Історія всесвітня (шпаргалка)

Історія сучасного світу, її місце в гуманітарному знанні.

Предмет і завдання курсу.

Для з’ясування поняття політичної історії, її предмета, місця серед
інших суспільно-політичних наук та значення в підготовці сучасних
фахівців, слід насамперед пригадати, що являє собою політична історія як
наука взагалі. Ще в давнину склалось уявлення про історію як учителя
життя, чиї уроки дають змогу набути мудрості, здатності орієнтуватись у
стрімкому потоці суспільних подій. Існує енциклопедичне визначення
поняття історії як науки, що вивчає цілеспрямовану матеріальну
діяльність людей, визначних осіб різних епох і часів. Іншими словами
історію роблять люди. Діяльність людини є історією суспільства, оскільки
вона завжди має суспільний характер, навіть якщо здійснюється людиною
поза видимим спілкуванням з іншими людьми. Отже, вивчати історію — це
вивчати діяльність людей. Саме діяльність людей є об’єктом історичної
науки. Сама діяльність того чи іншого народу (людини) має складну
структуру, класифікувати яку можна за об’єктами діяльності, тобто за
тим, на що вона спрямована, у якій сфері суспільного життя відбувається.
Можна виділити такі основні сфери (об’єкти) діяльності, як духовна,
наукова, економічна, правова, соціальна, політична, кожна з яких при
всьому їх взаємозв’язку може слугувати предметом спеціального наукового
вивчення. Сфери соціальної, політичної, правової, міжнародної і под.
діяльності і є об’єктом вивчення політичної історії. Серед суспільних
дисциплін — економічної теорії, політології, філософії — політична
історія є самостійною дисципліною, з власним предметом вивчення і
специфічним змістом. Вона має свій інструментарій дослідження, тобто
методи, принципи дослідження, свої завдання, коло джерел. Будучи
самостійною дисципліною, політична історія перебуває в тісному
взаємозв’язку з іншими суспільними дисциплінами, доповнюючи їх і
водночас збагачуючись новітніми досягненнями інших суспільних наук. У
сукупності вони дають можливість відтворити цілісний процес суспільного
і світового розвитку, розкрити основу його єдності і багато подібності,
його спрямованість і гуманістичний зміст. Для політичної історії, а саме
такою вона склалась з часів Геродота і Плутарха, одним з корінних понять
є поняття політики. Політика — це діяльність у сфері відносин між
великими соціальними групами, насамперед класами, а також націями та
народностями всередині держави і між державами на міжнародній арені. До
сфери політики відносять участь у справах держави, визначення форм,
завдань, змісту діяльності держави. Будь-яка проблема набуває
політичного характеру, якщо вона стосується класових, соціальних,
національних інтересів, державної влади. У політичному житті суспільства
велику роль відіграють політичні діячі, які очолюють державу і її
органи, політичні партії і громадські організації, обрані (чи
призначені) на державні посади згідно з існуючими в державі правовими
нормами. Політичні діячі чи лідери партій можуть займати різні позиції —
революційні,

консервативні або реакційні — і проводити відповідну політику. Незалежно
від цього їх діяльність є суб’єктом політичної історії. Суб’єктами
політичної історії є також класи і соціальні групи, нації, партії та
суспільно-політичні рухи. У сукупності об’єкти і суб’єкти політичної
історії становлять предмет її вивчення. У кожній науці предметом
вивчення є певна система об’єктивних закономірностей. Політична історія
як наука не є винятком. Предметом вивчення курсу є закономірності
політичного життя суспільства і його розвитку в межах XX ст. З огляду на
викладене можна дати узагальнене визначення предмета політичної історії.
Це — самостійна історична дисципліна, яка вивчає закономірності розвитку
політичного життя суспільства в конкретних формах і просторово-часових
вимірах, характер, структуру і зміни в політичних системах, діяльність
державних інститутів, політичних партій і громадських організацій, а
також визначних політичних діячів. Важливою складовою предмета
політичної історії є вивчення властивих для того чи іншого суспільства
на різних історичних етапах політичних ідей, поглядів, настроїв, які
істотно впливали на все політичне життя.

Історія людства знає немало форм фіксації історичної пам’яті, набутої
людством протягом тисячоліть досвіду: релігійні міфи, народні перекази,
найпростіші хроніки історичних подій, літописи тощо. Щоправда, їх
недоліком є те, що відомості, які вони містять, надзвичайно складно
відтворювати і передавати від покоління до покоління. Окрім того, їх
виконавці вносили багато свого, що з часом невпізнанно змінювало зміст
історичної інформації.

З розвитком людської цивілізації, з прогресом у галузі освіти, науки,
культури змінюються і форми збереження історичної пам’яті, історичних
знань і форми їх передання новим поколінням: збірки законів, міждержавні
договори й угоди, державні акти, тобто документальні джерела, а сьогодні
ще й фото- і відеозаписи, комп’ютерна техніка тощо.

Вивчаючи історію, пізнаючи її, людина долучається до культури свого
народу, світової культури. Історія виконує чимало важливих функцій.
Насамперед знання історії розширює світогляд людини і межі її знань про
суспільство, умови та шляхи його розвитку, збагачує загальну освіченість
і ерудицію. Не випадково один з найосвіченіших людей свого часу М. Г.
Чернишевський, підкреслюючи значення історії, зазначив, що можна не
знати багатьох наук і бути освіченою людиною, але не можна бути
освіченим, не знаючи історії.

Отже, з цього можна зробити висновок, що однією з важливих функцій
історії, зокрема політичної, є пізнавальна, або
інтелектуально-розвиваюча.

Важливою функцією політичної історії є практично-політична. Вивчення
політичної історії дає змогу з’ясувати, які і чиї інтереси відображає
політика тих чи інших партій, суспільних груп, громадських і політичних
формувань і рухів, їх лідерів, і зіставити соціальні інтереси із
загальнолюдськими, показати пріоритет загальнолюдських на конкретних
прикладах суспільних явищ. Знання історії, а значить розуміння
закономірності розвитку суспільства, допомагає виробити науково
обґрунтований політичний курс, уникнути суб’єктивних рішень, помилок
минулого. Щоб визначити, куди і як іти суспільству у своєму розвиткові,
потрібно знати, з якого стану воно вийшло і який пройшло історичний
шлях.

Необхідно наголосити на практичному значенні вивчення політичної історії
безпосередньо для підготовки фахівців у галузі економіки. Кожному
відомий взаємозв’язок і взаємозалежність економіки й політики,
економічної і політичної історії. Відомо, що саме з питаннями
економічними нерозривно зв’язані найживотрепетніші питання історії та
сучасності і корені цих питань лежать у суспільних відносинах
виробництва.

Виходячи з цього, можна з певністю сказати, що знання закономірностей і
суті політичних процесів дає змогу фахівцю-економісту передбачити,
спрогнозувати можливі варіанти розвитку економічних процесів, уникнути
як непомірного форсування деяких з них, так і зволікання із здійсненням
необхідних радикальних заходів в економічній сфері, що однаковою мірою в
кінцевому підсумку веде до непередбачуваних негативних результатів.

Важливою складовою, елементом суспільної свідомості є історична
свідомість. Історична свідомість передбачає насамперед знання історії.
Але вона не обмежується знанням фактів історії, не ототожнюється тільки
з уявленням про історичний досвід, проте включаючи їх у свій зміст.
Нарешті, історична свідомість містить у собі момент соціального
прогнозування на підставі вивчення реальних суспільних процесів і
властивих їм провідних тенденцій. У цьому розумінні історична свідомість
— це важливий засіб і умова наукового розуміння суті і форм соціального
розвитку в їх історичній перспективі. Формування історичної свідомості,
яка відповідає потребам демократичного суспільства, набуває особливого
значення й тому, що вона є водночас основою політичної культури.

Методологічні принципи, методи вивчення історії сучасного світу.

Кожна наука має свою особливість, властиві їй методи дослідження і
методологічні принципи підтвердження істини. Історична наука не є
винятком. Правдиве, істинне пізнання минулого, як підтверджує весь
досвід розвитку історичної науки, можливе лише з правильних, дійсно
наукових методологічних позицій. Що ж являє собою методологія історичної
науки?

Методологія історичної науки — це теорія пізнання історичного процесу,
сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що
реалізуються в практиці історичного пізнання. У такому вигляді
методологія виступає як загальний метод історичної науки, усіх її
напрямів, як інструмент пізнання.

Ще понад 2 тис. років тому виникли два основні підходи в історичній
думці, які існують і дотепер: ідеалістичне і матеріалістичне розуміння
історії.

Представники ідеалістичної концепції в історії вважають, що дух і
свідомість первинні і важливіші ніж матерія і природа. Тим самим вони
стверджують, що людська душа і розум визначають темпи і характер
історичного розвитку, а інші процеси, у тому числі і в економіці,
вторинні, похідні від духу.

Отже, на їх думку, в основі історичного процесу лежить духовне, моральне
вдосконалення людей, а суспільство розвиває сама людина, оскільки
здібності їй дані Богом.

Прихильники матеріалістичної концепції стверджують протилежне: оскільки
матеріальне життя первинне відносно свідомості людини, то саме
економічні структури, процеси і явища в суспільстві визначають весь
духовний розвиток і інші відносини між людьми.

Ідеалістичний підхід характерніший для західної історичної науки,
матеріалістичний — для вітчизняної.

Зазначимо, що сучасна історична наука заснована на
діалектико-матеріалістичному методі, який розглядає суспільний розвиток
як природно-історичний процес, котрий визначається об’єктивними
закономірностями і на який разом з тим діє суб’єктивний чинник
(діяльність мас, класів, партій).

На які ж методологічні принципи спирається історична наука?

Перший принцип — це принцип об’єктивності, який вимагає спиратися на
факти в їх істинному змісті, не перекручені, не підігнані під схему.
Слід розглядати кожне явище в його багатогранності і суперечливості, у
сукупності як позитивних, так і негативних сторін.

Другим важливим принципом є принцип історизму, що передбачає розгляд
усіх історичних фактів, явищ і подій відповідно до конкретно-історичної
обстановки, у їх взаємозв’язку і взаємообумовленості.

Згідно з принципом історизму події, історичні факти, конкретну особу
потрібно оцінювати не з абстрактних часових позицій, а виходячи з
конкретних історичних умов того часу, коли ці події чи факти мали місце,
бачити, що нового вони принесли і як вплинули на подальший розвиток
подій.

Принцип історизму дає можливість «ужитися» в історію, відчути «аромат»
певної епохи, а також зрозуміти мотиви вчинків і оцінити самі вчинки
історичних діячів, оцінити їх реальний внесок у державну політику й
практику.

Принцип альтернативності визначає ступінь імовірності здійснення того чи
іншого явища, події, процесу на основі об’єктивних реальностей і
можливостей. Визнання історичної альтернативності дає змогу по-новому
оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу,
винести уроки на майбутнє.

Глибина і науковість пізнання історичних явищ і процесів забезпечується
застосуванням і цілої низки часткових, конкретних методів дослідження.
Серед них найефективнішими є: логічний, який реалізується через
системний аналіз; порівняльно-історичний метод (метод історичних
аналогій); ретроспективний, або метод історичного моделювання. В
історичному дослідженні застосовуються і спеціальні методи: метод
статистики, математичні методи аналізу процесів тощо. У вивченні
політичної історії, особливо близької нам у часі, дедалі більшого
значення набуває метод конкретних соціологічних досліджень, що дає змогу
визначити стан мас, які здійснюють головний і безпосередній вплив на
розвиток історичних процесів.

Указані як загальні, так і часткові методи дослідження спрямовані на
виявлення історичних закономірностей, осмислення законів історії.

Роль буржуазних революцій у соціально-політичних перетвореннях др. пол.
XIX ст. країн Західної Європи. (+роль промислових революцій)

Як позитивне явище слід відзначити і той факт, що наші історики почали
використовувати, аналізувати праці західних науковців, істориків,
політологів, економістів.

Було б методично правильно почати аналіз першого питання теми з
визначення його хронологічних рамок. Період промислової революції тривав
з 50-х до середини 90-х років XIX ст. Саме на цих хронологічних рамках
слід особливо наголосити, тому що деякі зарубіжні вчені невиправдано їх
розширюють. Так, італійський дослідник К. Чіполла розуміє під
промисловою революцією «всі соціальні, економічні і культурні процеси,
що відбувалися в Європі і частково в Росії з 1750 до 1900 рр.»

Про розвиток промислової революції свідчать темпи зростання світового
промислового виробництва з 3,18 % у 1802—1812 рр. до 58,7 % у 1900 р. З
70-х років XIX ст. почалося масове виробництво сталі, яке стало одним з
найважливіших показників промислової потужності. Світова виплавка сталі
за період з 1870 до 1900 р. зросла з 520 тис. т до 28,3 млн т. Це
зростання в основному спостерігалося в країнах «молодого» капіталізму —
Сполучених Штатах Америки, Німеччині та ін.

Таке швидке піднесення виробництва сталі стимулювало інтерес
європейських країн та СІЛА до регіонів, які мали великі природніг запаси
сировини, необхідної для промислового розвитку країні У результаті
цього, тільки протягом останньої третини XIX ст. понад 15 млн кв. км
площі були приєднані до колоніальних володінь європейських країн.

У провідних країнах Європи й у СІЛА утвердилось панування великої
машинної індустрії.

Наприкінці XIX ст. промисловий прогрес привів до виникнення двох нових
галузей: електротехнічної та хімічної які відкрили широкі можливості для
трансформації промисловості та сільського господарства.

Разючі зміни відбувалися в галузі транспортуй Якщо в 1840 р. загальна
довжина залізничної колії у світі не перевищувала 9 тис. км, то вже в
1870 р. залізничні шляхи простяглися на відстань 210 тис. км. Бурхливо
розвивалась світова торгівля У цей час місто остаточно відокремилось від
села, великі капіталістичні підприємства витіснили ремісничі майстерні,
виникли великі фабричні міста.

Значні зміни відбулися в соціальній структурі суспільства цих країн.
Промисловий робітничий клас став новим елементом соціальної структури
суспільства)* У Німеччині, наприклад, у середині XIX ст. 70 % населення
було зайнято в сільському господарстві, а вже через сорок років у 90-х
роках XIX ст. його кількість скоротилася до 35 %. Швидкими темпами
зростав промисловий робітничий клас.

Суть процесів, які відбувалися, полягала в тому, що створювався і
зміцнювався матеріальний базис нового буржуазного ладу. Буржуазна
промисловість і торгівля становили його підвалини. Інтеграція
індустріальної робочої сили в існуючий лад вела до зміни соціальної
структури суспільства, появи нової буржуазної соціальної структури
суспільства.

Для розуміння другого питання теми ґрунтовного аналізу потребує
положення про роль буржуазних революцій в Європі і СІЛА у XVIII—XIX ст.
У Західній Європі епоха буржуазних революцій охоплює період приблизно з
1789 до 1871 р. Буржуазні революції, що сталися в цей період, відіграли
вирішальну роль у між формаційних змінах, у переході до капіталізму.

Так, необхідно згадати оцінку Великої французької революції 1789 р. як
головної події на шляху встановлення соціального панування буржуазії.
Вона зумовила подальший розвиток по капіталістичному шляху не лише
Франції. За її безпосереднього впливу сталися буржуазні революції в
інших європейських країнах та в Латинській Америці.

Справу, розпочату Великою французькою революцією, продовжили буржуазні
революції 1848—1849 рр., які відбулися у

Франції, Німеччині, Австрії, Італії. Це були найбільші революційні події
XIX ст.. На наш погляд, при трактуванні другої хвилі буржуазних
революцій доцільно звернути увагу на виявлення діалектичного зв’язку
всесвітньо-історичного і локально-історичного процесів, що відбувалися.
Загальним завданням буржуазних революцій того періоду було знищення
феодально-абсолютистських порядків, які гальмували розвиток капіталізму.
З цієї точки зору вони мали типовий характер, єдину мету — упровадження

буржуазних принципів у економічні і соціально-політичні відносини в
країнах. Конкретний зміст соціально-економічних перетворень визначався
специфікою країни.

Так, у Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під
час революції 1789—1794 рр., об’єктивним завданням революції було
повалення панування самої тільки фінансової аристократії і встановлення
панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині на першому плані стояли
проблеми ліквідації політичної роздробленості, досягнення державної
єдності. В Італії вирішення таких самих завдань доповнювалось прагненням
звільнити північну частину країни від австрійського гніту. В Австрії
революція мала покінчити з найреакційнішою монархією в Європі і
звільнити пригноблені народи від національного гніту. Слід підкреслити,
що загалом у революціях того періоду значну роль відігравало національне
питання.

Аналіз показує, що цикл буржуазних революцій в Європі закінчився в
основному в 1848—1849 рр., хоча процес вирішення поставлених ними
завдань тривав аж до 70-х років XIX ст. Першим і головним наслідком
буржуазних революцій, що охоплюють цілу історичну епоху, було те, що
після їхньої перемоги в Західній Європі створилась система буржуазних
держав, головним чином національних.

У сучасній соціально-політичній літературі відзначається, що радянська
історична наука тривалий час була в полоні догматизму і часто однобічно
висвітлювала історичні події. Це стосується й оцінювання результатів
буржуазних революцій. За цілком справедливого висновку, що ці революції
були механізмом зміни формацій, утверджувалась і не зовсім правильна
теза про «повну» перемогу буржуазних відносин Але «повної» перемоги,
повної заміни феодалізму капіталізмом тоді не відбулось. Якісний стрибок
полягав у зміні співвідношення старого і нового формаційних укладів і в
тому, що останній набував панівного становища в соціально-економічних і
політичних структурах. Це і є характерна ознака перехідного періоду не
тільки від феодалізму до капіталізму, а й взагалі всіх без винятку
перехідних епох, Як наслідок такого стану в Західній Європі відкривались
альтернативні шляхи розвитку капіталізму: революційний і еволюційний.
Роль буржуазних революцій полягала в стимулюванні розвитку капіталізму і
бурхливого наукового, технічного та культурного процесів у XIX ст.

Конкретно-історичного аналізу потребує і другий важливий результат
буржуазних революцій — повалення феодально-абсолютистських монархій у
Західній Європі. Під ударами буржуазних революцій захитались могутні
монархічні династії Капетингів (Франція), Гогенцоллернів (Німеччина),
Габсбургів (Австрія). Цікаво, що останнім часом помітно зріс суспільний
інтерес до доль європейських (у тому числі російської) монархій. Це,
очевидно, пояснюється бажанням по-новому уявити минуле, зрозуміти, які
сили визначили історичний розвиток, який вплив на перебіг історичних
подій мали монархи, а також глибше з’ясувати обставини загибелі останніх
представників монархій.

Французька монархія була однією з найдавніших у Європі. У ранньому
середньовіччі поклали їй початок королі з династій Меровингів (448—752
рр.) і Каролінгів (752—987 рр.). Як національна держава вона остаточно
склалася за королів з династії Капетингів, які, починаючи з 987 р.,
правили Францією майже 800 років. За цей час французька монархія
пережила чимало злетів і падінь. За Генріха IV (1589—1610 рр.), Людовика
ХШ (1610— 1643 рр.), Людовика XIV (1643—1715 рр.) монархія досягла
найбільшого розквіту.

Наближення капіталістичної епохи супроводжувалось загостренням усіх
суспільних суперечностей у Франції. Усупереч розрахункам Людовика XVI на
«заспокійливу» роль Генеральних штатів, відкриття їх у травні 1789 р.
стало справжнім детонатором глибокої, всеосяжної і кривавої революції.
Відомо, що депутати 3-го стану проголосили своє зібрання 17 червня 1789
р. Національними, а 9 липня — Установчими зборами. Спроба розгону зборів
викликала народне повстання. Штурм 14 липня 1789 р. Ба-стилії став
початком кінця династії Капетингів. У 1792 р. Конвент виніс рішення про
страту короля Людовика XVI. 21 січня 1793 р. вирок виконано. Були також
страчені дружина короля Марія-Антуанетта, його сестра Єлизавета, герцог
Орлеанський — батько Луї-Філіппа І. У тюрмі згасло життя Людовика XVII.
Майже чверть століття пробули у вигнанні Людовик XVIII, Карл X, Людовик
XIX Луї-Філіпп І. Неодноразові пізніші спроби відродити монархію успіху
не мали.

Наголосимо, що французька буржуазна революція боролась з феодалізмом і
абсолютизмом найбільш послідовно і покінчила з ним рішуче, ніж будь-яка
інша буржуазна революція.

Історіографія, присвячена дослідженню проблеми становлення, розвитку і
занепаду французької монархії, налічує сотні книг, але й сьогодні
історики не відмовляються від аналізу й оригінального трактування подій
того часу. У зв’язку з 200-річчям Великої Французької революції (1989
р.) кількість таких спроб збільшилась.

Є ще один аспект теми, на який треба звернути увагу. У сучасній
літературі він визначається як контрреволюційний інтервенціоналізм, що
означає об’єднання зусиль феодально-абсолютистських монархій для
придушення буржуазних революцій. Контрреволюційний інтервенціоналізм
виявився одним з головних знарядь європейської реакції, яка намагалася
відстояти свої позиції. Починаючи з коаліцій, утворених
феодально-монархічними державами на чолі з Англією проти Великої
французької революції, через інтервенцію Священного союзу проти
революцій в Італійських державах та Іспанії в 1820—1823 рр., придушення
національно-визвольних рухів у Польщі в 1830—1831 рр., Угорщині та
Італії в 1848—1849 рр. тягнеться низка спроб збройного експорту реакції.
Це була одна з форм боротьби старих панівних класів з новим суспільним
ладом.

Таким чином, можна зробити висновок, що феодально-монархічні кола,
незважаючи на свою історичну приреченість, тривалий час уперто
намагалися втримати владу і прибутки. Революційні події 1789—1870 рр.
були одним з важливих історичних етапів класової боротьби в Європі] Рух
буржуазії проти феодально-абсолютистських сил був у той період головним
стрижнем, основою історичного процесу, його об’єктивним змістом.

Через вивчення фундаментальних наукових досліджень і узагальнень можна
зрозуміти суть третього історичного результату буржуазних революцій —
переходу від абсолютизму до буржуазної держави, від необмеженої монархії
до буржуазної республіки, за якої верховні органи державної влади
повністю або частково обирались на певний строк. Слід звернути увагу на
суть терміна «буржуазний парламентаризм». Буржуазний парламентаризм — це
система правління в буржуазних державах, за якої формально, за
конституцією, законодавча влада належить виборному парламенту.

Взагалі слід зазначити, що проблема держави є важливим теоретичним
питанням сучасної науки. Звертаючись до історіографічних досліджень цієї
теми в різних галузях сучасної історичної науки, можна краще зрозуміти
специфіку підходів до концепції держави, розширення міжгалузевих
зв’язків, опанувати нові методи, методики аналізу цієї складної
проблеми.

Як здійснювався злам старої феодальної влади й утверджувався новий
буржуазний лад, найчіткіше можна уявити за документами Французької
революції. Радимо ознайомитись із збірником «Документи истории Великой
французской революции» (М: МГУ, 1990), який був опублікований до
200-річчя революції. Багато важливих і цікавих документів друкуються тут
уперше. Політичний маніфест революції — «Декларацію прав людини і
громадянина» 1789 р. було покладено в основу багатьох інших декларацій
про права і свободи людини, які приймались пізніше. За конституцією у
Франції встановлювався республіканський лад. Вища законодавча влада
належала Законодавчим зборам — парламенту, який обирали громадяни
Франції; найважливіші законопроекти підлягали затвердженню народом на
первинних зборах виборців. Вища виконавча влада надавалась Виконавчій
раді з 24 осіб. Половина складу цієї ради щорічно оновлювалась.
Конституція проголошувала демократичні принципи.

Підсумовуючи сказане, можна зробити однозначний висновок, що саме
Франція тоді втілювала найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку.

У 1789—1870 рр. у багатьох європейських країнах були вперше створені або
значно зміцнені буржуазно-парламентські органи влади. Аналізуючи процеси
розвитку буржуазного парламентаризму, слід звернути увагу на. такі
напрями: 1) виборче право, структура і склад парламентських зібрань,
їхній зв’язок з виборцями; 2) політичні функції зібрань і їхні відносини
з виконавчою владою; 3) історичні традиції і новації в розвитку
європейського парламентаризму.

У країнах Західної Європи — у Великобританії, Франції, Іспанії, Італії —
виборні парламенти визначали характер правління і курси їхніх урядів.
Слід зазначити, що розуміння загальної моделі буржуазного
парламентаризму має пов’язуватись з розумінням індивідуальних рис
демократичного розвитку окремих країн. Наприклад, Франція і
Великобританії в демократичній еволюції формально стояли на одному
щаблі, але Франція була демократичнішою державою, ніж Великобританія,
тому що для французької верхньої палати — Сенату — була характерна
виборність, у той час як у Великобританії членство у верхній палаті було
спадковим. Своїм конституційним розвитком країни Західної Європи різко
відрізнялись від країн Центральної та Східної Європи.

Історики вважають, що сучасний інтенсивний аналіз багатомірного процесу
становлення європейської буржуазної держави має велике не лише
теоретичне, а й суто практичне значення з погляду використання
історичного досвіду для побудови нашої незалежної демократичної держави.
Сьогодні вони працюють над багатьма фундаментальними проблемами,
пов’язаними з вивченням закономірностей функціонування механізму
буржуазної державності. Визначилося і коло дискусійних проблем: роль
парламентарів у реформах і революціях, співвідношення законодавчої,
виконавчої та судової влади за парламентських режимів, парламент і
місцеві органи влади, парламентаризм і партійні системи, особливості
розвитку державності на Заході та Сході тощо.

Завершуючи розгляд цієї теми, поставимо ще одне запитання: а чи була
де-небудь промислова буржуазія при владі одноосібно, тільки як
представник інших власницьких верств суспільства?

Відповідь на це запитання може бути тільки заперечною. Промислова
буржуазія лише допускалась до участі у владі поряд з іншими фракціями
буржуазії і дворянства. Так само, як унаслідок буржуазних революцій
змінювалось співвідношення старого

і нового формаційних укладів, так і зміна балансу сил відбувалася
всередині блоку панівних класів убік поступового зростання ролі
промислової буржуазії. Зауважимо також, що у вітчизняній історіографії
ці аспекти ще недостатньо досліджені і обгрунтовані. Зокрема, у науковій
літературі триває дискусія щодо строків завершення перехідного періоду
від феодалізму до капіталізму в Західній Європі, а з ним тісно пов’язане
і питання становлення ранньобуржуазних держав.

_3робило загальний висновок з розглянутого питання: буржуазні революції
1789—1870 рр. у Західній Європі були об’єктивно орієнтовані на
встановлення й утвердження провідного становища капіталістичного укладу
щодо інших укладів; стали механізмом стимулювання розвитку європейських
держав; спричинили зміни в політичних структурах влади; відкрили простір
для широкого розвитку продуктивних сил)

Що стосується США, то дослідження й аналіз їх розвитку логічно почати з
констатації того історичного факту, що вони стали першою державою світу,
створеною виключно на буржуазних засадах. Американська революція, відома
нам як Війна за незалежність 1775—1783 рр., була антифеодальною і
національно-визвольною, сприяла вільному і швидкому розвиткові
капіталізму в Північній Америці. Вона розгорнулась на фоні промислової
революції, що охопила північно-західну частину країни на початку XVIII
ст. Американська буржуазна революція 1775—1783 рр. стала найважливішою
передумовою розвитку капіталізму в сільському господарстві. Революція
ліквідувала елементи феодалізму в аграрному секторі, скасувала такі
феодальні пережитки, як майорат, невідчужуваність наділу, збирання
напівфеодальної ренти. Революція відкрила широкий простір для
промислового розвитку країн.

Щодо політичних завдань, які стояли перед країною, то стрижневими серед
них були розроблення і прийняття конституції, формування на її основі
владних структур, а також проблеми політичного устрою штатів, власне,
становлення механізму американської федерації. Четвертого липня 1776 р.
Конгрес прийняв складену Джефферсоном Декларацію незалежності і з цього
часу США розпочали свою історію як самостійна державах Першу конституцію
США — «Статті конфедерації і вічного союзу» — затверджено Конгресом у
1776 р. Конституція проголошувала США буржуазно-демократичною
республікою Згідно з конституцією створювались органи державної влади:
Конгрес (сенат і палата представників); феодальні органи виконавчої
влади; Верховний суд і федеральна судова система. Першим президентом США
став Дж. Вашингтон.

Зробимо наголос на тому, що конституція США акумулювала в собі
найпередовіші для свого часу принципи державного устрою, на довгі роки
стала взірцем демократії і створила оптимальні умови для розвитку
приватновласницьких відносин. Усе це відіграло велику роль у тому
швидкому прогресі, який характеризував розвиток американського
суспільства в XIX ст., коли за сто років республіка змогла вийти з
периферії світової співдружності на її передові рубежі, а ще через
півстоліття перетворилася на лідера західної цивілізації.

Важливо зрозуміти, які особливості державного механізму США дали змогу
їм протягом ось уже двохсот років підтримувати високу стабільність,
згладжувати соціальні конфлікти, такі характерні для західноєвропейських
країн. Пропонуємо уважно проаналізувати конкретно-історичні умови
становлення американської держави, виявити основні принципи дії цієї
національної моделі держави та її категорії, провести дискусію з цих
питань.

Як зарубіжні, так і вітчизняні вчені звертають увагу на необхідність
уточнення хронологічних рамок процесу становлення американської держави
та її базових характеристик. Це не другорядне питання. Його належне
висвітлення забезпечує вирішення цілої низки проблем: періодизація
історії США, оцінка ступеня ефективності державних структур,
співвідношення наступності, перемін і сталості у функціонуванні
політичної системи.

Закінчуючи розгляд питання, зауважимо, що американське суспільство кінця
XVIII — початку XIX ст. практично за всіма параметрами відрізняється від
того ж таки суспільства кінця XX ст. Державні структури лише формально
зберегли традиційний вигляд: їхні функції, внутрішня побудова, характер
зв’язків окремих елементів суттєво трансформувалися. Процес адаптації
державних інститутів здійснювався повільно, реформістським шляхом,
включаючи, звичайно, роки громадянської війни. Причини такого явища,
мабуть, треба шукати саме в періоді становлення американської держави,
коли закладалися її підвалини.

3ародження робітничого руху в країнах Заходу, його еволюція й
ідейно-політичні течії. І Інтернаціонал.

Попри значну кількість революцій, у XVIII—XIX ст., у Європі зберігалося
чимало пережитків минулого. Тут утворилося лише три республіки —
Франція, Швейцарія, Сан-Маріно, в інших державах так і залишилася
монархія. У політичному житті важливу роль продовжувала відігравати
родова аристократія, яка складала військову еліту та бюрократію.

Економічні зміни привели до того, що найчисленнішим класом

суспільства стали наймані робітники. На відміну від селян та ремісників
вони були позбавлені власних засобів виробництва, а отже, гарантованих
можливостей до існування. Вони заробляли собі на прожиття, продаючи свою
робочу силу власникам підприємств, та були постійними жертвами
нестійкого, циклічного розвитку ринкової економіки. Втрата роботи була
для них справжнього життєвою катастрофою, відкидала до межі голодного
існування.

Природне прагнення робітників до забезпечення відносних гарантій своєї
соціальної стабільності породило масовий робітничий і соціалістичний
рух, домінуючою ідеологією якого став марксизм.

До початку XX ст. робітничий рух домігся значних успіхів. Майже в усіх
країнах було створено профспілки й соціал-демократичні партії, які
координували свою діяльність у межах 2-го Інтернаціоналу (1889-1914).

Серед соціалістів не було єдності відносно способів боротьби за інтереси
робітників. Ліві течії вважали, що вони можуть бути задоволені лише
знищенням капіталістичних відносин через «соціалістичну революцію»,
«диктатуру пролетаріату» і усуспільнення власності.

Помірковані соціалісти бачили можливість задовольнити основні вимоги
робітників, удавшись до реформування суспільних структур через
представницьку демократію та соціальне законодавство.

Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію. Політичний
устрій більшості європейських держав був ще далеким від неї. Загальне
виборче право, до того ж тільки для чоловіків, існувало в кількох
країнах. У більшості правом голосу користувалася незначна частка
населення. Представницькі органи відігравали допоміжну роль.

Під тиском робітничого руху в країнах Заходу почалась “епоха
реформізму”. Вона забезпечила відносний соціальний мир з 1870 р. до 1917
р. її ініціаторами були здебільшого ліберальні партії. Завдяки реформам,
що їх пощастило провести, у країнах Заходу міцніли демократичні
інститути й започатковувалось досконаліше соціальне законодавство.

Становлення соціал-демократичних партій у країнах Західної Європи, їх
роль у суспільно-політичному житті. ІІ Інтернаціонал.

У міжвоєнний період, особливо в роки стабілізації капіталізму, а потім
на етапі виходу його з економічної кризи значно зміцніли позиції
європейської соціал-демократії. Європейський соціалізм
(соціал-демократія), відкидаючи крайнощі лібералізму та марксистського
соціалізму, керувався доктриною “панування права” в умовах вільного та
соціально справедливого суспільства, виступав проти насилля над
особистістю, за політичні свободи. Капіталізм він заперечував у тій
мірі, в якій ним порушувалися названі принципи. Враховуючи історичний
досвід, суспільно-політичні реалії, соціал-демократія міжвоєнного
періоду визначилася з основними принципами суспільного устрою, які
суттєво розмежовували її не тільки з ідеологією ортодоксального
марксизму, а й лібералізму:

орієнтація тільки на робітничий клас (диктатура пролетаріату) не має
шансів на успіх у соціально диференційованому суспільстві, до того ж
коли пролетаріат не становить більшості);

соціал-демократична партія має бути відкритою для кожного, хто підтримує
її цілі і політику й готовий до дій заради їх здійснення;

заради досягнення максимальної політичної згоди і з поваги до особистих
переконань соціал-демократи визнають у партії рівними всі обґрунтування
соціалізму;

ринок, який перебуває під громадським контролем, відпові дає інтересам
суспільства в більшій мірі, ніж централізоване планування; відмова від
ринку є стрибком у пустоту.

Ці та інші постулати соціал-демократії з одного боку, мають
забезпечувати умови для ефективно функціонуючої економіки, з іншого —
забезпечувати соціальну злагоду в громадянсько му суспільстві. ‘

Наприкінці 20-х років більшість профспілок, отже, й робітничого класу,
були під впливом соціал-демократії. Остання відстоювала ідею
“організованого капіталізму”, закликаючи трудящих до боротьби не за
знищення капіталістичної системи, а за її реформування, вдосконалення,
за поліпшення свого місця в цій системі. Тому всупереч сподіванням
комуністів економічна криза не стала каталізатором збурення робітничого
руху, не підірвала позицій соціал-демократії, її реформістської
ідеології. Навпаки, соціал-демократи зміцнили своє становище, прийшовши
у середині 30-х років до влади в країнах Скандинавії, у Бельгії,
Франції, Чехословаччині, Великобританії (лейбористи).

У зв’язку з наростанням фашистської загрози відбувалося деяке полівіння
соціал-демократії, зокрема так званого австро-марксизму. Його лідери О.
Бауер і М. Адлер сформулювали концепцію “інтегрального соціалізму”, суть
якого полягала у зближенні двох течій робітничого руху — реформістської
(соціал-демократи) і революційної (комуністи), за умови, що останні
позбавляться сектантських ілюзій.

Взагалі ж соціал-демократія була неоднорідною, спектр її
соціально-політичних орієнтацій був досить широким як у питаннях
внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте саме це (на відміну від
жорстко одномірної, лівосектантської позиції комуністів) об’єктивно
забезпечувало соціал-демократії широку соціальну базу в
суспільно-політичних рухах того періоду.

Розглядаючи друге питання, згадаємо, що наприкінці XIX ст. значний вплив
на розвиток світових соціальних процесів справляли: робітничий рух,
соціалістична ідеологія, соціалістичний рух. Вони розвивалися переважно
на теоретичній базі марксизму, У кінці 70-х — на початку 80-х років
виникли пролетарські партії у Франції, Італії, Швейцарії, соціалістичні
групи й організації в Англії, Росії, Сполучених Штатах Америки. Трохи
пізніше створені пролетарські партії в Австрії, Швеції, Норвегії та
інших європейських країнах. із зміцненням робітничих партій зростало
прагнення до встановлення зв’язків між ними. Значною подією в
соціалістичному русі було створення II Інтернаціоналу. Це відбулося 14
липня 1889 р. в Парижі на марксистському конгресі. У роботі конгресу
взяли участь 400 делегатів від соціалістичних організацій 22 країн, у
тому числі від таких великих і впливових партій, як німецька,
австрійська, французька і двох соціалістичних організацій США та ін. Це
був найзначніший міжнародний з’їзд за всю історію робітничого руху.

Відбулося 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них були прийняті важливі
рішення про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної
політики буржуазії, про поєднання політичної і економічної боротьби
пролетаріату, про розв’язання аграрного питання. На останніх трьох
конгресах були затверджені резолюції, що засуджували імперіалістичні
війни і мілітаризм.

Підхід до висвітлення історії II Інтернаціоналу має бути аргументованим,
ураховувати різні погляди. Аналіз опублікованих матеріалів міжнародних
симпозіумів, які відбулися з нагоди 100-річчя II Інтернаціоналу (1989
р.), дає змогу виявити і порівняти концепції, висновки, протилежні
погляди на цю проблему широкого кола вчених з багатьох країн світу.
Молена констатувати, що в сучасній історіографії II Інтернаціоналу чітко
визначились два напрями. Перший спрямований на максимальну реконструкцію
історії II Інтернаціоналу шляхом використання нових джерел і нових
методів дослідження. Другий націлено на нове осмислення, нове розуміння
фактів, явищ, процесів його історії. Але, мабуть, обидва шляхи
взаємопов’язані. Визначились і найбільш дискусійні питання: проблема
національного й інтернаціонального в діяльності II Інтернаціоналу;
теоретична і політична активність різних течій у ньому; механізм його
функціонування і різні аспекти роботи політичних партій, які входили до
складу II Інтернаціоналу тощо.

Візьмемо до уваги, що необхідність нового погляду на історію II
Інтернаціоналу вчені пов’язують з ретроспективним аналізом ситуації, що
склалась на рубежі XIX і XX ст., коли виник і почав діяти II
Інтернаціонал. Саме ця ситуація позначилась на всій його діяльності,
визначила його характерні риси й ознаки. Столітня ретроспектива дає
матеріал для того, щоб оцінити альтернативність, суперечність тенденцій
суспільного розвитку кінця XIX — початку XX ст., зрозуміти однобічність
міркувань і висновків сучасників та ідеологів, які абсолютизували або
еволюційні, або, навпаки, революційні шляхи соціального прогресу, а
відповідно до цього підійти і до аналізу діяльності II Інтернаціоналу.

Водночас важливо підкреслити, що, як це не дивно, наукові дослідження
структури, інтересів, культури, соціальної психології пролетаріату того
часу та інших верств населення є недостатніми. Поступово в сучасній
соціально-політичній літературі виникає нове бачення базису II
Інтернаціоналу, як досить складного, диференційованого, часом полярного
явища, відмова, від традиційних поглядів на пролетаріат як однорідну
масу. Звідси неминуче випливає реалістичніша оцінка різних течій у
робітничому русі, його лідерів, усієї діяльності II Інтернаціоналу.

Нові підходи виявилися і в дослідженнях теоретичної та політичної
діяльності лівого й правого крила соціал-демократії. У нових публікаціях
помітно зросла тенденція до аналітичного розгляду гносеологічних,
теоретичних засад революційної соціал-демократії. Щодо її політичної
діяльності, то тепер її більше пов’язують із специфікою Центральної і
Південно-Східної Європи. Аналіз діяльності правої соціал-демократії в
сучасній соціально-політичній літературі нерозривно поєднується з новим
осмисленням суті діяльності Е. Бернштейна в II Інтернаціоналі, його
концепції, яку революційна соціал-демократія вважала ревізіонізмом.

Аналіз течій соціал-демократії був би неповним, якби ми не сказали ще
про один напрям — австромарксизм. Австромарксизм (О. Бауер, В.
Елленбоген, К. Реннер, О. Нейрат) — своєрідна течія в соціал-демократії,
яка травила глибокий вплив на інші європейські соціал-демократичні
партії .Варто наголосити, що в її теоретичних поглядах і особливо в
практичній роботі є чимало повчального, що привертає до себе увагу
сучасних теоретиків і політиків. Вітчизняні історики поступово
відмовляються від однозначно негативної оцінки австромарксизму як
«прояву міжнародного опортунізму». Філософський світогляд і його
соціально-політичний аспект, які визначали певну політичну орієнтацію
австромарксистів, стали об’єктом сучасного наукового аналізу.
Австромарксисти розробили цілий комплекс положень, спираючись на теорію
неопозитивізму, або логічного позитивізму, якому притаманний
технократичний погляд на суспільство, коли людина становить інтерес
тільки як продуктивна сила. Неопозитивізм визнає за можливе будь-які
сміливі соціальні експерименти, соціальну інженерію без обмежень
морального плану. Такий підхід зумовив1 розквіт «наукового утопізму».
Позитивісти розробляли теорію більш економічного і ефективного
суспільства майбутнього. Це суспільство розглядалось ними в деталях і
являло собою модель державного соціалізму з єдиним керівним центром, з
військовою організацією економіки, командними методами управління, тобто
було економічно замкнуте. Ці ідеї соціал-демократи почали було втілювати
на практиці.

З цієї точки зору цікавий феномен О. Нейрата, члена СДПА, автора
програмного документа Віденського гуртка «Наукове світорозуміння» який
поєднував у собі ідеї австромарксизму, неопозитивізму і освітянства в
робітничому середовищі. О. Нейрат ще 1918 р. запропонував проект
соціалізації в Баварській республіці, де обіймав посаду президента
Центрального економічного управління, але зрозумів безперспективність
«чистої» соціальної інженерії, якщо вона не спиратиметься на міцну
політичну підтримку з боку партії, і звернувся до масових організацій
робітників. Австромарксисти вважали умовою утвердження робітничого класу
засвоєння ним гуманітарної науки, оскільки лише в цьому випадку (думали
вони) можливо буде встановити демократичний соціалізм, вільний від
будь-яких авторитарних тенденцій. Тому австромарксисти великого значення
надавали культурно-освітянській діяльності Вони створили міцну і
розгалужену систему культурно-освітянських організацій, яка об’єднувала
в собі народні університети, мережу робітничих і партійних шкіл тощо.
Аншлюс 1938 р. поставив крапку на цьому широкому суспільному русі.

Таким чином, можна зробити висновок, що наприкінці XIX — У на початку
XX ст. соціалістична ідеологія, соціалістичний рух були дуже поширені і
мали значний вплив на маси робітничого класу, усіх трудящих. Цьому
сприяла діяльність II Інтернаціоналу — міжнародної організації
соціалістичних партій, д

Розуміння процесів розвитку на рубежі історичних епох уже з позиції XX
ст. дає змогу реалістичніше оцінювати історичну ретроспективу.
Актуальною проблемою сучасної історичної науки є аналіз
суспільно-політичних ідей, політичних течій того періоду під кутом зору
сучасності, звернення до минулого для виявлення в ньому тих тенденцій,
що властиві сучасності.

Реформізм в міжнародному соціал-демократичному русі, його ідейний
розкол. Е. Бернштейн.

Відомо, що наприкінці 90-х років у II Інтернаціоналі стався розкол.
Німецький соціал-демократ Е. Бернштейн, який поряд з К. Каутським зробив
значний внесок у справу утвердження марксизму в німецькому робітничому
русі, спробував критично переглянути ортодоксально-марксистську теорію.
Він не брав під сумнів цільові настанови соціалізму на зміну суспільного
ладу. Але шляхом емпіричних досліджень дійшов висновку, що твердження
про неминучість краху капіталізму, про зубожіння народних мас, а також
спрощення класової структури суспільства шляхом його поляризації на
буржуазію і пролетаріат, не відповідають фактичному розвиткові подій.
«Кінцева мета — ніщо, рух — усе» — це суть системи суспільно-політичних
поглядів Е. Бернштейна. До останнього часу інтерпретація цієї формули
марксистами зводилась до того, що її автор відкидав соціально-економічні
основи соціалістичної революції, протиставляв їй курс на реформи,
спрямовані на поліпшення економічного становища пролетаріату в умовах
капіталізму Як правило, проголошення боротьби за реформи пов’язувалось з
опортуністичною теорією мирного вростання соціалізму в капіталізм. Ця
система поглядів характеризувалась як прояв інтересів вузького прошарку
робітничої аристократії кінця XIX — початку XX ст.

Модель «бернштейніанства» стане зрозумілішою, якщо навести кілька тез з
надрукованих праць Е. Бернштейна. «Якщо під побудовою соціалізму, —
писав він, — розуміти виникнення суспільства, в якому управління у всіх
галузях буде послідовно комуністичним, то я не вважаю за потрібне,
приховувати, що воно лежить, на мій погляд, у досить далекому
майбутньому. Навпаки, я твердо переконаний, що покоління, яке живе
тепер, побачить здійсненими багато соціалістичних вимог, якщо не під
цією назвою, то фактично… Я відкрито зізнаюсь, що дуже погано розумію
і дуже мало цікавлюсь тим, що звичайно мають на думці під «кінцевою
метою соціалізму» Ця мета, що б вона не являла собою, для мене — ніщо,
рух же —-усе. Під рухом же я розумію як загальний розвиток суспільства,
тобто соціальний прогрес, так і політичну та економічну агітацію і
організацію для здійснення цього прогресу… Над чим вона
(соціал-демократія) має працювати тривалий час, — так це над політичною
організацією робітничого класу в дусі демократії, а також вона має
боротись за різного роду державні реформи, які здатні піднести становище
робітничого класу і перебудувати державу в дусі демократії . Е.
Бернштейн ставив питання саморозвитку капіталізму, зміни суті класової
боротьби, демократизації капіталістичної власності і держави,
спроможності реформування втілити в собі суть революції. Він писав, що
під усуспільненням засобів виробництва розуміє «створення громадських і
товариських підприємств», а не одержавлення засобів виробництва, яке
«мало б наслідком безмежну витрату продуктивних сил, безглузде
експериментування і безцільне насильство, оскільки політичне панування
робітничого класу в дійсності могло б проявитися завжди лише у формі
диктаторської революційної центральної влади, підтримуваної
терористичною диктатурою революційного клубу».

Зауважимо, що саме практичні аспекти бернштейніанства стали на межі двох
епох основними об’єктами критики марксистів, біля витоків якої стояли:
П. Лафарг, Ф. Мерінг, Р. Люксембург, Г. В. Плеханов, В. І. Ленін. Не
вдаючись в історію добре відомої нам критики основ бернштейніанства,
зазначимо, що її полемічна загостреність цілком зрозуміла. Вона
пояснювалась різким розходженням позицій, діаметральною протилежністю
поглядів, філософських і політичних теорій і принципів. Маркс, Енгельс,
Ленін розглядали шлях до соціалізму через соціалістичну революцію. Цей
найбільший в історії соціальний переворот у контексті сукупності їхніх
поглядів не міг мати іншого характеру, ніж революційного. Гостра
теоретична боротьба лівого і правого крила соціал-демократії була
проявом революційного напруження кінця XIX — початку XX ст.

У більшості партій II Інтернаціоналу, у тому числі й у партії німецьких
соціал-демократів, теорія Е. Бернштейна викликала запеклий опір. І
тільки останнім часом, у зв’язку з кризою традиційного уявлення про
соціалізм на Заході і на Сході, почалося переоцінювання цієї концепції.

Які ж сучасні погляди на основні положення теорії Е. Бернштейна?
Наведемо думки доктора X. Хаймана (Німеччина), викладені ним на
міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю II Інтернаціоналу
(травень 1989 р.). «Був спростований історичний детермінізм наукового
соціалізму…, — сказав він. — Бернштейн поставив під сумнів не тільки
революційну стратегію, а й економічну концепцію соціалізму. Він уважав
неможливим створити якісно нове і краще суспільство в результаті
революційного акту, який здійснюється протягом короткого часу. Тільки в
результаті тривалих реформ рух може поетапно наближатися до
соціалістичних цілей. А крім того, усуспільнення засобів виробництва не
можна більше розглядати як гарантований шлях до здійснення кінцевих
цілей соціалізму… Традиційна економічна концепція: «соціалізм —
усуспільнення — планова економіка» перетворилась через 100 років після
створення II Інтернаціоналу у віджилу модель, яка зазнала остаточної
кризи. І жоден лікар, яким би він не був ідеологічно і діалектично
підготовленим, не врятує її».

Зробимо деякі узагальнення з наведених поглядів. По-перше, у широкому
плані мова йде про докорінну зміну методологічних підходів до оцінок
концепцій, до таких принципів, як класовий підхід, партійність,
формаційна теорія, в основу якої покладено принципи детермінізму
історичного процесу. Тепер існує і плюралізм методологій, і плюралізм
думок. Можливо, що це нормальне явище для науки. По-друге, хоча прогнози
Бернштейна базувались не на глибокому вивченні відповідних проблем, а на
виявленні суперечностей і слабких місць у теорії марксизму, але чимало
його прогнозів підтвердилися на сучасному етапі розвитку. По-третє,
загальне визнання тісної взаємодії реформи і революції, характерне для
сьогодення, можна пояснювати по-різному: як «повернення» до Бернштейна і
як сходження теорії ще на один історичний щабель розвитку.

Підкреслимо, що історія II Інтернаціоналу — це історія динамічної,
суперечливої, взаємопов’язаної єдності, в якій втілилися протиборство і
взаємодія різних течій у робітничому і соціалістичному русі, що було
зумовлено суперечностями епохи.

Особливості капіталістичної еволюції Росії в др. пол. XIX- початку XX
ст.

У пореформений період (з 1861 р.) внаслідок економічного розвитку,
насамперед у промисловості, остаточно склалася система російського
капіталізму. На межі XIX—XX ст. Росія з відсталої аграрної держави стала
аграрно-індустріальною, за обсягом промислової продукції ввійшла у
п’ятірку наймогутніших держав (Англія, Франція, США і Німеччина) і
дедалі більше втягувалася в світову систему господарства.

На межі століть світовий капіталізм вступив у монополістичну стадію
розвитку. Для Росії також було характерним формування монополістичного
капіталізму: створення промислових монополій та фінансових союзів,
зрощування промислового і фінансового капіталу. Вони диктували ціни й
обсяг продажу, регулювали рівень виробництва, їхнім інтересам
підпорядковувалася внутрішня і зовнішня політика держави.

Особливостями монополістичного розвитку у Росії були збереження
поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, невисокий рівень
вивезення капіталу, значне інвестування іноземним капіталом.

+++++

Реформи 60-х рр. XIX ст. створили умови для швидкого розвитку
капіталістичних відносин у Росії. Але тут вони мали свої особливості.
Росія залишалась аграрною країною. Розвиток капіталістичних відносин у
сільському господарстві відбувався на прусський кшталт — поміщицькі
господарства переходили на товарне капіталістичне виробництво. Це
забезпечувало в Росії формування капіталістичних відносин за
недостатнього первинного нагромадження капіталу. Грабіжницький характер
селянської реформи і відіграв роль первинного нагромадження, а також
створив умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою.

Проте, цей процес стримувався рядом чинників. Було збережено, зокрема,
селянську «общину», що гальмувало процес майнового розшарування.
Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою
велику кількість робітників. До того ж, у Росії стався демографічний
вибух: до кінця XIX ст. населення подвоїлось. Розвиток капіталістичних
відносин відбувався на тлі збереження феодальних методів експлуатації
селян (відробіток, здольщина) і навіть патріархального укладу
господарювання.

Незважаючи на сповільнений розвиток капіталізму, в сільському
господарстві були помітними нові явища. Соціальне розшарування селян
супроводжувалось зростанням кількості сільськогосподарських найманих
робітників. У 70-х рр. їх було 700 тис, а у 90-х — близько 3,5 млн.
Збільшувалося виробництво товарного хліба.

Капіталістичні відносини на селі успішно розвивались у тих районах, де
існувало традиційно розвинене селянське чи поміщицьке товарне
господарство, і в новоосвоєних районах (південь України, Північний
Кавказ, Казахстан).

У Росії пізніше за інші великі держави завершився промисловий переворот,
тобто перехід на машинне виробництво. Це сталось у 90-х рр. XIX ст.
Проте, він відбувався одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу
концентрацію виробництва і швидкі темпи розвитку. На 5 % підприємств
працювало 54,1 % робітників. Початок індустріалізації характеризувався
також прямим державним втручанням. Робилося це у формі державного
фінансування залізничного будівництва і фінансової підтримки галузей
важкої промисловості, особливо металургії та машинобудування. Значну
роль у проведенні індустріалізації відіграв іноземний капітал, якому
створили сприятливі умови.

Проте, розвиток промисловості був нерівномірним у різних районах країни.
Найбільш швидкими темпами розвивались Україна (Донбас, південь),
Петербург, Москва, Польща, Прибалтика; дещо повільніше — промисловість
Уралу.

За період з 1866 р. по 1903 р. кількість підприємств збільшилась із 3
тис. до 9 тис.-Виплавка чавуну 1902 р. зросла до 159 млн. пудів (1867 р.
його виробили лише 17 млн. пудів). Видобуток вугілля досяг 1902 р. 1
млрд. пудів (1867 р.— 159 млн. пудів).

Великого розмаху набуло залізничне будівництво. Довжина залізничної
мережі зросла з 1488 км 1861 р. до 52 тис. км наприкінці XIX ст.

Незважаючи на такі вражаючі успіхи, Росія залишалася переважно аграрною
країною, оскільки питома вага промислової продукції була меншою за
сільськогосподарську.

Розвиток капіталістичних відносин породив протиріччя в суспільстві між
працею і капіталом, між підприємцями і найманими працівниками, між
новими економічними відносинами і старою політичною системою. Усі ці
проблеми накладалися на старі. Зокрема, в країні не було по-новому
розв’язане аграрне питання. Це зумовлювало високу соціальну напруженість
протягом 1861 —1917 рр.

На економічний розвиток Росії негативно вплинула світова
валютно-фінансова та економічна кризи 1899—1903 рр. Відразу різко
скоротився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталів призвела до
концентрації виробництва і до появи в Росії монополій “Прода-мет”,
“Продвагон”, “Продпаровоз” та ін. За 1899—1908 рр. кількість підприємств
скоротилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Переважним типом
монополій були картелі й синдикати. Єдиною повністю монополізованою
галуззю стало нафтодобування.

У кризі 1899—1903 рр. яскраво проявилась інша особливість промислового
розвитку Росії — збіг у часі процесів індустріалізації та монополізації,
періодів розквіту та обмеження вільної конкуренції.

Значну частину російської промисловості становило кустарне виробництво,
в якому було зайнято майже 4 млн осіб. Тим часом промисловий пролетаріат
складав близько 3 млн душ. До того ж, -лише 10 % із них були кадровими
робітниками. Росія знаходилася на початковому етапі становлення
індустріального суспільства.

З 80-х років XIX ст. в Росію активно проникав іноземний капітал.
Російське законодавство створило сприятливі умови для цього. Іноземні
інвестиції спрямовувалися у найприбутковіші галузі промисловості —
нафтову, кам’яновугільну, металургійну, машинобудівну. Особливо цей
процес посилився на початку XX ст. Значні природні ресурси і дешева
робоча сила давали високі прибутки. Загалом іноземним власникам належала
в Росії третина капіталу промислових компаній і майже половина капіталу
10 найбільших банків. Також царський уряд щедро користувався зовнішніми
кредитами, особливо французькими і бельгійськими, що впливало на вибір
зовнішньополітичного курсу. Загальний зовнішній борг Росії на 1913 р.
складав 7,5 млрд. крб.

Основні напрямки розвитку суспільно-політичних течій в Росії у
пореформений період.

Соціально-політичними особливостями Росії цього часу були необмежене
самодержавство, станова нерівність, політичне безправ’я широких мас,
національне гноблення. Характерним для Росії було і те, що держава
захищала інтереси і поміщиків, і великої монополістичної буржуазії. У
соціально-класовій структурі поєднувалися риси нового і старого.
Розвиток капіталізму привів до формування буржуазії та пролетаріату,
проте селянство було найчисленнішим і найбезправнішим станом. Буржуазія
поступово ставала Провідною силою в економіці, але у політичній системі
не відігравала значної ролі, як це було в західноєвропейських країнах.

Значними темпами формувалося робітництво, проте його інтереси практично
ніхто не захищав, воно не мало професійних спілок. У соціальній
структурі та політичному житті Росії особлива роль належала чиновникам і
духовенству. Так, православне духовенство ідейно обслуговувало інтереси
самодержавства і стежило за моральним станом суспільства. Інтелігенція
походила з різних соціальних верств і не мала спільних економічних і
політичних інтересів. Проте саме вона стала двигуном створення перших
радикальних політичних партій (соціал-демократів і соціалістів-
революціонерів). 1903 р. у Лондоні було прийнято програму і статут
Російської соціал-демократичної робітничої партії. Програма передбачала
спочатку повалення самодержавства і проголошення демократичної
республіки.

Серед соціал-демократів не існувало єдності. Більшість членів партії
(більшовики) на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) наполягали на
здійсненні соціалістичної революції в Росії й встановленні диктатури1
пролетаріату, обстоювали принцип організації партії централізованого
типу за участю професійних революціонерів. Меншість членів партії
(меншовики) не вважали Росію підготовленою до соціалістичної революції.
Вони також виступали за співробітництво з усіма ліберально-опозиційними
силами.

1903 р. було засновано партію соціалістів-революціонерів (есерів), що
орієнтувалися переважно на селян, хоча мали значний вплив і на
робітників та інтелігенцію. Есери вимагали експропріації капіталістичної
власності, ліквідації приватної власності на землю і передачі її
селянам. Тактикою боротьби ця партія обрала терор. Більшовики й есери
співробітничали в боротьбі з царизмом.

Становлення та розвиток соціал-демократичного. руху. в Росії, його
основні напрями

Криза народництва, розгортання робітничого руху призвели до поширення в
Росії ідеології марксизму.

Першу марксистську організацію — “Групу визволення праці” заснували в
Женеві у 1883 р. російські революціонери, які відмовилися від
народництва (Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та ін.).
Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку
соціал-демок-ратичного руху в Росії. Вони переклали російською мовою
деякі праці

Маркса і Енгельса та поширювали їх у Росії, розгромили ідеологію
народників, довівши її хибність. Особливо велика заслуга на цьому полі
діяльності належить Г.Плеханову (1856-1918). Крім нищівної критики
народників, він обгрунтував необхідність заснування в Росії
марксистської партії, в 1883-1885 рр. склав перший проект її програми.

У 80-х рр. XIX ст. у промислових і політичних центрах Росії почали
виникати марксистські гуртки.

Восени 1895 р. майже два десятки петербурзьких соціал-демо-кратичних
гуртків об’єдналися під орудою В. Леніна в “Союз боротьби за визволення
робітничого класу”. На той час Леніну виповнилося 25 років. У березні
1897 р. таку саму організацію створили київські соціал-демократи (Ю.
Мельников, Б. Ейдельман, П. Туганський та ін.). Київський “Союз”
налагодив випуск і поширення загальноросійської “Рабочей газетьі”. Такі
союзи виникли і в інших містах Росії.

Консолідація гуртків була кроком до створення загальноросійської
соціал-демократичної партії.

І з’їзд Соціал-демократичної робітничої партії відбувся на початку
березня 1898 р. в Мінську. Були присутні 9 делегатів від б організацій.
З’їзд проголосив створення РСДРП, визнав “Рабочую газету” її центральним
органом та обрав Центральний комітет РСДРП. Але вже 12 березня ЦК і
значну кількість соціал-демократів було заарештовано, а друкарню
“Рабочей газетьі” розгромлено.

На початку XX ст. відродити РСДРП запропонували Ленін, Мартов та ін.
Ленін виїхав за кордон, де за підтримки діячів групи “Визволення праці”
організував випуск загальноросійськоїсоціал-демокра-тичної газети
“Искра”. Вона, за його задумом, повинна була підготувати
ідейно-політичні та організаційні передумови відтворення
соціал-де-мократичної партії. Редагували газету Ленін і Плеханов.
Сподівання справдилися. У багатьох містах було організовано іскрівські
групи.

Тим часом у країні наростав революційний рух. Навесні 1902 р. сталися
масові селянські виступи у Полтавській і Харківській губерніях. Улітку
1903 р. робітничий рух на півдні Росії набув форми загального
політичного страйку.

У липні — серпні 1903 р. у Брюсселі, а згодом у Лондоні відбувся II
з’їзд РСДРП. Переважна частина делегатів підтримувала платформу
“Искрьі”. Найважливішими її елементами були тези про “диктатуру
пролетаріату” і про побудову партії на засадах “демократичного
централізму”.

Незгодні з платформою “Искрьі” делегати — “економісти” та бундівці
(єврейська соціал-демо-кратична організація) залишили з’їзд і тим
забезпечили іскрівцям абсолютну перевагу. Одначе, самі іск-рівці
розкололися на “твердих” і “м’яких”. Суперечності виявилися щодо питань
організаційної побудови партії та деяких теоретичних положень програми,
стосовних до специфічних умов розвитку Росії. “М’які” на чолі з Мартовим
виступали за побудову соціал-демокра-тичної партії на кшталт
європейських партій парламентського типу. “Тверді” на чолі з Леніним
наполягали на створенні партії “нового типу” з “залізною” дисципліною,
яка складалась би з “професійних революціонерів”.

На виборах центральних органів партії більшість голосів набрали
“тверді”, які згодом почали називатися більшовиками, а “м’які” —
меншовиками. З часом розбіжності між двома фракціями зросли настільки,
що фактично утворилися дві партії: РСДРП(б) і РСДРП(м). Ленін і Плеханов
розійшлися в багатьох важливих питаннях стратегії та тактики робітничого
руху. Плеханов, який пристав до меншовиків, головними вважав
парламентські форми боротьби, а не збройне повстання, провідною силою —
ліберально налаштовану буржуазію. Він доводив несвоєчасність
соціалістичної революції та неможливість побудови соціалізму в Росії.
Переможцем у цій суперечці вийшов Ленін.

Передумови та початок революції 1905-1907 рр. її характер, рушійні сили
та основні етапи.

Причини її корінилися в економічному і соціально-політичному устрої
Росії. У своїй внутрішній політиці царизм не зміг задовольнити запитів
практично жодної соціальної верстви. Після скасування кріпосного права
І861 р. не було вирішене аграрно-селянське питання, були відсутні
елементарні демократичні свободи при поліцейсько-чиновничому свавіллі.

Навіть російські поміщики були незадоволень, оскільки, на їхню думку,
влада-виявилася нездатною захистити ні себе, ні їх. Тому
консервативно-монархічна частина населення виступала за створення
політичних чи громадських організацій для боротьби з революціонерами і
ліберальною опозицією.

Прискорило революцію значне погіршення матеріального становища широких
мас. через економічну кризу 1900—1903 рр. та російсько-японську війну
1904—1905 рр.

Розв’язуючи війну з Японією, царський уряд сподівався запобігти
революції. “Щоб попередити революцію, нам потрібна маленька переможна
війна”, — говорив міністр внутрішніх справ. Внаслідок
соціально-економічної відсталості Росії, бездарності командування, а
також непопулярності цієї війни у народі російські війська зазнали
багатьох поразок. Зокрема, впала твердиня Росії на Далекому Сході —
Порт-Артур.

Революційно-радикальні партії та організації мали на меті повалити
самодержавство, встановити демократичну республіку, знищити поміщицьке
землеволодіння і наділити селян землею, встановити 8-годинний робочий
день, добитися рівності всіх народів, які населяли імперію.

Ліберально-опозиційні сили виступали за проведення політичних і
економічних реформ та встановлення конституційної монархії, обмеженої
парламентом.

У здійсненні цих основних завдань були заінтересовані широкі верстви
населення: середня і дрібна буржуазія, робітники, селяни, солдати,
матроси, службовці.

Історики виділяють три основні етапи революції.

Перший (9 січня — кінець вересня 1905 р.) —- початок і розвиток
революції по висхідній лінії, розгортання її вглиб і вшир.
Січнево-лютневі страйки і демонстрації в ряді промислових міст були не
лише відповіддю на “Криваву неділю”, а й пройшли під гаслом “Геть
самодержавство!”.

Весняно-літні виступи робітників у Москві, Одесі, Ризі, Баку, Варшаві,
Лодзі та інших містах імперії стали поштовхом для руху демократичної
інтелігенції, міської середньої та дрібної буржуазії і селян. Значною
революційною подією стало повстання матросів на панцернику “Князь
По-тьомкін-Таврійський”, що було підтримано матросами інших кораблів.
Хвиля революційних виступів охопила Прибалтику, Польщу, Україну,
Білорусію, Закавказзя.

Царизм змушений був піти на першу поступку: 6 серпня цар оголосив про
створення Державної думи. Проте намагання створити законодавчий орган зі
значно обмеженими виборчими правами населення в умовах піднесення
революції закінчилося провалом. Революційно-радикальні партії та
організації закликали маси до бойкоту думи.

Другий етап (жовтень — грудень 1905 р.) характеризувався найвищим
піднесенням революції. Загальний всеросійський жовтневий страйк (2 млн
учасників) примусив царя видати Маніфест 17 жовтня “Про вдосконалення
державного порядку” (запровадження ряду політичних свобод і заснування
не законорадчої, а законодавчої думи на основі розширення виборчих
прав). Обіцянки царя не спинили революції: відбулися

виступи в армії та на флоті, серед яких найзначнішим було повстання в
Севастополі під керівництвом лейтенанта Петра Шмідта. Робітництво,
революційно паї троєні солдати, подекуди і селяни самочинно створювали
Ради робітничих депутатів. ‘

Налякані розмахом революційного руху і сподінаючись на надання
політичних свобод, ліберали створили політичні партії. У жон і мі
сформувалася Партія народної свободи (кадетів), що відображала інтереси
міської буржуазії та інтелігенції, ставила за мету встановлений
парламентського демократичного ладу у формі конституційної монархії,
досягнення загального виборчого права, поступового запровадження
8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і профспілки. У
національному питанні кадети не пішли далі надання автономії Польщі та
Фінляндії.

Інтереси великих промисловців, фінансової буржуазії та заможної
інтелігенції відображав “Союз 17 жовтня” (октябристи). Вони намага- \
лися встановити конституційну монархію з сильною виконавчою владою
імператора і законодавчою думою, зберегти єдину і неподільну Росію без
надання автономії народам імперії.

Інтелігенція, службовці створювали професійно-політичні спілки
(учителів, адвокатів, статистів, службовців залізниць і пошти та ін.).

Консервативно-монархічні кола для боротьби проти революційних і
демократичних сил організовували чорносотенні організації.

У грудні 1905 р. царизм придушив збройні виступи, а у розпал збройного
повстання у Москві було видано указ про зміну порядку виборів до нової
Державної думи.

Третій етап революції (січень 1906 — червня 1907 р.) характеризувався
спадом революції. Однак і тоді продовжувалися боротьба пролетаріату і
селян, виступи в армії та на флоті, посилився національно-визвольний рух
у Польщі, Фінляндії, Прибалтиці, Україні. Проте основним стало питання
про вибори до Державної думи.

Розраховуючи на монархічну схильність селян та їхні думські ілюзії, для
них було встановлено високу норму представництва у думі. -Для міських
жителів встановлювався високий майновий ценз, щоб забезпечити на виборах
перевагу великої буржуазії. Радикальні партії бойкотували вибори. Тому
ліберальні партії (кадети і октябристи) здобули в думі 51% депутатських
місць, селяни — трудовики — 23, соціал-демократи — 4% місць.

Центральним у думі стало аграрне питання, законопроекти з якою
запропонували кадети і трудовики. Обидва законопроекти передбачали
створення державного земельного фонду з казенних, монастирських
надільних і частини поміщицьких земель. Якщо кадети планували вирішити
аграрне питання за рахунок селян, то трудовики — за рахунок поміщиків.
Дума запропонувала програму демократизації Росії, проте царизм відкинув
усі вимоги думи і розігнав її.

І хоча під час виборів до II Думи царизм обмежив виборчі права
робітників і селян, однак вона виявилася лівішою за першу. Трудовики —
селяни, соціал-демократи і соціал-революціонери створили Лівий блок і
завоювали 43% місць. Як і в попередній думі, основним було аграрне
питання: трудовики знову наполягали на здійсненні свого плану, а
соціал-демократи вимагали цілковитої конфіскації земель.

Як і раніше, депутати від національних окраїн обстоювали право народів
на автономію, на рідну мову, освіту тощо.

Лівий блок думи, його вимоги, особливо щодо земельного питання, налякали
уряд. ЇЇ також було розпущено. Маніфест царизму від 3 червня 1907 р.
проголосив, що майбутня дума має бути “російською за духом”.

Перша революція в Росії зазнала поразки, проте царизм був змушений дещо
змінити соціально-політичну систему, встановити демократичні свободи.
Почали діяти професійні та інші спілки, легальні політичні партії,
більш-менш вільна преса, зокрема і національними мовами. Царизм уже не
зміг спинити поступового процесу демократизації Росії.

Особливості російської революції 1905-1907 рр. Її відмінність
від буржуазних революцій в країнах Заходу.

Розглядаючи друге питання лекції, спинимося насамперед на відмінностях
російської буржуазної революції від буржуазних революцій у країнах
Заходу.

Революція 1905—1907 рр. у Росії належить до запізнілих буржуазних
революцій. Від англійської революції XVII ст. її відокремлювало понад
250 років, від Великої Французької революції — понад 150 років, а від
європейських революцій 1848—1849 рр. — понад півстоліття.

На початку XX ст. в Росії виник новий тип революційного руху, в якому
переплелися три суспільні сили: робітничий рух, рух селянства за аграрну
революцію і національно-визвольний рух народів національних окраїн.

Перша буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася подіями 9
січня 1905 р., а в грудні 1905 р., під час збройного повстання в Москві,
вона досягла кульмінації. Потім відбувався спад революції, який тривав
до перевороту 3 червня 1907 р.

Революція в Росії відбувалась за умов гостріших класових суперечностей і
на вищому рівні зрілості класових сил, ніж у країнах Заходу часів перших
буржуазних революцій. За своїм об’єктивним змістом революція в Росії
залишалася буржуазною. Вона ставила завдання ліквідувати монархічний лад
у вигляді самодержавства, залишки кріпосницько-феодальних відносин
(розв’язати принаймні аграрне питання) і встановити в країні
демократичну республіку.! Але розстановка класових сил у нову епоху
розвитку капіталізму була іншою, ніж у країнах Заходу.

У буржуазних революціях на Заході брали участь два політичні табори:
урядовий, що захищав старий лад, і демократичний, прогресивний, куди
входила і буржуазія.

У Росії були не два, а три політичні табори: урядовий,
буржуазно-ліберальний і революційно-демократичний.

Охарактеризуйте стратегічні та тактичні настанова партій різних
політичних таборів щодо революції 1905-1907 рр. в Росії

У Росії були не два, а три політичні табори: урядовий,
буржуазно-ліберальний і революційно-демократичний. Урядовий табір на
чолі з царем спирався на поміщиків-кріпосників, духовенство,
бюрократичний державний апарат. Він прагнув будь-якою ціною зберегти
самодержавство, придушити революцію. В урядовому таборі були й
«ліберальні бюрократи», які прагнули розширити і зміцнити соціальну базу
монархії, домогтися союзу дворянства з верхівкою торгово-промислової
буржуазії. До них (про що ми говорили раніше) належав і С. Ю. Вітте.

Загалом урядовий табір у період революції був ще досить сильним, маючи у
своєму розпорядженні військово-поліційний апарат, засоби ідеологічного
впливу на маси, підтримку міжнародного фінансового капіталу.

Ліберально-буржуазний табір об’єднував торгово-промислову буржуазію,
частину поміщиків та верхівку буржуазної інтелігенції. Вони намагалися
стримати розвиток революції, підмінити її реформами, спрямованими на
встановлення в країні конституційної монархії.

Соціальною базою лібералів була не лише велика буржуазія, а й
дрібнобуржуазні верстви населення. Велику буржуазію називали ліберальною
чи ліберально-монархічною, дрібнобуржуазні верстви міського населення,
певні групи селян і робітників, які підтримували лібералів, називали
демократичною буржуазією.

Позиція лібералів у революції була нестійкою. Після подій 9 січня 1905
р., особливо влітку того року, вони виступали найрішучіше на боці
революції. Після ж Маніфесту 17 жовтня російський лібералізм
перетворюється на противника революційних партій. Але, незважаючи на
хитання лібералів і їхній ухил управо, вони залишалися складовою
визвольного руху. У цьому русі поряд з головним,
революційно-демократичним потоком було завжди і реформістське крило,
опозиційні виступи якого в кінцевому підсумку послаблювали старий режим
і сприяли політичному пробудженню народу.

Революційно-демократичний табір згуртовував навколо себе всі верстви
трудового населення. Його керівником у роки революції став пролетаріат.
Зауважимо, що в буржуазних революціях на Заході провідною силою
виступала буржуазія. Головним союзником пролетаріату в російській
революції було майже 100-мільйоннє населення (селянство), яке під
впливом революційних подій переборювало свою психологію, політично
активізувалось і поступово втрачало наївну віру в царя.

Усередині революційно-демократичного табору були також суперечності і
незгоди, що часто-густо породжувались різницею в економічному становищі,
рівнем свідомості і соціальної психології певних верств населення/Але
всю революційну демократію об’єднувала ненависть до самодержавства,
поліційного свавілля, до поміщицького землеволодіння, урядової
бюрократії. А це були головні передумови для єдності дій всіх
демократичних сил у боротьбі з царизмом.

Назрівання буржуазно-демократичної революції в Росії прискорило
політичне розмежування суспільства, утворення політичних партії та
вироблення ними відповідних програм. Дослідники вважають, що в період
першої російської революції в країні існувало майже 50 політичних
партій, які залишили свій слід в історії. Кожна з них захищала інтереси
певних класів і політичних сил.

Урядовий табір репрезентувала група поміщицько-монархічних партій та
організацій: «Союз руського народу», «Союз Ми-хаїла Архангела»,
«Народно-монархічна партія». їхні ідеологічні засади найповніше виражав
«Союз руського народу» на чолі з О. І. Дубровіним, В. М. Пуришкевичем,
М. Е. Макаровим та ін. Вони ставили своїм завданням захист необмеженої
самодержавної влади, приватної власності, «єдиної і неподільної» Росії.
Ці організації, які в прогресивних колах суспільства називали «чорною
сотнею», були твердинею, оплотом найжорстокішої реакції. Навіть захисник
самодержавного ладу С. Ю. Вітте презирливо назвав «Союз руського народу»
«зграєю мерзотників і головорізів».

Чорносотенці для збільшення своїх лав широко використовували соціальну
демагогію, спекулювали на патріотичних почуттях, розпалюючи націоналізм.
Є документальні свідчення того, що в чорносотенні організації записували
цілі села, «купували» членів цих організацій за винагороду та різні
пільги.

У ліберально-буржуазному таборі провідну роль відігравала
конституційно-демократична партія (кадети), до якої входили насамперед
представники дворянської та буржуазне-ліберальної інтелігенції.
Провідними діячами цієї партії в період революції були великий
землевласник П. Д. Долгоруков — голова ЦК, ироф. В. Д. Набоков, проф. В.
І. Вернадський, популярний адвокат В. О. Маклаков, колишній «легальний
марксист» П. Б. Струве та ін. Головним теоретиком, а пізніше лідером
кадетської партії був талановитий історик (учень В. О. Ключевського) П.
М. Мілюков. Видавництво політичної літератури в Москві в 1991 р.
випустило книгу спогадів П. М. Мілюкова. У своїх спогадах він висвітлює
події російської революції, діяльність різних політичних партій і течій
на початку XX ст., змальовує політичні портрети сучасників — П.
Столипіна, С. Вітте, П. Струве та ін.

Для вивчення історії кадетської партії, яка була створена в жовтні 1905
р. на установчому з’їзді в Москві, велике значення мають протоколи ЦК
цієї партії, опубліковані на сторінках журналу «Вопросн истории» за 1990
р. Вони містять цінну наукову інформацію про всі три політичні табори,
про діяльність основних політичних партій. Водночас протоколи ЦК дають
можливість усвідомити досить складний процес гострої боротьби різних
течій усередині кадетської партії.

Програма кадетів, що була прийнята на з’їзді в жовтні 1905 р.,
проголошувала широкі політичні вимоги. Зокрема, крім свободи слова,
зборів, совісті та віросповідання, ставилися вимоги скасування будь-якої
цензури, право створення спілок і товариств, свобода пересування і
виїзду за кордон тощо. Значна увага в програмі приділялася діяльності
суду, гласності і рівності всіх перед судом. Спеціальний розділ програми
передбачав організацію народної освіти.

Проте програма кадетів мала яскраво виражений характер захисту інтересів
панівних класів, про що свідчать, зокрема, її соціальні розділи.
Положення програми, що стосувалися аграрних питань, не передбачали
повної ліквідації земельної власності, а головне — безкоштовного
передання селянам поміщицьких земель. Багато прогресивних пропозицій
щодо робітничого законодавства в програмі мали різні застереження, які
зводили їх нанівець. Так, найважливіша вимога — 8-годинного робочого дня
відкладалася на невизначений час. У практичній діяльності кадетів легко
простежуються розбіжності з їхніми програмними заявами та обіцянками.
Зокрема, вони проголошували свободу слова, зборів тощо. Проте це не
завадило кадетам в 1906 р. виробити і провести через Думу законопроекти,
які дістали в лівих партіях назву «каторжних». За цими законами поліція
могла вільно розганяти збори, а за порушення цензурних правил
передбачалися навіть каторжні роботи.

Проміжне становище між монархічними партіями і кадетами займала масова
буржуазна партія «Союз 17 октября». її лідерами були О. І. Гучков, М. В.
Родзянко та ін. Програма октябристів багато в чому збігалася з урядовим
курсом П. Столипіна і відбивала інтереси тих заможних поміщиків і
представників великої торгово-промислової та фінансової буржуазії, які
були зацікавлені у здійсненні поміркованих реформ. «Союз 17 октября»
вимагав збереження царської влади, «єдності й неподільної держави».
Росією мав би правити «конституційний монарх в єдності з народом, у
союзі з землею».

Інтереси революційно-демократичного табору обстоювала насамперед
політична партія пролетаріату — РСДРП, яка завершила своє об’єднання на
II з’їзді в 1903 р. Своїм найближчим завданням вона визначала здійснення
буржуазно-демократичної революції за гегемонії пролетаріату. Але
всередині РСДРП довгі роки точились гострі суперечки між більшовиками і
меншовиками з питань стратегії і тактики революційної боротьби.

Однією з найчисельніших і найвпливовіших (особливо на селянські маси)
партій у революційно-демократичному таборі була партія
соціалістів-революціонерів (есерів). Есери вважали себе політичними
спадкоємцями народників, проголошували об’єднання всіх трудящих, але
головною своєю опорою вважали селянство. Вони приваблювали селян,
головним чином, своєю аграрною програмою, яка передбачала конфіскацію
поміщицької землі, перетворення її на загальнонародне надбання (а не на
державну власність) і рівний поділ між усіма, хто хоче і може обробляти
землю власною працею.

У період першої російської революції есери мали місцеві організації
більше ніж у 500 містах та населених пунктах 76 губерній і областей
Росії. Вони об’єднували у своїх лавах понад 60 тис. членів. Керівними
діячами есерів у роки революції були В. М. Чер-нов (головний теоретик),
керівник бойової організації Є. Ф. Азеф (він виявився провокатором),
його помічник Б. В. Савинков. Серед видатних діячів цієї партії були
учасники народницького ру-.: ху минулого століття — М. А. Натансон, К.
К. Брешко-Бреш-ковська, а також молодші за віком — Г. А. Гершуні, Н. Д.
Авксен-тьєв та ін.

Проте партія есерів не була єдиною. Ліве її крило в 1906 р.
відокремилось у самостійний «Союз
соціалістів-революціонерів-максималістів»^ Вони висловлювалися за
«соціалізацію» не лише землі, але й усіх заводів і фабрик. Праве крило,
у якому перева-; жали колишні ліберальні народники, обмежувалося
вимогами відчуження поміщицьких земель за «помірну винагороду», а також
заміни самодержавства конституційною монархією^ У 1906 р. праві есери
створили легальну Трудову народно-сбціалістич-ну партію (енеси), яка
стала виразником інтересів заможного селянства.

У Революції 1905—1907 рр. виявив себе як політична течія анархізм.
Анархісти розуміли революцію як загальний комуністичний переворот, як
стрибок із світу насильства і гноблення в суспільство рівності і
справедливості, де не буде ні класового поділу, ні державнії Головним
ідеологом анархізму був П. О. Кро-поткін. Основою тактики анархістів
були терористичні акти, експропріації, повне заперечення
парламентаризму, нехтування демократичними свободами. Анархістські
організації («Хліб і воля», «Бунтар», «Чорний прапор» та ін.)
сформувались переважно з екстремістськи налаштованої частини
дрібнобуржуазних верств населення, декласованих елементів, а також з
робітників, студентів, учнів, які виявили незадоволення існуючим ладом,
але не мали ясного уявлення про шлях боротьби з ним.

Під час революції повністю розкрився суперечливий характер усіх наявних
класів і партій, хоча в цілому вони відбивали ті реальні альтернативи,
перед якими стояла країна на початку XX ст.

Піднесення українського національного руху та його вплив на процес
становлення національних партій.

Яким же було становище України наприкінці XIX — на початку XX ст.? На
цей час Україну було поділено між двома імперіями — Російською та
Австро-У горською. Землі на схід від Збруча належали до Росії, а
Галичина, Буковина, Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини.

Соціально-економічне становище українських земель у складі Росії мало
чим відрізнялося від напівколоніального. Царизм розглядав Україну як
ринок збуту для російської промисловості, стримуючи вільний розвиток її
економіки.

Проте природні умови України, успадковані одвічно завзятість, живий
розум і працьовитість українського народу сприяли перетворенню України
на один з найрозвинутіших економічних районів Російської імперії.
Наприкінці XIX ст. Україна стала основним вугільно-металургійним районом
імперії. У 1900 р. вона давала майже 65 % загального видобутку кам’яного
вугілля, понад 58 % сталі, понад 53 % чавуну.

Однак робітничий клас, що забезпечував розвиток цих та інших галузей
промисловості в Україні, зазнавав жорстоких економічних та політичних
утисків. Низька заробітна плата, надмірні штрафи, каліцтва, професійні
захворювання, жахливі житлові умови, безробіття були постійними
супутниками життя робітників.

Переважну більшість населення України становило селянство. Тут, як і в
Російській імперії загалом, ще існували пережитки
феодально-кріпосницьких відносин, зберігалося велике поміщицьке
землеволодіння. Реформа 1861 р. в Росії не розв’язала найважливішого
питання сільського трударя — питання про землю. Після проведення реформи
220 тис. селян України залишилися безземельними, близько 100 тис.
одержали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох
десятин. Майже 94 % селянських господарств України після реформи мали
наділи до п’яти десятин, що не забезпечувало умов навіть для
прожиткового мінімуму селянської родини.

Соціально-економічні умови в Галичині, Буковині й Закарпатті були не
кращими. На цих землях, які перебували під владою Австро-Угорщини,
панували злидні, земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм
соціального гніту. Рівень життя українського народу на цих територіях
становив лише одну десяту від загального рівня життя решти населення.
Населення України (як на сході, так і на заході) перебувало під
подвійним економічним тиском: як з боку монархічних кіл Російської та
Австро-Угорської імперій, так і з боку своєї панівної верхівки.

Водночас нещадно придушувались прояви самосвідомості українців, ідеї
свободи, братерства і рівності народів. Особливих утисків зазнавав
український народ за своє прагнення встановити демократичні свободи,
запровадити українську мову в усі сфери суспільно-політичного і
культурного життя.

Національний рух у кінці XIX — на початку XX ст. розвивався в різних
формах і мав різні шляхи, але охоплював всю Україну — і Східну, і
Західну.

Відбувається процес політизації українського національного руху. На
ґрунті суспільно-політичних течій у Галичині утворилися перші політичні
партії з їх програмами та політичними гаслами. Програми цих партій
ставили за кінцеву мету здобуття культурної, економічної й політичної
самостійності українського народу, об’єднання українських земель.

З початком XX ст. політизація національного руху охоплює і
східноукраїнські землі. Як зазначають автори навчального посібника
«Історія України» за редакцією В. А. Смолія, «загалом «українське
питання» було в центрі суспільного життя Наддніпрянської України перших
десятиріч XX століття».

У 1891р. група молодих патріотів (В. Боровик, І. Липа, М. Ко-ноненко, В.
Степаненко, В. Самійленко, Є. Тимченко, М. Міх-новський, М. Коцюбинський
та ін.), відвідавши Тарасову могилу в Каневі, організували «Братство
тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати інтереси українського
народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох членів товариства, воно
припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 р.
в Харкові формується Революційна українська партія (РУП). її
засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич та ін. У Харкові,
Києві, Полтаві, Львові та деяких інших містах партія мала свої осередки,
що називалися «вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету
«Селянин», поширювала відозви, листівки, прокламації, в яких лунали
заклики до революції. Уже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею
самостійності України. За своїм складом РУП була неоднорідною і в умовах
наростання революційного руху розкололася. Відверто шовіністичні
елементи на чолі з харківським адвокатам М. Махновським вийшли з РУП і
заснували Народну українську партію (НУП).

У грудні 1904 р. з РУП вийшла група, очолювана М. Меленев-ським, яка
створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»).

Вона стала на меншовицькі позиції і потім влилася до складу
меншовицького крила РСДРП як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Махновського та
Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП на
Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами
стали В. Винниченко. С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. УСДРП
висловлювалася за автономію України у складі Російської держави,
проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою.
УСДРП разом з Українською партією соціалістґв-революціо-нерів
відігравала важливу роль у створенні Української держави в 1917 р.

Одна з дрібнобуржуазних партій — Українська партія
соціалі-стів-революціонерів (есерів) створена в 1906 р. колишніми
рупів-цями. Проте установчий з’їзд, на якому офіційно було затверджено
програму партії, відбувся лише у квітні 1917 р.

Напередодні першої російської революції в Україні діяло майже 25
більшовицьких груп,- Українські соціал-демократи (більшовики) поряд з
вимогами соціального захисту проголошували право народів на
самовизначення, скасування всіх обмежень щодо мови і культури
українського та інших народів.

Початок XX ст. характеризувався активізацією діяльності й ліберальних
сил української буржуазії. 1904 р. в Києві з ліберальних елементів
організовано Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.
Лотоцький, Є. Тимченко та Є. Чика-ленко/ Восени цього ж року частина
членів партії вийшла з неї і заснувала Українську радикальну партію
(УРП) на чолі з Б. Грін-ченком та С. Єфремовим. Обидві ці партії були
нечисленними, обстоювали в основному ідею автономної України та
виступали з вимогою вільного користування українською мовою в школах і
адміністративних установах.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що наприкінці XIX ст.. особливо
напередодні Революції 1905—1907 рр., в Україні загострилися
соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався
український рух. У боротьбі за соціальне і національне визволення дедалі
чіткіше окреслювалися програмні вимоги основних політичних сил, спроби
вирішення економічних, політичних та національних проблем України.

Суспільно-політичне життя та національний рух активізувалися в Україні
під час першої російської революції. Розвиток революційних подій, що
призвели до Всеросійського політичного страйку в жовтні 1905 р., змусив
Миколу II видати 17 жовтня Маніфест про «громадянські свободи» і
скликання законодавчої Думи. Це дещо послабило в Україні тиск на
політичні організації, на українські школи, мову та ін. Українські
політичні партії взяли участь у виборах до 1 та II Державних-дум. У
першій Думі була створена українська думська громада, що складалася
приблизно з 40 осіб. Очолив її адвокат і громадський діяч із
Чернігівщини І. Шраг. Для висвітлення діяльності в Думі громада
заснувала журнал «Украинский вестник», у якому співробітничали М.
Гру-шевський та І. Франко, хоча вони й не були депутатами Думи. У
журналі була надрукована національна програма української думської
фракції, розроблена М. Грушевським. Проте програму не вдалося
проголосити в Думі, оскільки на початку липня 1906 р. Микола II
розпустив Думу. У другій Думі, яка була лівішою за першу, українська
думська громада нового складу налічувала 47 членів. Вона видавала
україномовний журнал «Рідна справа — Вісті з Думи». Був підготовлений
законопроект про запровадження української мови в школі. Громада
відстоювала програму, розроблену М. Грушевським. Вона домагалася
автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі,
органах влади й управління. Проте українській громаді не вдалося і в II
Думі відстояти свої задуми.

Після розгону ІІ-Ї Думи і третьочервневого перевороту 1907 р. настала
доба реакції. Але і в наступних Думах українське питання висувалося на
передній план захисниками українського національного відродження. У 1908
р. 37 депутатів від України внесли проект про українську мову навчання в
початкових школах, але він був відхилений. У наступному році Дума
відхилила також питання про українську мову в судах України, висунуте
професором Київського університету І. Лучицьким.

IV Дума, скликана в 1912 р., виявилася дещо лівішою попередньої. Але
новий виборчий закон позбавляв селянство України можливості посилати
своїх представників до Думи. Позиції робітничого класу та селянства
України в Думі відстоювали робітничі депутати Г. І. Петровський (від
Катеринославської курії) та М. К. Муранов (від Харківської курії).

На початку XX ст. наростає національний рух на західноукраїнських
землях. Активні діячі цього руху ведуть боротьбу за українські школи, за
розвиток виаі,ої школи для українців, за повноправне представництво
українців у галицькому селі. У справжню академію наук перетворилося
Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, очолюване М. Грушевським. З 1897
до 1913 р. члени товариства підготували близько 3 тис. томів різних
видань з українознавства, у тому числі 8 томів монументальної праці М.
Грушевського «Історія України-Руси».

Гостра боротьба велася за український університет у Львові, оскільки він
був полонізований. Українські студенти виступили з протестом і поставили
вимогу створити окремий український університет. У 1907 р. відбулося ряд
демонстрацій проти університетських властей. Студентів підтримували
різні верстви населення, у тому числі й селяни. Питання українського
університету не знімалося з порядку денного до 1918 р.

Політичну та національну свідомість мас піднімали культурно-освітні
осередки, зокрема товариство «Просвіта», яке до 1914 р. мало в краї 78
філій, 2944 читальні та 109950 членів.

V роки першої російської революції відбувся короткочасний розквіт
українського національного життя в Наддніпрянській Україні. Це було
пов’язано з Маніфестом 17 жовтня 1905 р., із скасуванням Емського указу
1876 р., а також з активізацією пропаганди та агітації українських
політичних партіш Були відкриті нові кафедри українознавства в Одеському
та Харківському університетах. У містах України (Києві, Катеринославі,
Одесі, Чернігові, Кам’янець-Подільському та ін.) за галицьким прикладом
розгорнули діяльність осередки культурно-освітньої організації
«Просвіта». Вони поширювали українські книжки, журнали і газети,
відкривали бібліотеки-читальні, організовували лекції, музичні вечори,
етнографічні свята та ін. У їх діяльності брали активну участь
національно свідомі представники української інтелігенції. Серед них —
Борис Грінченко, Леся Українка, Микола Лисенко — у Києві; Михайло
Коцюбинський — у Чернігові; Панас Мирний — у Полтаві; Дмитро
Яворниць-кий — у Катеринославі. Просвітянський рух, виступаючи як
опозиція царизму, відігравав велику прогресивну роль.

У 1905 р. в Лубнах з’являється перша в Російській імперії україномовна
газета «Хлібороб». А незабаром почали виходити газети українською мовою
в Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах. Виходять з
друку перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін»,
«Українська хата», «Рідний край», «Село» та ін. Усього протягом
1905—1907 рр. видавалися 24 україномовні видання. Проте всі ці видання
були під підозрою адміністрації і часто виходили лише перші номери.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що напередодні та в роки революції в
Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності,
значно активізувався український національний рух. Дедалі чіткіше
окреслюються програмні вимоги основних політичних сил. Українське
національне питання, як і інші суспільно-політичні питання, не було
розв’язане революцією.

АБО

Царизм розглядав Україну як ринок збуту для російської промисловості,
стримуючи вільний розвиток її економіки. Наприкінці XIX ст. Україна
стала основним вугільно-металургійним районом імперії.

Однак робітничий клас, що забезпечував розвиток цих та інших галузей
промисловості в Україні, зазнавав жорстоких економічних та політичних
утисків (низька заробітна плата, надмірні штрафи, каліцтва, професійні
захворювання, жахливі житлові умови, безробіття).

Соціально-економічні умови в Галичині, Буковині й Закарпатті були не
кращими. На цих землях, які перебували під владою Австро-Угорщини,
панували злидні, земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм
соціального гніту. Населення України (як на сході, так і на заході)
перебувало під подвійним економічним тиском: як з боку монархічних кіл
Російської та Австро-Угорської імперій, так і з боку своєї панівної
верхівки.

Особливих утисків зазнавав український народ за своє прагнення
встановити демократичні свободи, запровадити українську мову в усі сфери
суспільно-політичного і культурного життя.

Національний рух у кінці XIX — на початку XX ст. розвивався в різних
формах і мав різні шляхи, але охоплював всю Україну — і Східну, і
Західну.

Відбувається процес політизації українського національного руху. На
ґрунті суспільно-політичних течій у Галичині утворилися перші політичні
партії з їх програмами та політичними гаслами. Програми цих партій
ставили за кінцеву мету здобуття культурної, економічної й політичної
самостійності українського народу, об’єднання українських земель.

З початком XX ст. політизація національного руху охоплює і
східноукраїнські землі.

У 1891р. група молодих патріотів (В. Боровик, Є. Тимченко, М.
Міхновський, М. Коцюбинський та ін.), організували «Братство
тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати інтереси українського
народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох членів товариства, воно
припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 р.
в Харкові формується Революційна українська партія (РУП). У Харкові,
Києві, та деяких інших містах партія мала свої осередки, що називалися
«вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету «Селянин»,
поширювала відозви, листівки, прокламації, в яких лунали заклики до
революції. Уже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею
самостійності України. Відверто шовіністичні елементи на чолі з
харківським адвокатам М. Міхновським вийшли з РУП і заснували Народну
українську партію (НУП).

У грудні 1904 р. з РУП вийшла група, очолювана М. Меленевським, яка
створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»). Вона стала на
меншовицькі позиції і потім влилася до складу меншовицького крила РСДРП
як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Міхновського та
Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП на
Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами
стали В. Винниченко. С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. УСДРП
висловлювалася за автономію України у складі Російської держави,
проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою.

Одна з дрібнобуржуазних партій — Українська партія
соціалістів-революціонерів (есерів) створена в 1906 р. колишніми
рупівцями.

Українські соціал-демократи (більшовики) поряд з вимогами соціального
захисту проголошували право народів на самовизначення, скасування всіх
обмежень щодо мови і культури українського та інших народів.

1904 р. в Києві з ліберальних елементів організовано Українську
демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко та
Є. Чикаленко. Восени цього ж року частина членів партії вийшла з неї і
заснувала Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Б. Грінченком та
С. Єфремовим. Обидві ці партії були нечисленними, обстоювали в основному
ідею автономної України та виступали з вимогою вільного користування
українською мовою в школах і адміністративних установах.

Наприкінці XIX ст., особливо напередодні Революції 1905—1907 рр., в
Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності,
значно активізувався український рух. У боротьбі за соціальне і
національне визволення дедалі чіткіше окреслювалися програмні вимоги
основних політичних сил, спроби вирішення економічних, політичних та
національних проблем України.

Суспільно-політичне життя та національний рух активізувалися в Україні
під час першої російської революції. Микола II видав 17 жовтня Маніфест
про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи. Це дещо
послабило в Україні тиск на політичні організації, на українські школи,
мову та ін. Українські політичні партії взяли участь у виборах до І та
II Державних дум.

На початку XX ст. наростає національний рух на західноукраїнських
землях. Активні діячі цього руху ведуть боротьбу за українські школи, за
розвиток вищої школи для українців, за повноправне представництво
українців у галицькому селі.

Гостра боротьба велася за український університет у Львові, оскільки він
був полонізований. Українські студенти виступили з протестом і поставили
вимогу створити окремий український університет. Студентів підтримували
різні верстви населення, у тому числі й селяни.

Політичну та національну свідомість мас піднімали культурно-освітні
осередки, зокрема товариство «Просвіта».

У роки першої російської революції відбувся короткочасний розквіт
українського національного життя в Наддніпрянській Україні. Це було
пов’язано з Маніфестом 17 жовтня 1905 р., із скасуван

ням Емського указу 1876 р., а також з активізацією пропаганди та
агітації українських політичних партій. Були відкриті нові кафедри
українознавства в Одеському та Харківському університетах. Розгорнули
діяльність осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». Вони
поширювали українські книжки, журнали і газети, відкривали
бібліотеки-читальні, організовували лекції, музичні вечори, етнографічні
свята та ін.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що напередодні та в роки революції в
Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності,
значно активізувався український національний рух. Дедалі чіткіше
окреслюються програмні вимоги основних політичних сил. Українське
національне питання, як і інші суспільно-політичні питання, не було
розв’язане революцією.

Причини поразки і підсумки першої буржуазно-демократичної революції в
Росії.

Як відомо, перша російська революція з багатьох причин за-зналачюразки.
Головна причина була в тому, що сили революції були ще недостатньо
згуртовані й організованії Не досягнуто згоди млж класами і партіями,
які бор’олися за повалення самодержавства. Не було єдності і в кожній з
революційних партій.

Однак перша російська революція мала велике значення. її перемоги і
поразки дали трудящим країни повчальні уроки для наступної боротьби
проти самодержавства, проти соціального і національного гноблення. У
результаті революції здобуті певні свободи, царизм мусив відтоді
рахуватися з вимогами широких масі навіть скликати Думу як
представницький орган. Незважаючи на обмаль у ній представників
трудящих, — це був важливий зародок парламентаризму. Жоден закон не міг
бути тепер прийнятий без схвалення Думи, а коло виборців передбачалося
значно розширити в майбутньому.Маніфест 17 жовтня 1905 р. і обіцянки
царського уряду запобігли негайному падінню самодержавства. Буржуазія
здобула можливість почати легальну організацію своїх політичних партій.
Та врятувати самодержавство не могли вже жодні політичні сили. Про це
свідчили події наступного десятиріччя.

Вплив першої російської революції на світовий визвольний рух на початку
XX ст.

Розглядаючи перше і основне питання лекції, відзначимо, що початок XX
ст. пов’язаний з новим етапом у розвитку демократичних рухів і
буржуазних революцій/Він зумовлювався загостренням суперечностей як у
всьому світі, так і в кожній країні зокрема. У країнах, де буржуазні
революції ще не відбулися, ці суперечності пояснювалися існуванням
феодальних відносин, у багатьох азіатських країнах — їхньою колоніальною
залежністю. Найгостріше ці суперечності виявилися в Росії, де царське
самодержавство намагалося всіма силами зберегти своє неподільне
панування. Та об’єктивні історичні чинники активізували класові й
політичні сили в країні, що призвело до першої російської революції.
Вона, про що вже йшлося в попередній лекції, активізувала демократичні
рухи в інших країнах, започаткувала цілий ланцюг наступних демократичних
та антиімперіалістичних революцій у країнах Західної Європи, Америки та
Азії.

Аналізуючи історичні процеси та події, варто врахувати наявність
синхронності й асинхронності як у всесвітньо-історичному, так і в
локально-історичному розвитку. Синхронність цих процесів, тобто
буквальний збіг у часі історичних подій у різних країнах та регіонах і
повторення основних складових цих процесів, пов’язана з рівнем
соціально-економічного і політичного розвитку країн та регіонів,
гостротою суперечностей тощо.

Російська революція викликала великий резонанс у всьому світі. Але її
вплив на інші країни правомірно розглядати не як пряме запозичення чи
копіювання, а як критичне осмислення досвіду, його використання з
урахуванням умов кожної країни і тих завдань, які стояли там перед
визвольним рухом. Кожна революція мала свої причини, відповідні форми
організації та проведення, розвиваючись під впливом насамперед
об’єктивних внутрішніх чинників. О

Революція 1905—1907 рр. у Росії сприяла значному «полівінню»
соціалістичних та соціал-демократичних сил мас у країнах Європи. Карл
Каутський ще в 1902 р. в статті «Слов’яни і революція» (надрукована в
газеті «Искра») передбачав можливість того, що майбутня російська
революція не може не справити впливу на Західну Європу, що російський
пролетаріат стане в авангарді світового революційного руху. У праці
«Стара і нова революція» К. Каутський порівнює Революцію 1905 р. в Росії
з «двома великими революціями всесвітньої історії» — англійською XVII
ст. та французькою XVIII ст. Він виявляє надзвичайну зовнішню схожість і
одночасно глибоку відмінність між ними. У російській революції вперше у
всесвітній історії промисловий пролетаріат виступив як самостійна
політична сила. Революція 1905 р. виявила тісний зв’язок революційних
процесів, що відбувалися в Росії, з міжнародним революційним рухом.

Навколо революційного досвіду російського пролетаріату в
со-ціал-демократичному русі точилася гостра ідейна боротьба. Праві
соціал-демократи стверджували, що 1905 р. не вніс нічого нового в
тактику робітничого і визвольного руху взагалі. Проти цього виступали
ліві, які вимагали використати досвід російської революції. І праві, і
ліві соціалісти в II Інтернаціоналі в оцінюванні революції припускалися
помилок. Але послідовно інтернаціоналістські позиції з цього питання
захищали К. Лібкнехт, Р. Люксембург, К. Цеткін в Німеччині, Г.
Ролан-Гольст у Голландії, П. Лафарг у Франції, Е. Сабо в
Австро-Угорщині, «тісняки» в Болгарії. Вони закликали до застосування
«російських методів» боротьби.

Праві в керівництві II Інтернаціоналу запекло опиралися вивченню, а тим
більше застосуванню революційного досвіду Росії. Англійські лейбористи
відмовились навіть від парламентських методів боротьби. Розмежування між
правими і лівими в II Інтернаціоналі під впливом російської революції
виявилося в окремих країнах у посиленні революційного синдикалізму. В
Італії революційні синдикалісти на чолі з Артуро Лабріолою відстоювали
роль революційного насильства і загального страйку.

В Америці «Індустріальні робітники світу» виступили проти правого
керівництва реформістських профспілок, чим забезпечували пропаганду
досвіду російської революції.

Хоча революційні події початку XX ст, розвивались під впливом
об’єктивних внутрішніх чинників кожної країни, у них все ж простежуються
загальні тенденції демократичних революцій. Сам факт, що в Росії народ
сміливо піднявся проти могутнього царизму — оплоту європейської та
азіатської реакції — стимулював небачене пробудження революційних сил в
інших країнах.

У 1905 р. вперше в історії робітничий клас став гегемоном у народній
революції, об’єднавши навколо себе всі трудові верстви населення,
насамперед селянство. Це був наочний приклад для робітничого класу інших
країн.

Поглиблення загальнонаціональної кризи в Росії було зумовлене поразкою у
війні з Японією. У пошуках виходу із загальнонаціональної кризи
розкрився взаємозв’язок боротьби проти царизму з боротьбою проти війни і
мілітаризму. Революційна боротьба народів інших країн також поєднувалася
з виступами трудящих проти світової війни, що насувалася.

Особливості та результати антифеодальних революцій в ряді країн Європи,
Азії та Латинської Америки.

Хоча революційні події початку XX ст, розвивались під впливом
об’єктивних внутрішніх чинників кожної країни, у них все ж простежуються
загальні тенденції демократичних революцій. Сам факт, що в Росії народ
сміливо піднявся проти могутнього царизму — оплоту європейської та
азіатської реакції — стимулював небачене пробудження революційних сил в
інших країнах.

У 1905 р. вперше в історії робітничий клас став гегемоном у народній
революції, об’єднавши навколо себе всі трудові верстви населення,
насамперед селянство. Це був наочний приклад для робітничого класу інших
країн.

Поглиблення загальнонаціональної кризи в Росії було зумовлене поразкою у
війні з Японією. У пошуках виходу із загальнонаціональної кризи
розкрився взаємозв’язок боротьби проти царизму з боротьбою проти війни і
мілітаризму. Революційна боротьба народів інших країн також поєднувалася
з виступами трудящих проти світової війни, що насувалася.

Важливою обставиною було і те, що в ряді країн у процесі революційної
боротьби ще до повалення старої влади виникали місцеві органи
робітничо-селянського самоврядування типу рад. Так було, наприклад, під
час революції в Ірані.

Водночас демократичні революції мали свої особливості, які залежали не
тільки від рівня соціально-економічного розвитку, а й від гостроти
класових суперечностей, позицій політичних партій та течій. У всіх
капіталістичних країнах Європи й Америки посилювався масовий робітничий
рух проти класового гноблення, за демократизацію політичного ладу, за
загальне виробниче право. У багатьох країнах це відбилося в піднесенні
страйкової боротьби. За 1905—1907 рр. у восьми країнах Західної Європи
(Німеччині, ‘ Франції, Австро-Угорщині, Англії, Бельгії, Італії,
Іспанії, Швеції) було проведено майже 22 тис. страйків, у яких взяли
участь приблизно 4 млн трудящих. Ці показники перевищують майже удвічі
кількість страйків та їхніх учасників за попередні три роки.
Західноєвропейський пролетаріат широко застосовував загальний політичний
страйк. У січні 1906 р. в Гамбурзі загальним політичним страйком було
охоплено 100 тис. чол. Він поєднувався з вуличними демонстраціями. 10
жовтня 1905 р. був проведений масовий політичний страйк робітників
Праги.

З весни 1905 р. в деяких країнах Західної Європи під керівництвом
робітничого класу розгорнулася демократична боротьба за загальне виборче
право. У період найвищого піднесення російської революції, у
жовтні—грудні 1905 р., трудящі Німеччини виступили з програмою
демократизації політичного ладу шляхом запровадження загального
виборчого права на виборах у ландта-ги Прусії, Саксонії та інших земель
Німеччини. Свою солідарність з російською революцією робітники Німеччини
продемонстрували проведенням масових зборів, мітингів, маніфестацій у
першу річницю «Кривавої неділі». 1905 р. в Німеччині страйкувало 508
тис. робітників, маже в чотири рази більше ніж у 1904 р. Страйковий рух
охоплював також армію і флот. У липні 1905 р. «під час параду в порту
Кіль матроси німецького крейсера «Фра-ценблот» заарештували офіцерів,
викинули за борт замки від гармат і в присутності імператора підняли на
кораблі революційний прапор.

Надзвичайно гострий наступальний характер мала боротьба трудящих
Австро-Угорщини за загальне виборче право. Боротьбу очолив робітничий
клас, підтриманий селянством і сільськогосподарськими робітниками Чехії
та Угорщини. Завдяки цим виступам в Австрії було запроваджене загальне
виборче право. Але надалі, коли страйкова хвиля пішла на спад, уряд
відмовився від своїх обіцянок, хоча перемога робітників і селянських мас
була незаперечною. На осінь 1905 р. припадає і широкий розмах
революційних виступів трудящих у західних українських землях, які в той
час перебували під колоніальним гнітом австро-угорської монархії.

Революційні виступи робітників і селян на початку XX ст. були
характерними і для інших європейських країн. Так, страйк туринських
текстильників в Італії весною 1906 р., коли поліція застосувала проти
робітників зброю, охопив найбільші промислові центри країни і, власне,
перетворився на загальний. У Румунії 1907 р. широкого розмаху набуло
селянське повстання, але внаслідок недостатньо революційного керівництва
і відсутності союзу з робітниками перемогли реакційні сили. Більших
успіхів було досягнуто в скандинавських країнах, де в результаті виступу
трудящих було розірвано шведсько-норвезьку унію 1814—1905 рр. і Норвегія
домоглася національного визволення. Ісландія, що перебувала під
пануванням Данії протягом багатьох століть, набула в її складі статусу
автономії.

Помітний слід у розвитку буржуазно-демократичного руху на початку XX ст.
залишила португальська революція 1910 р. Вона була викликана
незадоволенням робітників, селян, військових панівною верхівкою в
країні, яка намагалася зберегти монархічну форму правління.
Антимонархічні настрої, а потім і виступи проти уряду найбільш виразно
виявилися в армії та на флоті ще в 1902 та 1906 рр. Король Карлуш І,
заляканий цими виступами, розпустив парламент і за допомогою закликаного
до влади лідера партії «Відродження» Жуана Франка вдався до репресивних
заходів. За наказом Жуана Франка війська розстріляли демонстрацію на
вулицях Лісабона. Такі дії уряду викликали гнівний протест
республіканців.

1 лютого 1908 р. Карлуш і його син, спадкоємець престолу, були вбиті
анархістом у королівському екіпажі. Новий король, яким став молодший син
Карлуша І, Мануель II намагався зупинити наростаючу революційну хвилю
дрібними поступками. Але це не допомогло. Організація офіцерів, на чолі
якої став переконаний республіканець Машаду душ Сантуш, у ніч з 3 на 4
жовтня 1910 р. підняла повстання. Повстанців підтримали жителі Лісабона,
моряки військово-морського флоту. Урядові війська капітулювали, король і
його прибічники втекли з Лісабона. До влади прийшли республіканці.
Португалію проголошено республікою.

Створений тимчасовий уряд на чолі з популярним у народі поетом Теофілом
Брагою, прийняв низку прогресивних законів, відбулися вибори до
Установчих зборів. У серпні 1911 р. в Португалії була прийнята
конституція, яка на той час уважалася однією з найпрогресивніших.
Законодавчу владу здійснювали палата депутатів і сенат, а президент
разом з призначеним ним урядом здійснювали виконавчу владу. Конституція
проголошувала демократичні свободи, робітники одержали право на страйки,
установлювався 8-годинний робочий день. Проте багато проголошених у
конституції свобод залишалися на папері. Не відбулося глибоких
соціально-економічних перетворень, залишалося поміщицьке землеволодіння
та гніт у колоніях.

Події російської революції мали відлуння і на американському континенті.
У червні 1905 р. установчий з’їзд масової організації американського
пролетаріату «Індустріальні робітники світу» висловив моральну підтримку
і готовність надати матеріальну допомогу борцям проти царизму в далекій
Росії. А 1 травня 1906 р. на масовому мітингуй Нью-Йорку за ініціативою
Соціалістичної робітничої партії було прийнято резолюцію, яка закликала
американських робітників наслідувати російських пролетарів.

Проте найяскравішою серед революційних подій на американському
континенті стала мексиканська революція 1910—1917 рр.

Революційно-демократичні рухл на початку XX ст. в країнах Латинської
Америкр мали чітко виражені особливості. Це була особлива група країн,
які формально вважалися самостійними, а

насправді були обплутані густим павутинням фінансової та політичної
залежності.

У більшості латиноамериканських країн на той час панував режим
терористичних диктатур. Рух народних мас у Чилі, Бразилії, Аргентині,
Уругваї, Мексиці, на Кубі об’єднував як виступи робітничого класу,
селянства проти капіталізму, так і виступи землевласників, усього народу
проти засилля іноземних монополій та антидемократичних режимів.

Мексиканська революція 1910—1917 рр. була за своїм характером
буржуазно-демократичною. її головним завданням було повалення диктатури
Порфиріо Діаса, проведення аграрної реформи, упровадження
буржуазно-демократичних порядків, установлення конституційного ладу,
стримування економічної інтервенції СІЛА. Проти уряду Діаса, його
внутрішньої і зовнішньої політики виступили спільно буржуазія,
робітничий клас і селянство, патріотична інтелігенція. Головною силою
цієї революції були партизанські армії селян під командуванням Панчо
Вільї та Еміліано Сапати. Проте політичним лідером революції стала
буржуазія. Підсумком мексиканської буржуазно-демократичної революції
стало прийняття в лютому 1917 р. конституції. За цією конституцією
запроваджувалось прогресивне трудове законодавство, 8-годинний робочий
день, визначались умови і мета аграрної реформи, принципи зовнішньої
політики та ін.

Головним завоюванням мексиканської революції стало повалення реакційної
диктатури Діаса, ліквідація феодально-реакційних порядків, проведення
економічних перетворень, усунення залежності від СІЛА. Революція
розчистила шлях для розвитку національного капіталізму, пробудила
інтерес широких мас до політики. Глибокий народний характер цієї
революції ставить її поряд з російською буржуазно-демократичною
революцією 1905—1907 рр.

Щодо революційних подій і визвольних рухів початку XX ст. особливе місце
належить Азії. В азіатських країнах вищий етап розвитку капіталізму
зумовив два паралельні і взаємопов’язані процеси: становлення місцевого
капіталізму (отже, і формування буржуазії та пролетаріату) і посилене
проникнення в економіку, фінанси і політику іноземних монополій. Ці
процеси відбувалися в порівняно відсталих феодальних чи напівфеодальних
суспільствах, яким були притаманні політична незрілість мас і збереження
найбільш деспотичних і монархо-абсолютистських форм державного
управління. Через це на перший план висувались завдання боротьби за
елементарні демократичні свободи проти середньовіччя та іноземного
гноблення. Такі цілі об’єднували

найрізноманітніші верстви населення від зубожілого селянина до заможного
буржуа-ліберала. У цьому, головним чином, і полягала специфіка
революційних процесів у країнах Азії.

У грудні 1905 р. розпочалася буржуазна революція в Персії (Ірані), що
тривала до кінця 1911 р. Рушійними силами цієї революції були трудові
маси міста і села, міська дрібна буржуазія, нижче духівництво. У
1905—1906 рр. у революції брали участь також торгова буржуазія поміщики,
вище духівництво.

Іранська революція була антифеодальною й антиімперіалістичною буржуазною
революцією. Але в окремих провінціях події набули характеру
буржуазно-демократичної революції. Проте в цілому революційний процес не
перетворився на загальну народну революцію. Широкі народні маси ще не
мали вирішального впливу на перебіг і форми боротьби, на результати
революції. Робітничий клас в Ірані почав лише формуватися, а
соціалістичні, соціал-демократичні організації були ще нечисленними і
надто слабкими. Окремі виступи селян не переросли в аграрну революцію.
Керівні позиції в революції посіла ліберальна буржуазія, що стала на
шлях згоди з імперіалізмом і феодальною реакцією.

Але народний характер іранської революції був досить помітним. Уже в
1905 р. країна була охоплена мітингами протесту проти шахського режиму.
У 1905—1906 рр. у Тегерані, Кермані, Гебризі, Ширазі відбулися стихійні
масові демонстрації і робітничі страйки, що вимагали скликання меджлісу
(парламенту) і прийняття конституції.

У березні 1906 р. революційна ситуація склалася в Іранському
Азербайджані, що був найбільш населеною і найрозвинутішою частиною
країни. Масові виступи селян у цьому регіоні одержали підтримку
робітників Закавказзя. Революційно-демократичні, дрібнобуржуазні сили
організували таємні воєнізовані секти товариства муджахідів («борців за
віру»). Соціальною опорою му-джахідів були дрібні торговці та ремісники,
міська’біднота, селянство. Муджахіди вимагали реформи
феодально-деспотичної системи влади, передачі селянам шахських земель,
упровадження демократичного законодавства. Проте вони не вимагали
ліквідації монархічного ладу та встановлення республіканської форми
правління. їхня позиція була по с^ті радикально-буржуазною. Ситуація в
країні настільки загострилася, що шах Муззафар ед Цін для запобігання
подальшому загостренню ситуації 5 серпня 1906 р. видав указ про
запровадження конституції і скликання меджлісу. Порівнюючи ситуацію в
Ірані з революційними подіями в Росії восени 1905 р., можна провести
певні паралелі. Указ іранського шаха був за своєю сутністю варіантом
царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. в Росії. Як і в Росії, такий
маневр урядових кіл спричинив політичне розмежування в країні.

У вересні 3906 р. в Тербизі відбувся загальний страйк, виник перший в
Ірані енджумен (об’єднання виборців). З розвитком подій створюються
енджумени в інших місцях. Це були своєрідні революційні організації
місцевої влади, що перетворювалися на організації самоврядування. За
формою і змістом діяльності вони багато в чому нагадували російські
ради. Але на відміну від рад енджумени очолювали в переважній більшості
торгово-буржуазні елементи, а не представники трудящих.

У січні 1907 р. на престол в Ірані вступив шах Мохаммед Алі. Його
правління із самого початку позначилося гострою боротьбою уряду проти
революційних мас селянства, дрібної буржуазії та дрібнобуржуазної
інтелігенцій. З допомогою російської козачої бригади новий шах Ірану в
червні 1908 р. здійснив контрреволюційний переворот. Меджліс було
розпущено, а конституцію скасовано. В Ірані розпочався новий період
революційної боротьби, пов’язаний у багатьох місцях із збройними
виступами мас.

Найвищою точкою революційного піднесення в Ірані було повстання в
Тебризі в 1908—1909 рр. Воно проходило під гаслом відновлення
конституції і скликання нового меджлісу. У ньому взяли участь найбідніші
верстви населення. Керівники повстання — селянин Саттар, робітник Багір
і лідер муджахідів Алі Мосью — мали зв’язок з робітниками Закавказзя.
Останні не тільки передавали їм зброю та літературу. Окремі групи із
Закавказзя брали безпосередню участь у збройній боротьбі на боці
повсталих трудових мас Ірану. Слід зауважити, що керівники повстання не
змогли об’єктивно оцінити події, що відбувалися. Вони помилково
оцінювали буржуазну революцію в Ірані як реакційний рух. На Іран
механічно переносились ті оцінки ролі буржуазії у демократичній
революції, які були правильними для Росії, але не відповідали
розстановці класових і політичних сил Ірану, де буржуазія і пролетаріат
могли спільно виступати проти імперіалізму і монархії. У цьому полягала
одна з найсерйозніших причин поразки збройного повстання в Тебризі.

Тільки в липні 1909 р. іранська революція перемогла. Шах Мохаммед Алі
вимушений був зректися престолу на користь свого малолітнього сина
Ахмеда. Конституцію 1906 р. було відновлено. У цьому і полягав головний
успіх революції, її демократичних сил, але незабаром буржуазні лідери
взяли владу у свої руки і перейшли на контрреволюційні позиції.

Остаточний розгром революційно-визвольних сил відбувся з участю
англо-російської інтервенції, що прийшла на допомогу контрреволюції. У
грудні 1911 р. меджліс знову розпущено, а дію конституції зупинено. Було
розігнано енджумени і добровільні військові загони, закрито ліві газети.
Однак, незважаючи на поразку, іранська революція підірвала панування
феодально-монархічного ладу і знищила реакційну феодальну династію
Каджарів. Країна вступила в новий етап свого розвитку — етап переходу
від феодалізму до капіталізму.

Через кілька років після початку іранської революції відбулася революція
в Туреччині, де зберігався режим середньовічної тиранії. Своєрідність
становища цієї держави полягала в тому, що вона перебувала в
напівколоніальній залежності від Великобританії, Росії та Франції.
Наприкінці XIX ст. в Туреччину став активно проникати німецький
імперіалізм. Одночасно Османська імперія панувала над багатьма іншими
народами та територіями проводила жорстоку політику їхнього поневолення
й експлуатації. Серед поневолених нею були народи Болгарії, Албанії,
Македонії, Криту, Сірії, Лівану, Єгипту, Іраку. Економічне і політичне
життя в цих країнах розвивалося по-різному, але під тяжким гнітом
турецького панування. Це викликало гнів і обурення поневолених народів,
які прагнули до своєї незалежності й вели боротьбу проти султанської
деспотії.

Антифеодальна боротьба в Османській імперії розпочалася стихійним
повстанням в армії та на флоті ще в 1905 р. її підтримав
національно-визвольний рух у турецьких провінціях Македонії, Албанії.
Найактивнішим антифеодальний та антиімперіалістичний рух у Туреччині
став у 1908—1909 рр. Цей рух очолили різні нелегальні групи та
організації, в авангарді яких стояла партія «Єдність і прогрес»
(младотурки). У кінці 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд младотурків
спільно з буржуазно-революційними організаціями деяких народів
Османської імперії. З’їзд закликав до підготовки збройного повстання. У
країні виникла глибока революційна криза, що активізувала маси.
Повстання в армії в 1908 р. проти кривавого режиму султана Абдул-Хаміда
II завершилось поступкою султана, і в країні було проголошено
конституційну монархію. Після придушення спроби контрреволюційного
заколоту феодальної реакції у квітні 1909 р. Абдул-Хамід II був скинутий
і до влади прийшли младотурки. Але слабкість турецької буржуазії,
відсутність у неї справжньої демократичної соціальної програми зумовили
поверховий характер революції. Младотурки вдалися до компромісу,
домоглися обмеження влади

султана на користь буржуазії. Надалі вони використали цю владу для
боротьби з революційним народом.

Незважаючи на обмеженість, Младотурецька революція мала, однак,
незаперечні позитивні наслідки. У країні стали можливими страйки, були
створені перші профспілкові організації, 1910 р. в Стамбулі навіть
організовано Османську соціалістичну партію. Відбулися певні зрушення в
розвитку антифеодального та антиімперіалістичного руху. Під впливам
Младотурецької-революції посилився національно-визвольний рух в Албанії.
За допомогою європейських держав Албанія здобула незалежність від
Туреччини, хоча фактично і потрапила під її протекторат.

Характеризуючи початок XX ст., не можна не використати словосполучення,
породжене самим життям азіатських країн, — пробудження Азії. Воно
знаменувало новий етап у боротьбі народів цих країн як з феодальним
середньовіччям, так і за національне визволення.

Найдемократичнішою з національно-визвольних революцій в / Азії на
той час була китайська революція.

“^Наприкінці XIX — на початку XX ст. Китай виявився фактично поділеним
на сфери впливу західних держав. США проголосили доктрину «відкритих
дверей», намагаючись потіснити своїх конкурентів і завоювати в Китаї
чільні позиції.

Китай залишався економічно відсталою країною: переважали -феодальні
порядки, відсутня була єдина грошова система, не було єдиного ринку. У
надзвичайно тяжких умовах перебувала більша частина населення країни —
селянство, яке ледь животіло. Робітничий клас лише зароджувався — у 1904
р. загальна кількість промислових робітників, залізничників не
перевищувала 250 тис.

З політичного погляду Китай був феодальною державою з гострими
міжусобними суперечностями. Маньчжурська династія, яка перебувала при
владі з XVII ст., здійснювала капітулянську політику щодо
імперіалістичних держав і всіма засобами пригнічувала народні маси.

У 1895 р. в Китаї створюється перша революційна політична організація
«Союз відродження Китаю», яка поставила собі за мету повалити
маньчжурську династію. На чолі цієї організації стояв
революціонер-демократ Сунь Ятсен.

Влітку 1905 р. кілька революційних організацій в еміграції створила
«Об’єднаний союз» («Тунминхой»), який очолив Сунь Ятсен. З листопада
1905 р. почала виходити газета «Міньбао» (орган «Союзу»), яка відіграла
важливу роль у розмежуванні ліберальних і демократичних елементів у
національно-визвольному русі.

Ідеологічним підґрунтям китайської революції стали три принципи Сунь
Ятсена: націоналізм, демократія, народний добробут. Перший принцип —
націоналізм — полягав у прагненні до повалення маньчжурської династії і
завоювання країною незалежності. Другий — народовладдя, демократія —
закликав до перетворення Китаю на буржуазно-демократичну республіку.
Третій — народний добробут – – передбачав розв’язання аграрного питання
шляхом забезпечення «рівних прав на землю», практичне виконання якого
означало фактично націоналізацію землі. Програмні принципи Сунь Ятсена
відповідали віковим прагненням народних мас.

У 1906- -1910 рр. у різних провінціях Китаю неодноразово спалахували
збройні повстання робітників, солдатів, селян проти маньчжурського
панування. Імператор змушений був іти на певні поступки, “іа проведення
деяких реформ і обіцяв запровадити конституці’:о. Але боротьба не
припинилась.

У вересні 1911 р. в провінції Сичуань спалахнуло велике народне
погСтання, а в жовтні цього ж року під керівництвом членів «Об’єднаного
союзу» повстало м. Учан у центрі Китаю. Ці події поклали початок
Сіньхайській революції (1911 р. — рік «сіньхай» за китайським
календарем). На кінець листопада 1911 р. 15 провінцій проголосили свою
незалежність від маньчжурського уряду.

У Нанкіні 1 січня _1912 р. було урочисто проголошено створення
КитайськоТТеспубліки. її тимчасовим президентом став Сунь Ятсен. З його
участю була створена «тимчасова конституція», яка вперше встановлювала
рівні права для всіх громадян; свободу слова і друку, організацій,
віросповідання; недоторканність особи тощо.

Китайська революція відкривала шлях до прогресу. Але уряд Сунь Ятсена,
сформований в основному з буржуазних лібералів, став на шлях обмеження
революції. Під тиском прибічників компромісу Сунь Ятсен у лютому 1912 р.
був змушений відмовитися від президентської посади на користь генерала
Юань Шикая, якого активно підтримували реакційно-поміщицькі верстви та
імперіалістичні держави. Наступні спроби Сунь Ятсена виправити свою
помилку, підняти війська проти Юань Шикая не здобули підтримки мас.
Результатом китайської революції 1911—1913 рр. було повалення феодальної
монархії і встановлення республіки. Проте основні завдання революції
залишилися нерозв’язаними. Ліберальна буржуазія на чолі з Юань Шикаєм
загальмувала подальший розвиток революції, послідовне проведення
демократичних політичних і соціальних перетворень. Збереглося феодальне
гноблення і засилля іноземних колонізаторів. Маньчжурську династію
замінила диктатура китайських мілітаристів. Однак китайська революція
зробила багато для пробудження народу, для завоювання свободи і
створення послідовно демократичних установ.

У 1905—1908 рр. відбулося піднесення демократичного і революційного
рухів в Індії. Вони мали антиколоніальне спряму-‘ вання і відбувались
під гаслами «свараджа» («власне управління») і «свадеші» («власне
виробництво»). Боротьбу розпочав робітничий клас Бенгалії, підтриманий
населенням інших районів. Антифеодальна та антиімперіалістична боротьба
робітничого класу, селянства і буржуазії проти місцевих експлуататорів і
англійських колонізаторів стихійно перетворилася на загальнонаціональний
рух за незалежність і демократичні свободи. Очолила цей рух партія
індійської буржуазії — Національний конгрес. Під впливом народного руху
почалося політичне розмежування всередині партії.
Національно-революційні елементи на чолі з Тілаком виступили за
національну незалежність країни. Праві елементи Національного конгресу,
захищаючи інтереси великої буржуазії, прагнули зміцнити її позиції за
рахунок феодалів. ‘

Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став загальний страйк
100 тис. робітників Бомбея в червні 1908 р., спричинений арештом Тілака.
Під час страйку відбулися сутички з поліцією, сталися перші барикадні
бої. Проте на тісний союз з «низами» індійська буржуазія йти не хотіла.
Соціальне визволення мас у розрахунки буржуазії не входило. Вона
намагалася втягнути народ в антиколоніальну боротьбу під своїм
керівництвом, але не давала трудящим піднятися до самостійних соціальних
виступів проти експлуатації.

У XX ст. значно активізувались революційно-демократичні і
національно-визвольні рухи в Афганістані, Кореї, Монголії та Індонезії.
Ці виступи мали антиімперіалістичний Характер.

Для народів Африки початок XX ст. став продовженням запеклої боротьби
проти колоніального режиму та загарбання африканських держав
європейськими колонізаторами. Найактивніше політику колонізації
африканських народів проводили Англія, Франція, Німеччина, Італія,
Бельгія та деякі інші країни. Активну боротьбу протягом десятиріч вели
зулуські племена Південної Африки проти англійських завойовників, які
прагнули заволодіти алмазними запасами на цій території. А внаслідок
англо-бурської війни на початку XX ст. англійські колонізатори здолали
опір африканських племен Південної Африки — Трансвааля, де були знайдені
до цього величезні запаси золота. Народи Південно-Західної Африки
(гереро і готтеноти) протягом двох десятиріч

вели боротьбу проти німецьких колонізаторів. Із 100 тис. гереро під час
повстання загинуло 75 тис, а інших перетворили в напів-рабів. Подібна
доля спіткала також народи Конго, які не змогли здолати потужний наступ
англійських та бельгійських колонізаторів. Сім років з 1897 р. вели
боротьбу проти французьких поневолювачів народи Мадагаскару. Мужній опір
англійським, французьким та італійським колонізаторам чинили повстанці
Сомалі, яких очолив Мухамед-бен-Абдула, прозваний Муллою, їм вдалося
витіснити колонізаторів із внутрішніх районів країни. Боротьба велась з
1899 до 1920 р. і закінчилась перемогою англійських військ лише після
застосування проти повстанців військових літаків та танків. Єдиним
африканським народом, який вийшов переможцем у боротьбі за свою
незалежність, були ефіопи. їх незалежність змушена була визнати Італія.

Зазнаючи поразок, африканці не припиняли боротьби, набували дальшого
досвіду, почали використовувати європейські форми, такі як політична
опозиція, національно-культурний рух, страйки та ін. У 1912 р. на півдні
Африки виник Африканський національний конгрес, який очолив боротьбу
африканських народів за свої права. Проте деколонізація африканських
народів відбулася лише після Другої світової війни, а роком незалежності
Африки став 1960 р.

З наступом імперіалізму в країнах Азії, Латинської Америки й Африки
визначались два основні взаємопов’язані процеси, про які вже говорилось
раніше. Забезпеченню послідовних і вирішальних успіхів визвольного руху
перешкоджала поляризація класових і політичних сил, що призводила до
глибоких внутрішніх суперечностей. Найгостріше вони виявились між
буржуазією і трудовими верствами населення.

Демократичні революції початку XX ст., як і попередні буржуазні
революції, були породжені внутрішніми суперечностями феодального ладу.
Революція 1905—1907 рр. у Росії поклала початок демократичним революціям
XX ст. Вона, як і наступні демократичні революції в інших країнах,
відбувалася в нових історичних умовах, коли капіталізм вступив у вищу
стадію свого розвитку. Це відбилося на розстановці класових і політичних
сил у кожній країні. Демократичні революції в країнах Латинської Америки
та Азії стимулювалися першою російською революцією. Це були революції,
першочерговим завданням яких було об’єднання всіх класових і політичних
сил у боротьбі проти іноземного засилля, імперіалістичного поневолення.

Жодна з буржуазних революцій початку XX ст. не закінчилася повною
перемогою. Але значення цих революцій недооцінювати

не можна, вони залишили помітний слід в історії кожного народу й у
світовій історії. Вони підірвали сили колоніалізму і феодалізму.
Відбулося політичне пробудження мас.

Вплив буржуазних революцій початку XX ст. на піднесення антиколоніальної
боротьби.

У XX ст. значно активізувались революційно-демократичні і
національно-визвольні рухи в Афганістані, Кореї, Монголії та Індонезії.
Ці виступи мали антиімперіалістичний Характер.

Для народів Африки початок XX ст. став продовженням запеклої боротьби
проти колоніального режиму та загарбання африканських держав
європейськими колонізаторами. Найактивніше політику колонізації
африканських народів проводили Англія, Франція, Німеччина, Італія,
Бельгія та деякі інші країни. Активну боротьбу протягом десятиріч вели
зулуські племена Південної Африки проти англійських завойовників, які
прагнули заволодіти алмазними запасами на цій території. А внаслідок
англо-бурської війни на початку XX ст. англійські колонізатори здолали
опір африканських племен Південної Африки — Трансвааля, де були знайдені
до цього величезні запаси золота. Народи Південно-Західної Африки
(гереро і готтеноти) протягом двох десятиріч вели боротьбу проти
німецьких колонізаторів. Із 100 тис. гереро під час повстання загинуло
75 тис, а інших перетворили в напів-рабів. Подібна доля спіткала також
народи Конго, які не змогли здолати потужний наступ англійських та
бельгійських колонізаторів. Сім років з 1897 р. вели боротьбу проти
французьких поневолювачів народи Мадагаскару. Мужній опір англійським,
французьким та італійським колонізаторам чинили повстанці Сомалі, яких
очолив Мухамед-бен-Абдула, прозваний Муллою, їм вдалося витіснити
колонізаторів із внутрішніх районів країни. Боротьба велась з 1899 до
1920 р. і закінчилась перемогою англійських військ лише після
застосування проти повстанців військових літаків та танків. Єдиним
африканським народом, який вийшов переможцем у боротьбі за свою
незалежність, були ефіопи. їх незалежність змушена була визнати Італія.

Зазнаючи поразок, африканці не припиняли боротьби, набували дальшого
досвіду, почали використовувати європейські форми, такі як політична
опозиція, національно-культурний рух, страйки та ін. У 1912 р. на півдні
Африки виник Африканський національний конгрес, який очолив боротьбу
африканських народів за свої права. Проте деколонізація африканських
народів відбулася лише після Другої світової війни, а роком незалежності
Африки став 1960 р.

З наступом імперіалізму в країнах Азії, Латинської Америки й Африки
визначались два основні взаємопов’язані процеси, про які вже говорилось
раніше. Забезпеченню послідовних і вирішальних успіхів визвольного руху
перешкоджала поляризація класових і політичних сил, що призводила до
глибоких внутрішніх суперечностей. Найгостріше вони виявились між
буржуазією і трудовими верствами населення.

Демократичні революції початку XX ст., як і попередні буржуазні
революції, були породжені внутрішніми суперечностями феодального ладу.
Революція 1905—1907 рр. у Росії поклала початок демократичним революціям
XX ст. Вона, як і наступні демократичні революції в інших країнах,
відбувалася в нових історичних умовах, коли капіталізм вступив у вищу
стадію свого розвитку. Це відбилося на розстановці класових і політичних
сил у кожній країні. Демократичні революції в країнах Латинської Америки
та Азії стимулювалися першою російською революцією. Це були революції,
першочерговим завданням яких було об’єднання всіх класових і політичних
сил у боротьбі проти іноземного засилля, імперіалістичного поневолення.

Жодна з буржуазних революцій початку XX ст. не закінчилася повною
перемогою. Але значення цих революцій недооцінювати не можна, вони
залишили помітний слід в історії кожного народу й у світовій історії.
Вони підірвали сили колоніалізму і феодалізму. Відбулося політичне
пробудження мас.

Боротьба провідних країн за світове лідерство та формування блокової
системи міжнародних відносин. Створення військово-політичних союзів.

1. Співвідношення сил у Європі

Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., об’єднання Німеччини та
Італії, поразка Франції у франко-прусській війні 1870—1871 рр. призвели
до зміни співвідношення сил на Європейському континенті й до загострення
міжнародних відносин.

Поява в центрі Європи нової, могутньої, мілітаризованої, агресивної
Німецької імперії викликала занепокоєння всіх сусідніх європейських
держав.

У той час зовнішньополітичний курс Німеччини визначав Отто Біс-марк,
який прагнув утвердити повну гегемонію своєї країни в Європі. Незважаючи
на поразку у франко-прусській війні, Франція залишалася головною
перешкодою для Німеччини, і щоб забезпечити перемогу в наступній війні
необхідно було заручитися підтримкою інших держав для ізоляції Франції.
Зростання могутності Німеччини підштовхнуло Австро-Угорщину до зближення
з нею, хоч Австрія зазнала поразки у війні проти Пруссії 1866 р. До
такого кроку Австро-Угорщину спонукали обставини. Це, зокрема, етнічна
близькість німців та австрійців, нестабільне становище двоєдиної
монархії, прагнення заручитися підтримкою німецької дипломатії в
експансії на Балканах, зростання економічної залежності від Німеччини.

Тим часом Бісмарк прагнув заручитися нейтралітетом Росії, яка в 60-х рр.
докладала зусиль для скасування статей Паризького договору 1856 р.
Відкривалися сприятливі перспективи для російсько-німецького зближення.

У 1873 р. зусилля Бісмарка дали позитивні результати. Між Німеччиною,
Австро-Угорщиною та Росією було укладено “Союз трьох імператорів”. Але
ця дипломатична перемога Бісмарка була примарною. У 1875— 1877 рр. Росія
не підтримала Німеччину під час франко-німецьких воєнних “тривог”, тобто
на ділі виступила як гарант безпеки й незалежності Франції. Це не
залишилося непоміченим у Парижі, що згодом привело до франко-російського
зближення.

Тим часом антиросійська позиція Великобританії давала надію Німеччині
утримати Росію в нейтральному стані. Англія була головним противником
розширення російських володінь на Середньому й Далекому Сході та
поширення російського впливу на Балканах.

Так, через рішучу протидію Англії та Німеччини, Росія не змогла повною
мірою використати наслідки перемоги в російсько-турецькій війні 1877
—1878 рр.

Міжнародні відносини 70-х рр. XIX ст. характеризувалися тим, що кожна з
великих держав прагнула не допустити одноосібного посилення жодної з
країн.

2. Утворення блоків. Підготовка до світової війни

На початку 80^х рр. у міжнародних відносинах сталися кардинальні зміни.
Почалось формування військово-політичних союзів, спрямованих проти не
реального, а гіпотетичного (хоч і визначеного) противника, які мали на
меті не просто перемогу над якоюсь окремою країною, а завоювання
світового панування.

Перший крок у цьому напрямку зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні
було укладено ав-стро-німецький союз. Одночасно Бісмарк не полишав надій
на утримання Росії на рівні нейтральної держави. У 1881 р. було
відновлено “Союз трьох імператорів”, а 1887 р. укладено
російсько-німецький “перестрахувальний договір”.

Але це не виключало Росію з числа головних суперників Німеччини. Того ж
року Німеччина відмовилася надати кредити Росії. У 1882 р. Німеччина,
Австро-Угорщина та Італія уклали між собою Троїстий союз на 5 років,
який кожні 5 років поновлювався і проіснував до 1915 р.

На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося
російсько-французьке зближення. У 1887 р. Франція надала Росії значний
кредит. Почалися переговори про укладення союзу. У липні 1891 р.
відбувся візит до Кронштадта французької ескадри. Наступного місяця було
підписано франко-російський консульський пакт. У 1892 р. підписано
військову конвенцію, яку було ратифіковано 1893 р.

Отже, в Європі утворилися два ворогуючі військово-політичні союзи. Проте
залишилась одна велика держава — Англія, від позиції якої залежала
перевага котрогось із блоків.

Наприкінці XIX ст. Англія все ще проводила політику “блискучої ізоляції”
(непряме втручання у справи європейських країн). Єдиною турботою Англії
було розширення та утримання її колоніальних володінь. Зберігалися
напружені відносини з Францією через розподіл колоній в Африці та Азії.
У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії,
що дало Японії можливість у 1904—1905 рр. перемогти її у війні.

Але в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна
небезпека для Великобританії йде від Німеччини, яка стала на шлях
підготовки до війни за переділ світу

(почалося будівництво могутнього океанського флоту). Так, англо-німецьке
суперництво в економічній та військовій сферах призвело до перегляду
зовнішньої політики Англії. 8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано
англо-французьку таємну угоду. У ній розмежовувалися сфери впливу між
двома державами в Африці. Англія визнавала право Франції на Марокко, а
Франція — право Англії на Єгипет. Ця угода отримала назву “Сердечна
згода” — Антанта.

Після поразки Росії в російсько-японській війні, а також подій революції
1905—1907 рр., які ослабили країну, Англія вже не сприймала її як
небезпечного конкурента. Більше того, тепер вона мала підстави вважати
Росію своєю союзницею в боротьбі проти Німеччини та
національно-визвольних рухів народів Азії. Ініціаторами зближення між
двома державами став міністр закордонних справ Англії Е. Грей (ліберал)
і міністр закордонних справ Росії О. Ізвольський. Це призвело до
укладення 31 серпня 1907 р. англо-російської конвенції про розмежування
сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті. Так було завершено створення
Антанти.

Але єдиної угоди між трьома державами не існувало. її уклали лише на
початку першої світової війни.

Отже, підсумком розвитку міжнародних відносин на зламі століть став
поділ Європи і світу на два ворогуючих військово-політичні блоки —
Троїстий союз і Антанту.

Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була
підготовка до світо вої війни за переділ уже поділе ного світу. Перші
такі війни та конфлікти розпочалися наприкінці XIX – на початку XX ст.:
іспано американська (1898 р.), англо бурська (1899—1902 рр.),
російсько-японська (1904—1905 рр.) марокканські кризи (1905, 1911)
боснійська криза (1908), італо-турецька (1911-1912), балканські війни
(1912-1913).

Локальні війни початку XX ст. – пролог першої світової війни.

Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була
підготовка до світо вої війни за переділ уже поділе ного світу. Перші
такі війни та конфлікти розпочалися наприкінці XIX – на початку XX ст.:
іспано американська (1898 р.), англо бурська (1899—1902 рр.),
російсько-японська (1904—1905 рр.) марокканські кризи (1905, 1911)
боснійська криза (1908), італо-турецька (1911-1912), балканські війни
(1912-1913).

Міжнародні кризи та конфлікти на початку XX ст.

У 1905 р. Німеччина вирішила скористатися із захоплення Францією
Марокко, щоб посварити англійців з французами. Вільгельм II, імператор
Німеччини, заявив, що Марокко має бути незалежним. Однак Велика Британія
підтримала Францію, Марокко залишилося незалежним лише формально,
фактично ж там хазяйнували французи.

У 1908 р. внаслідок захоплення Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини
вибухнула “боснійська криза”. Росія намагалась активним втручанням
допомогти Сербії у її протидії Австро-Угорщині, однак 1909 р. була
змушена піти на поступки. Результатом “боснійської кризи” було
загострення суперечностей між союзниками — Італією та Австро-Угорщиною.
Того ж 1909 р. Італія укладає таємний договір з Росією, спрямований
проти Австро-Угорщини.

У 1911 р. знову загострилося марокканське питання у зв’язку з повстанням
проти султана Марокко. Німеччина направила до марокканського берега
крейсер “Берлін” і канонерку “Пантера”. І знову на підтримку Франції
виступила Велика Британія. Погрожуючи Німеччині війною, вона змусила
останню відмовитись від втручання у марокканську проблему.

1911 р. відбулася італо-турецька війна. У вересні італійські десанти
висадилися в Північній Африці і в результаті бойових дій з турецькими
військами захопили Триполітанію та Кіренаїку, які становили італійську
колонію Лівію.

3. Балканські війни 1912-1913 рр.

Балкани на початку XX ст. називали “пороховим погребом Європи”. Це
пояснюється тим, що саме тут стикалися інтереси великих держав,
розділених на два військово-політичні блоки. Основними суперниками в
цьому регіоні були з одного боку — Росія, з іншого — Австро-Угорщина та
Німеччина. Росія прагнула створити союз Бал-канських держав, вбачаючи в
ньому запоруку успішної боротьби за свою гегемонію на Балканах.
Тогочасне міжнародне становище сприяло планам Росії. Після
молодотурецької революції 1908 р. і, зокрема, після поразки Туреччини у
війні з Італією за володіння Лівією (1911 — 1912 рр.) Росія, правлячі
кола балканських держав вважали ситуацію, що склалася, сприятливою для
розподілу європейських володінь Османської імперії. Щоправда, становище
ускладнювалося взаємними протиріччями між Балканськими державами.
Напередодні війни з Туреччиною між Балканськими державами відбулися
тривалі дипломатичні переговори про створення військово-політичного
союзу. Ще у квітні 1911 р. сербський уряд запропонував Болгарії укласти
угоду про розподіл сфер впливу в Македонії. Ця пропозиція успіху не
мала, по-заяк Болгарія претендувала на всю Македонію.

У жовтні 1912 р. переговори відновились, і 29 лютого було укладено
болгарсько-сербську угоду про дружбу і союз, яка мала таємний додаток.
Договір підтверджував взаємні гарантії державної незалежності й
територіальної цілісності Сербії та Болгарії, надання допомоги в разі
іноземної агресії або війни з Туреччиною. У таємному додатку
закріплювався територільний розподіл тогочасних турецьких володінь. До
Сербії відходили частина Македонії та Північна Албанія з виходом до
Адріатичного моря. Болгарії дісталася більша частина Македонії та
Фракії. Долю північно-східної частини Македрнії мав вирішити російський
цар.

Болгарсько-сербський військово-політичний союз був доповнений угодою з
Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори велися за участю
Англії та завершилися підписанням у травні 1912 р. договору. Але
кордонів Македонії визначено не було. Восени 1912 р. формування
Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для початку
війни. Влітку 1912 р. на території Албанії вибухнуло повстання; його
жорстоко придушили турецькі війська. Це прискорило оголошення війни
Туреччині. Бойові дії почались у жовтні 1912 р. Болгарська армія
розгорнула успішний наступ у Східній Фракії та в напрямку на Стамбул
(Константинополь). Турецькі війська відійшли на заздалегідь підготовлені
позиції Чаталжа за 40 км від Константинополя. Сербська армія вступила до
Скопле (найбільше місто Македонії) та через Албанію вийшла до
Адріатичного моря. Це занепокоїло Австро-Угорщину, яка зосередила свої
війська на кордоні з Сербією. Греція захопила місто Салоніки. Чорногорія
взяла в облогу фортецю Скадар (Шкодер).

У листопаді 1912 р. Туреччина запросила перемир’я. Болгарський цар
Фердинанд цю пропозицію відхилив. Болгарська армія почала штурм
укріплень Чаталжа, але невдало. Це змусило сторони сісти за стіл
переговорів у Лондоні. У них узяли участь представники великих держав,
які фактично й вирішували балканське питання.

Поки його обговорювали дипломати, у Туреччині в січні 1913 р. стався
державний переворот. Новий турецький уряд, підбурюваний Німеччиною та
Австро-Угорщиною, ухвалив рішення про продовження війни. Але в березні
1913 р турецькі війська зазнали поразки. Болгари захопили фортецю
Адріанополь.

Туреччина знову запросила перемир’я, яке було укладено у квітні 1913 р.

Під час переговорів розгорілася гостра дискусія між Болгарією, з одного
боку, і Сербією та Грецією — з іншого. Приводом до цього стала проблема
розподілу територій у Македонії. Справа дійшла до того, що болгарський
цар Фер-динанд дав згоду на ведення переговорів про створення
болгарсько-турецького союзу.

Нарешті, у травні 1913 р.’сторони підписали Лондонський мирний договір,
за яким Туреччина поступалася своїми володіннями на захід від лінії
Мідія — Енос і деякими островами в Егейському морі. Розподіл
відвойованих територій мав відбутися згодом.

Після укладання Лондонського мирного договору розбіжності між Болгарією,
Сербією та Грецією набули виняткової гостроти. Німеччина та
Австро-Угорщина докладали значних зусиль, щоби посилити ці протиріччя.
Головною їх метою був розвал проросійського Балканського союзу. Зрештою,
так і сталося. У травні 1913 р. було укладено таємний
сербсько-грецький союз, спрямований проти Болгарії. Сербія та Греція
домовилися між собою про поділ Македонії.

У червні 1913 р. болгарські війська напали на своїх колишніх союзників.
Почалася друга Бал-канська війна. Сербська армія зупинила болгар і
перейшла у наступ. Грецька армія також вела успішні бойові дії в
Егейській Македонії. Війну Болгарії оголосила й Чорногорія. Болгари були
змушені відійти до старого кордону. Відтак на Болгарію напала Румунія,
яка претендувала на Південну Добруджу, а також Туреччина, яка знову
захопила Східну Фракію з Адріанополем. Болгарський уряд запросив миру,
він був підписаний 10 серпня у Бухаресті. Згідно з договором західна й
центральна частини Македонії відійшли до Сербії, південна (Егейська)
— до Греції, Добруджа — до Румунії, а Східна Фракія дісталася
Туреччині. У складі Болгарії залишилася частина Македонії (Пиринська).

Внаслідок Балканських війн кардинально змінилося становище на
Балканському півострові. Туреччина, позбувшись усіх своїх європейських
володінь, втратила значення як європейська держава. Терени й населення
Сербії та Чорногорії зросли майже вдвічі. Македонію поділили на три
частини. З’явилася нова держава — Албанія (1912 р.), що позбавило
Сербію можливості мати вихід до Адріа-тичного моря. Крім Туреччини,
найбільше постраждала Болгарія. Це підштовхнуло її до союзу з
Німеччиною. Тим часом Сербія потрапила в залежність від Антанти, що
відразу загострило стосунки з Австро-Угорщиною.

Отже, Балканські війни не розв’язали пекучих проблем. Атмосфера
ворожнечі та втрачених надій стала приводом для нових дипломатичних
інтриг, що перетворило Балкани на “пороховий погріб” Європи, який
вибухнув 1914 р,

Початок першої світової війни, її причини і характер, ставлення до війни
різних класів і політичних партій.

Виникнення Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.)
було не випадковим. Вона була закономірним результатом гострих
суперечностей між великими світовими державами. Ще в 1879 р. Німеччина
уклала_військовий союз з Австро-Угорщиною, а в 1882 р. — з Італією. Так
виник Троїстий союз, до якого згодом приєдналася Туреччина. У 1904 —1907
рр. сформувався союз Англії, Франції і Росії — Антанта.

Головним був англо-німецький економічний, військово-морський і
колоніальний антагонізм. Німеччина мріяла захопити значну частину
колоній Англії. Обидві країни, ведучи боротьбу за перевагу на морях,
нарощували свої військово-морські сили. Франко-німецькі суперечності
почалися через землі, відібрані у Франції після франко-прусської війни
1870—1871 рр.

Особливої гостроти набули суперечності великих країн на Балканах і
Близькому Сході. Німеччина намагалася розширити тут сферу свого впливу,
а Австро-Угорщина після анексії Боснії та Герцеговини готувалася
захопити Сербію. Росія прагнула зберегти і розширити свої політичні
позиції на Балканах, захопити протоки і Константинополь, Західну
Україну.

Безпосереднім приводом до розв’язання світової війни стало вбивство
спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда 28
червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво. Цей замах був терористичним
актом помсти за пригнічення, якого зазнавало слов’янське населення від
Австро-Угорщини. Зразу після сараєвського вбивства Німеччина посилено
підштовхувала Австро-Угорщину до війни проти Сербії. Австро-Угорщина
пред’явила Сербії ультиматум. І хоча п цілому його було іірий нято,
Австро-Угорщина оголосила Сербії пійму. У нідиоиідії Росія, як імр.шт
незалежності Сербії, розпочала загальну мобілізацію, після чого
Німеччини оголосила їй війну. Далі у війну вступили Англія та Франція.

У перші дні війни про свій нейтралітет оголосили Болгарія, Греція,
Іспанія, Португалія, Голландія, Данія, Швеція, Норвегія, СІНА, Італія,
Румунія, Туреччина, а також більшість країн Латинської Америки. Проте
Туреччина на другий день війни підписала таємний договір з Німеччиною і
пропустила через Дарданелли два німецьких крейсери і кілька допоміжних
суден, що значно посилило турецький флот на Чорному морі.

Як тільки розпочалася війна в Європі, Японія дійшла висновку, що настав
час для вторгення в Китай і встановлення панування на Тихому океані.
Спочатку вона пред’явила Німеччині ультиматум, щоб та відвела з
японських і китайських вод німецькі військово-морські сили. Так як
Німеччина відмовилася прийняти ультиматум, Японія оголосила їй війну й
обложила фортецю Циндао, яку та орендувала в Китаї. Японія також
захопила у німців Маршалові, Каролінські та Маріанські острови.

Таким чином, війна стала світовою. Понад чотири роки тривала ця жахлива
бійня, в яку були втягнуті 36 країн з населенням понад 1,5 млрд чоловік,
тобто 75 % населення земної кулі. В армії воюючих країн було
мобілізовано понад 73 млн чоловік.

Стратегічні плани кожної держави у цій війні визначалися її
військово-економічним потенціалом і цілям, які дана країна намагалася
досягти. Німецький план виходив із неминучості війни на два фронти —
проти Франції та Росії. Його основна ідея полягала в тому, щоб спочатку
розбити Францію. На Східному фронті основний тягар боротьби з Росією
мала нести Австро-Угорщина до того часу, поки не буде розгромлена
Франція.

Стратегічний план Франції базувався на розумінні військової та
економічної переваги Німеччини. Тому цей план в основі своїй був
пасивно-очікувальним. Але Франція намагалася повернути Ельзас і
Лотарингію, і це штовхало її до активних дій. Звідси і непослідовність
оперативно-стратегічних дій.

Англійський генеральний штаб передбачав надіслати в Європу незначну
експедиційну армію. При цьому дії союзних військ не були погоджені, що
давало можливість Німеччині наносити удари противникам поодинці.

Росія насамперед прагнула розгромити Австро-Угорщину, тому проти неї
було кинуто чотири із шести розгорнутих активних армій. Другим завданням
були наступ у Східній Пруссії і вихід на допомогу союзній Франції.

Перша світова війна велася у багатьох регіонах земної кулі. Утворилося
до двох десятків фронтів, проте основними були Західноєвропейський
фронт, де німецькі війська вели війну проти англо-французьких військ, та
Східноєвропейський, де російські війська протидіяли австро-угорській і
німецькій арміям. Всі інші фронти (Балканський, Закавказький,
Аравійський, Австро-Італійський та ін.) були другорядними.

+ ставлення, цілі

Особливо активну боротьбу за світове панування і переділ колоній
проводила Німеччина. Прагнучи до світового панування, вона ставила перед
собою завдання загарбати англійські та французькі колонії, частину
території Росії, а також підкорити своєму впливові країни Балканського
півострова. Австро-Угорщина також домагалася встановлення свого
панування на Балканах і відторгнення частини території Російської
держави.

Великобританія сподівалася відібрати колонії в Німеччини, захопити
нафтові райони — Месопотамію і Палестину, закріпитися в Північній
Африці; Франція — повернути Ельзас і Лотарін-гію, захопити Саарський
вугільний басейн і німецькі колонії; Росія — оволодіти Константинополем,
чорноморськими протоками, частиною Туреччини і Галичини.

Італія намагалася збільшити свої колоніальні володіння, загарбавши
значну територію на Балканах. Вона, хоча й була пов’язана союзом з
Німеччиною та Австрією, і формально належала до Троїстого союзу, з
початком війни залишалася нейтральною, а в 1915 р. перейшла на сторону
коаліції (Антанти), сподіваючись відібрати в Австрії прикордонні землі.

США до війни не підтримували жодного з європейських угруповань, але,
безперечно, не були байдужими до європейської політики. З початком війни
вони вважалися нейтральною державою, однак відкрито підтримували країни
Антанти. А 6 квітня 1917 р. США оголосили про вступ у війну на боці
Антанти.

Напередодні війни дуже гострими були політичні кризи і класові бої в
самих капіталістичних країнах. Відбувалися тривалі страйки робітників у
Великобританії, Німеччині, Італії, почастішали заворушення серед селян.
Росія переживала період нового революційного піднесення, яке розпочалося
влітку 1910 р. Посилився національно-визвольний рух пригноблених народів
Європи: ірландців — проти англійського гніту; чехів, хорватів, сербів та
інших слов’янських народів — проти австро-угорського панування; поляків
і ельзасців — проти насильного понімечення.

Імперіалісти вважали, що війна відверне увагу народних мас від
революційної боротьби, намагалися розколоти єдність міжнародного
пролетаріату, знищити його значну частину і тим самим придушити або хоч
ослабити революційний натиск трудящих.

Отже, треба мати на увазі дві групи причин Першої світової війни:
економічні (головні, корінні) — боротьба за новий переділ світу, за
ринки збуту, за сфери впливу, і соціально-політичні — намагання
буржуазії придушити революційний рух пролетаріату, відвернути увагу
трудящих від революційної боротьби і внутрішніх політичних криз.

Перша світова війна, породжена всією системою імперіалістичних відносин
між великими державами й розв’язана монополістичною буржуазією в ім’я її
класових, антинародних цілей, була за своїм характером несправедливою,
загарбницькою для всіх воюючих держав.

Схід зауважити, що Перша світова війна стала суворим випробуванням для
всіх класів і політичних сил. Яким же було ставлення до війни різних
класів і політичних партій?

Панівні класи та їхні політичні партії кожної воюючої країни робили все
можливе, щоб зняти з себе відповідальність за початок воєнного
конфлікту. Вони штучно насаджували в масах «патріотичні» та шовіністичні
настрої, створювали ілюзію «національної єдності» в ім’я розгрому
ворога.

Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у
тому числі і її опозиційні партії. Частина російської колонії в Парижі
вирішила навіть добровільно вступити до французької армії «для захисту
демократії та культури від варварства». На 21 серпня 1914 р. до неї
записалося 9 тис. російських емігрантів. Республіканський загін, до
якого ввійшли більшовики, соціал-демократи, есери, бундівці та
анархісти, налічував 70—80 чоловік, у тому числі 11 більшовиків.
Більшовицький комітет закордонних організацій у Парижі розпався. У Росії
більшість політичних партій підтримала царизм в імперіалістичній війні.
Головні партії російської буржуазії — октябристи і кадети виступали
єдиним фронтом з самодержавством і монархічним дворянством. Вони без
застережень схвалили зовнішню політику царизму і проголосили гасло
«війна до переможного кінця».

Більшість есерів і меншовиків по суті також стала на бік самодержавства.
Відверто шовіністичні позиції зайняв Г. В. Плеха-нов. Уважаючи Німеччину
основним винуватцем війни, Г. Пле-ханов всіляко захищав Францію та
Великобританію і фактично заперечував агресивні наміри царизму. У 1915
р. Плеханов прямо вимагав віх меншовицьких депутатів Думи голосувати за
воєнні кредити.

Невелика група меншовиків-інтернаціоналіетів на чолі з Мар-товим, а
також Троцький, на словах виступали проти війни, а насправді були в
згоді з відвертими соціал-шовіністами.

На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії
України. На ці позиції стали Товариство українських поступовців (1908
р.), частина Української соціал-демократичної робітничої партії, яку
очолював Симон Петлюра. Керівники західноукраїнських національних партій
з початку війни зайняли виразно антимосковську позицію.

На початку війни у Львові з представників трьох політичних партій —
національно-демократичної, радикальної й соціал-демократичної — було
засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була
організація австрійської орієнтації. Вона ставила завдання охороняти
інтереси українців в Австрії і закликала всіх українців стати на боці
Австрії у війні. Рада створила військову організацію — добровільний
легіон Українських січових стрільців для боротьби з російськими
військами.

У серпні 1914 р. група політичних емігрантів з України (Наддніпрянщини)
заснувала у Львові «Союз визволення України» який у таборах
військовополонених українців на території Австро-Угорщини пропагував
ідею самостійності України.

На початку Першої світової війни стався ідейний і організа- . ційний
крах II Інтернаціоналу. Під крахом II Інтернаціоналу слід розуміти
передусім зраду більшості офіційних соціал-демокра-тичних партій своїм
переконанням урочистім заявам і рішенням, що були прийняті міжнародними
конгресами в Штутгарті (1907 р.), Копенгагені (1910 р.) і Базелі (1912
р.). На цих конгресах діячі II Інтернаціоналу виступали проти війни.
Насправді ж, з самого у початку війни, німецькі, французькі,
англійські, бельгійські та

інші соціал-демократи голосували у своїх парламентах за військові
кредити, активно підтримували воєнні заходи буржуазних урядів.
Опортунізм партій II Інтернаціоналу переріс у соціал-шовінізм. На
виправдання своєї зради соціал-шовіністи слідом за буржуазними урядами
посилались на нібито оборонний характер війни.

На відміну від більшості партій II Інтернаціоналу рішуче і послідовно
проти тактики оборонства, проти імперіалістичної війни виступила партія
більшовиків. Уже 26 липня 1914 р. більшовицька фракція в IV Державній
думі, яку тоді підтримали і меншовики, виступила проти війни,
відмовилась голосувати за воєнні кредити і залишила засідання. На жаль,
незабаром депутати-мен-шовики змінили свою позицію.

Виходячи з власного розуміння характеру війни, більшовики у своїй роботі
керувалися такими основними тактичними гаслами:

1) перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську;

2) поразку свого уряду в імперіалістичній війні, 3) повний розрив

з II Інтернаціоналом, що зазнав краху і створення нового, III Ін

тернаціоналу.

Першими кроками на шляху реалізації цієї тактики мали бути: відмова від
голосування за воєнні кредити, повний розрив з політикою «національного
миру», створення скрізь нелегальних антивоєнних організацій, братання
солдатів ворогуючих армій на фронтах, підтримка масових виступів
робітничого класу проти війни.

На початку вересня 1915 р. у Циммервальді (Швейцарія) відбулася перша
конференція інтернаціоналістів, у якій взяли участь 38 делегатів від 11
країн. Під час роботи конференції було створено ліву групу з 8 делегатів
та Інтернаціональну соціалістичну комісію (ІСК) — фактично новий
міжнародний соціалістичний центр.

Друга міжнародна соціалістична конференція, яка відбулася у квітні 1916
р. у Кинталі (Швейцарія), не схвалила тактику більшовиків, проте
політика тимчасових компромісів, що здійснювалась у Циммервальді та
Кинталі, сприяла більшому згуртуванню соціалістів-інтернаціоналістів
різних країн.

Назрівання революційної ситуації в європейських країнах в умовах першої
світової війни, її ознаки.

Вивчаючи друге питання, студентам необхідно усвідомити, ідо Перша
світова війна різко загострила внутрішні суперечності в країнах —
учасницях війни, створила там кризову ситуацію.

Політична обстановка в Європі під час війни дедалі більше
загострювалася. Тягар війни, що спричиняв значне погіршення становища
трудящих, призвів до посилення страйкового руху. У Німеччині кількість
страйків зросла з 137 в 1915 р. до 240 в 1916 р., а кількість їхніх
учасників із 14 тис. до 129 тис; у Франції кількість страйків зросла з
98 до 314, а їхніх учасників — з 9 тис. до 41 тис. Маси почали відкрито
виявляти незадоволення війною.

Якою ж була обстановка в Росії?

Світова імперіалістична війна, як і слід було очікувати, украй погіршила
і без того тяжке становище трудящих Росії. Поразки царської армії на
фронті, розвал економічного життя країни, голод, епідемії та інші біди,
що їх породила війна, усім тягарем лягли на плечі народу.

На ґрунті загострення економічних труднощів, починаючи з 1915 р.,
зростають революційні настрої, з місяця на місяць посилюється
революційний рух. Протягом цього року в Росії відбулося 900 страйків, у
яких брало участь понад 500 тис. робітників.

У 1916 р. революційний рух значно посилився. До боротьби пролетаріату
Петрограду і центральних промислових губерній приєдналися робітники
Уралу, Донбасу та інших пролетарських центрів. У 1916 р. в Росії
відбулося понад 1400 страйків, у яких брало участь понад 1 млн осіб. На
підприємства українських губерній припадало майже 220 страйків, або 15 %
загальної кількості. У них брало участь понад 190 тис. промислових
робітників (приблизно 1/6 страйкарів Росії). Багато страйків
супроводжувалося демонстраціями, що мали яскраво виражений політичний,
антивоєнний характер.

Революційний рух пролетаріату зімкнувся з антивоєнним рухом селянських
мас. За роки війни у Росії відбулося 300 селянських виступів, у тому
числі в Україні — близько 160.

Революційна хвиля охопила армію і флот. Почастішали випадки солідарності
солдатів із страйкарями. У 1916 р. були факти відмови цілих військових
частин від наступу, особливо на Північному фронті.

Відбулися серйозні антивоєнні заворушення в 17-му і 55-му Сибірських
стрілецьких полках Північного фронту, повстання в розподільчих пунктах
Гомеля і Кременчука, де формувалися частини дія відправки на фронт,
заворушення солдат у Харкові тощо.

До руху робітників і селян приєдналися національні меншини Росії. Різке
підвищення революційної активності мас, які не хотіли жити по-старому,
свідчило про «кризу низів».

Із зростанням революційного руху поглиблювалася і «криза верхів». Війна
з особливою силою виявила всю глибину суперечностей між царським режимом
і дійсними потребами економічного і суспільного розвитку країни. На
початку 1917 р. країна опинилася перед загрозою загальної господарської
розрухи. Кожен день війни коштував російському народу близько 50 мли
рублів. Режим самодержавства наскрізь прогнив. За період війни змінилося
4 голови Ради міністрів, 6 міністрів внутрішніх справ, 4 військові
міністри, 3 міністри іноземних справ. Поразки царської армії на фронті
розладнали весь старий урядовий механізм, озлобили проти нього всі класи
населення.

Армія ставала все менш надійною. Факти свідчили, що вже в другій
половині 1916 р. армія почала перетворюватись із захисника царизму на
його ворога, а на початку 1917 р. вона вже стала силою, готовою до
повстання.

Лютнева демократична революція 1917р. в Росії. Формування двовладдя та
його суть.

Розглядаючи третє питання, студентам необхідно усвідомити, що Лютнева
буржуазно-демократична революція була підготовлена всім попереднім
соціально-економічним і політичним розвитком Росії. Всесильним
«режисером» революції, могутнім прискорювачем революційного піднесення
стала Перша світова війна.

Важливо з’ясувати, які політичні сили діяли напередодні і під час
Лютневої революції та якими були їхні платформи.

У цей період, як і в роки першої російської революції, діяли, три
основні політичні сили. Перша — сама монархія. „її ідеологія, сформована
відомими політиками — К. Побєдоносцевим, М. Ка-тковим, В. Мещерським, К.
Леонтьєвим, С. Вітте та ін., полягала в тому, що в періоди кризових
ситуацій влада повинна уміти маневрувати, уникаючи будь-яких політичних
поступок. Загалом урядовий курс напередодні лютого 1917 р. можна оцінити
як спробу політичного маневрування між реакцією і буржуазно-дворянською
опозицією.

Друга сила — буржуазія, вплив якої в період війни значно посилився. Вона
намагалася забезпечити собі панівне становище в політичному житті країни
і консолідувалась під егідою кадетської партії.

Третя — пролетаріат. Незважаючи на його кількісні та якісні зміни в
період війни, він все ж залишався відносно згуртованим.

Розстановку політичних сил у країні в значній мірі відбивали і три
партійно-політичні табори: 1) урядовий (монархо-поміщиць-кий), до складу
якого входили всі поміщицько-монархічні партії та течії; 2)
ліберально-буржуазний (кадети та інші буржуазно-опозиційні партії); 3)
демократичний, який об’єднував більшовиків, дрібнобуржуазні, народницькі
та соціал-демократичні партії.

Боротьба цих таборів і визначила весь перебіг і зміст Лютневої
революції. Основна боротьба велася між урядовим і демократичним
таборами. Опозиція маневрувала між ними.

Лютнева революція 1917 р., як і Революція 1905—1907 рр., за характером
була буржуазно-демократичною, оскільки передбачала розв’язання тих самих
завдань, які стояли перед першою революцією в Росії — повалення„ царизму
і встановлення демократичної республіки, запровадження 8-годинного
робочого дня, ліквідацію залишків кріпосництва та ін.

Головною рушійною силою Лютневої революції був пролетаріат. Він же
виступав як вождь, гегемон революції. Природнім союзником робітничого
класу в революції було багатомільйонне селянство. Саме ці класи
послідовно боролися за здійснення основних завдань революції.

Що стосується російської буржуазії, то вона приєдналася до революції
лише тоді, коли остання стала перемагати. Лідер буржуазії Мілюков чітко
заявив: «Якщо перемога над царизмом відбудеться завдяки революції, то я
проти такої перемоги»’.

Пізніше в еміграції він писав: «Ми не хотіли цієї революції, ми особливо
не хотіли, щоб вона прийшла під час війни. Ми відчайдушно боролися, щоб
цього не сталося»2.

Політичну платформу буржуазії виразно визначив інший її лідер — В.
Шульгін, який зазначав, що буржуазія зустріла революцію вороже, всі свої
сили спрямувала в лютневі дні на те, щоб знищити революцію, розшарувати
її, вирвати з її рук силу3.

Тому закономірно, що така політична лінія буржуазії не могла забезпечити
їй роль рушійної сили революції. Але коли революційний рух мас став
перемагати, буржуазія приєдналася до революції і тим самим сприяла її
прискоренню.

1917 р. розпочався величезним політичним страйком 9 січня, у 12-ті
роковини «Кривавої неділі».У цей день страйкували і вийшли на
демонстрації робітники Петрограда, Москви, Харкова, Катеринослава,
Ростова-на-Дону, Нижнього Новгорода, Тули, Горлівки, Макіївки,
Новочеркаська, Сімферополя, Пермі та інших пролетарських центрів.

Протягом усього січня не припинялися революційні заворушення мас. По
всій країні страйкувало близько 4 тис. чоловік, причому майже половина з
них брала участь у політичних страйках.

З середини лютого 1917 р. кількість страйків різко зросла. Росія
вступила до нового, вищого етапу кризи. Розпочався процес переростання
революційної ситуації в революцію.

Початок Лютневої революції збігся з Міжнародним жіночим днем 23 лютого
(ст. ст.). У цей день тільки в Петрограді у величезній демонстрації
взяло участь майже 130 тис. трудящих, які вийшли з гаслами: «Хліба!»,
«Геть війну!».

_2.4 лютого в Петрограді в масових страйках і демонстраціях брало участь
понад 200 тис. робітників. А 25 лютого розпочався загальний політичний
страйк, що охопив понад 300 тис. осіб. Він супроводжувався мітингами,
демонстраціями. У боротьбі з поліцією демонстранти застосовували вже не
тільки камінням, а й подекуди зброю. З’явилися вбиті та поранені. До
демонстрантів приєднувалися й солдати.

25 і 26 лютого відбулися засідання бюро ЦК РСДРП, яке визначило завдання
перевести страйк у збройне повстання, залучивши до нього солдатів
гарнізону.

День 27 лютого став вирішальним у розвитку Лютневої
буржуазно-демократичної революції. У цей день на бік повсталих
робітників почали масово переходити солдати Петроградського гарнізону.
Якщо вранці 27 лютого до повсталого народу приєдналося 10200, удень —
25700, то надвечір — уже 66700 солдатів столичного гарнізону.

Було захоплено в’язниці і визволено політичних в’язнів. Направлені до
Петрограда війська перейшли на бік повсталого народу. Перемога революції
у Петрограді стала очевидною. У ці дні в столиці було вбито і поранено
1382 особи,

Слідом за переможним повстання у Петрограді, революція перемогла в
Москві, в інших великих містах, а незабаром — і по всій країні.

У зв’язку з перемогою Лютневої революції постало основне питання всякої
революції — питання про владу. Вирішення цього питання ускладнювалося
переплетенням і протиборством класових сил.

27 лютого, у перший же день перемоги революції, на фабриках і заводах, у
військових частинах Петрограда були обрані представники до рад
робітничих і солдатських депутатів. Увечері відбулося перше засідання
Петроградської ради.

Спираючись на пряму підтримку збройних мас, Петроградська рада мала всі
можливості стати повноправним і єдиним органом народної влади. Проте
лідери меншовиків і есерів пішли на угоду з Тимчасовим комітетом, який
був створений Державною думою після перших відомостей про перемогу
революції у столиці.

2 березня на підставі цієї угоди був створений буржуазний Тимчасовий
уряд на чолі з князем Г. Львовим.

Виникла історична своєрідність буржуазно-демократичної революції в Росії
— двовладдя: Тимчасовий уряд і Рада робітничих

і солдатських депутатів. Двовладдя проіснувало кілька місяців — до
липневих подій 1917 р.

Лютнева буржуазно-демократична революція має велике історичне значення.
Вона увінчала перемогою багаторічну наполегливу боротьбу народів Росії,
їх передових сил з царизмом, з крі-посниками-поміщиками. Було вирішене
величезної ваги завдання — повалення 300-річного панування російського
самодержавства.

Лютнева революція докорінно змінила політичну обстановку, в країні.
Народ завоював політичні свободи. Із в’язниць і заслання повернулися
тисячі революціонерів. Партії, що переслідувалися за царату, стали
легальними. Перемога Лютневої революції дала Росії передовий політичний
устрій. Проте Лютнева революція не здійснила таких важливих вимог
народних мас, як запровадження 8-годинного робочого дня, конфіскація
поміщицьких земель, припинення імперіалістичної війни. Двовладдя

Утворення рад і Тимчасового уряду створило ситуацію, яку назвали
двовладдям. Адже влада робітників і солдатів була уособлена в радах, а
влада ліберальної інтелігенції, промисловців, частини землевласників — у
Тимчасовому уряді.

Влада зосередилася в руках двох керівних органів, чиє ставлення один до
одного було суперечливим і коливалося від суперництва до
співробітництва.

Причини існування двовладдя:

стихійність соціального вибуху;

неорганізованість політичних

партій для взяття ними влади;

розрізненість дій політичних партій

як правого, так і лівого табору.

Історичне значення двовладдя полягало в тому, що в Росії виникла
можливість мирного переходу від самодержавства до демократичного
республіканського устрою із забезпеченням широкої демократії для народу.

Повалення монархії та проголошення демократичних прав і свобод. Тобто
вирішення загальнонаціонального завдання революції, привело до розколу в
революційному русі: для одних революція вже скінчилася (праві та
ліберали), а для інших вона тільки-но розпочалася (соціалісти).
Домінування в політичному житті соціалістичних партій визначило подальшу
долю революції. У країні розгорілася гостра політична боротьба.

На початку квітня 1917 р. російські революціонери, які знаходилися в
еміграції, повернулися до Росії. Разом із цією групою прибув лідер
більшовиків — Володимир Ілліч Ульянов (Ленін). Його приїздові до Росії
сприяли урядові кола Німеччини, які сподівалися, що з приходом до влади
більшовиків із Росією буде укладено мир, про підписання якого ті
неодноразово заявляли.

Леніна зустрічала багатотисячна маніфестація на площі перед Фінським
вокзалом, як одного з вождів революції. Він виступив із невеличкою
промовою, яку закінчив словами: «Хай живе всесвітня соціалістична
революція!»

Наступного дня Ленін виступив із доповіддю «Про завдання пролетаріату в
цій революції» (відомою ще під назвою «Квітневі тези»). У ній він
головним завданням ставив перехід мирним шляхом до соціалістичного етапу
революції. Така позиція лідера не відразу була підтримана більшістю
членів його партії.

Альтернативи суспільного розвитку Росії після Лютневої демократичної
революції 1917р. в Росії.

Розглядаючи перше питання, студентам необхідно глибоко осмислити
проблему вибору шляхів розвитку РосІЇ і з’ясувати, чи була в 1917 р.
альтернатива Жовтневій революції.

Слід відзначити, що дискусії про можливі варіанти розвитку Росії в 1917
або 1921 рр. мають не лише наукове, а й велике практичне значення.
Розроблення проблеми історичних альтернатив орієнтує нас на пошук
найсприятливіших форм і методів суспільних перетворень у сучасних
умовах.

Серед суспільствознавців та істориків єдиної думки щодо того, чи була в
1917 р. альтернатива Жовтню, немає. Одні вважають, що її не існувало і
не могло існувати, тому що Жовтнева революція і перехід до соціалізму
були історичною неминучістю, породженою всім суспільно-історичним
розвитком Росії. Інші стверджують, що альтернативи не виникло через
реальне співвідношення суспільних сил — восени 1917 р. вирішальна
перевага була на боці більшовиків. Треті виходять з того, що тільки
повалення буржуазії і перехід до соціалізму відкривали вихід з глухого
кута, в якому опинилася Росія 1917 р. внаслідок війни і розрухи, і
давали змогу вирішити в інтересах більшості народу проблеми миру, землі,
національного визволення.

Якщо перша точка зору відтворює минулі догматичні стереотипи про
«залізну» непорушність дії суспільних закономірностей, що виключають
інші варіанти, крім революційного, то дві останні залежать від різного
розуміння історичної альтернативи. За всіх обставин, категоричне
твердження про відсутність у 1917 р. альтернативи Жовтню не відповідає
дійсності.

Студентам корисно знати і погляди закордонних істориків — немарксистів
на проблему, що розглядається. Ці історики не тільки погоджуються з тим,
що в 1917 р. була буржуазно-демократична альтернатива соціалістичній
революції, а й уважають останню згубною для Росії. Деякі американські
історики бачать в історії 1917 р. багато втрачених позитивних
можливостей, як, скажімо, утворення однорідного соціалістичного уряду з
більшовиків, меншовиків та есерів.

На нашу думку, альтернатива Жовтневій революції справді була.

Відомо, що після поразки першої російської революції 1905— 1907 рр. між
класами і політичними партіями ціле десятиріччя точилася боротьба
навколо двох можливостей буржуазного розвитку: або Росія шляхом реформ
«зверху» перетвориться на конституційну буржуазну монархію, або нова
революція «знизу» повалить царизм.

Ліберальна буржуазія, очолювана партією кадетів, прагнула спрямувати
розвиток країни першим шляхом і тим запобігти революційним потрясінням.
Своєї мети вона намагалася досягнути шляхом поділу влади з царизмом.

Проте Микола II і його оточення не бажали поступитися

хоч би частиною влади, заблокували можливість проведення будь-яких
реформ. Тому лютневий вибух був історично неминучим. А відтоді перед
країною постала альтернатива: або

реформістські перетворення, які очищали б соціальні й економічні
структури країни від залишків феодалізму і встановлю

вали демократичний суспільний лад, або соціалістична рево

люція, Отже, чому ж у 1917 р. Росія не пішла буржуазно-реформістським
шляхом розвитку? Чому, не закінчивши буржуазної еволюції до зрілого
капіталізму, не закріпивши демократичного ладу, вона різко повернула на
новий, соціалістичний шлях?

Вибір шляху розвитку Росії після Лютневої революції 1917 р. значною
мірою залежав від розстановки класових і політичних сил.

Слід зазначити, що з такої важливої проблеми, як особливості
перегрупування класових і політичних сил після Лютневої революції, теж
немає єдності думок. Частина істориків уважає, що боролися не три, а два
політичні табори — пролетарський і буржуазний1.

Такий погляд суперечить історичній дійсності. Після Лютневої революції
діяли три основні суспільні сили, три політичні табори: 1) буржуазія; 2)
пролетаріат; 3)дрібна буржуазія, передусім селянство.

Ці сили та їхні політичні партії далеко неоднозначно оцінювали підсумки
Лютневої революції і по-різному уявляли собі перспективи розвитку Росії.

Головна партія буржуазії — кадети — з опозиційної партії, якою вона була
до Лютневої революції, перетворилася на партію влади. До складу
Тимчасового уряду ввійшли Г. Е. Львов (прем’єр-міністр і міністр
внутрішніх справ), П. М. Мілкжов (міністр закордонних справ), О. В.
Гучков (воєнний і морський міністр) та ін. Ідеологи кадетів уважали, що
попереду — тривалий період стабільного капіталістичного розвитку країни.
Вони намагалися покінчити з двовладдям, встановити повновладну буржуазну
диктатуру, рішуче виступали за продовження війни. Як ми вже відзначали,
уряд не збирався вирішувати демократичні завдання Лютневої революції.

Прийшовши до влади, буржуазія щодо соціальних реформ ! зайняла цілком
однозначну позицію: «Спочатку заспокоєння, а потім реформи».

Тимчасовий уряд, названий так тому, що повинен був працювати тільки до
скликання Установчих зборів, всіляко саботував їх проведення,
побоюючись, що в умовах демократичної революції вони стануть занадто
лівими. Деякі кадети вже влітку 1917 р. уважали, що Установчі збори як
засіб визначення майбутніх форм російської державності є
безперспективними.

Після Лютневої революції змінилося і становище меншовиків.,, та есерів.
їхні лідери з початку виникнення Петроградської ради перебували в її
виконкомі, що до червня 1917 р. фактично очолював всю систему рад. У
травні видатні діячі партій меншовиків (М. І. Скобелев. І. Г. Церетелі)
та есерів (О. Ф. Керенський, В. М. Чернов) увійшли до складу Тимчасового
уряду, тобто стали урядовими партіями. Відтоді ці дві партії були в
Тимчасовому уряді аж до його повалення. Потрібно зазначити, що протягом
усього періоду від лютого до жовтня ці партії посідали чільне місце в
політичному житті країни, а з березня до серпня вони користувалися
підтримкою значної частини трудящих.

Меншовики й есери, незважаючи на різні погляди щодо шляхів, руху до
соціалізму,. у питанні про його перспективу в Росії були одностайні.
їхньою метою було вирішення назрілих завдань реформаторськими методами,
виведення країни з кризи і забезпечення її розвитку
буржуазно-демократичним шляхом. Меншовики були переконані, що Росія не
дозріла до соціалізму і межею можливих завоювань може бути повна
демократизація країни на базі буржуазних економічних відносин.

Меншовики й есери сподівалися на досвід, знання і творчо-організаторські
здібності російської буржуазії. Але вона не виправдала і не могла
виправдати їхніх надій. Короткозора політична позиція буржуазії
визначила і банкрутство політики есерів та меншовиків. Зрештою їхнім
лідерам довелося відмовитися від програми соціальних реформ, принести їх
у жертву політиці співробітництва з буржуазією. А ось маси, особливо
селяни й солдати, протягом перших місяців революції довіряли есерам і
меншовикам, сподівалися на можливе вирішення всіх питань саме через
реформи й угоди з буржуазією.

Гостра боротьба навколо оцінки історичної ситуації і питання про шляхи
розвитку країни після Лютневої революції розгорнулася у РСДРП. Вона
виявилася у визначенні тактики партії з питань війни, миру, ставлення до
Тимчасового уряду тощо. У більшовиків спочатку сформувалися такі
альтернативні позиції: 1) ленінська, що викладена у «Листах здалека» і
«Квітневих тезах»; 2) позиція переважної більшості більшовиків, які
працювали в Росії, сформульована в документах Російського бюро ЦК,
Петербурзького та інших комітетів.

Російське бюро ЦК вважало, що буржуазно-демократичну революцію ще не
закінчено і не бачило перспективи переростання її в соціалістичну
революцію, вважаючи таку передчасною. Бюро відповідно сформулювало і
політику щодо буржуазного Тимчасового уряду, намагаючись впливати на
нього, щоб примусити здійснювати революційні заходи.

Платформа, розроблена Леніним, передбачала переростання
буржуазно-демократичної революції в революцію соціалістичну, , відмову
від будь-якої підтримки Тимчасового уряду, створення республіки рад як
політичної форми диктатури пролетаріату, негайне укладання
демократичного миру, конфіскацію поміщицьких земель і націоналізацію
всіх земель у країні, негайне злиття всіх банків країни в один
загальнонаціональний банк і контроль рад робітничих і солдатських
депутатів за його діяльністю, контроль рад за суспільним виробництвом і
розподілом продуктів1. У результаті полеміки, що розгорнулася в РСДРП,
було прийнято ленінську платформу.

Ситуація, що склалася в умовах двовладдя, давала можливість мирного
розвитку революції. Така можливість забезпечувалась, по-перше,
співвідношенням класових сил на користь пролетаріату, який не тільки
залучив на свій бік солдатські й матроські маси, а й швидко розпочав
створювати власну збройну силу — Червону гвардію. Народ був озброєний.
Це стало вирішальним чинником.

По-друге, можливість мирного розвитку революції була зумовлена також
наявністю рад — готової форми нової державної влади.

По-третє, сприятливою була і міжнародна обстановка: два імперіалістичні
угруповання воювали між собою. Усе це разом узяте і створювало
об’єктивні можливості мирного розвитку революції.

Виходячи з принципового положення про те, що основною силою
революційного процесу є трудящі маси і від того, на який бік стануть
робітники й селяни врешті-решт залежатиме вирішення основного питання
революції — питання про владу, політичні партії в умовах двовладдя
розгорнули боротьбу за маси.

Необхідно зазначити, що після перемоги Лютневої революції більшість
робітників, солдатів і селян йшли не за більшовиками, а за меншовиками й
есерами. У цих умовах більшовики головне завдання бачили в залученні мас
на свій бік.

Не розкриваючи суті, назвемо лише основні напрями боротьби більшовиків
за маси: 1) робота в радах — наймасовіших класових організаціях
трудящих; 2) робота серед робітничого класу, у профспілках і
фабрично-заводських комітетах; 3) робота серед селян, боротьба за
залучення трудящих села і передусім селянської бідноти на бік революції,
4) діяльність у національних районах країни; 5) військова і бойова
робота з метою створення власних збройних сил.

Після Лютневої революції перед країною постала альтернатива: або
буржуазно-реформістські перетворення, що встановлювали
буржуазно-демократичний лад, або соціалістична революція.

Три кризи Тимчасового уряду, їх вплив на розвиток політичної ситуації в
Росії в умовах двовладдя.

До сформованого 2 березня 1917 р. Тимчасового уряду увійшло 12 чоловік:
6 кадетів, п’ять октябристів і один соціаліст. Зовнішню політику
визначав Павло Мілюков, воєнну — Олександр Гучков, міністром юстиції
став Олександр Керенський.

Керівництво Петроградської ради підтримувало Тимчасовий уряд. У країні
стало функціонувати два політичних центри — утворилося двовладдя. Від
березня до початку липня 1917 р. уряд вимушений був узгоджувати свої дії
з Радою робітничих депутатів, що мала значну підтримку широких мас.

У липні—жовтні 1917 р. у країні встановилося єдиновладдя Тимчасового
уряду у формі коаліції лібералів (кадетів) з поміркованими соціалістами
(меншовики й есери). Уряд очолив Керенський.

Уряд обіцяв запровадити політичні свободи, провести амністію,
підготувати вибори до Установчих зборів, скасувати смертну кару,
заборонити будь-яку станову, релігійну і національну дискримінацію. На
місцях губернатори замінювалися комісарами, створювалися нові органи
правопорядку

(міліція). Проте зберігалися основні органи центрального і місцевого
управління (міністерства, міські думи, земства). Були заарештовані цар.і
його сім’я. До закінчення війни було відкладено введення 8-годинного
робочого дня, здійснення аграрної реформи. Уряд використовував війська
для придушення селянських виступів. Матеріальне становище мас
погіршувалося, зростало безробіття, процвітала спекуляція.

Однак програма Тимчасового уряду “просунула” країну по шляху
конституціоналізму і демократизму. Навіть лідер більшовиків Володимир
Ленін визнав, що Росія лише за кілька місяців за політичним устроєм
наздогнала передові країни світу. З підпілля вийшли всі політичні
партії, виникали попі організації та спілки, було скасовано цензуру на
пресу і літературу.

Перша урядова криза, спричинена соціальною напруженість в країні,
вибухнула уже у квітні. її каталізатором стала нота Мілюкова, в якій він
звернувся до союзників із запевненням про рішучість Росії довести війну
до переможного кінця. Це обурило народ, розпочалися масові мітинги та
маніфестації з вимогами негайного припинення війни.

На початку травня Тимчасовий уряд і Виконком Петроградської ради
домовилися про створення коаліції, і до складу нового уряду увійшло
шість меншовиків і есерів. Програма нового уряду проголошувала подальшу
демократизацію країни, прискорення розробки аграрної реформи,
встановлений державного контролю над виробництвом і досягнення
загального миру. Ідею порозуміння всіх політичних сил підтримали
практично всі партії (крім більшовиків).

Проте внутрішня і зовнішня політика першого коаліційного уряду викликала
новий вибух незадоволення. Воно досягло значного розмаху в червні 1917
р. у зв’язку з підготовкою нового наступу на фронті. Уряд думав, що
успіх наступу стабілізує внутрішнє становище в країні. Але все
закінчилося панічним відступом російських військ.

Події на фронті збігалися з подіями в столиці. Із складу уряду вийшли
міністри-кадети в знак незгоди з визнанням крайової влади в Україні —
Генерального секретаріату Центральної Ради.

Провал наступу на фронті і загроза кадетів розвалити коаліцію викликали
нову загальнополітичну кризу. В Петрограді 3—4 липня відбулися масові
демонстрації робітників і солдатів, сутички між демонстрантами і вірними
уряду військовими частинами. Червневі події засвідчили зростання впливу
ліворадикальних партій, особливо більшовиків. Тому розпочалися репресії
проти більшовиків і лівих есерів, було розгромлено редакцію газети
більшовиків “Правда”, лідерів більшовиків обвинувачено в шпигунстві на
користь Німеччини. Перестав існувати перший коаліційний уряд.

24 липня було проголошено склад другого коаліційного уряду на чолі з
Керенським, який закликав до примирення всіх суспільних сил і політичних
партій. Новий головнокомандувач Лавр Корнілов пропонував консолідацію
консервативних сил для припинення “революційної анархії”. Його метою
було встановлення військової диктатури.

25 серпня він розпочав наступ на Петроград,: що примусило Керенсько-го
звернутися за підтримкою не лише до народу, а й піти на співробітництво
з більшовиками. Практично всі соціалістичні партії, ради і загони
робітничої Червоної гвардії виступили проти Корнілова, що і вирішило
долю корніловського заколоту.

Провал корніловського заколоту черговий раз змінив політичну ситуацію і
співвідношення сил; зменшив авторитет правих і посилив вплив
більшовиків. Для більшовиків відкрились перспективи захоплення влади.
Розпочалася більшовизація рад, а Петроградська і Московська ради заявили
про взяття всієї повноти державної влади.

Напередодні проведення Всеросійської демократичної наради за участю
представників політичних партій, земств і дум 1 вересня Керенський
проголосив Росію республікою. На самій нараді 14 вересня було створено
Передпарламент.

Розвиток політичної ситуації “працював” на ліворадикальні сили.
Невдоволення внутрішньою політикою урядів і продовженням війни викликало
страйковий рух, селянські бунти, посилювався національно-визвольний рух.
Розвалювався фронт, дезертирство набуло масового характеру, країна
стояла напередодні нової кризи.

Жовтневий переворот у Петрограді: його сучасні оцінки.

Розглядаючи друге питання, слід підкреслити, що після розгрому
корніловщини ситуація в країні різко змінилися, швидко наростала
загальнонаціональна криза. Насувався глибокий економічний і фінансовий
крах Росії. Тимчасовий уряд вів країну до повної господарської
катастрофи. Промисловість, транспорт, сільське господарство були
доведені до повного розвалу. За вісім місяців перебування буржуазії та
угодовців при владі народні маси не отримали ні землі, ні миру, ні
хліба, ні закону про 8-годинний робочий день, не зменшувалася
господарська розруха. Скликання Установчих зборів відкладалося.
Меншовицька газета «Свободная жизнь» на початку вересня 1917 р. писала:
«Не везе Установчим зборам! їх відкладають, про них забувають, до них не
готуються» Вони відкладені на дев’ять місяців — «страшенно тривалий
термін, якого не знала жодна європейська революція».

Як бачимо, причин для зростання народного невдоволення було більш ніж
достатньо.

Відчуваючи наближення розв’язки, есерівська газета «Дело народа» 14
жовтня 1917 р. благала уряд: «… Треба дати, нарешті, масам відчути
помітні результати революції, бо сім місяців революційної безплідності
призвели до розрухи, до анархії, до голоду»2. Додамо, що через військові
поразки і політичну нестабільність усередині країни різко послабилися
міжнародні позиції Росії. Вона не тільки перестала бути великою
державою, але, більше того, їй загрожувало територіальне розчленування з
боку імперіалістичних держав. Про цю загрозу попереджали більшовики, про
неї заговорила й меншовицька преса.

Усе це спричинило нове велике революційне піднесення. Революційну
боротьбу очолив робітничий клас країни. Робітничий рух став масовим,
відзначався організованістю, яскраво вираженою політичною спрямованістю,
набував характеру відкритих революційних виступів. < Робітничий клас вів за собою найбідніше селянство. Селянський рух по всій країні переростав у селянське повстання. Наростало піднесення революційної боротьби в армії і на флоті. На околицях Росії посилювався революційний рух пригноблених народів. Усе це свідчило про революційну кризу в низах, які не хотіли жити по-старому. Наростала криза і політики панівних класів, криза «верхів», які не могли управляти по-старому. З початку революції склад Тимчасового уряду неодноразово змінювався, політика панівних класів заходила в глухий кут. Обстановка, що склалася восени 3917 р., свідчила, що в Росії створилися об’єктивні та суб’єктивні умови для взяття влади робітничим класом. Більшовицька партія, оцінивши катастрофічне становище країни восени 1917 р., відкрито заявила про невідкладну потребу соціалістичної революції шляхом збройного повстання. В. І. Ленін у своїх статтях і листах «Марксизм і повстання» (середина вересня 1917 р.), «Поради стороннього» (жовтень 1917 р.) та інших дав практичні поради щодо організації збройного повстання, виклав план його підготовки та проведення. Розпочалася боротьба за здійснення цього плану. Слід підкреслити, що напередодні Жовтня класові і політичні сили різко поляризувалися на два фронти: революції та контрреволюції. Склалася нова альтернативна ситуація: диктатура контрреволюційної вояччини або диктатура пролетаріату. Водночас восени 1917 р. в країні виникла реальна загроза анархічного бунту. Стихійний бунт міг призвести до загибелі культури і, зрештою, також обернувся б іноземним втручанням і перемогою контрреволюційної диктатури. Однією з причин, чому Ленін квапив більшовиків зі взяттям влади, саме й були побоювання, що стихійний вибух анархії випередить всі його розрахунки і плани. Збройне повстання в Петрограді почалося 24 жовтня 1917 р. і на ранок 25 жовтня (7 листопада) столиця фактично була в руках революційних сил. Уранці 25 жовтня Петроградський воєнно-революційний комітет від імені ради оголосив, що Тимчасовий уряд повалено. Збройне повстання в Петрограді перемогло. Питання підготовки і здійснення збройного повстання широко висвітлюється в історичній літературі1. У світлі сучасних дискусій про те, чи було збройне повстання в Петрограді масовим революційним рухом народу, чи «збройним путчем», необхідно мати на увазі: коли і як розроблявся план повстання, як воно готувалося, звернутися до аналізу сил, що діяли в революції. Дослідники наводять такі дані: Червона гвардія столиці мала у своїх лавах понад 20 тис. озброєних і навчених червоногвардій-ців. На боці революції був Петроградський гарнізон. Воєнно-революційний комітет включав до бойового розрахунку близько 150 тис. солдатів. Революційні сили Балтійського флоту складалися з 700 бойових і допоміжних кораблів, у тому числі налічували 8 лінкорів, 9 крейсерів, 68 есмінців, 28 підводних човнів. Центробалт — виборний орган моряків-балтійців — ще у вересні 1917 р. заявив, що розпоряджень Тимчасового уряду не виконує і влади його не визнає. Усі ці історичні факти дають підстави зробити однозначний висновок про широкий революційний рух, про глибоко народний характер Жовтневого збройного повстання. 25 і 26 жовтня 1917 р. відбувся II Всеросійський з’їзд рад. Своїх делегатів на з’їзд направили 402 ради країни. До відкриття з’їзду, тобто надвечір 25 жовтня, на з’їзд прибуло 560 делегатів, а на заключних засіданнях 26 жовтня були присутні 625 делегатів— 390 більшовиків, 179 лівих есерів, 35 об’єднаних інтернаціоналістів і 21 український есер. У роботі з’їзду брали участь посланці основних національних районів: України (122 делегати), Білорусії (51), Прибалтики (26), Закавказзя (12), Північного Кавказу (9), Середньої Азії (5), Бессарабії (3). Армія і флот направили на з’їзд понад 200 делегатів1. З’їзд проголосив перехід всієї влади до рад, прийняв Декрет про мир і Декрет про землю, обрав ВЦВК і сформував перший радянський уряд. З 25 жовтня 1917 р. до лютого 1918 р. радянська влада встановилася на всій території Росії. Отже, альтернативний розвиток подій не відбувся, бо рішуча перевага була на боці революційного народу. Заяви про те, що Жовтнева революція була не потрібною, оскільки вона завела суспільство в безвихідь, є дуже наївними. Революції не робляться на замовлення купки революціонерів. Досвід історії вчить, що народи самі визначають свій шлях. Криза, виходом з якої стала революція, визрівала в Росії задовго до жовтня 1917 р. і, оскільки буржуазні сили не могіла зупинити розпад суспільства, соціалістична революція стала національною необхідністю. Таким чином, Жовтнева революція не була неминучою, але стала історично необхідною. Безпосередні завдання, що стояли перед нею, вона виконала. Але згодом і теорія, і практика революційних перетворень були спотворені до невпізнання. І ще одне серйозне зауваження. Протягом 20-х років навіть керівники революції називали події в Петрограді у жовтні 1917 р. (а потім по всій Росії) «жовтневим переворотом». Саме через це Жовтнева революція в зарубіжній історіографії, а іноді й в окремих вітчизняних публікаціях характеризується як переворот. Однак, полум’я революції, запалене в Петрограді, перекинулося на всю Росію і на величезній території було встановлено владу рад. Це свідчить, що події жовтня 1917 р. були справжньою великою революцією. Вплив жовтневих подій у Росії на розвиток політичних процесів у світі. Перша світова війна стала суворим випробуванням для Росії. Значну частину країни було окуповано ворогом, внаслідок чого загальні втрати промислового потенціалу досягли 20%. 1917 р. війна коштувала Росії ЗО млрд крб., третину цих витрат становили зарубіжні кредити. Величезні маси населення бідували, голодували. Становище трудящих дедалі гіршало, класові суперечності поглиблювались. Все це зумовило піднесення революційної активності трудящих, які в лютому 1917 р. спромоглися скинути царя, ліквідувати самодержавний лад і проголосити парламентську республіку. Владу в країні здійснював Тимчасовий уряд, який продовжував чійну, проте більшовицький переворот у жовтні 1917 р. зумовив вихід Росії з війни, оскільки, прийшовши до влади, більшовики оголосили “мир Яіез анексій і контрибуцій”, тобто без територіальних надбань та без грошової компенсації за втрати. 5 грудня 1917 р. між Росією та Центральними державами було підписано перемир’я й розпочато мирні переговори. В ході переговорів більшовики були змушені визнати незалежність УНР, яка ще раніше, 27 січня 1918 р., уклала мирну угоду з союзом Центральних держав, пристати на висунуті австро-німецькі вимоги й поступитися величезними територіями (Польща, Прибалтика, Фінляндія, Україна, Донська область ), віддати німцям Чорноморський флот. За умовами миру, німці окупували понад 1 млн кв. км території колишньої Російської імперії, на якій проживало 62 млн чоловік населення, видобувалося 3/4 російської залізної руди і вугілля, розміщувалося 1/2 її промислового потенціалу, 1/3 посівних площ. Такою ціною більшовицька Росія вийшла з війни. Коли на Заході дізналися про підписання сепаратного миру й односторонній вихід Росії з війни, лідери Великої Британії і Франції були в стані, близькому до розпачу. Німецька сторона вважала, що тепер, нарешті, зможе забезпечити собі перемогу в Європі. Крах імперії Габсбургів і утворення на її теренах самостійних демократичних держав Звістка про початок війни зустріли з ентузіазмом. Небезпека наступу російської армії згуртувала австрійців, війну підтримали навіть соціал-демократи. Офіційна й неофіційна пропаганда піднімала волю до перемоги і значною мірою пригасила міжнаціональні суперечності. Єдність держави забезпечувалася жорсткою військовою диктатурою, незадоволених примушували підкорятися. Тільки в Чехії війна не викликала особливого захоплення. Всі ресурси монархії були мобілізовані на досягнення перемоги, проте керівництво діяло вкрай неефективно. Військові невдачі на початку війни підірвали дух армії і населення. Потоки біженців спрямувалися з районів військових дій до Відня і інших міст. Багато суспільних будівель було переобладнано у шпиталі. Вступ Італії до війни проти монархії у травні 1915 року посилив військовий запал, особливо серед словенців. Коли територіальні претензії Румунії до Австро-Угорщини були знехтувані, Бухарест перейшов на сторону Антанти. Саме в той момент, коли румунські армії відступали, помер вісімдесятирічний цісар Франц Йосип. Новий правитель, молодий Карл I, людина з обмеженими здібностями, відчужив людей, на яких спирався його попередник. В 1917 році Карл скликав рейхсрат. Представники національних меншин зажадали реформування імперії. Одні добивалися автономії для своїх народів, інші наполягали на повному відділенні. Патріотичні настрої примушували чехів дезертирувати з армії, а чеський бунтівник Карел Крамарж був засуджений до смерті по звинуваченню в державній зраді, але потім помилуваний. У липні 1917 року цісар оголосив амністію політичним в’язням. Цей жест примирення понизив його авторитет серед войовничо налаштованих австро-німців: монарху дорікали в надмірній м’якості. Ще до вступу Карла на трон австрійські соціал-демократи розділилися на прихильників й супротивників війни. Лідер пацифістів Фрідріх Адлер, син Віктора Адлера, в жовтні 1916 року вбив австрійського прем’єр-міністра, графа Карла Штюргка. На суді Адлер виступив з різкою критикою уряду. Засуджений до тривалого тюремного ув’язнення, він був звільнений після революції в листопаді 1918 року. Низький врожай зернових, зниження поставок продовольства до Австрії з Угорщини й блокада з боку країн Антанти прирекли рядових австрійців-городян на позбавлення й тяготи. В січні 1918 року робітники військових заводів оголосили страйк і повернулися до роботи тільки після того, як уряд обіцяв поліпшити умови їх життя і праці. В лютому спалахнув бунт на військово-морській базі в Которі, учасники якого підняли червоний прапор. Влада жорстоко придушила безладдя і стратила бунтарів. Серед народів імперії росли настрої сепаратизму. На початку війни за кордоном були створені патріотичні комітети чехів та словаків (на чолі з Томашем Масаріком), поляків і південних слов’ян. Ці комітети вели агітацію в країнах Антанти і Америки за національну незалежність своїх народів, добиваючись підтримки від офіційних і приватних кругів. В 1919 році держави Антанти і США визнали ці емігрантські групи як уряди де-факто. В жовтні 1918 національні ради всередині Австрії один за іншим оголошували про незалежність земель і територій. Обіцянка цісаря Карла реформувати австрійську конституцію на основі принципів федералізму прискорила процес розпаду. У Відні австро-німецькі політики створили тимчасовий уряд Німецької Австрії, а соціал-демократи агітували за республіку. Карл I відрікся від влади 11 листопаду 1918 року. Наступного дня була проголошена Австрійська Республіка. Піднесення робітничого руху в країнах Заходу після першої світової війни. 1. Робітничий і соціалістичний рухи Перша світова війна справила значний вплив на організований робітничий рух. До війни робітничий і соціалістичний рухи Були , єдиними в національному і міжнародному масштабі. У кожній країні Заходу були соціалістичні або соціал-дечократичні партії, які об’єднує ггись у Робітничому (2-! ініі»;.ч;аціоналі. Війна розколола робнничий рух за національно-державними ознаками. Соціал-демократи більшості воюючих країн підтримали свої уряди і опинилися по різні боки фронтів. Це призвело до припинення функціонування 2-го Інтернаціоналу. Після закінчення війни соціал-демократи зробили спробу відродити 2-й Інтернаціонал. Вони скликали в Берні (Швейцарія) конференцію з метою згуртувати їхні лави та відновити діяльність Інтернаціоналу. На конференції було заявлено, що країни Антанти вели війну за демократію, свободу націй та виконання міжнародних домовленостей. Конференція підтримала плани перебудови світу на умовах країн Антанти, проголошених на Паризькій мирній конференції. Європейські соціалісти засудили вимогу встановити диктатуру пролетаріату, яку висунули більшовики, і заявили про можливість переходу до соціалізму шляхом реформ і парламентської демократії. Соціал-демократи поновили свої позиції в робітничому русі. У 1919 р. на міжнародному конгресі професійних спілок в Амстердамі було створено МІЖІ’^ПОДНЄ об’єдIIIнання профспілок — Амстердамсь- кий Інтернаціонал. Він об’єднав 23 млн членів. Головну роль у цій організації відігравали англійські тред-юніони. Керівництво Амстердамського Інтернаціоналу намагалося реформами покращити становище робітників. Соціал-демократичні партії багатьох європейських держав у післявоєнний період входили до урядів, мали свої фракції в парламентах і в такий спосіб впливали на розроблення законів, на вироблення внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу своїх країн. У 1920 р. на конгресі в Женеві було організаційно оформлено Соціалістичний Інтернаціонал. Він об’єднав 15 партій. Найбільшим впливом у ньому користувалися англійська лейбористська та німецька соціал-демократична партії. На конгресі було прийнято резолюцію «Про політичну систему соціалізму». Головним протиріччям в існуючому суспільстві автори документа вважали протиріччя між демократією і диктатурою. В резолюції висувалася вимога до членів Соцінтерну захищати парламентську демократію. У 1921 р. на міжнародній конференції у Відні представники 11 центристських партій створили Міжнародне об’єднання соціалістичних партій. Центристи займали проміжну позицію між Комінтерном і Соцінтерном. Провідну роль у цій організації стали відігравати Незалежна соціал-демократична партія Німеччини, Соціал-демократична партія Австрії та Незалежна робітнича партія Великобританії. На конференції було обгрунтовано теоретичну необхідність революцій, але для Заходу визнано практичну неможливість їх здійснення за тогочасних умов. Керівники об’єднання намагалися підтримати парламентську демократію та більшовицькі ради, але поступово відмовилися від цього наміру. Наступного року було ухвалено рішення про об’єднання двох інтернаціоналів. Офіційно це сталося 1923 р. під час Гамбурзького конгресу. На ньому було створено Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. У програмних документах було сформульовано ідею покращення існуючих порядків через реформи. Так було оформлено міжнародне об’єднання со-ціал-демократичних партій. Воно виступало послідовником політичної лінії 2-го Інтернаціоналу. Отож у міжнародному робітничому русі 20-30-х рр. існували дві впливові організації: Соціалістичний робітничий Інтернаціонал і Комуністичний Інтернаціонал. Обидва прагнули прийти до соціалізму, але перший — через реформи, а другий —встановленням так званої диктатури пролетаріату. 2. Комуністичний рух. Комінтерн Події першої світової війни привели до розколу і ліквідації 2-го Інтернаціоналу, сприяли поглибленню незгод усередині соціал-де-мократичних партій. Внаслідок затягування війни і наростання економічних труднощів зростав авторитет радикально настроєних діячів партій. Вони виступали за перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську обездолених верств проти заможних, проведення соціалістичної революції, викоренення самого джерела війни — капіталізму, їхні опоненти прагнули збереження громадянського миру, здійснення соціальних і демократичних реформ для досягнення соціальної справедливості. Таке розмежування породило відкритий антагонізм, коли почалися революції та постало питання про їхню спрямованість. Досвід більшовиків у Росії відлякував одних, а в інших породжував прагнення їх наслідувати. Майже в усіх країнах почали формуватися комуністичні партії. Більшовики на чолі з В.Леніним вирішили створити новий Інтернаціонал — комуністичний. У Петрограді було скликано нараду, на якій обговорювалися принципи відбору учасників, засновників Комінтерну. Найважливішими умовами вважалися ведення партією боротьби проти свого уряду за припинення війни і визнання нею радянської влади в Росії. У 1919 р. в Кремлі почала роботу міжнародна комуністична конференція. Вона конституювала 1-й (установчий) конгрес 3-го, Комуністичного Інтернаціоналу. На ньому, як було оголошено, були присутні 52 делегати з 21 країни. Слід зауважити, що всі делегати від інших країн були іноземними представниками лише за національністю, а насправді вони належали до РКП(б) і проживали в Росії. Лише один делегат прибув із-за кордону. Конгрес прийняв «Маніфест Комінтерну до пролетарів світу», в якому зазначалась мета організації — здійснення світової революції, та створив виконком Комінтерну на чолі з Г. Зінов’євим. На 2-му конгресі було прийнято статут і 21 умову вступу до Комінтерну. Першочерговими умовами стали підтримка радянської Росії та визнання необхідності світової соціалістичної революції. Статут і умови вступу до Комінтерну передбачали, що Комінтерн, власне, буде єдиною всесвітньою комуністичною партією, а національні партії — його секціями. Концепція світової пролетарської революції стала стрижнем теоретичної та практичної діяльності Комінтерну. Реальною спробою її впровадження став похід Червоної армії під командуванням Тухачевського на Варшаву. Наступним пунктом мав стати Берлін. Це перегукувалось із маніфестом Комінтерну, в якому, зокрема, зазначалося: «Комуністичний Інтернаціонал — партія революційного повстання міжнародного пролетаріату… Радянська Німеччина, об’єднана з Радянською Росією, стали б відразу сильнішими від усіх капіталістичних держав, разом узятих. Справу Радянської Росії Комінтерн оголосив своєю справою… Німецький молот і російський серп переможуть увесь світ!». Проте цим планам збутися не судилось, і світову революцію довелося відкласти. Але за всі рокиіснування СРСР радянське керів-I/ ництво не полишало ідеї «світової революції». 3. Стосунки компартій із соціал-демократією Г.Зінов’єв та Й.Сталін стверджували, що «стабілізація» капіталізму є кроком до його загибелі, що слід посилити революційну боротьбу. Виходячи з цього, 1923 р. у Німеччині, Польщі, Болгарії було організовано збройні повстання. Така теза на комуністичний рух, який на початку 20-х років користувався значною популярністю, вплинула негативно привівши до його ізоляції та втрати колишніх позицій. Домінуючі позиції в робітничому русі посіли соціал-демократи. На 6-му конгресі (1928 р.) було прийнято тезу, про те, що головним ворогом робітничого класу є соціал-демократія, яку названо різновидом фашизму. Ця тактика спричинила катастрофічні наслідки, остаточно розколовши робітничий клас на два ворожі табори і відвернувши його увагу від боротьби проти справжнього фашизму. У 30-х рр. сталися зміни в діяльності Комінтерну. На 7-му конгресі у 1935 р. було ухвалено рішення про створення єдиного народного фронту в боротьбі проти фашизму. Помітну роль у розробленні та втіленні цього курсу зіграв керівник західноєвропейського бюро Комінтерну Г.Димитров. Революційні заклики було замінено тактикою завоювання комуністами більшості робітничого класу і широких верств населення.З’явилося гасло створення робітничих і робітничо-селянських урядів як альтернативи буржуазним. Для цього потрібна була єдність дій комуністів і всіх демократичних сил. Але участь комуністів у Народних фронтах Франції та Іспанії так і не дали тих результатів, на які вони сподівались. У 30-ті роки діячі Комінтерну зазнали репресій сталінського режиму. Було заарештовано і розстріляно Бела Куна, керівників польської та югославської комуністичних партій, багатьох інших діячів комуністичного та робітничого руху, які проживали в СРСР. +++ Профспілки — масові організації, що об’єднують трудящих за загальними інтересами, за родом їхньої діяльності на виробництві, у сфері обслуговування та культурі, Профспілки виникли у ході боротьби трудящих проти експлуатації. за підвищення .життєвого рівня й поліпшення умов праці о Після Першої світової війни було засновано великі профспілкові об’єднання — Амстердамський Інтернаціонал профспілок (1919 р.), Міжнародну конференцію Християнських профспілок (МКХП, 1920 р.), Червоний Інтернаціонал профспілок (Профінтерн, 1921 р.).Профспілковий рух розвивався на тлі безперервного страйкового руху. Хоча після бурхливого підйому перших повоєнних років, коли страйкувало багато мільйонів робітників, кількість страйкарів почала різко скорочуватись. Якщо у 1919-1922 рр. середньорічна кількість учасників страйків у десятці найбільш розвинених країн (СІЛА, Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Голландії, Австрії, Швеції, Канаді) становила 7,8 млн, то в 1924-1926 рр, вона скоротилася до 2,9 млн, а у 1927-1929 рр, — до 1,1 млн чоловік. Змінився й характер руху страйкарів: економічні вимоги його учасників тепер рішуче переважали над політичними* У роки світової економічної кризи (1929-1983 рр.), коли кількість безробітних перевищила 26 млн й відбулося не лише відносне, а й абсолютне зубожіння трудящих, страйковий рух спалахнув з новою силою. Головна вимога страйків того часу — поліпшення економічного становища трудящих, збереження і розширення їхніх соціальних прав. У 15 провідних західних країнах відбулося близько 20 тис. страйків, у яких брало участь 10 млн чол. Найбільш активно страйковий рух розвивався у США, Німеччині, Франції, Великій Британії, В 20-80-ті роки профспілки брали активну участь у боротьбі за соціальне забезпечення. По завершенні війни соціал-демократи зробили спробу відновити II Інтернаціонал. У лютому 1919 р, вони скликали в Берні (Швейцарія) конференцію з метою згуртувати свої ряди та по можливості відновити діяльність Інтернаціоналу. На конференції було заявлено, що країни Антанти вели війну за демократію, свободу націй та виконання міжнародних домовленостей. Конференція підтримала плани перебудови світу на з/мовах країн Антанти, проголошених на Паризькій мирній конференції. Європейські соціалісти засудили вимогу встановити диктатуру про» летаріату, яку висунули більшовики, і заявили про можливість переходу до соціалізму шляхом реформ та парламентської демократії. Соціал-демократичні партії багатьох європейських держав в повоєнний період входили до урядів, мали свої фракції в парламентах і таким чином впливали на розробку законодавств, на вироблення внутрішньополітичного курсу в своїх країнах. Вплив першої світової війни на піднесення національно-визвольної боротьби колоніальних і залежних країн. Перша світова війна, революції, реформи, Версальсько-Вашинг-тонська система не усунули причин, які породжували національно-визвольні рухи. Головними причинами національно-визвольної боротьби народів Азії, Африки та Латинської Америки були збереження колоніальної системи, економічна й ; фінансова залежність навіть за умов і політичної незалежності, невідпо- і бідність державних кордонів межам етнічного розселення народів, ігнорування прав національних меншин. Ці причини визначили характер, спрямованість, ідеологію національно-визвольних рухів. В основній масі національно-визвольна боротьба народів Азії, Африки, Латинської Америки була спрямована проти європейського панування. Досягнення незалежності було неможливим без ліквідації архаїчних суспільних структур, без створення національних держав, національної промисловості, сучасної армії. Отже, національно-визвольний рух став не засобом відновлення доколоніальних порядків, а формою утвердження цінностей, створених європейською цивілізацією, етапом на шляху становлення цілісності світу. Боротьба за власну державність неминуче робила домінуючою ідеологію націоналізму, а партії, які її сповідували, стали в основному керівниками національно-визвольних рухів. У різних країнах національні рухи набирали і різних форм — від збройних повстань до відносно мирних акцій протесту. Найвищою формою національно-визвольної боротьби є національна революція. Вона може відбуватись як мирними засобами, так і методами збройної боротьби. Національна революція — це переважно радикальні дії, спрямовані на здобуття, відновлення, об’єднання, зміну статусу держави чи обстоювання національної незалежності. Очолювати революцію можуть будь-які сили, що захищають національну незалежність і підтримуються більшістю населення. Від сил, що стоять на чолі революції, від національного менталітету і політичної культури населення залежать .політичний режим і форма правління у новоутвореній або відновленій державі. Особливістю всіх національних революцій є наявність сильного, харизматичного національного лідера або групи лідерів, від особистих якостей якого (яких) значною мірою залежить успіх революції. Важливим чинником національної революції є міжнародне середовище, в якому вона відбувається. За відсутності зацікавленості в існуванні нової (відновленої), незалежної країни з боку великих (зацікавлених, впливових) держав у більшості випадків національна революція приречена на поразку. У національно-визвольній боротьбі можна вирізнити два напрями: демократичний і тоталітарний. Через об’єктивні обставини домінуючим став тоталітарний напрям, носіями якого були комуністичні й націоналістичні партії. Це пояснюється загальною тенденцією у 30-х рр. до авторитаризму, прикладом Німеччини та впливом ідеології фашизму на формування ідеї сильної національної держави. Західні держави були водночас і колоніальними імперіями. Слід узяти до уваги й політику СРСР щодо підтримки національно-визвольних рухів. Національно-визвольний рух мав і регіональні особливості. У Латинській Америці він виражався в політиці урядів, спрямованій на завоювання економічної та фінансової незалежності. Основними засобами її досягнення стали ліквідація феодальних пережитків, націоналізація іноземної власності, індустріалізація. Країни Азії поділялися на колонії та залежні держави. Для них першочерговим було завдання модернізації існуючих політичних, економічних, соціальних структур і залучення до здобутків світової цивілізації. Це породжувало циві-лізаційний шок і домінування консервативних сил у національно-визвольному русі. У 20-30-ті рр. тільки-но почали формуватися нові тенденції у визвольному русі народів Африки. На півдні він набув організованих форм, на півночі виявлялися ті самі тенденції, що й в Азії. Головні причини національно-визвольних рухів у Європі були пов’язані з несправедливістю Вер-сальської системи. У більшості країн Європи щодо національних меншин проводилась імперська політика. У складному становищі опинились українці. їхня територія була розділена між СРСР, ЧСР, Румунією та Польщею. На чолі визвольного руху стали найбільш радикальні націоналістичні сили. Вони виробили теорію інтегрованого націоналізму, згідно з якою національна держава була вищою цінністю. Схожі ідеї виробили словаки й хорвати, які в роки другої світової війни під протекторатом Німеччини здобули власну національну державність. 2. Демократичні рухи Поряд із національно-визвольним, розвивався демократичний рух — антивоєнний, молодіжний, жіночий. Під впливом страшенних жертв в роки першої світової війни небувалого розмаху набрав антивоєнний рух. Антивоєнні (пацифістські) настрої були настільки сильними, що вони стали визначальними при вирішенні міжнародних суперечок у 20-ті роки. Ці роки отримали назву «ера пацифізму». Під впливом цих настроїв Ліга Націй почала в 1925 р. підготовку до скликання міжнародної конференції з роззброєння. Проте за межі багаторічної підготовчої роботи ця конференція не вийшла. Криза 30-х років і поява вогнищ нової світової війни призвели до змін в антивоєнному русі. Антивоєнний рух відходить від пацифістських настроїв 20-х років і перетворюється в дієву політичну силу. Антивоєнний рух поєднується з антифашистським. Проводяться масові акції протесту. У 1932 р. за ініціативою відомих французьких письменників і громадських діячів А.Барбюса і Р.Ролана був створений Міжнародний антивоєнний конгрес. На конгресі був створений Всесвітній комітет боротьби за мир, який координував дії національних комітетів європейських країн, США і деяких країн Сходу. Проте, не зважаючи на такий розмах, антивоєнний рух не став перепоною на шляху нової світової війни. Це пояснюється тим, що сили, об’єднані в ньому, не змогли виробити єдиної програми дій і чітко визначити мету, а уряди держав, від яких залежала доля миру, не доклали адекватних зусиль для відвертання загрози війни. Жіночий рух був викликаний зміною в соціальному становищі жінки. Поява технології масового виробництва викликала попит на робочу силу. На заводах, фабриках, в установах працювало багато жінок. Жінка стала економічно незалежнішою. Економічна криза 30-х рр. найбільше позначилася на долі жінок. Вони першими ставали жертвами масових звільнень, на їхні плечі лягло ведення хатнього господарства у скрутних умовах. Майже в усіх країнах виникли організації, які прагнули захистити права жінки. У 20-30-ті роки значну активність проявляв молодіжний рух. Молодь, яка є найактивнішою частиною суспільства, прагнула до відповідного врахування її інтересів. Проте, молодіжний рух, незважаючи на значну кількість організацій, так і не став самостійною силою. Традиційні політичні сили і партії активно залучали молодь на свій бік. Так, енергія молоді активно використовувалась комуністичними і фашистськими партіями. Таким чином, демократичні рухи 20-30-х років хоча і не змогли вирішити проблеми, що стояли перед ними, проте поставили їх вирішення на порядок денний, виробили організаційні форми і розробили методи боротьби. Політичне становище в Україні після перемоги Липневої буржуазно-демократичної революції в Росії. Утворення Центральної Ради, програма її діяльності. Причини втрати Україною здобутої у 1917-1920 рр. належності. (+Директорія, Скоропадський, війна з Росією, універсали) Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії вирішила питання про владу вкрай суперечливо. На політичній арені майже одночасно з’являються два органи влади. 27 лютого 1917 р. було створено Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів — орган революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства. Протягом березня ради робітничих солдатських і селянських депутатів виникають фактично по всій Росії. 2 березня, у день зречення влади Миколою II, сформовано Тимчасовий уряд — орган диктатури російської буржуазії. Виникнення непередбаченої революційними канонами ситуації — установлення двовладдя — стало, по суті, головною особливістю політичного життя Росії після повалення самодержавства. Звістка про перемогу в Росії буржуазно-демократичної рева-… люції сколихнула українство. Широкі маси робітників, солдатів, селян, демократичних кіл України включилися до активного суспільно-політичного життя. Як і в Росії, в Україні на хвилях революції виникають нові органи влади. Це насамперед ради робітничих, солдатських депутатів. На початку березня вибори до рад робітничих депутатів відбулися в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Протягом першої половини березня 1917 р. в Україні було обрано 43 ради робітничих депутатів і 18 солдатських рад, а на кінець березня налічувалося вже близько 170 рад. Дещо пізніше почали створюватися і ради селянських депутатів, у яких значний вплив мали соціалісти-революціонери (есери). На противагу таким радам заможне селянство, козаки і частина поміщиків заснували свою організацію — Союз хліборобів-власників. Як і в Центральній Росії, ради за своїм складом були есеро: меншовицькими. Вплив більшовиків, яких на початку березня 1917 р. налічувалось в українських губерніях не більше 2 тис. осіб, на утворення і діяльність рад залишався обмеженим. Подальше поглиблення економічної і політичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких лозунгів і кількісному зростанню партії більшовиків. На кінець квітня вона вже нараховувала понад 10 тис. чоловік. Друга гілка влади в Україні діяла від імені Тимчасового уряду, Уже 4(17) березня в Києві була утворена Рада об’єднаних, громадських організацій. Виконавчий комітет цієї Ради у перші по-революційні місяці вважався найвищою владою у місті. Громадські ради та їхні комітети виникли в усіх губерніях,. Вони стали представницькими органами місцевої влади. Панівні позиції в них зайняли представники торговельно-промислових кіл і управлінської бюрократії. Виконавчу владу, яка до революції належала губернаторам і повітовим справникам, Тимчасовий уряд передав своїм комісарам,, якими автоматично ставали голови губернських і повітових земських управ, тобто виборні особи. Як правило, це були місцеві поміщики. Управлінський апарат у містах зберігався майже без змін. Характерною особливістю суспільно-політичного життя в Україні після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії було зростання національно-визвольного руху. Його очолили українські партії, навколо яких згуртувались-українські демократи різних ідейних переконань як саціщпстич-. ного, так і революційно-демократичного напряму. Була гостра потреба у створенні єдиного центру з відповідною програмою діС революційно-демократичних сил України. 1 таким центром стала, заснована 7(20) березня 1917 р. Центральна Рада. Вона являла собою ліберально-демократичну організацію парламентського ти-, пу. За партійною приналежністю в Центральній Раді переважали українські соціал-демократи й есери, які становили близько 80 %-її складу. До неї входили також кадети, українські соціалістів, федералісти, меншовики і російські есери, представники єврейських партій і польських соціалістів. З ідеологічного погляду Центральна Рада мала виразно окреслену ліву орієнтацію. Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Голова Ради), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Порш та ін. Важливо звернути увагу на основні вимоги Центральної Ради до російського Тимчасового уряду. Вони були такі: визнання права українського народу на автономію; взаємного представництва, уведення посади спеціального комісара у справах України при Тимчасовому уряді та призначення крайового комісара на всій Україні; відрахування частини податків, які збиралися з українського народу, на розвиток національної культури тощо. Проте Тимчасовий уряд, відображаючи інтереси російської буржуазії і продовжуючи імперіалістичну, великодержавну політику царизму, не хотів задовольнити навіть цих мінімальних і законних вимог Центральної Ради. Яскравим свідченням піднесення національно-визвольного руху в Україні було скликання Центральною Радою Українського національного конгресу, що відбувся в Києві 6—8 (19—21) квітня 1917 р. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. У резолюції конгресу містилась вимога проголосити автономію України ще до Всеросійських установчих зборів, які мали б лише узаконити українську автономію. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посаді Голови. 5—8 (18—21) травня в Києві проходив І Український військовий з’їзд, на який з’їхалось близько 700 делегатів. Головою з’їзду було обрано відомого українського соціал-демократа Симона Петлюру. Військовий форум делегував своїх представників до Центральної Ради. II Український, військовий з’їзд відбувся в Києві 5—11 (18—24) червня 1917 р. У його роботі взяло участь близько 2500 делегатів. Було підтверджено постанову першого з’їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С. Петлюрою. З’їзд обрав Раду військових депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла складовою частиною до Центральної Ради. Після І і II військових з’їздів посилився процес українізації армії. Українські військові підтримали національно-визвольну ідею, програму національного відродження і державотворення, вимагали покінчити з війною, вирішити революційним шляхом соціально-економічні проблеми. Підтримали Центральну Раду і всеукраїнські з’їзди селянських і робітничих депутатів, що відбулася в травні—липні 1917 р. Таким чином, в Україні набирав сили національно-визвольний рух, ширилася своя, неадекватна російській, українська демократична революція, за своїм характером і змістом національна та соціально-економічна. Важливими офіційними документами, за якими можна простежити шлях боротьби за автономію і незалежність України, були Універсали Центральної Ради. Свій ІУніверсал Центральна Рада видала 10.(2.3) червня 1917 р. У ньому, вона вимагає визнання Тимчасовим урядом права українського народу на автономію, відрахування частини податків на національно-культурні потреби і введення посади Комісара в українських справах при Тимчасовому уряді. Через кілька днів після видання Універсалу Центральна Рада створила Генеральний Секретаріат як свій виконавчий орган, який очолив В. Винниченко. І Універсал викликав вибух національного ентузіазму. На адресу керівників Центральної Ради надходили численні звернення з вимогою якнайшвидшого втілення в життя накреслених в Універсалі заходів. Оголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд і 29 червня (12 липня) до Києва для узгодження російсько-українських відносин прибули О. Керенський, І. Церетелі та М. Тере-щенко. Українську делегацію на переговорах очолювали М. Гру-шевський, В. Винниченко, С. Петлюра. У результаті переговорів було укладено угоду, що визнавала Генеральний Секретаріат органом Тимчасового уряду в Україні, склад якого мав затверджуватися Тимчасовим урядом. Міністри Тимчасового уряду визнали право України на автономію й погодилися, що Центральна Рада виробить статут, який подасть для затвердження Всеросійськими установчими зборами. Необхідно підкреслити, що зміст і характер угоди були реально відображені в II Універсалі Центральної Ради, виданому 3(16) липня 1917 р. У ньому Центральна Рада заявила, що визнає Всеросійські _ установчі збори, які мали вирішити питання про автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватися від Росії. Цим самим Центральна Рада відмовилася від того, що нещодавно сама-урочисто проголосила в І Універсалі. Угода Центральної Ради з Тимчасовим урядом призвела до падіння її автори.теіу-сере.д україішіва.. Розстріл на початку липня 1917 р. мирної демонстрації в Петрограді докорінно змінив політичну обстановку в країні. Період двовладдя скінчився. Вся влада була захоплена Тимчасовим ура-: дом, який очолив есер О. Керенський. Липневі події зачепили й Україну. Російський Тимчасовий уряд відмовився навіть від тих мінімальних поступок, які обіцяв Центральній Раді наприкінці червня 1917 р. А тим часом повна залежність Ради від Тимчасового уряду, її пасивність при вирішенні соціально-економічних проблем викликали різку критику з боку її прихильників. Восени 1917 р. виникли нові ускладнення між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Причиною цього стала заборона Тимчасового уряду на скликання Установчих зборів України. Підбиваючи підсумки розгляду першого питання, необхідно підкреслити, що в березні 1917 р. в Україні розгорнулася національно-демократична революція, відновився державотворчий процес, який очолила Центральна Рада. Мільйони жителів України відчули пробудження національної свідомості, придушеної століттями перебування у складі Російської імперії. Універсали Центральної Ради — державотворчі акти історичної ваги. З часу возз’єднання з Росією Україна вперше офіційно заявила про своє прагнення, про своє право і свою волю до національного відродження і державотворення. Однією з провідних ліній універсальних актів було вироблення принципів стосунків між Україною і Росією. Центральна Рада орієнтувалась на автономію як крок до федерації. Про це і говорить зміст 1-го і ІІ-го Універсалів Центральної Ради. Перш за все необхідно підкреслити, що перемога Жовтневого збройного повстання в Петрограді докорінно змінила політичну ситуацію в Росії. Буржуазний Тимчасовий уряд перестав діяти. її Всеросійський з’їзд рад, у якому взяли участь 126 делегатів від України, обраних від 69 місцевих рад, проголосив у країні радянську владу, передавши її місцевим радам. У проголошеній «Декларації прав народів Росії» визнавалась рівність і суверенність народів Росії, їх право на самовизначення аж до відокремлення і створення своєї держави. Яку ж позицію зайняла Центральна Рада? її офіційний орган — газета «Нова Рада» запевнила читачів, що Центральна Рада не підтримує соціалістичну революцію і її позицію слід розуміти як підтримку Тимчасового уряду. На той час у Києві діяло три політичні сили. На владу претендувала як Центральна Рада, так і Рада робітничих і солдатських депутатів, якою керували більшовики та ліві соціалісти. Штаб Київського військового округу відстоював владу буржуазного Тимчасового уряду, хоча його вже фактично не існувало. 28 жовтня (9 листопада) 1917 р. почалася збройна боротьба між силами, які були на боці більшовиків, і військами штабу Київського військового округу. Після триденних жорстоких боїв перемогу отримали повсталі революційні робітничі загони і червоногвардійці. ЗО жовтня (11 листопада) військові частини Київського округу залишили Київ. Але влада перейшла до рук Центральної Ради, яка спиралася у своїх діях на численніші українізовані військові частини в порівнянні з більшовицькими силами. Необхідно підкреслити, що збройні виступи київських робітників і солдатів сприяли розвитку революційних процесів в інших містах України. На короткий час радянську владу було встановлено у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Проскурові, Коростені, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. Центральна Рада прагнула скористатися з ситуації, що склалася, і робила все можливе для зміцнення своїх позицій як єдиної влади в Україні. 7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла свій Ш Універсал, який проголошував утворення Української Народної Республіки. «Віднині, — урочисто проголошувалося в документі,— Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Положення НІ Універсалу ясно свідчили: Центральна Рада зважилася на цей рішучий і серйозний крок, щоб відгородити Україну від більшовицької революції, яка перемогла в центрі країни. Ш Універсал проголошував скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, контроль за виробницт-| вом, Скасування смертної кари суду та національно-персональну автономію для неукраїнців. У документі проголошувалася також свобода совісті, слова, друку, зборів професійних спілок. Але всі ці обіцянки, вирішення яких відкладалося до Установчих зборів, так і залишилися нереалізованим. Зосередившись цілком на вирішенні важливих політичних проблем, Центральна Рада не зробила будь-яких суттєвих змін у державному ладі України, чим швидко дискредитувала себе в очах трудящих мас. Що стосується фактичного співвідношення різних політичних сил, то формально влада в Україні належала Центральній Раді. Але на значній частині території республіки її вплив був мізерним. У робітничому Донбасі влада належала радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав з кожним днем. В інших районах і містах, у тому числі в Києві, фактично встановилося міжвладдя: йшла боротьба між радами робітничих і селянських депутатів, міськими думами, місцевими органами Центральної Ради. У перші місяці після Жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася значним впливом серед трудящих. Та стрілка політичного барометра не стояла на місці. З кожним днем зростав авторитет рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, дедалі більшої ваги набували не слова та декларації, а конкретні справи, що стояли за ними. На характер ситуації в Україні істотно впливало протистояння Центральної Ради і уряду Радянської Росії, який підтримувала більшість українських рад робітничих і селянських депутатів. Центральна Рада роззброїла червоногвардійські загони, вислала за межі України частини, що підтримували революційний Петроград, розгромила більшовицькі ради в Полтаві та ряді інших міст. Конфлікт став невідворотним. У цій складній і суперечливій ситуації відбулося скликання і проведення Всеукраїнського з’їзду рад. Ініціаторами виступили більшовики. З’їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні. Центральна Рада вирішила використати з’їзд у своїх цілях. 4(17) грудня 1917 р. на з’їзд до Києва прибуло понад дві тисячі прибічників Центральної Ради. Делегати з’їзду — більшовики, висловили рішучий протест і, відмовившись брати участь у засіданнях, переїхали до Харкова, де й провели 11—12 (24—25) грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів. З’їзд проголосив Українську Радянську Республіку (УРР). Було обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), до складу якого ввійшли 35 більшовиків, 4 ліві есери, 1 «лівий» український соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст. Було вирішено також дообрати згодом 20 членів ЦВК від селянських рад. Головою ЦВК України було обрано Ю. Г. Медведєва — члена УСДРП. 17 (30) грудня 1917 р. ЦВК затвердив перший уряд Радянської України, назвавши його Народним Секретаріатом. До його складу ввійшли Артем (Ф. А. Сергєєв), В. П. Затонський, Є. В. Бош, М. О. Скрипник та ін. Рада народних комісарів (Раднарком) Російської республіки визнала Народний Секретаріат єдиним законним урядом Української республіки. І Всеукраїнський з’їзд рад оголосив Центральну Раду поза законом, скасувавши всі її постанови і розпорядження. У свою чергу, керівництво Центральної Ради не визнало рішень Всеукраїнського з’їзду рад і утворених ним органів. Після І Всеукраїнського з’їзду рад процес встановлення радянської влади на місцях прискорився. По всій Україні розгорнулася боротьба трудящих мас, спалахнули збройні повстання в Катеринославі, Одесі, Києві та ряді інших пролетарських центрів. Необхідно звернути увагу на те, що в цей час розпочалася збройна боротьба радянсько-більшовицьких частин Росії і України проти збройних сил Центральної Ради. Ще 4 (17) грудня 1917 р. Раднарком Російської республіки звернувся з «Маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», який підписали В. Ленін і Л. Троцький. Цим документом Раднарком Росії визнавав Українську Народну Республіку і все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу. Саму ж Центральну Раду «як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української Республіки» Раднарком не визнавав і вимагав від неї припинити дезорганізацію фронту, не пропускати контрреволюційні війська на Дон, на допомогу генералу Каледіну, припинити роззброєння червоногвардійців і відданих радянській владі солдатів. У разі відмови виконати ці вимоги, підкреслювалося в документі, РНК уважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні. Ультиматум було відхилено. Почалась війна. У грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських червоногвардійців під командуванням комісара для боротьби з контрреволюцією на Півдні В. А. Антонова-Овсієнка. Раднарком направив їх на ліквідацію контрреволюційного заколоту на Дону. Але на прохання уряду Радянської України вони включилися в збройну боротьбу проти Центральної Ради. У такій складній політичній ситуації Центральна Рада прийняла свій останній, IV Універсал. Документ датовано 9 (22) січня 1918 р., але фактично його прийнято в ніч з 11 (24) на 12 (25) січня. Певна поспішність у прийнятті Універсалу пояснюється такими причинами. По-перше, йшла безуспішна війна з Радянською Росією і назрівала евакуація Центральної Ради. По-друге, за таких умов не було ніякої можливості скликати Установчі збори, призначені на 9 (22) січня 1918 р. М. Грушевський заявив, що Центральна Рада постановила взяти на себе функцію Установчих зборів і проголосити самостійність України. По-третє, на переговорах у Бресті німецько-австрійська сторона погоджувалась вести переговори з «самостійною Україною», яка б мала відповідну юридично-правову базу. У IV Універсалі підкреслювалося: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, суверенною Державою Українського Народу». Саме в проголошенні самостійності, державної незалежності України і полягає основне історичне і політичне значення Універсалу. У документі Центральна Рада закликала українське населення, зокрема всіх городян, усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки. Чільне місце в IV Універсалі було відведене важливим соціально-економічним заходам: передачі землі селянам без викупу; проведенню націоналізації природних багатств України; взяттю під контроль держави всіх банків тощо. У цьому особлива значущість документа. У січні 1918 р. в результаті збройної боротьби радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, багатьох інших містах і селах України, а також у Криму. 4 (17) січня 1918 р. Народний Секретаріат віддав наказ радянським військам розпочати похід у напрямку Полтава — Київ. У ньому брали участь червоногвардійські загони, сформовані в Україні, а також надіслані Раднаркомом з Росії. Під час наступу червоних частин на Київ чимало українських полків, у тому числі ім. Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Шевченка, Грушевського, Вільної України, під впливом більшовицької агітації, відмовилися стати на захист Центральної Ради, а полк ім. Богуна загрожував виступити проти неї. У січні загони С. Петлюри та інші українські патріотичні війська, що залишились вірними Центральній Раді, вступили в бій з радянськими частинами, які наступали на Київ. Готовність захищати Центральну Раду від більшовиків виявила необстріляна в боях студентська і гімназична молодь Києва. 250 юнаків, які об’єдналися в «Помічний студентський курінь» разом з сотнею гайдамаків і «вільних козаків» були направлені на вузлову залізничну станцію Крути, щоб зупинити там наступ червоних військ. 15—17 (28—30) січня 1918 р. в жорстокому бою з противником, що мав значну кількісну перевагу, «Помічний студентський курінь» майже повністю загинув. Важливе значення в боротьбі за встановлення радянської влади в Україні мало Січневе повстання проти Центральної Ради в Києві, яке тривало в період з 16 (29) до 22 січня (4 лютого). Проти повсталих Центральна Рада направила Січових стрільців і зняті з фронту загони «вільних козаків». Повстанці змушені були відступати. Найдовше, цілих шість днів, трималися робітники «Арсеналу». Зрештою 22 січня (4 лютого) арсенальці змушені були припинити опір. Під тиском червоних частин 26 січня (8 лютого) війська Центральної Ради залишили Київ. Цього ж дня радянські війська ввійшли в місто, ЗО січня (12 лютого) до міста прибув Народний Секретаріат УНР. На деякий час Київ став столицею Радянської України. Окремо слід сказати про події, які відбулися в Києві після вступу радянських військ. Мова йде про жорстокий терор проти так званих «контрреволюційних елементів». Командувачем «радянських армій», що наступили на Київ, Антонов-Овсієнко призначив лівого есера, підполковника царської армії М. Муравйова, людину надзвичайно честолюбну і хворобливо жорстоку. У своєму наказі Муравйов вимагав від підлеглих «нещадно нищити всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Кількість жертв вимірювалася тисячами. Якщо історик Н. Полон-ська-Василенко називає цифру 5 тис. жертв більшовицького терору в Києві1, то інший дослідник — І. Нагаєвський — 10 тис2. За дискредитацію радянської влади безмірною жорстокістю, масовими розстрілами військовополонених, закликами до пого-. ловного винищення всіх «ворогів революції» М. Муравйова було знято з посада командувача радянських військ. Пізніше цей політичний авантюрист став одним з керівників антирадянського лівоесерівського заколоту в Поволжі, під час якого загинув. Після евакуації з Києва керівники Центральної Ради всі надії пов’язували з успішними переговорами своєї делегації з представниками країн Четверного союзу, що велися в Бресті. Після підписання сепаратного мирного договору вони сподівалися на військову допомогу в їх боротьбі з радянськими військами. І ці сподівання лідерів Центральної Ради виправдалися. 27 січня (9 лютого) 1918 р. договір між УНР і чотирма державами німецького блоку підписано. Це був перший мирний договір на шляху до завершення світової війни. Але миру в Україну він не приніс. Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями поділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію армію, що налічувала понад 450 тис. осіб. Після відступу радянських військ 2 березня 1918 р. до Києва повернулась і Центральна Рада. Але її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Воно засуджувало Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців, які постійно втручалися у внутрішні справи УНР. Проти Центральної Ради і німецько-австрійських окупантів розгорнувся масовий революційний рух. В. Винниченко писав у 1920 р., що «прихильників Центральної Ради серед широких мас ставало все менш і менше», що «величезна більшість українського населення була проти нас». З іншого боку, німці також швидко пересвідчилися, що Центральна Рада не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонів тонн продуктів, які обіцяла. Безперервні кризи, сутички й дебати між партіями в Центральній Раді переконали німецьке командування в тому, що вона неспроможна правити. Тому 16 (29) квітня 1918 р. під час чергового засідання (на якому було ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки) Центральна Рада була розігнана невеликим >
німецьким загоном. Так безславно закінчилася діяльність Центральної
Ради.

Таким чином, Центральна Рада проіснувала більше 13 місяців— з 7 березня
1917 р. до 29 квітня 1918 р. Вона посідає в історії належне їй місце.
Безсумнівно, багатогранна діяльність Центральної Ради сприяла
національному відродженню України, становленню її державності. Саме в
цьому і полягає її основне -значення.

III Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку
як автономну частину Росії. Апогеєм демократичної революції в Україні
став IV Універсал, який проголосив самостійність України. Проте слід
підкреслити нечіткість концепції української державності. Орієнтуючись в
останньому Універсалі на незалежність, Центральна Рада вбачала в ній
лише перехідний етап до створення нової федерації.

Непослідовність і нерішучість Ради при вирішенні соціальних проблем
призвели до різкого падіння її впливу і авторитету серед трудящих
України, а невдовзі — до повного розриву з власним народом. Змова
Центральної Ради з кайзерівською Німеччиною обернулася національною
трагедією для українського народу.

У той же день, 29 квітня 193 8 р., коли була розігнана Центральна Рада,
у Києві на з’їзді хліборобів Павла Скоропадського2 було обрано гетьманом
України. Німецька окупаційна влада санкціонувала державний переворот.
Павло Скоропадський з пафсь,сам.лрощлошд.лро. встановлення Української
Держави (на відміну від Української Народної Республіки Центральної
Ради).

При вивченні третього питання студентам необхідно зосередити увагу на
внутрішній і зовнішній політиці гетьманської Української Держави. Перш
за все варто зазначити, що нова державна влада ґрунтувалася на
незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо
характерно, диктаторських засадах. Усім гарантувалися громадянські
права, причому особлива увага зосереджувалася на святості приватної
власності.

П. Скоропадський, скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як
націоналізація великих маєтків та культурна автономія, увів окрему
категорію громадян-козаків (які фактично були заможними селянами).
Гетьман сподівався, що вони стануть основною соціальною опорою режиму.
Сам же П. Скоропадський наділявся широкими прерогативами: йому належало
виняткове право видавати всі закони, призначати кабінет, керувати
зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею
країни. Але ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати
того факту, що влада в Україні практично належала німцям, а не
українцям.

Сформований гетьманом уряд складався переважно з представників
поміщицького, буржуазного класів і їх партій. Гетьманський Кабінет
Міністрів очолив великий землевласник Ф. Лизогуб.

За короткий час в Україні було відновлено дійовий
адмініст-ративний-аварах^У провінціях урядовці Центральної Ради
замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й
призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному
уряді посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно
росіянами чи зросійщеними українцями.

За прямої підтримки уряду в Києві в травні 1918 р. відбувся з’їзд
представників промисловців, банкірів-фінансистів і поміщиків, який
схвалив внутрішню політику Української Держави.

П. Скоропадський виношував великі плани щодо створення української
національної армії, чисельність якої в мирний час перевищувала б 300
тис. осіб. Мобілізацію планувалося здійснити восени 1918 р. і навесні
1919 р. Але реально на осінь 1918 р. загальна чисельність збройних
формувань не перевищувала 65 тис. осіб.

Суть аграрної політики гетьманського уряду полягала в тому, що місцеві
старости та окупаційні коменданти силою відбирали в селян майно,
передане їм земельними комітетами відповідно до законодавства
Центральної Ради. Поміщики дістали можливість викликати для захисту
своїх маєтків військові загони. Почалися екзекуції, селян били різками,
ув’язнювали, розстрілювали.

У липні 1918 р. було прийнято закон «Про засоби боротьби з розрухою
сільського господарства», згідно з яким селяни разом з худобою, возами
та іншим реманентом віддавалися в розпорядження поміщиків. Організатори
страйків на польових роботах підлягали тюремному ув’язненню строком до
одного року.

Значно погіршилось становище робітничого класу. Щоб припинити занепад
виробництва і налагодити вивезення промислової сировини до Німеччини й
Австро-Угорщини, окупаційні власті і гетьманська адміністрація
намагалися змусити робітників працювати інтенсивніше. Порушувався закон
про 8-годинний робочий день (виданий урядом Центральної Ради), його
тривалість на багатьох промислових об’єктах збільшилась до 9—10, а на
деяких до 12 годин.

За указами Міністерства праці Української Держави фінансові й економічні
функції профспілок різко обмежувалися, їм заборонялося втручатися в
питання найму та звільнення робітників. Переслідувань зазнавали й інші
робітничі і громадські організації. Заборона страйків, організація
підприємцями локаутів — стали характерною ознакою часу.

Внутрішня соціальна політика Української Держави була цілком
зорієнтована на задоволення потреб німецької адміністрації. Улітку 1918
р. в Україні склалася розгалужена система німецьких окупаційних
воєнно-економічних організацій, безпосередньо зайнятих вивезенням за
кордон сировини й продовольства. Керівною ланкою цієї системи було
«Імперське господарське бюро при німецькій делегації на Україні».
Австро-угорські війська мали свої відповідні органи. 10 вересня 1918 р.
окупаційні власті підписали з гетьманським урядом нову економічну угоду,
за якою німці та австрійці одержали право вивезти 75 млн пудів хліба, 11
млн голів овець, 460 тис. пудів сала, масла й сиру, велику кількість
інших продуктів харчування і сировини.

Намагаючись за будь-яку ціну зібрати хліб, окупаційні адміністративні
органи, не звертаючи уваги на місцеве законодавство, влітку 1918 р.
розпочали відверте грабування українського села із застосуванням
військової сили.

Ця політика досить швидко викликала незадоволення гетьманським режимом у
середовищі робітничого класу та селянства. В опозицію до уряду стала
українська національна демократія. На відміну від реакційно^ соціальної
політики позитивні зрушення відбулися у сфері національно-культурної
політики. П. Скоропадський та його уряд здійснили ряд важливих кроків у
справі національно-культурного відродження України. Це стало можливим
насамперед тому, що окупанти не втручалися в цю сферу державної
діяльності.

Особливо вражали досягнення гетьманського уряду у створенні системи
освітніх закладів. На рівні початкової школи було1 випущено кілька
мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл
уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних
гімназій, у тому числі в сільських районах. У жовтні в Києві та
Кам’янці-Подольському відкрилися два нові українські університети. Було
також засновано Державний український архів, Національну галерею
мистецтв, Український історичний музей, Українську національну
бібліотеку в понад 1 млн томів.

До яскравих досягнень у галузі культури гетьманської доби треба ще
додати заснування Українського театру драми та опери, Української
державної капели та Державного симфонічного оркестру.

Гетьманський уряд асигнував велику суму на видання різноманітних
україномовних підручників.

Вершиною національно-культурної діяльності Української Держави П.
Скоропадського стало створення 24 листопада 1918р. Української академії
наук, президентом якої було призначено професора В. Вернадського.

Слід також додати, що українська мова набула статусу державної і були
вжиті певні заходи у справі українізації гетьманського державного
апарату.

Гетьманський уряд проводив активнішу в порівнянні з Центральною Радою
зовнішню політику. Особливого значення нада-іиілося дипломатичним
відносинам з Радянською Росією. Згідно з умовами Брестського мирного
договору Раднарком Росії зобов’я-іуиався визнати незалежність України і
підписати мирний дого-иір. У травні до Києва для переговорів приїхала
російська делегація. Головою її був X. Раковський, заступником — Д.
Мануїль-ський. Головою української делегації був С. Шелухін, заступником
— І. Кістяковський. Переговори велися українською та російською мовами з
допомогою перекладачів.

12 червня 1918 р. було підписано прелімінарну (попередню) угоду про
припинення війни і поновлення залізничних і поштово-телеграфних
комунікацій. Українська Держава здобула право заснувати консульства в
багатьох містах Росії. При обговоренні територіальних проблем
переговорний процес незабаром зайшов у безвихідь. На початку жовтня
переговори перервалися. За домовленістю сторін чинними залишалися
прелімінарні умови миру.

Важливого значення в зовнішньополітичній сфері діяльності гетьманського
уряду набули бессарабське та кримське питання, проблема
західноукраїнських земель — Холмщини і Підляшшя.

Акцентуючи увагу студентів на вирішенні урядом П. Скоропадського
кримського питання, необхідно підкреслити таке. Німецькі окупанти,
побоюючись посилення України за рахунок Криму (адже приєднання Криму
означало те, що в розпорядженні України опинилася б велика
військово-морська база в Севастополі і Чорноморський флот) передали
владу на півострові царському генералу Сулькевичу. Сформований ним
крайовий уряд поновив на півострові дію законів Російської держави,
виданих ще до Жовтневого перевороту в Петрограді. Справжні наміри уряду
Сулькевича полягали в тому, щоб боротися за «єдину і неділиму» Росію й
зберегти для неї Крим.

Гетьманський уряд, справедливо вважаючи півострів невід’ємною складовою
України, думав, що приєднання Криму до Української Держави має
відбуватися на засадах автономії. Виступаючи за здійснення принципу
самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова
висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення,
серед якого набула великої популярності ідея власної державності, не
заперечувало проти включення Криму до складу України. До цього були
схильні також німці-колоністи, караїми й чимало росіян.

Однак уряд генерала Сулькевича вперто відстоював самостійність Криму,
здійснюючи репресивні заходи проти своїх опонентів. Тоді в серпні 1918
р. гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. В умовах блокади яскраво
виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне
життя було паралізовано. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на
переговори про форми державного об’єднання з Україною.

Переговори відбулися в Києві восени 1918 р. Сторони розробили попередні
умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським
курултаєм та представниками інших національних і громадських організацій
півострова. Новий спалах громадянської війни після падіння гетьманського
режиму поклав край планам об’єднання України й Криму.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з
Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Українська
Держава обмінялася посольствами з 12 країнами: Голландією, Данією,
Іспанією, Італією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Австро-Угорщиною та
ін.

В офіційних виступах, пресі П. Скоропадський з пафосом проголошував
самостійність України на вічні часи. Насправді ж відновлення гетьманом
буржуазно-поміщицького монархічного режиму в Україні, його внутрішня
соціально-економічна політика стали основою для відродження
буржуазно-поміщицького ладу поваленої Російської імперії. За часів
гетьманату до Києва переїхало багато промисловців, поміщиків,
фінансистів, міністрів і генералів. Зокрема тут знайшли притулок
Пуришкевич, Рябу-шинський, Шульгін, Мілюков та ін. Вони були
засновниками відповідних політичних угруповань.

В умовах гетьманського режиму на території України проводили активну
діяльність політичні сили, що мали на меті відновлення «великої і
неподільної» Росії: Рада законодавчих палат, Рада державного об’єднання,
Київський національний центр, Рада відродження Росії та ін. Різні за
політичними поглядами, ці організації об’єднувалися спільною ненавистю
до української державності. Всі вони не визнавали незалежної України і
українців як націю.

Фактично з самого початку гетьманського перевороту стала. формуватися
опозиція П. Скоропадському. У середині травня відбувся ряд нелегальних
з’їздів українських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили
представники таких професійних груп, як залізничники, телеграфісти,
селяни й робітники.

Влітку 1918 р. інтенсивно формувались повстанські загони, які сміливо
вступали в бої з окупантами та державною вартою (поліцією). У
червні—липні широкого розголосу в Україні й за її межами набуло
повстання близько ЗО тис. селян Таращанського та Звенигородського
повітів Київської губернії. Воно справило революційний вплив на селян
Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, де також сформувалися
повстанські загони. Велике повстання охопило влітку повіти Волинської
губернії. Особливого розмаху дії партизанів досягли на Чернігівщині.

І з’їзд КП(б), який проходив у Москві в липні 1918 р., виступив за
підготовку збройного повстання у всеукраїнському масштабі. З цією метою
створено Центральний військово-революцій-ний комітет (ЦВРК) у складі А.
С. Бубнова, В. П. Затонського, Ю. М. Коцюбинського і ряду військових
спеціалістів.

Явно переоцінивши власні сили, ЦВРК необачно видав наказ № 1 про початок
загального збройного повстання в Україні. Через очевидну
непідготовленість такої масштабної акції вона зазнала невдачі.
Незважаючи на героїзм окремих партизанських загонів Чернігівщини та
інших губерній, загальне повстання в Україні не розгорілося. Маючи
значну кількісну перевагу, окупанти жорстоко придушили розрізнені
виступи

Під час збройної боротьби проти окупантів і гетьманату на політичний
арені з’явилася велика кількість отаманів, діяльність яких стала однією
з найхарактерніших рис громадянської війни в Україні. Серед них такі
неоднозначні фігури, як Махно, Зелений, Григор’єв та ін.

Українські демократичні партії соціалістичної орієнтації з самого
початку відвернулися від гетьманського режиму. П. Скоропадський зробив
серію спроб залучити на свою сторону ці партії та їх авторитетних
політичних лідерів. Від гетьманського уряду переговори з українськими
партіями вели міністри М. Василенко, Д. Дорошенко, але безрезультатно.
«Цей момент — відмова соціалістичних партій узяти участь у будуванні
гетьманської держави, — як підкреслює історик Н. Полонська-Василенко, —
глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі в
такій мірі патріотизму, національної свідомості й зрозуміння, щоб стати
вище від партійних інтересів і об’єдналися в ім’я Української Держави»1.

У серпні 1918 р. представники українських соціал-демократів, есерів та
соціалістів-самостійників утворили опозиційний гетьману міжпартійний
блок — Український національний союз. 14 листопада в Києві відбулося
його напівлегальне засідання, на якому прийняли рішення розпочати
боротьбу за владу. З цією метою сформовано керівний орган — Директорію —
у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Макаренка і П.
Андрієвського. Наступного дня члени Директорії виїхали до Білої Церкви,
де заручилися підтримкою корпусу Січових стрільців на чолі з Є.
Коновальцем. 15 листопада Директорія виступила з відозвою, оголосивши
«похід на Київ» і закликавши населення України до збройної боротьби
проти гетьманського уряду. Військовим частинам створюваної гетьманом
армії пропонувалося переходити на бік Директорії. 17 листопада в Білій
Церкві Директорія підписала угоду з німецьким командуванням про
нейтралітет окупаційних військ у її боротьбі проти гетьмана.

Які ж кроки здійснив у цій складній ситуації гетьманський уряд?
Намагаючись якомога швидше переорієнтуватися на Антанту й одержати
надійну підтримку з боку білого руху, П. Скоропадський вдався до
політичних трансформацій. 14 листопада 1918 р. він призначив новий
кабінет, що майже повністю складався з російських монархістів, і
проголосив Акт федерації, за яким зобов’язався об’єднати Україну з
майбутньою небільшо-вицькою Росією. У своїй федеративній грамоті П.
Скоропадський наголошував, що саме Україні «першій належить виступити у
справі створення Всеросійської федерації, кінцевою метою якої буде
відновлення великої Росії» . З цією метою він закликав українство
об’єднатися навколо нього і стати на захист України і Росії.

Але все це викликало велике обурення в українських колах і прискорило
повстання проти гетьманського режиму, підняте Директорією. 16 листопада
з Білої Церкви почався наступ на Київ корпусу Січових стрільців, до яких
приєднувалися повстанські загони. 18 листопада біля Мотовилівки в
першому ж бою військо Директорії розбило гетьманців і через кілька днів
підійшло до Києва. Уже в середині грудня Київ був оточений більш ніж 20
тис. повстанцями. Після тривалих переговорів Директорії з німецьким
командуванням окупаційні війська 14 грудня залишили Київ. У цей же день
Січові стрільці Є. Коновальця ввійшли в Київ, а П. Скоропадський зрікся
влади. Через кілька днів він, переодягнений у німецьку військову форму,
виїхав до Німеччини, де й провів решту свого життя.

19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва. 26 грудня вона
опублікувала свій програмний політичний документ — Декларацію, в якій
проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної
Української Народної Республіки.

Таким чином, гетьманський режим проіснував 7 з половиною місяців. Повна
залежність від окупаційних військ Центральних держав, які розпочали
відверто грабувати український народ, викликала обурення українства.
Політичні партії лівої орієнтації відразу ж стали в опозицію до уряду П.
Скоропадського. Спроба відновити стабільність шляхом повернення
дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була
найсерйознішою помилкою П. Скоропадського. У^відшвідь-нареакційну. ш.-_
ціально-економічну тюлітику гетьманського режиму^вибухнули народні
повстання.

Залишалася невирішеною й інша важлива проблема — національної
незалежності Української Держави.

До позитивних моментів гетьманату слід віднести насамперед його
багатогранну культурно-національну діяльність і активнішу, в порівнянні
з Центральною Радою, зовнішню політику.

очах українського народу демократами й соціалістами, вони водночас
настійно шукали шляхів до порозуміння то з німцями, то з представниками
Антанти. Тому й «демократія» в УНР набула специфічного характеру.
Реальна влада на місцях належала командирам військових частинах —
отаманам, насамперед Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. їхній визначальний
вплив на Директорію з часом закономірно вилився у фактичну диктатуру
головного отамана Симона Петлюри.

Націоналістичні отамани і очолювані ними загони громили робітничі
організації, розганяли з’їзди робітників і селян, пороли їх різками,
грабували населення, арештовували і розстрілювали більшовиків. На
початку 1919 р. Правобережною Україною прокотилася хвиля єврейських
погромів.

Неспроможність Директорії та її уряду вирішити аграрне питання викликала
масове невдоволення селянства. Виконавчий комітет Всеукраїнської ради
селянських депутатів («Спілка») рішуче засудив соціальну політику
Директорії. Комітет висунув перед її урядом ряд вимог: передати владу в
центрі об’єднаному з’їздові цих рад; до скликання останнього владні
функції має виконувати Виконком «Спілки».

Директорія та її уряд переживали гостру кризу. Найяскравішими її
проявами стали вихід В. Винниченка зі складу Директо-_рп1в лютому 1919
р. та зміна голови Ради Народних Міністрів.

Дещо повертаючись назад, необхідно підкреслити, що наприкінці листопада
1918 р. в Москві за ініціативою ЦК КП(б)У було створено Тимчасовий
робітничо-селянський уряд України. У своєму маніфесті він закликав
трудящих до боротьби за відновлення радянської влади в Україні.
Тимчасовий уряд України підтримали численні повстанські загони, що не
визнавали ні гетьмана, ні Директорії.

На початку грудня 1918 р. українські повстанські дивізії розпочали
наступ у двох головних напрямах. Перша дивізія наступала на Чернігів і
Київ, друга — на Білгород і Харків. Склад ди-иічій постійно поповнювався
за рахунок повстанських загонів.

І Іочалася певна «більшовизація» повстання. На радянський Пік перейшли
війська Нестора Махна, повстанська група отамана І ріп ор’єва, отамана
Терпила (Зеленого) та ін.

З січня 1919 р. радянські війська ввійшли в Харків, де вже два дні
тривало робітниче повстання проти Директорії. 4 січня рішенням
Реішійськради РСФРР був створений Український фронт на чолі ч П.
Лнтоновим-Овсієнком. Протягом січня радянські війська тиняли Чернігів,
Полтаву, Катеринослав, а 5 лютого — Київ.

Січневі бої продемонстрували недієздатність армії УНР, а також виявили
неспроможність Директорії знайти політичну платформу для створення
міцної соціальної опори. Апелювання до національних гасел виявилося
недостатнім. Так, оголошена 16 січня Директорією війна Радянській Росії
не справила помітного впливу на перебіг воєнних дій.

Не додав політичного капіталу Директорії і проведений наприкінці січня в
Києві Трудовий конгрес, який висловився за самостійність і незалежність
України. Під час роботи конгресу відбувся розкол в рядах есерівської
більшості. Ліві українські есери («боротьбісти») виступали за радянську
владу. Праві — за демократичний соціалізм, а центр, — очолений М.
Грушевським, М. Люлинським та М. Шаповалом, пропонував передати владу
«трудовим радам селянських і робітничих депутатів».

Висвітлення подальшої діяльності Директорії УНР потребує розгляду
основних подій, які розвивалися в Західній Україні.

Передусім необхідно усвідомити, що революційні події в Австро-Угорщині в
жовтні 1918 р. призвели до розпаду імперії. На її уламках виникли:
Чехословаччина, Угорщина, Австрія, Югославія.

Падіння монархії сприяло піднесенню національно-визвольного руху в
західноукраїнських землях. Керівництво національно-визвольним рухом
здійснювали партії: національно-демократична, радикальна,
соціал-демократична, селянсько-радикальна, які утворили 19 жовтня 1918
р. у Львові Українську Національну Раду.

Спираючись на Українських січових стрільців, Українська Національна Рада
в ніч на 1 листопада 1918 р. захопила владу у Львові, а 9 листопада
проголосила створення самостійної Західноукраїнської Народної Республіки
(ЗУНР), до складу якої ввійшла Галичина, Буковина і Закарпаття з
населенням близько 6 млн осіб. Однак невдовзі Буковину захопили румуни,
Закарпаття лишалося далі під владою Угорщини (у травні 1919 р. було
включене до складу Чехословаччини), а західну частину Галичини окупували
поляки. Таким чином, під управлінням західноукраїнського уряду
залишалася територія з населенням близько 4 млн осіб).

1 грудня 1918 р. у Фастові між ЗУНР та УНР було укладено попередній
договір про злуку в єдину Українську Народну Республіку. 4 січня 1919 р.
в Станіслав (тепер — Івано-Франківськ) Українська Національна Рада
схвалила закон про злуку двох українських держав.

22 січня 1919 р. Директорія проголосила в Києві на Софіївсь-кій площі
акт злуки Східної та Західної України в єдину соборну

державу. Сам по собі цей акт мав, безперечно, позитивне значення в
історії українського народу, протягом двох із половиною століть
роз’єднаного через загальновідомі історичні обстанови, але, проголосивши
злуку УНР і ЗУНР, Директорія так і не спро-) моглася втілити її в життя.

! Стосовно питання про те, хто воював проти Директорії, зазначимо: уряд
РСФРР допомагав військам Українського фронту зброєю, спорядженням,
частини фронту формувалися переважно з українських селян і робітників.
Осмислюючи згодом події громадянської війни, колишній голова Директорії
В. К. Винниченко у своїх спогадах «Відродження нації» писав: «…Як і
при Центральній Раді, всю вину ми складали на руських большевиків. Вони,
мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били нас. І знов треба щиро
й відверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого
власного селянства й робітництва, то російський совітський уряд не зміг
би нічого зробити про нас…

І не російський совітський уряд виганяв нас з України, а наш власний
народ…»

В умовах, коли вже було цілком очевидно, що Директорія не 1 зможе,
розраховуючи на власні сили, утриматися при владі, її кедрівники
звернулися за допомогою до Антанти, зокрема Франції, -війська якої на
той час розпочали інтервенцію на півдні України. : За надання допомоги
уряд Франції вимагав: 1) сплатити належні їй борги царського уряду; 2) у
річний строк організувати трьох-соттисячну армію; 3) всю фінансову,
торговельну промислову і воєнну політику України протягом п’яти років з
дня підписання договору проводити під контролем представників
французького уряду. 14 лютого 1919 р. уряд С. Петлюри дав згоду на
надання Директорії допомоги за таких умов, щоб врятувати свою владу.
Фактично це була капітуляція перед Антантою.

У квітні армія Директорії практично була розбита, багато її частин
перейшло на бік радянської влади. 17 травня 1919 р. уряд УНР переїхав до
Східної Галичини.

Навесні 1919 р. війська Українського фронту воювали проти
англо-французьких інтервентів, які наприкінці 1918 р. висадили
30-тисячний військовий десант у чорноморських та азовських портах,
окупувавши Херсон і Миколаїв. Опір інтервентів Українська Червона армія
здолала досить легко, тому що їхній бойовий настрій був невисокий,
солдати відмовлялися воювати, а на частині кораблів французької ескадри
спалахнуло повстання.

Узимку 1919 р. радянська влада була відновлена на переважній частині
території України, яка 14 січня згідно з декретом Тимчасового
робітничо-селянського уряду України стала називатися Українською
Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 29 січня 1919 р. відбулася
реорганізація радянського уряду. Його відділи перетворювалися в народні
комісаріати, а їхні завідувачі ставали наркомами. Очолив уряд X. Г.
Раковський.

Велику роль у відновленні радянської влади 1919 р. в Україні відіграв
III Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся в березні 1919 р. З’їзд рад
мав важливе значення для конституювання державних органів. Делегати
з’їзду заслухали й обговорили звіт уряду, найважливіші питання:
військове, земельне та продовольче, прийняли першу радянську Конституцію
України, обрали новий Центральний Виконавчий Комітет рад України. 14
березня на першій сесії ЦВК рад України головою ЦВК було обрано Г. І.
Пет-ровського, створено президію ЦВК і сформовано уряд УСРР — Раду
Народних Комісарів.

В основі внутрішньої політики уряду УСРР лежали воєнно-комуністичні
заходи, запозичені з практики Радянської Росії. Найхарактернішими рисами
«воєнного комунізму» були прискорені темпи націоналізації промисловості,
згортання товарно-грошових відносин, заміна товарного ринку як
універсального регулятора економіки усілякими розкладками, насамперед
продовольчою, а в сільському господарстві — прагнення перейти від
одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни,
артілі. У політичній сфері «воєнний комунізм» виявився в запровадженні
диктатури пролетаріату, яка розглядалася як обов’язковий політичний
компонент перехідного періоду від буржуазної формації до комуністичної.

Найбільш неприйнятним і болючим для села заходом стало впровадження за
декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р. продовольчої розкладки. Селяни
за твердими цінами мали віддавати державі весь вироблений хліб, за
винятком норми, необхідної для власного харчування та ведення
господарства, і це тоді, коли внаслідок господарської розрухи ціни на
промислові товари зросли в багато разів, і купити їх можна було лише в
спекулянтів.

Усе це ще більш посилило дестабілізацію в суспільстві й без того
розбурханому громадянською війною. Навесні — влітку 1919 р. в Україні
з’явилися селянські озброєні загони як відповідна реакція хліборобів на
політику і практику «воєнного комунізму». Селянські виступи проходили
під гаслами «Геть комуну!» або й «За радянську владу без комуністів!».

За офіційними даними радянського уряду, протягом червня— липня 1919 р. в
Україні було 328 повстань . Проти повстанців кинули регулярні військові
частини. Вони обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заложників.
Але повстанський рух селян в Україні так і не вдалося придушити.

Украй негативна реакція українського села на заходи «воєнного комунізму»
позбавила більшовиків соціальної опори в масах і спричинила
катастрофічне падіння боєздатності армії. Це, у свою чергу, дало змогу
денікінцям перейти влітку 1919 р. в активний наступ. Потрапивши в
безвихідь, радянська влада в Україні впала.

Вивчення другого питання необхідно розпочати з усвідомлення
соціально-політичної суті денікінщини. Денікін і його рух відбивали
інтереси російських поміщиків і великої октябристсько-кадетської
буржуазії. їхня мета полягала у відновленні дореволюційних поряд– ків,
збереженні імперії. Тому скрізь на окупованих територіях білогвардійці
знищували осередки національного відродження та запроваджували
великодержавну російську владу. її політичну опору становив блок
кадетів, монархістів, октябристів, а також меншовиків, які допомагали
денікінцям маскувати своє справжнє обличчя, закликали до «громадянського
миру», «встановлення порядку», співробітництва народних мас із новим
режимом.

В умовах денікінської окупації поміщикам поверталися “їхні маєтки,
капіталістам і банкірам — заводи, фабрики, банки, відновлювалася
посилена експлуатація робітничого класу і селянства.

Денікінці чинили масовий терор щодо революційно настроєних робітників і
селян. Так, у Катеринославі стратили 3 тис. осіб, в Одесі — теж 3 тис, у
Харкові — понад 2 тис. Звичайним явищем стали криваві єврейські погроми.

Виступаючи під прапором «єдиної й неподільної Росії», денікінці
ліквідували національні завоювання українського народу, активно
провадили погромно-чорносотенну пропаганду, розпалюючи українофобство.
Не дозволялося навіть розмовляти українською мовою та видавати нею книги
й газети. Були закриті національні школи, Академія наук. У Києві знищили
бюст Т. Г. Шевченка та заборонили вивішувати його портрети в усіх
установах.

Таким чином, запроваджений в Україні денікінський режим
буржуазно-поміщицької диктатури був антинародним і антинаціональним. Він
не міг не викликати ненависті та протесту з боку широких мас України,
які дедалі активніше піднімалися на боротьбу проти білогвардійської
контрреволюції.

З перших днів денікінської окупації на боротьбу піднялися робітники.
Розгортався організаційний страйковий рух, зачинателями якого на початку
липня 1919 р. виступили робітники Харкова, заводів і шахт Донбасу.
Восени страйки набули масового характеру й охопили всю Україну.

Організаторами і керівниками розгрому військ Денікіна були РКП(б),
КП(б)У. Уже з весни 1919 р. в Україні створювалася мережа комуністичного
підпілля, а в липні того ж року з метою надання цій роботі чіткості й
планомірності було організоване За-фронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С.
В. Косіором.

Вирішальне значення для успіху боротьби проти великодержавницької
диктатури Денікіна, деморалізації його військ мав поворот селянства в
бік радянської влади. Украй незадоволені земельною політикою денікінців,
грабунками й реквізиціями Добровольчої армії, жорстоким терором, селяни
відмовлялися визнавати владу білих, ухилялися від служби в армії
Денікіна. Під впливом революційної агітації цілі підрозділи піхотних і
кавалерійських денікінських військ залишали фронт або переходили на бік
Червоної армії. Повстанські й партизанські загони постійно поповнювалися
селянами.

На осінь 1919 р. повстансько-партизанський рух поширився на всі губернії
та повіти окупованої ворогом території України. Найактивнішу участь у
цьому русі брали понад 100 тис. народних месників. Денікін змушений був
направити на придушення народного опору 25-тисячне військо, до складу
якого входили корпус генерала Шкуро і частини армії генерала Слащева.
Саме слащевці були кинуті проти селян-повстанців Миколаївського повіту
Херсонської губернії, котрі 16 вересня 1919 р. проголосили Баштанську
республіку. Майже місяць 4-тисячний повстанський загін чинив опір, і
лише 12 листопада карателі здобули перемогу, після чого спалили в с.
Баштанка 350 дворів і розстріляли 852 особи. 21 листопада білі потопили
в крові виступ мешканців посаду Висунськ Миколаївського повіту, однак
після того, як Слащев вирушив звідти на повстанців Катеринославщини, у
багатьох селах повіту партизанський рух відновився.

У жовтні 1919 р. по всій Україні розпочалися масові воєнні дії
партизанів проти денікінців.

Під впливом більшовицької пропаганди тисячі рядових бійців війська УНР
влилися в червоні партизанські й повстанські загони та підрозділи
регулярних радянських військ. Агітаційно-роз’яснювальна робота ревкому
Поділля в частинах Української галицької армії, виснаженої важкими
умовами життя, сприяла тому, що УГА майже в повному складі разом з
командуванням перейшла на бік радянської влади. На початку 1920 р. з неї
були сформовані три бригади Червоної української галицької армії.

Варто зауважити, що в денікінському тилу також виникали й діяли загони,
очолювані анархістами-комуністами, «лівими» есерами й українськими
соціал-демократами, що становили опозицію царистсько-національному й
буржуазно-поміщицькому білогвардійському режиму. Високою боєздатністю
характеризувалися загони Махна, Тютюнника, Шепеля та інших «батьків» і
отаманів, які в той час виступали проти денікінців, привертаючи тим
самим до себе трудяще селянство, певну частину пролетарських та інших
демократичних елементів.

Особливо великі сили мав у своєму розпорядженні Нестор Махно, який
послідовно обстоював інтереси селян і боровся проти білогвардійської
диктатури за вільні ради. Керована Революційною військовою радою «Армія
ім. батька Махна» в серпні 1919 р. мала чітку структуру та складалася з
десятків полків, об’єднаних у чотири корпуси. У лавах повстанців було 10
тис. кавалеристів і 40 тис. піхотинців, озброєних 1 тис. кулеметів і 20
гарматами, 12 тис. тачанок забезпечували махновцям високу маневреність.

Таким чином, на окупованій денікінцями території України комуністам,
боротьбістам і анархістам вдалося організувати великий повстанський рух,
тісно пов’язаний з народними масами та загалом підпорядкований головному
завданню, вирішуваному Червоною армією, — відновленню радянської влади.

Радянські війська, які офіційно називалися Російсько-українською
Червоною армією, швидко просувалися вперед. Вигнання білогвардійців з
України розпочалося 6 листопада 1919 р. з визволення Чернігова 12-ю
армією. ЗО листопада були звільнені Суми, 11 грудня — Харків, 16 грудня
— Київ.

Тим часом ударна група військ 13-ї армії громила денікінців у Донбасі,
14-а армія протягом січня—лютого 1920 р. ввійшла в Південну Україну. 7
лютого 41-а дивізія й кавалерійська бригада Г. І. Котовського зайняли
Одесу. Звідси частини Червоної армії рушили до Дністра.

Проте головні військові сили УНР на південно-західному напрямі незабаром
зросли та об’єдналися з польськими. їхня загальна кількість на початку
1920 р. досягла 65 тис. осіб. Тому 12-а радянська армія, що наприкінці
січня вийшла на лінію Мозир— Овруч—Коростень—Летичів—р. Дністер на схід
від Могилева-Подільського, змушена була зупинитися й зайняти оборону.

Оволодіння в той час Червоною армією підступами до Кримського півострова
й визволення його від білогвардійців відкрили можливість найшвидшого
завершення громадянської війни, однак через ряд об’єктивних і
суб’єктивних обставин ця можливість не була реалізована.

Таким чином, підтримувана Антантою та внутрішньою контрреволюцією
денікінщина зазнала краху завдяки зусиллям Червоної армії, яку
підтримало українське селянство. Цій перемозі сприяв і масовий
повстанський рух. У боротьбі проти російських білогвардійців українці
дедалі більше схилялися на бік РСФРР, сподіваючись на повну реалізацію
соціальних і національних прав, проголошених Жовтневою революцією,
радянською владою.

У заключній частині другого питання доцільно коротко зупинитись на
основних аспектах внутрішньої політики органів радянської влади на
звільненій від денікінців території. Ще в грудні 1919 р., в умовах
громадянської війни, постановою ЦВК і РНК УСРР було організовано
Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) — центральний
тимчасовий надзвичайний орган радянської влади в Україні.

У найтіснішому контакті з урядом РСФРР і Реввійськрадою Південного
фронту Всеукраїнський революційний комітет анулював усі закони й
розпорядження денікінців, поновив чинність Конституції УСРР, декретів
РНК УСРР і РСФРР, що стосувалися господарських галузей, підпорядкованих
єдиним найвищим органам РСФРР. На місцях діяли губернські, волосні та
сільські ревкоми.

У маніфесті «До робітників і селян України» Всеукрревком зазначив, що
українська культура віднині дістане змогу розвиватися вільно за сприяння
робітничо-селянської влади. В інструкції місцевим ревкомам Всеукрревком
пропонував усім радянським працівникам виявляти «найдбайливіше ставлення
до української культури і української мови», а 21 лютого 1920 р. ВУЦВК
видав декрет про використання в усіх установах української мови нарівні
з російською.

У зв’язку з повсюдним обранням рад робітничих, селянських і
червоноармійських депутатів у середині лютого 1920 р. відпала потреба у
ревкомах. За постановою президії ВУЦВК від 19 лютого 1920 р.
Всеукрревком і ревкоми на місцях ліквідовувалися.

Основою вироблення політичної лінії КП(б)У стала спеціальна резолюція ЦК
РКП(б) «Про радянську владу на Україні», схвалена 29 листопада 1919 р.
ЦК РКП(б) і підтверджена VIII Всеросійською партконференцією. Ця
резолюція визначила основні принципи національної земельної та
продовольчої політики в УСРР, а також заходи щодо запровадження нового
порядку, ‘ зміцнення диктатури пролетаріату.

У першому пункті цієї резолюції наголошувалося на неухильному здійсненні
більшовиками принципу самовизначення націй, на тому, що «РКП стоїть та
точці зору визнання самостійності УСРР», а питання визначення форм
якнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік «буде остаточно
вирішене самими українськими робітниками й селянами».

Резолюція партконференції та інші офіційні документи РКП(б) щодо
державної самостійності України зробили свою справу. Більшовики дістали
можливість зайнятися організацією влади в Україні, за сприяння з боку
впливових партій соціалістичної орієнтації.

Проте національні сили України, що зважилися на співробітництво з
більшовиками, приймали за суть радянської державності її словесне
оздоблення. «Незалежність» УСРР насправді була декларативною, тому що
контроль за всіма виявами суспільного життя в республіці належав
тоталітарний партії та її допоміжним, зокрема каральним, органам. Ця
партія була максимально централізованою, з повним підпорядкуванням
обласних організацій єдиному московському центру.

Студентам необхідно звернути увагу на той факт, що досить швидко
більшовики, оголосивши інші партії лівої орієнтації контрреволюційними,
стали, по суті, єдиною політичною силою в країні. Контроль над
економікою і суспільно-політичним життям при усуненні від активної
діяльності конкурентних політичних організацій якраз і перетворював
РКП(б) на державну партію.

У заключній частині розгляду цього питання слід підкреслити, що
партійні, радянські владні структури провели цілий комплекс
соціально-економічних заходів, спрямованих на поліпшення
матеріально-побутових умов життя трудящих. На підприємствах відновився
8-годинний робочий день, забезпечувалася охорона праці, організовувалися
комісії для страхування трудящих. Для зменшення безробіття повсюдно в
містах України створювалися біржі праці. Збільшувалися асигнування й на
охорону здоров’я та боротьбу з епідеміями.

5 лютого 1920 р. було видано «Закон робітничо-селянського уряду про
землю», який ґрунтувався на принципах аграрної політики в Україні,
визначеної Декретом про землю. За даними на кінець 1920 р., селяни в
УСРР зосередили у своїх руках 96 % усіх земельних угідь республіки, 52 %
усіх селянських дворів стали середняцькими.

Ці та інші соціально-економічні заходи дали можливість зробити перші
кроки до подолання розрухи, вирішення продовольчої проблеми.

Розглядаючи третє питання, студентам необхідно проаналізувати основні
події заключного періоду громадянської війни в Украї-і ні. |~Іісля
розгрому денікінських військ Антанта і США організували новий похід
проти Радянської Росії і УСРР. На цей раз ударною силою виступила
панська Польща. У першій половині 1920 р. Польща отримала від країн
Антанти і США велику кількість гармат, танків, літаків, кулеметів,
боєприпасів, а також солдатського обмундирування/ Навесні 1920 р.
збройні сили Польщі налічували 73^тис. осіб. Армія її стала однією з
найбільших у Європі.

{У цей час за дорученням С. Петлюри дипломатична місія УНР у Варшаві
тривалий час вела переговори з польським урядом про сформування
спільного антибільшовицького фронту в Україні^ У результаті цих
переговорів І21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А.
Левицький і міністр закордонних справ Польщі Я. Домбровський підписали
загальну і торговельно-економічну конвенції. 24 квітня було укладено
військову конвенцію. Три конвенції пізніше назвали Варшавською угодою)
Будучи таємною, вона не підлягала ратифікації (тобто затвердженню
верховним законодавчим органом). Повний текст її став відомий лише у
1926 р.

Який же головний зміст Варшавського договору С. Петлюри з поляками?
{Польський уряд визнавав Директорію УНР «верховною владою на Україні».
Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала
Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Польські
окупаційні війська забезпечувалися українським продовольством і
транспортом.

Безперечно, що Варшавський договір був прямою зрадою інтересів
українського народу, адже до Польщі відходила територія площею понад 100
тис. кв. км з населенням близько 10 млн осіб.

Особливо велике обурення Варшавський договір викликав у Галичині,
оскільки він перекреслив усю боротьбу галичан за незалежність і передав
її під владу Польщі. Держави-переможниці у світовій війні взяли до
відома факт ліквідації ЗУНР і захоплення Галичини Польщею, але не
погодилися з цією анексією. Галичина дістала статус «міжнародної
території».

Змова петлюрівців з поляками за рахунок національних інтересів
українського народу викликала глибоке обурення всіх патріотичних сил
України. Безкомпромісна позиція С. Петлюри, який віддав перевагу
залежності від Варшави, аби відстояти створену 1917 р. УНР,
засуджувалася багатьма українськими політичними діячами. Зокрема, на
конференції есерів, що відбулася в Празі наприкінці травня 1920 р., М.
Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші лідери українського
національного руху визнали Варшавську угоду юридично нFгіравочинним
актом.

Рішуче виступив проти С. ПетлюриСВ. Винниченко. Нелегально прибувши на
початку квітня 1920 р. в УСРР, він звернувся до ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У,
урядів РСФРР і УСРР із планом допомоги в боротьбі проти поляків,
Врангеля, у будівництві Радянської України.

25 квітня 1920 р. Польща напала на Україну. Чисельність польських армій
становила близько 65 тис. осіб. Разом з польськими легіонами просувалося
й 15-тисячне військо УНР, маючи перевагу в силі й озброєнні, польським
військам вдалося зайняти майже всю Правобережну Україну, а 7 травня —
вступити до Києва.

На окупованій території загарбники силою зброї встановили жорстокий
режим. Надавалося максимальне сприяння польській буржуазії, шляхті та
соціально спорідненим з ними елементам з місцевого населення. Усіх, хто
чинив опір, негайно знищували. Білополяки ліквідували українські та
російські школи, забороняли видавати книги й газети цими мовами.

Практично вся реальна влада зосереджувалася в руках польської
адміністрації, функції ж маріонеткового уряду УНР, сформованого у
Вінниці, не поширювалися далі обмеженого району і зводилися до
обнародування різних декларацій проти більшовиків із закликами до
українського населення в усьому коритися окупантам. Козаки війська УНР
разом з польськими легіонами вчинили криваві єврейські погроми в ряді
міст і містечок Правобережжя й Полісся. Усі ці дії петлюрівської
отаманщини руйнували підвалини української державності, підривали в очах
мас авторитет УНР, ганьбили українців як цивілізовану націю.

З перших днів окупації розгорнулася активна боротьба українського
населення проти польської навали. Керівництво підпільним і партизанським
рухом у ворожому тилу здійснювало За-фронтове бюро, а з 26 травня 1920
р. — Закордонне відділення ЦК КП(б)У (Закордот) на чолі з Ф. Я. Коном.

Перейшовши в наступ, радянські частини 8 червня зайняли Білу Церкву, а
12 червня — Київ, 17 червня була взята Вінниця, 19 червня — Жмеринка, а
9 липня — Проскурів (нині Хмельницький).

Директорія УНР, залишивши Вінницю, на деякий час затрималася в
Проскурові, а звідти подалася на Варшаву. У другій половині липня 1920
р. радянські війська Західного і Південно-Західного фронтів зайняли всю
Білорусію та, розгромивши противника в районі Рівне—Дубно—Броди,
підійшли до Львова.

Тим часом військова і фінансова допомога, надана Антантою Врангелю, дала
йому змогу вже в травні 1920 р. активізувати наступ проти нечисленної
13-ї радянської армії. Добре озброєні та споряджені ЗО тис.
білогвардійців планували не лише врятувати від розгрому польську армію,
а й захопити Північну Таврію, Донбас і вирушити звідти вглиб
Правобережжя та з’єднатися з поляками.

Уже на початку червня врангелівський 2-й армійський корпус під
командуванням генерала Слащева зайняв Мелітополь.

Після фронтального наступу від Перекопа і Чонгара ворог захопив значну
частину Північної Таврії та витіснив війська 13-ї армії на правий берег
Дніпра.

Ведення війни одночасно на два фронти — проти поляків і білогвардійців —
було не під силу радянській владі. Давалася взнаки страшенна розруха,
господарська криза, яка негативно позначилася на забезпеченні фронту.
Були допущені і серйозні про-рахунки з боку радянського командування, що
виявилося, зокрема, у недооцінці військових сил противника.

Після невдалого наступу в серпні—вересні 1920 р. на Варшаву,
радянсько-польський фронт стабілізувався на лінії
Коростень—Житомир—Бердичів. Зі свого боку керівні кола Польщі, теж не
маючи достатніх сил для продовження війни, вирішили за краще підписати в
жовтні 1920 р. попередні умови мирного договору.

А 18 березня 1921 р. в Ризі делегації РСФРР, УСРР і делегація Польської
республіки уклали_миFний договір, за яким до Польщі відійшли
західтї’оутфаїнські та захТднобілоруські землі. Ризький договір
стверджував повну суверенність кожного партнера, а отже, України і
Білорусії, та зобов’язував усіх партнерів не вдаватися до жодних ворожих
дій проти кого-небудь з-поміж них.

У дальших статтях Польща зобов’язувалася надати всі
національно-культурні права громадянам української і білоруської
національностей, що внаслідок Ризького договору житимуть у межах Польщі.

Таким чином, за визнання Української Соціалістичної Радянської
Республіки Польщею до неї відійшли Холмщина, Підляш-шя, Західна Волинь,
Західне Полісся. Доля Галичини спершу не була чітко визначена. 14
березня 1923 р. країни Антанти на конференції в Парижі ухвалили рішення
про приєднання Галичини до Польщі за умови надання їй автономних прав.

Варто звернути увагу на те, як оцінює Ризький договір історик І.
Нагаєвський: «Безсумнівно, він був великою поразкою української
дипломатії та гробом самостійності української держави в новітніх часах.
Соціалістична Польща і більшовицька Москва поділились українськими
землями, як в Андрусові 1667 року. Тому Ризький договір деякі автори
називають також Ризьким Андрусовом»1.

Між тим Кримський фронт створював дедалі більшу небезпеку. Після
вересневого наступу білогвардійці захопили Олександ-рівськ, Маріуполь і
загрожували Донецькому басейну.

2 серпня 1920 р. ЦК РКП(б) ухвалив рішення про виділення Кримського
фронту в самостійний Південний фронт. Реввійськ-рада Республіки
призначила М. В. Фрунзе його командувачем, а членами Реввійськради
фронту — С. І. Гусєва і Белу Куна. На Південний фронт були перекинуті із
Сибіру 51 -а стрілецька дивізія, щойно створена 2-а кінна армія.

Для об’єднання дій партизанських загонів у врангелівському тилу ЦК
КП(б)У, його Закордонний відділ і Реввійськрада Південного фронту
створили в Криму повстанську армію на чолі з О. В. Мокроусовим. ЦК
КП(б)У і РНК УСРР прийняли також пропозицію Н. І. Махна про спільну
боротьбу проти білогвардійців.

28 жовтня 1920 р., маючи перевагу в піхоті та кавалерії, війська
Південного фронту розгорнули вирішальні наступальні операції, під час
яких були розгромлені основні сили противника; рештки відступили в Крим,
за Перекопсько-Чонгарські укріплення. ; У ніч із 7 на 8 листопада 6-а
армія розпочала штурм укріплень і перейшла в брід Сиваш.

У складі ударної групи разом з 15-ю дивізією наступали і махновці, які
виявили себе хоробрими воїнами. Однак після штурму Перекопа махновцям
(котрі лишилися в живих) судилася лиха доля: за наказом Л. Д. Троцького
і М. В. Фрунзе їх розстріляли як «ворогів Радянської республіки і
революції…». Звістка про знищення червоними його армії приголомшила Н.
І. Махна. Зібравши рештки свого війська, він став на шлях кривавої
помсти.

10—11 листопада 1920 р. 6-а та 4-а армії здобули Ішунські й Чонгарські
позиції та прорвали оборону ворога. 13 листопада звільнили Сімферополь,
15 — Севастополь і Феодосію. Із вступом червоної кінноти до Керчі 16
листопада 1920 р. врангелівський фронт був ліквідований, а влада рад
установилася на всій території Криму.

16 листопада 1920 р. був узятий Кам’янець-Подільський — резиденція
Директорії УНР, 18 листопада — Проскурів. Через два дні, втративши
прикордонний Волочиськ і покинувши гармати, бронепоїзди, військові
ешелони, уряд Директорії та рештки її війська погодилися на інтернування
до Польщі. Так закінчилася війна за незалежність України, так завершився
на її території період революційних змагань за державність.

У заключній частині даної лекції необхідно підкреслити такі висновки:

Натхненні реальними перспективами докорінних соціальних і політичних
перетворень та ідеями самостійності, трудящі України виявили в роки
громадянської війни небачений раніше революційний запал.

Багатонаціональний за своїм складом, але зросійщений робітничий клас
республіки закономірно тяжів до російського побратима й під радикальними
більшовицькими гаслами боровся за свою політичну диктатуру та світову
пролетарську революцію.

Українське селянство вело активну боротьбу за право на землю, можливість
вільно розпоряджатися виробленим продуктом, прагнуло влади
деполітизованих рад, дбало про збереження національно-культурних і
релігійних традицій.

В активне політичне життя включилася й національна інтелігенція. Проте
українська демократія виявилася неспроможною здійснити рішучу аграрну
реформу, гармонійно сполучити національні та соціальні вимоги мас, дійти
згоди з революційним пролетаріатом, радами, партією більшовиків.
Фатально обмежившитим самим свою соціальну опору в масах, революційна
демократія зазнала поразки в боротьбі за державну незалежність
УНР,об’єднання всіх українських земель в єдину соборну державу.

У той самий час комуністична партія та радянський уряд підпорядкували
широкий національно-визвольний рух революційним соціальним ідеалам і
цілям інтернаціонального пролетарського руху, світової революції.

Зміцнення класового союзу пролетаріату й трудового селянства,
упровадження політики «воєнного комунізму» дало змогу успішно вирішити
головне завдання більшовиків — розгромити об’єднані сили зовнішніх та
внутрішніх супротивників і встановити радянську владу.

7. По всій країні було запроваджено жорстоку централі зацію
економічного й політичного життя. Центр розглядав УСРР як підлеглу
Москві автономну частину Радянської Росії, а КП(б)У — як крайовий загін
РКП(б). З утвердженням радянської влади Україна втратила свою
незалежність.

АБО

По № 31.: Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого
1917 р. династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р.
повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися
громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами
Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства,
але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати
угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти
УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з
українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате
політичне поле.

3 березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських
поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би
представляв інтереси українства в нових умовах. 7 березня було обрано
президію Української Центральної Ради (УЦР). Головна мета діяльності ЦР
на цьому етапі — об’єднання українського народу, відродження
державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М.
Грушевського, його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д.
Антоновича.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською
організацією. маніфестації українців у Петрограді та Києві відбулися під
гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань,
національно-територіальної автономії України у складі демократичної
Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як
представницького національного й територіального органу, передовсім у
політико-організаційному й правовому аспектах. Для вирішення поточних
справ було сформовано Комітет.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати
владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її
головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському
масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які
привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На
провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції
підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії
України. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до
літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід
починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на
себе владу. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та
радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників
Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські
соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про
необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії, проведення
Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Залякавши
українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при
здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір’я
до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними,
особливо при вирішенні економічних проблем. Між тим зволікання з
вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно:
так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби.
Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України.
Вони генерували соціальне нетерпіння мас.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих
питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній
державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність
якої пройшла такі етапи:

Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок
червня 1917 р.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства,
за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня —
початок вересня 1917 р.). Відбувалося воно на базі
автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання
радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими
діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб’єктів з
однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина
січня 1918 р.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися
різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки
(УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини
(березень — 28 квітня 1918 р.). Винятком був період воєнних дій з
радянською Росією, втрати влади в січні—лютому 1918 р.

№ 32; Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців,
перевага Польщі над силами ЗУНР восени 1919 р. зумовили безнадійну
ситуацію в Україні. Військовим частинам не вистачало найнеобхіднішого,
військовослужбовців косили хвороби, ширилось дезертирство. На фоні
невдоволення, зростаючих радянофільських настроїв спрацьовували добре
організовані провокації більшовицької Росії. В умовах постійних бойових
дій давались взнаки неунормованість відносин, відсутність взаємодії
цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії.
Періодично виникали спроби державного перевороту з боку лівих політичних
сил.

Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорієнтованість і
розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР.
Серед правих політичних груп та українських есерів зростало захоплення
«радянством». Спроби досягти міжнародного визнання УНР виявились
безуспішними.

Для відновлення антибільшовицького фронту одноосібний голова Директорії
С. Петлюра спробував ще раз знайти вихід у союзі з Польщею Ю.
Пілсудського. У вересні 1919 р. члени Директорії та кабінету міністрів
збиралися передати Польщі Холмщину і Підляшшя, а питання щодо
незалежності Галичини мали вирішити великі держави. Через військові
поразки довелось пожертвувати і Східною Галичиною, а в квітні 1920 р.
Петлюра погодився з втратою Західної Волині, Поділля, Полісся. Того ж
місяця була вироблена таємна угода про військове співробітництво.

Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання
небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її
від комуністичного панування. За польсько-українською конвенцією, Польща
визнавала право України на незалежне державне існуваня, а Директорію —
верховною владою УНР. Вона зобов’язувалась не укладати антиукраїнських
договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум
культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на
Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося
переглянути.

Українсько-польському порозумінню не сприяла проросійська політика
Антанти ще в роки існування армії А. Денікіна. У польській політиці щодо
України головними були два напрями: 1) національно-демократичний, що не
бажав створення незалежної Української держави; 2) прибічники Ю.
Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в
союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.

Вторгнення військ Ю. Пілсудського й С. Петлюри на територію юридично
радянської України у квітні 1920 р. мало всі ознаки інтервенції. До того
жителі УРСР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного
компромісу, тому поповнень до армії УНР у травні—червні годі було чекати
від прагматичного українського села.

Після розгрому поляками Західного фронту М. Тухачевського під Варшавою
польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого
продовження військових дій і забезпечення незалежного існування
держави-сателіта на території Правобережної України, як і неможливості
створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі
почалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921
р. укладенням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського
корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня
на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих
бійців, старшин і цивільних осіб до 1923 р. сягнула ЗО тисяч. Згідно з
умовами Ризького миру Польща одержала території Західної України та
Західної Білорусі.

Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення українського
національно-визвольного руху. Трагізм української національної революції
був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих
внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична
реальність не існувала, а створення національної української державності
викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували
претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо
відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів
діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними
ворогами не вистачало. Хоча боротьба за національну державність
закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію
Українських земель до складу радянської Росії. В національно-визвольних
змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість,
патріотизм віками гнобленого народу України.

Геополітичні зміни в світі після І світової війни.

Перша світова війна привела до серйозних політичних, економічних і
територіальних змін у багатьох регіонах світу, особливо в Європі, її
закінчення вже не могло повернути світ у довоєнний стан.

Сталися зміни у співвідношенні сил у світі. Змінився склад головних
дійових осіб у світовій політиці: революція в Росії, про справжню мету
мало хто здогадувався, на певний час вивела її з кола великих держав;

•країни Четвертного блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія,
Туреччина) зазнали поразки і теж випали з гурту країн,які визначали
світову політику;

•позиції Англії та Франції послабилися внаслідок зростання впливу США
та Японії;

•перестали існувати імперії: Німецька, Російська (хоча згодом
Російська імперія відроди лась у формі СРСР), Австро-Угорська,
Османська;

•на території Європи утворилисянові держави — Польська Республіка,
Чехо-Словацька Республіка, Королівство сербів, хорватіві словенців (з
1929 р. — Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія,
Естонія. Це докорінно змінило становище у Східній Європі. Порушення
етнічного принципу під час установлення кордонів нових держав та амбіції
їхніх лідерів перетворили цей регіон у постійне і джерело
напруження. Значно змінилися кордони європейських держав: на 70% сучасні
кордони в Європі склалися внаслідок першої світової війни.

Мирне населення, що потерпало від неймовірних труднощів, із якими воно
мирилось у перші роки війни, із затягуванням бойових дій почало боротьбу
не тільки за свої права, а й проти тих сил, які цю війну розв’язали. Як
наслідок, у ряді європейських країн спалахнули революції — в Росії,
Німеччині, Угорщині, Австрії, Фінляндії, Словаччині. В інших (Англія,
Франція, США) були здійснені реформи. В Італії було встановлено
фашистську диктатуру.

Війна і революції призвели до краху монархій: із 41 правлячої династії в
Європі напередодні війни після її завершення залишилося тільки 17.

Відтак посилилися міграційні процеси: великі маси людей переселилися з
однієї країни в іншу. Гостро постала проблема біженців. Тільки з Росії
за 1918-1920 рр. емігрували 2 млн осіб.

Перша світова війна активізувала національно-визвольний рух у країнах
Азії та Африки:

в Туреччині сталася національна революція — було скинуто султанат і
проголошено республіку на чолі з Ататюрком, який здійснив низку реформ,
спрямованих на модернізацію країни;

•в Ірані до влади доступилися націоналісти, які теж здійснили реформи на
кшталт турецьких;

•Афганістан захистив свою на ціональну незалежність;

•в середині 20-х рр. було об’єднано Китай під владою Чан II Кайші,
лідера партії Гоміндану. Проте, зародився новий конфлікт між
націоналістами і комуністами;

•в Індії англійські колонізатори змушені були піти на розширення
представництва індійців в органах влади;

•розпочався новий етап національно-визвольної боротьби народів, які
знаходились у колоніальній залежності. Посилився процесс політизації
цієї боротьби.

Процес складання Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних
відносин, її суперечності

Умови Версальського миру

У квітні було завершено розроблення тексту договору з Німеччиною, її
делегацію викликали до Парижа для його вручення. Спроби німецьких
дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документа було відхилено, і
28 червня 1919 р. у Версалі підписано мир, який став основою
післявоєнного врегулювання. У тексті договору за наполяганням Вільсона
було вміщено Статут Ліги Націй.

За договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також
передавалися вугільні шахти Саару, одначе цей район на 15 років
переходив під управління Ліги Націй. Німеччина передавала Польщі
Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії,
яку відділяв від території Німеччини Польський (Данцизький) коридор, що
відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи
Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісциту, Данія — північну частину
Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-пе-реможниць
(1923 р. приєднаний до Литви), а Данциг (Гданськ) оголошувався вільним
містом під захистом Ліги Націй.

За Версальським договором Німеччина втратила 1/7 її території, на якій
проживала 1/12 населення. Вона повністю позбавлялася колоній — їх
поділили між держава-ми-переможницями. їй заборонялося тримати в армії
більш як 100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти,
ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова
повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого
берега Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому
березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації.
Загальний їх обсяг було визначено на спеціальній конференції 1921 р. в
розмірі 132 млрд золотих марок, з яких 52% мала отримати Франція, 22% —
Великобританія і 10% — Італія.

5. Утворення Ліги Націй

Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією
Статут Ліги Націй, який став складовою Версальського договору. Головним
органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої
входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були репрезентовані США,
Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також п’ять непостійних
членів. Рішення з усіх питань мали виноситися одноголосно. Переможені у
війні держави, а також радянська Росія, не входили до Ліги Націй. Метою
Ліги проголошувалися розвиток співробітництва між народами і гарантія
безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись з
умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі Статутом Ліги
Націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї
міжнародної організації, не увійшли до неї.

Генеральна Асамблея ЛН виконувала роль справжнього міжнародного
парламенту і мала право виносити рішення з усіх міжнародних політичних
питань, включно з заходами,спрямованими на збереження миру.

До ЛН належало управління двома територіями: Сааром і містом Данциг
(Гданськ). Колоніальні володіння Німеччини та Османської імперії були
передані за мандатом ЛН Англії, Франції, Бельгії та Японії.

Вашингтонська конференція

Мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією
конференції (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.), присвяченій
питанням обмеження морських озброєнь та відносинам в
Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. У роботі конференції взяли участь
США, Великобританія (також були репрезентовані її домініони та Індія),
Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.

На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох держав (США,
Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його учасникам володінь у
басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні гарантії недоторканності
колоній терміном на 10 років. Згідно з угодою ліквідовувався
англо-японський договір 1902 р. Договір п’яти держав (Англії, США,
Японії, Франції, Італії) про обмеження морських озброєнь установлював
пропорції у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75
вказаних держав. Учасники договору зобов’язувалися не будувати лінкорів
тоннажністю понад 35 тис. тонн. Установлювалися обмеження тоннажу і для
крейсерів. Заборонялося створювати нові військово-морські бази (крім
США, Великобританії) в Тихо океанському регіоні.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Уперше
Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм, б лютого
1922 р. було підписано трактат дев’яти держав, який проголошував принцип
суверенітету і територіальної цілісності Китаю. Японія відмовилася від
свого монопольного становища в Китаї та повертала йому колишні німецькі
володіння.

Великі держави брали на себе зобов’язання не прагнути до поділу Китаю на
сфери впливу і дотримуватися принципів «відкритих дверей» та «рівних
можливостей».

Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи

Рішення Паризької та Вашингтонської конференцій заклали основу
Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних відносин, її
створення забезпечило вихід із війни, дало можливість розрядити
післявоєнну напруженість і заклало основу для відносної стабільності в
міжнародних відносинах у 20-ті рр. Ці рішення містили низку положень,
які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі
міжнародних відносин, а саме: визнання права на самовизначення народів,
відмову від війни як засобу вирішення конфліктів тощо. Важливим
прецедентом стало створення Ліги Націй. Було визнано незалежність ряду
європейських держав, за що довго боролися їх народи.

Попри ці досягнення, сама система виявилася нетривкою, і її розпад
призвів, врешті-решт, до нової світової війни.

Вади Версальсько-Вашингтонської системи

Слабкість системи була обумовлена тим, що її творці поставили занадто
багато держав і народів у таке становище, за якого вони не могли не
боротися проти такої системи. Країни Антанти не виявилися милосердними
переможцями. Весь тягар післявоєнних змін було покладено на переможені
народи, хоча вони вже скинули режими, які брали участь у розв’язанні
війни. Умови миру здавалися ще більш несправедливими для цих народів,
тому що їхні країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна
закінчилася, коли жоден солдат Антанти так і не ступив на територію
Німеччини.

Встановлені репарації аж ніяк не відповідали реальним можливостям
переможених країн.

Через ці обставини хвиля шовінізму й націоналізму, піднята першою
світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття
національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму і рішення
відносно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів як основу
для національно-державного розмежування, переможці неодноразово
порушували його самі та заплющували очі, коли порушували інші. За такого
переділу кордонів у багатьох державах виникли райони з компактним
проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків
не з власної волі. Німці — в Чехо-Словаччині, Франції, Бельгії та
Польщі; угорці — в Чехо-Словаччині, Югославії та Румунії; українці — у
Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині тощо.

Розраховувати на підтримку Вер-сальсько-Вашингтонської системи цим
народам навряд чи доводилося.

Поза Версальською системою залишилася Росія, що стало значним
дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була, насамперед,
зрадницею, яка уклала сепаратний мир із ворогом (Брестський мир 3
березня 1918 р.). До того ж, більшовизм викликав у країнах Антанти
ворожість, що привело до інтервенції в Росію (1918-1922 рр.), а після її
провалу — до ізоляції Росії на міжнародній арені.

Ще однією серйозною вадою Версальсько-Вашингтонської системи були її
гарантії збереження. Нові політичні лідери, які прийшли до влади в США,
Англії, згодом і Франції, прагнули відмежуватися від закладених їхніми
попередниками несправедливостей.

Першим сигналом, що система є вразливою, стало рішення конгресу США не
ратифікувати Вер-сальський договір (у 1921 р. США уклали окремий договір
з США, який включав всі положення Вер-сальського). Одночасно, Конгрес
США анулював франко-американсь-кий договір про взаємодопомогу. Англія,
за прикладом США, теж анулювала англо-французький договір. У таких
умовах Франція, щоб зберегти своє домінування над Німеччиною, пішла на
створення союзу східноєвропейських держав, які були зацікавлені у
збереженні Версальської системи. До того ж, ці держави мали стати і
«санітарним кордоном» проти СРСР. Так, у 1921 р. Франція уклала
політичний пакт і воєнну конвенцію з Польщею. У 1920-1921 рр., за
підтримки Франції Чехо-Словаччина, Румунія, Югославія утворили Малу
Антанту. Таким чином, Франція, Польща і Мала Антанта утворили союз, який
на деякий час став гарантом збереження Версальської системи.

+++++++++

Версальсько-вашннгтонська система мирного врегулювання •
система імперіалістичного світу, установлена державами
переможцями, головним чином Великобританією, Францією, США і Японією,
після Першої світової війни. Основу цієї системи склали Версальський
мирний договір, пов’язані з ним договори з колишніми союзниками
Німеччини й угоди, укладені на Вашингтонській конференції 1921-22 р.
Версальський мирний договір (1919 рік) • імперіалістичний договір, що
завершив першу світову війну. Підписаний у Версалі 28 червня
державами-переможницями • США, Британською імперією, Францією,
Італією, Японією Бельгією й ін., з одного боку, і переможеною Німеччиною
• з іншого. Умови договору були вироблені на Парижській мирній
конференції 1919-20 р. По Версальському мирному договору Німеччина
повертала Франції Ельзас і Лотарингію, Бельгії • округи Мальмеди і
Ейпен, Польщі • Познань, частину Примор’я й ін. території Західної
Прусії; м. Данциг був оголошений | вільним містом, м. Клайпеда переданий
у ведення держав-переможців (у лютому 1923 року приєднаний до Литви).
Питання про державної належності Шлезвига, південної частини Східної
Прусії і верхньої Сілезії повинне бути вирішеним плебісцитом (пн.
частина Шлезвига перейшла в 1920 до Данії, частина Верхньої Сілезії в
1922 • до Польщі; ін. спірні території залишилися в Німеччини).
Невеличка ділянка силезськоі території відходила до Чехословаччини.
Споконвічні польські землі • на правому березі Одера, нижн. Сілезія,
велика частина верхньої Сілезії й ін. • залишилися в Німеччини. Саар
переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а потім його доля
повинна була вирішуватися шляхом плебісциту. Німеччина зобов’язувалася
дотримувати незалежності Австрії, визнавала незалежність
Чехословаччини і Польщі. Німецька частина лівобережжя Рейна і смуга
правого берега шириною 50 км підлягали демілітаризації. Колонії
Німеччини були поділені між головними державами-переможницями.
Сухопутна армія Німеччини була обмежена 100 тис. чоловік, установлені
також інші обмеження в озброєннях. Німеччина зобов’язалася
сплачувати репарації. Нерозривною частиною Версальського мирного
договору був статут Ліги Націй. США не ратифікували Версальський мирний
договір і в серпні 1921 року уклали особливий договір, майже ідентичний
Версальському мирному договору, але не включающий статей про Лігу Націй.
СРСР незмінно викривав імперіалістичний характер Версальського мирного
договору, рішуче заперечуючи в той же час проти підготовки нової війни
під видом боротьби за його перегляд. “Чотирнадцять пунктів” умови миру,
висунуті президентом США Вільсоном наприкінці 1 світової війни (у січні
1918 року) у противагу радянському Декрету про світ; ставив ціллю
встановлення гегемони США в міжнародних справах. “Чотирнадцять пунктів”,
демагогічно подані світовій громадськості в якості програми відновлення
миру у всьому світі, були в дійсності черговою спробою США не
припустити поділу миру без участі американського імперіалізму.

Нова розстановка сил у Європі після першої світова війни. Зростання ролі
та впливу США на світову політику після першої світової війни.

Для підготовки мирних договорів із переможеними країнами було ухвалено
рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглася проведення
її у своїй столиці. 18 січня 1919 р. Паризьку мирну конференцію відкрив
прем’єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У її роботі взяли участь
представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція,
Великобританія і США. На конференцію не було запрошено представників
переможених країн і Росії, в якій точилася громадянська війна.

Основні питання на конференції вирішувалися на вузьких нарадах: спершу
на «раді 9», а з березня 1919 р. — на «раді 4».

Обговорення мирних договорів із переможеними країнами виявило всі
протиріччя між основними учасниками переговорів. Якими ж були плани і
наміри великих держав?

Франція більше від інших великих держав постраждала у війні. Бойові дії
велися на її території. Франція з кредитора перетворилась у боржника. А
от головний боржник Франції — Росія анулювала всі свої зобов’язання.
Найбільш популярним гаслом у країні було: «Німці за все заплатять!»
Прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний
реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину будь-якими
засобами. Він казав: «У Європі 20 мільйонів зайвих німців». Отже,
їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції
територіях. Остання сподівалася повернути собі Ельзас і Лотарингію. Для
здійснення інших далекоглядних намірів треба було перешкодити об’єднанню
Австрії та Німеччини, створити буферну німецьку державу на лівому березі
річки Рейн і тощо. Це було передбачено ще в таємному договорі між
Францією та царською Росією. В цьому документі йшлося і про стягнення з
переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція
претендувала також на частину османської спадщини.

Пропозиції Франції зустріли протидію з боку Англії та США. Виходячи з
традиційного принципу «європейської рівноваги», згідно якого морським
державам вигідніше підтримувати рівновагу між суперниками на континенті,
Англія і США заперечували надмірне ослаблення Німеччини і зміцнення
Франції. Клемансо навіть сказав Ллойд-Джорд-жу: «На наступний день після
перемир’я я знайшов у вашій особі ворога Франції”. — “Ну, що ж,
-відповів Ллойд-Джордж. — Хіба це не було завжди нашою традиційною
політикою?”.

Ще одним мотивом, яким керувалися Англія і США стосовно Німеччини, було
їх прагнення перетворити Німеччину у форпост боротьби проти більшовизму
(комунізму).

Щоб Франція відмовилася від значного ослаблення Німеччини, Англія і США
пообіцяли, в обмін на цю поступку, укласти договори про взаємодопомогу
на випадок німецької агресії.

Великобританія ще до початку мирної конференції досягла головної своєї
мети у війні. Німецький флот перестав існувати. До того ж, англійські
домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія —
над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі
з прем’єр-міністром Д.Ллойд-Джорджем було закріпити вже досягнуте. Поряд
із цим, Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. А у
визначенні кордонів післявоєнної Європи, на думку Ллойд-Джорджа, слід
було виходити з принципу національності й самовизначення. Головна умова
післявоєнного устрою — забезпечення миру через роззброєння і створення
Ліги Націй як інструменту миру. Ллойд-Джордж був досвідченим політиком і
мав солідну опору в парламенті.

Але не все в Англії складалося оптимістично. Британська імперія втрачала
колишню могутність: домініони домоглися більшої самостійності; довелося
пообіцяти само- і управління Індії та Ірландії; зі світового кредитора
Англія перетворилась у боржника; економіка була послаблена, фінанси й
торгівля — дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй
військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія із занепокоєнням
спостерігала за швидким зростанням могутності американського флоту.

Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська делегація
виклала в документі, що отримав назву «Послання з Камбре».

Для США перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у
світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність
за роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало 192 млрд
дол., а в 1920 р. — 489 млрд), країна створила могутню армію і флот. Але
всередині країни точилася гостра дискусія стосовно мети американської
зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прибічниками
активної зовнішньої політики.

Ізоляціоністи дотримувалися заповіту першого президента США
Дж.Вашингтона, який застерігав американців від втручання у справи
Європи. Події першої світової війни — тотальна підводна війна, оголошена
Німеччиною, яка порушувала принцип вільного судноплавства, загибель
мирних американських громадян на потоплених цивільних кораблях — схилили
громадську думку до участі США у війні та, відповідно, до рішучої
зовнішньої політики.

Характер політичних взаємовідносин західних держав і Радянської держави
на початку 20-х рр.

У 20-ті роки основним партнером СРСР на міжнародній арені була
Німеччина. Співробітництво особливо посилилося після підписання 1922 р.
Раппальського договору. Обидві держави об’єднувала ізоляція на
міжнародній арені: р,ля Німеччини як наслідок принизливого Версальського
договору, для СРСР — як факт невизнання західними дер= жавами
встановленого комуністичного режиму,

У грудні 1933 р. було оприлюднено основні принципи радянської зовнішньої
політики. Вони передбачали: дотримання нейтралітету, невтручання до
будь-яких воєнних конфліктів, зближення з країнами західної демократії,
політику вмиротво-рення стосовно Німеччини та Японії, конкретні заходи у
створенні системи колективної безпеки в Європі під егідою Ліги Наційо
1933 р. СРСР був визнаний США, й між двома країнами встановлено
дипломатичні відносини, а у вересні 1934 р. СРСР було прийнято до Ліги
Націй. Ці важливі події створювали певні умови для інтеграції
Радянського Союзу до міжнародної політики.

Загострення суперечностей у капіталістичному світі в 20-х -поч. 30-х
рр.

20-ті роки були складними й суперечливими не лише для країн
Східної Європи, я й усього світу. По-перше, після хаосу і розрухи,
породжених Першою світовою війною і революційними рухами, країни світу в
1924 р. вступають у період стабілізації, який характеризувався спадом
революційного руху, піднесенням капіталістичної економіки,
послабленням зовнішньополітичних протиріч, ‘їх стабілізацією на основі
Версальсько-Вашингтонської системи, низки інших міжнародних договорів
тощо. По-друге, після динамічного періоду соціально-економічного
розвитку країн світу настає період економічної кризи (1929—1933),
спричиненої надмонополізацією, і перед ними постає проблема пошуку
дієвих заходів виходу з кризи. Це зумовило появу “нового курсу”
американського президента Ф. Рузвельта як однієї з моделей державного
регулювання економіки. У 1924 р. було ліквідовано політичну кризу,
пов’язану з питанням про німецькі репарації. Німеччина звільнялася від
значної частини к і отримала великі американські та англійські кредити
для відновлення свого економічного потенціалу. Локарнськими угодами
(жовтень 1925 р.) гарантувалася непорушність кордонів між Францією і
Німеччиною, Бельгією і Німеччиною, встановлених Версальським
договором. Того ж року Німеччину прийняли до Ліги Націй, що означало
кінець її міжнародної ізоляції. Поліпшило міжнародну ситуацію також
визнання СРСР багатьма країнами carry. У провідних капіталістичних
країнах відбулася структурна перебудова економіки. Головну роль стали
відігравати галузі масового виробництва — автомобільна, електротехнічна,
хімічна. Широко впроваджувалися елементи раціоналізації
виробництва й механізація, стандартизація, конвеєрні лінії.

До кризової ситуації призвела проблема виплати репарацій Франції
Німеччиною. На цей час Німеччина вже сплатила частину репарацій Франції
і вимагала мараторію на 2-4 роки, так як була в важкому економічному
положенні. Уряд Франції відмовився від будь-яких поступок й в січні 1923
року Франція окупувала Рур з метою заставити Німеччину сплачувати
репарації.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз в сою чергу
забезпечив Німеччину необхідною продовольчою допомогою.

Окупація Руру мала тяжкі економічні наслідки як для Німеччини, так і для
Франції.

Німецька економіка була повністю дезорганізована, тисячі підприємств
Руру зупинили виробництво.

Для Франції зросли окупаційні витрати, зменшились поставки вугілля з
Руру, внаслідок значного скорочення виробництва.

США та Англія в кінцевому випадку вирішили втрутитися задля порятунку
Європи від катастрофи. Наприкінці 1923 року було вирішено створити два
комітети експертів. Перший – для розробки планів стабілізації німецької
марки й бюджету Німеччини. Головою цього комітету став американський
банкір Дауес. Другий – для пошуку шляхів повернення репарацій
Німеччиною. Цей комітет очолив англійський фінансист Мак-Кенна.

Дауес взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. Вже на
Лондонській конференції, яка тривала з 16 липня по 16серпня 1924 року
було представлено так званий план Дауеса, який містив такі положення:

Загальна сума і термін репарацій не визначалися. Репарації здійснювалися
шляхом річних виплат: 1925 рік – 1 млрд. марок 1926 рік – 1,22 млрд.
марок 1927 рік – 1,22 млрд. марок 1928 рік – 1,75 млрд. марок 1929 рік
– 2 млрд. марок

Джерела репарацій – відрахування з бюджету за рахунок непрямих податків
(на пиво, спиртні напої, тютюн та інше), транспортного податку,
відрахувань від прибутків промисловості.

Репараційна комісія на чолі з французьким керівником ліквідовувалася і
встановлювався новий орган, першою головою якого був американський
банкір. Таким чином економіка Німеччини була поставлена під
англо-американський контроль.

Надання Німеччині кредитів для відновлення важкої промисловості

Передбачалося, що збут своєї продукції Німеччина буде здійснювати
Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти.

Виведення через рік французьких окупаційних військ з території Руру.

Особливості суспільно-політичного розвитку провідних країн
азіатсько-тихоокеанського регіону в 20-х -поч. 30-х рр.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних
протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США,
Великобританія та Японія.

Основними питаннями, що викликали протиріччя між указаними державами,
були:

контроль над Китаєм;

недоторканність колоніальних

володінь;

баланс морських озброєнь.

Так, під час першої світової війни

Японія, яка не брала активної участі у війні, скориставшись тим, що
європейські держави і США були зайняті на Європейському театрі бойових
дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а надто в
Китаї. Зросла й морська могутність Японії, яка спиралася на
англо-японську угоду 1902 р. Основним противником Японії були США. Вони
виступили проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення
політики стосовно Китаю під гаслами «відкритих дверей» і «рівних
можливостей». Також Сполучені Штати непокоїло зростання морської
могутності Японії. У Вашингтоні й Токіо не виключали можливості воєнного
зіткнення.

Великобританія, своєю чергою, наполягала на збереженні принципу поділу
Китаю на сфери впливу. Така позиція Великобританії, а також вимога США
сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки.

Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську конференцію.

Причини, особливості світової економічної кризи 1929-1933 рр. та її
вплив на соціально-політичні процеси в світі в 30-ті роки.

Процес стабілізації економік провідних індустріальних держав світу 20-х
років перервала грандіозна економічна криза, що розпочалася восени 1929
р. й тривала до весни 1933 р.

Ця найбільша в сучасній історії криза перевиробництва охопила всі галузі
економіки індустріальних держав. За обсягом виробництва промисловість
США відкотилася до рівня 1908 року, а Німеччини й Великої Британії ще
далі — до рівня 1896 року.

У чому ж полягали причини особливої глибини та тривалості кризи?

Значною мірою тяжкість кризи пояснювалася підсумками світової війни та
діями держав-перемож-ниць. Господарські зв’язки, що існували сторіччями,
було порушено. Війна перетворила СІЛА на світового кредитора. Вся
світова економіка почала залежати від добробуту американської економіки,
але саме вона й виявилася ненадійною. Американська промисловість, що
зростала у 20-ті роки, немов на дріжджах, перейшла на технології
масового виробництва, грунтовані на використанні конвеєрних засобів, але
споживання, проте, не стало масовим. Зарплата ледь зросла, а прибутки
корпорацій потроїлися. Багаті стали ще багатшими, але вони не замінили
масового споживача. Вкрай нестійкою виявилася й фінансова система США.
На Нью-Йоркській фондовій біржі —

найбільшій у світі — запанувала у 20-ті роки небачена лихоманка:
підвищення курсу акцій протягом декількох років привабило на ринок
цінних паперів величезні капітали, в тому числі й у вигляді банківських
кредитів. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати.
Коли ж спекулятивний бум доеяг своєї межі, почалося обвальне падіння
курсів. 24 жовтня 1929 р., коли у США розпочалася нечувана біржова
паніка, на Нью-Йоркській біржі було продано 12,8 млн акцій, тобто у 1,5
рази більше, ніж будь-коли, раніше. Через кілька днів, 29 жовтня 1929
р., було досягнуто нового піку спекулятивного ажіотажу, коли з рук у
руки перейшло 16,4 млн акцій. Курс цінних паперів на Нью-Йоркській біржі
стрімко пішов униз. Падіння курсу акцій тривало майже безупинно більше
трьох років.

Біржовий крах 1929 р. був лише одним з перших зовнішніх проявів
найглибших кризових процесів.

Таким чином, головні причини кризи перевиробництва: 1) надзвичайно
високий ступінь монополізації (надмонополізація) капіталів і
виробництва; 2) ліквідація державного регулювання, що створилося в роки
війни; 3) невідповідність темпів виробництва товарів зростанню зарплати,
що спричинило низьку купівельну спроможність людей; 4) вузькість
внутрішнього ринку.

Криза, що охопила всі промислово розвинеш країни, майже всі галузі
економіки, тривала чотири роки.

„Новий курс” Ф .Рузвельта, його роль в стабілізації
американської економіки в після кризовий період.

Спробою виходу з кризи, пом’якшення соціальної напруженості в
суспільстві, спробою, що виявилася початком глибоких реформ
американського суспільства, стала політика президента Франкліна
Рузвельта в 1933-1941 рр., яка ввійшла в історію під назвою «новий
курс».

Рузвельт, будучи з 1928 р. губернатором штату Нью-Йорк, на той час
найбільш населеного і найбагатшого, здійснив програму державної допомоги
бідним, що не мала аналогів. Ставши кандидатом демократів на вищу
державну посаду країни, він підкреслював необхідність допомоги «забутій
людині», маючи на увазі мільйони знедолених кризою, обіцяв
американському народові «новий курс», пов’язаний з використанням
нетрадиційних методів боротьби з , кризою. Рузвельт не мав
закінченої і програми і вважав головною метою передвиборчої кампанії
схилити на свій бік усіх невдоволених. Багато людей вважало, що,
прийшовши на ) виборчі дільниці в листопаді 1932 р., вони
проголосували не за Рузвельта, а проти Гувера. Рузвельт, крім того,
пообіцяв скасувати «сухий закон». Так чи інакше — республіканська партія
зазнала відчутної поразки. Рузвельт отримав 22,8 млн голосів, тоді як
Гувер — лише 15,8 млн. : Демократи до того ж завоювали більшість в
обох палатах Конгресу.

Обраний президентом, Рузвельт обійняв посаду тільки 4 березня наступного
року. На цей час, час «міжцарювання», випав найдраматичніший етап
розвитку кризи. Почалася хвиля банкрутства американських банків. Натовпи
громадян буквально брали їх в облогу, намагаючись врятувати свої
заощадження, забрати їх. У ніч на 4 березня банки Нью-Йорка і Чикаго —
фінансових центрів США припинили операції через нестачу готівки.
Держава опинилася під загрозою повного паралічу. Банківська криза не
дала Рузвельтові часу на адаптацію до нової ролі, вона спонукала його
одразу ж виявити видатні якості політика: динамізм, рішучість і
новаторський підхід. Щоб мати час на підготовку своїх пропозицій і
вгамувати пристрасті Рузвельт закрив усі банки держави, а потім,
отримавши від Конгресу необхідні повноваження, здійснив екстрену
програму порятунку банківської системи, допомагаючи одним банкам і
ліквідовуючи інші. Після цього було проведено перший етап банківської
реформи, складовою якої стало страхування дрібних і середніх депозитів
до 5 тис. доларів.

Трохи згодом, у 1934 р., була проведена девальвація долара і створена
комісія по торгівлі акціями, яка здійснювала нагляд за діяльністю
фондові біржі з метою припинення спекуляцій з завищеною вартістю.

Друга група заходів, що були проведені на першому етапі «нового курсу»,
була пов’язана зі спробою вийти з аграрної кризи Центральне місце серед
них займав закон про регулювання сільського господарства 1933 р. (ААА),
який був спрямований на підвищення прибутків фермерів за рахунок
збільшення цін на продукцію, що вони виробляли. У відповідності з
законом створювався складний механізм, який був орієнтований на
скорочення виробництва основних видів сільськогосподарської продукції.
Як компенсацію фермери отримували преміальні витрати з особого фонду, що
створений за рахунок нового спеціального податку. Центральним серед
законів 100 днів був закон про відновлення промисловості (НІРА),
що був прийнятий влітку 1933 р. Він передба чав створення державного
регулювання умов промислового виробництва, регулювання трудових
відносин, допомогу безробітним. Як підкреслював Рузвельт: «Роль
держави ускладнюється неминуче, тому що ускладнюється саме
життя»,

Перші заходи «нового курсу» сприяли певній стабілізації економіки.

Одначе, початок економічного пожвавлення не привів до очікуваного спаду
соціальної напруженості. Навпаки, паралізуючий страх людей минав разом
із кризою, і активність мас почала зростати. У країні виникли масові
рухи, деякі — в незвичній формі, що відображали глибоке невдоволення
американців становищем, яке склалося. Лейтмотивом усіх тих рухів була
вимога їх учасників більше, надійніше захистити громадян країни, дати
гарантії, що пережиті ними біди більше не повторяться. В основному всі
побажання зводилися до рішучого впровадження державного регулювання
соціального та економічного життя.

Вибори до конгресу 1934 р* показали, що більшість американців підтримує
ці вимоги.

Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок, враховуючи
настрої мас і розклад політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення вліво»
у своїй політиці, складовою якого стала низка важливих структурних
перетворень в американському суспільстві. «Новий курс» означав державне
регулювання економіки, втручання держави в приватновласницьку
діяльність. Було закрито дрібні банки, заборонено вивіз за кордон
золота. Держава регулювала розвиток промисловості, яка ділилася на
кілька груп. Між ними повинен був діяти «кодекс чесної конкуренції»,
який визначав обсяг виробництва, розподіл ринків, рівень заробітної
плати. У галузі сільського господарства уряд стимулював експорт пшениці
• бавовни, сприяв підвищенню цін -а сільськогосподарську продукцію.

«Новий курс» передбачав також проведення соціальних реформ. У країні
впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та
інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. У 1935 р.
було прийнято національний акт про трудові відносини (закон Вагнера).
Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок,
проведення страйків, створив також систему державного регулювання
трудових відносин. Поряд з основним профспілковим об’єднанням АФП виник
Конгрес виробничих профспілок. Були значно розширені економічні функції
держави. Установлення державного контролю над Федеральною резервною
системою і перетворення її на своєрідний центральний банк США завершили
банківську реформу.

Для забезпечення справедливішого розподілу національного прибутку
реформувалася система оподаткування — було підвищено ставки податків на
надприбуток, спадщину і дарчі. Значно розширено систему громадських
робіт. Нею опікувалася Адміністрація розвитку громадських робіт.

Зрушення вліво у політиці «нового курсу» зробило більш жорсткою
політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої
конфронтації з урядом, іхнє прославляння Рузвельта як рятівника нації
змінилося нападками та звинуваченнями його у зраді. Тому передвиборча
кампанія 1936 р. виявила майже діаметрально протилежні позиції ІІі двох
основних партій у питанні про реформи, а вибори перетворилися на
своєрідний референдум про долю «нового курсу». Рузвельт здобув на цих
виборах переконливу більшість, зібравши 27,8 млн голосів проти 16,7 млн,
поданих за його головного суперника Альфреда Лендона. Республіканці
перемогли тільки у 2 штатах із тодішніх 48. У Конгресі їхнє
представництво виявилося найменшим від початку століття. Вибори 1936 р.
мали історичне значення: вони зробили реформи «нового курсу»
необоротними.

Отримавши такий переконливий мандат довіри, Рузвельт у 1937 р.
сконцентрував зусилля адміністрації на реформі Верховного суду. Його
члени, призначувані на все життя президентом, стали головною опорою
консервативних сил. Використовуючи право Верховного суду трактувати
Конституцію, вони оголосили 11 законів «нового курсу» невідповідними їй.
Побоюючись, що така ж доля може спіткати й закони, прийняті 1935 р.,
Рузвельт запропонував оновити склад Верховного суду за рахунок
призначення додаткових членів після досягнення суддями 70-річного віку.
Але ця пропозиція була відхилена конгресом.

Багато його членів вирішило, що роблячи судову владу більш залежною від
виконавчої в особі президента, це порушує основний принцип державного
устрою США — поділ влади. їх не зупинило при цьому те, що, голосуючи
проти президента, вони діяли проти лідера своєї партії, адже абсолютна
більшість в обох палатах була в демократів. Рузвельт заспокоював себе,
якось сказавши, що програвши бій, він виграв війну, — Верховний суд у
1937 р. все ж визнав конституційним і закон про соціальне забезпечення,
і закон Вагнера, але авторитетові президента було завдано значного
удару, а демократична партія виявилася розколотою.

Спираючись на закон Вагнера і прихильність до них президента, профспілки
почали штурм двох основних бастіонів антипрофспілкових сил —
автомобільної та сталеплавильної промисловості. Запекла боротьба
робітників, епізодами якої був «сидячий» страйк на заводі «Джене-рал
моторе» у Мічигані і сутичка робітників з поліцією в Чикаго, що призвела
до людських жертв, виявились у центрі уваги громадськості. Відтак
колективний договір із профспілкою змушені були підписати «Дженерал
моторе», «Крайслер моторе» і найбільша сталеварна корпорація «Юнайтед
Стейтс стіл». Часом здавалося, що цей конфлікт загрожує зробити
недосяжним соціальний мир, якого так прагнули реформатори, а це вже не
сприяло зростанню авторитету Рузвельта. Крім того, восени 1937 р. на
додачу до всіх негараздів, що звалилися на президента, в країні почалася
нова економічна криза, яка поставила під сумнів економічну політику
«нового курсу».

Після довгих роздумів Рузвельт 1938 р. запропонував Конгресові нові
реформи. Серед них — закон

про справедливі умови праці, що дав Федеральному урядові право
встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну
тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю.
Замість оголошеного Верховним судом у 1936 р. неконституційним закону
про регулювання сільського господарства було прийнято інший. Метою
державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за
збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за
скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які бережуть землю.
Одночасно здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської
продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням
громадських робіт. Хоча влітку 1937 р. криза закінчилася, всі перипетії
1937-1938 рр. не сприяли подальшому зростанню авторитету Рузвельта і
демократів.

«Новий курс» був своєрідним зламом в історії США XX ст. Розпочаті
президентом Рузвельтом перетворення були спрямовані на вихід із кризи і
на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і не було досягнуто.
Економіка країни, власне, знаходилась у стані застою впродовж 30-х рр.
Збереглися значне недовантаження виробничих потужностей та масове
безробіття. Адміністрації Рузвельта не поталанило оволодіти мистецтвом
регулювання ринкової економіки. Але основні важелі такого регулювання
держава отримала саме в ті роки. Значно вагомішими були соціальні
реформи. Вперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта
соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок до
«процвітання». Функції держави надзвичайно розширилися.

З 1939 р. Рузвельт відмовився від подальших реформ. Аж до вступу США у
другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені
реформи «нового курсу».

Виникнення фашистського руху, його поширення у світі у 30-ті рр.

Післявоєнне загострення соціальної та політичної боротьби, криза
інститутів влади породили й нове політичне явище — фашизм.

Фашизм — переважно європейський політичний рух XX ст., особлива форма
державного правління. Його соціальну базу складали люмпенізовані верстви
суспільства, розорені дрібні власники, військові, які прагнули активних
дій.

Саме слово «фашизм» — італійського походження (низка хмизу). Спершу воно
використовувалося стосовно італійської дійсності 20-х рр. Згодом ним
почали називати й аналогічні рухи в інших країнах. Німецькі фашисти
називали себе «нацистами», «наці».

Фашизм як політичний рух має низку рис, які визначали його специфіку.

Перша — це націоналізм, що переходив у шовінізм і расизм. Для фашистів
інтереси нації були вищими від індивідуальних, групових, класових.
Останні, безумовно, приносили в жертву першим. Фашизм неначе увібрав у
себе всю хвилю шовінізму й націоналізму часів першої світової війни. До
того ж, найбільший розмах цього руху в Німеччині та Італії пояснювався
образою національних почуттів народів цих країн, які завершили своє
об’єднання пізніше від інших і вийшли з першої світової війни не тільки
ослабленими, а й приниженими: Німеччина — умовами Версальського миру,
Італія — тим,що її інтересами знехтували на Паризькій мирній
конференції.

Для фашистів демократія була синонімом хаосу, альтернативою якому вони
вважали порядок і дисципліну.

Зближувало фашистів із традиційно правими возвеличення держави: і ті, й
ті вбачали в ній зосередження національного духу, основу стабільності й
порядку. І ті, й ті виступали проти будь-якої модернізації, закликаючи
до механічного повернення до джерел, коріння, національних святинь.

Але фашизм увібрав і нові риси, не притаманні старому консерватизмові
правих. Фашисти висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто
ідею сильної держави, а держави тоталітарної (від франц. {от.аІНаіге —
повний, цілий), яка поглинає громадянське суспільство. «Все для держави,
нічого проти держави, нічого поза державою», — ці слова Муссоліні
передають сутність фашистської концепції тоталітарної держави.

У Німеччині реалізація цієї ідеї породила конфлікт фашистів із церквою,
яка прагнула зберегти свою автономію. Традиційні праві не допустили б
такого конфлікту через їхню прихильність до церкви. До того ж, вони
були, на відміну від фашистів, нечисленною елітою (родові аристократи,
великі фінансисти і промисловці). Фашизм — це масовий рух, в якому брали
участь ремісники, селяни, дрібні торговці й підприємці, службовці,
ветерани війни.і Потворною рисою фашистів була Ц схильність до
насильства, яке вони устверджували, робили з нього культ. На насильстві
вони прагнули побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як
необхідного атрибуту політичної боротьби споріднювало фашизм з
ортодоксальними соціалістами і комуністами.

Фашизм виступав і з антикапіта-лістичними гаслами. На відміну від
соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції та індивідуалізмі
вбачалася загроза для національної єдності.

Запозичивши в соціалістів низку гасел та ідей, фашизм вважав соціалістів
і комуністів основними своїми ворогами. Антикомуністичні гасла сприяли
об’єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і японських
мілітаристів в Антикомінтер-нівський пакт. Соціалістів вони не сприймали
за їхню «вину» в поразці у першій світовій війні.

У різних країнах фашистський рух мав свої, специфічні риси. Будучи
націоналістами, його прихильники не докладали зусиль, щоб виробити
спільну програму.У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В
італійському цього не було. На думку німецьких фашистів, історія людства
була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі
перемагає сильніший. Переможений повинен загинути або підкоритись.
Найбільш життєздатною нацією вони вважали арійську нордичну расу, до
якої відносили себе. її історична місія — завоювати світове панування.
Термін «арійська раса» було впроваджено в XIX ст. для обгрунтування
теорії про вищу расу людей. її підхопили ідеологи нацизму. Вони вважали
німців найчистішими представниками цієї раси, яка загартувалась в
суворих умовах півночі.

Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і
прагнув перетворити Середземне море в «італійське озеро». Його
соціальною опорою були фронтовики, декласовані елементи, національно
налаштована частина інтелігенції.

Іспанський фашизм — це значною мірою реакція на революційні виступи
населення і проникнення комунізму. Його підмурками були монархізм,
клерикалізм і антикомунізм, а соціальною базою — інтелігенція,
підприємці, промисловці, військові. На відміну від Німеччини й Італії, в
Іспанії фашизм виник не як наслідок першої світової війни, а наприкінці
20-х — початку 30-х років під впливом світової економічної кризи.

++++ Фашизм — це феномен XX століття, що виникає Європі між світовими
війнами, будучи відбитком гострої соціальної й політичної кризи
капіталістичного суспільства*

Аналіз ситуацій, які склалися в країнах Західної Нейтральної та Східної
Європи повоєнних десятиліть, дає змогу виділити три основні причини, що
створю»

ють умови для зародження і розвитку фашизму. Перша з них — різка ламка
сталої соціальної іі суспільства. Швидкі й радикальні зміни

соціальних структур підривають підвалини традиційного способу життя (у
період революційної кризи, переходу від монархії до
буржуазно-демократичної

республіки тощо). Внаслідок виникає своєрідний вакуум, що за
відповідних умов заповнюється фашистським змістом. Друга причина —
криза існуючих політичних

систем. Без кризи парламентських політичних інститутів фашизм не
прийшов би до влади ані в Німеччині, ані в Італії, ані в Іспанії,
ані в інших

лейських державах. У свою чергу, фашизм у , Великій Британії й Франції
розбився у 80-ті : ки саме об відносну міцність і гнучкість політичної
системи, що діяла тут.

Третя причина — криза масової свідомості на побутовому та
ідеологічному рівнях. Проявом і кризи слід вважати розмивання
колишньої

системи цінностей, втрату сформованих цільових настанов, зникнення
цілісного бачення світу, віри суспільний устрій, що склався, в
традиційні політичні партії й звичних лідерів, У таких випадках масову
свідомість можна порівняти з “губкою” що жадібно всмоктує все те, що
з’являється на поверхні, в тому числі й ідеї фашизму. Звідси й особлива
сприйнятливість мас до спрощених пояснень перебігу подій, до гранично
чітких орієнтацій руху вперед, до простих і зрозумілих кожному засобів
вирішення проблем, що назріли. Можна сказати, що на певному рівні
кризового розвитку масова свідомість з особливою перевагою сприймає
рецептуру, яку пропонують фашизм та його ідеологию Узагальнення досвіду,
накопиченого в минулому, дає змогу виявити основні соціально-політичні
корені фашизму — консерватизм, расизм, антисемітизм, націоналізм.,
антикомунізм.

Порівняння італійського фашизму та німецького нацизму

Італія:

а)фашизм виникає як наслідок підсумків Перше:

світової війни і періоду “червоного дворіччя (1919-

1920 рро);

б)соціальна опора — фронтовики, декласовані

елементи, націоналістично спрямована частина

інтелігенції;

в)фашизм в Італії підтримували католицька

церква й монархічні інститути, а також армія;

г)опора на нелегальні засоби досягнення владі:

— “Похід на Рим” 20 жовтня 1922 р,

Німеччина:

а)нацизм виникає як наслідок підсумків Перше:

світової війни і періоду Листопадової революп::

(1918-1919 рро);

б)соціальна опора — робітничий клас, фронто

вики, безробітні, а згодом й електорат традиційних

буржуазних партій;

в)складна, майже всеохоплююча система НСДАЕ

плюс співчуваючі допоміжні організації;

г)поєднання легальних і нелегальних засобів

захоплення-отримання влади і як наслідок цього —

легальний конституційний прихід до неї;

д)антиклерикалізм лідерів НСДАП.

Суспільно-політична криза радянської системи у 1920-1921 рр. Нова
економічна політика, її суть та результати впровадження.

Внутрішньополітична криза в Росії на початку 20-х рр. поставила питання
про можливість подальшого утримання влади більшовиками. Політика
«воєнного комунізму» призвела до масових селянських повстань, які
охопили територію України, Поволжя, Кубань і Дон. Активізувався рух
басмачів у Туркестані.

Найбільшим було повстання на чолі з А.Антоновим, що охопило Воронезьку і
Тамбовську губернії. Чисельність учасників опору становила 50-70 тис.
Проти загонів Антонова воювала регулярна армія на чолі з М.Тухачевським.
Одночасно тривала повстанська боротьба в Україні під керівництвом
Н.Махна.

Найбільш організованим і небезпечним було повстання моряків Кронштадта
навесні 1921 р. Повсталі поряд з економічними вимогами висунули й
політичні: «Ради — без комуністів». Проти повсталих було кинуто
регулярну армію під командуванням того ж таки М.Тухачевського. 10 днів
тривав штурм Кронштадта.

У ряді міст сталися робітничі страйки. Так, західносибірські
залізничники, організувавши збройні загони, захопили і тримали під
контролем майже всю територію Тюменської губернії, перервавши залізничне
сполучення Сибіру з центром країни.

Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. змусила більшовицьке
керівництво терміново переглянути економічну політику, особливо щодо
селянства. Перехід до нової економічної політики ще 1920 р. пропонував
здійснити Троцький, але його пропозиції замінити продрозкладку
податковою системою не підтримав більшовицький ЦК. Та вже навесні 1921
р. Ленін спромігся переконати партійне керівництво в необхідності зміни
економічної політики.

Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної
ізоляції та масових виступів населення.

Початком здійснення нової економічної політики став X з’їзд РКП(б), який
у березні 1921 р. прийняв резолюцію «Про заміну продрозкладки
продподатком». Податок установлювався вдвічі меншим, ніж розмір
продрозкладки, передбаченої на 1921 р.

Сутність непу полягала в проведенні принципово нової економічної
політики, заснованої на ринкових відносинах, різноманітних формах
власності та економічних засобах управління народним господарством. Неп
повинен був підготувати економічну базу для будівництва соціалізму в
радянській державі.

Основна ідея непу полягала у тому, що це мала бути, на думку Леніна,
тимчасова політика радянської держави, викликана особливостями
російської економіки, її багатоукладністю, відсутністю розвинутої важкої
індустрії, перевагою аграрного сектора над промисловим.

Основні заходи непу у сільському господарстві:

—заміна продрозкладки продподатком, розмір якого визначався
напередодні посівної й був удвічі меншим, ніж розмір продрозкладки;

—дозвіл селянинові надлишок продукції продавати на ринку;

—дозвіл організовувати кооперативи, а також орендувати землю та
використовувати найману працю.

Основні заходи непу у промисловості:

—повернення дрібних та середніх підприємств їхнім власникам;

—проведення децентралізації управління про мисловістю;

—об’єднання підприємств у трести та переведення їх на господарський
розрахунок;

—скасування обов’язкової трудової повинності, створення ринку робочої
сили;

—перехід до підрядної оплати праці, скасування зрівняльного принципу;

—дозвіл оренди та використання найманої праці;

—залучення іноземного капіталу шляхом створення концесій та спільних
підприємств.

Основні заходи у торгівлі та фінансах:

—відновлення товарно-грошових відносин, дозвіл приватної торгівлі;

—створення умов для діяльності трьох форм торгівлі: приватної,
державної та кооперативної;

—організація та проведення ярмарків;

—розвиток кредитної, збутової, продовольчої кооперацій.

Для стабілізації фінансів було налагоджено випуск грошей і конвертованої
грошової одиниці — червінця (1 червінець дорівнював 10 золотим
карбованцям). Було організовано діяльність Ощадного банку, провадилися
регулярні держпозики й випуски цінних паперів.

Неп істотно змінював вигляд країни» пожвавив її економіку, змінив
психологію людини. Протии нова економічна політика породила і безліч
протиі річ,и розв’язати які радянське керівництво на чолі з И. Сталіним

Відхід від принципів НЕПу в 1927-1928 рр. Становлення
командно-адміністративної системи управління господарством.

Проте в роки сталінщини і розквіту командно-адміністративної системи
активно впроваджувалась думка про випадковий характер непу

Практичні наслідки нової економічної політики підтвердили історичну
правоту Леніна у виборі шляхів соціально-економічного розвитку
суспільства на переломному етапі. Визначальні принципи господарювання,
закладені Леніним через неп, зберігають свою актуальність і в наші дні.

Переходячи до розгляду другого питання, зауважимо, що наприкінці 20-х
років державно-партійне керівництво країни на чолі зі Сталіним розпочало
заходи, які призвели до згортання непу. Безпосередньою нагодою стала
хлібозаготівельна криза 1927— 1928 рр. По суті, її можна було здолати
шляхом розумної, збалансованої політики цін. Але така політика
потребувала великого господарського мистецтва й економічних знань, а
саме цього і бракувало тим, від кого залежало розв’язання цієї проблеми.

У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) визнало за можливе (як виняток)
застосування адміністративного тиску щодо куркулів, з яких кожен
притримував більше 30 т «лишків» зерна. Фактично ж Сталін наполіг на
застосуванні адміністративних заходів проти всіх, хто відмовлявся
продавати державі хліб. Це означало відмову від основного принципу непу,
який давав селянинові гарантоване право вільно розпоряджатися надлишком
продукції, що залишалась після сплати податку. Тепер селянин
зобов’язаний здавати цей надлишок за низькими державними цінами. У разі
відмови його називали куркулем, притягали до суду, звинувативши в
спекуляції, а хліб конфісковували. Це дуже нагадувало продрозкладку.

Укінці 1929 р. на конференції аграрників-марксистів Сталін висловив
думку, яка активно обговорювалась у той час: «По-новому ставиться тепер
питання про неп, про класи, про темпи будівництва, про змичку, про
політику партії». Але як «по-новому?» Відповіді на ці питання давалися
різні. Сталін зазначав: «Ми відкинемо неп до біса, коли вже не матимемо
потреби в допущенні певної свободи приватної торгівлі»1. Хоча це
висловлювалося у майбутньому часі, насправді ж «відкидання» вже
здійснювалося шляхом знищення будь-якої індивідуальної господарської
діяльності.

Сталін свідомо не визнавав принципової різниці між
приватно-капіталістичними підприємствами та індивідуально-сімейними
господарствами. З тією ж метою він не розрізняв понять «куркулі»,
«заможні елементи села», «середняки». Проте саме багатомільйонні
середняцькі маси становили головну базу формування верстви
«цивілізованих кооператорів», про яку (як про майбутнє села) мріяв
Ленін.

Найпринциповіших, найсміливіших людей у місцевих партійних, радянських,
господарських, судових органах почали звільняти з посад. Залишали тих,
хто догоджав високому партійному керівництву, безвідмовно виконуючи його
настанови.

З критикою адміністративно-командних методів керівництва М. Бухарін та
його прихильники виступали на засіданнях політбюро, а потім на пленумах
ЦК і ЦКК у квітні 1928 р.

Проте небезпека заміни економічних методів політики на
командно-адміністративні не була тоді усвідомлена в повній мірі ні на
теоретичному, ні на політичному рівнях. Це призвело до ще більшого
зміцнення позицій Сталіна, який спритно використовував у своїх інтересах
контроль за кадровою політикою партії і насаджував своїх прибічників у
системі партійних і державних органів.

Навесні 1929 р. М. Бухарін і М. Томський, залишаючись членами політбюро,
були усунуті з інших керівних посад. М. Угла-нова вивели з кандидатів у
члени політбюро та із секретаріату ЦК. Так було підготовлено політичний
переворот, який відбувся восени 1929 р. Він характеризувався’заміною
персонального’ складу керівництва, зламом попередньої політики і методів
її здійснення, упровадженням далеких від ленінізму ідеологічних
настанов.

У листопаді 1929 р., було виведено зі складу політбюро М. Бу-харіна, у
1930 р. — О. Рикова і М. Томського. Це означало, що з найвищого
керівництва партії усувалися політичні опоненти Сталіна, які були в
змозі протиставити його стратегії інший курс суспільного розвитку.
Сталін залишився єдиним з того складу політбюро, яке існувало за часів
Леніна.

У тому ж напрямі здійснювалися зміни і в уряді. У 1929 р. з Наркомату
освіти було виведено А. Луначарського. У 1930 р. перестав працювати в
Держплані Г. Крижановський. Відбулися й інші аналогічні зміни в центрі й
на місцях. Дедалі ширше застосовувалися незаконні політичні репресії.
Розмірковуючи про способи організації людей і про засоби примусу, Сталін
підкреслював, що «репресії в галузі соціалістичного будівництва є
необхідним елементом наступу…»1.

Для обґрунтування необхідності таких репресій щодалі ширшого
застосування набуває теза про загострення класової боротьби. Вона зовсім
не відповідала реальній питомій вазі буржуазних елементів у суспільстві,
їх справжнім можливостям та схильності • до конфронтації з державою. Цю
тезу Сталін висунув у боротьбі з групою Бухаріна, приписавши їй захист
інтересів буржуазії.

Однією з причин згортання непу було те, що реформи в економіці не були
доповнені реформами в політичній сфері, у результаті чого неп базувався
на двох несумісних основах: ринкових відносинах в економіці і міцніючому
авторитарному режимі в політичній надбудові.

По-друге, протягом 20-х років не вдалося сформувати соціальні сили,
котрі виступили б за збереження непу, тобто середні верстви міста і
села.

По-третє, головною причиною став низький рівень загальної культури і
освіти населення, а також членів і керівників правлячої більшовицької
партії. У 1927 р., наприклад, серед членів партії 63 % мали початкову
освіту і тільки 10 % — вищу й незакін-чену вищу. Це дало змогу Сталіну і
його оточенню порівняно легко одержати перемогу над своїми
супротивниками.

Не останню роль у згортанні непу і заміні його тоталітарним режимом
відіграло й те, що Сталін уміло зіграв на революційному ентузіазмі
трудящих мас, на властивих усякому масовому рухові утопічних і
зрівняльних тенденціях, на прагненні авангарду якнайшвидше досягнути
мети. Готовність іти в ім’я великої мети на самопожертву, переконання
широких мас у тому, що приклад Росії сколихне весь світ і приведе до
світової революції, майстерно використовувались Сталіним у боротьбі з
політичними противниками. Фарисейська експлуатація ним високих моральних
якостей народу і його соціальних ідеалів у першу чергу для зміцнення
режиму особистої влади.

Сталін зробив все можливе, щоб розколоти, а потім і усунути (аж до
фізичної розправи) старий керівний склад партії та уряду. У
затвердженому II з’їздом рад списку першого радянського уряду першим
стоїть прізвище Леніна, останнім — Сталіна. Між ними ще 13 прізвищ. З
цих людей лише троє померли своєю смертю. Інші десять були оголошені
ворогами народу і знищені.

Соціально-економічний розвиток радянського суспільства в 30-ті рр.:
радянська модель індустріалізації та політика насильницької
колективізації.

Індустріалізація.

У 20-ті роки Радянська Росія продовжувала відставати в промисловому
розвитку від країн Заходу. Назріла необхідність створення потужної
важкої промисловості й техніко-технологічної перебудови всього народного
господарства.

У грудні 1927 р. XV з’їзд РКП(б) проголосив курс на прискорення
індустріалізації. За розробленим і затвердженим 1929 р. першим
п’ятирічним планом обсяг промислового виробництва протягом трьох років
мав зрости на 37,7%. На перше місце ставили розвиток важкої
промисловості — її виробництво мало зрости на 330%.

Індустріалізація відбувалася за умов масового народного піднесення. З
початку І п’ятирічки керівництво СРСР розпочало пошуки нових засобів
інтенсифікації праці робітників, насамперед шляхом організації масового
виробничого змагання. Ударну працю керівництво бажало перетворити на
норму. ЦК ВКП(б) 9 травня 1929 р. прийняв постанову “Про соціалістичне
змагання заводів і фабрик”.

Одурманені та ошукані сталінською пропагандою, трудящі маси справді
виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне
змагання, рух ударників, стаханівський рух, рух новаторів,
багатоверстатників. Але сподівання на покращення матеріального
становища, зріст життєвого рівня залишились марними. Життєвий рівень
трудящих продовжував падати, а партійно-державна номенклатура для
забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему
спеціальних закритих магазинів-розподільників, пайкового забезпечення.

Грандіозні плани першої п’ятирічки виконано не було: середньорічний
приріст промислової пр”одукції не перевищував 10%, фактичний видобуток
вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн т замість планових 5,3 млн т,
виплавка чавуну — лише 4,3 млн т замість 6,6 млн т. Але радянському
народові не вбачали доцільним повідомляти про крах п’ятирічного плану.
Радянська пропаганда, а за нею партійна історія ще більше як півстоліття
твердили про дострокове виконання планових завдань першої п’ятирічки за
4 роки та 3 місяці.

Водночас країна зробила великий крок уперед. Було введено до ладу
гіганти промисловості: Дніп-рогес, Туркестансько-Сибірську залізницю
(Турк-сиб), тракторні заводи в Харкові та Челябінську, автомобільні
заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні комбінати в
Магнітогорську й Кузнецьку, “Запоріжсталь” та ін.

Друга п’ятирічка (1933-1937 рр.) проходила за умов, коли сталінське
керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів
економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку
економіки країни в роки другої п’ятирічки було виконання планових
завдань з 10 показників, в цілому ж завдання п’ятирічного плану,
незважаючи на офіційні заяви, не було виконано.

Підсумки індустріалізації залишаються і сьогодні в оцінці досить
неоднозначними. Серед позитивних слід зазначити перетворення СРСР з
країни, що ввозила машини, на країну, що самостійно почала забезпечувати
себе машинами. В економіці СРСР були створені нові галузі, а за обсягом
промислового виробництва радянська країна посіла друге місце в світі.
СРСР перетворився з аграрно-індустріальної країни на індустріальну.
Проте здійснення індустріалізації мало і свої негативні наслідки: було
підірвано сільськогосподарське виробництво, відбулися скорочення у
виробництві легкої та переробної галузей промисловості, ізоляція
радянської економіки від світової, загальне одержавлення засобів
виробництва, посилення централізації в управлінні

економікою. Найбільш негативним наслідком індустріалізації було те, що
її проведення не було спрямовано на поліпшення матеріального становища
трудящих, а навпаки, людський фактор з його інтересами та потребами
повністю ігнорувався.

Проведення політики індустріалізації у промисловості сприяло утвердженню
командно-адміністративної системи в СРСР.

Колективізація

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового
потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів,
сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Для вирішення цих проблем
політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1928 р. прийняло рішення про примусове
вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої
колективізації сільського господарства.

Проведення колективізації визначалося директивним планом, за яким
зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на
три категорії:

— до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу та
Поволжя (тут колективізація мала завершитись весною 1932 р.);

— до другої категорії — Україну та Білорусь (весна 1933 р.);

— до третьої — всі інші та незернові райони (весна 1935 р.).

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на
селі) став терор проти селянства. Починаючи з червня 1929 р.
запроваджувалися:

— обов’язкові планові завдання хлібоздачі;

— натуральна оплата за послуги машинно-тракторних станцій (МТС), що
обслуговували технікою селянські та колгоспні господарства;

— паспортна система, за якою заборонялася видача паспортів на селі.

Передбачалося перетворити всю робочу силу села на державних робітників,
а земельну власність на державну.

Проведення колективізації забезпечило радянському керівництву, яке
очолював Сталін, об’єднання у колгоспи на 1940 р. 97% оелянських
індивідуальних господарств.

Політика терору щодо селянства стала основним методом проведення
колективізації. Соціальний склад селянства напередодні колективізації
був неоднорідний і ставлення різних верств його до радянської влади
також було неоднозначним. Так, на 1927 р. заможних селянських
господарств (так званих “кулацьких”) було 4%, середнього достатку
(“середняцьких”) — 63%, незаможних (“бідняцьких”) — 22%, “пролетарських”
— 11%. Саме дві останні категорії селянства стали соціальною базою
радянської влади на селі при проведенні колективізації. Щодо “середняка”
радянська влада була більш-менш толерантною.

Головне вістря “класової боротьби” було спрямоване проти “куркулів”,
яких передбачалося “знищити як буржуазний клас”. Ця верства селянства
стала головним противником соціалістичного експерименту на селі. З осені
1929 р. радянська влада розпочала активний наступ на ‘”куркульські
господарства”.

Спочатку наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску
(встановлення збільшеного зерно-податку, заборона оренди землі, заборона
вступу до колгоспів (з літа 1929 р.). Але вже з грудня 1929 р. радянська
влада перейшла до політики відкритого терору протії “куркульства”. Було
встановлено категорії “класових ворогів на селі”: до першої категорії
належали “активні вороги радянської влади”; до другої — активні
саботажники колгоспного будівництва; до третьої — всі інші; відповідно
до категорії визначалися міра покарання та чисельність “ворогів”. Так,
за належність до першої категорії передбачалися арешт і заслання до
Сибіру, до другої — заслання сімей у віддалені райони, до третьої —
розселення у спецпоселеннях за місцем проживання. Конкретні цифри
розкуркулювання передбачали, що до першої категорії належать 60 тис.
сімей, до другої — 150 тис. Поступово політика розкуркулювання
перетворилася на засіб боротьби з усіма селянськими господарствами, які
не справлялися з державними хлібозаготівельними

нормами, тобто поширилась і на середняцькі, і навіть на бідняцькі
господарства. Всього було розкуркулено до 15% селянських господарств, а
адміністративно.вислано 20%. У 1935 р. було введено в дію закон про
охорону соціалістичної власності на селі (автором його був Сталін),
відомий у народі як закон “про п’ять колосків”. Згідно з цим законом
найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів, амністія
заборонялася. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2000
чоловік, ув’язнено у таборах 55 тис.

Основними підсумками колективізації були фізичне знищення найбільш
кваліфікованої частини сільськогосподарських працівників, люмпенізація
села, голодомор 1932—33 рр., повна дезорганізація сільськогосподарського
виробництва (збирання зернових упало до рівня 1921 р.), скорочення
поголів’я великої рогатої худоби вдвічі, свиней — у 2,2 раза (таке
скорочення поголів’я не вдалося відновити протягом наступних ЗО років),
порушення балансу у розвитку сільського господарства і промисловості,
яке призвело до хронічного відставання аграрного сектора.

Проведення політики колективізації забезпечувало встановлення
економічного, політичного контролю радянської влади над колись
самостійним виробником і власником — селянством; означало повний відступ
від проголошених більшовиками принципів політики щодо селянства, перших
декретів радянської влади (жовтень 1917 р.); забезпечувало економічну
базу для встановлення тоталітарного режиму та адміністративно-командної
системи.

Загострення міжнародних відносин у 30-ті рр. Політика Західних країн
„умиротворення” агресора.

Вплив світової економічної кризи на міжнародні відносини

Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до
появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня першої світової
війни, у 30-ті роки лише незначна кількість ^держав прагнула до війни.
Таке становище робило реальною можливість усунути загрозу війни за умов
спільних дій усього співтовариства. Звичайно, розвиток міжнародних
відносин 30-х років не слід розглядати як єдину тенденцію, направлену на
підготовку нової війни, проте загальна тенденція розвитку
Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин була саме такою.
По мірі посилення і поглиблення конфліктів, які щоразу спалахували у
30-ті роки, зростало прагнення учасників вирішувати їх не шляхом
компромісів, а нав’язуванням силою своєї волі.

Безсумнівно, що на початку 30-х років, незважаючи на всю гостроту кризи,
навряд чи хто з тогочасних політиків наважився б стверджувати, що до
кінця десятиліття може спалахнути нова, ще більш масштабна світова
війна. На той час політиків непокоїли питання, якими зовнішньополітичним
кроками можливо хоча б пом’якшити наслідки кризи.

Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти
спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед
всіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її подолання.

Реальними кроками на цьому шляху тогочасні провідні політики вбачали
зменшення воєнних витрат (це передбачалося шляхом скорочення озброєнь і
армій або створення такої системи міжнародної безпеки, яка б зробила
непотрібними значні воєнні витрати) і полегшення фінансового тягаря
репарацій і боргів.

У січні 1930 р. у Лондоні відкрилась Міжнародна конференція з обмеження
морських озброєнь. На ній була здійснена спроба поширити умови «Договору
пчяти» на інші класи бойових кораблів: крейсера, есмінці, підводні
човни. У повному обсязі це питання розв’язати не вдалося: Франція та
Італія відмовилися підписати угоду. США, Англія, Японія — договорилися
щодо крейсерів та есмінців дотримуватися співвідношення 5:5:3. Щодо
підводних човнів, то запроваджувався принцип рівності флотів.

У лютому 1932 р. після тривалої підготовчої роботи у Женеві нарешті
відкрилась конференція по роззброєнню. З самого початку з’ясувалося, що
між ведучими державами існували серйозні розбіжності у підходах до цієї
проблеми. Так, Франція вважала, що вирішенню питання про роззброєння
повинно передувати створення міжнародної армії під зверхністю Ліги
Націй. її основний опонент Німеччина вимагала ліквідації всіх
обмежень Версальського договору. Англію, насамперед, цікавили проблеми
ліквідації підводних човнів і хімічної зброї. США виступали за
скорочення сухопутних сил. СРСР вимагав поставити на порядок денний
конференції питання про загальне роззброєння або пропорційне поступове.
Італія пропонувала для початку на рік ввести мораторій на нарощування
озброєння. Японія, як попередньою умовою, вимагала визнання її особливої
ролі на Далекому Сході і в басейні Тихого океану. Таким чином, кожна з
великих держав думала не стільки про вирішення завдань конференції, а,
насамперед, як отримати односторонні вигоди. Це зумовило результат
конференції: вона закінчилась нічим. Здійснювалися і спроби впорядкувати
справи у сфері міжнародних фінансів.

США у 1931 р. запропонували оголосити мораторій на один рік по виплаті
боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р. було прийнято
рішення взагалі ліквідувати репараційні

зобов’язання Німеччини. Країни-боржники, з свого боку, просто перестали
сплачувати борги США. Здавалося, що був створений прецедент колективних
дій перед лицем спільної загрози.

Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а Великобританія
відмовилася від «золотого стандарту», вільного обміну фунтів стерлінгів
на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний
курс фунта, який би сприяв експорту англійських товарів. Такими діями
США і Великобританія спровокували митні і валютні «війни», що
дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.

У 1933 р. в Лондоні була скликана світова економічна конференція. На
ній обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів
пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилась безрезультатно.
Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а
поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда.
В результаті зросло економічне суперництво і зменшилась можливість
чинити спільний опір перед загрозою війни.

Тим часом, як йшли жваві дискусії на різноманітних міжнародних форумах,
з’явилися держави, які були готові йти на злам існуючої системи
міжнародних відносин і

становлення своєї гегемонії у світі.

Причини виникнення політики «умиротворення»

В тих умовах мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи,
яка, незважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну стабільність і
визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним
кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй.
Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому?

Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти
агресора знизилась через загострення взаємного суперництва у пошуках
шляхів подолання економічної кризи. До того ж, скрутне економічне
становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні
проблеми. Вирішення їх було пріоритетним.

Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, в тому
числі й силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі
та готовності до певних втрат. Однак, сама думка про це для людей, які
щойно пережили війну, здавалася зловісною. Громадськість в Англії і
Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай,
Ефіопія здавались занадто далекими, щоб вбачати у них загрозу
європейській безпеці. Розуміння цілісності та неподільності світу не
було притаманним для тодішньої суспільної свідомості. Такі настрої
знайшли своє відображення у політиці «умиротворення», яка вела країни до
пасивності і зайвої обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у політиці
Німеччини. Тривалий час у цьому вбачали лише сильного національного
лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість. Плани
нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина
націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії і
Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно
впроваджувався у 20-х роках і був націлений на поступове послаблення
тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії
і Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито зухвалий характер і
порушували один з принципів міжнародного права: договору потрібно
дотримуватись.

Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни
Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким
можна домовитись.

Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу
суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі
породило у США прагнення відгородитися від всього в своїй
«американській фортеці». Після прийняття у 1935 р. закону про
нейтралітет найбагатша країна світу, із значними ресурсами і
здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко
підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики «умиротворення» був
прем’єр-міністр Великобританії у 1937-1940 рр. Н.Чемберлен. На його
думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в
недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що перша світова війна виникла
тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком
подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для
того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма
учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми_ма
основі взаємних поступок.

На ділі Гітлер висував нові і нахабніші претензії. Вони ставали
об’єктами обговорення і все закінчувалось задоволенням територіальних
домагань Німеччини.

«Аншлюс» Австрії і и Мюнхенська угода

Кульмінацією політики «умиротворення» став «аншлюс» Австрії і Мюнхенська
угода по Чехословаччині.

Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У
лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка
поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938 р. німецькі
війська при підтримці австрійських нацистів окупували Австрію.
Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз’єднання
Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга Націй ніяк не
прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехо-Словаччина, від якої
Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13
вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення
Німеччина стала загрожувати Чехо-Словаччині розправою.

Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина
мала добре озброєну і підготовлену армію з 45 дивізій, яка спиралась на
прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних
дивізій. До того ж, уряд СРСР запропонував Чехословаччині відповідно до
договору 1935 р. всебічну допомогу. Виникла міжнародна криза. Для її
розв’язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що
конфлікт буде вирішено у Мюнхені.

Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область —
остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також
англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу
Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до
Мюнхенської угоди, її було укладено за спиною Чехословаччини главами
урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938
р.

Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх
прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20%
населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною став
проходити у 40 км від Праги.

Мюнхенська угода зобов’язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та
Угорщини. Польщі була передана Тешинська Сілезія, Угорщині — частина
Словаччини і Карпатської України. Чехословаччина перетворилась у
федеративну державу. Мюнхенська угода — одна з найбільш ганебних
сторінок західної дипломатії. Англія і Франція зрадили Чехословаччину,
країну, саме виникнення якої було пов’язане з Версальською системою,
одну з не багатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання
на право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків
об’єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це право
було принесено у жертву стратегічним анти німецьким і анти угорським

інтересам, як у 1938 р. у жертву політики «умиротворення».

Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у найсильнішу державу
Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга
Націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і
пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була
стратегічною поразкою Англії і Франції наблизила початок війни.

Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 39 р.
німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена
незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну.

Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига
і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б
зв’язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську
область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія
здійснила агресію проти Албанії і захопила її.

Крах політики «умиротворення» став очевидним. У суспільній свідомості
стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до
Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на
випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний
кордон з Німеччиною. Почались приготування до війни.

Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і
Франції зближення з СРСР.

Боротьба за створення системи колективної безпеки напередодні другої
світової війни.

Протягом 20-30-х років політика СРСР зазнала суттєвих змін. Зрозумівши
нездійсненність найближчим часом світової революції, радянське
керівництво шукало виходу з міжнародної ізоляції.

В роки світової економічної кризи СРСР прагнув використати суперечності
між капіталістичними країнами з метою забезпеченя перетворень першої
п’ятирічки. Невдовзі стало зрозуміло, що дії Німеччини і Японії
загрожують безпеці СРСР. Це змінило його зовнішньополітичну доктрину.
Загроза з боку Японії змусила СРСР піти на зближення з Чан Кайші і
рекомендувати КПК діяти спільно з Гомінданом у боротьбі проти Японії.

СРСР виступив за створення системи колективної безпеки і стримування
агресорів. Провідником цього курсу став народний комісар закордонних
справ СРСР М.Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє становище. У 1933 р.
були встановлені дипломатичні відносини з США, а в 1934 р. СРСР був
прийнятий у Лігу Націй як член Ради, що означало визнання його великою
державою.

Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало укладення у
1935 р. радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Правда, у
ньому були відсутні військові статті, але у будь-якому випадку договір
відкривав шлях до спільної боротьби з агресором. Аналогічний договір у
1935 р. був укладений з Чехословаччиною.

Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки було
прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований Францією
лише через рік. Сумніви викликало насамперед те,

що СРСР не має спільного кордону з Німеччиною і, щоб виконати свої
зобов’язання, довелося б радянським військам перетинати територію Польщі
та Румунії. А ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і
категорично відмовлялись пропускати радянські війська. У французів
складалось враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з
Німеччиною, а самому залишитись осторонь, Коли на Заході стали
відомі наслідки репресій у радянській армії, то військовий союз з СРСР
розцінювався як малозначний.

Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною 1939р., таємний протокол до
нього, їх вплив на подальший розвиток подій.

Після тимчасового похолодання радянсько-німецьких відносин, пов’язаного
з приходом до влади Гітлера, співробітництво між двома країнами
продовжувало розвиватися. Своєрідним детонатором зближення між
комуністичним та націонал-соціалістичним режимами стала зустріч наркома
закордонних справ СРСР В.Молотова з німецьким послом у Москві
Ф.Шуленбургом 20 травня 1939 р., під час якої Молотов неодноразово
порушував питання про підведення “політичної бази” під двосторонні
відносини. Наступним кроком до пакту стало відновлення в Берліні
економічних переговорів, якими з радянської сторони опікувалися
другорядні дипломати Є.Бабарін та Г.Астахов, а з німецької — К.Шнурре,
Як тільки Берлін виказав готовність врегулювати будь-які проблеми
двосторонніх відносин на просторі від Балтійського до Чорного морів, 15
серпня В.Молотов запропонував Ф.Шуленбургу укласти пакт про ненапад між
двома країнами. Від Лондона і Парижа ці контакти було приховано. Після
того як Гітлер погодився з радянськими пропозиціями щодо укладення не
лише пакту, а й спеціального таємного протоколу яро розмежування сфер
впливу в Європі, “політичну базу” було підведено, що й засвідчила
торговельна угода між СРСР та Німеччиною від 20 серпня. Після обміну
телеграмами між Гітлером і Сталіним 23 серпня до Москви прибула німецька
делегація на чолі з міністром закордонних справ Й.Ріббентропом. Гітлер
поспішав, адже о 4.80 26 серпня мав вступити до дії план “Вайс” — атака
на Польщу. Близько 2-ї години 24 серпня В.Молотов і Й,Ріббентроп
поставили підписи під пактом та таємним протоколом до нього. Єдиною
проблемою, що виникла у ході переговорів, була вимога Сталіна визнати за
ним право на балтійські порти Лібава (Лієпая) та Віндава (Вентспілс),
про які на попередньому етапі переговорів мова не заходила. Гітлер без
вагань погодився і на це.

Пакт укладався на 10 років і містив 7 статей. Вже сам собою він
унеможливлював продовження англо-франко-радянських переговорів і участі
СРСР у боротьбі проти нацистської агресії (ст. ІІ-ПІ). Таємний же
протокол до нього віддавав Фінляндію, Естонію, Латвію та Литву на поталу
Сталіну. Кордоном розмежування “життєвих інтересів” Рейху та СРСР
визнавався північний кордон Литви. Польща практично прирікалася на
загибель — вона мала бути розділена між Москвою і Берліном по лінії рік
Нарев—Вісла—Сан (згодом у “пожежному” порядку Сталін виторгує для себе
ще й р. Тиса). Гітлер також погодився не протидіяти Сталіну у питанні
про відторгнення від Румунії Бессарабії. Гітлер кидав до ніг
новоспеченого соратника майже усі українські землі, за винятком
Холмщини.

Своєю згодою на пакт, на думку більшості дослідників, Сталін запалив
зелене світло Другій світовій війні, оскільки, як неспростовно свідчать
численні документи, без нього Гітлер навряд чи

наважився б атакувати Польщу. Він у ніч з 23 на 24 серпня не зімкнув
очей, чекаючи звістки від Й. Ріббентропа, а по приїзді останнього впав у
маніакальне збудження й кричав: “Тепер весь світ у мене в кишені!”

Після того як СРСР і Німеччина спільними зусиллями розгромили Польщу, 28
вересня 1939 р. вони оформили “дружбу, скріплену кров’ю” ще одним
ганебним документом — “Договором про дружбу та кордони”.
Комуністично-націонал-соціалістичний агресивний альянс став фактом.

Договір зустрів нерозуміння переважної частини громадської думки
західних країн, що відбилося на їхньому ставленні до СРСР. Радянському
Союзу договір надав “передишку”, однак породив у радянського керівництва
помилкові надії на її тривалість. За торговельно-кредитною угодою СРСР
був зобов’язаний поставити до Німеччини сировини, в тому числі
стратегічної, і продовольства на 200 млн. марок,

Договір і Протокол свідчать: радянське керівництво, посвячене в плани
нацистської держави на найближчі місяці, стало фактично на шлях
заохочення агресора, котрий через 7 днів розв’язав Другу світову війну.
Радянська преса вихваляла успіхи вермахту в Польщі, водночас засуджуючи
Велику Британію, що розпочала війну проти Німеччини, На черзі були дії
Червоної Армії в Польщі, Прибалтиці, Бессарабії.

Відповідальність за розв’язання Другої світової війни разом з іншими
країнами, без сумніву, несе і сталінське керівництво СРСР.

Початок II світової війни. Причини, характер і періодизація другої
світової війни.

Питання про причини Другої світової війни залишається в історичній науці
досить дискусійним і неоднозначним» Але більшість дослідників виділяють
такі причини, які призвели до початку Другої світової війни.

По-перше, Версальська система, що поставила Німеччину в дуже складне
становище» Японія та Італія також вважали себе обділеними. Усі вони
стали на шлях боротьби за черговий переділ світу.

По-друге, загострення суперечностей між великими державами в результаті
глибокої економічної кризи. Одні країни виходили з неї шляхом державного
регулювання, проведення економічних реформ при збереженні демократичних
засад у розвитку суспільства, в інших було встановлено тоталітарні
режими, що проповідували расизм, націоналізм, мілітаризм в економічній і
духовній сферах.

По-третє, до розв’язання воєнного конфлікту призвела політика потурання
агресорам, яку проводили Велика Британія і Франція, сподіваючись, що
своїми поступками вони задовольняють їхні “апетити”, а також
безпосередня підтримка агресорів з боку СРСР, що підписав пакт
Молотова—Ріббентропа. Характер війни в ході її змінювався. На першому
етапі (1939-1941 рр.) ця війна мала загарбницький і несправедливий
характер з боку агресивних тоталітарних і мілітаристських режимів
Німеччини, Японії, Італії та їхніх сателітів, а також СРСР, і була
справедливою й визвольною з боку жертв агресії та їхніх союзників. До
жертв агресії в даному випадку слід віднести Польщу, Фінляндію, Литву,
Латвію, Естонію, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург,
Францію, Югославію, Грецію, а також частково Румунію.

Другу світову війну поділяють на такі періоди: І — початок Другої
світової війни: від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії
проти Радянського Союзу (1 вересня 1939 р, — 22 червня 1941 р.); II —
поширення фашистської агресії: від нападу гітлерівської Німеччини та її
союзників на СРСР до контрнаступу Радянської Армії під Сталінградом (22
червня 1941 р. — 19 листопада 1942 р„); III — докорінний перелам у ході
Другої світової війни: від контрнаступу радянських військ під
Сталінградом до наступу на Україні та на центральній ділянці фронту,
відкриття Другого фронту (19 листопада 1942 р. — 6 червня 1944 р,); IV —
розгром фашизму в Європі: від наступу на центральній ділянці фронту і
відкриття Другого фронту у Франції до поразки Німеччини (6 червня 1944
р. — 8 травня 1945 р.); V — розгром мілітаристської Японії: від
капітуляції Німеччини до капітуляції Японії (8 травня 1945 р. — 2
вересня 1945 р.). Згідно іншої періодизації виділяють наступні етапи:

1 вересня 1939 р. — 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить
агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли
оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії.

19 листопада 1942 р. — 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю
переходить до країн антигітлерівської коаліції, війська г яких
розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх
капітулювати.

9 травня 1945 р. — 2 вересня 1945 р. Завершення війни на Тихому океані
та розгром мілітаристської Японії. Кінець другої світової війни.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, кинувши проти цієї країни
62 дивізії, у тому числі 7 танкових.

За планом “Вайс”, затвердженим ще 11 квітня 1939 ро, стратегічне
зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня.
Наступ розпочався 1 вересня. Німецьким військам протистояла польська
армія, що налічувала 1 млн 760 тис. солдатів і офіцерів. Але на її
озброєнні було лише 29 рот застарілих панцерників, 9 рот легких танків і
близько 500 літаків також застарілих конструкцій. Отже, сили були
нерівними.

Польські війська мужньо билися з переважаючими силами ворога. Варшаву
гітлерівцям вдалося захопити лише 28 вересня після 20-денних боїв.
Героїчною сторінкою польської історії стала оборона півострова
Вестерплятте, міст Варшава, Краков, Гдиня.

Зовсім інакше повів себе уряд. Уже- 6 вересня він залишив столицю і втік
до Румунії. За три з лишком тижні польську армію було розгромлено. Німці
втратили всього 10 тис. убитими. За умовами таємного протоколу
Молотова—Ріббентропа радянські війська 17 вересня вступили на територію
Західної України та Західної Білорусі й менше ніж за два тижні зайняли
її.

28 вересня між Німеччиною і СРСР було підписано договір “Про дружбу і
кордон”. До договору додано карту і два додаткових секретних протоколи.
В одному з них зазначалося, що Люблінське воєводство і частина
Варшавського воєводства відходять до сфери впливу Німеччини, а СРСР
віддається Литва. Цей договір зафіксував поділ Польщі й уточнив лінію
радянсько-німецького кордону. За домовленістю вона була пересунута на
схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. і
проходила приблизно по етнографічному Кордону проживання поляків, з
одного боку, українців, білорусів — з іншого. Землі з чисто польським
населенням залишились у складі Німеччини, а назамін СРСР отримав у свою
сферу впливу Литву. Таким чином, до Німеччини відійшло 48,6% Території
Польщі і 69,9% її населення, а до СРСР (51,4% території і 30,1%
населення. І 1 жовтня в Бресті з нагоди перемоги у війні з Польщею
відбувся радянсько-німецький військовий парад.

Велика Вітчизняна війна: її характер і цілі.

План “Барбаросса»

Увечері 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву про
воєнні дії проти СРСР, що дістала порядковий номер 21 і умовне
найменування “Барбаросса”. її було виготовлено лише у дев’яти
примірниках, з яких три вручили головнокомандувачам сухопутних військ,
ВПС і ВМФ, а шість сховано у сейфах командування вермахту.
Директива 21 містила лише загальний задум і висхідні вказівки про
ведення війни проти СРСР.

Планом “Барбаросса” передбачався розгром Радянського Союзу протягом
однієї короткочасної) кампанії (7-8 тижнів) ще до того як буде закінчена

війну проти Великої Британії. Головними стратегічними об’єктами були
визнані Ленінград, Москва, Центральний промисловий район і Донецький
басейн. За планом “Барбаросса” для нападу на СРСР виділялося 152 дивізії
(в тому числі 19 танкових і 14 моторизованих), 2 бригади. Сателіти
Німеччини виставляли 29 піхотних дивізій і 16 бригад. Таким чином, якщо
рахувати дві бригади за одну дивізію, всього виділялося 190 дивізій.
Крім того, до війни проти СРСР залучалося дві третини усіх німецьких сил
ВПС і значні сили флоту.

Згідно з планом “Барбаросса” німецько-фашистські війська, що готувалися
до наступу, становили групи армій “Північ”, “Центр” і “Південь”, перед
кожною з яких стояли особливі завдання. Група армій “Північ” (командувач
генерал-фельдмаршал В. Леєб) наступала зі Східної Пруссії в напрямку на
Даугавпілс, Псков, Ленінград з метою знищити радянські війська у
Прибалтиці, захопити порти на Балтійському морі. Група армій “Центр”
(командувач генерал-фельдмаршал Ф. Бок) повинна була завдати удару по
флангах радянських військ у районі Білостока, з’єднатися в районі
Мінська і продовжити наступ на Москву. Група армій “Південь” (командувач
генерал-фельдмаршал Г. Рундш-тедт) мала знищити сили Червоної Армії в
Західній Україні та на захід від Дніпра й продовжити наступ на Харків,
Донбас і Крим.

Напад Німеччини на СРСР

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. її
війська перейшли державний кордон від Льодовитого океану до Чорного моря
й розпочали наступ углиб території СРСР. Союзниками Німеччини виступили
Фінляндія, Угорщина, Румунія та Італія.

Гітлерівське командування дістало можливість зосередити проти СРСР
більшу частину своїх сил, озброєння, військової техніки (до 5,5 млн
солдатів й офіцерів Німеччини, країн-сателітів). 190 дивізій
розгорнулися на всій довжині фронту. їх повинні були підтримувати чотири
з п’яти німецьких повітряних флотів.

Радянські війська, зосереджені в західних прикордонних округах,
складалися з 170 дивізій і налічували близько 2,7 млн бійців, 375 тис,
гармат і мінометів, 1475 нових танків (КВ, Т-34), 7540 бойових літаків
нових типів, а також значну кількість легких танків й літаків застарілих
конструкцій» Радянські дивізії не були повністю укомплектовані. Тому на
основних напрямках ворогові вдалося забезпечити перевагу в 3-4 рази, а в
напрямку головного удару — і в більше разів.

Вранці 22 червня 1941 р. гітлерівська авіація розпочала бомбардування
радянських військових аеродромів і важливих стратегічних міст.
Раптовість нападу дозволила ворогові у перший день війни знищити 66
радянських аеродромів і 1201 літак.

Перші удари нацистів взяли на себе радянські прикордонники. Незважаючи
на чисельну перевагу ворожих сил, вони показували приклади героїзму та
мужності. Навіки в історію війни увійшли подвиги прикордонників застави
лейтенанта Лопатіна, бійців 90-го Володимиро-Волинського загону
прикордонників, воїнів фортеці м. Бреста. На деяких напрямках радянським
військам вдалося перехопити стратегічну ініціативу й перейти у наступ.
Так, радянським військам вдалося вибити ворога з Перемишля й утримувати
місто протягом 5 днів. Але незважаючи на героїчний опір Червоної Армії,
тільки протягом першого дня ворогові вдалося просунутись на 30-50 км
углиб радянської території.

Процес складання антигітлерівської коаліції в ході II світової війни.

З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що
розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. В день
початку агресії У.Черчілль заявив: «Кожний, хто воює проти Гітлера, —
друг Англії, кожен, хто воює на його боці,— ворог Англії». 22 червня
1941 р. у звернені до нації англійській прем’єр заявив, що
Великобританія надасть «Росії і російському народу всю допомогу, яку
тільки зможе». Про свою підтримку СРСР заявив і президент США. Таким
чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися
антигітлерівська коаліція.

12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільну
боротьбу проти Німеччини. Першою спільною акцією СРСР і Великої Британії
стала окупація Ірану з метою не допустити зближення його з Німеччиною.

14 серпні 1941 р. після зустрічі Рузвельта та Черчілля з’явився документ
під назвою Атлантична хартія, яка підвела під майбутню коаліцію
ідеологічне підґрунтя. До цієї Хартії у грудні 1941 р. приєднався і
Радянський Союз. Хартія була першим документом, в якому були викладені
цілі США і Великобританії у війні і загальні положення післявоєнного
устрою світу. У ній США і Англія зобов’язувались не прагнути до
територіальних або інших придбань, поважати право всіх народів на
самостійний вибір форми правління, а також до відновлення суверенних
прав тих народів, які були позбавлені їх насильним шляхом. Вони
зобов’язувались після завершення другої світової війни забезпечити
рівний доступ всіх країн до торгівлі та світових сировинних джерел,
домагатися рівноправного співробітництва між всіма країнами з метою
забезпечення високого рівня життя, економічного розвитку, тобто такого
становища, при якому народи всіх держав могли б жити без страху, ризику
і злиднів. Атлантична хартія закликала всі держави відмовитися від
застосування сили, позбавитись озброєнь.

Атлантична хартія висунула такі завдання: знищення нацистської тиранії,
роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

1 жовтня 1941 р. між СРСР, США та Великобританією в Москві була
підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і
продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також
стратегічна сировина) почались одразу ж. США надали безпроцентний кредит
в 1 млрд доларів (листопад 1941 р.). У грудні 1941 р. на СРСР було
поширено дію законодавства про ленд-ліз. Перша військова техніка
(особливо танки) з’явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви
під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась північними
морськими конвоями (до Мурманська та Архангельська) під охороною
британських військово-морських сил, також через Іран і Далекий Схід.
Незважаючи на значні втрати від німецьких підводних човнів і літаків, з
жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків, 4 тис.
танків, 20 тис. різноманітних транспортних засобів. Загалом СРСР отримав
4% зброї обладнання від обсягу власного виробництва. Так, по авіації це
склало 16,7%; по танкам і САХ – 10,5%; артилерії – 2% і тощо). Найбільш
суттєвими були поставки автомобілів (150% від виробництва в СРСР),
бензину (50%), засобів зв’язку тощо. Загалом на СРСР припала третина
поставок США по ленд-лізу (10,8 млрд дол. з 30,3 млрд).

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США і
Великобританія, підписали Декларацію Об’єднаних Націй, яка будувалась на
принципах і завданнях Атлантичної хартії. Вони зобов’язалися
використовувати свої ресурси для боротьби проти агресорів, співпрацювати
у війні та не укладати сепаратного миру. У Декларації зазначалось, що
повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і
незалежності всіх народів.

В умовах створення антигітлерівської коаліції радянське керівництво
визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини, Франції.

26 травні 1942 р. в Лондоні було підписано договір між СРСР і
Великобританією про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її
сателітів у Європі. Договір передбачав співробітництво і надання
взаємної допомоги після війни. У Вашингтоні відбулися
радянсько-американські переговори, які завершилися підписанням 11 червня
1942 р. угоди про взаємодопомогу у веденні війни проти агресорів. Обидві
сторони зобов’язалися постачати одна одній оборонні матеріали,
інформацію, розвивати торгівлю та здійснювати економічне
співробітництво. Ці дві угоди завершили формування антигітлерівської
коаліції.

Війна виявила збіг корінних національних інтересів держав, яким
загрожували німецький фашизм і японський мілітаризм. В інтересах
збереження своїх країн американський, англійський та радянський уряди
змушені були піти на співробітництво, відкинувши ідеологічні
розбіжності. Антифашистська коаліція держав стала і коаліцією народів,
що сприяло її міцності.

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією з
самого початку стала проблема відкриття Другого фронту в Європі.
Спочатку це планувалось на 1942 р.

Рух опору в окупованих нацистами країнах, його роль в послабленні
фашистського блоку.

Окупаційна політика Німеччини і Японії викликала розгортання руху Опору.
Він виник у всіх окупованих країнах, але розмах його був різним. На чолі
руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні та
націоналістичні партії.

У результаті перемог на фронтах військ антигітлерівської коаліції значно
посилюється рух Опору проти окупантів у країнах Європи. У багатьох з них
створювалися партизанські загони, підпільні організації. Рух Опору
об’єднував всіх, хто був не байдужим до долі своєї батьківщини. Але були
й такі, які йшли на співробітництво з окупантами, стаючи
колабораціоністами.

У Франції з фашистською окупацією і колабораціоністським урядом маршала
Петена боролися партизанські загони та підпільні групи, очолювані
комуністами й соціалістами. Створена де Голлем організація “Вільна
Франція” в 1942-43 рр. встановила контроль над африканськими колоніями
Франції. У листопаді 1942 р. французьке підпілля уклало з де Голлем
угоду про спільні дії. У травні наступного року була створена
Національна рада Опору, що об’єднала всі сили, які боролись з
окупантами. У червні був утворений Французький комітет національного
визволення, який оголосив себе урядом, на чолі з де Голлем.

Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1941 р.
тут велись активні партизанські дії проти фашистів. Партизанський рух в
Югославії був представлений загонами емігрантського уряду — четники
(командувач Д.іМи-хайлович) і Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ)
під керівництвом комуністів на чолі з Броз Тіто. У 1943 р. на засіданні
Антифашистського віче народного визволення Югославії, було створено уряд
нової Югославії — Національний комітет визволення Югославії на чолі з
Й.Броз Тіто, який було визнано країнами союзниками антигітлерівської
коаліції. Партизанські армії формувались також в Албанії, Греції та
Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи.

У Польщі емігрантський уряд та його представництво — “делегура” —
керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм
створили Гвардію Людову.

Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів та
урядових чиновників здійснила спробу державного заколоту з метою
знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р.
полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у
приміщенні, де знаходився Гітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер
залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.

У 1944 р. в ряді європейських країн відбулись антифашистські повстання.
Поразкою завершилось повстання, підняте 1 серпня у Варшаві Армією
Крайовою (командуючий генерал Бур-Комаровський). 29 серпня почалось
Словацьке національне повстання за участю партизанів та словацької
армії. Ціною великих зусиль гітлерівцям вдалося придушити і його.

У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого розмаху. На
чолі її став Центральний штаб партизанського руху. Основною
партизанською базою була Білорусія. Тут знаходились найбільші з’єднання
і великі партизанські райони. В Україні центр партизанського руху був у
північних районах. Існував постійний зв’язок між партизанськими базами і
“Великою землею”, звідки партизанам постачали зброю, спорядження,
кваліфікованих військових спеціалістів. Боротьбу з фашистами вели також
загони Української Повстанської Армії. Партизанська боротьба мала як
військове, так і політичне значення. Широкомасштабні диверсійні операції
партизан, винищувальні рейди внесли значний вклад в перемогу над
фашистами. Значні операції провели партизанські з’єднання Ковпака,
Федорова, Сабурова, Наумова та ін. Усього на території СРСР діяло понад
6 тис. партизанських загонів, які знищили близько 1 млн гітлерівців.

Найбільш широкомасштабні диверсії були проведені влітку 1943 р. під час
Курської битви під назвою “Рейкова війна” та у вересні 1943 р. під
назвою “Концерт”. Фашисти змушені були для охорони своїх комунікацій від
партизанів тримати в своєму тилу значні сили.

Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору. Найбільшого
розмаху він набув у Бірмі, Малайї та на Філіппінах, де діяли
партизанські армії. Японські окупанти змушені були надати Бірмі
формальну незалежність. У В’єтнамі та Індонезії на перших етапах війни
переважали пасивні форми боротьби й лише на завершальному етапі рух
Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національно-визвольного
руху проголосили незалежність цих держав.

Корінний перелом 1943р. та його вплив на хід Другої світової війни.

Корінний перелом на Тихоокеанському театрі бойових дій

До весни-літа 1942 р. стратегічна ініціатива на всіх фронтах цілком і
повністю належала Німеччині та її союзникам. Союзники по
антигітлерівській коаліції вели важкі оборонні бої. Проте на середину
1942 р. ситуація починає змінюватися.

Перші успіхи, що дозволили змінити загальне стратегічне становище, були
досягнуті на Тихому океані. 7-8 травня 1942 р. у морській битві в
Кораловому морі, біля берегів Нової Гвінеї, японська ударна ескадра, що
направлялася для захоплення порту Морсбі, потерпіла першу значну
поразку. Особливістю цієї морської битви було те, що надводні кораблі
обох сторін не зробили жодного пострілу один по одному. Долю бою
вирішила авіація, що базувалась на авіаносцях. Японці, втративши 1
авіаносця, 1 есмінця і 80 літаків, змушені були ‘і Ді відійти. Від
планів вторгнення до М Австралії довелось відмовитися.

4-6 червні 1942 р. біля атолу Мідуей японський флот (адмірал І.Ямамото)
потерпів таку поразку від американського флоту (адмірал Ч.Німіц), що вже
не зумів відновити свою могутність до кінця війни. У бою японці втратили
4 авіаносці, 1 крейсер і 253 літаки, американці — 1 авіаносець, 1
есмінець і 150 літаків. В результаті цих двох поразок Японія втратила
половину своїх авіаносців і вимушена була перейти до стратегічної
оборони. Американці в свою чергу перейшли до активних бойових дій. У
серпні 1942 р. вони почали боротьбу за острів Гуадал-канал (група
Соломонових островів). Жорстокі бої розгорнулися на морі, в повітрі та
на суші. Вони продовжувались до лютого 1943 р. і завершились повною
поразкою Японії в цьому регіоні. Перемога американців означала загалом у
боротьбі на Тихому океані перехід ініціативи до США.

Сталінградська битва — одна з найбільших і найважливіших операцій другої
світової війни. Умовно її можна поділити на дві частини. Перша — це
наступ німецьких військ влітку 1942 р. і вихід їх до Волги й на
Північний Кавказ. Друга — контрнаступ радянських військ і розгром
німецько-італійсько-румунсько-угорського угруповання на Волзі.

Наступ німецьких військ на Сталінград розпочався на далеких до нього
підступах, коли п’ять добре озброєних німецьких армій і три армії
Італії, Румунії й Угорщини перейшли в наступ з харківського напрямку,
форсували Сіверський Донець і Дон.

23 листопада 1942 р. радянські війська замкнули кільце навколо
330-тисячного угруповання ворога (22 дивізії). Гітлер наказав триматися
до останнього. Він заборонив вести армію на прорив з оточення і наказав
чекати, поки її деблокують штурмові колони генерал-фельдмаршала
Манштейна. Проте потужні танкові удари в грудні 1942 р. в районі м.
Котельниково не досягли успіху. Вони були відкинуті радянськими
військами. Сам Манштейн згодом писав, що операція по деблокуванню 6-ї
армії Паулюса могла бути успішною за умови спільного удару з середини
кільця та із зовні. Німецька авіація теж виявилася неспроможною
доставляти у кільце необхідну кількість вантажів.

Після відмови фон Паулюса капітулювати почалось знищення оточених
німецьких військ, деморалізованих, змучених голодом і холодом. Не
дивлячись на заборону Гітлера, ЗО січня 1943 р. Фельдмаршал Паулюс
(присвоївши це звання, Гітлер у телеграмі натякнув Паулюсу, що жоден
німецький фельдмаршал не здавався у полон) підписав акт про капітуляцію.
2 лютого припинили опір останні оточені гітлерівці: 100 тис. із 330 тис.
Оточених здалися в полон, інші загинули (згодом з полону повернулося
лише 15

тис. чол.). Загальні втрати фашистів під Сталінградом становили 1,5 млн

чоловік, майже 3,5 тис. танків і штурмових гармат, 12 тис. гармат і
мінометів, 3 тис. літаків. Від такої поразки німецька армія вже не
змогла отямитись. Ініціатива на

східному фронті перейшла до СРСР. У другій світовій війні став ся
корінний перелом.

Перемога під Сталінградом мала велике історичне значення:

—вона поклала початок корінного перелому в ході Великої Вітчизняної та
другої світової війни;

—розгром ворога завдав удару по військовій машині третього рейху,
престижу німецької армії, моральному духу вермахту;

—почався загальний наступ радянських військ від Ленінграда до Кавказу;

—було нанесено удар по фашистському блоку загалом. Японія і Туреччина
відмовились вступити у війну проти СРСР. Керівництво Румунії та Італії
(їх армії були серед тих, хто був розгромлений під Сталінградом), а
також Угорщини і Фінляндії почали шукати виходу із війни;

—поразка фашистів та їх союзників стала могутнім імпульсом для
антинацистського та національно-визвольного рухів, Щ сприяла
консолідації сил антигітлерівської коаліції. Гим часом, як під Сталін
градом було здобуто блискучу перемогу, Ржевсько-Сичовська операція
зазнала повного провалу. За 23 дні боїв на цьому напрямі радянські
війська втратили 215 тис. чоловік вбитими і пораненими.

Курська битва У січні 1943 р. радянські війська добилися ще одного
значного успіху — блокаду Ленінграда було прорвано, а на заході Червона
армія підійшла до Смоленська.

12 січня 1943 р. війська під командуванням генерала Голікова перейшли в
наступ з-під Воронежа в загальному напрямку на Харків. 7 лютого було
звільнено Курськ, а 9 — Бєлгород. Війська під командуванням генерала
Ватутіна оволоділи Ізюмом і створили загрозу оточення великого
німецького угруповання в районі Харкова. 16 лютого ворог залишив це
велике індустріальне місто.

У другій половині лютого ситуація змінилася. Побоюючись загрози оточення
військ, що відійшли з Кавказу й Кубані під Ростов і на Донбас, німецьке
командування завдало могутнього контрудару у фланг по розтягнутих
військах Голікова й Ватутіна. Харків, Бєлгород та ряд інших міст знову
перейшли до рук ворога. Утворилася величезна орловсько-курська дуга.

12 липня під Прохорівкою відбулась найбільша танкова битва другої
світової війни.

Історичне значення Курської битви:

—розгромлено кращі дивізії гітлерівців;

—стратегічна ініціатива остаточно перейшла до радянської армії, почався
загальний наступ радянських військ по всьому фронту;

—завершився корінний перелом у другій світовій війні;

—були закладені передумови до висадки англо-американських війські
розпаду німецького блоку.

Корінний перелом у бойових діях у Північній Африці

У жовтні-листопаді 1942 р. у Північній Африці теж відбувся корінний
перелом на користь анг-ло-американських союзників. Вирішальна битва
відбулась в районі містечка Ель-Аламейн (Єгипет). У жовтні 1942 р.
британські війська, маючи значну військову перевагу під керівництвом
генерала Б. Мон-тгомері завдали німцям та італійцям поразки. Останні
вимушені були спішно відійти на захід. У листопаді 1942 р. з протилежної
сторони Північної Африки (Марокко, Алжир) почалась висадка американських
військ під командуванням Д.Ейзенхауера (операція «Торг» (Факел)).
Німецько-італійські війська потрапили в пастку на морському узбережжі в
Тунісі. їх відчайдушний опір і навіть деякі успіхи на лівому фланзі
американських військ не змінили загальної розстановки сил і 13 травня
1943 р. вони капітулювали.

Тегеранська конференція глав урядів трьох великих держав. Проблема
відкриття другого фронту в роки Другої світової війни.

Вирішальні події, що визначали результат війни, безумовно відбувалися на
фронтах, але для подальшої долі світу і людської цивілізації велике
значення мали події в дипломатичній сфері. У міру того, як все чіткіше
вимальовувалися перспективи завершення війни, перед лідерами
антигітлерівської коаліції все гостріше поставали питання післявоєнного
врегулювання. Консультації з цього приводу почались з початку 1943 р.
Перше серйозне обговорення відбулося на Московській конференції
міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії, що проходила з 19 по ЗО
жовтня 1943 р. Головним завданням конференції було підготувати зустріч
глав держав і урядів СРСР, США та Англії — «Великої трійки». У центрі
уваги міністрів було декілька питань. Так, було досягнуто попередньої
угоди про відкриття Другого фронту у Франції навесні 1944 р. Було
прийнято рішення про заснування Європейської консультативної комісії для
«вивчення європейських проблем, пов’язаних із закінченням війни».
Важливим було схвалення “Декларації про загальну безпеку”, в якій
говорилося про необхідність заснування після війни загальної міжнародної
організації для підтримання миру і безпеки, яка була б заснована на
принципах суверенітету і рівності всіх миролюбивих держав. Крім цього,
Московська конференція 1943 р. міністрів закордонних справ СРСР, США і
Великобританії прийняла “Декларацію про Австрію”, в якій зазначалося, що
союзні держави не визнають завоювання Австрії і бажають бачити її
відновленою, вільною і незалежною. У “Декларації про Італію” йшлося про
те, що “фашизм і весь його негативний вплив повинен бути знищений, а
італійському народові потрібно надати можливість створювати урядові та
інші установи, засновані на принципах демократії”. Також була
опублікована декларація про відповідальність гітлерівців за їх злочини.
Головних злочинців передбачалось покарати відповідно до спільних рішень
урядів країн. В той же час, конференція виявила і основні питання, що
викликали розбіжності між союзниками антигітлерівської коаліції: питання
кордонів і політичних режимів у визволених країнах.

Велика робота, проведена дипломатами, дала змогу провести зустріч на
вищому рівні між Й.Сталіним, Ф.Рузвельтом, У.Черчіллем, яка увійшла в
історію під назвою Тегеранська конференція (28 листопада – 1 грудня 1943
р.), бо відбувалась в столиці Ірану Тегерані. Під час зустрічі
обговорювались питання подальшого ведення війни і повоєнного устрою
світу. За результатами обговорень, не дивлячись на протиріччя, які
виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття
Другого фронту на Балканах, Сталін — в Північній Франції, звідки
відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся
необхідних для нього рішень ключових питань:

—було прийнято остаточне рішення про висадку у Франції в травні 1944 р.
союзних військ;

—перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання май бутнього
східного кордону по «лінії Керзона»;

—визнання радянських претензій на Кенігсберг;

—визнання анексії прибалтійських держав Радянським Союзом.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому
нацистської Німеччини. При обговоренні проблеми післявоєнного устрою
світу згоди не було досягнуто і обговорення було відкладено.
Направляючись на цю конференцію і після неї, Рузвельт і Черчілль провели
переговори з Чан Кайші, в результаті яких було вирішено вигнати Японію
силою із захоплених нею територій, позбавити її островів Тихого океану,
повернути Китаю захоплені території, надати Кореї незалежність.

Тегеранська конференція сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції,
виробленню єдиної стратегії І наблизила час остаточного розгрому блоку
агресивних держав.

Сталін вимагав якомога швидше розпочати бойові дії проти гітлерівських
військ на заході Європи. Об’єднане ж союзне командування виходило з
необхідності ретельної підготовки до відкриття Другого фронту.

Першу спробу вивчити можливості висадки союзних військ у Європі,
своєрідну “розвідку боєм” було здійснено англійським командуванням
обмеженими силами англійських, американських, канадських і французьких
солдатів 19 серпня 1942 р. в районі невеликого портового містечка Дьєпп.
Десант було скинуто в море.

Невдача показала, що висадка на півночі Франції потребує підготовки,
однак вона набрала затяжного характеру.

Після Квебекської конференції у квітні 1943 р. Об’єднана рада
начальників штабів Англії й США утворила штаб верховного командування
союзними силами в Британії на чолі з англійським генералом Ф. Морганом.
Розроблений ним план дій у Північно-Західній Франції було відхилено.
Англо-американсь-ка конференція в Каїрі 5 грудня 1943 р. розглянула нову
доповідь Об’єднаної ради і визначила, що найважливішими операціями 1944
р. мають бути вторгнення на півночі (“Оверлорд”) і на півдні (“Енвіл”)
Франції. Верховний штаб союзних експедиційних сил очолив Ейзен-хауер, і
розробка операції вступила в завершальну фазу. За новим планом,
розробленим командуючим сухопутними військами союзників у Європі
Монтгомері та схваленим Ейзенхауером, п’ять союзних дивізій мали
захопити плацдарми біля півострова Котантен з метою подальшого
просування в район портів Шербур і Гавр.

Головних напрямків було два: на схід в район Рура і на південь з метою
об’єднати зусилля з військами, що мали висадитися на Середземноморському
узбережжі Франції.

Намірам союзників протистояв план німецького командування, ще передбачав
захист “Атлантичного валу” — оборонних споруд вздовж-морського узбережжя
Франції Підходи до його здійснення були різними. Командуючий усіма
військами на заході Рундштедт виходив з того, що союзники висадяться )
найвужчому місці Ла-Маншу — між Кале й Дьєппом, тому треба надати їм
можливість здійснити висадку, а потім розгромити їх і скинути рештки
військ у море.

На противагу йому Ромель вважав, що висадка відбудеться у Нормандії, і
потрібно не дозволити союзникам висадитись. Німецька система оборони
“Атлантичний вал» простягалася від Антверпена де Біскайської затоки й
далі на усе Середземноморське узбережжя Франції (понад 2 тис. км). Проти
неї союзники зосередили могутні сили вторгнення — 45 дивізій (1 млн
чол.), які підтримували М тис. літаків і 1 тис. кораблів. Німецьке
угруповання в районі висадки нараховувало 526 тис. солд. 2 тис. танків,
6,7 тис. гармат і мінометів, 160 літаків.

На світанку 6 червня 1944 р., не зважаючи на складну штормову обстановку
на морі, почалася висадка союзних військ у Нормандії. V першій хвилі
висаджувалося близько 200 тис. американських, англійських та інших
солдатів. Так буле відкрито Другий фронт у Європі.

Хоч союзники забезпечили собі величезну перевагу в повітрі й
деморалізували німців нищівними бомбардуваннями, їм не вдалося виконати
план першого дня. їхні втрати становили майже 5 тис. чол. Особливо
постраждали повітрянодесантні частини.

Невдовзі союзники розвинули успіх і очистили від німців півострів
Котантен, захопили стратегічно важливі порти Шербур і Канн.

У ніч з 12 на 13 червня німці вперше застосували проти Англії ракети
ФАУ-1. Це була та “нова зброя”, на яку Гітлер покладав особливі надії.
Але ефективність бомбардування англійського узбережжя та інших міст
Європи літаками-снарядами виявилася надто слабкою

Союзники остаточно перехопили ініціативу, коли генералу Монтгомері
вдалося розгромити німецькі танкові й механізовані частини в районі
Фалез-Аржантан.

3авершення II світової війни. Розкрийте роль Радянського Союзу в
перемозі над фашистською коаліцією в Другій світовій війні.

Вступ СРСР у війну з Японією

Ще 5 квітня 1945 р. від імені радянського уряду японському послу в
Москві було зроблено заяву про те, що СРСР денонсує пакт про нейтралітет
з Японією. Про мотиви денонсації говорилося, що “обстановка змінилася
докорінно… Японія, союзниця Німеччини, допомагала останній у її війні
проти СРСР. Крім того, Японія воює з США і Англією, які є союзниками
Радянського Союзу”. У самій Японії ця заява спричинила зміну уряду. 8
серпня 1945 р. СРСР оголосив війну Японії.

Відповідно до своїх планів радянські війська основного удару завдали по
Квантунській армії, яка дислокувалася в Маньчжурії і налічувала 1,1 млн
чоловік. Загальне керівництво військами здійснював О.М. -Василевський. У
боях брали участь війська Монгольської народно-революційної армії.
Радянським військам доводилось долати гори, річки, тайгу, болота,
напівпустельні степи.

Вперто чинили опір фанатично налаштовані японські частини, особливо
підрозділи смертників. Незважаючи на це, Квантунська армія за короткий
час була розгромлена. 14 серпня японський уряд приймає рішення про
капітуляцію. Під ударами радянської армії японські війська складають
зброю. В полон було взято близько 600 тис. чоловік. 1 вересня радянський
десант висаджується на південні острови Курильської гряди. Вся кампанія
радянських військ проти Японії тривала 24 дні.

2 вересня 1945 р. у Токійській бухті, на борту американського крейсера
“Міссурі”, у присутності представників країн, що брали участь у війні з
Японією, відбулася церемонія підписання акта про беззастережну
капітуляцію Японії.

Закінчення війни проти Японії передбачало укладення мирного договору з
нею. Проте США, порушивши свої попередні домовленості, відмовились
передати підготовку мирного договору з Японією Раді міністрів
закордонних справ, відкладали вирішення питання про мирне урегулювання в
Тихоокеанському басейні.

Японія і захоплені нею території були розділені на окупаційні зони між
США, СРСР, Англією, Китаєм. Власне Японія потрапила в американську
окупаційну зону і б вересня 1945 р. американські війська висадились на
її території.

Німечиина

Останнім центром опору нацистської Німеччини був Берлін. На берлінський
напрям на початку квітня гітлерівське командування стягнуло основні
сили, створивши велике угруповання: майже 1 млн чол„, понад 10 тис.
гармат і мінометів, 1,5 тис. танків і штурмових гармат, 3,3 тис. бойових
літаків. Щоб розгромити в короткий термін берлінське угруповання,
Верховне Головнокомандування радянських Збройних Сил зосередило у складі
трьох фронтів — 1-го Білоруського (Г. К. Жуков) і 2-го Білоруського (К.
К. Рокоссовський), 1-го Українського (І. С. Конєв) — 2,5 млн чоловік,
понад 41 тис. гармат і мінометів, більше 6,2 тис. танків і самохідних
установок, 7,5 тис. бойових літаків. У ході грандіозної за масштабами і
напруженням Берлінської операції 1945 р., що розпочалася 16 квітня,
радянські війська зламали відчайдушний опір гітлерівських військ. 28
квітня берлінське угруповання було розтяте на три частини, ЗО квітня
взято Рейхстаг, а 1 травня розпочалася масова капітуляція гарнізону.
Удень 2 травня боротьба за Берлін скінчилася повною перемогою радянських
військ.

1 травня 1945 р. після самогубства А. Гітлера німецьке військове
командування запропонувало розпочати переговори про перемир’я. 1 травня
над рейхстагом після відновлення штурму Берліна було встановлено
червоний прапор — прапор Перемоги радянського народу у війні над
нацистською Німеччиною. 8 травня у передмісті Берліна Карлхорсті
представники німецького командування на чолі з фельдмаршалом В. Кейтелем
підписали акт про беззастережну капітуляцію. Капітуляція була прийнята
за дорученням радянського уряду маршалом Радянського Союзу Г. Жуковим
спільно з представниками США, Великої Британії, Франції.

Розгром Японії

Велика Британія і СІЛА, ведучи війну проти Японії, надавали величезного
значення участі в ній СРСР. Вступ у війну на Далекому Сході Радянського
Союзу вважався союзниками по антигітлерівській коаліції обов’язковим.

Оскільки в самій Японії, а також у Китаї, Маньчжурії і Кореї знаходились
великі сили японських сухопутних військ, уряди Великої Британії та США
вважали, що для перемоги їм знадобиться в загальному підсумку не менше
18 місяців від моменту капітуляції Німеччини, і війна може тривати до
1947 р. Саме тому президент Трумен, вирушаючи на Потсдамську
конференцію, вважав найтерміновішим зі своїх завдань “отримати від
Сталіна особисте підтвердження вступу Росії у війну проти Японії”.

У Потсдамі Й. Сталін підтвердив готовність СРСР вступити у воєнні дії
проти Японії рівно через три місяці після закінчення війни в Європі. 5
квітня 1945 р. СРСР заявив про денонсацію пакту про нейтралітет з
Японією^б серпня 1945 р., за два дні до передбачуваного вступу СРСР у
війну з Японією, з важкого бомбардувальника американських ВПС на
японське місто Хіросіму було скинуто атомну бомбу, 9 серпня таку ж бомбу
скинуто на місто Нагасакі. Це призвело до загибелі понад 100 тис. мирних
жителів, а 375 тис. дістали поранення та опіки. США вдалися до атомних
бомбардувань без крайньої необхідності, щоб продемонструвати СРСР і
всьому світові свою воєнну могутність.

Відповідно до планів радянські війська основного удару завдали по
Квантунській армії, яка дислокувалась у Маньчжурії і налічувала 1 млн
чол. Загальне керівництво військами здійснював О.М. Василевський. 14
серпня японський уряд приймає рішення про капітуляцію. Але Квантунська
армія продовжувала боротьбу. Проте під ударами радянських військ
японські війська були змушені скласти зброю, а 1 вересня 1945 р.
радянський десант висадився на південні острови Курильської гряди.
Наприкінці серпня 1945 р. американські війська окупували японські
острови. 2 вересня 1945 р. в токійській бухті, на борту американського
крейсера “Міссурі” у присутності представників країн, що брали участь у
війні з Японією, відбулася церемонія підписання акта про беззастережну
капітуляцію Японії. З капітуляцією Японії завершилась Друга світова
війна.

Мирні договори з колишніми союзниками Німеччини

За рішенням Потсдамської конференції 1945 р. було засновано міжнародний
орган — Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) у складі міністрів
закордонних справ СРСР, СІЛА, Великої Британії, Франції та Китаю. Метою
РМЗС було проведення підготовчої роботи з мирного врегулювання після
закінчення Другої світової війни. Перша сесія РМЗС проходила в Лондоні
11 вересня—2 жовтня 1945 р. На Раду було покладено укладання мирних
договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

Остаточне вироблення та узгодження текстів мирних договорів було
здійснено на Паризькій мирній конференції 19 липня—15 жовтня 1946 року.
В роботі конференції брали участь делегації 21 країни, збройні сили яких
активно билися у Другій світовій війні.

10 лютого 1947 р. мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією,
Угорщиною та Румунією було підписано. У договорах зазначалося, що стан
війни припиняється і кожна з цих країн дістане підтримку при вступі до
ООН. Також містилися зобов’язання забезпечити всім громадянам основні
демократичні свободи, не допустити відродження фашистських організацій.
Мирні договори зафіксували територіальні зміни. Трієст було перетворено
на вільну територію. За італо-югославською угодою (1954 р.) це місто і
область перейшли до Італії. До Югославії відійшла східна частина
Юлійської Країни. Греція одержала Додеканезькі острови. Італія втратила
всі свої колонії та зобов’язалася зберігати суверенітет і незалежність
Албанії та Ефіопії.

Фінляндія передавала СРСР область Петсамо і військово-морську базу
Поркала-Удд. Болгарія відновлювалася в кордонах на вересень 1940 р.
Північна Трансільванія зі складу Угорщини переходила до Румунії.
Закарпатську Україну включено до складу СРСР. Кордон між Румунією та
СРСР проходив по лінії, зафіксованій румунсько-радянською угодою від 28
червня 1940 р. Низка статей стосувалась обмеження збройних сил,
наприклад для Італії чисельність армії обмежувалась 250 тис, солдатів та
офіцерів.

Договори містили положення про режим користування рікою Дунай (який
остаточно визначився Белградською конвенцією). Мирні угоди визначили
розміри репарацій, які сплачувались Радянському Союзові за угодами
1946-1947 рр. Так, Фінляндія і Румунія сплачували по 300 млн доларів
репарацій шляхом поставок товарів, Угорщина — 200 млн, а Італія — 100
млн доларів.

Сан-Франциський договір з Японією

Основи повоєнної політики союзних держав стосовно Японії було визначено
Потсдамською декларацією від 26 липня 1945 р. У ній ішлося про
необхідність назавжди викоренити мілітаризм у країні, усунути перешкоди
до відродження і зміцнення демократичних тенденцій у японському народі,
встановити свободу слова, віросповідування і мислення, поважати основні
права людини.

Для підписання угоди про мир з Японією 20 липня 1951 р. у м.
Сан-Франциско (США) було скликано мирну конференцію за участі делегацій
52 країн. На конференцію не була запрошена Китайська Народна Республіка,
якої уряд США не визнавав. Індія і

Бірма, не згодні з американо-англійським проектом мирної угоди, не взяли
участі у конференції. Відсутні були також делегації інших країн, з якими
воювала Японія. Делегації СРСР, а також Польщі та Чехо-Словаччики
відмовились поставити свої підписи під угодою, що була підписана 7
вересня 1951 р.

Учасники угоди оголосили про припинення стану війни з Японією, визнали
повний суверенітет японського народу над Японією та її територіальними
водами. Японія визнала незалежність Кореї, відмовилась від усіх прав і
претензій на Тайвань, Пескадорські, Спратлі і Парасельські острови,
погодилась із встановленням, опіки США над островами Рюкю і низкою інших
островів у Тихому океані. Один з пунктів угоди проголошував відмову
Японії “від усіх прав, правозасад і претензій на Курильські острови і на
ту частину острова Сахалін і прилеглих до нього островів, суверенітет
над якими Японія набула за Портсмутською мирною угодою від 5 вересня
1905 року”. Японія визнала вирок Міжнародного воєнного трибуналу для
Далекого Сходу і вироки інших союзних судів щодо воєнних злочинів як
усередині, так і за межами Японії. В угоді було обумовлено можливість
розміщення або залишення іноземних збройних сил на японській території
за двосторонньою або багатосторонньою угодою.

+ Нюрнберзький і Токійський процеси над воєнними злочинцями

Політичні підсумки та уроки Другої світової війни.

Друга світова війна – це найбільший конфлікт в історії людства. У ній
взяли участь 61 держава світу, на території яких проживало 80%
населення. Кількість загиблих під час Другої світової війни становить
65-67 млн чоловік.

Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й техніки. До
найбільших відкриттів періоду війни слід віднести виготовлення спільними
зусиллями вчених кількох країн атомної бомби, що зрештою позначилося на
всьому розвитку науки й техніки. Радарні установки, що були винайдені в
Англії для виявлення німецьких повітряних

армад, дали могутній поштовх для подальшого розвитку радіоелектроніки. А
в цілому, обидва ці напрямки у галузі фізики сприяли форсованому
розвитку кібернетики.

До серйозних досягнень світової наукової й інженерної думки належить
один з кращих танків періоду війни — радянський танк “Т-34″, що на той
час не мав аналогів у світі.

Величезний парадокс науки полягав у тому, що зусилля вчених
підпорядковувалися винайденню ефективніших засобів массового знищення
людей, а не засобів їхнього захисту.

Друга світова війна була складним політичним і соціальним явищем.
Протягом шести років її характер і цілі учасників змінювались. Досвід
війни показав, що в ній велику роль відіграють політичні домагання
лідерів. Амбіції державних керманичів особливо зросли на завершальному
етапі війни, коли війська за наказами своїх головнокомандуючих, не
зважаючи ні на які людські втрати, прагнули захопити якомога більше
територій, аби забезпечити лідерство вождям у досягненні повоєнних
геополітичних переваг.

Війна дала могутній поштовх соціальному, антиколоніальному й визвольному
рухам, що, зрештою, призвело до падіння колоніальних імперій і
демократизації ряду європейських країн.

Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але й долю
цілих народів, зокрема, депортованих і тих, що були піддані масовому
геноциду. Відбувся розкол окремих народів і країн на два державні
формування (В’єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі роки
затримало процес їхнього об’єднання.

Одним з результатів війни стало посилення ролі у світі 2 наддержав – США
і СРСР. Біполярність світу призвела до нестримної гонки озброєнь і
неприхованої недовіри й ворожнечі протилежних таборів

Друга світова війна і Велика Вітчизняна війна дали людству чимало
уроків, які мають важливе значення для сучасності.

Перший з них полягає в тому, що прагнення імперіалістичних, агресивних
сил до світової гегемонії завжди приречене зрештою на нищівний провал.
Підсумки Другої світової війни — грізні перестороги агресорам, суворий і
незабутній урок історії. ? Другий політичний урок, який випливає з
аналізу підсумків і наслідків Другої світової війни: небезпечно,
злочинно потурать агресору; проти війни треба боротися доки вона не
розпочалася.

Третій, один з найголовніших уроків полягає в тому, що сучасне людство,
яке володіє термоядерною зброєю, не повинно переступати фатальної межі,
інакше воно взагалі зникне. Удосконалення зброї масового знищення
зробило світову війну практично неможливою. Ядерна війна не може бути
засобом вирішення політичних і економічних суперечностей. Розв’язання за
сучасних ; умов ядерної війни призведе до глобальної екологічної
катастрофи, до загибелі цивілізації.

Надзвичайно важливий урок минулої війни, без якого неможливо зберегти
мир і підтримувати міжнародне співробітництво, полягає в тому, що
принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів повинні
поважати всі держави.

Важливим політичним уроком Другої світової війни є доказана можливість
об’єднання зусиль держав з різним соціальним ладом у боротьбі проти
агресії, для захисту миру і демократії.

І, нарешті, ще один важливий урок полягає в тому, що принцип неминучості
покарання за злочини має стати основою міжнародного правопорядку і
серйозним попередженням усім любителям військових авантюр.

Чотири союзні держави на Нюрнберзькому процесі подали приклад успішного
співробітництва в досягненні ефективного, швидкого і справедливого
покарання головних фашистських злочинців, неминучості відплати за їхні
злодіяння.

Утворення ООН, структура і мета її діяльності. Роль України в її
утворенні.

У ході другої світової війни постало питання про утворення міжнародної
організації, яка б перебрала на себе функції збанкрутілої Ліги Націй.

Восени 1944 р. на конференції у Вашингтоні в маєтку Думбартон-Окс
представники СРСР, США, Англії та Китаю підготували пропозицію про
створення ООН і обговорили основні положення Статуту ООН.

На Ялтинській конференції в лютому 1945 р. США, СРСР та Англія прийняли
рішення про скликання установчої конференції ООН 25 квітня 1945 р. в
Сан-Франциско. Учасниками конференції могли бути всі держави, які
оголосили війну Німеччині та Японії до 1 березня 1945 р. Право стати
членами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.

При обговоренні питання механізму діяльності ООН між лідерами трьох
держав виникла дискусія. Позиція Сталіна полягала в тому, що держави,
які винесли на собі основний тягар війни, несуть відповідальність і за
мир. Тому малим країнам в ООН не потрібно надавати таких прав,
користуючись якими вони могли б суперечити великим державам. Рузвельт
погодився з цією думкою Сталіна. Черчілль, однак, заперечив: «Нехай орел
дозволить малим пташкам співати, проте звертати увагу на їхній спів не
варто — хай співають».

Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р. У
ній взяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. При
обговоренні Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прийняття рішень в
Раді Безпеки та питання опіки над колоніями та залежними територіями.
Відносно першої із них було прийнято радянську пропозицію, згідно з якою
рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються
одноголосно. Ці країни одержали право «вето». Завдяки цьому праву
виключалась можливість використання авторитету міжнародної організації
для виправдання дій, які суперечать принципам Статуту ООН. Проте, це
знижувало ефективність ООН як інструменту захисту миру, оскільки дійти
згоди країнам з різними інтересами було складно. Водночас рішення,
прийняті Радою Безпеки, задовольняли інтереси всіх держав. Щодо другої
проблеми

вирішено, що система опіки повинна сприяти розвитку народів залежних
територій «в напрямку до самоуправління або незалежності».

У прийнятому на конференції Статуті ООН зазначалось, що метою нової
організації є підтримання міжнародного миру і безпеки колективними
заходами, розвиток дружніх відносин між країнами, здійснення
міжнародного співробітництва при розв’язанні проблем економічного,
соціального та гуманітарного характеру. ООН була заснована на принципах
суверенної рівноправності всіх членів, мирного улагодження суперечок,
утримання від застосування сили. ООН не мала права втручатись у
внутрішні справи, крім випадків, коли таке втручання необхідне для
підтримання миру.

Офіційною датою створення ООН вважається 24 жовтня 1945 р., коли було
затверджено Статут ООН.

Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої
сесії один раз на рік. До її обов’язків входить затвердження бюджету
організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради
Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань опіки,
Міжнародного суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем ООН.

&

r ?

i

h

h

&

??&?

?

F

u

E

V

?

??&?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

AE

’

i

(

P

B

a

z

d

B

D

a

ae

z

|

d

f

oP

oP

Q

.R

TR

?o

?o

V•

X•

–

?

a#

2)

’-

0

V2

?3

–6

o9

?<

D@

*C

4E

PF

I

I

-N

oP

oP

oeP

oP

uP

ueP

thP

Q

Q

Q

Q

Q

Q

Q

.R

TR

T

|V

rY

–]

?a

d

d

g

Oel

¦n

?o

?o

?r

Is

Ot

Xu

Ueu

w

^w

^x

aex

?y

uz

”

A‰

’

V•

X•

???????—}?X•

–

?–

V?

oe?

oc

AE¦

a?

T±

??

iµ

‚?

»

f»

3/4

A

EA

HE

?I

AEI

BO

|O

EO

’Oe

??????????????—}??

?

@?

B?

‚?

„?

»

f»

‚o

„o

†o

?o

2oe

h

h

$?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????—}????????????????????????????????
????њ

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

1??????????????????4

?

?

?

?

?

?

???????—}??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????—}??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????—}??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????—}? з 11 членів (тепер 15, з них 10 непостійних, які обираються
на два роки, і 5 постійних). Рада Безпеки за Статутом є постійно діючим
органом, на який покладаються обов’язки по підтриманню миру. Для
реалізації своїх повноважень РБ має право накладати на агресора санкції,
вводити блокаду і застосовувати проти нього силу. У розв’язанні всіх
питань, крім процедурних, потрібна одностайність постійних членів РБ.

Під егідою ООН було створено різні спеціалізовані організації: ЮНЕСКО
(Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ВОЗ
(Всесвітня організація охорони здоров’я), МОП (Міжнародна організація
праці), ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація), ЮНІСЕФ
(Дитячий фонд ООН) і тощо.

Нині нараховується близько 190 членів ООН. Генеральна Асамблея ООН
розпочала свою діяльність у 1946 р. На першій сесії були обрані
непостійні члени РБ, призначено першого Генерального секретаря ООН (ним
став Трюгве Лі), створено Комісію по атомній енергії. Однак, через
суперництво СРСР і США та їхніх прихильників робота ООН була ускладнена.

У 1948 р. ООН прийняла Декларацію прав людини та Пакт про громадянські і
політичні права, в яких усі країни закликались до встановлення в їхній
політиці пріоритету інтересів особи над класовими та національними.

Участь УРСР у створенні ООН мала велике морально-політичне значення й
далекосяжні результати. По-перше, причетність до створення
найавторитетнішої універсальної міжнародної організації підвищувала
авторитет УРСР і, неминуче, всього українства. Це був своєрідний прорив
української дипломатії у нову якість. По-друге, Україну починали знати в
світі, враховувати український чинник у міжнародній політиці. По-третє,
українська дипломатія здобувала досвід діяльності в міжнародній
організації, методів ведення переговорів, лобіювання інтересів держави
тощо. По-четверте, в практичній діяльності УРСР в ООН виростала й
загартовувалася плеяда українських дипломатів, кваліфікованих
професіоналів, частина з яких згодом стала на службу незалежній Україні.
Хоча ніде правди діти — значний прошарок випестуваної в умовах СРСР
української дипломатичної еліти не вийшов з полону яничарства,
запопадливого служіння інтересам радянської імперії й оборювання
самостійництва. І, нарешті, по-п’яте, завдяки членству в ООН у душах і
серцях українців завжди жевріла надія зміни квазісуверенітету УРСР на
справжній суверенітет.

Суть „Плану Маршала”, його вплив на економічне відродження країн
Західної Європи.

Закінчення другої світової війни несло мало позитивного економіці США.
Скорочення військових замовлень загрожувало падінням виробництва,
зростанням безробіття. Гостро постали проблеми конверсії — переведення
економіки на мирний лад.

Ці проблеми можна було вирішити за рахунок зовнішнього ринку, де у США
не залишилось конкурентів. Але це було неможливо через розорення Європи
та Азії тривалою війною. Логіка підказувала, що потрібно надати цим
країнам кредити, економічну допомогу, здійснити інвестиції в їх
економіку, при тому, що ринок капіталів в самих США був перенасиченим.
Однак ні приватний капітал, ні уряд не бажали ризикувати, вкладаючи
кошти в економіку країн з нестабільними політичними режимами.

5 червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, виступаючи в
Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної
допомоги країнам, що постраждали від війни. План повинен був вирішити
такі завдання: допомогти економіці США позбутись перенасиченості ринку
капіталів, полегшити проведення конверсії, і, в той же час, забезпечити
відновлення дезорганізованої економіки Європи, укріплення європейської
демократії. До участі в плані були запрошені СРСР і країни Східної
Європи. Країни, які приймають допомогу, повинні були надати відомості
про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні резерви та
плани використання допомоги. На основі цих даних конгрес США приймав
рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий
комітет організації європейського економічного співробітництва на чолі з
американським адміністратором.

Перша реакція Москви на план Маршалла не була однозначно негативною. Як
згадував міністр закордонних справ СРСР В. Молотов, спочатку в МЗС СРСР
хотіли запропонувати взяти участь у плані Маршалла всім соціалістичним
країнам, але швидко збагнули, що це неправильно. «Якщо на Заході
вважають помилкою нашу відмову, значить, ми зробили правильно».

Радянське керівництво стверджувало, що країни, які одержать допомогу,
втратять свою економічну самостійність і що потрібно спиратись на власні
сили у відбудові національних економік. Радянське керівництво,
критикуючи план, не пропонувало нічого взамін, а, отже, зробило рішучий
крок до розколу Європи і розгортання «холодної війни».

18 червня 1947 р. «Нью-Йорк таймс» писала: «Завдання полягало в тому,
щоб відкрити перед Росією двері, в які — Вашингтон був впевнений — вона
не зайде».

12-15 липня 1947 р. на Паризькій конференції шістнадцятьма державами
(Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія,
Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина,
Швейцарія, Швеція) було прийнято пропозицію США і утворено Організацію
європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

2 квітня 1948 р. Конгрес США прийняв закон №472 про допомогу іноземним
державам.

Американську допомогу прийняли 18 країн. Протягом 1948-1951 рр. вони
отримали 12,5 млрд. доларів (у перерахунку на сьогоднішній курс — 88
млрд. дол.). Ці країни не втратили своєї незалежності та самостійності,
а, навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали
конкурентами США на світовому ринку. Надання допомоги не передбачало
зміну політичного і соціального розвитку держави, наприклад, Югославія
йшла соціалістичним шляхом розвитку.

27 вересня 1950 р. президент США оголосив законопроект про додаткові та
надзвичайні асигнування. У одному з пунктів зазначалось, що країни, які
передають СРСР матеріали, що становлять загрозу для США, позбавляються
допомоги. Ще в 1949 р. був створений координаційний комітет по контролю
за експортом (КОКОМ) стратегічних матеріалів обладнання, технологій у
соціалістичні країни. Він припинив свою діяльність лише 1 квітня 1994 р.

Таким чином, ставлення до плану Маршалла визначали союзників і
противників СРСР та США.

Становлення соціалістичного тоталітаризму в країнах Східної
і Південно-Східної Європи. Роль СРСР в утвердженні тоталітаризму в
Східній і Південно-Східної Європі.

Після ліквідації нацизму й відновлення національної незалежності у
країнах Південно-Східної Європи у 1943-1945 рр. владу завоювали
уряди; Національних фронтів, і на зміну старому ладові прийшов новий,
під назвою “народна демократія”.

Поступово провідну роль почали відігравати марксистські партії. Вони
вбачали у ладі “народної демократії” перехідний етап до соціалізму.
Комуністи націоналізували власність національної буржуазії (використали
її підприємницьку ініціативу для розв’язання завдань відбудови
господарства) і повели наступ на її політичні та економічні позиції.

Цей процес відбувався в 1945-1946 рр» Водночас ущемлювалися права
буржуазних і дрібнобуржуазних партій, які змушені були перейти в
опозицію, а їхніх лідерів, котрі не емігрували, заарештовували.

З 1947-1948 рр. у цих країнах реалізується ленінський план будівництва
соціалізму, тобто розпочинаються індустріалізація і кооперація
сільського господарства. Колективізація мала примусовий, насильницький
характер. Усі методи й форми колгоспного будівництва в СРСР переносились
у ці країни. Практично в кожній із них склалися культи власних вождів —
Б. Берута (Польща), К. Готвальда (Чехо-Словаччина), М„ Ракоші (Угорщина)
та ін.

Таким чином, у більшості країн Східної і Півден-но-Східної Європи на
кінець 40-х років запанував державний устрій тоталітарного типу,
влаштований на радянський взірець. Цей устрій одразу ж був приречений на
перманентні соціально-політичні кризи.

У 50-ті роки у країнах Східної Європи почала наростати внутрішня
нестабільність, зумовлена кількома причинами. По-перше, смерть Сталіна
1953 р. і початок “відлиги” в СРСР привели до деякої лібералізації
політичного курсу керівництва країн регіону. По-друге, індустріалізація
за радянським взірцем, що здійснювалась у країнах Східної Європи,
призвела до значного погіршення матеріального становища насамперед
селянства, оскільки основні капіталовкладення спрямовувались у
промисловість. Хоча становище робітників і службовців, як засвідчили
події у Польщі та НДР, було не набагато кращим. По-третє, економічні
реформи у 50-ті роки практично зводились нанівець догматичним втручанням
вищого партійного керівництва, що призводило до авантюристичної політики
у сфері економіки. Вчетверте, на вияв внутрішньої нестабільності
вплинули успіхи країн Західної Європи у відновленні економіки в
повоєнний період.

АБО

У результаті перемоги над фашизмом у другій світовій війні в країнах
Центральної, Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична
ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням
незалежності або зміною політичного режиму, там де вона зберігалась. У
всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і
багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике
землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів.
Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної
демократії. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства,
яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих
країнах прийшли антифашистські сили — комуністичні, соціал-демократичні,
радикальні партії, у більшості країн об’єднані в народні (національні)
фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.

Пориваючи з фашизмом і авторитарними режимами, населення Східної Європи
пов’язувало своє життя з демократією, пропонуючи різні модифікації цієї
генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах комуністи, які
займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили спробу з’єднати
основні положення марксизму з новими політичними реаліями.

У міру того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між членами
коаліцій Народного фронту наростали протиріччя. Такий розвиток подій був
закладений природою народної демократії, яка була не представницькою, а
«демократією за згодою».

У процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз.
Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно
впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку
прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку
не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському
тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ,
державної безпеки, збройних сил.

У той час, як комуністи користувались підтримкою СРСР, а праві сили були
дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом, центристські
сили опинились в скрутному становищі. Західні демократії відмовились їх
підтримувати і вони були розколоті й підкорені комуністами. Коли
почалась «холодна війна», спираючись вже на завойовані позиції і прямий
тиск з Москви, комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу
протягом 1947-1948 рр.

Прийшовши до влади, компартії приступили до побудови соціалізму.
Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої
промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по
Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій
радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від «братніх
партій» здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів,
ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на
нараді — Комінформбюро — вимагав визнати радянський зразок побудови
соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було
ліквідовано багато

партійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні
партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Вся повнота
влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично
злився з апаратом компартійним. З’явились місцеві «Сталіни». Тим самим,
з демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались
конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В
галузі економіки почалось проведення індустріалізації й колективізації.
Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна зміна
соціальної структури суспільства. Зникли класи підприємців і значною
мірою самостійність селян. Більша частина працездатного населення була
зайнята в державному секторі.

Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного
розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно
завдяки націоналізації. Крім того, особливо на початковій стадії
індустріалізації, штучно стримувалось споживання. Так держава отримала
можливість акумулювати значні кошти і направляти їх на промислові
інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнанням, сировиною і
енергоресурсами, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло
аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу
працю. Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити
багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості.
Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння
життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і призвело до
політичної кризи 60-х років.

У 1949 р. для ще тіснішого прив’язування східноєвропейських країн до
СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду
економічної взаємодопомоги (РЕВ).

А в 1955 р, був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних держав
— Організація Варшавського Договору (ОВД). Так було завершено формування
табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у зовнішній політиці
країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони
перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали
жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт Тіто—Сталін.

Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись
революції, які за своєю суттю були соціалістичними, антидемократичними.
Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під
контролем лівого тоталітаризму.

Наростання кризових явищ в економічному й суспільно-політичному житті
соціалістичних країн після ІІ світової війни

Драматично розвивалися події 1956 р. у Польщі та Угорщині. В Угорщині
справа дійшла до анти-тоталітарної революції, що була придушена за
допомогою військової сили.

Після подій у Польщі та Угорщині 1956 р. керівництво країн Східної
Європи мусило змінити політику, щоб усунути найголовніші причини
незадоволення. Було припинено масові репресії й проведено часткову
реабілітацію їхніх жертв.

На початку 60-х років у більшості країн регіону було зроблено спроби
провести економічні реформи. Не відмовляючись від наріжних принципів
економічної системи соціалізму (пріоритет держави в економіці,
планово-адміністративна система управління і розподілу матеріальних благ
тощо), передбачалося надати підприємствам відносну економічну
самостійність. Проте, зберігаючи державну власність,
партійно-бюрократична номенклатура забезпечувала можливість повного
підкорення всіх сфер життя своїм інтересам.

З другої половини 60-х років (а інколи й дещо раніше) резерви, що
забезпечували можливості екстенсивного розвитку країн Східної Європи,
виявилися значною мірою вичерпаними, що відбилось у падінні прибутку та
уповільненні темпів розвитку економіки.

Криза у Чехо-Словаччині (1968-1969 рр.), або “Празька весна” стала одним
з найважливіших і доленосних періодів для народів Східної Європи у
повоєнні часи.

Загальна криза тоталітарного режиму виявила себе також у Польщі в подіях
1968 і 1970 рр.

Після поразки “Празької весни”, подій у Польщі, Югославії почалося
посилення тоталітарних режимів у Східній Європі. Економічні реформи
практично зупинилися, ринкові стосунки, що зароджувались, або
ліквідовувались, або вкрай обмежувались. Активізувався дисидентський
рух. Відставання від розвинутих країн Заходу зростало. Для придушення
невдоволення правлячі компартії зміцнювали армії, органи внутрішніх
справ, держбезпеки.

Загальна криза системи наростала.

АБО

Смерть Сталіна у березні 1953 р. мала значний вплив на розвиток країн
Східної Європи. Звільнення від постійного страху виявило глибокі
протиріччя тоталітарного соціалізму і масове невдоволення ним внаслідок
обмеження споживання, падіння життєвого рівня, репресій тощо. У НДР,
Польщі, Угорщині виникли політичні кризи. їх неможливо було подолати,
зберігши існуючу систему і не застосувавши силу. Значну роль у
придушенні виступів населення відіграли радянські війська, які брали
безпосередню участь у каральних операціях (Берлін — 1953р., Угорщина –
1956 р.).

Не дивлячись на придушення виступів силою, були внесені зміни у курс
комуністичних партій, які усунули головні причини невдоволення:

припинялись масові репресії проводилась часткова реабілітація їх жертв;

було переглянуто темпи і методи індустріалізації;

пом’якшено форми кооперування, а в Польщі вони взагалі були зупинені;

частково знімались обмеження для малого бізнесу.

Пізніше було проведено деяк економічні реформи, відбулись певні зміни у
відносинах з СРСР: вони набули форми рівноправних. Розпочався новий
період у розвитку країн Східної Європи.

Тоталітарний режим не був ліквідований, а лише модифікований. Йому
намагались надати рис, які б зробили його привабливішим для народів.
Проте, процес реформування соціалізму мав жорсткі межі. На певному етапі
постало питання про політичні права людини і економічні свободи,
приватну власність, ринкові відносини. Це загрожувало монополії
комуністів на владу. Дійшовши до цієї межі, комуністичні партії ставали
на шлях згортання реформ, який вів до нео-сталінізму. З цього можна
дійти висновку, що соціалізм реформуванню не підлягає в принципі.

Перехід до неосталінізму відбувався без особливих катаклізмів. Лише у
Чехословаччині (1968 р.) він був здійснений за допомогою втручання СРСР
та інших соціалістичних держав («Доктрина Брежнєва» — про колективну
відповідальність за долю соціалізму в кожній країні).

Це на деякий час відтягнуло кризу соціалізму у Східній Європі.

Встановленню неосталінізму сприяла також «розрядка», яка дала доступ
країнам Східної Європи до фінансових ресурсів країн Заходу.
Східноєвропейські лідери прагнули здійснити централізоване оновлення
основних фондів, щоб випускати конкурентоспроможну продукцію.
Реалізувати це вдалося лише частково. Проникнути на ринки країн Заходу
виявилось не під силу, а коли настав час сплачувати борги, то не
залишилось нічого іншого, як брати нові кредити. Зовнішня заборгованість
катастрофічно зростала. Це примусило уряди країн Східної Європи вживати
термінові заходи: нарощувати експорт і обмежувати імпорт. До цього
додалася світова енергетична криза. Все це призвело до падіння темпів
економічного розвитку і до загальної економічної стагнації, застою. На
Заході у цей час відбувався перехід до постіндустріального,
інформаційного суспільства, розпочалось економічне піднесення.

Геополітичні зміни у світі після Другої світової війни.

Відповідь на питання повинна включати: х-ку плану Маршала і ролі США,
«народних демократій», рух неприєднання.

Перемога антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні призвела до
нового співвідношення сил у світі. Принципово новим явищем було
зростання могутності СРСР і його перетворення на головну діючу особу
всієї міжнародної політики, чому значною мірою сприяло загальне
потепління всієї політичної атмосфери в Європі у цей період, оскільки
Радянський Союз зробив значний внесок у розгром нацизму

Також надзвичайно зростає могутність Сполучених Штатів. Володіючи
монополією на ядерну зброю і величезною армією, маючи перевагу над
іншими країнами в області економіки, науки і техніки, США перетворились
на наймогутнішу й найвпливовішу країну західного світу.

Загострення суперництва двох наддержав СРСР і США за лідерство у
повоєнному світі. „Доктрина Трумена”.

Перемога антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні призвела до
нового співвідношення сил у світі. Принципово новим явищем було
зростання могутності СРСР і його перетворення на головну діючу особу
всієї міжнародної політики, чому значною мірою сприяло загальне
потепління всієї політичної атмосфери в Європі у цей період, оскільки
Радянський Союз зробив значний внесок у розгром нацизму

Також надзвичайно зростає могутність Сполучених Штатів. Володіючи
монополією на ядерну зброю і величезною армією, маючи перевагу над
іншими країнами в області економіки, науки і техніки, США перетворились
на наймогутнішу й найвпливовішу країну західного світу.

Сталінське керівництво Радянського Союзу розраховувало встановити свій
контроль у країнах, звільнених радянською армією, привести до влади
комуністичні уряди і таким чином створити навколо себе зону із дружніх
та залежних від СРСР держав. В свою чергу, керівні діячі США при
підтримці уряду Великої Британії прагнули не допустити переходу країн
Центральної та Південно-Східної Європи під контроль Радянського Союзу і
не дозволити поширення соціалістичних порядків на нові території.
Розгромивши своїх колишніх суперників — Німеччину, Італію та Японію, —
Сполучені Штати стали претендувати на світове лідерство. Президент США
Г. Трумен в посланні Конгресу в грудні 1945 р. заявив: “Перемога, яку ми
отримали, поклала на американський народ тягар постійної
відповідальності за управління світом”.

Зростання непорозумінь між західними країнами на чолі зі США та
державами, які об’єднались навколо СРСР і проголосили курс на побудову
соціалізму, привело до формування двох ідеологічних і воєнно-політичних
блоків, які вступили у протиборство один з одним. Наступив період
різкого загострення міжнародних відносин, який увійшов до історії під
назвою “холодна війна”. Таким чином, головними причинами “холодної
війни” були:

—перетворення СРСР та США на наддержави і виникнення між ними
гострих суперечностей з питань повоєнного світу;

—розкол світу та створення “соціалістичного табору” і
“капіталістичного оточення”;

—встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах
Східної Європи;

—боротьба за сфери впливу між СРСР та США.

У посланні президента до конгресу від 12 березня 1947 року для США
висувалася роль світового жандарма. Передбачалося надання економічної
допомоги Туреччині, Греції та пізніше Італії. „Доктрина Трумена” стала
відповіддю на прихід до влади комуністів у Східній Європі. Греція, у
якій йшла громадянська війна і Туреччина також були під тиском
СРСР, але після отримання допомоги, але після отримання допомоги,
комуністи у цих країнах програли вибори.

Під приводом протидії «комуністичній небезпеці», нібито загрозливій
Греції і Туреччині, президент просив конгрес «на користь національної
безпеки США» асигнувати в 1947/48 році 400 млн. дол. для надання цим
країнам термінової воєнної і економічної «допомоги» і пропонував
направити до Греції і Туреччини озброєння, радників для навчання їх
армій, спостереженням за використанням цієї «допомоги». Програма
набрала сили закону після схвалення 15 травня її проекту конгресом і
підписання 22 травня президентом США. Були підписані угоди з Грецією (20
червня) і Туреччиною (12 липня). Греції виділялося 300 млн. дол.,
Туреччині – 100 млн. дол. Доктрина Трумена була не тільки засобом
втручання США у внутрішні. справи цих країн і перетворення їх територій.
у воєнно-стратегічний. плацдарм. Вона відкрито проголошувала політику
«холодної війни». Логічним. продовженням і розвитком доктрини Трумена
став план Маршалла 1947, створення НАТО, «доктрина Ейзенхауера-Далеса»,
нагнітання міжнародної напруженості.

Роль великих держав у розв’язанні „холодної війни”.
Утворення військово-політичних блоків та їх цілі.

Перемога антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні призвела до
нового співвідношення сил у світі. Принципово новим явищем було
зростання могутності СРСР і його перетворення на головну діючу особу
всієї міжнародної політики, чому значною мірою сприяло загальне
потепління всієї політичної атмосфери в Європі у цей період, оскільки
Радянський Союз зробив значний внесок у розгром нацизму

Також надзвичайно зростає могутність Сполучених Штатів. Володіючи
монополією на ядерну зброю і величезною армією, маючи перевагу над
іншими країнами в області економіки, науки і техніки, США перетворились
на наймогутнішу й найвпливовішу країну західного світу.

Основні напрямки повоєнного мирного врегулювання були накреслені
союзниками ще під час війни, коли загострилися протиріччя між
державами антигітлерівської коаліції. Сталінське керівництво Радянського
Союзу розраховувало встановити свій контроль у країнах, звільнених
радянською армією, привести до влади комуністичні уряди і таким чином
створити навколо себе зону із дружніх та залежних від СРСР держав. В
свою чергу, керівні діячі США при підтримці уряду Великої Британії
прагнули не допустити переходу країн Центральної та Південно-Східної
Європи під контроль Радянського Союзу і не дозволити поширення
соціалістичних порядків на нові території. Розгромивши своїх колишніх
суперників — Німеччину, Італію та Японію, — Сполучені Штати стали
претендувати на світове лідерство. Президент США Г. Трумен в посланні
Конгресу в грудні 1945 р. заявив: “Перемога, яку ми отримали, поклала на
американський народ тягар постійної відповідальності за управління
світом”.

Зростання непорозумінь між західними країнами на чолі зі США та
державами, які об’єднались навколо СРСР і проголосили курс на побудову
соціалізму, привело до формування двох ідеологічних і воєнно-політичних
блоків, які вступили у протиборство один з одним. Наступив період
різкого загострення міжнародних відносин, який увійшов до історії під
назвою “холодна війна”. Таким чином, головними причинами “холодної
війни” були:

—перетворення СРСР та США на наддержави і виникнення між ними
гострих суперечностей з питань повоєнного світу;

—розкол світу та створення “соціалістичного табору” і
“капіталістичного оточення”;

—встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах
Східної Європи;

—боротьба за сфери впливу між СРСР та США.

Поняття “холодна війна” включає в себе пропагандистську війну, активну
участь у регіональних конфліктах, боротьбу за вплив на країни “третього
світу”, економічну війну, технічну, гонку ракетно-ядерних та космічних
озброєнь, боротьбу розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне
військове

протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, протистояння
воєнно-політичних блоків і т; д. Хронологічно “холодну війну” можна
поділити на два основних періоди: 1) 1946-1975 рр,; 2)
1979 — кінець 80-х років.,

Одним із перших пропагандистських актів холодної війни” стала промова
колишнього прем’єр-міністра Великої Британії У. Черчілля, з якою він
виступив 5 березня 1946 р* у Вестмінстерському коледжі м. Фултон
штату Міссурі (СІЛА) в присутності президента Трумена. В цій промові У,
Черчілль звинувачував Радянський Союз в агресивності і тиранії, а
комуністичні партії назвав “п’ятими колонами”,, що являють собою
зростаючу загрозу для християнської цивілізації. Стверджуючи, що
СРСР відокремив Східну Європу від усього світу “залізною завісою”,
Черчілль запропонував створити для боротьби проти СРСР і комунізму
“асоціацію народів, які розмовляють англійською мовою”, яка б володіла
ядерною зброєю і могла б розраховувати на воєнну перевагу над Радянським
Союзом. Ця промова вважається початком “холодної війни”,
Американський уряд проголосив своєю офіційною доктриною “стримування
комунізму” і став широко використовувати так звану “атомну дипломатію”,
оскільки СРСР на той час не мав ядерної зброї. В свою чергу радянський
уряд розгорнув свою політичну і пропагандистську кампанію, звинувачуючи
правлячі кола СІЛА та Великої Британії в прагненні “перетворити весь
світ на американську колонію”. В умовах розв’язання відкритої
конфронтації між колишніми союзниками відбувається пошук нових
потенційних союзників, який закінчується оформленням двох протилежних
один одному воєнно-політичних блоків — НАТО та Варшавського договору.

Важливим наслідком «холодної війни» стало створення воєнно-блокової
системи. У період 1943-1948 рр. в країнах Східної Європи відбувався
процес становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР.
З країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу,
співробітництво та взаємну допомогу. У 1947-1948 рр. ці угоди мали чітку
антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було укладено 35.
Вони утворювали взаємопов’язану систему. У 1948 р. в усіх країнах
Східної Європи були встановлені комуністичні режими. У Західній Європі
процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 р.,
коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург утворили Західний
Союз. Його учасники повинні були надавати військову допомогу один одному
на випадок загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити
в новоутвореному союзі своє лідерство. Об’єднане військове командування
очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.

Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової системи стала
Берлінська криза влітку 1948 р. Вона була тісно пов’язана з вирішенням
німецького питання. В окупованій 4-ма державами Німеччині йшли процеси,
які робили неможливим її об’єднання. У радянській зоні окупації
формувались органи влади, які контролювались прорадянськими діячами, які
у квітні 1946 р. створили Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).
Представники США та Великобританії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні
підписали угоду про економічне і адміністративне об’єднання
американської та англійської окупаційних зон і створення так званої
«Бізони». Незабаром Бізонія була об’єднана з французькою зоною окупації.

На Московській конференції Ради міністрів закордонних справ І у
березні-квітні 1947 р. СРСР пропонував встановити над Руром контроль
чотирьох держав. Західні держави пропонували переглянути Веймарську
конституцію і розширити права окремих німецьких земель. Франція
домагалась права на економічне приєднання Саарської області. Невдачею
завершилась Лондонська сесія Ради в листопаді-грудні 1947 р., де
невирішеними лишились питання про об’єднання зональних кордонів,
вільного пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що
діяла відповідно до рішень Потсдамської конференції. На Лондонській
нараді представників США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без
СРСР було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих
зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і
включення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної
допомоги — плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на
німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Створювалась
об’єднана військова рада в складі головнокомандуючих трьох держав — США,
Англії, Франції. Водночас у Варшаві була скликана Радянським Союзом
нарада східноєвропейських держав, яка засудила рішення Лондонської
конференції і повністю підтримала курс СРСР.

Радянська військова адміністрація Східної Німеччини і Східного Берліну,
враховуючи небезпеку дестабілізації валюти і господарства в своїй зоні
окупації в результаті проведення реформ в Західній Німеччині, ввела
транспортні обмеження у пересуванні в Берліні та між Західною і Східною
Німеччиною. Таким чином, населення Західного Берліну було поставлено в
скрутні умови: не вистачало продовольчих товарів і предметів першої
необхідності. Командуючий американськими військами в Німеччині Л.Клей
наполягав на проведенні воєнної операції по деблокаді Берліну. В Англію
було направлено угруповання бомбардувальників Б-29 (носіїв ядерної
зброї), американські війська в Європі та на Далекому Сході були
приведені в бойову готовність. Збройного конфлікту вдалось уникнути. США
організували повітряний міст у Західний Берлін. Це не порушувало умови
окупації Німеччини союзниками, завдяки чому населення було забезпечено
всім необхідним. Через деякий час кризу було врегульовано за столом
переговорів ціною розколу Німеччини. У травні 1949 р. було проголошено
створення Федеративної Республіки Німеччини, а в жовтні 1949 р. —
Німецької Демократичної Республіки. У Західній Німеччині в 1952 р.
союзники скасували Окупаційний статут і проголосили повноправність ФРН.
Було дозволено формування збройних сил ФРН — бундесверу — у складі 12
дивізій. Англо-американські війська перестали бути окупаційними і стали
союзниками. План Маршалла, що здійснювався протягом 1948-1951 рр.,
сприяв новим структурним змінам у західноєвропейській економіці та
посиленню інтеграційних процесів між його учасниками. У січні 1949 р. у
Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку
(Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР), на якій
було вирішено створити Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до
РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави. Таким чином,
протистояння в економічній сфері поглибилось. Економічні, торговельні,
культурні зв’язки між обома угрупованнями швидко згортались. Блокада
Берліну і тісне згуртування країн Східної Європи та СРСР призвели до
розуміння Заходом необхідності зміцнення своєї могутності. Відбувся злам
і в настроях американців. Вони утвердились в думці, що лінія оборони США
проходить в Європі та Азії і віддали перевагу курсу силового
протиборства з СРСР.

4 квітня 1949 р. міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії,
Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії,
Великобританії, Франції та США уклали у Вашингтоні Північноатлантичний
пакт (НАТО). Метою діяльності НАТО було проголошено захист демократії
західного зразку, що виключає владу однієї партії в політичній сфері,
передбачає відкритість і цілісність світового ринку. У подальшому
кількість членів НАТО було збільшено. У 1952 р. до НАТО увійшли Греція
та Туреччина, у 1955 р. – ФРН. У 40-50-х роках воєнно-блокове мислення
стало домінуючим. Перемога революції в Китаї та підписання договору про
дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між СРСР і КНР (1950 р.)
призвели до зміни геополітичного становища в Азії і зіткнення між СРСР
та США в Азіатському регіоні (війни в Кореї і В’єтнамі).

У 1950 р. США вперше використали свої збройні сили, втрутившись у
конфлікт на Корейському півострові. Після другої світової війни Корея
була окупована з півночі Радянським Союзом, а з півдня — США. Були
створені, як і в Німеччині, два уряди. Суперництво між ними посилювалось
у міру зростання напруженості у радянсько-американських відносинах. До
1949 р. війська обох країн були виведені з Кореї, в обох її частинах
проведені вибори. В одній із своїх промов державний секретар США Дін
Ачесон, окреслюючи периметр оборони США від радянсько-китайського
експансіонізму, не назвав Південну Корею в числі країн, безпеку яких
Америка гарантує. Для північно корейського керівництва на чолі з Кім Ір
Сеном це було свідченням на користь того, що США не втрутяться у випадку
виникнення конфлікту між двома Кореями.

25 червня 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію по
38 паралелі і почали рішуче просуватись на південь. СРСР у цей час на
знак протесту проти небажання західних держав надати КНР місце Китаю в
ООН демонстративно бойкотував роботу Ради Безпеки. Тільки тому США
домоглись визнання дій Північної Кореї як агресивних і прийняття рішення
про надання допомоги Південній Кореї. Під прапором ООН на Корейському
півострові висадились війська кількох держав, більшість становили
американці. Почалась корейська війна, яка точилась із змінним успіхом до
1953 р. У цю війну були втягнуті СРСР і КНР. Війна в Кореї була
найнебезпечнішим конфліктом періоду «холодної війни».

У результаті війни відбулось переозброєння американської армії та армій
країн Заходу. Відбулась демілітаризація ФРН та Японії. Корея залишається
розколотою по сьогоднішній день.

Зіткнувшись з перспективою розширення числа союзників СРСР, США почали
формувати глобальну систему блоків з метою не допустити впливу
Радянського Союзу.

У 1951 р. в Сан-Франциско був укладений Тихоокеанський пакт безпеки
(АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. У Манілі в 1954 р.
створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої
ввійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд,
Філіппіни та Пакистан. Ще один блок сформовано у 1955 р. за участю
Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану. Це був так званий
Багдадський пакт, що у 1959 р. після виходу з нього Іраку було
перейменовано в СЕНТО.

З іншого боку, СРСР та його союзники створили у травні 1955 р.

організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР,
Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР). Члени цієї організації взяли
на себе зобов’язання утримуватись у міжнародних відносинах від загрози
сили або загрози її застосування, брати участь у всіх міжнародних діях,
мета яких зміцнення миру і безпеки народів. У разі укладення
загальноєвропейської угоди про колективну безпеку Варшавський договір
мав припинити своє існування.

Отже, до середини 50-х років «холодна війна» стала глобальною. Світ
поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної
переваги.

Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти
японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку
атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне
випробування атомного пристрою в СРСР.

У 1953 р. в СРСР і США майже одночасно були створені термоядерні бомби.

У 50-ті роки йшло швидке створення і нагромадження в обох країнах нових
носіїв ядерної зброї. На основі досягнень німецького ракетобудування
часів війни з’явилися могутні міжконтинентальні балістичні ракети. Були
побудовані перші атомні підводні човни — ракетоносці. Суперництво СРСР
та США набуло форми гонки ракетно-ядерних озброєнь, а воєнно-блокове
протистояння стало ядерним.

Таким чином, «холодна війна» перекреслила ту систему колективної
безпеки, яка була створена за рішеннями Ялтинської і Потсдамської
конференцій.

Берлінська та Карибська кризи, їх врегулювання і політичні уроки для
світу.

Відносини між СРСР і США значно загострились у зв’язку з проблемою
Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом капіталізму в
середині соціалістичної НДР. Це викликало роздратування урядів НДР та
СРСР. З 1958 р. Хрущов почав домагатися зміни статусу міста, погрожуючи
односторонніми діями. В травні 1960 р. в Парижі було скликано
конференцію представників США, СРСР, Англії і Франції на вищому рівні.
Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони збили
над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На конференції Хрущов
ультимативно зажадав припинити такі польоти над територією СРСР.
Президент США Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Конференція була зірвана.
Не відбувся візит Ейзенхауера до СРСР. На зустрічі з новим американським
президентом Джоном Ф.Кеннеді в квітні 1961 р. у Відні Хрущов в
ультимативній формі зажадав зміни статусу Берліна. Знову виникла загроза
блокади Берліна. Американці на цей випадок навіть підготували план
обмеженого ядерного удару по радянських військах в НДР.

19 серпня 1961 р. вздовж всього кордону Західного Берліна було збудовано
загорожу, а потім мур, який став символом «холодної війни». Оскільки
блокади не було, США обмежились незначною демонстрацією сили.
Керівництво СРСР побачило в цьому свій безсумнівний успіх і з легкістю
пішло на наступний крок, який викликав серйозну загрозу ядерної війни.

У 1959 р. СРСР визнав уряд Фіделя Кастро, який прийшов до влади в
результаті революції на Кубі, поваливши диктатуру генерала Батісти. У
1960-1961 рр. активно розвивались торгово-економічні відносини між СРСР
та Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська
орієнтація режиму Кастро викликали занепокоєння уряду США, який
організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте, інтервенти були розбиті
в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю. Остерігаючись
прямої агресії з боку США на «Острів Свободи», СРСР і Куба домовились
про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які
мали стати гарантом миру в регіоні. Розміщення ракет призвело до кризи
радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби,
щоб запобігти подальшому постачанню острова радянською зброєю. 23 жовтня
1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні та заявив, що
завдасть відповідного удару у випадку розв’язання війни. Заява була
розрахована на те, що США відступлять. Американці не були зацікавлені у
війні з СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко і для його вирішення
Д.Кеннеді та М.Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і
далекоглядність.

26-28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США були досягнуті
домовленості, згідно з якими Радянський Союз виводив з території Куби
свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і
дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.

Пізніше на випадок необхідності в контакті між Кремлем та Білим домом
був встановлений прямий телефонний зв’язок, так звана «гаряча лінія».

Карибська криза показала безперспективність політики з позиції сили і
те, що зростання небезпеки ядерної війни може призвести до катастрофи.
СРСР став проводити більш помірковану політику щодо підтримки
революційних рухів у країнах «третього світу» і більше не загрожував
застосуванням ядерної зброї в кризові моменти.

Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб зробити
гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а значить, більш
безпечною. У 1963 р. між США, Англією, СРСР був укладений договір про
заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі та під водою.
Під час переговорів була втрачена можливість домовитись про заборону
випробувань ядерної зброї під землею. Сторони не дійшли згоди в питанні
контролю. СРСР розцінював контроль як форму шпіонажу.

У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної зброї в
космічному просторі.

Цими договорами був покладений край міжнародним відносинам, в яких
переважали воєнно-політичні методи вирішення конфліктів між великими
державами. Проте, суперництво між ними не припинилось і прогресу в
стосунках не відбулось. Суперництво лише перемістилось на периферію і
набуло форми регіональних конфліктів, які надовго заблокували мирний
процес.

Радянсько-американські зустрічі на найвищому рівні в першій половині
70-х років та їх вплив на розрядку міжнародної напруженості.

Передумови і перші результати розрядки (додатково, відповідь на питання
далі)

Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження
арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення
домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин
формувався в період 1963-1973 рр. Характерною рисою їх стали методи
мирного врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки було:
по-перше, те що між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений
військово-стратегічний паритет; по-друге, що в результаті гострих криз і
небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав
переконалось у згубності «балансування» на грані війни.

У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про нерозповсюдження
ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р. На теперішній час його
підписали понад 160 країн. У 1995 р. його продовжили безстроково. Проте,
є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та ін.), які в силу різних обставин
відмовилися підписати цей договір.

За умовами договору держави, які володіють ядерною зброєю,
зобов’язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або
контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним державам
у виготовленні та придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави
беруть зобов’язання не отримувати, не контролювати (ні прямо, ні
опосередковано), не виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у
виробництві ядерних пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть
розвивати мирну сферу застосування атому, але під контролем МАГАТЕ
(Міжнародне агентство по атомній енергії, утворене в 1955 р.).

Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав прихід
до влади в ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних
демократів на чолі з Віллі Брандтом. Попередні уряди ФРН у зовнішній
політиці виходили з того, що європейські кордони є неостаточними і
відмовлялись визнавати НДР як суверенну державу. Така політика
відповідала конфронтаційній схемі «холодної війни». По мірі зміцнення
економічних позицій ФРН вона гальмувала процес поширення політичного
впливу ФРН і позбавляла її маневру на Сході. Брандт запропонував «нову
східну політику», складовою частиною якої було визнання реалій, що
склалися в Європі, і нормалізація на цій основі стосунків з СРСР і
країнами Східної Європи.

У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка ґрунтувалась
на відмові західнонімецької сторони від претензій на перегляд
європейських кордонів.

З вересня 1971 р. між СРСР, США, Англією та Францією була досягнута
угода відносно Західного Берліна, згідно з якою місто отримувало
особливий статус і не повинно було належати ФРН.

Угоди також були укладені між НДР і ФРН, ПНР і ФРН, ЧССР і ФРН. Усі
сторони відмовлялись від взаємних територіальних претензій.

Результати розрядки у радянсько-американських відносинах

З початку 70-х років міжнародні відносини вступили в новий період —
період переходу від протистояння, конфронтації двох світів на чолі з
“наддержавами” СРСР і США до розрядки міжнародної напруженості. Серед
передумов цих змін можна назвати такі:

досягнення до початку 70-х років військово-стратегічного паритету
(рівноваги) між СРСР і США;

усвідомлення світовою громадськістю, керівниками провідних світових
держав катастрофічності для світу будь-якого ядерного конфлікту;

поглиблення взаємозалежності і взаємозв’язку країн світу, неможливість
поодинці вирішити на ростаючі проблеми в екології, енергетиці,
забезпеченні сировинними ресурсами й інші глобальні проблеми
людства,

Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація
радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом
адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину «гнучкого реагування» на більш
наближену до нових реалій — так зване «реалістичне стримування».
Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про
відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію
відносин між двома країнами.

У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р.Ніксона до СРСР, в ході
якого були прийняті «Основи взаємовідносин між СРСР та США» та Договір
про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Вперше дві наддержави
уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних
озброєнь (0С0-1). Під час візиту Л.Брежнєва до США у червні 1973 р.
керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерній війні.

Згідно з цими угодами були встановлені жорсткі обмеження випробувань
ядерної зброї. Ратифікація договору і угод була зірвана у зв’язку із
новим загостренням міжнародного становища наприкінці 70-х років.

Процес розрядки поширився і на інші регіони світу. У 1971 р. у Східній
Бенгалії, яка належала Пакистану, населення при підтримці Індії після
тривалої боротьби отримало незалежність. На політичній карті Азії
з’явилась нова держава — Народна Республіка Бангладеш, а Індія
перетворилась в регіональну наддержаву.

У 1972 р. про вихід із СЕНТО оголосив Пакистан. У 1977 р. блок СЕНТО
припинив своє існування. Через деякий час припинив існування і блок
СЕАТО.

У 1973 р. була укладена Паризька угода стосовно В’єтнаму, яка припинила
пряму американську інтервенцію проти цієї країни.

Загальноєвропейська нарада з проблем безпеки та співробітництва в
Європі.

Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і
співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії
Гельсінкі в три етапи.

На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних справ
виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи. На другому
(18 вересня 1973 р. — 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні
документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.
1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади
підписали Заключний акт наради.

Заключний акт мав такі розділи: I — з питань безпеки в Європі; II — з
економічного, науково-технічного співро¬бітництва й охорони
навколишнього середовища; III — з гуманітарних питань; IV — з
урахування й виконання положень Заключного акта Наради;
продовження розвитку міжнародних контактів.

Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть
керуватися у взаємних відносинах.

Декларація включає такі принципи:

1.Повага до суверенітету.

2.Незастосування сили чи загрози силою.

3.Непорушність кордонів.

4.Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини і основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права.

Крім Декларації, були прийняті такі документи, як «Співробіт¬ництво в
галузі економіки, техні¬ки, навколишнього середовища», «Співробітництво
в гуманітарних та інших областях», «Питання безпеки співробітництва у
Середземномор’ї», «Про заходи зміцнення довір’я і деякі аспекти безпеки
і роззброєння».

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть
повернення до конфрон¬тації на початку 80-х років не змогло пересилити
значення гельсінського процесу. Хельсінська нарада була унікальним,
безпреце¬дентним явищем у міжнародному житті, яке віді¬грало велику роль
у стабілізації становища у світі, запобіганні сутички між двома
системами, що привело б до загибелі людської цивілізації.

Одним із результатів форуму в Хельсінкі стало створення постійної Наради
з питань безпеки й співробітництва в Європі (НБСЄ), яка до 90-х років
охопила більше 50 держав Європи, США і Канади. Нині вона має політичні
механізми, що забезпечують можливість оперативно реагувати на порушен¬ня
прав людини.

“Нова східна політика” канцлера ФРН Віллі Брандта, її роль у
нормалізації відносин європейських держав.

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов’язане з «новою
східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула
в 1969 р. перемогу на виборах до західнонімецького парламенту —
бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини
В. Брандт.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну
політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного
блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча
Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців,
переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць:
Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали
нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького
народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і
перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними
сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі,
ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку
згаданих «земляцтв», не закликав до силового повернення втрачених
територій. Але сам факт «невизнання» створював грунт для діяльності
екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з
метою залякування загрозою західнонімецького реваншизму, що давало
підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі»,
а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання
у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р.
проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7
серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією
нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. З,
де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку,
якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову
від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними
засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення
ФРН із розколом Німеччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в
Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю»,
ФРН зобов’язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і
укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за
політичним змістом Московському договори із сусідніми країнами — Польщею
і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з
Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали
чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні
держави зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові
контингенти й використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного
Берліна. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою
частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин
між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про
основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини,
ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнародних відносинах «східну
Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати
рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що
трохи пом’якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною
про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила
готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і
Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час
переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може,
зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців
районів Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським
договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією,
які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали
завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували
відносини з ФРН ще до 1970 р.).

Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив
європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на
подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу
пов’язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН
як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР,
увічнення розколу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інакше.
Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала
об’єднана Німеччина.

Нове загострення американсько-радянських відносин наприкінці 70-х –
початку 80-х рр., його причини.

На тлі розрядки продовжували виникати регіональні конфлікти. Розрив
відносин між Китаєм і СРСР наприкінці 60-х років призвів у 70-ті роки до
нормалізації стосунків КНР із США. В 1971 р. відбувся таємний візит в
Пекін помічника президента США з національної безпеки Генрі Кіссінджера,
який домовився про візит в КНР президента США. В тому ж році США зняли
своє вето в Раді Безпеки ООН, що дозволило КНР зайняти місце Китаю в
ООН, яке до того часу займали представники уряду Гоміндану, який зазнав
поразки у громадянській війні та знайшов притулок на о. Тайвань під
захистом США. Візит Р.Ніксона до КНР став сенсацією в світовій політиці.
У 1979 р. були відновлені дипломатичні відносини на рівні послів.
Нормалізація відносин КНР з США дозволила Китаю продовжити протистояння
з СРСР. Ареною протистояння стала Південно-Східна Азія.

У 1973 р. відбулась «жовтнева», або «семиденна», арабо-ізраїльська
війна, ініціатором якої були арабські країни. Основні бойові дії
розгорнулись у районі Суецького каналу. Єгипетська армія успішно
переправившись через канал, нанесла поразку ізраїльській армії, але сама
опинилась в оточенні. У свою чергу, ізраїльська армія, форсувавши канал,
активно просувалась на Каїр. В цей момент між Єгиптом і Ізраїлем було
укладено перемир’я і сторони відновили довоєнне становище. Ця війна
переконала єгипетське керівництво у неможливості вирішити близькосхідну
проблему воєнним шляхом. Після невдачі скликати міжнародну конференцію з
питань близькосхідного врегулювання під егідою США і СРСР єгипетський
уряд пішов на укладення в 1979 р. сепаратного миру з Ізраїлем у
Кемп-Девіді (США). Це стало серйозним ударом по позиціях Радянського
Союзу на Близькому Сході.

Розрядка 70-х років не стала довготривалою політикою. Не була подолана
логіка «холодної війни» і підозрілість між великими державами. На
згортанні розрядки позначилось економічне відставання СРСР і
консервативні тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Немалу роль
відіграла і економічна криза 70-х років, розцінена радянським
керівництвом, як криза капіталізму взагалі, якою потрібно скористатись
для утвердження соціалізму у всьому світі. Протистояння між Заходом і
Радянським Союзом вступило у вирішальну фазу.

До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища.
Стало зрозуміло, що марно покладати серйозні надії на гельсінські
домовленості. СРСР не поспішав виконувати свої зобов’язання в
гуманітарній сфері, Захід же не намагався відмовитись від силового
протистояння комуністичному блоку.

У відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності в Східній
Європі сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схвалила
довгострокову програму збільшення військових витрат на 3% на рік
протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. в Брюсселі було прийнято рішення
про розміщення у Великобританії, Бельгії, ФРН, Італії 574 крилатих ракет
і ракет «Першинг-2».

У грудні 1979 р. СРСР ввів свої війська в Афганістан. Підтримка
Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення
патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили
свої території для розміщення баз повстанців. США, арабські країни,
Китай надали повстанцям значну воєнну допомогу. СРСР отримав свій
«В’єтнам» з таким же шансом на успіх. СРСР засудила світова
громадськість, США не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго на
продаж зерна в СРСР. Навіть деякі країни соціалістичного табору не
підтримали дії радянського керівництва, багато країн бойкотувало
Олімпіаду 1980 р. в Москві. Розрядку було остаточно поховано.

На кінець 1970-х років припадає різке загострення відносин між США та
Іраном. В лютому 1979 р. в Ірані відбулась революція, в результаті якої
було повалено монархію і влада перейшла до рук фундаменталістського
духовенства на чолі з Аятоллою Хомейні. Революція в Ірані відкрила нову
сторінку в міжнародних відносинах. Вона стала показником подальшого
розмивання біполярної системи світу. Революція дала поштовх поширенню
ідей фундаменталізму в ісламському світі, поглибила протистояння між
християнською та ісламської цивілізаціями. Почастішали випадки
міжнародного тероризму, який став загальним лихом для багатьох країн.

Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США. Це призвело до
падіння адміністрації президента Картера. Розвиток подій остаточно
переконав американців у необхідності проведення більш жорсткої
зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу одержав
республіканець Р.Рейган, який пропонував відмовитись від розрядки і
провести переозброєння американської армії.

Нова американська адміністрація схвалила стратегію «суперництва», згідно
з якою планувалось розвивати перспективні озброєння, максимально
використовуючи науково-технічні досягнення, в яких США мають пріоритет.
Ця стратегія повинна була не тільки забезпечити воєнну перевагу, а й
економічне виснаження СРСР. У рамках даної стратегії була розроблена
політика «прямого протиборства», яка передбачала рішуче використання
військової могутності для досягнення політичних цілей. Важливою її
особливістю є положення про підготовку США до розв’язання воєн різних
масштабів та інтенсивності.

23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в
США програми СОІ (стратегічна оборонна ініціатива). Програма передбачала
створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних
озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний
простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично
втрачають силу. До участі в цій програмі запрошувався і СРСР.

Реакція Радянського Союзу на програму була різко негативною. Розробка
анти-СОІ потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би
радянська економіка не витримала. Фактично програма СОІ стала блефом і
водночас провокацією США, щоб розвалити економіку СРСР, адже СО! не
давала абсолютної гарантії захисту території США і їх союзників.

У 80-х роках основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків
знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщують тут ядерну зброю
першого удару, збільшують арсенали неядерних озброєнь. При збереженні
відносного паритету СРСР і його, союзники мали перевагу в бронетанковій
техніці у 3 рази, артилерії в 6 разів, засобах ППО в, 5 разів. Блок НАТО
мав перевагу в протитанкових засобах, бойовик гелікоптерах, флоті.
Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішує протиставити нову
оборонну стратегію. У листопаді 1984 р. Комітет по плануванню НАТО
схвалив план головнокомандуючого НАТО Роджерса. В основу плану була
покладена ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника із
застосуванням неядерних високоточних систем озброєння.

Поряд із загостренням становища в Європі продовжувалось протистояння і в
країнах «третього світу». Лінія протиборства між СРСР — США проходила
через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.

В Африці ПАР, яку таємно підтримували США та інші країни Заходу,
здійснювала періодичні збройні інтервенції проти «прифронтових» держав —
Анголи, . Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах.

На початку 80-х років знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. На
цей раз ареною протиборства став Ліван, в якому йшла громадянська війна
між християнами і мусульманами.

У 1980 р. розпочалася війна між Іраном і Іраком. Не дивлячись на
причини, які викликали її, вона стала складовою частиною глобального
протистояння СРСР і США.

З остраху перед ісламською революцією та, намагаючись розв’язати
внутрішні проблеми за рахунок сусідніх держав, президент Іраку Саддам
Хусейн 22 вересня 1980 р. розпочав агресію проти Ірану. Спочатку воєнний
успіх сприяв агресору. Влітку 1982 р. у результаті контрнаступу війська
Ірану повернули всю втрачену територію. Війна набрала запеклого
позиційного характеру. У 1983 р. СРСР вирішив переозброїти Ірак. Не
забарились і США, які через посередників постачали зброю Ірану. У США
навіть з цього приводу розгорівся політичний скандал — так званий
Ірангейт. Воюючі сторони, починаючи з 1985 р., намагалися нанести одна
одній якнайбільших економічних збитків. Ірак починає бомбардування
нафтових терміналів і міст Ірану, Іран систематично обстрілює
прикордонні міста, мінує води Перської затоки. Такі дії призвели до
нарощування воєнної присутності великих держав у цьому регіоні та до
небувалої напруги. Так, американський військовий корабель збив іранський
пасажирський літак, іракський літак наніс ракетний удар по
американському фрегату, відбулись сутички між американським та іранським
флотами, на мінах підривались танкери, що загрожувало екологічною
катастрофою тощо. Лише влітку 1988 р. за посередництвом ООН була
підписана угода про припинення війни.

Загострення міжнародного становища в першій половині 80-х років було не
меншим, ніж в 50-60-х роках. Як і раніше, протистояння супроводжувалось
пропагандистською риторикою. Радянський Союз закликав до миру і в той же
час направляв свої війська в Афганістан. Президент США оголосив СРСР
«імперією зла» і закликав до «хрестового походу» проти комунізму. При
цьому значно збільшились ядерні потенціали країн. В світі нараховувалось
50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатонн. Всім цим
управляли автоматизовані системи.

У таких умовах надзвичайно небезпечними ставали навіть незначні технічні
помилки.

Причини й етапи деколонізації після Другої світової війни.

Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного
суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям,
колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних
засобів.

Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у
другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми
колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і
потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання
масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув
збройного характеру; вплив «холодної війни».

У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив, головно,
Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх
мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та
Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і
підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 р.),
попередньо розділивши її на дві держави — Індію й Пакистан, острову
Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17
серпня 1945 р.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони
відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала
незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність
Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія
визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу й
Марокко.

На першому етапі колонізатори намагались зберегти під своєю владою
значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які
утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте, після 1956 р.
Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних
володінь.

На другому етапі (кінець 50-х— 60-ті роки) процес деколонізації охопив в
основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а
в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали «роком
Африки». Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея,

Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська
Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун,
Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.

У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на
Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. –
Уганда, у 1963 р. -Кенія, у 1964 р.— Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р.
— Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної
Африки звільнилася від колоніального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна
імперія — португальська. Першою після тривалої збройної боротьби здобула
незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення військової диктатури у
Португалії в результаті «революції гвоздик» (квітень 1974 р.)
незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого
Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі.

На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу
(80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних
імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної
Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990
р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у
1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над
Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле.
Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали
економічно незалежними Головною їхньою проблемою стала відсталість, з
якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії,
голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали
звичним Явищем.

Передумови економічного зростання в Японії після другої світової війни.
„Японське економічне диво”.

2 вересня 1945 р. на лінкорі Міссурі представники Японії підписали акт
про капітуляцію. Через три дні на японські острови висадились
американські війська. Так закінчилась друга світова війна і почалась
нова ера в історії Японії.

Американська окупаційна адміністрація діяла згідно з принципами
демократизації, демілітаризації, декартелізації Японії. У жовтні 1945 р.
окупаційна адміністрація видала декрет про звільнення політичних в’язнів
і про дозвіл створювати профспілки та політичні партії. Проголошувались
демократичні свободи, восьмигодинний робочий день, право на колективний
договір, мінімальну відпустку (один тиждень). Ліквідовувались найбільші
промислові корпорації: «Міцубісі», «Міцуі», «Сумітомо». Був проведений
судовий процес над найбільшими військовими злочинцями.

Наприкінці 40-х років у країні активізувалось політичне життя,
створювались політичні партії: Соціалістична партія Японії (СПЯ),
Ліберально-демократична партія (ЛДП) та ін.

У 1946 р. в країні були проведені перші парламентські вибори, на яких
перемогли правоцентристські партії.

Парламент прийняв нову конституцію, розроблену американцями, яка
вступила в дію 3 травня 1947 р. Згідно з конституцією імператор зрікався
«божественного походження» і залишався символом держави. У країні
проголошувались всі демократичні права. За 9 статтею конституції Японії
заборонялось створювати армію, вона відмовлялась від війни як засобу
вирішення суперечок між державами. У відповідності з новою конституцією
було проведено вибори, на яких перемогу отримала СПЯ.

У 1946 р. в Японії розпочалась аграрна реформа. Орендатори ставали
власниками орендованих ділянок, землі відсутніх землевласників
діставались селянам, в інших випадках земля викуповувалась і теж
розподілялась між селянами.

Завдяки аграрній реформі було створено ємний внутрішній ринок, місто
отримало дешеву робочу силу.

У 1947 р. в Японії проведено реформу освіти і школи. Школа була
відділена від церкви, а церква від школи. У школі заборонялось
пропагувати насильство і війну. Освіта стала загальною, початкова —
безкоштовною. У результаті цих реформ були остаточно ліквідовані старі
пережитки, японське суспільство набирало ролі сучасного
капіталістичного.

«Холодна війна» показала американцям вразливість Японії перед лицем
північного сусіда — СРСР. У неї не було армії, а економічне становище
було критичним.

Як і у випадку з Німеччиною, США змінили своє ставлення до Японії. Із
розбитого ворога вона перетворилась у форпост боротьби з СРСР. Перше, що
зробили американці в Японії після проведення демократичних реформ — це
рішуче взялись за стабілізацію економіки і фінансів.

У 1947 р. для стабілізації економічного і політичного становища в Японію
була направлена комісія з американських політиків та економістів на чолі
з Доджем. Комісія розробила і впровадила систему заходів покращення
становища в країні. Тривалий час Японія існувала за рахунок
американської допомоги: американські кредити набрали комерційного і
адресного характеру; зменшувались податки з перспективних галузей
виробництва; збільшувався прибутковий податок. Ці заходи дали поштовх
активізації економічного життя. На початок 50-х років Японія досягла
довоєнного рівня виробництва.

2. Японське «економічне диво».

Економічний розвиток З середини 50-х років починається п’ятнадцятирічне
феноменальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилась
сама Японія і її значення в світі. Темпи зростання були найбільш
високими серед країн Заходу. У 1961-1970 рр. вони складали 11% в рік. У
1968 р. вона посіла друге місце в Західному світі за обсягом
національного валового продукту і вийшла на перше місце по виробництву
сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної
техніки, фотоапаратури тощо. У 1981 р. зайняла перше місце по
виробництву легкових автомобілів.

Такі темпи економічного зростання були досягнуті завдяки: 1)
американській допомозі; 2) аграрній реформі, яка створила значний ринок
промислових товарів для фермерів і забезпечила місто дешевою робочою
силою; 3) відсутності воєнних витрат; 4) Японія більше від інших країн
інвестувала у промисловість. Частково це було пов’язано з традиційною
бережливістю японців, через банки їхні заощадження перетворювались у
виробничі інвестиції. Стимулом до інвестицій було майже безперервне
оновлення основного капіталу; 5) широко використовувались технічні
досягнення у виробництві товарів масового вжитку. У 1952 р. один з
інженерів запропонував використовувати транзистори для виробництва
кишенькових радіоприймачів. Японська економіка орієнтувалась на експорт.
Продуктивність праці та якість японських товарів визначали дешева робоча
сила, висока кваліфікація і дисципліна робітників. В Японії домінувала
традиційна система найму, згідно з якою робітник поступає на роботу і
працює до виходу на пенсію. Заробітна плата прив’язана до стажу роботи.
Заохочується лояльність своїй фірмі, яка навіть у скрутні часи не
звільнить робітника. Така система найму називається патерналізмом.

На тлі економічного зростання відбулась політична стабілізація життя
країни. З 1955 р. по 1993 р. при владі незмінно перебувала ЛДП, яка у
внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної
демократії та соціально спрямованої економіки, у зовнішній — на
співробітництво з США. Головною опозиційною партією є Соціалістична
партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни. У 1964 р. утворилась
ще одна опозиційна партія — Каммейто, яка виступила за третій шлях
розвитку країни з опорою на середній клас.

Японська дипломатія не відзначалась особливою активністю у 50-ті роки. У
60-ті роки міжнародна позиція Японії стала вразливою в силу однобічної
орієнтації на США. Так, у 1971 р. США, прагнучи вирішити свої економічні
проблеми, в односторонньому порядку без попереднього повідомлення Японії
обмежили її експорт у США і девальвували долар. Відразу після цього було
оголошено про візит Ніксона у Китай і теж без консультацій з Японією,
для якої відносини з Китаєм — першочергова проблема. Такі дії США
поставили перед Японією питання про самостійнішу зовнішню політику. У
1972 р. новий прем’єр-міністр Танака здійснив заходи, спрямовані на
розширення економічних зв’язків Японії. Він відвідав КНР. Були
відновлені дипломатичні відносини і розпочата робота над мирним
договором між двома країнами. Від США японці домоглись відновлення свого
суверенітету над о. Окінава.

Основні напрямки економічної перебудови в Японії у 80-х рр. Сучасні
економічні процеси.

Економічна криза 70-х років та її наслідки сильно вдарили по Японії.
Уряд і японський бізнес приступили до реалізації програми структурної
перебудови економіки. Центр ваги було вирішено перенести із енерго- і
матеріалоємних галузей (чорна і кольорова металургія, суднобудування,
виробництво пластмас і штучних волокон) в наукоємні галузі (електроніка,
радіотехніка, виробництво засобів зв’язку, ЕОМ, роботів тощо), які
потребують мало сировини і енергії, але вимагають кваліфікованих
інженерів та робітників. Реалізація цієї програми зумовила зростання
державних витрат та інфляцію. У 1982 р. уряд Японії почав здійснювати
антиінфляційний курс, скорочувати державні витрати, сприяти розвитку
ринкових відносин. Були знижені податки з підприємців, почалась
приватизація залізниць і те-лекомунікацій. Зіткнувшись у роки кризи зі
спробою багатьох країн обмежити японський експорт товарів, японський
бізнес приступив до експорту капіталів, створюючи виробничі потужності в
інших країнах. У 80-ті роки Японія стала одним із найбільших світових
інвесторів.

Однак, наприкінці 1991 р., після 50-річного зростання, Японія зіткнулась
з труднощами. Темпи зростання у 90-ті роки не перевищували 1% на рік.
Наприкінці 90-х років Японія опинилась перед ще і фінансовою кризою, яка
завдала серйозного удару не лише по самій Японії (на третину впала
капіталізація японської економіки — сукупна вартість акцій японських
підприємств), а й по країнах Далекого Сходу і Півден-но-Східної Азії. Із
регіону, що найбільш динамічно розвивався, Пів-денно-Східна Азія
перетворилась у джерело нестабільності. Азіатська криза зачепила інші
регіони світу: Латинську Америку, Росію, Україну та інші держави.

У XXI ст. Японія вступила з надією на краще майбутнє.

Внутрішньополітична криза в Японії наприкінці XX ст.. Зовнішня політика
Японії.

У внутрішньому житті Японія в 70-ті роки вступила в смугу труднощів.
Оскільки з 1955 р. ЛДП незмінно перебувала при владі, питання про
прем’єр-міністра фактично стало вирішуватись не в парламенті, а в самій
партії. В ній склалось кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно
вирішували питання про склад уряду. Так виник сприятливий грунт для
зловживань та корупції. Найбільшим скандалом була справа «Локхід», яка
закінчилась арештом і засудженням прем’єр-міністра Та-наки. Це послабило
авторитет ЛДП. У 1993 р. суперечки всередині ЛДП викликали розкол і на
парламентських виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок
опозиційних партій на чолі з Соціалістичною партією. У той же час
провідні партії країни зазнали розколу, який був зумовлений
розбіжностями у визначенні подальшого розвитку країни. На початку 1998
р. ЛДП повернула собі посаду прем’єр-міністра, але колишньої могутності
і авторитету вона вже не має.

Жахливою подією в історії Японії стали хімічні напади (терористичні
акти) у токійському метро членів екстремістської релігійної секти Аун
Сенрікьо у 1994 і 1995 рр., під час яких загинуло 14 і було отруєно 5
тис. чол.

У 80-ті роки змінились акценти в зовнішній політиці Японії. У відносинах
з СРСР вона зайняла більш жорстку позицію. Питання розширення
економічних зв’язків тісно пов’язувалось із вирішенням територіального
питання. Японія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН. У
90-ті роки Японія проводить обережну зовнішню політику, віддаючи
перевагу традиційним зв’язкам.

Розгортання в КНР будівництва „соціалізму з китайською специфікою”.

1. Громадянська війна в Китаї. Перемога КПК. Проголошення Китайської
Народної Республіки (КНР)

Китай був першою державою, яка зазнала нападу з боку агресивних держав
(Японія 1931 р.). Друга світова війна якоюсь мірою консолідувала різні
політичні сили у боротьбі з японською агресією, які протягом тривалого
часу вели між собою збройну боротьбу. Закінчення другої світової війни
загострило протиріччя між КПК і гомінданом у боротьбі за владу.

Уряд Чан Кайши (Гоміндан) тривалий час підтримувався СРСР, США,
Великобританією. Був одним із засновників ООН. Китай вважався однією з
великих держав. Гоміндан контролював більшу територію Китаю і вніс
вагомий внесок в розгром Японії. 14 серпня 1945 року між СРСР і Китаєм
було підписано договір про дружбу і співробітництво, також серію угод.

Основним суперником Гоміндану у боротьбі за владу була КПК (Комуністична
партія Китаю) і її збройні формування НВАК (національно-визвольна армія
Китаю). КПК і НВАК зробили вагомий внесок у боротьбу з японською
агресією і, на відміну від Гоміндану, вели її послідовно і досить
успішно. Під час боротьби з Японією КПК, НВАК зазнавали ударів від
Гоміндану.

Вступ Радянського Союзу у війну проти Японії, розгром Квантунської
армії, встановлення радянського контролю над Південно-Східним Китаєм,
початок конфронтації між СРСР і Заходом внесли зміни у розклад сил у
Китаї. Тертя між Заходом і СРСР призвело до зміни тактики Радянського
Союзу.

Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Маньчжурії, а контроль
над цією територією було передано НВАК, якій також було передано значну
кількість японської трофейної зброї.

10 жовтня 1945 р. між КПК і Гомінданом було підписано Угоду про мир і
національне відродження. Але фактично ця угода була перемир’ям
напередодні вирішальної фази боротьби за владу.

Вивід радянських військ розв’язав руки Гоміндану для поширення своєї
влади на Південно-Схід-ний Китай. У містах, куди вступали війська Чан
Кайши, ліквідовувались місцеві органи влади, створені КПК. Такі дії
викликали сутички між НВАК і армією Гоміндану. У своїх діях Чан Кайши
спирався на підтримку США, які озброїли його армію. Але швидкого успіху
йому не вдалось досягти, і бойові дії вилились у тривалу громадянську
війну.

Після року жорстоких боїв НВАК зупинила стратегічний наступ
гомі-ндановських військ і перейшла у контрнаступ (липень 1947 р). У
серпні 1948 – січні 1949рр. НВАК отримала перемоги у трьох найбільших
битвах: Ляоши-Шеньянській, Хуайхайській, Бейтін-Тяньцзінській. У квітні
1949 р. НВАК форсувала Янцзи, тим самим режим Чан Кайши був поставлений
на межу поразки. Залишки гоміндановських військ було евакуйовано на
острів Тайвань.

На визволеній території КПК проводила аграрну реформу, яка забезпечила
підтримку КПК селянами у громадянській війні. ЗО червня 1950 р. був
прийнятий закон про аграрну реформу: ліквідовувалось поміщицьке
землеволодіння, земля передавалась у власність селянам. Але це призвело
до поділу землі на дрібні ділянки, що гальмувало модернізацію сільського
господарства. Зрозумівши це, комуністи відразу після завершення
розподілу землі починають кооперування, яке було завершено у 1956 р.

Проводилась націоналізація великих промислових підприємств, банків,
залізниць, власності іноземного капіталу. Було встановлено монополію
зовнішньої торгівлі та контроль над імпортом закордонних товарів. Але
економіка залишилась багатоукладною, комуністи не кон-фісковували
власність тих, хто їх підтримував. Починаючи з 1956 р., шляхом викупу
приватний сектор став перетворюватись у державний.

1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун на площі Тяньаньмень в Пекіні проголосив
утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Були встак новлені
дипломатичні відносини з багатьма європейськими і азіатськими країнами.
У грудні 1949 р. Мао Цзедун відвідав СРСР. 14 лютого 1950 р. був
підписаний договір про дружбу, союз і взаємну допомогу. Захід не
визнавав нової держави — місце його в ООН займали до 1971 р.
представники Гоміндану.

У 1950 р. вся континентальна частина Китаю, крім Тібету, була звільнена
від військ Чан Кайши, які евакуювались на острів Тайвань під захист США
та в Бірму. Це поклало початок розколу Китаю на дві держави, які пішли
різними шляхами економічного, соціального та ідеологічного розвитку.

25 жовтня 1950 р. війська КНР вступили у війну в Кореї, тим самим
врятували від поразки режим Кім Ір Сена ціною 1 млн китайських солдатів.

2. Соціально-економічні експерименти комуністів

З 1953 р. у Китаї був узятий курс на індустріалізацію і націоналізацію
приватної власності, яка була завершена на кінець 1955 р. Перший
п’ятирічний план був успішно здійснений (1953-1957 рр). Значну допомогу
КНР надав СРСР. Побудовано 250 підприємств і підготовлено 20 тис.
спеціалістів.

У лютому 1957 р. Мао виступив з промовою «Про правильне вирішення
протиріч серед народу», де були викладені зважені пропозиції щодо
розвитку Китаю соціалістичним шляхом. Але вже в середині 1958 р. Мао,
спираючись на успіхи першої п’ятирічки, виступив з ініціативою форсувати
економічний розвиток і здійснити «великий стрибок» з метою побудови
комуністичного суспільства. Напередодні та після проголошення політики
«великого стрибка» розгорнулась широка кампанія по боротьбі з «правим
ухилом» (деякі діячі КПК звинувачувались у прихильності капіталістичному
шляху розвитку, за що були піддані репресіям). Головним засобом побудови
світлого майбутнього повинна була стати комуністична, тобто безкоштовна
праця під гаслом «Три роки наполегливої праці — 10 тис. років щастя».
Замість сільськогосподарських кооперативів створювались «народні
комуни», які об’єднували по 20 тис. селян. У цих комунах все, включаючи
присадибні ділянки, усуспільнювалось, вводився зрівняльний принцип
розподілу. Життя селян було жорстко регламентовано: вони строєм ходили
на роботу, харчувались разом в їдальні.

У промисловості було вирішено прискорити індустріалізацію. У країні
розгорнувся масовий рух за збільшення виробництва чавуну і сталі. Вся
країна була вкрита примітивними глиняними «домнами». Одночасно серйозні
корективи були внесені і в зовнішню політику. Прагнучи прискорити
розвиток Китаю, Мао Цзедун вважав, що необхідно прискорити світову
революцію. Він вважав, що сил у соціалізму достатньо для наступу на
капіталізм і заради його знищення можна пожертвувати мільйонами, людей.
Такий зовнішньополітичний курс привів до полеміки КПК з КПРС, а зрештою,
до розриву між СРСР та КНР. Обидві сторони звинувачували одна одну у
відході від марксизму-ленінізму.

Тим часом, «великий стрибок» потерпів крах. Промислове і
сільськогосподарське виробництво скоротилось. Існував великий дефіцит
необхідних товарів, населення жило впроголодь. У 1959 р. Мао вперше
почув критику на свою адресу.

З 1960 р. по 1965 р. у Китаї йшов процес ліквідації руйнівних наслідків
«великого стрибка». Країна поверталась до нормального поступового
розвитку економіки. Але Мао вважав припинення «великого стрибка» лише
перепочинком і наполягав на правильності свого курсу. У країні та партії
виникла справжня опозиція його курсу. У цей час Мао повертається до ідеї
посилення класової боротьби на шляху побудови соціалізму. Це стало
основою для розгортання в країні «Великої пролетарської культурної
революції».

3. «Культурна революція»

У 1957 р. Мао Цзедун висунув ідею класової боротьби в соціалістичному
суспільстві. У 1962 р. він висунув тезу про загострення класової
боротьби і про продовження революції при диктатурі пролетаріату.
Основним ворогом оголошувався внутрішній і міжнародний ревізіонізм. Для
боротьби з ревізіонізмом у 1965 р. Мао закликав до «Великої
пролетарської культурної революції». «Культурна революція», яка почалась
у 1966 р., була націлена на те, щоб усунути з партії і державного
керівництва всіх незгодних з політикою Мао; нав’язати Китаю схему
розвитку «казарменного комунізму» (Поширювалося гасло: «Всій країні
вчитись у армії»).

Період здійснення «Культурної революції» можна поділити на три етапи.

1-й етап (травень 1966 — квітень 1969 рр.) — найбільш активна і руйнівна
фаза. Було створено групу в справах культурної революції (ГКР): Чень
Бода — секретар Мао Цзеду-на, Цзян Цин — дружина Мао, Чжан Чуньцяо —
секретар Шанхайського міськкому, Кан Шен — секретар ЦК КПК, контролював
органи держбезпеки. Розвивається культ особи Мао Цзедуна.

У боротьбі з опозицією, яка мала серйозну підтримку у партійному і
державному апараті, Мао спирався на молодіжні штурмові загони
хун-вейбінів (червоні охоронці). Заняття у школах і вузах були
припинені, почалось переслідування інтелігенції, членів партії,
комсомолу. На 9-му пленумі ЦК КПК восьмого скликання Мао закликав до
боротьби з «буржуазними штабами», пропонувалось повністю розгромити або
паралізувати діяльність керівних партійних центрів і місцевих
організацій КПК, народних комітетів, масових організацій робітників, а
потім створити нові революційні органи влади.

У кінці 1966 р. були створені загони цзаофанів (бунтарі) для сприяння
«культурній революції» в робітничому середовищі. На початку 1967 р.
розгортається кампанія по захопленню влади хунвей-бінами і цзаофанями.
Створювалась по всій країні мережа рев-комів. Ці акції проводились при
сприянні військових підрозділів. Такі дії породили хаос та масові
насилля. Зрештою, наприкінці 1967 р. за наказом Мао контроль у країні
взяли військові.

Кульмінацією першого періоду став IX з’їзд КПК (1969 р.), делегати, на
який призначалися, а не обиралися. Рішення з’їзду закріпили всі
попередні дії Мао, був прийнятий новий статут КПК, в якому Лінь Бяо був
оголошений наступником Мао, але це породило нову небезпеку для Мао.

2-й етап (травень 1969 — серпень 1973 рр). На початку 70-х років
керівництво КНР поступово починає проводити заходи по нормалізації
становища. У 1970-1971 рр. відбувається криза у середині китайського
керівництва, приводом до якої стало рішення Мао про перегляд Конституції
і ліквідацію посади Голови Народних Зборів КНР. Лінь Бяо, Чень Бода
виступили проти цього рішення, тим самим потрапили у немилість до Мао.
На 2-му пленумі ЦК КПК дев’ятого скликання відбулось серйозне зіткнення
між прихильниками Мао і Лінь Бяо. Після цього Лінь Бяо, Чень Бода і
група військових керівників у вересні 1971 р. зробили спробу державного
перевороту, але невдало. 13 вересня 1971 р. літак із змовниками потрапив
в авіаційну катастрофу на території МИР.

Щоб нейтралізувати вплив армії, Мао починає відновлювати партійні і
державні органи. Поряд з поступовим відходом від початкових ідей
«культурної революції» і реабілітацією деяких діячів (Ден Сяопін та ін.)
влада з країні поступово зосереджується в руках «групи чотирьох» (Цзян
Цин, Чжан Чуньцян, Яо Веньюань, Ван Хунвень).

3-й етап (вересень 1973 — жовтень 1976 рр) почався з нової
полі-тико-ідеологічної кампанії «критики Лінь Бяо і Конфуція». У січні
1975 р. було прийнято нову Конституцію КНР, яка стала результатом
компромісу: поряд з ідеями «культурної революції» вона закріплювала
право мати присадибну ділянку членам «комун», визнавалось існування
виробничих бригад, а не комун на підприємствах, закріплялось положення
про оплату праці.

У 1974-1975 рр. лідери «культурної революції» зробити спробу закріпити
свої позиції. Була розгорнута кампанія по вивченню теорії диктатури
пролетаріату. Метою цієї кампанії була боротьба з поміркованими лідерами
КПК Чжоу Енлаєм, Чень Юнем, Ден Сяопіном. Почався наступ на завоювання
нової конституції, реанімація ідей «культурної революції», невдоволення
робітників і селян.

У січні 1976 р. помирає Чжоу Енлай. У квітні під час церемонії,
присвяченій його пам’яті, на площі Тяньаньмень з Пекіні відбувся
масовий виступ населення. Ці події викликали масові репресії проти
поміркованих, які були звинувачені в «правому ухилі», що нібито сприяє
перемозі капіталізму в Китаї. 9 вересня 1976 р. помирає Мао Цзедун. З
ініціативи маршала Є.Цзяньіна було заарештовано «групу чотирьох». Так
завершився трагічний період історії Китаю, жертвами якого стали 100 млн
чоловік.

Політика “реформ і зовнішньої відкритості”. Економічна політика
сучасного Китаю.

4. Політика реформ у Китаї Після смерті Мао Цзедуна у партійному і
державному керівництві гору беруть помірковані діячі Комуністичної
партії Китаю («прагматики»). Вони виступили проти невиправданих забігань
на шляху побудови комунізму і пропонували зосередити всі зусилля на
практичній модернізації країни, щоб вивести її в число передових.
Лідером «прагматиків» був Ден Сяопін, який за часів Мао займав посаду
генерального секретаря КПК, але двічі був репресованим (у 1966 р. та
1976 р.). Прихід прагматиків до влади призвів до кардинальних змін у
житті китайського суспільства, початок яким було покладено на Пленумі ЦК
КПК в грудні 1978 р. Тоді було взято курс, який отримав назву «чотирьох
модернізацій»: перебудову і переведення на нову базу промисловості,
сільського господарства, армії, науки і техніки. Ідеологічною основою
реформ стали такі принципи: соціалістичний шлях розвитку, демократична
диктатура народу, керівництво компартії, марксизм-ленінізм та ідеї Мао
Цзедуна. Реформи розпочалися в сільському господарстві, а потім були
поширені і на промисловість.

Реформи у сільському господарстві: землю комун порівну поділено між
селянськими сім’ями і передано їм в оренду; створювався сімейний підряд;
з 1984 р. селянам дозволялось продавати залишки продукції на ринку після
виконання державного замовлення; підвищено державні закупівельні ціни;
створено мережу малих сільськогосподарських підприємств по переробці
продукції та підсобні промисли (у 1988 р. діяло 12 млн підприємств), які
виробляли 1/5 валового промислового продукту.