Способи захисту прав юридичної особи в адміністративному провадженні
Актуальність теми дослідження пов’язана з тим фактом, що питання
способів захисту юридичної особи в адміністративному провадженні
залишається одним з найгостріших проблем адміністративного права.
Способи захисту прав юридичної особи в адміністративному провадженні –
це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру,
за допомогою яких здійснюється встановлення, визначення, порушених
спірних прав і вплив на правопорушника (ст. 15-23 ЦК України).
Правовий захист здійснюється різними способами. Існують такі способи
захисту: визначення прав юридичної особи; відновлення становища, яке
існувало до порушення прав, і припинення дій, що порушують право;
присудження до виконання обов’язку в натурі; зміна або припинення
правовідношення; компенсація моральної шкоди; стягення з особи, яка
порушила право, заподіяних нею збитків, а у випадках, передбачених
законом або договором – неустойки (штрафу, пені) (ст. 386-394 ЦК
України).
Даний перелік навряд чи можна назвати завершеним, адже він має суттеві
недоліки, що стосуються структури (зокрема, об’єднання окремих
самостійних способів захисту в один) та змісту визначених способів.
Однак, закріплення у законі способів захисту навіть у такому
незавершеному вигляді має дуже важливе значення, адже потерпілі мають
можливість зоорієнтуватися у виборі способу захисту, що значно полегшує
їхній вибір.
Як правило, особа, право чи інтерес якої постраждали, може використати
не будь-який, а конкретний спосіб захисту свого порушеного права. Часто
спосіб захисту порушеного права прямо визнаний спеціальним законом, який
регламентує конкретне правововідношення (ст. 50 Закону України “Про
власність”, ст. 49 Закону України “Про інформацію”, ст. 12 Закону
України “Про охорону праці”, ст. 24 Закону України “Про захист прав
споживачів”, ст. 5 Закону України “Про службу безпеки” та ін.).
Однак, частіше, власнику суб’єктивного права надається можливість самому
вибирати спосіб захисту свого порушеного права. Визначення у спеціальних
нормах тих чи інших способів захисту, так само, як і вибір способу
захисту, залежать від специфіки права, яке потребує захисту, та
характеру порушення.
Так, наприклад, такі способи захисту, як відшкодування збитків та
стягення неустойки застосовуються у випадках порушень майнових прав (ст.
546-551 ЦК України).
І, навпаки, припинення дій, що порушують право (або створюють загрозу
його порушення), застосовуються для захисту особистих немайнових прав.
Достатньо очевидний вплив на вибір способу захисту і характеру
правовопорушення.
Так, якщо внаслідок правопорушення суб’єктивне право повністю знищується
і відновити становище, яке існувало до порушення права, практично
неможливо – виникає потреба у таких способах захисту, які спрямовані на
відновлення завданої шкоди, це може бути стягнення збитків і неустойки,
виконання обов’язку в натурі та інше (ст. 552 ЦК України).
Таким чином, незважаючи на те, що особа, суб’єктивне право якої
порушено, може сама вибрати конкретний спосіб свого захисту (в межах
визначених законом), сам цей вибір зумовлюється заначеними вище
обставинами.
Способи захисту, визначені законодавством, неоднорідні за своєю
юридичною природою, що також суттєво впливає на можливості їхньої
реалізації.
У юридичній літературі зустрічається поділ їх на способи захисту і
способи відповідальності, які різняться між собою підставами
застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують,
принципами реалізації і деякими іншими моментами [1, с. 95].
Загальне правило передбачає, що способи відповідальності на відміну від
способів захисту, застосовуються тільки до винного порушника
суб’єктивного права і виражається у додаткових обмеженнях у вигляді
позбавлення правопорушника певних прав або покладання на нього
додаткових обов’язків [1, с. 96].
Серед способів захисту цивільних прав ст. 6 ЦК України, способами
відповідальності можуть бути визначені відшкодування збитків, стягення
неустойки та компенсація моральної шкоди – всі інші є способами захисту.
Проаналізуємо детальніше способи захисту.
1. Визнання прав. Необхідність у ньому виникає тоді, коли наявність у
особі певного суб’єктивного права невизнається, заперечується або є
реальна загроза такого невизнання у майбутньому, тобто вимога про
визнання права подається для підтвердження його реального існування.
Часто невизначеність суб’єктивного права призводить до неможливості його
використання або ж перешкоджає такому використанню. Визнання права є
способом усунення невизначенності у взаємовідносинах суб’єктів,
створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій зі
сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
Визнання права (або точніше – охоронюваного законом інтересу суб’єкта)
як способу його захисту, здійснюється тільки у судовому порядку (ст. 386
ЦК України).
Вимога позивача про визнання права звернена не до відповідача, а до
суду, який повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у
позивача спірного права.
Треба зазначити, що у більшості випадків вимога щодо визначення
суб’єктивного права є необхідною передумовою застосування інших способів
захисту. Наприклад, щоб відновити становище, яке існувало до порушення
права або примусити боржника до виконання зобов’язання в натурі, позивач
повинен довести, що він володіє певним правом, захисту якого він
домагається. Однак, бувають випадки, коли вимога щодо визнання права має
самостійне значення і не поглинається іншими способами захисту.
Так, визнання права, як способу захисту інтересів особи, застосовується
під час захисту його різних прав, зокрема, власності, авторства,
господарського відання та інших прав.
2. Припинення дій, що порушують право. Як і визнання права, даний спосіб
захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту,
наприклад, стягенням збитків або неустойки, або мати самостійне
значенння.
В останньому випадку інтерес власника суб’єктивного права виражається у
тому, щоб припинити порушення його права або ліквідувати загрозу його
порушення. Так, наприклад, автор твору, якщо він незаконно
використовується (готується до друку без відома автора, перекручується
та ін.) третіми особами, може вимагати припинення цих дій не висуваючи
інших, наприклад, майнових претензій.
3. Відновлення становища, що існувало до порушення права. Як самостійний
спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене суб’єктивне
право, внаслідок правопорушення, не зупиняє свого існування і може бути
реально поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення.
Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, адже
протиправна поведінка може викликати зміни як у майновій так і у
особистій сферах життя особи.
Особа, яка вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до
відновлення того стану, який існував до правопорушення.
Даний спосіб захисту застосовується, наприклад, у разі задоволення
віндикаційних та негаторних вимог. Так, наприклад, згідно зі ст. 50
Закону України “Про власність”, власник має право витребувати своє майно
із чужого незаконного володіння. А п. 2 ст. 48 цього Закону визначає
право власника вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть
якщо ці порушення непов’язані з позбавленням володіння [2].
4. Присудження до виконання обов’язку в натурі. Іноді в юридичній
літературі цей спосіб називається ще реальним виконанням. Для цього
способу характерним є те, що порушник, за вимогою потерпілого, повинен
реально виконати ті дії, які передбачені зобов’язанням між сторонами.
Насамперед мова йде про виконання обов’язку за договором. За рішенням
суду особа присуджується до виконання також за змістом обов’язку, який
вона не виконала добровільно.
??(?Виконання обов’язку в натурі протиставляється виплаті грошової
компенсації. Однак очевидно, що інтерес потерпілого не завжди може бути
задоволений такою заміною. Він має право вимагати від контрагента
фактичного здійснення тих дій, які є предметом відповідного
зобов’язання, наприклад, реальної передачі речі, виконання робіт,
надання послуг та інше.
Тільки у тих випадках, коли реальне виконання об’єктивно неможливе або
небажано для потерпілого, даний спосіб може бути замінений іншим
способом захисту за вибором потерпілого.
5. Зміна або припинення правовідношення. Спосіб зміни правововідношення
може відбуватися шляхом зміни предмета зобов’язання, змісту прав та
обов’зків. Припинення правовідношення, як спосіб захисту, застосовується
при розірванні договорів.
Як правило, такий спосіб захисту реалізується у судовому порядку, але не
виключається і самостійне його застосування потерпілим. Важливо, щоб
можливість припинення або зміни правовідношення була прямо передбачена
законом або договором.
Характерним для цього способу є те, що він може застосовуватися у
зв’язку з винними і невинними діями контрагента.
6. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків. Це найбільш
поширений спосіб захисту прав і охоронюваних законом інтересів, який
використовується у сфері як договірних, так і не договірних відносин.
На відміну від виконання обов’язку в натурі, наприклад, обов’язок
боржника видати кредитору речі того ж роду і якості, у даному випадку
майновий інтерес потерпілого задовольняється за рахунок грошової
компенсації понесених ним майнових збитків. При цьому така компенсація
може бути прямо пов’язана за розміром завданої шкоди. Основна форма
компенсації завданої потерпілому шкоди – це відшкодування збитків.
У законодавстві вживається два терміни -це “відшкодування збитків” та
“відшкодування шкоди”. Розмежовуються вони в залежності від сфери
виникнення негативних наслідків. Якщо вони виникають через невиконання
договору, то вживається слово “збитки”. А, якщо з інших причин –
пошкодження чи знищення майна, смерть, каліцтво, ушкодження здоров’я і
інших причин, не по-вов’язних з договірними відносинами, то вживається
слово “шкода”. Але зміст їх один і той же [3].
Під збитками розуміють витрати, які особа, право якої порушено, зробила
або мусить зробити для відновлення свого права, знищення або пошкодження
майна (реальні збитки), а також неотримані доходи, які ця особа мала б
за звичайних обставин отримати, якби її право не було порушене
(неодержана користь).
7. Стягнення неустойки (штрафи, пені). Неустойку, штраф та пеню об’єднує
те, що вони є певними грошовими сумами, які визначені законом або
договором і сплачуються у разі невиконання договірного обов’язку.
8. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту
з’явилося в нашій правовій системі порівняно недавно.
На сьогодні цей інститут права вбирає окремі статті спеціальних законів,
зокрема, ст. 49 Закону України “Про інформацію”, ст. 12 Закону України
“Про охорону праці”, ст. 24 Закону України “Про захист прав споживачів”,
ст. 5 Закону України “Про службу безпеки” та інші, які передбачають
можливість чи обов’язок відшкодування моральної шкоди в певних випадках,
а також ст. 6 чинного Цивільного кодексу України, яка називає
компенсацію моральної шкоди серед способів захисту прав, ст. 7 ЦК, яка
надає право особі вимагати відшкодування немайнової шкоди у випадках
посягання на честь, гідність чи ділову репутацію, та ст. 440 ЦК України,
що регулює загальний порядок відшкодування такої шкоди [4].
Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України від 31 березня
1995 року №4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди” під моральною (немайновою) шкодою треба розуміти
втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань
або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі
незаконними діями або бездіяльністю інших осіб [5, c. 315].
Однак, слід зазначити, що таке визначення не є точним, оскільки в ньому
поняття “моральні страждання” відокремлюється від поняття “фізичні
страждання”.
Якщо визначати моральної (немайнової) шкоди для юридичних осіб доцільно
було б відійти від визначення моральності в заподіянні шкоди, замінивши
поняття “моральна шкода” поняттям “немайнова шкода”.
Зокрема, останне може мати таке визначення: немайнова шкода – це
негативні наслідки морального або іншого немайново-го характеру, які
виникли внаслідок фізичних страждань, порушень немайнових або тісно
пов’язаних з майновими прав чи інших негативних явищ, викликаних
неправомірними діяннями.
Пленум Верховоного Суду України роз’яснюючи в постанові порядок
застосування норм чинного законодавства, у п. 2 зазначає, що такі спори
розглядаються судами у випадках, коли право на компенсацію моральної
шкоди передбачено спеціальним законодавством [5, с. 316].
Що ж до її відшкодування у сфері трудових відносин Пленум взагалі дав
роз’яснення про таку можливість лише у випадках, коли це було
передбачено умовами укладеного сторонами контракту або коли така шкода є
наслідком небезпечних чи шкідливих умов праці.
Більш правильним, на нашу думку, є роз’яснення Вищого арбітражного суду
України від 29 лютого 1996 року “Про деякі питання практики вирішення
спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди” , в якому, зокрема,
зазначено, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку
обставин, за яких юридична особа може вважати, що їй заподіяно моральну
шкоду [6].
Таким чином, відповідно до ст. 440 ЦК України юридична особа має право
вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди у разі порушення її
права неправомірними діями в будь-яких правовідносинах.
Розглянутий перелік способів захисту прав і охоронюваних законом
юридичних осіб не є вичерпним.
Способ захисту права власності та інших речових прав згідно з ст. 87
Закону України “Про власність” є визначення недійсним акту органу
державної влади, якщо ними порушені ці права. Це означає, що юридична
особа, права або охоронювані законом інтереси яких порушені виданням
адміністративного акту, який не відповідає закону або іншим правовим
актам, а також, в передбачених законом випадках, нормативного акту, має
право на оскарження в суді.
Встановивши, що певний акт є, по-перше, протиправним в силу розбіжності
з законом або іншими правовими актами (наприклад, якщо він прийнятий не
уповноваженим на це органом), і по-друге, порушує суб’єктивні права і
охоронювані законом інтереси юридичної особи, суд приймає рішення про
визнання його недійсним повністю або частково. Якоїсь додаткової відміни
акту зі сторони органа, який його видав, непотрібно.
За загальним правилом, незаконні акти визнаються недійсними з моменту їх
видання, якщо тільки вони не стали такими з моменту прийняття нового
закону або іншого правового акту.
Вимога про визнання незаконного акта недійсним може висуватися разом з
іншими способами захисту, наприклад, вимога про відшкодування збитків,
або носити самостійний характер.
Література:
1. Косінов С. Співвідношення заходів захисту і мір відповідальності у
цивільному праві України / С. Косінов // Право України. – 1998. – № 12
2. Закон України : збірник / Українська правнича фундація. – К., 1996. –
Т. 2. – С. 105.
3. Циільне право : підручник під ред. О.А. Підопригора, Д.В. Боброва. –
К. : Вентурі, 1997. – Ч. 1. – С. 191.
4. Шімон С. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу
України / С. Шімон // Право України. -1997. – № 10. – С. 23.
5. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати
: нормативні акти, роз’яснення, коментарі // Бюлетень законодавства і
юридичної практики. – 1997. – № 9-10.
6. Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду
України, Українська правнича фундація. – К., 1997. – С. 136.
7. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 1, с. 141-175
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
