запобігання та
відвернення. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а
консенсус з?являється, коли врегульовується конфлікт.

Для локалізації конфліктогенного поля важливо вміти вибрати способи і
стиль поведінки в конфліктній ситуації. Їх умовно поділяють на
морально-правовий, силовий, реалістичний (примусово-переговорний),
ідеалістичний, інтегративний.

Морально-правовий (нормативний) підхід. За цього підходу можливе
врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм.
Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода щодо цих
норм.

Силовий підхід. Використовується, коли сильніша сторона намагається
придушити слабшу, нав?язати їй свою волю. Але його використання
здебільшого не усуває причини, зберігає загрозу нового загострення. Крім
того, слабка сторона може не підкоритися, чинити пасивний опір, що може
провокувати “подвійний”, “заблокований” конфлікт. Перемога з
використанням сили є перехідною, а за певних умов переможець може стати
переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись
усунути конфлікти. Цей підхід спричиняє поглиблення, ускладнення
конфліктів, викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості
й поведінці.

Однак це не означає, що силова модель не може використовуватись взагалі.
Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у
разі порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян,
суспільства в цілому. За таких обставин, якщо для влади (як і для
будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона,
врешті-решт, перетворюється на інструмент, з допомогою якого опозиція
скидає цю владу. Тому в сучасному світі політичною стає тенденція до
ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід. Його називають іще методом торгу, або
примусово-переговорним. За такого підходу суть конфлікту розглядається
як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не
можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного
підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки
перемир?я, яке довготривалої стабільності не приносить, бо відбувається
не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Цей підхід е актуальним
з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в
Україні.

Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікавленими сторонами,
незалежно від стану і статусу, встановлені відносини, які цілком
відповідають індивідуальним поглядам кожної. В основу покладено визнання
того, що на даний час усі сторони зазнають небажаних втрат, але водночас
і всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи
прихованого примусу, що забезпечує “самопідтримку” досягнутої ситуації.
Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х років XX ст.
вважали такий підхід компромісом, найкращим способом розв?язання
конфліктів.

Інтегративний підхід. Передбачає, що кожна зі сторін, відмовившись від
своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить нові, взаємоприйнятні. А
позаяк вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то
обов?язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи:

– пряме протиборство чи конкуренція;

– ухилення;

– пристосовництво;

– уступки, співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вивчення принципів і
стадій управління конфліктним процесом. Деякі вчені серед стадій
називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація,
раціоналізація.

У політології існує поділ управління конфліктним процесом на етапи:

1. Інституціоналізація — встановлення чіткої процедури врегулювання
конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток
у рішеннях державних органів і в нормативних актах.

2. Легітпимізація конфлікту. На цьому етапі слід проаналізувати норми та
правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп. На цьому
етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів
і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично
до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і
посередницькими структурами, що об?єднають індивідів у співтовариства.
Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж
ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший
рівень. Для реалізації даної процедури використовують шкалу, що охоплює
можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: “друг — союзник
— партнер — співробітник — суперник — противник” і т. ін. Французький
дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: “відносини співробітництва —
відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відносини”.
Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі
етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча —
агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є
редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі
наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу
конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конфліктологічні процедури:
парламентські дебати, у згоджувальні комісії, громадський, арбітражний,
третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство,
конституційний суд.

13.2. Теорія політичної стабільності, суспільної інтеграції та
організації

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга — це коло питань,
на яких значною мірою зосереджена увага політологів. Якщо на Заході вони
широко висвітлювалися і лягли в основу відповідних політологічних
концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративна система і
тоталітарні режими, ці проблеми замовчувались як неіснуючі. Натомість
утвердились офіційні ідеологеми про «посилення класової боротьби в
процесі будівництва “соціалізму”, “морально-політичну єдність
суспільства” та ін. Однак саме тут проблеми стабільності і конфліктів
стали особливо пекучими, оскільки пов?язані безпосередньо зі складними і
неоднозначними процесами демократизації і значною мірою вирішували їх
долю.

Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя
всередині держави, а також в системі міжнародних відносин. У цьому
розділі зазначене явище розглядається саме як стан політичного життя
всередині держави.

Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного
керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних
інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат.: stabilis —
постійність) суспільства, без втрати здатності до динамічності,
адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене
структуризацією суспільства — горизонтальною і вертикальною, його
диференціацією — утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і
верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними
політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для
досягнення певних цілей, розв?язання тих чи інших завдань на основі
поділу праці і обов?язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури.

Можливі різні підходи до аналізу політичної стабільності. На відміну від
традиції, яка наголошувала на вивченні класових протиріч як джерела
соціальних змін (при недостатній увазі до питань функціонування
суспільства, що вже склалося), політологія США та інших країн Заходу
акцентує увагу не на з?ясуванні природи конфліктів. Головне її
спрямування — збереження стабільності і цілісності суспільної системи.
Наука передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих груп та
індивідів на грунті спільних цінностей та інтересів. Теорія ставить
своєю метою вивчення еволюційних змін у суспільних пріоритетах і
поведінці, а не ідеологічне розхитування і вибух суспільних емоцій.
Звідси і відповідні концепції. Так, згідно з концепцією «соціальної
інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Під
останньою розуміються стан зв?язаності окремих диференційованих частин
суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього. Погляди щодо
факторів інтеграції різні. Наприклад, Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето
вважали, що інтеграція відбувається на грунті спільних для всіх членів
суспільства цінностей і норм. Сучасні функціоналісти, зокрема Т.
Парсонс, вважають, що інтеграція забезпечується такими механізмами, як
універсалістська правова система, добровільні асоціації, розширення прав
членів суспільства та ін.

Дещо інші підходи до з?ясування стабільності випливають із «соціальної
теорії організації». В її виникненні було два напрями:

– Перший — раціональний — від Р. Міхельса, Ф. Тейлора. Передбачався
підхід до організації з позицій «соціальної інженерії», конструювання її
в розрахунку на потреби виробництва.

– Другий — природний — від О. Конта. Наголошувалося на саморегулюючих
властивостях організації як біопсихологічній популяції, на неформальних
стосунках між працюючими в організації, боротьбі між ними за вплив,
ресурси та інформацію.

Нині утвердився своєрідний синтез — неораціональний підхід (П. Блау, Ф.
Селзник, Г. Саймон та ін.). Запозичено у раціоналістів концепцію
опосередненої організаційної структури, завдання якої поглинати
дезорганізуючі впливи зовнішнього середовища — ринкових коливань,
політичної кон?юнктури, дефектів правової системи. Водночас
передбачається, що пристосованість організацій до зміни умов залежно від
процесів усередині самих організацій більша, ніж від зовнішніх факторів.
Загалом, оскільки реальністю вважаються індивід і мала соціальна група,
то саме вони є відправними соціальної, в тому числі політичної
стабільності.

Політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її
можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і
політичних сил, при якому жодна из них не може істотно змінити політичну
систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво.
Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей,
соціальних груп і політичних інститутів як суб?єктів владних відносин.

Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і
горизонтальних зв?язків, їй властиві дві риси:

– Перша характеризує саму політичну систему — рівновагу її складових
частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними,
нормативними та ціннісно-ідеологічними.

– Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими
сторонами суспільного життя.

В цьому випадку суб?єктами відносин політичної стабільності виступають,
з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого —
інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності
найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості.

Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати
стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів.
Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських
державних структур.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична
стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж
стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний
характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан
певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх
її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її
достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та
інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних,
ненасильницьких форм політичної боротьби. Об?єктивною стороною
стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

У суб?єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не
перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою,
своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення
своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають
відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш
стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної
стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно
невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не
політичні, а звичайні, буденні потреби.

Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її
політичним режимам. При демократичному устрої всі механізми влади
спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних
інтересів, звичайно, виходячи із потреб панівних кіл. Формується
механізм саморегулювання, в тому числі політичних відносин. У цьому
механізмі провідна роль відводиться державі, яка покликана регулювати
всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті
існує механізм адаптації політичної системи до зміни умов існування
суспільства. Мається на увазі сукупність певних інститутів, процесів і
відносини, за допомогою яких забезпечуються найбільш оптимальні умови
нормального функціонування політичної системи, підтримки хоча б
мінімального рівня її життєдіяльності на різних етапах розвитку. йдеться
про різноманітні економічні, соціально-політичні, організаційні,
правові, психологічні та ідеологічні фактори розвитку політичної
системи, її пристосування до середовища, що змінюється.

Як засвідчують дослідження американських політологів для стабільності
велике значення має наявність або відсутність сильного середнього класу.
Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві і
ліві екстремістські групи, середні шари якоюсь мірою знімають соціальну
напругу, а отже, упереджують політичні конфлікти.

До числа довгодіючих факторів можна віднести здатність справлятися з
анархією, ефективне використання для зміцнення існуючого ладу досягнень
науково-технічної революції, добре налагоджений механізм періодичного
оновлення, постійної трансформації політичної системи, відпрацьовану
систему підтримки соціального, політичного та ідеологічного балансу в
рамках державного і суспільного ладу. Вони втілюються у життя за
допомогою багатопартійності, парламентської опозиції, незалежних засобів
масової інформації та інших соціально-політичних амортизаторів.

Важливу роль грає забезпечення політичної спадкоємності. В широкому
розумінні слова йдеться про спосіб заміщення або передачі політичної
влади від одного індивідума, уряду або режиму іншим. В. Кольверт
зазначає, що в більш вузькому розумінні спадкоємність співвідноситься з
таким законодавче встановленим процесом передачі влади, який дає змогу
уникнути кризових ситуацій, що виникають у подібних випадках, і тримати
цей процес під контролем.

Існуючий порядок політичної спадкоємності сприяє стабілізації, а також
адаптації політичних систем, режимів до нових умов. В. Кольверт
наголошує, що здатність політичної системи чи режиму здійснювати
послідовну і контрольовану передачу влади є індикатором політичної
стабільності, а політична спадкоємність — важлива риса практичної
політики.

Оскільки демократичне суспільство є відкритою системою, то воно здатне
відносно безболісно пристосовуватися до змін у внутрішньому і
зовнішньому середовищі свого існування. Така стабільність є динамічною,
її можна вважати «живою», конструктивною. Вона виступає умовою
самовідтворення демократичних режимів.

Авторитарно-тоталітарним режимам також властива своєрідна стабільність,
про що свідчить їх існування у феноменально складних умовах. Проте це
стабільність замкнутої системи, яка зорієнтована на формування
«со-ціально однорідного суспільства». На відміну від само-регуляторів
демократичних режимів, заснованих на визнанні опозиції, грі різних
політичних сил, у цілому плюралістичних, саморегулювання
командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами,
спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції,
утвердженні монізму одноманітності в усіх сферах життя. Така
стабільність призводить до стану застою, політичної і загальної
стагнації. Тобто йдеться про стагнаційну стабільність. Вона має
неконструктивний характер, урешті-решт, як правило, закінчується
розпадом соціуму, національною катастрофою. Про це свідчить не тільки
доля нацистської Німеччини. Бачимо, до якої гострої кризи, посилення
економічного, політичного і соціального хаосу призвів застій у
колишньому СРСР.

Конструктивна політична стабільність не є абсолютною. Взагалі надто
високий ступінь стабільності будь-якої системи, в тому числі політичної,
зменшує її життєздатність. Вона може бути наслідком жорстокого опору
змінам. Зворотний бік цього стану — нездатність адаптуватися до змія, що
призводить до загибелі системи. Сказане повною мірою стосується
тоталітарних режимів. Тому політичний процес включає в себе
вдосконалення політичної системи, а отже, її певну корекцію відповідно
до змін в економіці та інших сферах суспільного життя. Оскільки такі
зміни відбуваються еволюційно, без політичних катаклізмів, то можна
вважати, що панує стан політичної рівноваги, тобто забезпечення
оптимального співвідношення спадкоємності (ідентичності) і модифікації,
зумовлене дією внутрішніх і зовнішніх імпульсів.

З позицій структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.)
такої стабільності достатньо. Вона відповідає вимозі стійкого і
«нормального» функціонування системи. Але по суті йдеться про
виправдання і раціоналізацію існуючого. Поза тим розвиток політичного
життя, його адекватність політичним інтересам вимагає і якісних змін як
умови рівноваги.

Не можна не враховувати, що сама стійкість політичної рівноваги може
бути неоднакова в різних ланках суспільної організації. Так, при
загальному для суспільства стані стабільності, політичного спокою
ймовірна її відсутність у житті тих чи інших політичних партій,
суспільно-політичних рухів. Наприклад, нині при загальній політичній
стабільності в країнах Заходу гостру кризу переживають деякі
комуністичні партії, загалом робітничий і комуністичний рух. Або ж
парламентські баталії не порушують у цілому зрівноваженість політичного
життя країни.

Те саме спостерігаємо в просторі владних відносин. При загальній
політичній стабільності в державі можливі локальні вогнища, де вирують
політичні пристрасті, гостра політична напруженість і нестабільність.

В основі зрівноваженості політичних процесів лежать врешті-решт
соціально-економічні фактори. Проте безпосередньо це явище
соціально-психологічне, оскільки характеризує певний баланс політичних
інтересів різноманітних соціальних груп і сил. А саме стан їх відносного
примирення, консенсусу. За певних умов ця збалансованість відсутня і
виникає дестабільність. Отже, альтернативою щодо стабільності є
нестабільність, а не конфлікт. Останній за певних умов на відповідній
стадії загострення зумовлює нестабільність і є її безпосередньою
причиною.

13.3. Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах
розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики,
соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної
взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з?ясування
причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії
практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю,
єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та
засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики.
Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише
характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика,
вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність,
або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на
поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе
егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це
часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик,
який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу
підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у
політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у
філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді
виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція
політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є
правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є
сповідування “кожному належне”: “…цар має бути царем,
міністр—міністром, батько—батьком, син—сином”. На думку іншого
китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а
розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедливості має
перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення
давньокитайських мудреців сутністю морального обов?язку вважали
необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики
античної філософії — Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні,
антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію,
виступав за додержання законів: “Народ повинен боротися за закон, як за
свої стіни”.

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з
позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої
людини інтересам держави — її моральний обов?язок, у цьому полягає суть
суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен
насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що
джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися
розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля е положення про
моральність соціального обов?язку. Справедливість у Платона — не лише
моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги.
Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику
і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини.
Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей “розчиняється у
всезагальному”, тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на
співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з
Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні
справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній
світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава (“Політія”) є
втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах.
Політика — наука про те, як на підставі знання про людину зробити її
суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв?язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з
іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною,
тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони
виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику
проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч.
політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя.
Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади,
про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу
моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі —
всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов?язок кожної
людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані
античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір
ранньобуржуазних теоретиків політичного життя.

Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову
розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його
думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В
реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення
своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність,
насильство, вбивство, обман тощо. “Мета виправдовує засоби”, — це
висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму
(макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною,
стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в
творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство
тримається на ворожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується
законом самозбереження. “Війна всіх проти всіх” загрожує цьому закону.
Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу (“левіафан”), яка
своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує
до єдиної мети: “Тільки в державі існує загальний масштаб виміру
доброчесності й пороків”. Під таким кутом зору мораль начебто
розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції —
бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над
владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував,
що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме
тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і
громадянське суспільство, мета яких — закріпити і гарантувати цей закон.
Тому “благородна” природа істинної моралі уможливлює “розумний”
державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політичних і моральних
цінностей брали активну участь й українські вчені — філософи
Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й.
Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення
моральним засадам громадсько-політичного життя, підкреслювали наявність
у людини “ свободно!? волі”, здатності “вибирати те, що стосується мети”
(Г. Кониський).

Концепцію “громадського гуманізму” представляли українські мислителі
ренесансної доби, серед яких виділявся С. Оріховський-Роксолан. Держава,
на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей,
яким притаманні схильність і прагнення до взаємодопомоги. Тому держава
(“освічена монархія”) повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє
щасливе життя. Моральний обов?язок громадян — служити державі,
керуватися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обстоював французький
політичний мислитель Ж.-Ж. Руссо, вважаючи, що людина за своєю природою
схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на
приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську
відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу
соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність
юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв?язання дилеми
політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з?ясовували
І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно
перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що
диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів
держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії
людської свободи, настільки він виступає соціальним простором
моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними
мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює
моральність і політичну дійсність (“те, що дійсне, те розумне”), з
іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою
добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких
виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім?я,
корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К.
Марксу, який прагнув з?ясувати суспільні засади політичних та моральних
поглядів, причини соціально-політичного та морального відчуження людей.
Формула Маркса — “… мета, для якої потрібні несправедливі засоби, —
несправедлива мета”. Він виступив проти “моралізуючої критики” політики,
з?ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обставини
людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку
всіх. Водночас Маркс абсолютизував моральні якості такого суб?єкта
суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебільшував значення
революційного насильства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до проблем взаємодії політики та
моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький
теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв?язку
з чим його називали “новим Макіавеллі”. Сенс політики, зазначає Вебер,
досягнення і збереження влади, головний її засіб — насильство. Однак не
завжди участь у політиці — аморальна. На основі принципів християнської
моралі (“не вбий”, “не свідчи неправдиво”) і вимог раціональної
політичної доцільності (використання насильства і засобів примусу).
Вебер пропонував розмежувати “мораль переконання” (Кант) і “мораль
відповідальності” (Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості
є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти
соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне
підґрунтя політики сепаратизму (А. Б?юконен, США), значення моральних
регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків
принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх
новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у
новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує
визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності.
Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої
концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають
“другого дихання” ідеї “облагородження” політики мораллю (А. Швейцер, А.
Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у
суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики політики і моралі,
розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників
суспільного життя, їх функціонального призначення.

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє
утворенню мережі соціальних зв?язків людини, групи, спільноти з
державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства.
Виникнувши як об?єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного
життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними
інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша,
ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з
історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за
своїм суб?єктом.

Суб?єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (соціальна
група, клас, партія, держава).

Суб?єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська
мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями
загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль).

Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу
духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у
боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в
силу цього є обов?язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з
безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє
свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш
корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість
на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів,
правил, нормативів, позаяк політика “розмовляє” із суспільством
переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та
урядових указів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою
розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно
обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється
за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як
природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у
“верхів”, так і в “низів” спричинює суспільну катастрофу. Політика може
бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності
політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його
політичної кар?єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю.
Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують
його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть
тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат.
Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її
здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як
тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження
є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об?єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі,
недоцільності встановлення зв?язку між ними. Політика оголошується поза
мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і
мораль “мусить” обмежитися власними поняттями і проблемами, “не має
втручатися” у теоретичні й практичні справи політики.

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і
моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони
можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути
короткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не
виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На
думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило
взаємозв?язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі.
Моральні вимоги втрачають свою обов?язковість. За словами французького
історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства
є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та
остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного
життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних
моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного
суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво
необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування
суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації
суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з
метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного
громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування.
Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної
експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для
оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами
глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні
конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття
наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської
етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя.

Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості
(березень 1997 p.) “інтереси і благополуччя особистості повинні мати
пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства”.

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків
політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що
політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на
суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного
розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати
межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими
неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім?я, приватне
життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях — основні ознаки
моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних
моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як “брудної
справи”, згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки
перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на
відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє
соціальне призначення — узгоджувати інтереси індивіда з інтересами
людської спільноти, сприяти духовному зв?язку особистості із
суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї “розумного
егоїзму”. В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує
стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона
побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на
загал.

Проблема “протистояння” політики і моралі не є нерозв?язною. Етизація
політики — необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах
суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на
стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів.
Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною,
а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в ї політиці,
втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має
зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі
загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937-го
року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є
первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати
під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза
деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах
моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати
значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин
посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні,
аморальні дії.

“Не так політика псує характери, як характери політику” (Л. Українка).

Політична етика — одна із модифікацій етичної науки, прикладної,
“службової” моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і
нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і
гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона
враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації,
політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. українського,
демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної
діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало
відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів.
Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів
морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов?язкове врахування
моральних наслідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації,
в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції,
політик-переможець та переможений політик, професійний політик та
людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному
використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить
конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика
боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції,
етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він
взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти “на прокат” — люди
швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури
політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь
діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика
вимагає ставлення до всіх суб?єктів суспільно-політичного життя як до
рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. “Атакуйте
проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а
як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів
у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб
просто зламати їхню волю”, — такі поради американських політологів Р.
Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування —
шлях до розв?язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку
особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття
аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У
взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються
здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії — інтелект,
ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне
виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого
конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і
прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів
як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як
ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв?язує проблему зла як таку. Політик не може
ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов?язані з
певними втратами іншого. “Політик діє морально, якщо добро від його
вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може,
доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших”, — зауважує
теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у
собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні
критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують
політичне рішення; якщо вона неспроможна розв?язати проблему зла, то
принаймні зобов?язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх,
компенсувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв?язання конфліктних ситуацій.
За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот
методів ненасильницького розв?язання політичних проблем —
ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального,
економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та
ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом “політичної технології”,
бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній
діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми,
що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні,
підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про
“реальний прагматизм” (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), “справедливу нерівність”
(Дж. Роулс), “легітимну державу” (X. Карраседо); “справедливу державу”,
згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають
“абсолютний характер”.

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй
притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак
незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету
моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода,
права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна
реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у
гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською
потребою, актуалітетом людської цивілізації.

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати
всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням
недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв.
Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні
роз?їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим
капіталом і криміналітетом. Ідеал: громадянського суспільства став
значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують
зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до
гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних
відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових
відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом
соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм),
демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична
культура сучасної України є культурою маргінального суспільства,
(наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації
громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична
система найбільш сприятлива для республіки, 25% — не мають визначеної
позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не
влаштовує. Цей феномен пов?язаний з амбівалентною (роздвоєною)
суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації
українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені
географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур,
соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони
орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю
користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української
громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного.
Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але
при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому
зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед
правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними
гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на
вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано
смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної
етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічного утримання
засуджених повинен вишукувати начальник колонії.

Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на
могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше
випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її
політичній етиці можна знайти чимало “азіатських” слідів —
авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність
до силових методів тощо.

У цьому зв?язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і
мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній
свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні
відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між “бажаним і дійсним”.
Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню
кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж
відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за
власними принципами, узгодити своє бажання із соціальним порядком. Явища
такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так
і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова “про остаточну побудову
комунізму”. Простежуються вони і в теперішній українській історії. Так,
прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про
завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної,
правової держави і про початок переходу до наступного періоду —
“втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і
держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні”. Та через
деякий час з новою гостротою постала суперечність між продекларованими
нормами, реальною можливістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться
насамперед про тричленну вербальну конструкцію: “демократична,
соціальна, правова держава”, яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної
реакції у зв?язку із невірою в політичні ідеали, що їх висуває влада, і
в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст.,
початку XXI ст., схоже, відбуваються “поза народною душею”.

Інша етична колізія, пов?язана з поняттями “ми” і “вони”, утворює
основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі.
“Ми” — це ті, хто не має влади, вважає себе “простим народом”, і “вони”
— ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст політичної моралі
“ми” відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю;
“вони” — таємному, неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але
якщо велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і
правового контролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи
суспільній практиці. У помірних розмірах ця неадекватність може
компенсуватися політичною мораллю, у непомірних — призводить до розкладу
політичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти аморальності
представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для
широких верств населення, що виражається у відхиленні від оподаткування,
від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів,
подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохоронних органів із
тіньовими структурами тощо. Доки така практика визнаватиметься
населенням морально припустимою, про реалізацію ідеалу
соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування
політичної етики, пов?язана із зростанням претензій громадян до апарату
щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям
громадян, прагне відтиснути від політики маси людей, намагаючись
водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються
загальні форми участі громадян у політиці: вибори, референдуми, інші
політичні акції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери.
Квазіполітика охоплює всю сферу зв?язків держави з суспільством, всі
типи політичного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах
певних форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критеріями.
Люди не аналізують того, що політичні форми соціального буття витворені
ще до їхнього народження, існують поза волею і свідомістю індивідів.
Індивід може лише вибирати, керуючись щодо них своїм політичним ідеалом
(якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою
частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного
апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів.
Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділяючи політики
правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є
питанням етичного порядку. До влади приходить багато випадкових людей, а
політична етика передбачає наявність моральних переконань і
відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних
політиків, які повинні виходити не з кон?юнктурних міркувань, а мислити
державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та
нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому моральна культура
політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й
виняткову повагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально
користуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опозицією,
бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і
громадянську позиції. Свідченням моральної цілісності державних і
громадсько-політичних діячів є їх високі вольові якості, уміння
дотримуватись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці власних
результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності,
догматизму, застою.

Соціально-політична мораль — дещо інший культурний феномен, ніж
індивідуальна: вона належить до іншої сфери, має інші критерії, норми.
Але не можна ігнорувати їх взаємозв?язку і взаємозумовленості. Якщо
члени суспільства є аморальними, таким буде і суспільство. Українському
моральному клімату вадять лихослів?я, злодійство, хуліганство, пияцтво,
неохайність, непунктуальність тощо.

Не на належному рівні повага до особистості моральної та фізичної
гідності, недоторканності майна, прав. Зумовлено це тим, що етика
індивідуалізму, трактована у нас як егоїзм, зазнала в українському
етносі осуду. Причина цього — в слабкій сформованості раціоналізованої
індивідуальної моральної свідомості, зумовленої пріоритетністю родових
зв?язків вітчизняної культури з її традицією перенесення центру ваги з
індивідуальної відповідальності на колективну; в ослабленій здатності до
моральної самоідентифікації, що спричиняє нерозвиненість усвідомлення
категорії індивідуальної совісті та самоцінності поглядів людини.

Спираючись на моральний плюралізм (погляд, що визнає множинність
ціннісних відносин, зобов?язань і планів життя, які часто несумісні), ця
теорія передбачає необхідність людини робити вибір між тим, що вона
вважає морально правильним і морально хибним. Моральний плюралізм не
вимагає толерантності до морально хибного, примиренності добра й зла.
Держава непримусовими діями може заохотити людей дотримуватись гідних
форм життя на основі вироблених нею етичних норм і водночас може відбити
охоту дотримуватись морально неприйнятного способу життя, викорінюючи
умови, які роблять його принадним. Тому вона не повинна вдаватися до
примусу, щоб зупинити “самоцінних” осіб від неприйнятної діяльності,
поки вони не шкодять іншим.

Визнання державою самоцінності особистості однак надає їй право
використовувати примус, щоб не було завдано шкоди іншим людям, оскільки
її завдання — забезпечити людям реальні можливості для особистого життя
і реалізації самоцінної позиції. Вона може примусово втручатися в
автономію одних, щоб захистити автономію інших. Водночас держава не може
втручатися в їхню автономію з будь-яких інших причин. Фундаментальне
моральне обґрунтування самоцінності особистості та принципу морального
плюралізму повинно стати важливим аспектом політичної етики, в основі
якого толерантність, а не нейтралітет.

Сучасне тло формування політичної етики характеризують розлад
зовнішнього і внутрішнього життя нації, висока питома вага таємного,
перевага права сили над етикою, квазіполітика тощо, які спричиняють
глибокі структурні диспропорції, перешкоджають формуванню громадянського
суспільства.

Невідповідності між ідеалами і реаліями нашого суспільства зумовлені
нерозвиненістю політичної та соціальної етики. Невиконання посадових
обов?язків, нереалізованість угод, несвоєчасно виплачені зарплати,
несплачені податки, проігноровані закони й суспільні інтереси — усе це є
розходженням між ідеалом і соціальною дійсністю. Усунути його — означає
відновити моральне здоров?я суспільства.

У демократичному суспільстві політична етика є одним із важливих вимірів
політичного життя, вона служить невід?ємним компонентом стабільності
політичної системи, суттєвим показником розвитку суспільства і його
політичної свідомості.

13.4. Особливості взаємодії політики і релігії

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії
людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування
розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і
релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми
предметами і методами. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства
засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав
і людської цивілізації. Тому з?ясування закономірностей взаємовпливу і
віднайдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і
релігійними чинниками — одне з найважливіших завдань політичної науки.

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють,
адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме
доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики
і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та
функціональному.

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність,
політичні організації та політичні відносини. А структура релігії —
релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та
релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов?язані.
Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуальний) та буденний
(побутовий) рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики
має теоретичний рівень релігії, який формується насамперед на основі
текстів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо;
Святого Переказу (твори отців християнської церкви, Сунна та ін.), інших
книг віроповчального характеру. Теоретична релігійність є основою не
лише богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і
соціально-політичних вчень. Вона справляє безпосередній вплив на
формування чи обґрунтування певного політичного устрою, суспільних
відносин, пов?язаних з проблемою публічної влади. Зі свого боку
інститути публічної влади разом з релігійними інституціями утверджують
сформовані стереотипи свідомості та поведінки віруючих.

Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на позакультову і культову.
Віруюча людина у своїй позакультовій релігійній діяльності на
теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей,
пов?язаних з релігією) та практичному (пропаганда релігійних поглядів,
місіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства
виконанням політичних замовлень влади або її критики, вдаючись до
релігійних доктрин.

Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з політичним життям
суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як
важливі соціальні інституції, покликані упорядковувати співжиття і
діяльність людей, накладаючись на функції інституцій публічної влади.

Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть
змінюватися від домінування певних світських суспільних інститутів і
визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до повного
підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від
конкретного часу та місця діяльності релігійних, світських інституцій,
типу релігійних організацій. Церква (церковна деномінація), яка має
велику кількість послідовників у певній країні, може диктувати завдяки
своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність
політичних інституцій, партій. У складнішому становищі перебувають секти
та харизматичні культи, функціонування яких завжди утруднювалося саме на
політичному рівні. Адже органи влади змушені реагувати на тиск
домінуючих релігійних інституцій. Утиски, репресії проти прихильників
окремих церков, сект, культів нерідко спричинялися економічною,
політичною нестабільністю суспільства (вигнання гугенотів із Франції,
гоніння на іудеїв тощо).

Тісний зв?язок релігії і політики обумовлений і основними функціями (а в
результаті їх здійснення — і роллю), які виконує релігія в суспільстві.

1. Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення місця і ролі людини в
Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо
зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає
мету життя та життєві ідеали віруючих. Сформовані за допомогою релігії
світорозуміння, світовідчуття, світоспоглядання, світоставлення тощо
можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб?єктами
політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні
дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи
інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в
іновірному середовищі. В єдиновірному середовищі віруючі можуть активно
впливати на структурні компоненти політики з метою поширення, зведення в
ранг державних певних поглядів, оцінок норм поведінки, а також брати
участь у формуванні певних політичних доктрин.

2. Компенсаторна функція. Вона пом?якшує або повністю знімає відчуття
безсилля, залежності й обмеженості людського існування як щодо зміни
об?єктивних, суб?єктивних умов буття, так і щодо формування власної
свідомості. Політика, основою якої е примус в інтересах окремих верств
населення (іноді — всього суспільства) та задоволення владних інтересів
певних груп і верств населення, спиралася на компенсаторну функцію
релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння
проповідуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обіцяє за
земні страждання щасливе життя в потойбічному світі. Важливим є і
психологічний аспект компенсації — релігія, знімаючи психологічні
стреси, даючи людині впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує
соціальні конфлікти, спричинені невдалою економічною, соціальною,
культурною, національною, військовою політикою.

3. Комунікативна функція. Дає можливість віруючим у своїй релігійній і
нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками
релігійних чи позарелігійних явищ. Для політики важливим є те, що
релігійне вчення пропагує терпиме ставлення хоча б до єдиновірців, що е
однією з умов адекватної інтерпретації інформації, позитивного
сприйняття людини людиною.

4. Регулятивна функція. Зорієнтована на управління діяльністю,
поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу
історії людства релігія одноосібно займалася виробленням певних норм
співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (виховання)
індивідів, встановлювала систему контролю за їх діяльністю, заохочення
та покарання, виробляла й впроваджувала у свідомість бажані мотиви
діяльності членів суспільства. Це давало змогу співвідносити конкретні
ситуації, вчинки з прищепленими віруючим системами цінностей.

5. Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в межах певного
віросповідання відбувається інтеграція, об?єднання індивідів. Коли ж у
суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі,
що протистоять одна одній, то релігія за цих умов може виконувати й
дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості.
Дезінтеграція може виявлятися не тільки в міжконфесійному протистоянні.
Історія свідчить і про значну роль релігійного чинника в конфліктах, які
потрясали політичні основи не лише окремого суспільства, а й спричиняли
зміни міжнародних чи регіональних політичних систем (реформація,
національно-визвольні війни Африки тощо).

6. Культуротранслююча функція. Релігія, як і політика, є компонентом
загальнолюдської культури. Вона забезпечує не тільки збереження, а й
розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей — архітектури,
музики, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо.
Так, релігія може передавати певну частину нагромаджуваної культурної
спадщини (у т. ч. і політичної культури) певного народу (цивілізації)
від покоління до покоління, забезпечуючи неперервність розвитку народу
(цивілізації). Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму
предметному полі й зі своєю мотивацією, займається і політика, однією з
функцій якої є забезпечення послідовності та інноваційності соціального
розвитку суспільства, людини. Водночас релігія може виконувати
культуроперериваючу функцію щодо окремої національної культури. Це
стосується переважно світових релігій, які, зародившись і сформувавшись
у певному регіоні на певних культурних традиціях, здійснюючи релігійну
експансію, несуть в інші країни і нову культуру, нещадно знищуючи
попередні культурні надбання, які, як правило, тісно пов?язані з іншими
віруваннями (християнізація слов?янських народів; експансія ісламу з
його забороною образотворчого мистецтва тощо).

7. Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов?язана з політикою,
обґрунтовує, освячує й певною мірою узаконює (легітимізує) деякі
суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми
відносин, норми поведінки в суспільстві. Завдяки їй релігія може
оцінювати суспільні (політичні, культурні, національні та ін.) явища,
формувати відповідне ставлення до них. При цьому різні конфесії можуть
по-різному оцінювати одне й те ж явище. Так, Реформація освятила появу
буржуазних суспільних відносин, у той час як у Російській імперії
православна церква всіляко захищала феодальні порядки. Втрата релігією
легітимізуючої ролі виявляється, коли певна соціальна група, окрема
особа перебувають в іновірній державі й ставлять собі за мету зміну
існуючих порядків (інституцій, відносин) за допомогою обґрунтування на
основі Святого Письма, Святого Переказу чи богословських трактатів
неправомірності цих порядків (інституцій, відносин).

Реалізуючи свої функції, релігія виконує значну роль у розвитку й
функціонуванні політичної структури суспільства. Ця роль залежить:

– від особливостей віровчення та культу, організаційних можливостей
конкретної конфесії чи релігійного напряму (у т. ч. використання
мистецтва, науки, інтегрованості в суспільство тощо);

– від характеру впливу (одна й та ж конфесія в різні часи може захищати
або руйнувати певну політичну структуру);

– від особливостей регіону, функціонування певних конфесій.

За певних історичних умов в одному суспільстві можуть прогресувати
процеси секуляризації, в іншому ж — сакралізації. Одна і та ж конфесія
може ставитися до влади як до породження темних сил (християнство на
ранньому етапі його історії) або як до помазаників Божих на землі
(оцінки імператорів у християнських країнах після 324 p., коли воно
стало державною релігією). У свою чергу, кожна держава та її політичні
інституції по-своєму розуміють і практично діють у сфері відносин
релігії та політики. Часто ці дії призводили до боротьби і знищення
єдиновірців (війни в Європі між католицькими державами, міжісламські
конфлікти тощо). У деяких країнах релігійні інституції повністю
перебувають під контролем держави. Наприклад, деякі лютеранські церкви
підпорядковані (згідно з Аугсбурзьким релігійним миром 1555 p.)
світській владі, яка перебрала на себе функції церковного управління.

Зв?язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямованими діями
церковних інституцій, першоієрархів та ієрархів релігійних течій щодо
максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях
з метою лобіювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники
клерикальних кіл входили і входять у всі уряди країни. Непоодинокі
випадки, коли вони входять у парламенти.

У певні періоди розвитку людства зв?язок релігії і політики був
настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування
релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як
невід?ємний елемент політичного чинника й навпаки. Відомо, наприклад, що
жерці Дворіччя, Єгипту поряд з релігійними виконували й державницькі
функції — писали закони, робили астрономічні розрахунки, керували збором
податків, будівництвом зрошувальних систем, займалися судочинством тощо.
У Давній Греції на перших порах жерців теж обирали до владних структур.
За своїми функціями вони були більше державними чиновниками, ніж
служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба
жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконували
державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а
швидше бюрократичний відтінок.

За нової історії людства релігія використовується політичними силами як
один із важливих чинників поневолення народів. Цією її здатністю
користувалися всі імперії нового часу: Російська використовувала
православ?я як засіб асиміляції українців, білорусів та інших народів;
Британська використовувала католицизм та англіканство як знаряддя у
боротьбі за своє утвердження в колоніях; Османська розглядала прийняття
ісламу як умову ослаблення економічного й політичного тиску на свої
колонії та ін. Характерно, що конфесія, використовувана імперією,
сприймалася поневоленими народами як релігія колонізаторів. А розпад
таких імперій призводив до масових виходів віруючих з “імперських
конфесій”, до гонінь на її місіонерів, націоналізації майна тощо. Так
було в Шрі-Ланці, Бірмі — з християнством; у Болгарії — з ісламом; в
Україні — з православ?ям, коли після 1917 p. сотні тисяч селян
переходили в протестантські течії.

Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна вважати встановлення
радянської влади в Російській імперії й утворення в межах колишнього
СРСР (а після 1945 p. у деяких країнах соціалістичного табору) світської
релігії. Комуністично-соціалістична ідеологія претендувала на місце, яке
до більшовицького перевороту 1917 p. посідала в житті суспільства
християнська церква. Цим можна певною мірою пояснити те, що комунізм, як
зазначав М. Бердяев, “не як соціальна система, а як релігія фанатично
ворожий будь-якій релігії”. Критика релігії у марксизмі-ленінізмі
перетворилася на критику політики, яку вона (релігія) прямо чи
опосередковано освячувала. До священнослужителів більшовики ставилися як
до політичних противників, а боротьба з релігією як ідеологічною
системою велася в соціалістичних країнах не ідеологічними (переконання),
а революційно-політичними (примус) засобами.

З розвитком людства в межах однієї чи кількох держав інституалізується і
розвивається один з головних елементів релігійного комплексу — релігійні
організації. Спільність їх розвитку часто зумовлювала й спільні
політичні, економічні інтереси, що було додатковим спонукальним чинником
їх взаємовпливу. Тому характер державно-церковних відносин залежить від
політичного устрою держави, конкретних суспільних відносин, домінуючих
особливостей певної епохи. Іншими словами, своєрідність розвитку народу,
держави і певної релігії, релігійного напряму передбачає специфічні
особливості їх відносин — від прямого впливу релігійного комплексу на
формування і функціонування державної влади до державного контролю за
розвитком релігійного комплексу чи відокремлення церкви від держави.

На сучасному етапі характер державно-церковних відносин — один з
головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму,
позаяк він засвідчує рівень реалізації принципу свободи совісті як
одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини.

Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності,
то свобода совісті є важливим чинником структуруючих зв?язків між
частинами суспільства і всім суспільством.

Поняття “свобода совісті” полісемантичне, його сутність визначається
залежно від предметного поля дослідження: права, політики, філософії,
релігієзнавства, етики тощо.

Свобода совісті — право, яке гарантує недоторканність совісті людини
щодо її ставлення до релігії.

Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:

– право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним
вибором або дотримуватися нерелігійних переконань;

– рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед
законом;

– можливість індивідуально або ж колективно, публічно чи приватне
сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах,
ритуалах;

– право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань;

– невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються
віровчення), а церкви — у справи держави.

Релігійна свобода є одним із найдавніших міжнародно визнаних прав
людини. У період Вестфальського миру (1648) праву на релігійну свободу
було надано міжнародний захист. Першим конституційним актом, що
стверджував його, була перша поправка до Конституції США, де зазначено,
що Конгрес не створюватиме закону, що стосуватиметься інституювання
релігії чи заборонятиме вільне відправлення її.

В епоху Відродження із становленням громадянських суспільств розпочалися
процеси секуляризації (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому
сприяв розвиток наукових знань, особливо вчення про природне право,
згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не божественне
походження. Релігія поступово стає приватною справою. Наприкінці XVIII
ст. починають реформуватися основні типи відносин між церквою і
державою, які існують й донині:

– віротерпимість (нетерпимість), згідно з якою, одна чи кілька релігій
мають привілейоване становище, інші оголошуються терпимими (чи
нетерпимими);

– свобода віросповідань, за якою усі релігії рівні між собою, а людина
вільна у своєму виборі конфесії та відправлення релігійного культу;

– свобода совісті, крім проголошення рівності всіх релігій, яка
передбачає вільний вибір будь-якої релігії чи несповідування жодної.
Нині приблизно третина держав світу проголосили своїми основними
законами принцип свободи совісті.

Протягом століть склалося кілька моделей державно-церковних відносин,
які часто взаємно переплітаються:

– теократія;

– цезаропапизм;

– законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан церкви;

– відокремлення церкви від держави;

– проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного
відокремлення,

– відокремлення церкви і держави.

1. Теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада). Постає як форма
правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та
духовенству. Передбачає ототожнення світської і духовної влад,
регламентацію функціонування держави та її інституцій, усього
суспільного життя панівною церквою та її органами.

Синонімом до теократії іноді вживають поняття “цезаропапизм” як
означення боротьби церковної влади за домінування над світською.
Класичне теократичне правління існувало у V—1 ст. до н.е. в Іудеї, де
вся влада була зосереджена в руках жрецтва на чолі з іудейським
першоієрархом; у 756—1870-х роках — у Папській області, а з 1929 p. — у
Ватикані, де Папа римський є абсолютним монархом. Традиція теократії
розвинута в ісламських країнах (Ірані, Саудівській Аравії). Теократичні
періоди пережили Китай, Японія, Індія, країни Африки, Європи. Ідеї
теократичної форми правління активно пропагував С. Томашівський у
Галичині.

2. Цезаропапизм (лат. caelsar — цезар, papa — папа). Виявляє себе як
політика світської влади, спрямована на підпорядкування собі всього
церковного життя; поєднання в особі державного правителя вищої світської
духовної влади.

Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і
підпорядкування світській владі церковних структур. Класичними
прикладами такого правління є Візантія, де імператори збирали церковні
собори, вирішували догматичні суперечки, призначали чи знімали
патріархів, митрополитів тощо. Цю модель перейняла Московія, де з XVIII
до початку XX ст. главою православної церкви був імператор
(імператриця). Церква стає одним з інститутів державної бюрократичної
системи, а духовенство — особливим прошарком суспільства зі своїми
правами та пільгами (непідсудність світському суду, звільнення від
податків, військової повинності тощо).

3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан певної
церкви в державі. Статус державної церкви передбачає державне
фінансування діяльності церковних інституцій, покладає на них певні
державницькі функції (реєстрація новонароджених, смерті, шлюбу тощо).

Державні церкви в різних формах існують в Англії, Швеції, Данії, Ірані,
Кувейті, Саудівській Аравії, Таїланді та інших країнах. Особливий їх
статус зафіксований у конституціях понад 40 держав, у 22 з них главою
держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви від держави. На практиці це означає неможливість
втручання церкви у справи держави за активного втручання державних
інституцій у справи церкви.

Така модель була характерна для колишніх країн соціалістичного табору,
де законодавство теоретично гарантувало свободу совісті, а реально
віруючі зазнавали дискримінацій. “Атеїзація” державної політики
призводила до значних порушень прав людини. Церкви як суспільні
інституції активно використовувалися владою у внутрішній та зовнішній
політиці.

5. Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного
відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу
відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих
церков. Наприклад, сучасна Німеччина, де держава хоч і проголошує
нейтральність і толерантність до різних релігій, виявляє певну
відмінність у ставленні до релігійних організацій залежно від їх
чисельності та їх впливу на суспільне життя. Подібними є
державно-церковні відносини в Японії, Австрії, Перу.

6. Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємоневтручання
держави і церкви у справи кожної, гарантує максимальне забезпечення
свободи релігії, толерантності в державі. Усі релігійні громади у США
мають рівні права. Відсутній спеціальний орган регулювання діяльності
релігійних інституцій — усі спірні питання вирішує суд. Релігійні
організації звільнені від податків рішенням Федеральної податкової
служби, яка детально експертує, чи не переслідує якась із них комерційні
цілі. Законодавче закріплену свободу віри і невір?я мають громадяни
Франції, Туреччини, України.

Залежно від традицій, моделі державно-церковних відносин існує кілька
схем фінансової підтримки державою церковних інституцій:

1. Пряме фінансування державою релігійних організацій і державний
контроль за використанням коштів. Така схема характерна для більшості
країн з теократичною, цезаропапиською моделями державно-церковних
відносин, країн з державною церквою (Ватикан, Греція, Бельгія,
Люксембург, Норвегія та ін.).

2. Збір спеціального “церковного” податку, який витрачається згідно з
побажаннями платників податку (Італія, Іспанія та ін.).

3. Використання коштів “церковного” податку релігійними організаціями на
власний розсуд з мінімальним контролем держави (ФРН, Австрія, Швейцарія,
Швеція та ін.).

4. Відсутність фінансової допомоги держави конфесіям, які існують на
добровільні пожертвування віруючих, виручки від церковної атрибутики
тощо. Це характерно для країн, де церква і держава відокремлені одна від
одної (США, Франція, Україна, Нідерланди).

Державно-церковні відносини в Україні пройшли різні етапи розвитку.
Після хрещення Русі-України простежувалися елементи цезаропапизму, які,
однак, не розвинулися. Церква набула статусу державної, який передбачав
державне фінансування (десятина), виконання певних державницьких
функцій. Зокрема церква перебрала на себе розгляд судових справ, що
стосувалися церковного кліру, його сімей та челяді, населення церковних
володінь. Канонічно та організаційно вона залежала від
Константинопольського патріархату, який призначав Київських митрополитів
(найчастіше греків). Лише двічі руські князі домагалися поставлення на
київську кафедру митрополитів-русичів — Іларіона (1051) та Климента
Смолятича (1147).

Татарська навала спричинила перенесення на початку XIV ст. митрополичого
престолу спочатку до Володимира (на Клязьмі), а згодом до Москви.
Політичне протистояння Литовського князівства, у складі якого перебували
тоді українські землі, та Московії змусило князя Вітовта домагатися
окремого митрополита для Литви — у 1415 р. ним став Григорій Цимблак.
Остаточний розкол Київської митрополії на дві частини — Київську і
Московську — відбувся у 1448 p., коли в угоду політичним амбіціям
московських правителів московський собор самочинно проголосив
автокефалію своєї церкви і обрав свого першоієрарха.

Православ?я у Великому князівстві Литовському фактично було державною
релігією, а залежність від Константинополя була умовною. Проте зближення
Литви і Польщі, що знайшло своє відображення у Люблінській унії 1569 p.,
спричинило обмеження православ?я на користь католицизму, а згодом і
кризу православної церкви в Україні.

Православ?я стає знаменом боротьби за національну самобутність, одним із
чинників національно-визвольного руху середини XVII ст.

Політичне приєднання в 1654 p. значної частини українських земель до
Московської держави поставили проблему входження Київської митрополії до
складу Московського патріархату, оскільки московський цезаропапизм
вимагав і централізації церкви. Але значні відмінності українського
православ?я в обрядово-культовій сфері, організаційному житті церкви,
опозиція кліру до такого об?єднання, криза Російської православної
церкви більш як на 30 років відклали питання злиття церков. Лише активне
втручання московської влади, несприятливі для розвитку
Константинопольського патріархату політичні обставини допомогли
Московському патріархату поглинути Київську митрополію.

Зміна юрисдикцій призвела і до зміни моделі державно-церковних відносин
в Україні — статус державної Церкви замінює цезаропапиське правління,
наслідком якого стала цілеспрямована політика влади на нищення
національних особливостей православ?я в Україні. У 1839 p. російська
влада прийняла рішення про ліквідацію в межах імперії уніатської церкви.
Це рішення було продиктоване передусім політичними причинами, оскільки
греко-католицька церква за русифікації була чинником етнозберігаючим.

n

p

?

1/4

A

Ae

AE

3/4

A

Ae

„†IOO?

c

OOeR

T

?

?

c

¤

¦

>c

¤

???G??Ukd%

gd–aEUkd“

U??

??EU??

gd–aEUkd

ApBtBvBUBTHB???G??Ukd

?^?`?voaeoaeo¶

AE

?

E

X

E

oe

O ?

J

a

:

U

ED ID e

e

@

@

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

u\

?c

Oeh

om

Ru

?v

{

e{

\}

o?

z†

oe?

r‹

~?

?‘

D•

O›

??

o?

?¤

>?

j?

ae?

Ue?

l?

?·

B»

TA eE -I IN nO U Y @a ?e AEi o? Aeo xo ?th ії 1905—1907 pp. дещо змінили релігійну ситуацію в Україні, як і у всій імперії, але принципи побудови державно-церковних відносин залишилися ті самі. Суттєво ситуація почала змінюватися після Лютневої революції 1917 p., з утворенням в Україні Центральної Ради і проголошенням відокремлення церкви від держави. Влада Української Народної Республіки не зуміла одразу оцінити величезний державотворчий потенціал релігії. Згодом політична ситуація змусила Центральну Раду змінити свою позицію щодо церкви. При Секретаріаті внутрішніх справ було утворено Департамент духовних справ, в одному з перших циркулярів якого було висловлено побажання до єпископату не допускати поминання у відправах Російської держави та російського війська. У січні 1918 р. в новому уряді був утворений Департамент сповідань, рішення якого, однак, бойкотувалися більшістю церкви. А запропонована Центральною Радою схема відокремлення церкви від держави (проголошення релігії приватною справою) на той час в Україні була нездійсненною, програмувала негативні наслідки для української державності. Після встановлення Гетьманату 1918 p. “Законом про тимчасовий державний устрій України” православну церкву було проголошено “передовою” (державною), а віруючим інших конфесій надано право “свободного відправлення їхньої віри і богослужения за її обряду”. Державну стратегію щодо церкви розробляло Міністерство сповідань, до функцій якого належало й регулювання відносин конфесій між собою та з державою. Проте втручання держави у внутрішнє життя церкви було мінімальним. За Директорії, попри помітні антицерковні настрої, Українська Народна Республіка значно більше уваги приділяла релігійному питанню. “Основний державний закон УНР” визначав автономність православної церкви, проголошував свободу “сумління і віри”. Визнані державою інші церкви проголошувалися рівноправними. Заборонялося ухилення від виконання громадянських обов?язків через релігійні переконання. Більш радикально питання церковного устрою вирішувалося “Законом про автокефалію Української Православної Церкви”, який проголошував, що “ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха” УПЦ не перебуває. Закон містив цезаропапиські елементи, пов?язані з втручанням держави у справи церкви, але вони не були втілені в життя. Після встановлення радянської влади в Україні було законодавче закріплено принцип відокремлення церкви від держави, але на практиці держава активно втручалася в церковні справи. Більше того, влада сприймала церкву як політичного противника. Немало представників кліру було репресовано, конфесії позбавлено статусу юридичних осіб, обмежено у світській і навіть релігійній діяльності (визнавалося лише право на задоволення релігійних потреб віруючих і тільки в молитовному приміщенні). Така політика призвела до майже цілковитого знищення православної церкви, розгулу беззаконня у церковних питаннях. Обґрунтуванням репресій була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру розвитку соціалізму. У вересні 1937 року ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням проголосив “безбожну п?ятирічку” — до кінця 1937 p. в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і навіть зовнішні вияви релігійності. Почалося знищення храмів та предметів культу, економічний, політичний і моральний тиск на духовенство. Священики були позбавлені виборчих прав, їх обкладали непомірними податками, змушували зрікатися сану (у 1929—1930 pp. цьому тискові скорилися до 2 тис. священнослужителів). У непокірних конфісковували майно, а сім?ї виселяли, “розкуркулю-вали”. Було спрощено процедуру закриття храмів. Ухвалу про це могли приймати місцеві відділи НКВС на основі несплати податку, поширення епідемії, “вимоги населення”, “зібрань ворожих державі елементів”. Внаслідок цього в Україні було закрито до 75—80 % (8 тисяч) храмів. На початок 40-х років не залишилося жодної православної церкви у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях, по одній було в Луганській, Полтавській, Харківській. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовували лише 2, із 23 монастирів — жодного. Православна церква перестала існувати як цілісний організм. В Україні не залишилося жодного єпископа. Лише У грудні 1939 p., після приєднання Західної України, був призначений екзарх України, митрополит Київський та Галицький Миколай (Ярушкевич), який обслуговував і білоруські парафії. Принципово інша модель державно-церковних відносин існувала в роки Другої світової війни на окупованих німецькими військами українських територіях. Нова окупаційна влада, намагаючись посилити антиросійські настрої в Україні, спершу симпатизувала націоналістам та автокефальній церкві, надіючись, що пожвавлення церковної діяльності, залучення до релігії відверне значну частину населення від опору. Щоправда, сильна церква також не відповідала інтересам рейху. Відносини німецького окупаційного режиму і конфесій в Україні нерідко залежали від ситуації на фронті. Але загалом вони вписувалися в модель відокремлення церкви від держави. Релігійна політика окупаційної адміністрації змусила змінити тактику і радянського керівництва. З вересня 1943 p. було реанімовано православну церкву, відновлено сотні парафій. Але партійна тенденція на знищення релігії призвела до нових репресій. У 1960—1965 pp. було закрито понад 4 тисячі храмів (48% від їх кількості на початок 1960 p.). Священикам дозволено було тільки виконання треб. Утверджувалася релігійна нетерпимість, завуальована законодавчими актами про свободу совісті. З утвердженням державної незалежності України змінилася модель державно-церковних відносин. Закон про свободу совісті та релігійні організації (1991) відкрив реальні можливості для відокремлення церкви і держави. Зареєстрованим релігійним організаціям (а вони можуть і не реєструватися) надано статус юридичної особи, віруючим певних сповідань дозволено альтернативну службу та ін. Припинення діяльності релігійної організації можливе лише за рішенням суду, що утруднює адміністративне втручання у її функціонування. Принцип свободи совісті кожного громадянина країни сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої закріплений у Конституції України. Тема 14. Сутність політичного режиму та його типи 14.1. Поняття й типологія політичних режимів Поняття “політичний режим” — одне із загальноприйнятих у сучасній політології. Його застосовують щодо характеристики способів, форм, засобів й методів реалізації політичної влади, оцінювання сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво видозмінюватися. Суспільство й держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарними й авторитарними; воєнізованими, громадянськими і змішаними; клерикальними, теократичними та ін. Сьогодні немає чіткого визначення поняття "політичного режиму", проте можна виділити ряд основних тлумачень: - система засобів і методів здійснення політичної влади; - модель, форма взаємодії державно-владних структур і населення; - сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства. Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками: - процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням у влади; - стилем ухвалення суспільно-політичних рішень; - відносинами між політичною владою та громадянами. Окрім цього поняття “політичний режим” охоплює: – порядок формування представницьких установ; – становище та умови діяльності політичних партій та громадських організацій; – правовий статус особистості, права та обов?язки громадян; – рівень економіко-господарського розвитку; – порядок функціонування каральних і правоохоронних органів; – співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого. Політичний режим залежить від: – співвідношення політичних сил у суспільному організмі; – рівня політичної стабільності суспільства; – встановленої правової системи, її особливостей та характеру; – особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; – історичних і соціокультурних традицій, звичаїв народу; – політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб?єктів i політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Існує багато класифікацій політичних режимів. Будь-яка класифікація є умовною, поза як “чистих” і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікувати політичні режими почали на початку XX ст., але до 60-х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв їх на демократичні та недемократичні. На початку 60-х років американський політолог 3. Бжезинський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади і про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим на підставі політологічного аналізу політичних систем колишніх соціалістичних країн, довівши, що в більшості з них функціонували авторитарні політичні режими. Характеристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на філософсько-політичних аспектax внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого. Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на: - тоталітарні; - авторитарні; - демократичні. 14.2. Тоталітарний політичний режим Термін “тоталітаризм” запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в ЗО—40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів. Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки. Тоталітаризм (лат. totus — увесь, повний; фр. totalite – сукупність, повнота) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов?язковою ідеологією, репресіями щодо опозиції та інакодумців. Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо. Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов?язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутріпсихологічного ентузіазму, а також екстенсивне — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму. Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси: - наявність загальнообов?язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму; - загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля “світлого” майбутнього; - ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму; - контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема; - відсутність легальної опозиції; - поглинання державою сфери громадянського суспільства; - відсутність плюралізму; - нетерпимість до політичного інакодумства, жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства; - концентрація влади в руках одного лідера чи партії, які представляють законодавчу і виконавчу владу; - державний монополізм в сфері економіки - підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії. Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: - 1917—1921 pp. – період воєнного комунізму – тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму; - 1921—1929 pp. – авторитарний режим; - 1929— 1956 pp. – тоталітарний режим; - 1956—1985 pp. – зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним. Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за “горбачовської перебудови”, коли впала “залізна завіса” ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства. 14.3. Авторитарний політичний режим На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів. Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб?єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об?єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу. Основні ознаки авторитаризму: - перевага в діяльності державних органів методу адміністрування, диктату (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем); - сильна виконавча влада; - концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; - здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій; - звуження сфери гласності та виборності державних органів; - обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення; - відчуження народу від влади; - відсутність єдиної ідеології; - опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії; - при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи; - обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об?єднань громадян; - органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності. Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму: – стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу; – альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов?язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія. 14.4. Демократичний політичний режим Поняття “демократія” багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн: Демократія — правління народу, обране народом, для народу. Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості. Основними ознаками демократичного політичного режиму є: - наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; - визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом; - поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них; - вільна діяльність політичних і громадських організацій; - обов?язкова виборність органів влади; - розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства; - економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій). За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх Претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні е магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом. У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель “елітарної” демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40—50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем. Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу. Чимало сучасних учених пов?язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного Організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу. Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація — процес поступовий і багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспільства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Токвіля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокішою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку. Серед проблем утвердження демократії, пов?язаних з економікою і політикою, — відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демократія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять “лібералізм” і “демократія” теж неоднозначне. Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія — рівності перед волею. Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона е не лише технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цінностей, системою життя, основні постулати якого — рівність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу. Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: - фіксувати певну форму правління; - закріплювати й виражати згоду народу; - регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше — слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політичній діяльності. Щоб стати демократом, людина, з огляду на психологію, має вирости й соціалізуватися в демократичному середовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегровані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталізація поєднана з корпоративністю, тому японську демократію інколи називають корпоративною. Саме збереження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демократичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим е віднайдення способів органічного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворення тощо. Тема 15. Світові політико-ідеологічні доктрини 15.1. Лібералізм і неолібералізм Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети. Поняття “лібералізму” потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст. Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об?єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення: - абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; - автономія індивідуальної свободи; - раціоналізація й доброчинність діяльності людини; - визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; - існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; - договірний характер відносин між державою та індивідом; - обмеження обсягу і сфер діяльності держави; - захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя; - утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією. Історично виникнення класичного лібералізму пов?язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості. Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах особистості. Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832) у творах “Принципи законодавства”, “Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав” сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов?язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) е метою, а держава— засобом. І. Бентам заперечував революції, докладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб. Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу. В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.). Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ?ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом?якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція “держави добробуту” обґрунтовувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної демократії”, згідно з неою політична система — механічний процес урівноваження конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у “новому курсі” Ф. Рузвельта (США). У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм. У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію “передового ліберального суспільства” (В. Жискар Д?Естен). Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції “нового суспільства” Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції “постіндустріального суспільства”. Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки. В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки “природа людини” незмінна. Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об?єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції. 15.2. Консерватизм і неоконсерватизм Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Мест-pa 1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”. Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії. Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об?єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів. Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них. Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення. Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв?язок між капіталізмом і демократією. Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм. Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”). Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов?язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей. Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини. Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава. Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії. Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості. В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін. 15.3. Соціалізм в історії людства Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості. Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці. У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії. Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — суспільно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу “від кожного за здібностями, кожному за працею”, забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості. Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В?єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм. 15.4. Історія становлення соціал-демократії Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості. Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи. Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов?язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав “політичним атавізмом і ознакою варварства”, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права. Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою “знизу”, утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх. Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — “демократичний соціалізм”. Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою. Її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху. Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв?язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров?я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі. Концепція самоврядного соціалізму. Її у 70—80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави. Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція). Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства. Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні “ін?єкції” в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованість на конструктивну, творчу діяльність. Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал — об?єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо. Тема 16. Альтернативні рухи. Фашизм. Анархізм 16.1. Суть та різновиди сучасних альтернативних рухів Масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства. Цілісна система альтернативних доктрин відсутня. Однак їхні базові ідейно-політичні принципи можна визначити досить чітко. Каркасом зазначених доктрин є нова, постматеріальна система цінностей, яка переносить акцент з матеріальних благ і доходів як головної життєвої мети індивіда в капіталістичному суспільстві на нематеріальні потреби — самореалізацію особи, участь у громадському житті, визнання з боку суспільства тощо. Відповідно основоположними є параметри «нового стилю життя». Основний наголос робиться на обґрунтуванні необхідності зміни обличчя існуючого суспільства (капіталістичного і соціалістичного), а також світу, що розвивається шляхом виходу за його межі, спираючись на новий тип виробництва і створення децентралізованих самоврядних суспільних структур. Альтернативні рухи не виступають від імені якогось класу, їхня соціальна база досить строката. Проте серед прихильників цих рухів переважають чоловіки, а не жінки, одинокі, а не сімейні, молодь, жителі міст. І все ж при всій соціальній неоднорідності ядром цих рухів є нові середні шари. Саме це визначає їхнє ідеологічне обличчя. Виникнення альтернативних рухів зумовлене кількома факторами, а саме: - руйнуванням традиційних ціннісних орієнтацій, - відсутністю умов для саморозвитку і самовдосконалення особи, - тотальною загрозою природним основам життя, - поглибленням нерівності між суспільними групами і регіонами. В певних аспектах альтернативізм є породженням гострої ідейно-духовної кризи сучасного суспільства, її поєднання з ідейною кризою консерватизму, лібералізму і соціалізму. Альтернативні доктрини різко дистанціонують від всього, що стосується ідеології. Разом з тим ідеологізується все те, що відноситься до сфери цінностей. Цінності, культура та ідеологія розглядаються як причина кризових явищ сучасного суспільства і як найбільш дійовий засіб його лікування. Продукти індустріального розвитку — орієнтація на споживацтво, масова культура, стандартизація тлумачаться як фактори руйнування життєвих передумов розвитку особи. При дослідженні капіталістичного ладу альтернативісти спираються водночас на висновки К. Маркса, Дж. Кейнса, Д. Лукача, Дж. Робінсона, Дж. Гелбрейта. Однак основним ідейним джерелом побудови моделей суспільного розвитку є спадщина утопічної думки, насамперед утопічного соціалізму, політична концепція екологізму та деякі інші. На відміну від «нових лівих» альтернативні концепції меншою мірою спрямовані на злам соціально-політичних структур, а більше на трансформацію особи і суспільства. Використовуються утопічні ідеї: - віра в добро, розум, - надія на педагогіку, - настанови на щастя, - відданість ідеї прогресу, який розуміється здебільшого в контексті розвитку і самовдосконалення особи.  В повному обсязі відтворюються утопічні ідеї комуністичного суспільства: справедливий розподіл благ, властива суспільному організмові в цілому і окремим його елементам гармонія єднання людини з природою, безпосередня участь усіх в прийнятті рішень. Як антибуржуазна утопія альтернативні доктрини мають позитивний потенціал, оскільки спрямовані на критику існуючого ладу. Їх відправна точка — усвідомлення небезпеки екологічної катастрофи. Основні принципи альтернативних поглядів на організацію суспільного життя такі: - в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального добробуту до цілі матеріальної достатності; - в політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні; - у сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внутрішнього світу. Поширена ідея, згідно з. якою механізми організації природи повинні бути взірцями організації суспільства, а соціальна рівновага — і копією рівноваги в природі. В основі всіх альтернативних доктрин лежить концепція «політичної екології». Вона ставить за мету обгрунтувати необхідне поєднання зусиль, спрямованих на збереження оточуючого середовища, із завданнями демократичного руху в боротьбі проти індустріального суспільства. Марксова концепція відчуження переноситься на природу. Вважається, що панування людини над природою обертається її повним підкоренням складній техніці. Тому боротьба за нову технологію, спосіб виробництва є водночас боротьбою за справедливе суспільство і збереження оточуючого середовища. Передбачається обмеження економічного зростання. Акцент робиться на вдосконаленні людини, її взаємовідносинах з природою. Висунення на перший план екологічних завдань означає пошук цілей та орієнтирів, здатних конкретизувати постматеріальні цінності. Безпосередньою змістовою частиною і вихідним посиланням альтернативних пошуків є критика всього існуючого як неістинного — чи то мовиться про економіку, чи про політику, мораль, філософію. При цьому лейтмотивом є перегляд існуючої концепції прогресу. Йдеться про відмову від парадигм індустріальної епохи, при якій центр діяльності людини переноситься на прагнення до матеріальних благ, а природа і громадянин розглядаються лише як джерела доходів. Інколи виробництво товарів і послуг вважається оптимальним шляхом досягнення суспільних цілей. Наголошується на небезпеці поглиблення науково-технічної революції. З точки зору альтернативістів, трансформація суспільства передбачає створення принципово нової картини світу і уявлення щодо людської природи. Вона повинна ґрунтуватися на ініціативі, психологізмі, релігійному досвіді та відході від західного матеріалізму. Відповідно головний удар спрямовується проти раціоналізації наукових знань і розуміння суспільного процесу. Знімається питання про класове панування, експлуатацію, класову боротьбу. Підкреслюється, що екологічне суспільство неможливе без радикального перерозподілу багатств землі і засобів виробництва на засадах децентралізації. В деяких моделях, які орієнтують на самозабезпечення, заперечується ринкова система, як і державне регулювання економіки. Висловлюється думка, що врятувати людину може лише відмова від вартісних відносин у господарській діяльності, поступове розширення самообслуговування в межах групової самодіяльності (І. Ілліч). Поряд з цим проголошується необхідність «плюралістичного компромісу» — поєднання альтернативної економіки з великомасштабним сучасним виробництвом. Основа перебудови економічних і політичних відносин — «демократія прямої участі». Вона невіддільна від таких політичних принципів, як подолання дискримінації, гарантія прав меншості. Свобода проголошується принципом соціальної організації, який здійснюється на всіх рівнях. Стверджується гасло «держава — мінімум». Політична мета вбачається в радикальному обмеженні та деідеологізації влади. Заперечується представницька демократія як механізм відчуження народу від влади, концентрації влади в руках еліти, соціальної і політичної нерівності громадян. У політичному плані центральною є концепція «базисно-демократичної політики», яка означає децентралізовану пряму демократію, надання переваги рішенням базису, широкої автономії і права на самоврядування децентралізованим об?єднанням на місцях. Йдеться про перерозподіл влади, перехід до общинної організації, яка ґрунтується на повному самоврядуванні. В основі такого підходу — уявлення про непорушний зв?язок економічної і політичної децентралізації. Не випадково в проектах, спрямованих у майбутнє, іноді заперечується політичний масштаб держави-нації. Державному устроєві протиставляється регіоналізація. На глобальному рівні йдеться про планету федерацій, а не планетарну спільність. Отже, передбачається створити децентралізоване суспільство, котре б складалося з дрібних політичних одиниць. Це створило б умови для прямої участі і контролю громадян в усіх сферах суспільного життя. Однією з головних вважається проблема рівності як соціальної цінності. Проте підхід до неї новий, нетрадиційний, зокрема в тому плані, що сучасне покоління, споживаючи безліч корисних копалин, дискримінує майбутні покоління. Трагічного характеру набуває міжнародна нерівність. Універсальним засобом оздоровлення суспільства вважається утвердження нових цінностей. Першою з них є особиста аутентичність. Мається на увазі, що життя — це благо тільки за умови, що його зміст і стиль відповідають схильностям та покликанням людини. Другою цінністю вважається самовизнання. В політиці це означає право вибору, який би диктувався винятково свідомим прагненням свободи і справедливості. Третя цінність — первинна колективність, яка забезпечує повернення до примату територіальних зв?язків над соціально-економічними. Загалом альтернативні доктрини містять у собі чималий гуманістичний потенціал і вже тому не виключається зростання їхньої ролі у майбутньому. Альтернативні соціальні ідеї відбивають прагнення вийти за межі традиційних ідеологічних систем і дати тлумачення новим соціальним проблемам наприкінці нинішнього тисячоліття з позицій гуманізму через провідне поняття «людина». Носіями альтернативного світогляду виступають не класи, партії і соціальні групи, а об?єднання однодумців, які утворюються на основі їх прихильності до певних соціальних цінностей. До них відносяться: - пацифісти (лат. «pacificus» - миротворний) - противники всіляких воєн, прибічники миру на Землі; - феміністи - прихильники утвердження рівноправ?я жінок і підвищення їх ролі в соціальному житті; - екологісти - особи, що виступають на захист навколишнього середовища; - прибічники розвитку альтернативних систем освіти, демисифікації культури та інші. Альтернативні концепції та ідеї - політичні, економічні та етичні – зводяться до декількох узагальнених положень. Вихідним положенням виступає теза про безперспективність індустріального суспільства, оскільки індустріальний тип розвитку неминуче приводить до зрощення великого виробництва, утворення політико-економічної «мегамашини», яка протистоїть індивіду і в поєднанні з розподілом праці, що поглиблюється, веде до відчуження сутнісних сил людини. Теоретики альтернативних рухів (Е.Шумахер, І.Ілліч, І.Штрассер) характеризують сучасне суспільство як «систему», що є безликою централізованою структурою, яка позбавляє індивіда можливості самореалізуватись і усвідомити власні інтереси. При цьому соціальна природа «системи» ототожнюється як з капіталізмом, так і з соціалізмом (під ним мається на увазі адміністративно-командна модель суспільного ладу); вони трактуються як два різновиди індустріального суспільства, орієнтовані на максимізацію споживання за рахунок економічного зростання. Така «система» перетворює людину не в мету, а в засіб економічного розвитку, тому вона є аморальною і антигуманною. Ідея децентралізації є альтернативою сучасному соціальному розвитку; вона має багато аспектів і включає: - розукрупнення, тобто конфлікт з панівною економічною моделлю масового товарного виробництва; - антиетсітизм, тобто конфлікт з державою; - самоврядування, тобто конфлікт з механізмом представницької демократії; - зняття відчуження особистості, неминучого у великих соціальних системах. Суть пропонованої альтернативи - суспільство, метою якого с вільний розвиток особистості. Альтернативники формулюють головне завдання на сучасному етапі руху до такого суспільства - це подолання відчуження людини в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Вони сповідують стратегію «малих справ» - впровадження «малих ніш» альтернативного способу життя в існуючий «великий соціум». Все це є досить утопічним, але стратегія «малих справ» представляє собою антипод радикалізму в політичних діях, оскільки всі форми політичних акцій альтернативників мають ненасильницький характер. Соціальні рухи альтернативииків керуються принципом «базисної демократії», що означає пряму децентралізовану демократію з її постійним контролем за посадовими і виборними особами і можливістю їх замінності. За своїм змістом «базисна демократія» не є новою, і все залежить від ступеня її реалізації. 16.2. Фашизм і неофашизм Фашизм (лат. fascio — пучок, в?язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945). У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують “давні інстинкти” людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія “гальмує єдність нації”. Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена “хиб ліберальної демократії”, здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім?я єдності та процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо “хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя”. Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття “клас” і “класова боротьба”, для нього головні поняття — “раса”, “нація”, оскільки класи роз?єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють “стадні інстинкти” працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись. Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закінчилися повоєнні спроби “чорних полковників” у Греції та “горил” у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму. Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення. Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід?ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами. Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про “вищу” і “нижчу” раси в таких концепціях, як “перевага англосаксонської раси”, “расова війна”. Один із “теоретиків” американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав “здорове почуття нерівності”, “загострену недовіру до демократії”; пролетаріат і службовців визначав як “дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету”. Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. “Так було і так буде” — мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців. У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визнаючи, що насильство стало невід?ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномена насильства, успадковану людиною від своїх пращурів із тваринного світу, що передається з покоління в покоління через гени. Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до “народного суспільства” включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилаючись на “волю мертвих”, має право нав?язувати свої незаперечні рішення всім громадянам. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі. Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США. Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку. 16.3. Анархізм як форма суспільства Критиками політичних доктрин лібералізму окрім соціалістів і комуністів були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж яких найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж. Сореля. Макс Штірнер (справжнє ім?я Шмідт Каспар) (1806—1856) виступав з крайніх ідеалістичних та егоїстичних позицій. Він називав себе "смертельним ворогом держави", в якої є лише одна альтернатива: "вона або я". Власність для нього лише те, що в його владі. Отже, основне кредо М. Штірнера: "Для мене немає нічого вищого за Мене". П?єр Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних зборів Франції, заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював ідею класової боротьби, а найважливішою умовою свободи особи вважав дрібну власність. Його ідеал — суспільна асоціація дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. П. Прудон заперечував комуністичне і капіталістичне суспільство, обстоюючи "третю форму суспільства" як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і називав анархією. На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати центризм і загальнонаціональну владу, замінивши їх федерацією самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Такі територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси, національності, міста тощо. Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати "аполітичний" характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих. А замість політики має з?явитися наукова організація суспільства, де законодавча влада повинна належати розуму, а виконавча — народу як охоронцеві закону. Саме тому П. Прудон писав про "науковий соціалізм", який має перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення робітничого класу як рушійної сили прогресу. Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814-1876) закликав до повного знищення держави, церкви та приватної власності, встановлення "колективної й невидимої диктатури", створення комітетів громадського порятунку. Основні положення його концепції викладено в творі "Державність і анархія" (1873). Намагався втілити свої ідеї в життя, беручи участь у кількох збройних повстаннях, а на схилі віку переконався в утопічності своїх ідей. Французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922), захопившись марксизмом, поступово перейшов до його критики. Сформулював політичну доктрину синдикалізму (від фр. sуndісаt — профспілка) і став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху, співпрацюючи із Всезагальною конфедерацією праці, заснованою 1895 р. Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса та утвердження ліберальної демократії марксизм перебуває в кризовому стані, а наступники К. Маркса та Ф. Енгельса спотворили їхнє вчення. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, засобом перманентної мобілізації мас — загальний страйк, чинником об?єднання їх — революційні міфи, ентузіазм, нову революційну мораль. Однак результати Жовтневої революції в Росії зробили його песимістом. А в історію Ж. Сорель увійшов як засновник доктрини анархо-синдикалізму, з якою, безперечно, треба ознайомитись, аби мати уявлення про повний спектр та еволюцію політичної думки світу. Наостанку зазначимо, що анархізм є сукупністю доволі різнобарвних політичних течій, настроїв та орієнтацій, які суттєво впливають на політичні процеси, особливо в переломні моменти історії. Анархічні течії та пов?язана з ними практика ґрунтуються на культі індивідуалістичного бунтарства. Проте анархізм загалом не здатний до масштабних політичних дій, не кажучи вже про тривале здійснення влади у суспільстві. Основними принциповими і невиліковними недоліками анархізму є такі: - розмитість уявлень майбутнього суспільства, до якого закликають анархісти; - невміння організовувати свої дії та управляти ними відповідно до умов, що динамічно змінюються; - наявність гострих суперечностей усередині анархічних течій, що знекровлює їх і робить нереальним досягнення їхніх політичних цілей. Проте соціальна й політична нерівність, бюрократизм, обмеження соціальної поведінки постійно створюють ґрунт для бажання перерозподілу майна та туги за індивідуальною свободою. Тема 17. Етнонаціональні відносини й національна політика 17.1. Поняття етнонаціональної політики Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різними країнами загострює національні проблеми які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біженців. Як наслідок — національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з?ясування причин загострення міжнаціональних відносин і віднайдення способів розв?язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки. Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин. Науково-обгрунтована етнонаціональна політика є необхідною умовою процесу державотворення в усіх багатонаціональних країнах. Її ефективність залежить від того, наскільки правильно її принципи відображають стан етнонаціональної ситуації, вміння правлячих кіл враховувати етнонаціональні інтереси та сприяти їх гармонії. Етнонаціональна політика тісно пов?язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики. Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації. Об?єкт етнонаціональної політики: -        нації; -        етноси; -        етнонаціональні групи; -        міжнаціональні та міжетнічні відносини. Суб?єкт етнонаціональної політики: •        держава (її органи); •        політичні партії; •        громадські організації тощо. Головна мета етнонаціональної політики – узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв?язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів. Основні принципи етнонаціональної політики: - демократизму; - національної єдності; - взаємоповаги та взаємодовір?я між націями; - толерантності у стосунках різних національностей; - поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;  - самовизначення націй тощо. Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має врахувати: -        географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності; -        національний склад населення; -        співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами. 17.2. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація   При з?ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов?язані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними. Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв?язками. Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб: -        з сім?ї виросла родина, -        з родини — рід, -        рід перетворився на плем?я, -        плем?я — на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що: -        французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; -        український — слов?янських і тюркських племен Київської Русі; -        завдяки змішанню слов?ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов?язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо. Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу. Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на певній території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості. Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни. Згідно з даними перепису загальна кількість наявного населення України станом на 5 грудня 2001 року за уточненими даними Всеукраїнського перепису населення становила 48 млн. 457 тис. осіб, що на 3 млн. менше, аніж згідно з переписом 1989 року. За результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб (46,3%), жінок – 26 млн. 16 тис. осіб (53,7%). Дані щодо найчисельніших національностей, які мешкають в Україні, наведено в таблиці.   К-ть, тис. осіб У % до підсумку 2001 р. у % до 1989 р. 2001 р. 1989 р. Українці 37541,7 77,8 72,7 100,3 Росіяни 8334,1 17,3 22,1 73,4 Білоруси 275,8 0,6 0,9 62,7 Молдавани 258,6 0,5 0,6 79.7 Кримські татари 248,2 0,5 0,0 у 5,3 р. б. Болгари 204,6 0,4 0.5 87,5 Угорці 156,6 0,3 0,4 96,0 Румуни 151,0 0,3 0,3 112,0 Поляки 144,1 0,3 0,4 65,8 Євреї 103,6 0,2 0,9 21,3 Вірмени 99,9 0,2 0,1 у 1,8 р. б. Греки 91,5 0,2 0,2 92,9 Татари 73,3 0,2 0,2 84,4 Цигани 47,6 0,1 0,1 99,3 Азербайджанці 45,2 0,1 0,0 122,2 Грузини 34,2 0,1 0.0 145,3 Німці 33,3 0,1 0,1 88,0 Гагаузи 31,9 0,1 0,1 99,9 Інші національності 177,1 0,4 0,4 83,9 У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 відсоткових пункта. Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6% і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункти і складала 17,3%. З часу перепису 1989 року в Україні істотно зросла кількість лише кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кількість вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях Півдня і Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях їх етнічного розселення. Кількість українців, угорців, ромів (циган) і гагаузів фактично залишилася такою ж. Тоді як зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів та азербайджанців пояснюється, насамперед, міграційними процесами, то зростання кількості румун пояснюється зміною національної самоідентифікації частини молдаван України, які почали вважати себе румунами. Цим же чинником зумовлений і факт незмінності кількості тих, хто записався українцем під час перепису 2001 року у порівнянні з переписом 1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на 3 мільйони, і цілковито виключається, що цей процес зменшення населення не міг не заторкнути українців. З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міграційних потоків, які б могли радикально зменшити кількість росіян в Україні, зменшення їхньої «переписної» кількості зумовлюється, насамперед, зміною самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали етнічними росіянами. Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у білорусів та поляків – насамперед швидкою асиміляцією, яка пояснюється слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп та спорідненістюоточуючого етнічного середовища. За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні: Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%): Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область, де українців близько 89%. Регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності: Місто Київ (82% українців, 13% росіян); Миколаївська (82% українців і 14% росіян); Херсонська (82% українців і 14% росіян) та Дніпропетровська області (українців 79,3%; росіян 17,6%). Області Південної і Східної України, де частка росіян становить близько 25%: Запорізька (71% українців, 25% росіян) та Харківська області (70,7% українців, 25,6% росіян). Області Сходу України, де частка росіян більша за третину населення: Донецька (58% українців, 38% росіян) та Луганська області (58% українців, 39% росіян). Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни: Крим (58,3% росіян; 24,3% українців; 12% кримських татар); місто Севастополь (71,6% росіян; 22,4% українців). Поліетнічні області Західного регіону: Чернівецька (75% українців, 20% румунів і молдаван) та Закарпатська області (80% українців і 12 угорців). Поліетнічна область Півдня України: Одеська (63% українців, 21% росіян, 6% болгар, 5% молдаван). Мовний склад населення України – це показник, у реальному стані якого можливі значні відхилення у порівнянні з даними перепису. Так, зокрема, можливе заниження кількості громадян, які вважають російську мову рідною на Заході України і заниження кількості громадян, які вважають українську мову рідною на Сході України і в Криму. Це зумовлено, насамперед, установками інтерв’юерів, які проводили перепис у цих регіонах України. Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення характеризувався такими даними: українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткових пункта і становила 2,9%. Мову своєї національності вважали рідною 85,2% українців і 95,9% росіян. Найбільш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності росіяни, угорці, кримські татари і румуни. Найменш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності євреї, греки, поляки і білоруси. За межами України проживають українців: в Росії – 4,4 млн. (2,9% від усього населення); в Казахстані – 0,9 млн. (5,4% від усього населення); в Молдові – 0,6 млн. (13,8% від усього населення); в Білорусії – 0,3 млн. (2,9% від усього населення). Сьогодні в Україні проживають представники 127 етнічних спільностей. Нація – це об’єднання людей, яке утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов?язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи-етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб?єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації. Отже, існують два поняття нації: Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі. За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв?язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні. Нація — політично, державно організований народ. Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб?єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації. Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід?ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності». За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов?язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні. У тісному зв?язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна. Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історичних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання: - вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства; - здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї; - вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства. Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість. Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм. Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних належать: - національна самосвідомість, - національна гордість, - національний сором (що дає змогу самоочищатися), - прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. До негативних: - визнання національної винятковості, - протиставлення іншим націям, - прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, - національний нігілізм,   - пошук винних у життєвих труднощах. 17.3. Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні). Етнонаціональні відносини — відносини між суб?єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями. Ці відносини бувають трьох типів: 1) рівноправні; 2) відносини панування й підлеглості; 3) відносини, що передбачають знищення інших суб?єктів. В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації. Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного. Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є: - проблеми рівноправності й підлеглості; - нерівності економічного й культурного розвитку; - міжнаціональної ворожнечі; - розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті. Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у: - рівноправності націй; - співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів; - національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів; - підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади; - діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій; - діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів; - взаємозв?язок між національними елітами; - вільному розвитку національних культур та мов; - формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів. Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, відомо, що Жовтневі події 1917 p. сприяли вирішенню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60-ті роки було повністю розв?язане національне питання, був передчасним. Об?єднання Німеччини також вважають остаточним розв?язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначилась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвиватися всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв?язання. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави певної національної політики. Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв?язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин. У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без урахування матеріальних умов для їх розв?язання, що призвело до краху Радянського Союзу як федеративної держави. Міжетнонаціональний конфлікт може виникнути через проблеми: - викликані відносинами національної нерівності, поділом націй на привілейовані та непривілейовані, на великодержавні та пригнічені; - породжені різним рівнем економічного і культурного розвитку націй; - породжені національною недовірою, розбратом і підозрами на національному ґрунті. Оскільки національна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов?язаних із національними проблемами: 1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з-англійським. 2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну. 3. Відносини всередині союзних республік. У пострадянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абхазія), Молдові (Придністров?я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагірному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність. 4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн.). Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн.), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., однак загалом проблема російських німців залишається нерозв?язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації існують й інші національні тертя: у Башкортостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Дагестані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами. 5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін. Принципами розв?язання цих конфліктів є: - демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів; - компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної ситуації, співвідношення сил; - рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та рівня розвитку; - непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та сепаратизму; - спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави. Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика виробила лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право напій на самовизначення, яке тісно пов?язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів відносин між народами й націями. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов?язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на: - правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; - свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус; - на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку; - забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії. 17.4. Етнонаціональне самовизначення націй У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був затверджений Генеральною асамблеєю ООН у 1966 р., записано: "Всі держави повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення". Право націй на самовизначення означає:   - вільний вибір народом державного устрою аж до відокремлення і формування самостійної держави; - самостійність у розв?язанні економічних питань свого розвитку; - добровільне об?єднання народів в єдину державу; - вільний вибір інститутів і символів державності. Самовизначення народів, націй неможливе без розв?язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз?єднання. Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу. Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) й утворити свою незалежну державу, визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої незалежні держави: народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехословаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала й Україна. Возз?єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об?єднання народів (націй) в межах однієї держави. Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об?єднують звичаї, традиції, а іноді й історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз?єднання в межах однієї держави. За формою державно-правові об?єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз?єднання: - унітарна держава; - федеративна держава; - конфедерація держав. Усі вони можуть бути використані лише численними націями, нечисленним народам — значно складніше. Складність полягає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних комплексних Програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають право повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій. Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діалектом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турками» (їх 8,5 млн. осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p. Народи, що борються за відокремлення та побудову національної держави, можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов: - наявності території компактного проживання; - здатності до економічного самозабезпечення; - відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів; - гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави. Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу. Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій: - з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправність і самостійність, за створення держав; - з іншого — злам національних кордонів, посилення зв?язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об?єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя. Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства. 17.5. Етнонаціональна політика в Україні На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід?ємним виміром суспільно-політичних реалій. У зв?язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є: - наукове осмислення вітчизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління національною структурою; - формування соціально-політичних важелів розв?язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин; - всебічний аналіз існуючих форм національного об?єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностями українського демократичного самовідродження. Вирішення національного питання в Україні на сучасному етапі можна визначити як: а) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини; б) політико-правове закріплення демократичного розвитку української нації; в) забезпечення колективних прав етнічних меншин. Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію. Можливо, через те що Україна майже не має власного досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв?язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вийшов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально-політичного розчарування. Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї — національній. Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може Призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмували процес розбудови української держави. У зв?язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогностичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні проблеми, передбачала,б забезпечення справжньої рівноправності, об?єктивного права народу на національне самоствердження. Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку. Це відповідно передбачає: - сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представників нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними; - забезпечення етнічної злагоди, народовладної множинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри; - підхід до етнонаціональних проблем, який сприятиме виробленню нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, управлінської сфери; - зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь. Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтуються на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гідності особи та колективу, співіснуванні політичних, релігійних, історико-культурних поглядів та переконань, різних етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди — - терпимість, порозуміння; - співробітництво, взаємодія всіх суспільних сил; - світоглядна множинність; - національна, соціальна, конфесійна толерантність; - цивілізовані норми взаємин між людьми.  Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати: - забезпечення політичної злагоди, досягнення рівноваги, стійкого розвитку суспільства; - пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи; - соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина; - піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти; - утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості. Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і українській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов?язана із зовнішньою державною могутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подоланню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті. Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких основних завдань: - розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «індивідуальними» правами та свободами людини і громадянина малочисельних народів, національних меншин; - чітке визначення повноважень органів законодавчої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України; - правове забезпечення самостійності національних меншин у розв?язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного відродження й розвитку. При цьому слід уникати прагнення до одноманітності, наперед визначеного алгоритму розв?язання національних та соціальних проблем, централізованої упорядкованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення етнонаціональних інтересів українського народу. Етнонаціональна проблематика вимагає переосмислення ситуації в контексті становлення української держави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розстановки політичних сил та соціально-культурних чинників. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на досягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, духовності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріоритети — вирішальна умова формування нової загальнонаціональної ідеї в Україні на початку XXI ст. Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національне відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід?ємна складова формування громадянського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в русло творення. Всебічне врахування етнонаціонального буття народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу. Врахування етнонаціонального потенціалу дає можливість: - у духовно-культурній сфері всебічно підтримати Відродження культурно-етнічної самобутності українського народу й етноменшин України, його морально-стичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольклору, епосу та всього духовно-історичного надбання етносу; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культурних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу; - в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці людей, піднесення загального рівня матеріальних та духовних благ, техніко-технологічної творчості народу; вироблення нових поглядів на власність, способи трансформації господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості народу, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо; - у політичній сфері підтримати політико-демократичну творчість та суспільно-громадську активність етносу; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації політико-державного унезалежнення етносу як історичного суб?єкта та всього українського народу; враховувати партійно-політичну структуру суспільства; створювати політико-юридичні установи національно-етнічної спрямованості; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середовища; - у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв?язків, відновленню забутих народних звичаїв, традицій та норм побутового спілкування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підвищенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності. Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтуватися на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика неможлива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів щодо тактики і стратегії розвитку держави. Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать: - повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціального становища та регіону проживання; - рівні права етносів за різних форм їхнього самовизначення з обов?язковою умовою збереження соборності, державності; - рівні права і відповідальність районів та областей; - багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян; - розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу, відмови від застосування сили; - державна підтримка українського та інших народів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища дроживання; - створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах. Ці принципи взаємопов?язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалізації інших. Утвердження передбачає: точне врахування .ретних історичних умов розвитку етносів та в цілої держави; створення загальновизнаних законних механізмів та норм, які забезпечували б втілення цих принципів у життя. Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої політики, що забезпечує національну безпеку в сфері міжетнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних відносин. У перехідному суспільстві ними є: - ефективність системи державного управління; - конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм); - федералістські та регіонально-автономні політичні рухи; - етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне голосування; - сепаратистські рухи; - зовнішні чинники. У сучасних умовах важливо з?ясувати, який суверенітет належить реалізувати в Україні — народний, державний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб?єкт: народ, державу, націю. Завдання — добитися їх органічного взаємозв?язку, усвідомлюючи, що державний та національний суверенітет є різними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення: - суверенітету української нації — національного суверенітету, тобто повновладдя нації у вирішенні всіх питань національного життя, зміцнення національної держави, гармонізації відносин з іншими етносами; - суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території. Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самовизначення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним меншинам) реальних можливостей для вільного розвитку. Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поставити в центр етнонаціональної та державно-правової діяльності етнічну людину, її життя, честь і гідність, матеріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб?єктами етнонаціональної політики, а національні права — невід?ємна складова загальновизнаних прав людини. Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних меншин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Термін «спеціальні» означає, що певна категорія прав надається національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо. Права національних меншин е водночас правами людини, адже тільки правовий режим, який гарантує основні права (для всіх) і спеціальні права (національних меншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важливі для розвитку національних меншин і не є антагоністичними: захист прав національних меншин не буде ефективним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи. Етнонаціональна політика одночасно із забезпеченням прав національних меншин має забезпечити життєдіяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, структуроутворюючої складової українського соціуму. Невідкладними завданнями нашого часу є: - всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі української нації, перетворення її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі; - вироблення і закріплення самобутнього стереотипу поведінки, світосприймання і світогляду, створення ефективної системи відтворення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колективного, етнічного, національного; - подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вторинності. Не менш значущими е перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині саморозвитку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави. Державна етнонаціональна політика має стати важливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів зайняти в процесі етнонаціонального пробудження те місце, яке б найбільше відповідало його об?єктивним потребам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпечення національних прав, до яких належать: 1. Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати національну належність або ж визнавати себе особою без національності. Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується. Проте це не виключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у які на добровільній основі може бути внесена певна особа з правом вільного виключення з них: Подібні кадастри складають з метою статистичного обліку національних потреб, для правозахисної діяльності. 2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі народи користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, економічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб?єкта самовизначення знаходиться, як правило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна територія. 3. Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не можуть створити свою державність, а також народи (субетноси), що компактно мешкають за межами своїх державних утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-територіальних одиниць з відповідними органами місцевого самоврядування, які з урахуванням місцевих особливостей у межах чинного законодавства розробляють і реалізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держави (особливо унітарної). 4. Право на культурно-національну автономію. Її доцільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяльність національних громад (національно-культурних товариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних органів культурного самоврядування. 5. Право на захист від дискримінації за національною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв?язку з її національною належністю. Як окрема людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, геноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабілітацію та ліквідацію наслідків цих дій. 17.6. Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства Сучасний розвиток українського суспільства потребує нових підходів до організації суспільного життя, осмислення нової суті суспільства і національної політики з урахуванням регіонально-територіального виміру. Основні принципи етнонаціопальної політики слід застосовуватися з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах. А будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопрофесійної структури конкретного регіону, його найважливіших характеристик щодо існуючих та потенційних етнокультурних проблем. Усе це може послужити суттєвою підставою для співпраці держави та національностей, національного відродження етносів і територій на загальноукраїнському й регіональному рівнях. Головна мета етнорегіональної політики — забезпечення реалізації національних потреб, конфесійних особливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціональних стратегічних інтересів держави. Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації національного життя народів, збереження та розвиток національних культур, мов, традицій, про їх духовну співтворчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіальне відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв?язку з цим децентралізація має поєднуватися з сильним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, можливостей місцевих співтовариств може сприяти розв?язанню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотворно впливати на збереження традицій та своєрідності етнічних культур. Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інститутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешкають в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні параметри соціально-професійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв?язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національно-територіальна специфіка ринкового господарства, що працює на горизонтальних зв?язках та враховує сезонні особливості, професійні традиції, потреби населення, регіону. Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політики. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політична система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспільних відносин є об?єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосередній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав?язувати їй принципи державного життя, а повинен бути в системі цих відносин. Ефективна етнонаціональна політика потребує і відповідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке передбачає: - розробку соціального паспорта регіону; - вивчення соціальної, професійної, національної структури, демографічної ситуації та динаміки розвитку регіону; - аналіз структури політичних сил, мети політики й поведінки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів; - вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп національної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону; - вивчення динаміки соціальної й політичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та безпеки; - узгодження конфліктних альтернатив політичного й економічного розвитку регіонів. Національне відродження передбачає: - відновлення споконвічне притаманних українству духовно-моральних і культурно-мистецьких цінностей; - гуманізацію і демократизацію міжетнічних відносин, попередження етнонаціональних конфліктів; - збереження територіальної цілісності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв?язанні будь-яких спірних питань; - етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спільності культурно-історичного минулого, національних цінностей та інтересів. При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агресивності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних цінностей всіх етносів, національно-патріотичного виховання. Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об?єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов?язали свою долю з українською землею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримується принципу множинності — підтримки й розвитку етнічної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдності та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян. Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це питання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважаючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національного буття українського етносу потребують спеціальної державної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність українців, держава покликана гарантувати рівні права усім громадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов. Українська держава виходить із того, що в поліетнічному суспільстві соціально-економічні та духовно-політичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є: - конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя незалежно від їхньої національності; - визнання національних прав особи невід?ємною частиною прав людини та громадянина, її основних свобод; - дотримання балансу загальнонаціональних, регіональних та етнічних інтересів; - забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мови і традицій; - відновлення прав депортованих етносів, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками; - створення атмосфери взаєморозуміння та терпимості, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання; - розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв?язання конфліктів, відмови від застосування сили, крім адекватних дій при загрозі масового порушення прав людини та окремих етнічних спільнот; - використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах. Реалізація цих принципів передбачає, що запровадження у дію одного із них не повинно призводити до порушення інших і потребує: створення відповідних законних (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, що визначають права людини, права національних меншин; співробітництва з міжнародними організаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситуації міжетнічних відносин в Україні. Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водночас усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну цілісність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність один одного. Поліетнічний склад населення України спонукає державу до пошуку відповідного механізму її функціонування, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка українцями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням цивілізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національна більшість, вони повинні усвідомлювати відповідальність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демократичної, соціальної, правової держави актом гуманізму та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з території України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму. Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної реабілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місцевості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і законні інтереси громадян, які нині проживають у цих місцевостях. Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етнічних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об?єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відродження та розвитку кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур. Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпеченні процесу переселення (компенсації за проїзд, залишене житло, перевезення багажу, облаштування на новому місці, пенсійне забезпечення тощо) країн-учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, громадських та благодійних організацій Німеччини, Туреччини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнародних організацій та фондів. Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кордоном, для їхньої участі в політичному, соціально-економічному й духовному розвитку країни. Політика України щодо осіб українського походження, які є громадянами інших держав і з точки зору міжнародного права розглядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов?язань перед світовим співтовариством згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також власним. До основоположних міжнародно-правових документів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права й факультативний протокол до нього. Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин та інші документи. Відповідно до принципів міжнародного співробітництва в основі налагодження зв?язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної меншини, з іншого — право меншини на зв?язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотримуючись міжнародних зобов?язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб аналогічно були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інтегрованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлення атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання. Діяльність України у формуванні міжнародно-правового механізму співробітництва із зарубіжними українцями передбачає: - внесення до міжнародно-правових документів положень про всебічну підтримку українців у країнах їхнього розселення; - сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські установи; - укладання двосторонніх угод, розробка та реалізація двосторонніх програм забезпечення потреб національних меншин України та країн-партнерів; - участь у міжнародних переговорах та консультаціях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин; - використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформацію з питань дискримінації в міжнародні організації; - звернення до міжнародних механізмів врегулювання конфліктів, коли національні механізми правового захисту в державі проживання українців упереджені та політизовані; - сприяння розвиткові безпосередніх зв?язків та співпраці як державних, так і недержавних організацій з представниками родинних меншин за кордоном; - заохочення прикордонної співпраці. Не менш важливим є створення необхідних умов для духовно-культурного взаємообміну із зарубіжними українцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні духовними здобутками. Втілення цих засад у життя сприятиме створенню українських навчальних закладів, центрів української культури й мистецтва, забезпеченню потреб в українських книгах, підручниках, періодиці. Українська держава виходить з того, що правові процедури та політичні методи, що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, є надійними механізмами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національностей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення етнічної багатоманітності на джерело позитивного взаємовпливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства. Тема 18. Міжнародні відносини та світовий політичний процес 18.1. Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави Актуальність проблем міжнародної політики постійно зростає за кардинальних змін у світі, загострення глобальних проблем, невирішеність яких загрожує існуванню людства. Розв?язання проблем світового співтовариства залежатиме від політики на міжнародній арені як окремих держав, так і міжнародних організацій. Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин. Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв?язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені. Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне втілення внутрісуспільних відносин, з іншого — якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб?єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв?язки, які формують людське співтовариство. Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світогосподарських зв?язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, посиленням залежності людства від зброї масового знищення, екологічною небезпекою на міжнародні відносини активно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, якому беззастережно підкорялися б суб?єкти міжнародного політичного життя. Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб?єктом міжнародних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їхню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжнародних відносинах, особливо у політичних. Держави репрезентують на міжнародній арені суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава. Держава — єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну та підписувати мирні угоди тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику. Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси. Категорія “національний (державний) інтерес” — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав. Національний інтерес охоплює: - проблеми збереження нації незалежної держави; - безпеки від зовнішньої загрози; - зростання добробуту населення держави; - захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами; - збереження і розширення її впливу в світовій політиці. Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення. Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам. У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна: - враховувати своє геополітичне положення, - спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем. Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави: – міністерства закордонних справ (зовнішніх зв?язків); – парламентські комітети з питань зовнішньої політики; – посольства; – представництва в інших державах; – наукові й культурні центри за кордоном; – офіційні й напівофіційні місії тощо. Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що “змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами”. Однак не всі політологи поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає головними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політичні сили. Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий “міжнародний контінуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб?єктами якого є турист і терорист”. Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб?єктів. Значне розширення кількості суб?єктів міжнародних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб?єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність враховувати роль цих суб?єктів, їх вплив на міжнародну політику. Попри помітну питому вагу кожного суб?єкта в міжнародних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави. Зовнішня політика держав пов?язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика. Міжнародні відносини виявляють себе у різних типах, видах, станах. У радянській і східноєвропейській літературі їх класифікували, виходячи з класового критерію, поділяючи на такі типи: - відносини панування і підкорення (у рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільстві); - співробітництва й взаємодопомоги (між “соціалістичними” країнами); - перехідні відносини (між країнами, що розвиваються). Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталістичними країнами існували й існують відносини справжнього співробітництва, а між деякими “соціалістичними” країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти. Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи: 1) відносини, які ґрунтуються на балансі сил; 2) відносини, що спираються на баланс інтересів. Види міжнародних відносин розрізняють також: - за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні); - за суб?єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо); - за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький). Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття: - “регіональні”; - “субрегіональні”; - “глобальні”. Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: - нестабільності, - суперництва, - ворожнечі, - конфлікту, - війни - мирного співіснування, - довіри, - співробітництва, - політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів. Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком протилежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб?єктів міжнародного політичного життя, насамперед держав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб?єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом?якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу. У просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов?язковими для всіх держав, інших суб?єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об?єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили. 18.2. Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного процесу Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для свого часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправда, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжнародних зв?язків, формуванням світового ринку, розвитком засобів зв?язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішення важливих для держав питань (Міжнародний телеграфний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжнародні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни. Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн. у XIX ст. — 6 млн. у XX ст. — 70 млн. осіб. Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей. Цілком законними для розширення території і збагачення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території іншої держави) і контрибуція (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов?язаним з війною, намагаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню результатів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. Її завданням також було документальне закріплення в інтересах держави наслідків перемоги чи поразки у війні. Філософи, історики, політики наводили різні аргументи для доказу природності, закономірності, невідворотності війн. Серед них давньогрецький філософ Геракліт та історик Фукідід, італійський політичний мислитель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів намагаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономірність війн між державами, посилаючись на різні чинники: природу людини, непередбачуваність наслідків зіткнення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціональність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, нерівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін. Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом філософського вивчення війни і миру вважає людину. Людській природі, за твердженнями окремих західних соціологів і психологів, притаманна інстинктивна агресивність. Р. Ардрі пише, що людина — це хижак, природний інстинкт якої — вбивати за допомогою зброї. А. Вінбауер у статті “Війна як біологічна проблема” пише, що війна має біологічні корені і є “великим кровопусканням”, якому періодично піддається історія людства за певними “законами біологічної циркуляції”. За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче змінюються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної регенерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління. Ідея фатальної обумовленості війн у суспільстві є центральною в “Енциклопедії воєнної історії” Р. і Т. Дюпуї, які вважають їх супутниками людського існування відтоді, як печерна людина намагалась забити свого суперника дубиною або каменем. Протягом віків засоби і техніка конфліктів стають більш хитромудрими, але основні цілі війни залишаються незмінними. І навіть поява сучасної зброї не змінила бажання людей вдаватися до війни, щоб нав?язати свою волю іншим. Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До середини XX ст. війну вважали звичним способом розв?язання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову громадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв?язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом. До таких глобальних змін належать: - деідеологізація міжнародних відносин; - роззосередження влади в світовій політиці; - перехід від конфронтації до партнерства і співробітництва; - демократизм і гуманізм світової політики; - розширення міжнародних відносин; - прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються; - небувале посилення взаємозв?язків і взаємозалежності континентів і країн; - перетворення світу на цілісну систему. Попри те, що людське суспільство складається з понад 230 держав, які різняться суспільним ладом, традиціями, віруваннями, рівнем економічного і культурного розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням всебічних контактів, взаємозв?язків між ними. На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центру управління. У цій сфері практично діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин, а це переконує в тому, що головну роль в міжнарожних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія. Поруч із поняттям “міжнародні відносини” в політології застососується і більш інтегральна категорія “міжнародна політика”, чи “світовий політичний процес”. “Суть міжнародної політики ідентична внутрішній політиці. І внутрішня, і зовнішня політика – це бороть за силу...”, - писав в свій час Г. Моргентау. Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя. Міжнародна політика базується на таких принципах: - невтручання у внутрішні справи інших держав; - рівноправ’я; - повага суверенітету; - добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань. Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є: - національні держави; - організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру (Європейський Союз); - міжнародні урядові організації та їх органи (Організація Об’єднаних Націй, Європейський парламент); - недержавні суспільно політичні, громадські організації (Міжнародна організація охорони здоров’я). В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує “світову політику”, напрями розвитку світового політичного процесу. Спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв?язанні конфліктів і непорозумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені. Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори. За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов?язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності. У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин, які передбачають: - суверенну рівність держав, - незастосування сили або погрози силою, - непорушність кордонів, - територіальну цілісність держав, - мирне врегулювання суперечок, - невтручання у внутрішні справи, - повагу прав людини і основних свобод, - співробітництво між державами, - сумлінне виконання обов?язків з міжнародного права. Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження. Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об?єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку. Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об?єднаних Націй, прийнятий 1945 p. 50 державами—засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН: 1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру. 2. Розвивати дружні відносини між націями на основі рівноправності й самовизначення народів. 3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв?язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. 4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей. Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладено також у “Декларації про принципи міжнародного права” (1970), “Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960), “Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981), Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін. ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфліктних ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої діяльності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р. Ригас і Д. Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980 pp., дійшли висновку, що рівень успішності становить 51%. А Л. Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульовані внаслідок миротворчих зусиль ООН. Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і безпеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомендації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Останнім часом обговорюється доцільність реформування ООН, демократизації діяльності її закладів. Піддається сумніву правомірність збереження положення, згідно з яким п?ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом “вето” з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки. Інші міжурядові організації покликані узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Американських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, економічних питань та питань безпеки, виступають на захист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права. Міжнародні неурядові організації різноманітні за своїми цілями і складом. Це — політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об?єднання. Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики. Їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень. Нині жодна держава одноосібне не зможе контролювати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскільки існують серйозні обмеження для концентрації влади. На сучасному етапі простежується тенденція до нарощування зусиль міжнародних організацій, багатьох держав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насильницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, надання пріоритету загальнолюдським інтересам й інтересам людини. Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалістичної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взаємодопомоги, саморозпуск Організації Варшавського Договору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, “холодною війною”, гонкою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили 1000 млрд дол. США на рік. Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди. У світі ще існують намагання силового, навіть збройного, розв?язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945—1986 pp. відбулося до 250 війн, у яких брало участь до 90 держав, а втрати в них перевищили 35 млн осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав. У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980—1988 pp.) полягло понад 1 млн. осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війн і збройних сутичок після 1988 року. А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетворитися на міжнародні збройні конфлікти. Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Францією, Китаєм. Крім п?яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Прагнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскільки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною силою навіть для могутнього агресора. Не всі держави дотримуються правових норм, розроблених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, США під приводом захисту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії. Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтовариство виробляє норми міжнародного права, які визначатимуть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р., у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнародних угодах. У них йдеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масового знищення, режим утримання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону використання найманців у збройних конфліктах, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і підлягає покаранню. Як писав К. Ясперс, ніде не може відбутися нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. І це стосується як позитивних, так і негативних явищ. 18.3. Політична глобалістика Новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішувати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнорування цих проблем ставить під загрозу існування людського роду. І. Фролов писав: "Глобальні проблеми, якщо їх вчасно не вирішити, можуть перетворитися не тільки в гальма розвитку суспільства, а лей у вибухівку, яка спроможна підірвати основи його існування". Глобальні проблеми – це найбільш суттєві, злободенні проблеми, які торкаються життєвих інтересів всіх народів і для свого розв?язання вимагають колективних зусиль світового співтовариства. Головні ознаки глобальних проблем: - їх загальнолюдський характер; - масштабність; - надзвичайна гострота; - необхідність колективного вирішення. Глобальні проблеми людства поділяються: - соціально-політичні; - соціально-економічні; - соціально-екологічні; - проблеми людини. Соціально-політичні проблеми охоплюють цілий комплекс завдань щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки: - відвернення ядерної війни та запобігання локальним війнам (в світі нагромаджено близько 60 тис. різних ядерних боєприпасів загальною потужністю приблизно 55 тис. мегатонн, що є матеріальною основою багаторазового знищення всього живого); - припинення гонки озброєнь, проведення роззброєння та конверсії; - викорінення насилля у відносинах між людьми, забезпечення застосування мирних засобів розв?язання міжнаціональних, міждержавних, регіональних та інших конфліктів; - побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, добрососідства, партнерства, співробітництва та зміцнення системи загальної безпеки. Глобальні соціально-економічні проблеми охоплюють: - економічну відсталість значної кількості країн; - демографічні проблеми; - продовольчі проблеми (за різними даними у світі голодує 435—600 млн осіб. При зростанні населення (нині воно становить майже 6 млрд осіб, а до 2030 p. досягне 8—9 млрд.) ця проблема може значно загостритися. До того ж у країнах, що розвиваються (проблема голоду там найактуальніша), населення зростає швидкими темпами, а економічно розвинуті країни перебувають у стані демографічної кризи. Так, у 1966— 1988 pp. населення Африки зросло в 2,14 раза, а в Європі — менш ніж на 12 %); - проблема ресурсів. Не менш важливою є екологічні проблема, зумовлені істотним погіршенням природного середовища. Екологічна криза пов?язана з небаченим прискоренням економічного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармонійних природних зв?язків, отруєння природного середовища. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року. Факти: - за даними ООН, в атмосферу щорічно викидається 25 млрд. т двуокису вуглецю, 150 млрд. т двуокису сірки,. 50 млрд. т окису азоту, 700 тис. фреонів, 100 тис. т токсичних хімікатів, 500 т свинцю, 10 тис. т ртуті; - один сучасний пасажирський реактивний літак протягом 8 годин польоту поглинає 50-70 т кисню; - озонова дірка в Антарктиді досягла розмірів 10 млн. кв. км і рухається в бік Південної півкулі; - понад 96% запасів води на Землі – це солоні води Світового океану. Нині 1,3 млрд. жителів фактично не мають доступу до питної води, а 1,7 млрд. жителів вживають забруднену воду. Серед проблем глобального масштабу — боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці проблеми дали підстави членам Римського клубу (міжнародної неурядової організації, яка виникла у 1968 p. і об?єднує вчених різних країн, які присвятили себе вивченню глобальних проблем) дійти висновку про “кризу цивілізації”, вихід з якої вимагає єдності всіх країн. Глобальні зміни стимулювали нові підходи до вирішення проблем і конфліктів між державами, внесли корективи в міжнародну політику. Значний вплив на зміну міжнародної політики справили видатні вчені, представники Римського клубу, політичні діячі. Так, Б. Рассел і А. Ейнштейн у своєму маніфесті (1955 p.) наголошували, що в ядерну добу міждержавні сутички, спроби вирішувати проблеми силою загрожують людству знищенням. Автори доповідей Римському клубу закликали суспільство, насамперед політиків, “подивитись далі інтересів нинішнього дня”, “потурбуватись про виживання всього роду людського”, “приступити до спільних, колективних, координованих дій різних організацій і держав”. У цьому дусі висловлювались А. Сахаров, В. Брандт, Е. Кеннеді. Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами. Треба сподіватися, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політичне мислення світового співтовариства з новими реаліями. 18.4. Україна в сучасному геополітичному просторі Геополітика як політологічна концепція, що вбачає визначальну роль географічних чинників у політиці держави, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов?язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з Ті потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією. Останнє десятиріччя XX ст. увійшло в історію суттєвими геополітичними змінами. Серед передумов глобальних зрушень на континенті — подолання військово-політичного протиборства Схід—Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого, поступово (хоч і не без певних проблем) набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного. Зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов?язані між собою процеси подолання розколу Європи загалом (у тому числі Німеччини), ослаблення полюса сили, який уособлювала Москва, самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава. Внаслідок розпаду СРСР Україна стала незалежною державою. 24 серпня 1991 p. був проголошений Акт про незалежність України, а в грудні 1991 p. його підтверджено всенародним референдумом. Відомо, що зовнішньополітична діяльність України під час її перебування у складі СРСР була суттєво обмежена, оскільки права союзних республік на здійснення відносин з іноземними державами були передані загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Щоправда, на початку існування СРСР Україна мала певні можливості впливати на формування зовнішньополітичного курсу Союзу (через своїх представників у союзних законодавчих і виконавчих органах влади, у дипломатичних місіях багатьох країн), але з 30-х років, коли Радянський Союз фактично перетворився на унітарну державу із над-централізованою владою, Україна, як й інші союзні республіки, була їх позбавлена. Нині Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві. Зовнішня політика України спрямована на: - захист державного суверенітету; - забезпечення безпеки країни; - збереження цілісності державної території; - забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв?язків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві; - посилення впливу на міжнародні події, нейтралізацію несприятливих щодо України дій окремих країн. Основні цілі, пріоритети і напрями зовнішньої політики України сформульовані в “Декларації про державний суверенітет України” (16 липня 1990 р.), у якій було проголошено, що Українська РСР: - виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування; - активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки; - безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах; - визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. У зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” (від 5 грудня 1991 p.) акцентувалося, що Україна, одна з держав-засновниць Організації Об?єднаних Націй, згідно з цілями і принципами Статуту ООН, спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки в світі, на активізацію міжнародного співробітництва у розв?язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України базуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права. Україна виявила готовність будувати відносини з іншими державами на засадах: - рівноправності, - суверенної рівності, - невтручання у внутрішні справи, - визнання територіальної цілісності та непорушності історичних кордонів. Вона заявила про відсутність територіальних претензій, вважаючи свою територію неподільною і недоторканною. Не переслідуючи агресивних цілей, Україна підтвердила дотримання умов договору 1991 p. між США і СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних наступальних озброєнь, намір у майбутньому стати без?ядерною і нейтральною державою. Україна дотримується угоди про звичайні сили в Європі 1990 p. і формує свій військовий потенціал у межах мінімуму, необхідного лише для оборонних цілей. Така зовнішньополітична стратегія зумовила активне визнання України багатьма державами, встановлення з нею дипломатичних відносин. Вже у січні 1993 p. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з них 106 встановили з нею дипломатичні відносини. Україна прагне адаптуватись до Європи на основі міжнародних документів — Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990 p.), декларації “Виклик часові змін”, ухваленої в липні 1992 р. на зустрічі лідерів країн-учасниць Гельсінського процесу, у якій брала участь й Україна. Такий зовнішньополітичний курс закріплений ст. 18 Конституції України: “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного спірпобітниптва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. Економічна криза, яку переживає Україна, необхідність реформ, оновлення промислової та сільськогосподарської технології потребують іноземних інвестицій, використання досвіду передових країн світу, розвитку господарських зв?язків, активної участі в економічних і фінансових європейських та світових структурах. На це й спрямована зовнішньополітична діяльність України. Велике значення надається розвитку відносин із США та Канадою, де проживає багато вихідців з України. Обнадійливим є розвиток відносин України із західноєвропейськими країнами, що є наслідком визнання її важливого геополітичного положення. В інтересах України відновлення колишніх і налагодження нових економічних зв?язків з пострадянськими країнами, насамперед з Росією. Відносини між країнами СНД складаються непросто. Певні проблеми є й у російсько-українських відносинах. До того ж різні політичні сили в Україні неоднаково уявляють собі її зовнішньополітичну стратегію. Одні пріоритетною вважають орієнтацію України на Захід, відмежування від Росії, інші віддають перевагу орієнтації на Схід, насамперед на Росію. Одні виступають за нейтралітет України, інші — за її активну участь у колективних зусиллях на підтримку миру і безпеки у світі. Геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії. Реальне становище України вимагає спрямовування зовнішньополітичних зусиль туди, де можна забезпечити свої національні інтереси. Важливо також визначити, якою мірою її участь у процесах, що відбуваються в Європі, в Росії, інших країнах СНД, узгоджуються з цими інтересами. Україна — молода держава. Її зовнішньополітичний курс, геополітичні орієнтації ще виробляються і конкретизовуватимуться відповідно до міжнародної ситуації. Але принципи, які в основі цього курсу, відповідають прогресивним тенденціям сучасного світового політичного процесу. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в цьому регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезинського, є однією з найпомітніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за його оцінкою, створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати нарешті демократичною. Був час, коли деякі країни робили вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто Західна Європа та США, зрозуміли, що добрі відносини з обома країнами лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві — гарантії безпеки на континенті. Усе це сприяє становленню дієвих відносин України з європейською спільнотою. Відбуваються одночасні різновекторні, суттєві й далекосяжні за наслідками, події. До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу в світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі України, а й руйнацію тривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні щодо визначення ролі України як “детонатора” в зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Україна після тривалого перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб?єкт. Підписанням нею на початку 1992 p. Гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державності українського народу іншими країнами, що стало початком діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера. Глобальні трансформації спричиняють відповідні зміни у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей континенту. Еволюція поглядів, моральних орієнтирів і спонукальних мотивів передусім пов?язана з демонтажем конфронтаційних підходів і рецидивів старого політичного мислення. Останнє десятиріччя XX ст. було покликане визначити розвиток Європейського континенту. За всієї невизначеності майбутнього стало очевидним, що Європа і світ перебувають на перехідному етапі розвитку нових відносин. Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 p. вони виявляли певну стриманість щодо відносин із Заходом, то надалі намітилося суттєве потепління у відносинах з ЄС, НАТО. Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні консультації східноєвропейських країн; уряди Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії дистанціювалися від Москви. Суттєвими в цей час стають і геополітичні інтереси новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному розвитку. В останнє десятиліття відчутнішим став вплив на геополітичне становище Європи об?єднаної Німеччини. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій, центрально- і східноєвропейські країни почали розглядати Західну Європу, зокрема об?єднану Німеччину, як партнера та важливий чинник міжнародної політики. Особливо впливовим є голос ФРН у ЄС щодо східноєвропейських держав. Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які б відкрили нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної безпеки. Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х років XX ст. повернулися до природного стану, коли у формуванні міжнародних відносин суттєвими стали геополітичні чинники — територія, матеріальні ресурси, національна структура та релігійні особливості. Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу. Стратегічна мета її полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За багатовекторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір зумовлений не тимчасовою кон?юнктурою, а національними інтересами. Об?єднана Європа відповідно перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави, яка своїм пріоритетом визначила повноправне членство в Європейському Союзі, який визначатиме обличчя Європи XXI ст. Цей стратегічний курс повинен усунути вагання потенційних партнерів, пов?язані з “невизначеністю” і “непередбачуваністю” України. Водночас він зумовлює певну настороженість деяких пострадянських країн, зокрема Росії. Розширення ЄС поки що залежить від розширення НАТО. Для країн Центрально-Східної Європи переговори щодо входження їх до Євросоюзу були відхилені щонайменше на 4—5 років. Європейський Союз лише в 1999 p. виробив стратегію стосовно Росії, а потім і щодо України. Але, незважаючи на значний спротив з боку РФ і не лише її, три країни ЦСЄ — Польща, Чехія та Угорщина — вже навесні 1999 p. увійшли до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Проте стратегічні інтереси України, досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвіших старань щодо зближення з ЄС. З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху розуміння безпеки як винятково військово-стратегічної проблеми відходить у минуле. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні аспекти безпеки вже не є визначальними для держави чи нації, що належать до системи складних глобальних й регіональних відносин. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, детермінована внутрішніми і зовнішніми чинниками, залежить від наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади. У Центральній та Східній Європі історичні аспекти безпеки є особливо відчутними, а в деяких напрямах домінуючими. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом, з одного боку, і взаємодія їх у розбудові Європи — з іншого. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким полюсом здебільшого була Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були проміжним простором, “санітарним кордоном” або сферою поділу впливу сильніших сусідніх імперій, об?єднань. Тому суттєвим геополітичним чинником стало зняття з політичного порядку денного німецького питання, як однієї з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи наприкінці XX ст. Відтепер мирний порядок на континенті має ґрунтуватися на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб?єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Європи єдиної могутньої, стабільної та впливової Німецької держави. Якщо для України, як і для інших країн молодої демократії, проблеми нового державотворення, економічного зростання, подолання кризи є пріоритетними, то для Німеччини вони не мають такої гостроти, а її економічні досягнення є привабливими для сусідів. За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають розширення політичного діалогу, зниження рівня озброєнь, подолання регіональних воєнних конфліктів тощо. Важлива роль належить зростанню довіри між країнами молодої демократії та іншими державами континенту і світу, створення нової надійної системи колективної безпеки. Для України, як і всіх держав Центральної та Східної Європи, важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Стрижнем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не висуває територіальних претензій до своїх сусідів. Принципово важливим новим виміром геополітичного становища в Центральній і Східній Європі стало добровільно взяте Україною і виконане нею зобов?язання про без?ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 p. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, успадкованого від СРСР, значно підвищило межу безпеки країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти. У середині 90-х років XX ст. значно зріс рівень загальної безпеки на Європейському континенті, але певну напругу спричиняли локальні конфлікти, які різною мірою зачіпали інтереси багатьох держав світу. Подолання конфронтації “комунізм — капіталізм” змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи: на Сході й Півдні ці процеси мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і політичній інтеграції. Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, — прояв антидемократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку. Збільшення числа суб?єктів зовнішньополітичної діяльності в Центральній та Східній Європі ускладнює взаємодію держав. Це разом з іншими чинниками спричинило порушення балансу сил в регіоні, зміцнило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю більшості країн, які постали на руїнах східного блоку, є прагнення до взаємодії з Європейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися “парасолькою НАТО”. Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь у європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 p. передбачала пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 p. було підписано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін. Перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не є близькою, але стимулює прагнення молодих держав до загальноєвропейських стандартів. Один із перехідних варіантів — створення спеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює діалог, консультації з ними. Такою структурою є Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 p. Практика регулярних консультацій у межах ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ, оборони країн молодої демократії. Входження нових країн до ЄС — це результат копіткої діяльності сторін. Україні належить пройти цей шлях. Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об?єднання країн цієї частини континенту. Вона докладає чимало зусиль для розширення відносин у межах Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням у цьому напрямі стало набуття нею 1996 p. статусу повноправного члена ЦЄІ, що є відчутним кроком до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування в європейський економічний простір. Останніми роками стала чіткою позиція України щодо СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Європи загалом є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб?єкта міжнародного права. Це, як відомо, не влаштовує Москву. Однак такий підхід, власне, і вирізняє позицію Києва. Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Такі плани наштовхувалися на серйозний опір. Франція не погоджувалася, щоб “парасолька НАТО” прикривала Угорщину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці (на додачу до традиційно недружньої православної Греції) теж не є привабливою. У США та Росії спершу теж несхвальне поставилися до цих пропозицій. А ФРН побоювалася, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок. За останні роки еволюціонували відносини країн молодої демократії з НАТО, який одночасно з розширенням на схід у пошуку нової моделі встановлює тісні відносини з Росією. За останні роки Північноатлантичний альянс зосередився на запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Відчутнішою стала його політична роль у сфері збереження безпеки і стабільності. НАТО активізував свою участь у подоланні кризових ситуацій та миротворчій діяльності: підтримка зусиль ООН щодо приборкання агресії Іраку в 1990 p., дії щодо налагодження миру в колишній Югославії. Щоправда, не всі держави схвалювали його дії. У миротворчих операціях брали участь і військовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині. Водночас воєнні дії НАТО щодо “приборкання гуманітарної катастрофи в Косово” 1999 p. межували з можливістю зруйнування досить хиткої рівноваги в системі міжнародних відносин на континенті. Така політика Північноатлантичного союзу з новою силою продемонструвала гостроту “морального виміру” “впровадження” демократичних засад розвитку через воєнний примус. Подальший перебіг подій у цьому регіоні ставить під сумнів засади нової доктрини альянсу щодо “географічних меж відповідальності”, які виходять за кордони його країн-учасниць. Практика останніх десяти років свідчить про зацікавленість Північноатлантичного союзу в співробітництві з Росією, Україною та іншими державами пострадянського простору, що знайшло свій вияв у спеціальній програмі “Партнерство заради миру”. У руслі цього співробітництва 7 травня 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО — перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Його завдання — оперативне інформування про справи в НАТО. Відповідно почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель, які офіційні особи називають особливим партнерством, що визнає міжнародну значущість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. 29 травня 1997 р. в Сінтрі (Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. Президент України та глави держав урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство на саміті НАТО в Мадриді. В липні 1997 p. Хартія Україна—НАТО набула чинності. Показово, що НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-учасниць, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже окремі політичні сили сусідніх держав неодноразово висували певні територіальні претензії до України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір. Конкретний внесок України в загальноєвропейську безпеку полягає в тому, що вона не успадкувала “ядерного менталітету” СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили Декларація 1990 р. про державний суверенітет. Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 p. Верховною Радою, Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 p., чинна Конституція України, угоди з сусідніми країнами. Конституція України є важелем консолідації суспільства, поглиблення демократичних перетворень і ствердження територіальної цілісності України. Так, якщо впродовж тривалого часу відносини України з Росією були центральними в політичному житті Києва і невирішеною проблемою національної зовнішньої політики, то підписання в травні 1997 p. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів, їх ратифікація в 1998—1999 pp. знаменує якісно нові політико-правові засади у відносинах між ними. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, забезпечують рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір. Україна впевнено розвиває відносини й з іншими пострадянськими державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусім економічного. Новим виміром взаємин у СНД стало формування відносин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об?єднання ГУAM. Характерно, що больовою точкою для кожної з них були територіальні проблеми: Абхазія для Грузії, Карабах для Азербайджану, Придністров?я для Молдови та Севастополь і Крим для України. Ці країни відчували на собі тиск гео-політичних амбіцій Росії. Водночас певною мірою збігаються їхні економічні інтереси. Об?єднує їх і прагнення до посилення свого статусу на пострадянському економічному та політичному просторі. Проте, як свідчить перебіг подій, об?єднання ГУ AM поки що не отримало певного організаційного оформлення і обмежується проведенням зустрічей лідерів цих країн та міністрів. Не менш важливими для геополітичного становища України є налагодження відносин з іншими сусідами: - надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства; - ратифікація україно-молдовського договору в 1996 p.; - підписання 1997 p. договорів із Білоруссю про державний кордон; - з Румунією про відносини добросусідства й співробітництва. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише протягом 1997—2000 років понад 20 державних, 150 міжурядових і 50 міжвідомчих угод і документів. Це свідчить, що Україна в новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські відносини. Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після Другої світової війни. Перша — межа, що розмивається і зникає, — між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі. Україна, послідовно інтегруючись до загальноєвропейської спільноти, розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам XXI століття. Із прийняттям її до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об?єднаннями з?явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО “Партнерство заради миру” дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку співробітництва з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить про нарощування зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських народів, у світовому співтоваристві. Помітні й здобутки української дипломатії, що позначається на зростанні обсягів та якості відносин з близькими сусідами і з країнами інших регіонів. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії, чому сприяли політичні та економічні чинники. Системні особливості сучасних геополітичних процесів та роль України в їх розвитку фокусуються на таких аспектах: 1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі XX—XXI століть, ще не завершилися. Врахування близьких і віддалених (як бажаних, так і небажаних) потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній основі в межах загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей. 2. Конструктивними в діяльності держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, коригування стратегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту. 3. Долаючи труднощі, Україна продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі, поступово стаючи впливовою європейською та світовою державою, дедалі більше перетворюючись на реального та активного суб?єкта міжнародних відносин, який має свої національні інтереси і вирішує їх в колі європейських народів. Тема 19. Сучасна практична політологія 19.1. Поняття політичних технологій Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, але найбільше залежить він від підготовленості політика. Йдеться не лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політичними. технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки моральними є дії, вчинки суб?єктів політичного процесу. Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об?єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження. Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами. Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб?єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб?єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади. Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов?язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об?єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо. Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей: — рядові громадяни (об?єкт політики, політичних процесів); — рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо; — громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації; — громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю; — професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою); — політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери. Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб?єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб. Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації. Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід) — певні уявлення політичних суб?єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому. Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні. Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуальний — притаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політичної активності. Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — динамічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індивідуально-психологічний. Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію. Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в суспільстві. Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів зв?язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади. Індивідуально-психологічний підхід. За основу вибору бере особистісні психологічні якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею “авторитарної особистості”. На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами. Їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань. Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, у якому людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціально-економічних умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової (“середовищної”) ідентифікації. Наприклад, людина може ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до групи, якій вона симпатизує. Характерними виявами групових психологічних ідентифікацій є ідентифікації на національному ґрунті. Національна чи націонал-державна орієнтація відображає систему політичних уподобань і переваг. Головним її важелем є прагнення націй, етносів до незалежності. Політичний вибір здійснюється на основі певних цінностей. Для одних домінуючими є загальногуманістичні цінності, для інших — цінності певної релігії, соціальної групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним, ґрунтуватись на особистісних цілях й інтересах. Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб?єктів, яку називають політичною участю. Є декілька концепцій політичної, передусім електоральної, участі. Теорія раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей схильні до раціональної поведінки (не ототожнювати з логічною поведінкою). Її прибічники вважають, що людина намагається досягти максимального результату за рахунок оптимальних, а то й найменших зусиль. Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка е результатом або висхідною політичної соціалізації. Психологічна школа. Її прихильники домінуючими у політичній участі й діяльності вважають мотиви й установки людини, намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи. Інституціональний підхід. На думку його прибічників, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу. Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті політичних рішень та здійсненні контролю за їх доцільністю; політичних кампаніях (мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях громадянської непокори (війнах, революціях); діяльності політичних партій, різноманітних громадських об?єднань, у процесі самостійної індивідуальної політичної діяльності. її рівень, масштаби — показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури його громадян, інших суб?єктів політики. Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для оволодіння ними передусім потрібні відповідна науково-теоретична підготовка, вміння вивчати й аналізувати об?єктивні умови, в яких діють конкретні суб?єкти політики. Це стосується соціально-економічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних партій, рухів, об?єднань, засобів масової інформації. Особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається самою природою політики — встановленням відповідних політичних відносин між суб?єктами політики, які часто мають протилежні запити та інтереси, судження і спрямування активності. Політична діяльність завжди індивідуальна. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як сукупність окремих якостей, а як цілеспрямовану систему взаємопов?язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат. Залежно від характеру поведінки учасників політичного процесу поділяють на: лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки. Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своєму авторитету, соціальному статусу тощо. Активісти виступають посередниками між лідерами і тими, хто їх підтримує. Вони впливають на рядових учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності. Послідовники мають різний ступінь політичної, соціальної активності, в цілому підтримують ідеї лідерів, але з різних причин недостатньо чітко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній боротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти. Лідери громадської думки своєю не стільки організаторською діяльністю, скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо проблем, які є предметом політики. Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, особистостей, соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами. Існують дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка відображає динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, і політична організація, яка відображає структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі певних норм і правил. Політична участь не лише забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина в процесі політичної діяльності, а є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи. У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні контакти з іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою, владою. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх сутність, особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями політичної діяльності. Адже йому випадає жити і діяти за конкретного політичного режиму, певних політичних партій, громадських об?єднань, інших суб?єктів політики. Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами, загальні - колективними суб?єктами політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобістськими групами, громадськими об?єднаннями. До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать: - публічні виступи; - участь у бесідах, дискусіях, розв?язанні конфліктів; - прогнозування політичної діяльності; - виступи на радіо, телебаченні; - підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується досвід політичної діяльності. Готуючись, наприклад, до публічного виступу, політик передусім повинен знати про час, мету його і відповідно готуватися до спілкування з аудиторією. На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури) виступу, визначення суті, спрямування розмови, ймовірних запитань. Необхідно попрацювати над зовнішністю, жестикуляцією, диханням тощо. Усе це і є технологією політичного виступу. В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах політика. Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного рішення і технології виборчих кампаній. Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації. Кожне політичне рішення є невід?ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази тощо). Політичні рішення є елементом політичного процесу і не можуть існувати статично. Їх класифікують: За спрямованістю на конкретну проблему: - рішення правильне (проблема вирішується відповідно до мети); - рішення нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні); - рішення неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація погіршується). Як правові та неправові. - Правові — рішення, прийняті згідно з конституцією, законами та розпорядчими актами конкретної держави. - Неправові — рішення, прийняті всупереч чинним законам і актам. На основі суб?єктно-об?єктних відносин. Це означає, що суб?єкт влади при прийнятті рішення може одночасно бути і його об?єктом. Верховна Рада України, наприклад, приймає певні рішення щодо організації власної діяльності. За ступенем значущості. - значні, або кардинальні; - чергові (радикально ситуації не міняють); - нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань, наприклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо). За термінами дії, виконання, реалізації. - довготривалі (різноманітні мораторії); - безперервної дії (дія багатьох статей конституції країни), - короткотривалі (рішення про заборону мітингу, пікету, страйку тощо). Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів: a) підготовчий (відбір і аналіз інформації); b) розробки проекту рішення (проекту програми); c) затвердження і прийняття до виконання рішення; d) реалізації прийнятого рішення; e) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків. Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити прийнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто готує його, і ступеня врахування громадської думки, знання суспільно-політичної ситуації. Технологія підготовки і прийняття політичного рішення розпочинається з аналізу суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої воно стосуватиметься. Спершу необхідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає реальності, чи не стосуватиметься воно псевдопроблем, удаваних відносин. Відтак необхідно серед багатьох подій і явищ вирізнити саме тенденційні, а також визначити їх сутнісні особливості. На цьому етапі важливою є об?єктивність інформації, доступ до її джерел. На етапі підготовки проекту політичного рішення може працювати одна особа або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернативних точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим є колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об?єднань, груп тощо. На цьому етапі великого значення набуває визначення перспективи рішення (прогностичний аналіз того, наскільки дієвим, результативним буде рішення, як сприятиме воно розв?язанню проблем у суспільстві, між суб?єктами політичного процесу). Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній боротьбі. І хоча в парламентах, окремих політичних партіях відпрацьований певний механізм розгляду і прийняття рішень, боротьба навколо них нерідко триває довго, гостро і непрогнозовано. Особливо складними є ці процеси в країнах зі слабкими демократичними засадами і традиціями, де немає чіткого поділу влади між її гілками і механізмів противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а отже, перешкоджає створенню відповідних умов для їх реалізації. Легітимність рішень — це насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від сприйняття громадянами ідеї, змісту політичного рішення. Поєднання цих умов здатне забезпечити виконання прийнятого рішення. Незаконність політичного рішення породжує різні “групи тиску”, лобістські групи. В демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно набуло цивілізованих форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіційні виступи в парламентах, на з?їздах, інших зібраннях політичних партій, у засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо. Здійснення ухваленого політичного рішення є складним, часто тривалим і суперечливим процесом. Воно пов?язане з відповідними змінами соціально-політичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття рішення, як правило, ще залишається ймовірність багатовекторності, непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це вимагає від усіх, хто причетний до його прийняття, певних зусиль щодо його реалізації. Нерідко виникає необхідність доповнення, радикального доопрацювання уже прийнятого рішення. Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшого в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфліктів, забезпечує стабільний розвиток суспільства. Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а значить, і використання різноманітних політичних технологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насильство, авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді пі шляхи поєднуються або взаємодоповнюються. Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана, куріальна), суб?єкти політики обирають певні виборчі технології. Виборчі технології — сукупність політика-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об?єднання. Здебільшого починаються вони з формування команди кандидата або іншого суб?єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підготовки і поширення матеріалів, організації масових заходів, “швидкого реагування”. Кожна з груп, маючи конкретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину програму і мету. Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають історичні й географічні особливості, соціально-демографічний портрет; соціально-економічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); результати попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, неформальних лідерів; особливості засобів масової інформації; інформація про головних конкурентів тощо. Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до уваги сильні й слабкі сторони суперників, ситуацію у виборчому окрузі, проблеми, які передусім турбують виборців, головні принципи, засоби проведення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Предметом особливої уваги є програма кандидата на виборах, для якої важливими є: - наявність поглядів щодо найактуальніших проблем — соціальних, економічних, політичних, духовних, етнокультурних тощо; - чіткість, зрозумілість, логічність; - конкретність щодо змісту і строків розв?язання існуючих у регіоні проблем. Підготовці виборчої програми передує вивчення громадської думки шляхом соціологічних та експертних опитувань. Існують технології підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), у засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись, наприклад, до виступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне уявлення про конкретну назву, жанр (інформаційна програма, дебати, дискусія, телеінтерв?ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий ефір, запис), склад учасників. Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетного лідера; створити певний ідеологічний контраст з іншими кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації. 19.2. Політичний маркетинг: поняття, функції і види Маркетинг (англ. market — ринок, збут) у політичній сфері — діяльність, спрямова на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо певних політичних ідей, явищ, подій, організацій, лідерів. Маркетингові технології дають змогу виявити орієнтації громадянської думки, конкретні прагнення, уявлення людей, рівень конкурентоспроможності політичних груп. Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці є передумовою досягнення популярності, перемоги на виборах, утримання міцних позицій на вершині політичного олімпу. Поняття “маркетинг” запроваджене представниками Гарвардської економічної школи США, які, вивчаючи процеси стихійності та непередбачуваності капіталістичного ринку, дійшли висновку, що саме ці його характеристики спричинюють економічні та політичні кризи в суспільстві. Не виходячи за межі основних постулатів ринкової економіки, вони розробили основи механізму управління та планового регулювання, що дістав назву “маркетинг”. Політична діяльність за будь-яких суспільно-політичних систем і типів державного устрою також спрямована на завоювання та утримання контролю над ринком, але ринком специфічним — ринком влади, а через нього — над політичною та іншими сферами суспільства. За тоталітарних і диктаторських режимів боротьба точиться переважно силовими методами, аж до фізичного знищення опонентів. У демократичному суспільстві за наявності відповідних механізмів і процедур формування представницької, виконавчої та судової гілок влади в державі, а також політичної культури та ментальності політичну діяльність теж можна розглядати як змагання за контроль над ринком влади. Зрозуміло, це змагання має відбуватися за правилами, зафіксованими в нормах законодавства, традиціях політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу. Політичний маркетинг — сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади. На основі специфічних особливостей політичної діяльності називають такі функції політичного маркетингу: — формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики, різноманітної урядової та неурядової звітності, результати досліджень економіки, політики, психології, демографії тощо; — вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, виокремлення ключових показників, що найповніше характеризують об?єкти та суб?єкти політики; — оцінювання й аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища (мікро й макро). Мікросередовище — сукупність сил, які діють під безпосереднім контролем або керовані даною партією, соціальною групою, лідером тощо. Макросередовище — глобальні чинники: економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні та ін; — аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей; — вироблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об?єктів і суб?єктів політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також політичної поведінки суб?єктів політики. — аналіз ефективності політичного маркетингу, коригування форм і методів політичної діяльності та ін. Ґрунтуючись на базових характеристиках ринку влади (демократичного чи тоталітарного), виокремлюють відповідно політичний маркетинг демократичного і тоталітарного суспільств. Типологія політичних об?єктів і суб?єктів дає змогу виокремити політичний маркетинг політичних, державних та інших інституцій, окремих організацій, політичних лідерів, а також ідей, програм, концепцій, доктрин тощо. Невід?ємними складовими політичного маркетингу є дослідження політичного ринку (через вивчення громадської думки), виборча інженерія і політичне рекламування як важливі інструменти політичної боротьби за будь-яких суспільних умов і політичних режимів. Однією з найважливіших складових політичного маркетингу є вивчення особливостей функціонування ринку влади в певному суспільстві. Дослідження його передбачає вивчення та аналіз: — політичної культури суспільства; — рівня розвитку партійно-політичних структур; — банку політичних лідерів (політичної та правлячої еліти); — настанов суспільної свідомості. Якщо перші три чинники досліджують традиційними методами політичного аналізу, то стереотипи суспільної свідомості — шляхом вивчення громадської думки. Вивчають її через опосередковані засоби масової інформації (документи органів влади, суспільно-політичних організацій), прямі (особисті контакти працівників органів управління з населенням на зборах, мітингах, страйках, прийом громадян, листування) й спеціалізовані канали надходження інформації. Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки є найнадійнішими, оскільки з допомогою соціологічних і соціопсихологічних методів дають змогу отримувати репрезентативну (адекватну) інформацію з широкого кола питань. Вони домінують у політичному маркетингу. Опитування громадської думки поділяють на інтерв?ю та анкетні опитування. Інтерв?ю проводять у формі розмови інтерв?юера з респондентом (опитуваним), занотовуючи його відповіді вручну або на аудіо- чи відеоплівку. Анкетне опитування передбачає фіксований порядок запитань і варіанти відповідей. Розрізняють такі види анкетних опитувань громадської думки: — роздавальне; — телефонне; — пресове; — поштове (у тому числі електронною поштою); — комп?ютерне. Роздавальне опитування — основний вид анкетного опитування, під час якого дослідник безпосередньо вручає анкету респондентові, отримуючи її після заповнення. Використання при цьому спеціальних процедур уможливлює забезпечення надійності, репрезентативності та якості опитування, гарантує задіяння всіх анкет. Телефонне анкетне опитування передбачає спілкування інтерв?юера та респондента на відстані. Якщо респондент є постійним учасником опитувань певної соціологічної мережі, можливе використання автовідповідачів. За аналогічною схемою проводять опитування з допомогою електронної пошти та персональних комп?ютерів, встановлених у респондентів. За телефонного опитування часто використовують електронно-обчислювальну техніку, коли результати відповідей через спеціальні пристрої вводять у комп?ютери соціологів. Попри легкість організації, незначні витрати та масштабність можливого охоплення, кількість повернених анкет становить у середньому 5 %. Існує й проблема репрезентативності, оскільки відповідають на анкету лише ті, хто цього сам хоче. Пресове опитування передбачає опублікування анкет у газеті, отримання їх від респондентів поштою. Маючи великий респондентський масив, можна суттєво підвищити надійність інформації через так званий ремонт вибірки — наближення її соціально-демографічних параметрів до відповідних параметрів населення тих територій, де проводять опитування громадської думки. Але проблема репрезентативності в разі проведення пресових опитувань є досить складною, і її потрібно враховувати, оцінюючи результати дослідження. Функції опитування громадської думки: — політичну; — ідеологічну; — соціальну. Політична функція. Полягає в так званій політичній розвідці — дослідженні суспільних настроїв, соціальних настанов електорату, ставленні широких верств населення до різних соціальних проблем, окремих осіб, що дає змогу оцінити палітру політичних орієнтацій виборців, існуючий у суспільній свідомості імідж “ідеального” політичного діяча. Ідеологічна функція. Сутність її полягає в моніторингу (безперервному відстеженні) ефективності впливу політичних акцій на різні категорії електорату, з?ясуванні реакції основних прошарків населення на ідеї, гасла, політичні програми, форми їх подання, манеру лідерів триматися і т. ін.; у значному ідеологічному впливові опитувань на формування громадської думки в заданому напрямі: якщо в запитання анкети тонко “вмонтувати” соціально-психологічну настанову сприйняття, можна “підказати” бажану відповідь. Крім того, результати опитувань громадської думки можуть бути використані для маніпулювання суспільною свідомістю завдяки цілеспрямованій інтерпретації отриманих відповідей через привернення уваги до зростання популярності одного лідера, замовчувань щодо іншого та ін. Соціальна функція. Полягає в тому, що результати опитувань містять інформацію про потреби, інтереси, вимоги, претензії населення до влади, важливу під час вироблення управлінських рішень; громадська думка через опитування реалізує функцію соціального контролю, відкриває важливий канал зв?язку між владою та громадськістю, а інколи реалізує й деякі функції прямої демократії; опитування дають змогу точніше визначити співвідношення політичних сил у суспільстві, що є одним із чинників політичної та соціальної стабільності; дані опитувань уможливлюють довготермінове прогнозування соціального розвитку суспільства і т. ін. Опитування громадської думки можуть бути стратегічними й описовими (допоміжними). Стратегічне опитування, скажімо, під час виборів, полягає в оцінюванні загальнополітичної ситуації, сильних і слабких сторін кандидатів, у визначенні на основі соціальних, демографічних, геополітичних чинників шансів кандидата в певних регіонах. Описове опитування дає змогу кандидатам та їхнім командам дізнаватися про те, хто лідирує, які проблеми виборці вважають для себе найважливішими тощо. Спираючись на громадську думку, центри влади можуть адекватніше впливати на суспільні процеси, підвищувати ефективність управлінських рішень, підтримувати зворотний зв?язок з громадськістю. Одним із найпоширеніших видів політичного маркетингу, які використовують під час політичної боротьби за місця в представницькій та виконавчій владі, є виборча інженерія. Виборча інженерія — пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичної еліт щодо завоювання і збереження влади в державі (регіоні, місті тощо). Порівняння типів виборчих систем свідчить, що мажоритарна процедура виборів призводить до більших, ніж пропорційна, відхилень волевиявлення громадян від результатів голосування через запрограмоване на певний результат компонування виборчих округів, різні пропорції населення, яке там проживає. У результаті такої виборчої інженерії часто траплялося, що партії, вигравши вибори за кількістю голосів виборців, програвали їх за кількістю отриманих депутатських мандатів. На репрезентативність виборчих систем, крім “системних помилок” у підрахунках, впливають й інші чинники, наприклад, кількість партій, що беруть участь у виборах. Парламентські реалії свідчать, що фактично втраченими є голоси виборців, віддані за дрібні партії, які не подолали так званого кваліфікаційного бар?єру. Але навіть якщо невеличка політична партія й долає його, це не означає, що інтереси її виборців неодмінно будуть враховані. Як правило, їх ігнорують багаточисельні партії, хоча можливі варіанти, коли дрібні партії знаходять способи посилення своєї ролі в парламентському процесі. Не тільки виборча інженерія й недоліки виборчих систем можуть суттєво скоригувати волю виборців. Політичні “ігри” вже після виборів часто зводять нанівець результати голосування. Навіть результати всенародних референдумів можуть неоднозначно трактуватися різними політичними силами, особливо тоді, коли питання, внесені до бюлетеня, сформульовані з соціологічного погляду некоректно (референдум в СРСР 17 березня 1990 p.) або не подобаються певним політичним угрупованням, які мають впливове представництво в парламенті та уряді. Для утримання демократичним шляхом політичної влади владна еліта вдається до таких основних методів виборчої інженерії: — зміна виборчих процедур; — стимулювання та переміщення виборців з одних виборчих округів до інших; — маніпулювання межами виборчих округів; — вибір відповідного часу для проведення виборів; — добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих комісій. Для внесення змін до чинних виборчих законів або прийняття нового виборчого законодавства, як правило, необхідно мати конституційну більшість, що становить 2/3 депутатських мандатів у парламенті від загальної кількості депутатів. Аналогічні норми діють у багатьох країнах для визначення результатів голосування на референдумах і під час опитувань населення з найважливіших питань суспільного життя. Не менш складним є переміщення на час голосування, скажімо, традиційно більш консервативного сільського населення до міст, або (навпаки) корінного населення до районів, де, на думку правлячих кіл, “завеликі” проценти етносів-мігрантів. Наприклад, особи, які при владі, можуть організувати під час проведення виборів навчання військових запасу або цивільної оборони. Завдяки цьому нерідко вдається перемогти на виборах, позаяк організувати “правильне” голосування на закритих від спостерігачів виборчих дільницях значно простіше, ніж на звичайних. Маючи інформацію про традиції голосування на виборах, референдумах, під час опитувань в окремих виборчих округах і в країні загалом, правляча еліта часто використовує маніпулювання кордонами виборчих округів, вдаючись до одного з двох варіантів: 1) об?єднання районів, де мешкають прихильники кандидата, в округи з гарантованою перемогою за рахунок збільшення “своїх” голосів; 2) поділ районів, де мешкають прихильники опонентів, на округи, де їхні голоси розчиняться в більшості “своїх” голосів. Конструювання виборчих округів є складною справою, потребує врахування співвідношення кількості населення в кожному окрузі. Суттєвим чинником при цьому є межі адміністративно-територіального поділу, специфічні інтереси різних соціальних груп населення (за віком, : національністю, родом занять тощо). Не менш важливим є і термін виборів. Якщо певна партія або виборчий блок щойно перемогли, наприклад, на президентських виборах, цілком логічним для них буде намагання якнайшвидше провести парламентські вибори, аби використати позитивний потенціал першої перемоги. Це також вагомий та ефективний інструмент політичної боротьби, який часто використовують разом з методами виборчої інженерії. Політичний лідер та його команда неминуче стикаються з проблемою образу реального та ідеального діяча, який сформувався в суспільній свідомості виборців. Такий образ отримав назву імідж, давши ім?я спеціальній науці іміджології. Іміджологія — наука, що вивчає проблеми формування й створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб?єктів політики. Політичним рекламуванням люди займалися ще в часи виникнення держави й політики. Однак справжня революція в цій галузі відбулася лише на початку XX ст. Пов?язують її з бурхливим розвитком індустрії опитувань громадської думки та зростанням ролі засобів масової інформації в політичному житті суспільства. З розширенням арсеналу політичних досліджень, вивченням соціальних, ідеологічних і політичних настанов і уподобань виборців, їхніх симпатій і антипатій стали займатися професіонали в галузі політичної реклами. Серед них виокремилися експерти з організації та проведення опитувань громадської думки, фахівці з опрацьовування результатів досліджень, а також тлумачення та використання їх у масових "політичних кампаніях. Питання політичного рекламування досліджують політологи, соціологи, політичні психологи, фахівці в галузі традиційних і електронних засобів масової інформації, менеджери політичних кампаній, художники й актори — усі, хто пов?язаний з проблемами політичної комунікації, зацікавлений у досягненні результатів політичної діяльності. Фахівці з іміджології виокремлюють такі етапи політичного рекламування: — вивчення ідеологічних і соціопсихологічних настанов громадян щодо іміджу “ідеального” політичного діяча, інституту на певному етапі суспільної свідомості; — дослідження характеристик іміджу реального кандидата, сформованого громадськістю на основі спонтанних, незрежисованих виступів кандидата в засобах масової інформації до початку політичної кампанії; — створення завдяки рекламній кампанії (“упаковки” іміджу) образу кандидата, який буде ефективним на виборах; — вироблення форм, методів і засобів використання ЗМІ та результатів опитувань у поширенні політичної реклами, базуючись на обраному іміджі; — реалізація (“продаж”) створеного іміджу через засоби масової інформації”. Основні образи, які намагаються створити кандидатам на виборну посаду спеціалісти з політичної реклами, — “людина з народу” та “справжній лідер”, “гарний сім?янин”, “культурна людина”. Конструюючи імідж політика для кожної з основних категорій населення, бажано передбачити кілька домінуючих рис кандидата, які йому імпонуватимуть, зосередитись на якомусь одному образі. Сучасна наука виокремлює кілька способів формування іміджу, основними з яких є функціональний, контекстний і порівняльний. Функціональний імідж. До нього належать дзеркальний, поточний, бажаний, негативний, множинний іміджі. Дзеркальний імідж відповідає власному уявленню політика або організації про себе. Здебільшого він є позитивним і не враховує думок інших. Поточний створюється на основі сприйняття суб?єкта політики зовнішнім середовищем, виборцями, колегами, пресою. Бажаний е ідеалом, до якого прагне наблизитися суб?єкт політики. Негативний є варіантом свідомо створюваного опонентами своєрідного “антиіміджу”. Множинний створюють під час об?єднання відомих політиків, політичних партій, громадських організацій у передвиборний блок чи політичне об?єднання. Контекстний імідж. Передбачає сприяння впровадженню або функціонуванню іміджу в контексті його використання в певній сфері, орієнтується на певні верстви населення, рівні суспільної свідомості тощо. Наприклад, політик може мати неоднаковий імідж серед виборців та колег-депутатів, може користуватися популярністю серед товаришів по партії й мати негативний імідж у середовищі державних чиновників. Порівняльний імідж. Такий спосіб формування іміджу полягає в порівнянні певних іміджевих характеристик. Воно може відбуватися на рівні параметрів іміджу ідеального й реального політичних діячів, а також двох або більше лідерів, політичних партій та ін. Кожен політик, політична організація прагнуть переконати громадян у володінні якнайбільшою кількістю позитивних рис, але далеко не всі сприймуть цю інформацію так, як цього хотілося б політикам та їх іміджологам. Не варто перебільшувати ролі іміджу, який лідер та його команда намагаються “втлумачити” в суспільну свідомість. Адже в разі з?ясування невідповідності особистих якостей реального політика уявленням про нього, що вдалося сформувати через засоби масової інформації, негативний ефект виявиться настільки сильним, що нейтралізувати його буде надзвичайно важко. Імідж є надзвичайно складним феноменом, який створюється завдяки специфічному сплетінню інформаційних, емоційно-комунікативних і діяльнісних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних чинників впливу на суспільну та індивідуальну свідомість передбачає використання як політологічних і соціопсихологічних наукових досліджень, так і творчих методів, притаманних світу мистецтва. 19.3. Поняття політичного менеджменту Політичний менеджмент як наука й мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку відіграє надзвичайно важливу роль, сприяючи виробленню рекомендацій для політичного керівництва, реалізації управлінських рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної організації. У своїх ціннісних установках політичний менеджмент спирається на конструктивність, компетентність, професіоналізм, гуманізм і здоровий прагматизм. Поняття “менеджмент” (англ. management — керування, управління) означає сукупність принципів, форм, методів, прийомів і засобів управління матеріальними і людськими ресурсами. Цей процес здійснюють певні групи людей, які відповідно до законодавства та усталених у суспільстві норм поведінки реалізують владні функції щодо державної, комунальної, корпоративної власності. Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), застосовують і в політичній діяльності. Недарма талановиті менеджери виробництва часто стають відомими політиками та державними діячами. Політичний менеджмент — система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці. Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства — за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Ці види со-ціотехніки управління називають ще інструментами регулювання впливу на людей. За порушення суб?єктом або об?єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група вдається до санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування. Крім санкцій, керівна група використовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють домінуючих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації. Вплив на суб?єкти та об?єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються їх переконати в необхідності певного політичного вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціональної аргументації, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів, результатів соціологічних і соціопсихологічних досліджень. Під час нераціональної аргументації покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки, на авторитети, думки більшості громадян тощо. Використовують і техніку формування емоційного компоненту, коли звертаються до стереотипів, національних інтересів, висміювання, залякування та ін. Маніпулювання суспільною свідомістю використовують за потреби вплинути на суб?єкти, об?єкти політики, впливових кіл. Засоби маніпулювання поділяють на мовні та немовні. Мовні передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше тощо. До немовних належать маніпулювання інформацією: блокування “невигідної” інформації, затримання її або викладення в сприятливому для себе контексті. Найчастіше використовують фрагментарність інформації, що унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об?єктивно. Це пасивний варіант маніпуляції. До активних належить насаджування стереотипів, “правильних” норм і цінностей. У політичній сфері виокремлюють менеджмент виборчої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з рекламування певних цінностей, доктрин, програм тощо. А процес управління розглядають на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін. Процес організації й проведення виборчої кампанії потребує, крім усього іншого, добре зорганізованої команди професіоналів у галузі політичних технологій, політології, соціології, соціальної психології та менеджменту, покликаної займатися матеріально-фінансовим забезпеченням кампанії, організаційними, політико-ідеологічними та багатьма іншими питаннями. За розподілом функцій у команді виокремлюють тих, хто готує матеріали для кандидата і хто займається поточними організаційними проблемами. Це дає змогу кандидатові зосередитися на стратегічних питаннях. Загалом найближче оточення кандидата за кількістю має не перевищувати семи-дев?яти осіб. Хоча, звичайно, дехто може ефективно керувати й більшою кількістю людей одночасно. В ідеалі команда кандидата має бути своєрідним прототипом майбутньої урядової команди (якщо це президентські вибори). Хоча на практиці не завжди так буває. Патронажну частину команди, як правило, складають один-два менеджери, радники з економіки, внутріполітичних питань, проблем зовнішньої політики, прес-секретар і фахівець з іміджу. Апаратна частина, яку очолює головний менеджер, впроваджує в життя стратегічні й тактичні задуми її інтелектуального центру команди, вирішує конкретні питання політичного рекламування тощо. Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повноваження представляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, органами влади та засобами масової інформації. Українське законодавство 1994 p. дозволяло кандидатові в президенти мати до 30 довірених осіб, кандидатові в мери та губернатори (голови відповідних рад народних депутатів) — до 10, кандидатові в депутати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до 3 довірених осіб. Функціонально команда, кандидата має мати такі структурні підрозділи (розглянемо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Б. Клінтона): групи політичного аналізу, преси, планування, поширення матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами, організації масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, правників, мовників та інших спеціалістів), а також “бригада швидкого реагування” (її завданням є організація відгуків на події, заяви та дії конкурентів). Під час організації виборів бажано утворити неформальні групи підтримки: - група прихильників у складі популярних представників творчої та наукової інтелігенції може діяти як “фігура ретранслятора”; - група організаційно-методичного та наукового забезпечення у складі психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів, прихильників; покликана розробляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної агітації; - група швидкого реагування — оперативно вивчає громадську думку з метою дослідження динаміки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його програмних настанов та особливостей формування політичного іміджу. До початку передвиборчої кампанії слід мати об?єктивну інформацію для аналізу політичної ситуації в країні, виборчому окрузі: - історичні та географічні особливості округу; - соціально-демографічна характеристика округу; - соціально-економічна структура, стан її розвитку, - проблеми та перспективи розвитку промисловості, сільського господарства, сфери послуг та ін.; - транспортна мережа; - діяльність політичних партій, громадських організацій, груп тиску, неформальних структур; - карта округу з межами виборчих дільниць, кварталів, вулиць з кількістю виборців; - політичні традиції голосування виборців на попередніх виборах, референдумах, опитуваннях громадської думки; - наявність впливових осіб (неформальних лідерів); - найвпливовіші засоби масової інформації, їх адреси, телефони; - досьє на конкурентів. Основні положення стратегії виборчої кампанії базуються на результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок (вибір округу) здійснено, слід вдатися до таких процедур: · порівняти сильні й слабкі сторони кандидата і його опонентів з урахуванням політичної ситуації в окрузі та країні загалом; · проаналізувати демографічну, історичну, географічну, економічну, соціальну ситуацію у виборчому окрузі; · визначити принципово важливі питання для виборців певного округу і сформулювати у своїй програмі відповіді на них; · сформулювати основні принципи виборчої кампанії та засоби їх реалізації (стратегію й тактику організації виборів). При виробленні програми кандидата слід врахувати: - програма має містити відповіді на найактуальніші для виборців проблеми; - структура її може бути довільною, але здебільшого в ній має бути до дев?яти змістових блоків; - виробляючи програму, спочатку до неї вносять “все, що треба”, а потім відкидають “все, що можна”; - виклад і поліграфічне відтворення програми мають урахувати рівень загальної, політичної та психологічної культури виборців. На цьому етапі бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть скористатися конкуренти, намагаючись створити негативний імідж програмі та кандидатові. Водночас слід передбачати ймовірні тенденції розвитку інтересів, політичної культури виборців. Стратегія виборчої кампанії здебільшого базується на таких елементах: - декларування причетності до певної політичної партії, передвиборчого блоку, владної структури, політичного лідера тощо; - створення міжособистісних контрастів кандидатів; - створення ідеологічного контрасту кандидатів; - ставка на базову проблему; - формування позитивного іміджу кандидата; - створення негативного іміджу конкурентів; - утворення передвиборчих коаліцій; - ставка на владні структури; - ставка на суспільно-політичні структури; - ставка на засоби масової інформації; - деморалізація конкурентів. Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання “що треба робити?”, то тактична частина плану має дати відповідь на запитання “як?” і “коли?”. Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії пов?язана з розв?язанням таких проблем: - добір і організація роботи “апаратної” команди; - складання графіка роботи кандидата (виступи перед виборцями, записи промов на телебаченні, радіо, зустрічі з впливовими людьми тощо.); - стеження за діями конкурентів й організація протидії; - підготовка та організація виступів кандидата в ЗМІ (тексти, зовнішність, форми подачі матеріалів); - створення рекламної друкованої, відеопродукції; - організація проблем матеріально-фінансового, транспортного забезпечення кампанії; - налагодження контактів з громадськістю, суспільно-політичними структурами та впливовими людьми в окрузі. Усі ці питання мають вирішуватися одночасно конкретними виконавцями з команди кандидата. У політичне, інформаційно розвинених країнах існує можливість використовувати під час виборчих кампаній найсучасніші технології політичної комунікації. До них належать кабельне телебачення, відеотехнології, відеопродукція, телеконференції, “свідчення” відомих людей про кандидата, репортажі про його діяльність тощо. Ефективність соціального управління залежить від інформаційно-управлінської моделі, технології прийняття рішень, соціально-психологічних ролей учасників правлячої команди, розподілу функцій в її апараті тощо. Поняття “правляча команда” охоплює апарат управлінського органу — від адміністрації президента до суб?єкта господарювання. У демократичній державі не менш важливими є спілкування уряду з громадськістю, ЗМІ (“паб-лік рілейшнз”). На діяльність правлячої команди впливають різноманітні організаційно-технологічні, інформаційні та соціо-психологічні чинники. Організація роботи урядової структури передбачає формування інформаційних потоків, спрямованих до центру прийняття рішень. Дбаючи про повноту і вичерпність інформації, слід передбачити систему фільтрування несуттєвих відомостей. Інформаційна система виконує такі функції: - попереджувальну (відстеження тривожних для соціально-політичної системи подій; - освітню (фіксація фактів разом з коментарями фахівців); - прогнозну (передбачення можливих явищ, процесів, ймовірні форми впливу на них). Керівництво роботою владних структур (адміністрація президента, уряд, міністерства, відомства тощо) передбачає формування структури управління, налагодження інформаційних потоків, відпрацьовування моделі та процедур прийняття політичних, економічних та інших рішень. Процес ухвалення політичного, урядового, іншого рішення передбачає такі етапи: — збір, опрацювання та інтерпретація інформації; — виокремлення альтернативних проектів рішень; — вибір на основі ухвалених процедур остаточного варіанта з наявних альтернатив; — реалізацію на практиці прийнятого рішення; — контроль за виконанням рішення; — коригування (у разі потреби) рішення. На думку соціопсихологів (А. Джордж), існують три основні моделі прийняття рішень: формальна, змагальна та колегіальна. Формальна модель ґрунтується на чіткій ієрархії системи комунікації та процедур проходження інформації. Змагальна модель передбачає альтернативні інформаційні потоки і відповідні проекти рішень. Вона відкрита для будь-яких альтернатив, незалежно від адресатів і каналів її надходження. Колегіальна модель потребує колективної праці в пошуках найоптимальнішого проекту рішень. Колегіальні команди формуються незалежно від соціального статусу, належності до організаційних структур працівників апарату. У змагальній моделі зберігається певна ієрархія, хоча інколи санкціонується надходження альтернатив із середньої ланки до центру прийняття рішень без погодження з чиновниками вищого рівня. Політичний досвід свідчить, що передвиборча команда не завжди стає правлячою. І не лише тому, що, вигравши вибори, президент, враховуючи політичні реалії, сформує уряд не тільки із своїх прибічників. Щоб залучити на свій бік не лише більшість тих, хто проголосував за нього, а й більшість членів суспільства (це не тотожні поняття за будь-якої виборчої процедури), він нерідко залучає до правлячого кабінету представників інших політичних сил, звичайно, за їхньої готовності підкорятися командній стратегії. Під час створення правлячої команди (центру ухвалення управлінських рішень) беруть до уваги внутрішні (що випливають з передвиборчих угод з політичними силами) та зовнішні (пов?язані з намаганнями розширення соціальної бази підтримки) аспекти, користуючись при цьому професійними, політичними та психологічними критеріями. Відтак постає питання про співвідношення у складі команди політичних і кар?єрних чиновників (апаратників), щодо якого універсальної формули не існує. А на конкретну конфігурацію конкретної команди впливають суспільно-політична ситуація, окремі соціальні групи та їхні лідери. На ефективність роботи кабінету особливо впливають психологічні чинники, які реалізуються через міжособистісні стосунки членів команди. Відсутність порозуміння, нездорова морально-психологічна атмосфера може спаралізувати роботу навіть високопрофесійної, політично збалансованої команди. Насамперед варто проаналізувати розподіл соціопсихологічних ролей у команді, потурбуватися в разі його незбалансованості про корекцію міжособистісних стосунків у ній. Будь-який керівний колектив передбачає рольовий розподіл: голова, секретар, генератор ідей, аналітик, організатор, інформатор, психолог. Голова формулює стратегію, визначає завдання кабінету, пріоритети діяльності, розподіляє обов?язки між членами команди, психологічно мобілізує їх на реалізацію генеральної лінії. Секретар організовує практичне втілення стратегічної лінії команди, контролює дотримання дисципліни виконання планів, об?єднує ідеї в один закінчений проект і домагається його реалізації. Генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найрозвиненішу фантазію, є постачальником ідей, пропозицій, проектів рішень. Аналітик оцінює альтернативи, аналізує проекти рішень. Організатор раціоналізує виконавчий процес, доводить його до завершення. Нерідко разом із секретарем здійснює контрольні функції. Інформатор є постачальником нових ідей, цікавих фактів завдяки високим комунікативним здібностям і розгалуженим міжособистісним контактам. Психолог гармонізує міжособистісні стосунки, цементує команду на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримує ініціативу. Знання й аналіз сильних і слабких рис кожного члена кабінету з урахуванням їх функціональних обов?язків і соціопсихологічних ролей дає змогу оптимально використовувати потенціал кожного щодо забезпечення ефективної роботи кабінету. Розглянутий розподіл ролей є умовним. Окремі особи часто поєднують рольові функції в найрізноманітніших їх співвідношеннях. Єдине, надмірна кількість у команді “голів” і “генераторів ідей” може призвести до безплідних дискусій і розколу. Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впливу масової свідомості на центри прийняття рішень. А масова свідомість членів суспільства відповідно формується під впливом інформації урядових структур про їхню діяльність. У роботі з мас-медіа органи влади повинні дотримуватися таких правил: - інформувати, орієнтуючись на громадськість; - подавати новини в доступній формі; - найважливіші новини повідомляти на початку зустрічі з пресою; - не сперечатися з журналістами; - давати (по можливості) прямі відповіді на прямі запитання; - казати правду, навіть якщо це важко зробити; - за неможливості відповісти, чесно зізнатися в цьому, пообіцявши зробити це іншим разом; - не збирати на зустріч журналістів за відсутності інформаційного приводу; - мати “домашні заготовки” щодо запитань і відповідей на них; - виробити стандарти спілкування з представниками ЗМІ; - вести постійний моніторинг повідомлень ЗМІ з актуальних питань; - завжди на завершення розмови акцентувати на ключовій проблемі розмови, позаяк останнє запам?ятовується найкраще. А головне — не випустити ситуацію з-під контролю, діяти впевнено, переконливо. 19.4. Сутність політичного прогнозування Людство завжди прагне якомога більше знати про своє майбутнє, його зацікавленість прогнозами має сильні життєві мотиви. Реалізації прагнень сприяє прогностика — наука, що охоплює методологію дослідження динаміки та перспектив розвитку різноманітних процесів і явищ суспільного життя. Позаяк від рівня прогнозування залежить ефективність планування та управління, політичне керівництво вбачає у науково обґрунтованих прогнозах одну з гарантій передбачуваного розвитку конкретних подій і суспільно-політичних процесів загалом. Прогнозування є своєрідним випереджальним відображенням дійсності, а здатність до нього — елементом інтелектуальної діяльності, однією з головних функцій свідомості особистості. Стимулює його багатогранна дійсність, яку людина прагне пізнати, подивившись очима розуму у майбутнє (Платон). Таке знання важливе і для прийняття політичних рішень. Адже будь-яка ситуація завжди певною мірою невизначена, і цілком природним є намагання людини знизити рівень цієї невизначеності. У перехідних суспільствах рівень невизначеності значно зростає, а відсутність бачення майбутнього лякає, сковує ініціативу громадян. Тому суб?єкт політичного процесу, дбаючи про якнайширшу підтримку в суспільстві, особливе місце відводить у своїх програмах моделюванню майбутнього та шляхів його досягнення. На державному рівні постійно відпрацьовують десятки різних програм. Щоб оцінити їх з точки зору оптимальності, використовують прогноз (грец. prognosis — передбачення). Політичне прогнозування — наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб?єкта, політичної ситуації та політичного процесу загалом. У політології розрізняють політичне прогнозування як наукове дослідження конкретних перспектив політичної ситуації і як практику вироблення прогнозів. Прогноз є науково обґрунтованим судженням про можливі стани об?єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни його забезпечення. Прогнозування охоплює спеціальні наукові дослідження конкретних процесів, явищ, подій з метою отримання якісно інших знань — тих, що характеризують перспективи об?єкта дослідження. Прогноз необхідний для уникнення небажаних результатів розвитку подій, забезпечення перебігу їх у бажаному напрямі. Прогноз як нове знання існує у таких формах: - знання про невідомі на момент прогнозування властивості об?єктів реальної дійсності; - знання про властивості не існуючих на момент прогнозування об?єктів. У прогнозуванні істотними є два аспекти: 1) пророкує, описує можливі, бажані або небажані перспективи, стани, рішення; 2) передбачає певне рішення завдяки усвідомленню стану проблеми, використанню інформації про можливі результати цілеспрямованої діяльності. На цій підставі у проблемі прогнозування виділяють два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський (пов?язаний з можливістю прийняття на основі прогностичного знання певного рішення). Прогнозування охоплює усі сфери життєдіяльності людей. Щодо суспільного розвитку одним з найважливіших є політичне прогнозування, об?єкт якого — політика (внутрішня і зовнішня), а предмет — пізнання можливих станів політичних подій, явищ, процесів. У зв?язку з цим розрізняють внутріполітичне і зовнішньополітичне прогнозування. Внутріполітичне прогнозування. Охоплює всю внутрішню політику. Один з його аспектів пов?язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій, є прикладним, реалізується в процесі політичної діяльності. Суб?єкт такого прогнозу — державні й політичні органи. Інший аспект стосується діяльності політичних інститутів, політичних процесів суспільства. Реалізує його науковий колектив, що спеціалізується на вивченні політичної системи суспільства. Зовнішньополітичне прогнозування. Здійснює прогнози щодо суб?єктів, явищ і процесів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Воно є джерелом всебічної інформації про загальну обстановку у світі, регіоні, країні, про тенденції, напрями розвитку і чинники, що стимулюють певні події, сприяє баченню нових можливостей суспільно-політичного розвитку. В прогнозуванні міжнародних відносин передусім зосереджуються на взаємовідносинах держав. Політичне прогнозування є частиною практичної політики. Для впорядкування прогнозів вдаються до їх типологізації залежно від мети, завдань, об?єктів, характеру, періоду дії, засобів тощо. Основним при цьому є проблемно-цільовий критерій, який вказує на мету прогнозу. Відповідно розрізняють два типи прогнозів: пошукові й нормативні. Пошуковий прогноз спрямований на визначення можливих станів політичного явища, процесу, події в майбутньому засобом екстраполяції, котрий дає змогу спостерігати тенденції за умовного абстрагування від рішень, здатних змінити ці тенденції. Мета його полягає у виявленні й уточненні перспективних проблем, що підлягають вирішенню засобами політичного управління. Такий прогноз відповідає на питання: що найвірогідніше відбудеться в суспільстві за існуючих соціально-політичних тенденцій? Нормативний прогноз сприяє визначенню шляхів і термінів досягнення можливих станів об?єкта політичного прогнозування. Головне для нього — передбачити способи і час, необхідні для досягнення заздалегідь заданих норм, ідеалів, стимулів, мети. Такий прогноз відповідає на питання: якими шляхами досягти бажаного? За періодом попередження (терміном, упродовж якого діє чи має діяти прогноз) розрізняють: — оперативні (поточні); — короткострокові; — середньострокові; — довгострокові; — стратегічні прогнози. Ця градація прогнозів є відносною і залежить від характеру та мети прогнозу. У політичній сфері відповідно до характеру і темпів розвитку явищ прийняті такі часові параметри прогнозів: оперативні — до одного місяця; короткострокові — до одного року, середньострокові — до п?яти років; довгострокові — понад п?ять років (в межах п?ятнадцяти-двадцяти років); стратегічні — понад двадцять років. Об?єктивна основа прогнозування політичних подій полягає в тому, що їхнє майбутнє приховане в теперішньому, тобто існує потенційно; нове міститься в старому (минулому), але тільки гіпотетичне, ймовірно. Тому для прогнозування майбутнього необхідне пізнання дійсності, точніше, можливостей, тенденцій, прихованих у політичній системі. Завдяки цьому науковий прогноз розкриває майбутнє (ще невідоме) політичної події, зумовлене її передісторією, а також станом на певний час. У пізнанні дійсності важливим є знання історії (“Хто не знає минулого, не володіє теперішнім, не достойний майбутнього”, — гласить народна мудрість). Суспільство, яке знає своє минуле, інакше організовує своє сьогодення і майбутнє. Ця закономірність простежується на прикладі колишнього Радянського Союзу, коли в період гласності було відкрито інформацію про сталінізм, ГУЛАГ, репресії, голодомор, Чорнобиль. Це стало однією з причин колапсу СРСР, демократизації політичної системи. Тому одним з найдраматичніших напрямів політичної боротьби є боротьба за історичні знання. Побачити в минулому майбутнє можна за допомогою законів розвитку об?єктів політичного прогнозу. Одним із них є закон причинності, який гласить, що явище має свою причину, тобто його породжують певні умови. Тому будь-яке пізнання вимагає усвідомлення причин явища. Знаючи їх, можна передбачити наслідки. А якщо для суспільства ці наслідки небажані, суб?єкти політики, усвідомивши це, мають час для пошуку можливостей нейтралізації цих причин. Для успішного прогнозування на основі законів необхідне знання їхньої системи, механізму дії та використання. Хоча історія розвивається за об?єктивними законами, але творять її люди, прискорюючи або уповільнюючи її розвиток. Багато в чому це залежить від того, наскільки беруть до уваги ці закони. Ігнорування їх або невміння ними користуватися призводить до суб?єктивізму й авантюризму в політиці. Процес пізнання законів надто складний, зумовлені законами відносини людей постійно змінюються. Наприклад, політичні відносини виявляються як політичні інтереси. Тому в механізмі соціально-політичних законів важливу роль відіграє такий об?єктивний чинник, як соціально-політичні інтереси, потреби та стимули, які постійно змінюються. У прогнозуванні важлива інформація про інтереси, потреби і стимули усіх верств населення. Суттєвим є й те, що закони, які діють у соціально-політичній сфері, виявляються як тенденції або можливості, не завжди втілюючись в дійсність. Це ускладнює вироблення прогнозу на основі закону суспільного розвитку. Тому якщо політичні претензії класу, соціальної групи враховують об?єктивний хід історії, політичні процеси розвиватимуться без суспільних потрясінь. Чим менше узгоджуються політичні інтереси з об?єктивними закономірностями розвитку, тим вища ймовірність непередбачуваних політичних конфліктів і потрясінь. У цій справі важливо розрізняти механізм дії і механізм використання соціально-політичних законів. Механізм дії законів об?єктивний, функціонує незалежно від того, чи знають про нього люди і чи намагаються його застосувати. Механізм використання законів належить до суб?єктивних чинників. Адже використання законів є свідомим застосуванням знань, діяльністю відповідно до законів. Механізм дії законів і механізм їхнього використання різняться настільки, наскільки механізм дії є пізнаним і застосовується в плануванні, прогнозуванні, управлінні. З пізнанням і практичним застосуванням законів механізм використання законів поступово стає механізмом їхньої дії. Механізм дії і використання законів складається з таких ланок: — вироблення політики, заснованої на пізнаних законах; — планування і прогнозування; — виявлення і розв?язання суперечностей; — залучення, активізація та організація людей для реалізації вимог законів і розв?язання суперечностей; — використання конкретних форм і засобів реалізації вимог законів. Сукупно ці ланки є прогностичною валідністю — якісною характеристикою точності передбачення подій. Прогнозування є обов?язковою умовою механізму дії законів, передбачаючи цілеспрямовану діяльність людей. Для прогнозування політичних подій, процесів велике значення має знання політичної ситуації. Об?єктивною основою прогнозування є також системне структурування політичного явища, процесу. Поняття “система” означає сукупність елементів, які, перебуваючи у зв?язках між собою, утворюють певну цілісність. Позаяк система передусім є певною цілісністю, її властивості не збігаються із сукупністю властивостей її елементів. Крім того, система за своєю природою ієрархічна. Тому кожний її елемент можна розглядати як систему, а саму систему — як один із компонентів більш широкої системи. Елементи політичної системи перебувають у постійному розвитку. Тому наскільки багатоманітне політичне життя суспільства, настільки багатоманітні й політичні процеси, кожен з яких є об?єктом прогнозування. Отже, прогнозування як процес наукового дослідження передбачає визначення мети, отримання, обробку, оцінку й аналіз інформації, окреслення перспектив реалізації прогнозу. Ефективне політичне прогнозування можливе тільки за постійного коригування прогнозів з урахуванням найновішої інформації. Політичне прогнозування визначає основні напрями розвитку політики, відображає сукупність зовнішніх і внутрішніх зв?язків, залежностей між різноманітними сферами політичного життя. Ґрунтується воно на принципах альтернативності, системності, безперервності, верифікації. Принцип альтернативності. Пов?язаний з можливістю розвитку політичного життя і його окремих ланок на різних траєкторіях, за різних взаємозв?язків і структурних відношень. Альтернативність передбачає припущення про можливість різноманітних варіантів розвитку політичних подій. Реалізація цього принципу полягає у розмежуванні варіантів розвитку на тих, що реалізуються, і тих, що за передбачених умов не можуть бути реалізовані. Кожну альтернативу розвитку політичного процесу супроводжує відповідна сукупність проблем, які слід брати до уваги при прогнозуванні. Нині всі внутріполітичні, зовнішньополітичні події, процеси, явища розглядаються з позицій альтернативності. На ймовірність альтернатив впливають конкретні політичні прагнення та проблеми. Їх зумовлюють тенденції розвитку суспільних потреб, необхідність вирішення конкретних проблем. Завдяки цьому принцип альтернативності взаємодіє з принципом цілеспрямованості прогнозування. Принцип системності прогнозування. Цей принцип означає, що, з одного боку, політика розглядається як єдиний об?єкт, а з іншого — як сукупність відносно самостійних напрямів (блоків) прогнозування. Системний підхід допускає побудову прогнозу на основі системи засобів і моделей. Системність засобів і моделей політичного прогнозування дає змогу виробити погоджений і гармонійний прогноз по кожному напрямі політичного життя. Однак побудувати цілісну систему моделей політичного прогнозування у зв?язку з методологічними проблемами поки що неможливо. Це завдання буде розв?язано за допомогою комп?ютерних технологій через створення інформаційного банку даних. Принцип безперервності прогнозування. Він передбачає безперервне коригування прогнозних розробок в міру надходження нової інформації. Наприклад, будь-який довгостроковий прогноз у першому варіанті є масштабним. З плином часу передбачувана тенденція стає прозорішою, виявляє себе з різних боків. У зв?язку з цим нова інформація, що надходить до прогнозиста, дає змогу точніше передбачити певну політичну подію. Принцип верифікації (лат. verus — істинний). Завдяки йому встановлюють вірогідність виробленого прогнозу. Верифікація може бути прямою, побічною, консеквентною (послідовною), інверсною (яка передбачає зміну розташування елементів прогнозу). Усі принципи прогнозування взаємодіють між собою, реалізуються через конкретні методи науково-прогностичних досліджень. Наукова обґрунтованість прогнозу залежить від того, який метод (система методів) покладено в основу прогностичного дослідження. Розширення сфери прогнозування зумовлює збільшення кількості його засобів. Розвиток нових засобів прогнозування сприятиме утвердженню нових дисциплін (наприклад, політичної прогностики, завданням якої є вивчення закономірностей і принципів вироблення політичних прогнозів). На сьогодні відомо понад 150 методів прогнозування. Завдання полягає у визначенні сфери використання кожного з них. Здебільшого в політології вдаються до методів, які на практиці довели свою ефективність. Метод колективної експертної оцінки. Його суть полягає у визначенні узгодженості думок експертів щодо розвитку внутрішньої і зовнішньої політики або окремих її сфер, а також щодо розвитку політичних явищ, котрі неможливо перевірити іншими засобами, наприклад, експериментом. Цей метод допускає такі дії: 1. Створення робочих груп для здійснення експертних оцінок. До їх обов?язків належать проведення опитування, обробка матеріалів і аналіз результатів колективної експертної оцінки. Робоча група призначає експертів, які висловлюють свої міркування щодо перспектив розвитку певних напрямів внутрішньої або зовнішньої політики (кількість експертів може коливатися від 10 до 100—150 осіб залежно від складності об?єкта). 2. Уточнення основних напрямів розвитку політичних процесів, подій, складання матриці, що відображає основну мету, додаткові цілі й засоби їхнього досягнення. Це належить здійснити ще до опитування експертів. Перед організацією опитування формулюють питання для експертів за певною структурно-ієрархічною схемою: від широких до вузьких, від складних до простих. 3. Забезпечення однозначності питань, які використовують під час опитувань експертів, а також незалежності суджень експертів. При цьому необхідно уникати будь-якого тиску. 4. Опрацювання матеріалів експертної оцінки, які є вхідним матеріалом для синтезу прогнозних гіпотез і варіантів розвитку політичних подій. Як остаточну оцінку обирають або середнє судження, або середнє арифметичне значення оцінок експертів, або середнє (нормалізоване, зважене) значення оцінки. Колективна генерація ідей (“мізкова атака”). Суть цього методу полягає в актуалізації творчого потенціалу фахівців (інтенсивного аналізу проблемної ситуації), вдаючись спершу до генерації ідей, а потім критики їх, формулювання контрідей. Структурно ця робота складається з шести етапів: 1. Формування групи учасників “мізкової атаки”. Як правило, до такої групи входять фахівці (не більше 15 осіб) з високим рівнем ерудиції і розуміння проблемної ситуації. 2. Складання проблемної записки учасниками дискусії. Вона охоплює опис проблемної ситуації і засобів її оцінювання. 3. Генерація ідей. Починається з того, що ведучий розкриває зміст проблемної записки, знайомить з правилами дискусії: висловлювання повинні бути чіткими і стислими; критика попередніх виступів не допускається; не дозволяється виступати багато разів підряд; обов?язкове оприлюднення переліку ідей, підготовленого заздалегідь. Основне завдання ведучого — заохочувати висловлювання, не оголошувати неправдивої інформації, не засуджувати і не припиняти аналізу будь-якої ідеї навіть тоді, коли вона видається абсурдною. Міркування слідфіксувати на магнітну плівку з метою їх аналізу та систематизації. Така робота триває до однієї години. 4. Систематизація ідей групою аналізу. 5. Руйнування систематизованих ідей. Кожну ідею учасники дискусії піддають критиці, сповідуючи правило: розглядати кожну ідею тільки з точки зору перешкод на шляху їхнього здійснення. Учасники дискусії не відхиляють ідеї, а намагаються спростувати їх. Тривалість даного етапу — до двох годин. 6. Оцінка критичних зауважень і складання переліку практичних ідей. Метод “Дельфи”. Він відрізняється від звичайних засобів групової взаємодії експертів : а) анонімністю експертів; б) використанням результатів попереднього туру опитувань; в) статистичною характеристикою групової відповіді. Побудова сценаріїв. Завдяки цьому засобові намагаються встановити логічну послідовність подій, беручи за основу існуючу або задану ситуацію. У сценарії (словесному описі прогнозованої ситуації) слід зосередитися на зв?язках між подіями, на критичних точках, де впливи можуть мати непропорційно вагомий ефект. Написання сценарію відбувається у такій послідовності: визначення часового інтервалу — формування події — словесне тлумачення сенсу події — кількісна оцінка за ескалаційною (зростаючою) шкалою. Це найпоширеніший засіб прогнозування, за допомогою якого більш-менш точно передбачають розвиток політичних подій. Так, наприклад, ослаблення державно-політичних структур має наслідком появу тіньових структур політичної влади, зростання впливу кримінальних угруповань. Можна виробити сценарій розвитку електорального процесу за різних виборчих систем, спрогнозувати розстановку політичних сил у парламенті й можливі законотворчі дії. Вироблення сценаріїв змушує дослідника тримати у колі зору деталі і процеси, які він міг би проігнорувати під час абстрактних міркувань. Метод екстраполяції. Полягає у поширенні висновків одержаних щодо однієї частини певної системи на іншу її частину. Щодо політичних подій межа екстраполяції дорівнює приблизно 5—10 рокам. Уникненню грубих помилок у прогнозуванні сприяє складне екстраполювання — комбінація математично-статистичних розрахунків із застосуванням теорії ймовірностей, теорії ігор, теорії множин. Метод моделювання. З його допомогою вивчають не об?єкти, а їхні моделі. У зв?язку з цим знання, отримані за допомогою моделювання, не можуть бути абсолютно істинними, позаяк повної аналогії між об?єктом дослідження і його моделлю досягти неможливо. До того ж відомо, що тотожні події, які відбуваються в різних історичних обставинах, можуть мати протилежні наслідки. Під час моделювання враховують не тільки конкретну ситуацію в країні, а й історичний досвід та ментальність населення. Структурно моделювання складається з конструювання моделі на основі попереднього вивчення об?єкта, з?ясування його істотних характеристик, експериментального і теоретичного аналізу моделі, зіставлення результатів з даними об?єкта, коригування моделі. Якщо за екстраполяції, як правило, виробляється продовження динамічного ряду на перспективу, то при прогнозуванні за допомогою моделі існуючі механізми свіввідносять з майбутніми. Вибір засобу прогнозування політичних процесів, подій залежить від мети і термінів прогнозування. Вироблення прогнозу є складним і відносно тривалим процесом. Складається воно з кількох етапів: 1. Передпрогнозна орієнтація (програма дослідження). На цьому етапі уточнюють завдання прогнозу, аналізують його особливості, масштаби, періоди, підстави, формулюють мету і завдання, робочі гіпотези, визначають засоби, структурують процес організації прогнозування. Головним моментом є аналіз об?єкта прогнозування, опис якого починають при формуванні завдання на прогноз. Опис містить відомості про найзагальніші показники об?єкта. На цьому етапі важливим є досвід та інтуїція фахівців. Під час аналізу об?єкта прогнозування слід дотримуватися певних методологічних принципів. Принцип системності вимагає розглядати об?єкти і прогнозне тло відповідно до мети і завдань дослідження. Принцип природної специфічності передбачає обов?язкове врахування специфіки природи об?єкта прогнозування, закономірностей його розвитку, абсолютних і розрахункових значень меж розвитку. При порушеннях цього принципу (часто виникають за формальної екстраполяції процесу) помилки можуть бути значними, а прогнози абсурдними. Принцип аналогічності передбачає постійне порівняння властивостей об?єкта з відомими в даній галузі подібними об?єктами, їхніми моделями для пошуку об?єкта-аналога, використання його моделі або окремих її елементів. Цей принцип дає змогу мінімізувати витрати на аналіз і прогноз завдяки використанню готових прогнозних моделей, а також забезпечити перевірку істинності прогнозів зіставленням їх з прогнозами об?єктів-аналогів. 2. Побудова вхідної (базової) моделі прогнозованого об?єкта засобами системного аналізу. Для уточнення моделі можливе опитування населення й експертів. Під час аналізу об?єктів прогнозування використовують об?єктний та функціональний підходи. Об?єктний припускає виділення підсистем шляхом поелементного дроблення об?єктів. Кожен новий елемент розглядається при цьому як об?єкт прогнозування відповідного рівня ієрархії. А кожна система (підсистема) розглядається як сукупність властивостей і взаємозв?язків відповідного об?єкта. Цей підхід застосовують щодо структурноскладних об?єктів, виділяючи групи схожих за властивостями первинних об?єктів й аналізуючи найтиповіші характеристики кожної групи. Функціональний підхід відрізняється від об?єктного тим, що за основу структурного членування об?єкта беруть функціональні ознаки. Цей підхід застосовують за відносно невеликої кількості, первинних об?єктів, що складають об?єкт прогнозування. Але вони є надто складними за своїми характеристиками і взаємозв?язками. Тоді виділяють групи схожих функцій і простежують їхню реалізацію незалежно від первинних об?єктів. 3. Збір даних прогнозного тла. Прогнозне тло — це сукупність зовнішніх щодо об?єкта прогнозування умов, істотних для політичного прогнозування. Наприклад, прогноз стабільності політичної системи передбачає врахування прогнозів економічного розвитку. 4. Побудова динамічних рядів показників. Вони є стрижнем майбутніх прогнозних моделей засобами екстраполяції. Динамічний ряд — це тимчасова послідовність ретроспективних (лат. retro — назад, spectro — дивлюсь) значень змін об?єкта прогнозування. 5. Побудова серії гіпотетичних (попередніх) пошукових моделей. При цьому вдаються до пошукового аналізу профільних і фонових показників, конкретизації мінімального, максимального і найімовірнішого значень. Як правило, змістом пошукового прогнозу є визначення можливих станів об?єкта прогнозування в майбутньому. До пошукових засобів відносять екстраполяцію, історичну аналогію, написання сценаріїв, аналітичні процедури. 6. Побудова гіпотетичних нормативних моделей прогнозованого об?єкта. Це завдання реалізують засобами нормативного аналізу за заздалегідь визначеними критеріями щодо заданих норм, ідеалів, цілей. 7. Оцінка вірогідності, точності, обґрунтованості (верифікації) прогнозу. Мистецтво політичного прогнозування полягає в умінні, ґрунтуючись на об?єктивних законах, визначити напрями й особливості розвитку певних явищ, спрямувати цей розвиток відповідно до мети. Вірогідність прогнозу перевіряють на обґрунтованість, логічну доказовість, вдаючись інколи до експерименту, інтуїції. 8. Вироблення рекомендацій щодо управлінських рішень на основі зіставлення пошукових і нормативних моделей. 9. Аналіз (експертиза) підготовленого прогнозу і рекомендацій, а також їх доведення з урахуванням висловлених зауважень та здача проекту замовнику. 10. Передпрогнозна орієнтація на основі зіставлення матеріалів уже виробленого прогнозу з новими даними прогнозного тла і новий цикл дослідження. Це зумовлено неперервністю, необхідністю поглиблення і розширення процесу прогнозування. Але ефективність прогнозів політичних подій не може зводитися тільки до ступеня їхньої вірогідності, точності. Не менш важливо знати, наскільки прогноз сприяє підвищенню обґрунтованості, об?єктивності, ефективності вироблених на його основі політичних рішень. Водночас перевірка прогнозів має істотні відмінності від верифікації прогнозів. У прогнозуванні, окрім абсолютної верифікації (емпіричного підтвердження або заперечення правильності гіпотези), існує відносна (попередня) верифікація, яка дає змогу розвивати наукове дослідження, використовувати їх результати на практиці ще до абсолютної їх перевірки. Сучасний інструментарій прогнозування не є універсальним. Прогнозування є обмеженим як щодо часового діапазону (п?ять-десять років), так і щодо об?єктів (не всі явища піддаються прогнозним оцінкам). Максимальне використання наукового політичного прогнозуванню запобігає домінуванню утопічних поглядів, сподівань, орієнтацій, забезпечує стабільний і динамічний розвиток суспільства. Тема 20. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя 20.1. Політична думка стародавнього Сходу Загальна характеристика світової політичної думки Основні етапи Особливості і характерні риси Основні представники Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія, Асирія, Іран) Політична думка не виділялася в самостійну галузь знання, відображалася в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади Хаммурапі, Заратустра, Лао-Дзи, Шан-Ян, Мо-Цзи, Конфуцій, Будда Політичні вчення Древньої Греції та Древнього Риму   Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремлення їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення ідеальної форми правління. Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Цицерон Політичні вчення Середньовіччя Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями політичних діячів. Обгрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії і держави в політиці. Августин (Блаженний), Тома Аквінський, Марсилій Падуанський, В. Оккам, А. Данте Проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуального доробку наших пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття, неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку. Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, перетворилися на політичну науку. Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам. Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з?являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим». Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо. Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гїльгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.). Царських списках (XX—XIX ст.до н. е.) тощо. З уявленнями давніх вавилонян пов?язана одна з найцінніших пам?яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність. У XIII—Х ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізраїльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт — більшу частину Біблії — одну з найцінніших книг в історії людства. Ветхозавітні пророки започаткували ідею походження держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії Закони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих. Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. е. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастризму, автора знаменитої «Авести» — Заратуштри (по-грецьки — Зороастр, жив між Х і першою половиною VI ст. до н. е.). Світ, за її змістом, — це результат боротьби доброго і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман?ю). Мазда — верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Одним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має тощо. Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пізніше — у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведійського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту — Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати першоелементами теорії державного управління. Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до республіканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623— 544 до н. e.), у Північній Індії його іменували Шак?я Муні) став засновником «науки про праведність». У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення державної влади, правила поведінки правителів і чиновників, організацію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак?ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мистецтво державного управління і політики. Майже водночас з нею постали філософські концепції Платона й Аристотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокріта і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань. «Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної теорії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем: - вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха; - функції державного управління, правової політики і законодавства; - питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин.  Головні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але політики не завжди повинні керуватися релігійно-догматичними настановами; політичні знання спираються на узагальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними призначеннями — дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне благо ніяк не пов?язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обов?язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар — земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану хаосу. Приблизно тоді з?являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення — «Закони Ману» — міфічного прабатька людей, першого царя, який передав їм Божі настанови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо. «Закони Ману» засвідчили поступовий відхід індійського суспільства від буддизму і повернення до оновленого брахманізму. Починаючи з II ст. до н. е., цей процес було відображено в літературному зібранні «Махабхарата», дві книги з якого («Бхагавадгіта» та «Шантіпарва») сповнені політичними ідеями про походження влади, республіканське правління, насильство як буденне явище політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини. Своєрідними ідеями збагатили світову політичну думку давньокитайські мислителі, які чи не найпершими в історії політичних учень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи політичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу. Небо і в китайців «контролює» всі події в піднебессі, надає «небесний мандат» земному правителю або відкликає його і передає більш гідному. Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м?якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір?я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням. Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася. Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ?я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах. Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов?язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань. Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації. 20.2. Політична думка стародавнього Заходу Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політичної справедливості. Ця політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких характеризує окремий напрям політичного мислення. 1. Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду. 2. Етап формування філософських поглядів на політичні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними формули «чеснотам — свій, пророкам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон — це поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається іншому», «закон — втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. — покликані були стати моральною нормою співжиття. Солон (640—559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в економічному і державному будівництві ввійшов в історію як «батько» політичних революцій і родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження. На розвиток політичної ідеології особливо вплинуло вчення Демокріта (470—366 до н.е.). Про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент «хорошої» держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігурували вчення Піфагора (580—500 до н. е.), Геракліта (630—470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких мислителів. 3. Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку. Творцями їх виступили софісти, найяскравішими представниками яких були Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400 до а. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. Їх творчість збіглася з третьою політичною революцією в Афінах. Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів. 4. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів. Він пов?язаний з іменами Сократа (469—309 до н. e.) i Платона (427—347 до н. е.). Аналізуючи проблеми державного життя, громадянських обов?язків, справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об?єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політичній діяльності — наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божественне, природне право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони — понад усе. Державу й громадян пов?язують договірні стосунки. Політична свобода — це панування справедливих законів. Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо. Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління: - істинне правління; - законна монархія (царська влада); - незаконна монархія (тиранія); - законна влада небагатьох (аристократія); - незаконна влада небагатьох (олігархія); - законна демократія (на основі законів); - незаконна демократія (за відсутності законів); - тімократія (ненависний Платону тип владування). Демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників». Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в чужі справи («кожному — своє»). Політика — «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити людьми. Політичне мистецтво — це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони — найважливіша наука вдосконалення людини. 5. Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі знань. Пов?язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об?єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або демократія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія — своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політичної справедливості — відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості — право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рівним — рівне, нерівним — нерівне». Право — політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, й умовного права, встановленого людьми (позитивне право). Останнє Аристотель поділяє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це політична діяльність, невід?ємна частина політичного процесу, а політичне правління — правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне, то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер. Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методологію дослідження політичних процесів. 6. Етап поступового занепаду давньогрецької державності під тиском Македонії і Риму (III—II ст. до н. е.). Цей період характерний злетом започаткованої Аристотелем політичної етики, об?єктом вивчення якої були природа, внутрішня структура, місце політичної моралі в системі політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості Епікура (341—270 до н. е.) давніх стоїків — Зенона (336—264 до н. е.), Клеанфа (331— 232 до н. е.), Хрісіппа (277—208 до н. е.). З іменем Полібія (210—128 до н. е.) пов?язане започаткування політичної історії як науки («Всезагальна історія»). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності — природний процес у межах циклу: царство — тиранія — аристократія — олігархія — демократія — охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство — з тиранією, аристократію — з олігархією, демократію — з охлократією. Найраціональніша форма держави — змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демократії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад. Основа могутності держави — богобоязливість громадян, їх лагідність, покірність, на виховання яких спрямовувати добрі звичаї і справедливі закони. Полібій став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі грецькі поліси, які у II ст. до н. е. один за одним втрачали незалежність. З 146 p. до н. e. Греція була підпорядкована Римові, і могутній інтелектуальний струм мислителів Еллади пронизав і Римську Республіку, політична думка в якій розвивалася і на власній основі під відчутним впливом релігійних вчень і боротьби патриціїв та плебеїв, вільних і рабів. Тогочасні політичні погляди містили Закони XII таблиць (451—450 до н. e.) з акцентом не на державних інституціях, а на особистих і майнових правах людини: законах Канулея (445 до н. е.), Ліцінія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.). Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гракхів (133—123 до н. e.), інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові (особливо земельні) відносини, правила судочинства, визначали повноваження «трьох влад» — монархічної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і демократичної (влада народу). У зв?язку з цим Полібій вважав, що Римську республіку можна водночас вважати і монархією, і аристократією, і демократією. Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. Її засновником вважають Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов?язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку — справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точкою зору Полібія, а вчення про рівність містить суперечливі гасла: а) «за природою всі ми подібні і рівні один перед одним», «між людьми ніякої різниці немає», «перед законом всі рівні», «вважати найбагатших людей найліпшими — огидно»; б) «рабство обумовлене природою», «рабський стан корисний», «рівність вільних несправедлива, коли при цьому не відрізняються ступені в соціальному становищі та гідності». Справжній правитель має бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізнаним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог зберігає такому правителеві спеціальне місце на небі. Цицерон, виходячи з постулату «під дію законів підпадають всі», розробив проекти законів про релігію і про магістрати, які збагатили теорію державного управління. У них детально визначено повноваження державної буржуазії, міру її влади і міру покірності громадян. Він заклав правові засади міжнародного політичного спілкування, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності дотримання міжнародних зобов?язань, поділу воєн на справедливі й несправедливі. Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епіктета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм. На думку Сенеки, природна держава з природним правом — це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по рабству», підпорядковуються світовим небесним законам. Епіктет дотримувався християнського принципу «чого не бажаєш собі, не бажай іншим», засуджував рабство і багатство. Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих. Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справедливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожному своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою пам?яткою став Корпус юріс цівіліс — «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джерелом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя. 20.3. Політичні ідеї та вчення періоду Раннього Християнства та Середньовіччя З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов?я. Адже з економічним, політичним, моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму земна держава поставала як втілення зла, беззаконня, несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Така політична реальність створила сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства. Згідно з його ученням, людина — вершина творіння Бога, носій образу і подоби Божої, духовно-тілесна істота, що об?єднує матеріальне і духовне начала, вічна, безсмертна, раціональна, наділена даром творчості, вільна як перед Богом, так і перед дияволом. Вона відповідає за лад у світі та в самій собі. Але гріхопадіння Адама і Єви, гріхи їх нащадків порушили первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який приніс нове вчення, взяв на себе гріхи світу і врятував людство. Однак страждання у християнстві — не самоціль, а сила в боротьбі зі злом у собі та навколо себе. Призначення людини — не аскетичність, а самовдосконалення, законопослушність, виконання Божих заповідей і покірність церкві. Християнство виходило з ідеї свободи і рівності людей, закликало до вияву доброї волі, взаємного прощення, любові й справедливості незалежно від звань, станів, титулів, багатства і віку. Якщо протягом перших трьох століть римські імператори нещадно нищили прихильників та послідовників християнства, то у 313 р., за царя Константина Великого, воно було проголошено пануючою релігією в імперії. Хоча римські імператори вважали себе намісниками Бога на землі, необмеженими ніякими законами, церква все більше прагнула утвердити в суспільному житті зверхність духовної влади над світською. Єпископ Аврелій Августин (354—430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в політичному житті. Держава, на його думку, — сукупність людей, об?єднаних суспільними зв?язками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але політичну опозицію треба рішуче викорінювати. Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулі «церква — сонце, держава — місяць», позначені суспільно-політичні теорії схоластів, які вважали, що людина взагалі (як родове узагальнення) не існує, реальними є лише окремі особи. Англієць Ансельм Кентерберійський (IX ст.) — батько схоластики — використовуючи постулати логіки, доводив необхідність втілення Бога в людині. Француз Іоанн Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини, виправдовував тираноборство. Італієць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував насильство, яке назавжди переможе дух свободи, любові й миру. Німець Альберт Великий (XIII ст.) понад усе ставив совість людини, завдяки якій вона втілює універсальні принципи моральної поведінки. Найпомітніша постать цього періоду — Фома Аквінський (1224—1274), домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології». Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект у Богові — сутність, то інтелект у людини — потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійного догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Водночас поділяв людей на вищий клас — правителів, середній — воїнів, суддів, чиновників, вчених, священиків і дворян, нижчий — найманців, ремісників, «брудний люд». Природні закони, які водночас визначають і моральні норми, на його думку, поступаються і підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, виправляють недосконалість людських законів. Мета державної влади — забезпечити благо суспільної істоти — людини. Ідеал форми державного правління — влада одного (монархія). Фома Аквінський обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна влада — над світською. Єретики підлягають смертній карі, а монахи-домініканці перетворюються на «псів Господа». Аквінський теоретично обґрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про Індульгенції. Традиції класичної схоластики продовжували згодом монах-францисканець Вільям Оккам (1285—1349), французький схоласт Жан Бурідан (1300—1358). Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. італійський мислитель Марсилій Падуанський (1280—1343), який вважав, що Євангеліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути примусу, вона — справа совісті людини. Він першим у середньовічній політичній думці чітко розрізняв законодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею суспільного договору, народного суверенітету. Водночас був прихильником станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії: - правляча категорія — духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні функції; - підлегла категорія — землероби, ремісники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси. Державний організм, на погляд Марсилія, складається з двох частин: фізичної, до якої належать люди, та нематеріальної — законів, що тяжіють над суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу. Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус (1371—1415), який виступав проти привілеїв священнослужителів. У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав?язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації. Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду. Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об?єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини. Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом?якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти. Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною, обов?язковості праці для всіх, виборності органів влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639). У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася завдяки старанням переважно юристів. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія кальвіністів — монархомахів (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану. Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх королів і саме йому належить верховна влада. Ідеї народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато тогочасних мислителів Франції. Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов?язаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати. 20.4. Політична думка Нового часу За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї. Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною. Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму. Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою державше не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці. Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності політичних мислителів з?явилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії. Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск?є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності). Монтеск?є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск?є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск?є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск?є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов?язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам. Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск?є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи — монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск?є припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення. На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск?є блискуче. обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави. Монтеск?є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи. Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму, католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Ще відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі («природа уряду»). Монтеск?є при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до Демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії — зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики: для республіки — мир і поміркованість, для монархії — войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об?єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн. У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724—1804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю (1770—1831). Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших виклав основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління народом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його політичному вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила «категоричного імперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства». За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства — щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави — торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але політичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки» слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси та ід.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй основі природний усезагальний закон свободи, що е моральним законом, який повинні поважати всі, підпорядковуючись моральному обов?язку. Якщо ж особа керується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними — підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне. Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії — абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія — «дуже складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і дарування народу основного закону монархом. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову слід здійснювати на основі взаємопідтримки і координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовніший обов?язок державної влади — охороняти приватну власність громадян. У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності оборонних війн, недопустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Визнаючи право народів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету, обґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах. Його думки про всесвітнє громадянство, всесвітню федерацію незалежних і вільних держав і нині мають прихильників. У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб?єктивний дух — об?єктивний дух — абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині об?єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного. Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сім?я. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення — зародження «народного духу». Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава — вінець розвитку моральності. Як серцевина сім?ї та громадянського суспільства, вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт об?єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує суб?єктивне й об?єктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою політичної діяльності ;загальнообов?язковими, об?єктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави — суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих). Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо вів «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національної державності, апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов?ян, тощо. Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства — марксизму. Стрижневі політичні ідеї марксизму: істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження; досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; визначальними в політичному розвитку людства е матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо; головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої — завоювання політичної влади; робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон — фундамент для суспільства, а суспільство — фундамент для закону; громадянське суспільство — це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв?язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політичне, але вона не є силою, зовні нав?язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право — возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада — організоване насилля одного класу для пригнічення іншого; буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства; одне з головних завдань революції — зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади; пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної «зрівнялівки»; центральне питання будь-якої революції — питання влади, революція е локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання — є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони; творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості; комуністична суспільно-економічна формація має дві фази — соціалізм і комунізм; у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх. Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та інших американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp., засновниками США. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних документів — юридичних конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 p.. Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787 р. та ін. Республікансько-демократичну течію американської політичної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади новітнього американського конституціоналізму, політичну доктрину незалежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу політичної історії, рішуче заперечували інститути рабовласництва й работоргівлі, обґрунтували американський конфедералізм і демократизм, своє бачення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали принципи всенародного суверенітету, всезагального виборчого права, миролюбивої зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським суспільством, а громадянського суспільства — над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме Т. Джефферсон сформулював класичну ліберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на «життя, свобода і право на щастя». Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти — Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії, обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей Локка й Монтеск?є про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і методів політичного збалансування владних гілок, їх структури і компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д. Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях, а й у процесі її ратифікації штатами. Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології. Тема 21. Політичні ідеї Нового та Новітнього часу 21.1. Політична думка епохи Відродження У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав?язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації. Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду. Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об?єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини. Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом?якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти. Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною, обов?язковості праці для всіх, виборності органів влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639). У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася завдяки старанням переважно юристів. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія кальвіністів — монархомахів (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану. Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх королів і саме йому належить верховна влада. Ідеї народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато тогочасних мислителів Франції. Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов?язаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати. 21.2. Світська політична думка Нового часу За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї. Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною. Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму. Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою державше не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці. Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності політичних мислителів з?явилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії. Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск?є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності). Монтеск?є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск?є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск?є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск?є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов?язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам. Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск?є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи — монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск?є припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення. На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск?є блискуче. обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави. Монтеск?є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи. Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму, католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Ще відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі («природа уряду»). Монтеск?є при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до Демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії — зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики: для республіки — мир і поміркованість, для монархії — войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об?єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн. У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724—1804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю (1770—1831). Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших виклав основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління народом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його політичному вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила «категоричного імперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства». За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. — щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави — торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але політичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки» слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси та ід.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй основі природний усезагальний закон свободи, що е моральним законом, який повинні поважати всі, підпорядковуючись моральному обов?язку. Якщо ж особа керується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними — підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне. Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії — абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія — «дуже складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і дарування народу основного закону монархом. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову слід здійснювати на основі вза-емопідтримки і координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовніший обов?язок державної влади — охороняти приватну власність громадян. У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності оборонних війн, недопустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Визнаючи право народів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету, обґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах. Його думки про всесвітнє громадянство, всесвітню федерацію незалежних і вільних держав і нині мають прихильників. У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб?єктивний дух — об?єктивний дух — абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині об?єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного. Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сім?я. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення — зародження «народного духу». Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава — вінець розвитку моральності. Як серцевина сім?ї та громадянського суспільства, вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт об?єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує суб?єктивне й об?єктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою політичної діяльності ;загальнообов?язковими, об?єктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави — суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих). Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо вів «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національної державності, апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов?ян, тощо. Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства — марксизму. Стрижневі політичні ідеї марксизму: - істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження; - досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; - визначальними в політичному розвитку людства е матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо; - головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату; - авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої — завоювання політичної влади; - робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; - державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон — фундамент для суспільства, а суспільство — фундамент для закону; - громадянське суспільство — це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв?язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; * держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політичне, але вона не є силою, зовні нав?язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством;право — возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; * політична влада — організоване насилля одного класу для пригнічення іншого; - буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства; - одне з головних завдань революції — зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади; - пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної «зрівнялівки»; - центральне питання будь-якої революції — питання влади, революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання — є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони; - творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості; - комуністична суспільно-економічна формація має дві фази — соціалізм і комунізм; - у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх. Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та інших американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp., засновниками США. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних документів — юридичних конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 p.. Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787 р. та ін. Республікансько-демократичну течію американської політичної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади новітнього американського конституціоналізму, політичну доктрину незалежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу політичної історії, рішуче заперечували інститути рабовласництва й работоргівлі, обґрунтували американський конфедералізм і демократизм, своє бачення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали принципи всенародного суверенітету, всезагального виборчого права, миролюбивої зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським суспільством, а громадянського суспільства — над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме Т. Джефферсон сформулював класичну ліберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на «життя, свобода і право на щастя». Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти — Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії, обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей Локка й Монтеск?є про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і методів політичного збалансування владних гілок, їх структури і компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д. Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях, а й у процесі її ратифікації штатами. Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології. 21.3. Утвердження політології як науки протягом ХХ ст. Політологія як наука виникла в другій половині XIX ст. Відтоді вона розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки європейського та американського напрямів, досвід національних політологічних шкіл. Проблеми, які на сучасному етапі вона досліджує, тісно пов?язані з політичним життям різних суспільств і людської цивілізації загалом. До них насамперед належать політична теорія, політичні інститути, політичні партії, громадська думка, міжнародні відносини. На сучасному етапі розвитку людства політологія виступає важливою складовою загально-гуманітарного знання. Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета політико-дослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як самостійну науку. Деякі вчені, переважно європейські, початком політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст. правової школи в Німеччині. Американські, дехто з європейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в 1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли термін «політична наука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На початку XX ст. процес формування політології як науки в основному завершився. У 1903 p. було створено Американську асоціацію політичних наук, а в 1949 p. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної науки. Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то згодом через світові війни, революційні процеси й формування тоталітарних режимів її розвиток у Європі на тривалий час занепав. Ще однією причиною цього стала еміграція європейських учених до США, де політологію стали розглядати як одну з пріоритетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинилася на лідируючих позиціях, розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й соціології, психології, які першими вдалися до неформального вивчення суспільних структур. У Європі політологія формувалася на основі традиційних дисциплін: у Франції — конституційного права, в Німеччині — політичної філософії, що теж сприяло лідерству американської політології майже в усіх сферах — від методології до емпіричних досліджень. І якщо на початку XX ст. відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і взаємовплив європейської та американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то після Другої світової війни американська поведінкова політологія (біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європейському континенті. Це призвело до знеособлення й уодноманітнення національних шкіл, які різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але масштабного відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах американізму. Першими ознаками формування політології як науки стало широке застосування порівняльно-історичних методів для аналізу традиційних політичних проблем (державний суверенітет, співвідношення права й політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-правових і політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії, розуміючи під політичною еволюцією розвиток держави, права, конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспільних наук спрямовувати поступальний суспільний розвиток. У першій чверті XX ст. було сформовано інтелектуальну основу політології, розроблено концепції, покладені згодом в основу поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною класикою. Водночас назрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало інтерес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді домінували радикальні революційні течії, що стрімко ідеологізувало політичну науку, поляризувало політологічні школи. У США розгорнувся буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово відбувався перехід від історичного аналізу до вивчення особливостей функціонування державного апарату. Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс політологічних знань: обґрунтовано й пояснено систему політичного плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропоновано напрями соціального контролю в умовах ліберальної демократії. У цей час сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Віль-фредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне дослідження політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування. У 20—30-ті роки XX ст., позначені глобальною кризою тогочасного суспільства, намітився глибокий перелом у розвитку не тільки політології, а й цивілізації загалом. Пошук методів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспективний, із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інструментом забезпечення офіційної політики. США віддали перевагу іншому шляху — оновленню традиційного капіталістичного суспільства на основі ліберально-демократичних принципів, утвердженню соціальної ролі держави, поєднанню приватновласницької економіки з державною системою соціального захисту. «Новий курс» тодішнього президента Франкліна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямованою на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на дослідженні мотивів і чинників політичної поведінки людей, умов «раціонального» соціального планування й контролю. Усе це радикально вплинуло і на особливості політичного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної поведінки спиралося на аналіз результатів опитувань громадської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в політології зумовила конституювання біхевіористського (англ. behaviourism, від behaviour — поведінка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб?єктивне ставлення до політики. Згодом на передній план вийшла проблема верифікації (перевірки достовірності) політологічного знання взагалі. Усі біхевіористські напрями надавали перевагу емпіричним методам дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв?язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запозичила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію соціологічною політичною наукою. Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація потребувала різноманітних відомостей щодо політичної поведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, політичних партій, виборів. Орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації, політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб?єктів політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату політичної науки. 3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв?язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіористсько-функціоналістської орієнтації. На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об?єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук. 21.4. Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної політології У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалася європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості. Використовуючи американську політологічну традицію, у 50—80 роках XX ст. активізувала пошуки теоретико-методологічних засад англійська політологія. Її особливе місце в європейській політичній думці забезпечили передусім праці Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики; Д. Нетла про теорію політичної мобілізації; Р. Роуза, М. Девіса, В. Льюїса і X. Вайсмана про теорію політичних систем; І. Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних досліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот); політичних партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д. Робертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впливу на політичний процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної ідеології (М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, A. Kpy, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постійними серії політологічних праць «Дослідження з порівняльної політики», «Політичні реальності». Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено спеціальні програми й видано підручники з політичної соціології, конституційного права, державного управління. Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослідженні діяльності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло), громадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства, політичної культури. Авторитетними визнано напрацювання французьких політологів у царині традиційної політичної науки — конституційне право і функціонування державних інститутів. У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні дослідження, в розвитку яких окреслилися три головні напрями: нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористська емпірична соціологія; «практично-критична наука», зосереджена на проблемах соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської політології, політичної філософії, історії політичних ідей. Найвідоміші німецькі політологи — Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О. Флехтгайм, В. Генніс, Р. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф, Е. Гіпгіель, К. Лудс. Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної соціології), Канади, національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук, яка об?єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 p. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Здебільшого європейські політологічні концепції містять уявлення про управління як соціальну функцію, а порядок і контроль — як мету політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем суспільства, ухвалення відповідних політичних рішень; пов?язують «політичне» управління з громадським і державною владою. Але простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері зацікавлень європейської політології — «приватна політика», «політика малих груп» в університетах, корпораціях, профспілках, церкві, інших об?єднаннях. Експериментальне, їх досліджують як політичні. Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як діяльність, спрямовану на контроль і примирення різних інтересів у межах держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: «Політика може бути просто визначена як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах даної одиниці правління примиряються через надання їм частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності». Таке широке визначення політики породжує й широке розуміння політології як науки. Деякі автори намагаються ототожнити соціологічні аспекти політекономії та політології, вважаючи, що вивчають одне й те саме явище — відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують діяльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяльності економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення групових інтересів, окремі політологи схильні вважати політекономію політичною наукою. За усталеною традицією до політології часто відносять дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, — політичну географію, політичну біологію, політичну психологію. Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному аналізові, експериментам «малих груп»), інші у своїх дослідженнях спираються передусім на власний досвід людини та здоровий глузд, вважають, що вдало дібраний метод чи логічні роздуми у процесі дослідження живить вироблення оптимальних рішень. Політологи марксистського «призову» десятиліттями апелюють до «загальних законів розвитку природи, суспільства, мислення». Попри наявність різних підходів і шкіл, основні методологічні складові політологічних досліджень залишаються незмінними. Понятійний апарат сучасної західної політології склався, успадкувавши традиційні категорії (держава, влада, політичний інститут, політична система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого європейській політології поведінково-соціологічного підходу (політична поведінка, мотивація, політичне рекрутування). Поряд з цим політологія активно запозичує терміни із суміжних наук (політична система, політична психологія, політична соціологія). Були різні спроби класифікації цієї системи понять. Найраціональнішою виявилася та, що за критерій взяла основні структурні елементи предмета дослідження: загальносистемні (політична організація, політична партія, політичний процес), інституціональні (політична партія, політичне лідерство, політична мобілізація); особистісні (політична свідомість, масова політика, громадська політична думка). Про загальні закони розвитку суспільства західна політологія майже не веде мови, позаяк не переслідує мету тотальної раціоналізації суспільства. До того ж, як зауважив польський політолог Єжи Вятр, такого знання нема, а з огляду на характер суспільного життя його, можливо, й не буде. Темпераментно реагує сучасна західна політологія на процеси розвитку демократії, вияву реалізації громадської думки — чинників, які свідчать про рівень зрілості суспільства, культуру суб?єктів політики. Така увага в Основному є наслідком вияву тенденцій економічного, управлінського життя країн капіталу і ринкових віднови. Постіндустріальний капіталізм вимагає мобільного активного типу особистості. Стимульований різноманітними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всіх аспектів буття, в тому числі політичного, стаючи вимогливішим щодо способів здійснення демократії, народовладдя, механізмів взаємозв?язків між владою і народом, а також контролю за її діяльністю, ролі мас в політичному житті. У будь-якій політичній системі завжди існує стрижнева незаперечна аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі — суверенітет громадської думки. Уявлення щодо природи громадської думки до Першої світової війни розвивалися в річищі класичної конституційної теорії, тобто у зв?язку з проблемою народного суверенітету. Суверенітет і природу громадської думки в межах традиційної політичної науки найповніше дослідив А.-О. Доуелл у праці «Громадська думка і народний уряд» (1913), вважаючи громадську думку аспектом домінуючого суспільно-політичного клімату чи стрижнем структури поглядів певної спільноти. Думку можна вважати громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка не поділяє її. Тобто, добровільна, хоч і неохоча згода, підпорядкування волі більшості (нерідко цю більшість представляє уряд) є ознакою народного уряду, лінію якого суспільство поділяє загалом, не погоджуючись в окремих аспектах. За таких умов меншість може Прийняти правління більшості, знаючи, що консенсус із фундаментальних питань є непохитним. За інших умов домінування більшості трансформується в тиранію. Отже, за Доуеллом, у суспільствах, де існують гострі розбіжності думок із життєво важливих суспільних проблем, не може бути ні громадської думки, ні народного уряду. Після Першої світової війни почався етап власне соціологічного дослідження громадської думки і формування суспільних інститутів, пов?язаних із становленням і функціонуванням її як політичної сили. Якщо раніше громадську думку розглядали під кутом зору її суверенності й суспільної цінності, то тепер політологія зосередилася на її формуванні, техніці фіксації, використанні в управлінських цілях. Предметом особливих зацікавлень стала технологія формування громадської думки, управління як процесом формування, так і реалізації. З першими спробами маніпулювання громадською думкою постала потреба соціологічного підтвердження її суверенності й позитивної ролі в суспільстві. Найважливішою щодо цього стала праця У. Ліппмана «Громадська думка» (1922), який розглядав її як комплекс уявних образів і стереотипів, у межах яких люди діють у групах. Одночасно активізувався прагматичний пошук засобів впливу на громадську думку з боку певних соціальних груп у своїх практичних інтересах. У 1923 p. E.-Л. Бернейс (племінник З. Фрейда) у праці «Кристалізуючи громадську думку» розробив засоби функціонування професійного інституту щодо вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головні стереотипи громадської думки відносно стійкими проти маніпулювання, рекомендував не змінювати їх, а розумно використовувати у власних інтересах, намагаючись поєднати сподіваний інтерес із стереотипами громадськості. При цьому можливі гра на упередженнях, пропаганда з метою забезпечити місце певній ідеї на ринку політичних думок. Результатом функціонування такого інституту стало не маніпулювання громадською думкою на користь особливих інтересів, а зростання політизованості повсякденного життя. У суспільстві з?явилася нова сила, з якою воно мусило рахуватися, хоч творці цієї сили вважали, що вони лише маніпулюють наявними думками. У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії» виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представницької демократії. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитування), сформувалася відповідна система наукових, політичних, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементів функціонування політичної системи. Разом із засобами масової комунікації, що формують, формулюють, відображають громадську думку, він отримав назву «четверта влада» Відповідно політична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобів масової інформації, їхнього впливу на громадську думку, особливостей громадської думки різних національних і соціальних груп щодо конкретних галузей політики — внутрішньої, зовнішньої, воєнної тощо. Реагуючи на певні внутрі- та зовнішньополітичні обставини, політична наука відстежувала, наприклад, реакцію американської та французької громадської думки на міжнародні події (Г. Алмонд, П. Фогейроль). Виявляла вона небайдужість і до ідеологічних питань, зокрема, до ставлення до комунізму, антикомунізму (О. Строуффер, П. Лазерсфельд), громадських свобод. Ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу (К. Дойч, Р. Патием), особливості вияву політичної культури (Г. Алмонд) — це теж елементи проблематики політологічних студій другої половини минулого століття. Непересічним є вклад західної політології в дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Засновником концепції політичного плюралізму вважають американця Дж. Медісона, який вперше заговорив про нього 1787 p. Серед фундаторів-теоретиків — американський філософ Дж. Дьюї, англійсьі вчені Дж.-С. Мілль і Г<. p. xviii xx xvi cm. m. x. xix viii xii xiv xvii xv pp.>

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter