Леськiв Г.З. 2007 - Основи екологiї. Конспект лекцiй. Для студентiв

Леськiв Г.З. 2007 – Основи екологiї. Конспект лекцiй. Для студентiв

Лекція 1. Предмет, метод і завдання дисципліни 5

1.1. Екологія як загальнобіологічна та гуманітарна наука 6

Лекція 2. Основні поняття і закони екології 9

Екологічні фактори 9

2.1.1. Основні закони екології 10

Екологічна ніша 11

Екологічна система 11

Сукцесія 13

Антропогенні і штучні екосистеми 14

Лекція 3. Біосфера – середовище нашого проживання 15

3.1. Основні складові біосфери 17

Атмосфера 17

Літосфера 17

Гідросфера 18

Лекція 4. Розвиток біосфери 19

Розвиток біосфери 19

Суспільство і ресурси 21

Ресурси 21

Потреби суспільства 23

4.3. Демографічний вибух. Урбанізація 24

Лекція 5. Антропогенні джерела забруднень 25

Види промислових забруднень 25

Основні джерела забруднень 25

Класифікація промислових забруднень навколишнього середовища 26

Матеріальні забруднення 26

Енергетичні забруднення навколишнього середовища 29

Лекція 6. Наукові засади раціонального природокористування 31

Принципи раціонального природокористування 31

Теоретичні і методологічні основи охорони природи 33

Стандарти і нормативи якості навколишнього середовища 35

Екологічний моніторинг 36

Лекція 7. Екологічний менеджмент та екологічна експертиза 37

Екоменеджмент та екологічна експертиза 37

Екологічна паспортизація об’єктів 40

Екологічна експертиза, її типи: державна громадська, спеціальна.

Закон про екологічну експертизу 41

Лекція 8. Економічна та соціальна ефективність здійснення

природозахисних заходів 43

Показники економічної ефективності затрат на охорону

навколишнього середовища 43

Соціальна та економічна ефективність безвідходних та

маловідходних технологій 44

Екологічний ризик. Поняття про екологічну безпеку 47

Планування раціонального природокористування

та охорони навколишнього середовища 51

Лекція 9. Стратегія і тактика виживання людства 52

Екологія людини 52

Роль і завдання екологічної освіти та виховання 55

Міжнародні природоохоронні організації 61

Список використаної літератури 62

Лекція 1

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ

В теперішній час людство, використовуючи запаси енергії у вигляді
видобувних паливних матеріалів, мінеральних та інших джерел сировини,
споживає більше, ніж синтезується автотрофними організмами біосфери,
тому порушується усталена віками екологічна рівновага природного
середовища.

Викиди постійно зростаючого промислового виробництва, автомобільного і
залізничного транспорту, відходи сільськогосподарського виробництва та
побутові відходи забруднюють навколишнє середовище – повітря, воду і
ґрунт.

За підрахунками вчених кожний рік у світі переміщується більше ніж 4
тисячі кубічних кілометрів породи; кожен рік викопується з надр більше
100 млрд. т руди і спалюється 7 млрд. т умовного палива. Споживання
кисню за останні 100 років склало 240 млрд. т. За цей же час в атмосферу
було ви-кинено 360 млрд. т вуглекислого газу, що значно погіршило її
склад. За рік в атмосферу викидається 142,8-1015 кДж теплової енергії і
1 млрд. т продуктів неповного згоряння, що призвело до так званого
«теплового забруднення» планети. За минуле століття промислове
виробництво збільшилося більш ніж у 50-60 раз. Основна частка цього
росту (4/5) припадає на час після 1950 р.

Найбільше помітні зміни та перетворення ґрунтового покриття. Фактично на
всіх землях, які придатні для використання в сільському господарстві,
порушені природні екосистеми та утворені штучні біоценози
(аґробіоценози); перетворення зазнала значна частина ландшафтів. На всіх
континентах змінюється режим водостоків, появляються нові штучні
водосховища, канали, осушуються болота, замінюються штучними
насадженнями природні ліси, посилюється забруднення атмосфери,
гідросфери та літосфери, зменшується кількість видів рослин та тварин,
змінюється клімат окремих районів, міст та промислових агломерацій. В
зв’язку з господарською діяльністю людини порушуються біоґеоценози
мікросвіту в ґрунтовому та водному середовищах.

Таким чином, проблема охорони та оптимізації навколишнього природного
середовища виникла як неминучий наслідок науково-технічної революції.

Перед людством виникають глобальні проблеми охорони навколишнього
середовища від забруднень і організація раціонального
природокористування. Вирішення цих проблем дозволить ефективно
регулювати взаємовідносини між виробничо-технічною діяльністю людини і
оточуючим її природним середовищем.

Шкідливий вплив на оточуюче середовище має також виготовлення,
випробування та зберігання у великих кількостях ядерного, хімічного та
інших видів зброї масового знищення, скидання радіоактивних та токсичних
відходів у води світового океану. Якщо б людство повернуло засоби, які
затрачаються на воєнні цілі, на проведення заходів з охорони та
оптимізації навколишнього середовища, найближче майбутнє біосфери та
самого людства могло б бути гарантоване.

В організації охорони природи та раціонального її використання в нашій
державі спостерігаються серйозні труднощі та недоліки. Багато
міністерств та відомств не виконують державних планів з введення в дію
споруд для очищення стічних вод, установок для вловлювання та
знезаражування токсичних речовин із відпрацьованих газів.

В містах та промислових центрах, де проживає біля 18% всього населення
країни, кількість забруднюючих речовин в повітрі періодично перевищує
гранично допустимі концентрації (ГДК).

У внутрішні водойми країни до цього часу скидаються забруднені стічні
води. В результаті неправильної обробки та удобрення грунту за останні
20 років знизилась їхня природна родючість, впав вміст гумусу в
чорноземах.

1.1. Екологія як загальнобіологічна та гуманітарна наука

Охорона природи розглядається не тільки як важлива практична проблема,
але і як система наукових знань про раціональне природокористування та
опти-мізацію взаємовідносин людини з навколишнім природним середовищем.

Теоретичною основою науки про охорону природи та раціональне
природокористування, науковою базою для розробки та визначення стратегії
і тактики гармонізації взаємовідносин суспільства з навколишнім
середовищем є екологія.

Екологія – розділ біології, що вивчає закономірності взаємовідношень
організмів з середовищем, в якому вони живуть, а також організацію і
функціонування надорганізмових систем (популяцій, видів, біоценозів,
біосфери).

Термін «екологія» (від грец. оікос; – житло, і ^буос; – вчення) був
запропонований німецьким біологом Е. Геккелем в 1866 р. Переносячи цей
термін на рослини і тварини, можна зрозуміти його як місце їх існування
та проживання. Іншими словами це наука, яка вивчає зв’язки організмів з
середовищем, яке його оточує, в тому числі із іншими організмами, які
живуть в тому ж середовищі.

Предметом вивчення екології являються умови та закономірності існування,
формування та функціонування біологічних систем всіх рівнів – від
окремого організму до біосфери в цілому, і їх взаємозв’ язок із
зовнішніми умовами, а також загальні закони розвитку екосистем різних
ієрархічних рівнів.

Хоча екологія і базується на біології, вона вже вийшла з її рамок і
сформувалася в принципово нову інтегровану дисципліну, яка поєднує
фізичні та біологічні явища та утворює міст між природними та
соціальними науками.

Ясно, що організми, які тепер живуть на нашій планеті, відрізняються від
тих, які жили тут мільйони років тому, так як за такий довгий період
часу проходять як еволюційні так і екологічні зміни. Динамічна рівновага
між видами досить чутлива до чинників, які діють на протязі більш
коротких періодів (наприклад, фактор безперервної зміни клімату має
природне походження і його не можна розглядати, як забруднення
середовища).

Забруднення повітря не новина в історії розвитку людини. Відомий
найстаріший закон з охорони навколишнього середовища – в 1273 році, в
Англії, король Едуард Перший видав указ про заборону користуватися
вугіллям для приготування собі їжі та для опалення житла, через шкідливу
дію вугільного диму на здоров’я людей. Порушення цього закону каралося
смертною карою.

Розрізняють екологію загальну, що досліджує основні принципи організації
та функціонування різних надорганізованих систем, і спеціальну,
предметом якої є вивчення взаємовідношень певних екологічних груп
організмів, що належать до різних таксонів з навколишнім середовищем
(екологія рослин та екологія тварин). Крім того, екологи виділяють
аутекологію та синекологію. Екологія людини досліджує проблеми впливу
навколишнього середовища на людину, вивчає особливості урбанізованих
біоценозів тощо. Виняткове значення набувають екологічні дослідження у
зв’ язку з проблемами охорони природи.

В залежності від об’єктів дослідження та рівнів їх організації виділяють
аутекологію (факторальну екологію), яка вивчає вплив екологічних
факторів на ріст і розвиток окремих видів живих організмів (організмовий
рівень), та демекологію.

Демекологія вивчає умови формування структури і динаміки природних
популяцій організмів одного виду (популяційний рівень).

Популяційна екологія досліджує просторову структуру популяцій і їх
генетичний склад, механізми динаміки чисельності, співвідношень різних
вікових груп, фактори сигналізації та зв’язку, що консолідують популяцію
в одне ціле. Синекологія, на відміну від аутекології, вивчає
багатовидові угруповання організмів (біоценози, екосистеми), їх
взаємовизначальні зв’язки один з одним і з умовами середовища проживання
(екосистемний рівень). При цьому виділяють науку про угруповання рослин
– фітоценологію або геоботаніку; про живі організми в цілому, що
розвиваються в даному угрупованні – біоценологію; про біоценози і їх
угруповання біоґеоценологію, що вивчає закономірності розвитку живих
організмів даного біоценозу в їх єдності з середовищем існування. Окремо
також визначають угруповання рослин -фітоценози, тварин – зооценози,
мікроорганізмів – мікроценози та ін. В інтегрованій проблемі охорони
біосфери охорона рослинного світу є фундаментальною, оскільки рослинний
світ створює основу для підтримання динамічної рівноваги планетарної
екосистеми – біосфери.

В складних природних угрупованнях організми, що отримують енергію від
Сонця через однакову кількість ступенів, рахуються як такі, що належать
до одного трофічного рівня. Так, зелені рослини займають перший
трофічний рівень (продуцентів); травоїдні тварини – другий (первинних
консументів), а первинні хижаки, що їдять травоїдних – третій рівень
(вторинних консументів), а вторинні хижаки – четвертий (третинних
консументів) трофічний рівень.

Трофічний рівень – сукупність організмів, які одержують перетворену в
їжу енерґію Сонця і хімічних реакцій (від автотрофів) через однакове
число посередників трофічного ланцюга: перший рівень (без посередників)
– продуценти; другий рівень – первинні консументи (організми які
живляться тільки рослинною їжею); третій рівень – вторинні консументи
(хижаки) і паразити первинних консументів, четвертий – вторинні хижаки
тощо.

Біомасою називається загальна маса живих організмів, яка
наґрома-джується в популяції, біоценозі або біосфері на будь-який момент
часу. Виражається в одиницях сирої або сухої маси, іноді в одиницях
енерґетичного еквівалента на одиницю об’єму або поверхні. Визначають
біомасу продуцентів, консументів і редуцентів. Величина біомаси та
швидкість її збільшення характеризують біологічну продуктивність виду,
угруповання або екосистеми. Біомаса живої речовини складає біля 0,0001%
від маси біосфери.

Природокористування – сукупність всіх форм експлуатації
природно-ресурсного потенціалу і заходів пов’ язаних з його збереженням.

Лекція 2

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І ЗАКОНИ ЕКОЛОГІЇ

2.1. Екологічні фактори

Вплив середовища на організм зазвичай оцінюють через окремі фактори.
Поняття умов екологія замінила поняттям фактора.

Екологічний фактор – це будь-який нерозчленований далі елемент
середовища, здатний прямо чи опосередковано впливати на живі організми
хоча б упродовж однієї з фаз їх індивідуального розвитку.

Фактори поділяються на три групи:

абіотичні (або фізико-хімічні);

біотичні;

антропогенні.

До абіотичних належать кліматичні, атмосферні, ґрунтові, гідрологічні,
геоморфологічні та ін.

До біотичних належать фактори живої природи – вплив одних організмів або
їх співтовариств на інші. Ці впливи можуть бути з боку рослин
(фіто-ґенні), тварин (зооґенні), мікроорганізмів, грибів тощо.

Антропогенні – це фактори людської діяльності. Серед них розрізняють
фактори прямого впливу на організм (наприклад, промисел) і
опосередкованого впливу на місце проживання (наприклад, забруднення
середовища, знищення рослинного покриву, будівництво гребель на ріках
тощо).

Вплив факторів проявляється в зміні життєдіяльності організмів. Це
призводить до зміни чисельності популяцій. При цьому слід зазначити такі
закономірності:

за певних значень фактора складаються найсприятливіші умови для
життєдіяльності організмів. Такі умови називаються оптимальними, а
відповідні значення фактора – оптимумом;

чим більше значення фактора відхиляється від оптимуму, тим сильніше
пригнічується життєдіяльність особин. У зв’язку з цим виділяють зону їх
нормальної життєдіяльності;

діапазон значень фактора, за межами якого нормальна життєдіяльність
особин стає неможливою, називають межею витривалості. Розрізняють верхню
і нижню межі витривалості. Діапазон значень фактора, за межами якого
організм почувається пригнічено, називають зоною пригнічення або
песимуму. Діапазон значень оптимуму й песимуму є критерієм для
визначення екологічної валентності (екологічної толерантності) (з латин.
«гоїегапеіа» – терпіння) – здатності організму пристосовуватися до змін
умов середовища. Кількісно вона охоплює діапазон від нижнього песимуму
(екологічний мінімум на шкалі фактора) до верхнього пе-

Екологічна валентність різних видів може значно різнитися. Так, північні
олені витримують коливання температури повітря від – 55°С до +20..
.+30°С, а тропічні корали гинуть вже при зміні температури на 5.. .6°С.

2.1.1. Основні закони екології

Закон мінімуму – витривалість організму визначається найслабшою ланкою в
ланцюгу його екологічних потреб, тобто життєві можливості лімітують
екологічні фактори, кількість і якість яких близькі до необхідного
організму або екосистемі мінімуму, дальше їх зменшення призводить до
загибелі організму або деструкції екосистеми.

Закон толерантності – лімітуючим фактором процвітання організму може
бути як мінімум, так і максимум екологічного впливу, діапазон між якими
визначає величину витривалості (толерантності) організму до даного
фактору. Зміст закону толерантності очевидний: погано і недогодувати і
перегодувати, все добре в міру. Закон толерантності визначає положення
при якому будь-який надлишок речовини або енерґії стає забруднювачем
середовища. Так, надлишок води навіть у засушливих районах шкідливий і
вода може розглядатись як звичайний забруднювач, хоча в оптимальних
кількостях вода тут досить корисна.

«Закони» екології Б. Коммонера:

а) все зв’ язано з всім;

б) все повинно кудись діватися;

в) природа «знає» краще;

г) нічого не дається задарма.

2.2. Екологічна ніша

Місце проживання (біотоп) – це адреса виду, а екологічна ніша – це рід
його заняття.

Екологічна ніша – діапазон (відповідно до абіотичних та біотичних
факторів) умов, за яких живе і відтворює себе популяція.

Більш загальним є таке формулювання: екологічна ніша – це загальна сума
всіх вимог організму до умов існування, включаючи простір, який він
займає, функціональну роль у співтоваристві (наприклад, трофічний
статус) та його толерантність відносно факторів середовища –
температури, вологості, кислотності, складу ґрунту та ін.

Три критерії визначення екологічної ніші можна визначити як просторову,
трофічну та багатовимірну ніші.

Просторова ніша – або ніша місця проживання , може бути названа
«адресою» організму.

Трофічна ніша – характеризує особливості живлення і, відповідно, роль
організму у співтоваристві, ніби його «професію».

Багатовимірна ніша – це ділянка гіперпростору, вимірами якого є різні
екологічні фактори. Вона охоплює діапазони толерантності з кожного
фактора.

2.3. Екологічна система

Екологічна система – взаємопов’язана єдина функціональна сукупність
організмів і абіотичного середовища їх проживання.

Екосистема – основна функціональна одиниця екології, оскільки вона
включає в себе організми (біотичні суспільства) і абіотичне середовище,
причому кожна з цих частин впливає на другу і обидві необхідні для
підтримання життя в тому виді, в якому воно існує. Основу екосистеми, як
і біосфери (ґлобальної екосистеми) в цілому, складають колообіги речовин
під дією енерґії. Всі живі організми, які заселяють екосистему,
виконують в ній чітко визначену функцію (дивись: продуценти, консументи,
редуценти).

Всі живі і неживі компоненти екосистеми пов’ язані процесами взаємного
обміну речовин та енерґії. Всі екосистеми мають загальний принцип будови
і діяльності, всі вони складаються з живих організмів і фізичного
середовища їх проживання і знаходяться у взаємодії з ним. Це відноситься
як до водних екосистем, так і до екосистем суші; це притаманно і крупним
за розміром та за просторовим розташуванню екосистемам, і маленьким (це
і біосфера як глобальна екосистема, і, наприклад, ставок чи поляна в
лісі). Математичне визначення екосистеми (Е):

Е = і(Бц, Бт, Р, Ея, F Еф)

і=1

де Бц – біоценоз; Бт – біотоп; Р – обмін речовин; Ея – обмін енергії;

XЕф – інші екологічні фактори.

Основною структурною одиницею в системі живих організмів є вид. Вид
(біологічний) – сукупність організмів із спорідненими морфологічними
ознаками, які можуть схрещуватися один з одним і мають спільний
генофонд. Види мають морфологічні, фізіолого-біохімічні,
еколого-географічні (біогеографічні) та генетичні характеристики. Вид
підпорядкований роду і поділяється на підвиди та популяції.

Популяція – сукупність особин одного виду з однаковим генофондом, яка
живе на спільній території впродовж багатьох поколінь. У природі види
рослин і тварин розподіляються не випадково, а завжди утворюють певні,
порівняно сталі, комплекси (угруповання) – біоценози.

Біоценоз (від грец. (Зюс; – життя; копюс; – загальний) – стала система
живих організмів, які населяють більш-менш однорідну ділянку суші чи
води і пов’язані між собою. Стійкою екологічною системою є біогеоценоз
(від грец. (Зюс; – життя; уєос; – земля; копюс; – загальний).

Біогеоценоз – однорідна ділянка суходолу чи водної поверхні з певним
складом живих (біоценоз) та неживих (приземний шар атмосфери, грунт,
вода, сонячна енергія) компонентів, що динамічно взаємодіють між собою в
процесі обміну речовин та енергії. Біогеоценоз є більш загальним
поняттям і його складовими компонентами є біотоп і біоценоз.

Біотоп – ділянка суходолу чи водойми з однотипними умовами рельєфу,
клімату та інших абіотичних факторів, яку займає певний біоценоз. Біотоп
– неорганічний компонент біогеоценозу. Отже, біоценоз – спільнота живих
організмів, що мешкають у межах одного біотопу. Поняття «біоценоз» –
умовне, оскільки поза середовищем існування організми жити не можуть.
Цим поняттям зручно користуватися в процесі вивчення екологічних зв’
язків між організмами. Залежно від місцевості, відношення до людської
діяльності, ступеня насичення, повноцінності та інших факторів
розрізняють біоценози суші, води, природні та антропогенні, насичені та
ненасичені, повночленні та неповночленні.

Класифікація екосистем:

Глобальна екосистема – одна – вся біосфера.

Макроекосистема – океан, континент.

Мезоекосистема – ліс, озеро.

Мікроекосистема – стовбур дерева, яке гниє.

Оптимізація екосистем (відомо з математики: оптимізація – це одержання
максимуму можливого при мінімумі затрат): прагнення до стану найбільш
близькому до стану динамічної рівноваги (квазістаціонарного стану)
-екологічно оптимальна густина населення, тварин, рослин, яка не веде до
підриву кормової бази або виснаження ґрунтів.

2.4. Сукцесія

Сукцесія – це послідовна зміна біоценозів, що спадково виникають на
одній і тій самій території внаслідок природних чи антропогенних
факторів. При визначенні сукцесії потрібно враховувати три аспекти:

сукцесія відбувається під дією співтовариства – біотичного компонента
екосистеми. Діяльність співтовариства спричинює зміни у фізичному
середовищі, яке визначає характер сукцесії, її швидкість і межу, якої
може досягти розвиток;

сукцесія – це впорядкований розвиток екосистеми, пов’язаний зі зміною
видової структури та процесами, що відбуваються у співтоваристві;

– завершенням сукцесії є утворення стабільної екосистеми, в якій
досягаються максимальна біомаса і максимальна кількість міжвидових
взаємодій на одиницю потоку енерґії. Розрізняють сукцесії первинні і
вторинні. Первинні сукцесії починаються на субстратах, які не зачепило
ґрунтоутворення (скельні породи, водойми). При цьому формуються не лише
фітоценози, а й ґрунт.

Вторинні сукцесії відбуваються на місці сформованих біоценозів після їх
порушення внаслідок ерозії, виверження вулканів, посухи, пожеж,
вирубування лісів тощо. Сукцесії відбуваються внаслідок зміни умов
проростання рослин під дією життєдіяльності організмів (ендоекоґенетична
сукцесія) або зовнішніх причин, зокрема антропоґенної діяльності
(екзоекоґенетична сукцесія). Зміни одного фітоценозу іншим у ході
сукцесії складають сукцесій-ний ряд, завершенням якого є утворення
стійкого співтовариства. Це співтовариство перебуває у відносно стійкій
рівновазі з середовищем.

До зміни екосистеми призводять висушування боліт, надмірні навантаження
на ліси, розорювання земель, забруднення водойм тощо. Антропо-ґенні дії
часто призводять до спрощення екосистем. Такі явища називають дигресіями
(від лат. сИ^єбіоп – відхилення.). Розрізняють, наприклад, пасовищні,
рекреаційні та інші дигресії.

Сукцесії бувають автотрофні і гетеротрофні. В автотрофних сукце-сіях
центральною ланкою є рослинний покрив. До гетеротрофних належать
сукцесії, що відбуваються в субстратах без живих рослин – продуцентів
(беруть участь тварини та мертві рослини). Для сукцесій, особливо
первинних, характерні такі ознаки:

на початкових стадіях видове різноманіття, біомаса та продуктивність
малі;

з розвитком сукцесійного ряду збільшується взаємозв’язок між
організмами. Ускладнюються ланцюги та мережі живлення;

інтенсифікуються процеси колообігу речовин, енергії та дихання
екосистем;

зменшується кількість вільних екологічних ніш;

швидкість сукцесійного процесу більшою мірою залежить від тривалості
життя організмів, які відіграють в екосистемах головну роль;

у зрілій стадії клімаксного співтовариства біомаса досягає максимальних
значень.

2.5. Антропогенні і штучні екосистеми

Антропогенні екосистеми є наслідком діяльності людини, спрямованої на
задоволення її невпинно зростаючих потреб, насамперед у продуктах
харчування. Як відомо, основною властивістю природних систем є здатність
до саморозвитку, і в першу чергу до самовідновлення, хоча б упродовж
одного-двох поколінь.

Отже, антропогенні екосистеми являють собою єдиний, цілісний
природно-антропогенний комплекс, утворений людиною та середовищем її
існування, в якому живі й неживі компоненти поєднані
причинно-наслідковими зв’язками, обміном речовин та розподілом потоку
енергії. Ці системи належать до штучних, в них обмін речовиною та
енергією відбувається під впливом людини. А тому вони є відкритими
незамкнутими системами, які не здатні до самовідновлення та
саморегулювання. В антропогенних системах існує рівновага за умови
постійного втручання людини.

Залежно від роду діяльності людини антропогенні екосистеми поділяють на
промислові (екосистеми металургійного заводу, харчового виробництва та
ін.), сільськогосподарські (агроценози, птахофабрики, тваринницькі ферми
та ін.), міські екосистеми (екосистеми комунального господарства,
житлового будинку та ін.) тощо.

Раніше від інших були створені людиною сільськогосподарські екосистеми з
метою забезпечення її потреб у продуктах харчування – агроценози,
тваринницькі ферми тощо. Аґроценози (від грец. аурос; – поле і копюс; –
загальний) – це ценози, що утворюються і підтримуються людиною завдяки
розробленій нею системою агротехнічних та агрохімічних заходів. Вони
характеризуються видовою бідністю і одноманітністю. Відповідно до закону
грун-тостомлення, поступове зниження природної родючості грунтів
відбувається через тривале їх використання й порушення природних
процесів грунтоутво-рення, а також внаслідок тривалого вирощування
монокультур (у результаті накопичення токсичних речовин, що виділяються
рослинами, залишками пестициді та мінеральних добрив). В агроценозах
здійснюється антропогенний обмін речовин, який є незамкненим і
екологічно недосконалим. На вході в систему є природні ресурси та
речовини, продуковані людиною, а на виході –

сільськогосподарські продукти та різні відходи, які не повертаються до
цієї системи. Згідно із законом сукупної дії природних факторів (закон
Мітчерліха-Тіннемана-Бауле), обсяг урожаю залежить не від окремого,
нехай навіть лімітуючого фактора, а від усієї сукупності екологічних
факторів одночасно.

В аґроценозах регуляторні зв’язки дуже послаблені, що призводить до
збільшення кількості шкідників і бур’ янів. Тому вони не можуть довго
існувати і в них не відновлюється внутрішня рівновага після будь-якого
природного чи антропоґенного впливу без втручання людини. Проте вони
мають високу біопродуктивність одного або кількох видів рослин і тварин,
які постачають людству до 90% продуктів харчування.

Останнім часом розроблені технології штучних екосистем – екосфери.
Екосфера – це замкнений об’єм, який містить морську воду, пісок і певний
набір автотрофів (продуценти – водорості) та гетеротрофів (консументи
-коловертки і редуценти – бактерії).Технічною проблемою при створенні
екосфер є попереднє повне звільнення усіх живих організмів від
патоґенних інфекцій. Якщо цього не здійснити, то організми швидко гинуть
внаслідок низького видового різноманіття в екосфері. Останнє не дає
змоги переробити речовини в паралельних трофічних ланцюгах. Джерелом
енергії в екосфері є сонячне випромінювання, але в деяких екосферах
використовують штучне освітлення. Екосфери є прообразом системи
життєзабезпечення космонавтів у тривалих космічних подорожах.

До штучних технічних екосфер можна також віднести виробництва з штучним
кліматом у замкненому заводському приміщенні з працюючими робітниками,
підводні човни, космічні кораблі та пілотовані космічні станції. У цих
екосферах обмін речовиною та енергією здійснюється за участю людини.
Існування таких об’єктів є штучним і нетривалим.

ЛЕКЦІЯ 3

БІОСФЕРА – СЕРЕДОВИЩЕ НАШОГО ПРОЖИВАННЯ

Біосфера (від грец. біо – життя; сфера- куля) – оболонка Земної кулі, в
якій існує або існувало життя. Займає частину земної кори, атмосфери та
гідросфери, склад, структура та енерґетика яких пов’язані з минулою чи
сучасною діяльністю живих організмів. В біосфері відбувається
перетворення сонячної енерґії і наґромадження її в органічній речовині.
Вперше термін «біосфера» запровадив в 1875 австрійський ґеолог Е. Зюсс,
але поширився він після видання в 1926 році праці «Біосфера» нашого
видатного вченого В.І. Вернадського, засновника та першого президента АН
України.

Біосфера – це середовище нашого життя, це та «природа», про яку ми
говоримо в розмовній мові. Людина своїм диханням, проявленням всіх своїх
життєвих функцій нерозривно пов’ язана з цією «природою».

Нижня границя біосфери лежить в середньому на глибині 3 км від поверхні
суші і на 0,5 км нижче дна океану, а верхня проходить на висоті біля 20
км над поверхнею Землі, тобто біосфера охоплює всю тропосферу і нижню
частину стратосфери. Отже у вертикальному перетині біосфера включає три
яруси речовини: твердої (літосфера), рідкої (гідросфера) та газової
(атмосфера). Маса біосфери складає приблизно 0,05% маси Землі, а об’єм,
включаючи атмосферу, – 0,4% її об’єму.

До нижньої границі біосфери прилучаються метаморфічні породи і гранітна
оболонка, тобто зона колишніх біосфер, оскільки у їх формуванні приймала
участь жива речовина. Зверху біосфера граничить з озоновим шаром, також
генетично зв’ язаним з біосферою. Озоновий екран лежить вище біосфери на
висоті 20-35 км від Землі (основна концентрація). Якщо зібрати весь озон
в один шар, то його товщина склала би 2-3 мм. Він поглинає
ультрафіолетове випромінювання, яке згубне для всього живого в біосфері.
Озон утворюється за рахунок кисню, створеного живою речовиною Землі. Під
дією короткохвильового випромінювання кисень (О2) перетворюється в озон
(О3) поглинаючи ультрафіолетове випромінювання.

Основні речовини, які складають біосферу:

а) живі – рослини, тварини і мікроорганізми;

б) біогенні органічного походження: фітогенні, які складаються в осно-

вному з рослинних залишків (кам’ яне вугілля, торф, гумус); зоогенні – з
за-

лишків тваринних організмів (крейда, вапняк та інші осадові породи);

в) затверділі – гірські породи магматичного неорганічного походжен-

ня, які утворюють земну кору;

г) біозатверділі – продукти розпаду і переробки гірських осадових по-

рід живими організмами (сюди відносяться грунт і вода). Ґрунт,
наприклад,

містить 93% мінеральних (затверділих) і 7% органічних (живих і біогенних

речовин).

Біосфера, як оболонка Землі, безперервна і ні одна з її складових не
може бути відділена без знищення цілої біосфери.

Структурна організація тіл в біосфері (крім твердої, рідкої та
газоподібної фаз) особлива біологічна, в якій поєднуються мінеральні
(газові, рідкі та тверді) і живі біологічні структури. Життя в біосфері
виконує найважливішу функцію – організацію оточуючої речовини, роблячи
її активною.

Біосфера – єдина зона планети, де повністю подані у взаємодії всі відомі
форми руху матерії і структури: фізичні, хімічні та біологічні. Постійна
взаємодія цих структур і визначає організованість біосфери, як
стабільної рівноважної, динамічної системи. З появою більш високої форми
руху – живої матерії, нижчі форми структурно ввійшли в неї і виявились
підлеглими їй. Кисень атмосфери, грунтовий шар, поклади вугілля, нафти,
вапняки та інші -прямий результат діяльності живих організмів. Живий
покрив Землі у великій мірі впливає на клімат різних ділянок планети,
циркуляцію водяних і повітряних мас, руйнування гірських порід тощо.

Біосфера взаємозв’язана і взаємодіє з усім планетним оточенням – як
зовнішнім (космічним) так і внутрішнім, яке відходить від біосфери в
глибину Землі. Залежність ця, передусім енерґетична. Під час фізичних і
хімічних процесів сонячна енерґія витрачається на переміщення повітряних
мас, випарювання, поглинання і виділення ґазів, розчинення мінералів та
інше. Єдиний процес специфічний для біосфери – фотосинтез. Загальна
енерґія фото-

синтезу – 104-10 Вт. За сто років засвоюється 200 млрд. т СО2, а
виділяється 145 млрд. т О2.

3.1. Основні складові біосфери

Атмосфера

Атмосфера (від грец. атмо- пара; сфера – куля) – механічна суміш різних
ґазів, водяної пари та пилових (аерозольних) частинок.

Біля поверхні Землі повітря містить за об’ємом 78,08% азоту; 20,95%
-кисню; 0,94% інертних ґазів і 0,03% вуглекислого ґазу. На висоті 5 км
вміст кисню залишається тим же, а вміст азоту збільшується до 79,89%.

Біля поверхні Землі повітря має різні домішки, а особливо у містах воно
містить до 40 інґредієнтів, не властивих природному повітряному
середовищу.

В 1 метрі кубічному повітря в промисловому місті міститься від 10 до
10000 найдрібніших частинок, в горах і сільській місцевості ~ 5 тис., а
над океаном ще менше.

Підвищена кількість СО2 в повітрі пригнічуюче діє на тварин, при
концентрації 0,07% викликає утруднене дихання, а при концентрації понад
4% призводить до їх загибелі.

Атмосфера постійно містить воду – до 4% у приземному шарі на висоті
декількох метрів від землі, а також різні види забруднень – природних та
промислових порошинок і шкідливих ґазів, які надходять із промисловими
викидами.

Атмосфера має властивість самоочищуватися. Концентрація забруднень
зменшується при розсіюванні їх в повітрі, осадженні твердих частинок під
дією сил тяжіння, вилученні різних домішок опадами, перетворенні
шкідливих сполук хімічним шляхом в нешкідливі елементи. Встановлено, що
дощ інтенсивністю 1 мм/год. за 45 хв. вилучає з повітря 28% частинок
пилу розміром 10 мкм.

При надходженні в атмосферу величезних кількостей забруднюючих речовин
вона не встигає самоочищуватись, тому необхідні спеціальні технічні,
економічні, соціальні і інші заходи з охорони атмосфери.

Літосфера

Літосфера (від грец. літо – камінь; сфера – куля) – верхня тверда
оболонка Земної кулі, яка охоплює земну кору і верхню частину мантії.
Компоненти літосфери: ґрунт (поверхневий) і надра (корисні копалини).

Ґрунт – складний організм, нерозривно пов’язаний з водою і повітрям,
утворює разом з ними триєдину систему, яка є основою біосфери. Шкода,
нанесена будь-якому з елементів тріади, неминуче порушує всю систему.
Забезпечуючи необхідні умови всього живого на Землі, грунт через рослини
(прямо) і тварини (не прямо) підтримує існування біосфери.

Окремі райони, навіть цілі континенти, охоплені ерозійними процесами. За
останнє століття ерозія (водою) і дефляція (вітром) вивели з обороту
планети 20 млн. квадратних кілометрів сільськогосподарських земель
(площа, яка приблизно дорівнює колишньому СРСР) – тобто 15% всієї
поверхні суші Землі, або 28% оброблюваних земель.

В результаті вітрової ерозії за 1 добу поле може залишитись без шару
грунту до 5 см, а для відновлення 1 см грунту треба 250-300 років.

В Україні [територія 603 тис. км (63 млн. га)] ниви займають 32,17 млн.
га, з них 10 млн. га пошкоджено різними ерозіями. Щорічно втрати грунту
складають біля 600 млн. тонн, в тому числі більш ніж 20 млн. т гумусу.
Згідно із думкою вчених, це найвищий рівень ерозійних процесів у світі.
На 1 т продукції полів втрачається 7 т грунту.

Надра. Мінеральні ресурси – сукупність різних корисних копалин, які
залягають в літосфері і широко використовуються в народному
господарстві.

Мінеральні ресурси не здатні до самовідновлення. Вчені прогнозують, що
алюмінію вистачить людству на 250 років, 7и – на 19, Би – на 35 років.
Рахують, що до 2500 р. людство втратить всі запаси металів, причому
видобуток РЬ, Би, 7и, Аи, А§, Рі закінчиться до 2050 року, N1, Мо, Си –
до 2100 р, Ми, Со – до 2200 р. Вугілля, нафти, газу вистачить приблизно
на 150 років. Необхідно шукати альтернативні джерела енергії.

3.1.3. Гідросфера

Гідросфера – (від. грец. и8юр – вода; осраіра – куля). Вільна (не
зв’язана в різних сполуках) вода утворює геологічну оболонку Землі –
гідросферу, тісно пов’язану з літосферою і атмосферою.

Вода покриває більше 70% поверхні Землі. В процесі біологічного
ко-лообігу води, внаслідок механічного руйнування грунтів і гірських
порід здійснюється перерозподіл, осадження і нагромадження твердих
осадів на суші і на дні водоймищ.

Вода – найрозповсюдженіша речовина в біосфері. В океанах, морях, озерах,
ріках, льодовиках, грунті та атмосфері міститься її біля 1,5 млрд. км в
різних формах. В океані приблизно 1,375 млрд. км – 94,21% всієї води на
Землі. Вода в океанах солона (~3.5%) і температура її 3,7°С (в
середньому).

Для виробничої діяльності людини потрібна прісна вода, кількість якої
складає всього 2,7% від загального об’єму води на Землі, і тільки 0,36%
її знаходиться в легкодоступних місцях. Більша її частина – в снігах і
айсбергах

південного полярного кола. Річний світовий стік річкової води (прісної)
ста-

3 • 3

новить ~ 37,3 тис. км , а підземних рік ~13 тис. км .

Тіла живих організмів в основному складаються з води. В рослинах її від
40 до 98%; в стовбурах дерев 50-55%, в листі 79-82%, у водоростях
-96-98%. Рослини гинуть при втраті 50% води. Людина вмирає при втраті
20-30% води.

Важливу роль в колообміні води відіграє транспірація, тобто
випаровування її листям. Зелені рослини щорічно випаровують 16-10 і
розкладають 13-Ю9 т води.

Формально для того, щоб вся вода Землі пройшла через живі організми,
потрібно було би 2 млн. років. Однак вільна, а особливо прісна вода,
виконує повний обіг через живі організми через більш короткий термін.
Об’ єм

3 3 • 2

річкового стоку України складає 52 млрд.м , або 86,6 тис.м за рік на 1
км території. На одного жителя України припадає 1130 м води за рік, що в
15 разів менше, ніж в цілому по Європі.

ЛЕКЦІЯ 4 РОЗВИТОК БІОСФЕРИ

4.1. Розвиток біосфери

На протязі всієї історії людського суспільства проходить забруднення
біосфери, масштаби якого в даний час такі великі, що природні процеси
метаболізму (від грец. (ієта|ЗоХг| – зміна, перетворення) та розбавляюча
здатність атмосфери та гідросфери в багатьох районах світу не в стані
нейтралізувати шкідливий вплив господарської діяльності людини, в
результаті чого порушуються природні системи та зв’язки в біосфері, що
склалися шляхом тривалої еволюції, підриваючи здатність природних
комплексів до саморегулювання.

В зв’ язку з оптимізацією взаємодії людини з природою навколишнього
середовища, зростанням ролі людини в управлінні ходом еволюції біосфери
зростає роль соціологічних факторів або соціосфери (сукупність
філософських, моральних, правових, суспільно-політичних, культурних та
інших принципів та інституцій).

Біосфера нашої планети постійно розвивається.

Першим етапом її розвитку можна вважати період від виникнення життя на
Землі до початку промислової революції (до початку 19 століття). В цей
період стійкий гомеостаз (від грец. бшзіос; – подібний, однаковий і
от&оїс; -стояння, нерухомість) біосфери забезпечується функціонуванням
трьох груп компонентів:

1. Продуцентами (П) – організмами (авто- і хемотрофами), що створюють
органічну речовину за рахунок утилізації сонячної енерґії, води,
сірководню, аміаку, вуглекислого ґазу та мінеральних солей. До цього
типу належать рослини, яких на Землі є ~ 350 000 видів.

Консументами (К) або гетеротрофами різних рівнів, які трансформують
енергію автотрофів в більш складні речовини тваринного походження і які
забезпечують виконання перетворюючої діяльності людини на Землі.
Кількість видів цієї групи найбільша (понад 1,5 млн.).

Деструкторами (Д) або редуцентами (Р), які забезпечують розпад складних
органічних сполук та перетворення їх в мінеральні або прості органічні
речовини. Це в основному мікроорганізми та гриби – їх нараховується ~ 75
тис видів.

Під біотичним колообміном – розуміють надходження хімічних елементів з
грунту і атмосфери в живі організми, перетворення цих елементів у нові
складні сполуки і повернення їх у грунт, атмосферу і воду в процесі
життєдіяльності з щорічним обпаданням частини органічної речовини або з
повністю відмерлими організмами.

Біотичний колообіг речовин – послідовна безперервна циркуляція хімічних
елементів в екосистемі (біогеоценозі) внаслідок взаємодії абіотичних
факторів і живих організмів. Зумовлюється існуванням в екосистемі
продуцентів, консументів, редуцентів; обміни речовин взаємопов’язані.
Через живі організми відбувається колообіг біогенних елементів, які
містяться в повітрі, грунті, воді і перетворюються на органічні речовини
(вуглеводи, ліпіди, амінокислоти та ін.) або поглинаються у вигляді
неорганічних йонів автотрофами, потім використовуються гетеротрофами та
мікроорганізмами-деструкторами. Останні розкладають виділення оганізмів,
рослинні рештки і трупи з утворенням розчинних мінеральних елементів або
газоподібних сполук, які повертаються у грунт, воду й атмосферу.
Колообіг речовин забезпечує потрібні елементи зовнішнього і внутрішнього
середовища живих організмів, надає стійкості екосистемі і сприяє її
саморегуляції.

Оскільки в цей період людська діяльність ще не набула великих руйнівних
масштабів, біотичні колообіги в системі П, К, Д забезпечують
саморегулюючу (самоочищуючу, самовідновлюючу) роль біосфери. Біосфера
легко переробляє відходи виробничої діяльності людини. Цей період можна
назвати періодом природного розвитку біосфери.

В другому періоді (початок 19 середина 20 ст.) виробничо-технічна та
господарська діяльність людини досягає таких масштабів, що в глобальній
екосистемі біосфери інтенсивно проявляється четвертий компонент –
господарська діяльність людини (Н), що різко порушує утворені біотичні
колообі-ги речовин і викликає кризові ситуації в біосфері. В цей період
людство небувалими раніше темпами створює техносферу, тобто сукупність
міст, заводів, фабрик, транспортних та інженерних засобів і т.д. Деякі
технократи навіть іменують техносферу «другою природою».

В середині 20 ст. виявилося, що для подальшого стійкого розвитку
суспільства необхідна раціональна взаємодія суспільства з природою. В
цей час появляється поняття біотехносфера, що відбиває якби перехідний
етап від техно-сфери до ноосфери (від грец. уоос; – розум), тобто
сучасний період розвитку біосфери. Відповідно до вчення В.І.Вернадського
про ноосферу (враховуючи, що біосфера в зв’язку з негативним впливом, що
посилюється, людини на природу та природні ресурси, з часом може
виявитися непридатною для життя людей), людство повинно вміти керувати
природними процесами в регіональному та глобальному масштабах. Воно
повинно забезпечити оптимальні взаємовідносини суспільства з природою.
В.І.Вернадський назвав ноосферу сферою розуму. Отже майбутнім періодом
розвитку біосфери є ноосфера, початок якої визначити важко, скоріш за
все це буде в середині 21 ст.

В епоху ноосфери рішення про розвиток людства будуть прийматись на
основі ґлобальних та реґіональних прогнозів використання та відновлення
природних ресурсів, збереження навколишнього середовища та ґенетичного
фонду природної рослинності та тваринного світу. Стійкий розвиток
можливий тільки в системі керованої еволюції біосфери та збалансованої
еколого-економічної господарської діяльності людини.

4.2. Суспільство і ресурси

4.2.1. Ресурси

З кожним роком підвищується ступінь нашої дії на природу. В наш час
басейни рік, які течуть в густонаселених промислових районах (а це майже
всі ріки США, Японії, європейських країн, в тому числі 2/3 рік України)
вийшли з «природного» стану і перетворилися в своєрідні транспортні,
енерґе-тичні водопровідні і, одночасно, каналізаційні системи. В
аналогічному стані знаходяться і повітряні басейни великих промислових
центрів. Це не може не викликати турботу відносно незворотних і
небажаних для людини змін в природному середовищі. В зв’ язку з цим,
особлива увага приділяється розрахункам ефектів, які виникають в
природному середовищі в результаті неспеціальної дії на нього людини, а
також розробки цілеспрямованого перетворення природного середовища.

Ресурси – будь-які джерела і передумови одержання необхідних людям
матеріальних і духовних благ, які можна реалізувати при існуючих
технологіях і соціально-економічних відносинах. Ресурси поділяються на
три групи: матеріальні, трудові, в тому числі інтелектуальні та
природні.

Матеріальні ресурси – наґромаджені протягом економічної діяльності
матеріальні багатства, які знаходяться на службі у суспільства (будівлі,
транспортні засоби, продукція галузей промисловості, поголів’я худоби і
т.д.).

Трудові ресурси – кількість, освітньо-культурний рівень і стан здоров’я
частини населення, зайнятої суспільно корисною працею.

Природні ресурси – природні об’єкти і явища, що використовуються в
теперішньому, минулому і майбутньому для прямого і непрямого споживання,
які сприяють створенню матеріальних багатств, відтворенню трудових
ресурсів, підтриманню умов існування людства і підвищують якість життя.

Тіла і сили природи (природні блага) суспільна користь яких додатно або
від’ ємно змінюється в результаті трудової діяльності людини,
використовуються (або потенціально придатні до використання) в якості
засобів праці (земля, водні шляхи, вода для зрошення), джерел енергії
(гідроенергія, атомне паливо, запаси паливних копалин), сировини і
матеріалів (мінерали, ліси, ресурси технічної води та ін.).

Природні ресурси поділяють на три основні альтернативні групи:

а) Відновлювані та невідновлювані – це ті, які можуть і не можуть бути

економічно відновлені для господарства, наприклад, за допомогою посиле-

ного пошуку нових джерел або залучення раніше не використовуваних за

економічними міркуваннями резервів (з допомогою геологічної розвідки і

удосконалення технологій добування відновлюються мінеральні ресурси).

б) Поновлювані і непоновлювані – здатні і не здатні до самовідновлення

(через розмноження або інші природні цикли відновлення) за терміни
співмі-

рні з термінами їх споживання (тому рослинність, вода в річці –
поновлювані

ресурси, а грунт, мінеральні багатства – непоновлювані).

в) Замінні і незамінні – ті, які можуть і не можуть бути замінені інши-

ми, наприклад паливно-мінерально-енергетичні ресурси можна замінити гід-

роенергією, атомною, вітровою, сонячною енергією, а кисень повітря, види

живого, прісну, чисту воду для пиття неможливо замінити нічим.

Сировина – предмети праці, піддані раніше дії праці і які підлягають
подальшій переробці (наприклад, добута руда, зістрижена шерсть).
Зазвичай мається на увазі, що сировина призначена для якої-небудь галузі
промисловості: легкої, важкої, харчової та ін.; частина природних
ресурсів, головним чином корисних копалин, які використовуються у
виробництві.

Ресурси літосфери – всі природні ресурси, які містяться в літосфері
Землі (наприклад, мінеральні); всі придатні до використання речовини,
складові літосфери, які використовуються в господарстві, такі як
мінеральна сировина або джерела енергії (рудні та нерудні, гідротермічні
джерела та інші).

Ресурси мінеральні рудні – корисні копалини, з яких видобувають метали.

Ресурси мінеральні нерудні – неметалеві корисні копалини, тобто ті, з
яких не видобувають метали.

Ресурси океану – всі природні ресурси, які містяться в частині
гідросфери Землі, подані Світовим океаном. Сюди входять і мінеральні
ресурси дна океану.

Ресурси ґрунтово-земельні – ресурси всіх сільськогосподарських угідь
(ріллі, сіножатей, пасовищ та ін.) або всього грунтового покриву
незалежно від форм його використання.

Ресурси біологічні – джерела і передумови одержання необхідних людям
матеріальних і духовних благ, розміщених в об’ єктах живої природи
(промислові об’єкти, культурні рослини, домашні тварини, мікроорганізми,
які розкладають органічні речовини до мінерального стану). Фактично
ресурси біологічні – всі живі середовищеутворюючі компоненти біосфери –
продуценти, консуме-нти та редуценти з вміщеним у них ґенетичним
матеріалом.

Щоб зберегти природу та її ресурси для нащадків, необхідно вже зараз
поставити наші стосунки з природою на чітку наукову основу. В даний час
екологічні проблеми щільно переплітаються не тільки з питанням
технології, але і економіки, політики, моралі, права, естетики, освіти.
Тому раціональне використання природних ресурсів та ефективні заходи з
охорони навколишнього середовища можливі тільки на основі знань законів
природи та їх розумного застосування. Іншими словами, від споживацького
ставлення до природи людина повинна перейти до співробітництва з нею і
погоджувати свою господарську діяльність із можливостями природи.

4.2.2. Потреби суспільства

Щоб забезпечити своє існування, ми повинні мати харчі, воду, житло, одяг
та інше. Все це неминуче передбачає утворення різного роду відходів, які
надходять в навколишнє середовище, що в свою чергу можна розглядати, як
своєрідний вплив на природне середовище. Для уникнення непотрібної, а
інколи навіть і непоправної шкоди, такий вплив повинен ретельно
плануватися. При цьому необхідне ефективне задоволення своїх потреб за
рахунок природи, поєднуване з активним захистом природного середовища
від наслідків нашої діяльності. Як правило, ці задачі не є
взає-мновиключаючими, хоча в деяких випадках ми вимушені приймати
компромісні рішення.

Кількість відходів, які припадають на типове місто з населенням 1 млн.
осіб, є досить значна. Так, щоденно у міську каналізацію надходить 80%
кількості води (~0,6 т), яка подається на одного жителя, утворюється 150
т сажі, зольного пилу та інших забруднювачів повітря та 200 т твердих
відходів (рис.2).

За об’ємом, потік води значно переважає два інших види відходів.
Забруднення повітря проходить в основному за рахунок спалювання палива.
Більша частина забруднювачів повітря (сажі та зольного пилу) утворюється
при спалюванні вугілля на електростанціях. На добре спроектованих
електростанціях понад 90% частинок можуть бути вилучені з ґазів, які
викидаються димовою трубою. Для міста, яке розглядають, можна
припустити, що із 150 т частинок, які викидають всі споживачі палива,
135 т вилучають до того, як вони досягнуть атмосфери. Всі інші види
викидів забруднюють атмосферу в об’ємах, вказаних на схемі. Двоокис
сірки (Б02) утворюється в результаті використання призначеного для
побутових цілей палива, що містить сірку.

4.3. Демографічний вибух. Урбанізація

Демоґрафічний вибух – різке збільшення народонаселення, пов’язане із
зміною соціально-економічних або загальноекономічних умов життя
(включаючи рівень охорони здоров’ я).

Протягом тисячоліть населення Землі не перевищувало 500 млн. жителів,
причому в підтриманні цього постійного рівня відігравали роль такі
регулятори як голод і чума та різні катаклізми. З середини 18 ст.
почався швидкий приріст населення, і в 1900 році населення Землі досягло
1 млрд. 520 млн. осіб, в 1930 р. – 2 млрд. осіб, в 1970 р. – 3,5 млрд.
осіб, а вже в 1987 році – понад 5 млрд. жителів. В 1999 році появилася 6
млрд. особа. Одночасно з концентрацією виробництва зростає концентрація
населення в містах, так звана урбанізація: ріст і розвиток міст,
перевага міського населення над сільським. Першим містом з 1 млн.
жителів був Рим за Юлія Цезаря (~10 р. до н.е.). Зараз найбільшими
містами є Мехіко – 19 млн. жителів (разом з передмістям 31 млн.
жителів), Сан-Паулу – 25млн., жителів Калькутта, Сеул ~19-20 млн.
жителів; Каїр, Джакарта – 16 млн. жителів. У 1980 р. загальна площа
урбанізованої зе-

млі становила 4,69 млн. км і очікується, що в 2070 р. – 19 млн. км (~20%
придатної до життя території суші). До 2020 р. міське населення
перевищить 4 млрд. жителів і за чисельністю випередить сільське
населення планети. До 2070 р. практично все населення буде жити у
селищах міського типу. Все це може призвести до нестачі продовольства,
енергетичних ресурсів, забруднення навколишнього середовища і, як
наслідок, погіршення здоров’ я людей.

Лекція 5

АНТРОПОГЕННІ ДЖЕРЕЛА ЗАБРУДНЕНЬ

До забруднень відносяться всі ті антропогенні фактори, які чинять
небажану дію як на саму людину, так і на цінні для неї організми і
ресурси неживої природи. В більшості випадків забруднення являють собою
відходи різних виробництв, які утворюються одночасно з готовою
продукцією в результаті переробки різних природних ресурсів – паливних,
сировинних, кисню повітря, води та інших. Відходи виробництва можна
розглядати як продукти обміну речовин між індустріально розвиненим
суспільством і природою.

5.1. Види промислових забруднень

Промислові забруднення можуть бути механічними, хімічними, фізичними та
біологічними.

Механічні – запилення атмосфери, тверді частинки, різні предмети у воді
і ґрунті.

Хімічні забруднювачі – різні газоподібні, рідкі і тверді хімічні сполуки
і елементи, які попадають в атмосферу та гідросферу і які вступають у
взаємодію з оточуючим середовищем.

До фізичних забруднювачів відносяться всі види енергії як відходи різних
виробництв – теплової, механічної (вібрація, шум, ультразвук), світлової
(видима інфрачервона та ультрафіолетова частина спектру),
електромагнітні поля і всі іонізуючі випромінювання.

Біологічними забруднювачами називаються ті види організмів, які
появилися як наслідок діяльності людини і які наносять шкоду їй самій
або живій природі.

Джерела забруднень навколишнього середовища діляться на скупчені
(точкові) і розосередженні. Наприклад, димові і вентиляційні труби,
шахти -точкові джерела забруднень атмосфери, а ліхтарі цехів, ряди
близько розташованих труб, відкриті склади – розосередженні. Вони
бувають стаціонарні, пересувні, періодичної та безперервної дії.

5.2. Основні джерела забруднень

промислові підприємства (хімічні, нафтохімічні, металургійні,
машинобудівні, металообробні та інші). Забруднюють атмосферу,
гідросферу, літосферу;

теплогенеруючі установки (котельні і печі, теплові електростанції)
забруднюють атмосферу, гідросферу і літосферу;

автомобільний, авіаційний і залізничний транспорт, забруднюють в
основному атмосферу, і водний транспорт (гідросферу і атмосферу), крім
того всі вони забруднюють фоносферу.

5.3. Класифікація промислових забруднень навколишнього середовища

Матеріальні забруднення – містять механічні і хімічні забруднення.
Енергетичні забруднення – фізичні забруднення.

5.3.1. Матеріальні забруднення

Об’єднання механічних і хімічних в одну групу обумовлено тим, що більша
частина речовин спричиняють обидві дії на навколишнє середовище. Більше
того, деякі види забруднень, наприклад радіоактивні відходи, можуть бути
одночасно матеріальними та енергетичними. В основу класифікації
матеріальних забруднень прийнято середовища розповсюдження забруднень
(атмосферу, гідросферу, літосферу), їх агрегатний стан (газоподібні,
рідкі, тверді), застосовувані методи знешкодження, а також ступінь
токсичності забруднень. На електронних та радіотехнічних підприємствах є
велика кількість відходів, як токсичних, так і не токсичних, наприклад,
вуглекислий газ, абразивні матеріали та ін., але при великих
концентраціях вуглекислий газ понижає у повітрі відносний вміст кисню, а
абразивний пил, попадаючи на слизову оболонку очей і верхніх дихальних
шляхів подразнює їх, і може призвести до серйозного захворювання. Тому в
технічній літературі поняття шкідливі речовини, нерідко ототожнюють з
токсичними речовинами, навіть при відсутності дійсно отруйних
властивостей. При такому трактуванні терміну «токсичність» можна
говорити лише про більшу або меншу шкідливість забруднень.

Роблячи від’ємний вплив на оточуюче середовище, забруднення, в свою
чергу, можуть піддаватися певній дії навколишнього середовища. За цією
досить важливою з екологічної точки зору ознаки забруднення розділяються
на дві групи: стійкі (які не руйнуються) і не стійкі (які руйнуються під
дією природних хіміко-біологічних процесів).

Дальше ми будемо розглядати матеріальні промислові забруднення
навколишнього середовища, спричиненні: викидами в атмосферу, стічними
водами та твердими відходами. Класифікацію викидів шкідливих речовин в
атмосферу, встановлює Держстандарт. Згідно, цього стандарту викиди у
повітряний басейн в залежності від складу шкідливих речовин класифікують
за агрегатним станом цих речовин (газо- і пароподібні, рідкі, тверді та
змішані викиди) так і за масовим викидом, тобто маса речовин, які
викидаються в одиницю часу (тон в добу).

За хімічним складом викиди діляться на групи, а в залежності від розміру
частинок на підгрупи.

В умовах електронних підприємств найбільше значення з точки зору
забруднення повітряного басейну мають різні пилинки – завислі у повітрі
частинки твердих речовин. Газ або повітря, в яких невизначено довгий час
знаходяться пилинки або крапельки рідини у завислому стані, називаються
ае-родисперсною системою (аерозолем). В аерозолі пилинки або частинки
рідини являють собою дисперсну фазу, а газ або повітря – дисперсне
середовище.

Фізико-хімічні властивості промислового пилу залежать в основному від
його природи, тобто матеріалу або речовини, з якого він утворився, а
також механізму його утворення (подрібнення, спалювання), тощо.

Промисловий пил утворюється в процесах подрібнення і розмелювання
(аерозолі дезінтеграції), випарювання з наступною конденсацією в тверді
частинки (аерозолі конденсації), горіння з утворенням у повітрі твердих
частинок – продуктів неповного спалювання палива (дими).

Механізм утворення пилу впливає в основному на його дисперсний склад.
Дисперсність пилу визначається розміром його частинок. Пил ділиться
умовно на крупнодисперсний (видимий оком з розміром більше 10 мкм) і
мілкодисперсний (менше 10 мкм). Дисперсний склад пилу визначає швидкість
седиментації (осадження частинок). Ця швидкість тим менша, чим мілкіші
частинки. При високій дисперсності пил відрізняється підвищеною хімічною
активністю завдяки більшій поверхні.

Аерозолі – полідисперсні, вони містять частинки різного розміру. Виняток
складають – возгони. Пил, який утворюється в газах в результаті
конденсації парів речовин і в процесі хімічних реакцій газоподібних
компонентів. Возгони можуть являти собою монодисперсні системи з
розміром частинок менше 1 мкм.

Структура пилинок, тобто їх форма, залежить від природи пилу, і від
механізму їх утворення. За структурою пилинки можуть бути аморфними
(круглої форми), кристалічними (з гострими гранями), волокнистими
(видовженої форми), пластинкової форми.

Рідкі викиди в атмосферу (тумани) являють собою аерозолі, утворені
мілкими крапельками розпилених рідин (кислот, масел та ін.).

Газоподібні і пароподібні викиди, тобто забруднюючі атмосферу речовини у
вигляді домішок газів або парів, володіють дисперсністю, яка досягає
молекулярного рівня. Вуглекислий газ – газ, а вода в газоподібному стані
-водяна пара.

Основними фізико-хімічними характеристиками газоподібних забруднень
повітря є хімічний склад і густина, а для пароподібних речовин – також
їх -леткість (швидкість випаровування при даній температурі), пружність
або тиск пари (тобто границя насичення нею повітря при певній
температурі, вираженої в мм рт. ст.) і температура кипіння. Газо- і
пароподібні викиди в атмосферу можуть бути неорганічного, органічного
або змішаного походження.

Масова концентрація всіх видів викидів вимірюється в міліграмах або
грамах на м3 (мг/м3 або г/м3) і звичайно подається при нормальних умовах
(20 °С і 760 мм рт. ст.).

Виробничі стічні води – називаються води, використані промисловими
підприємствами і які вимагають очищення від різних шкідливих домішок.

Забруднення стоків різновидні за дисперсністю і агрегатним станом. Вони
можуть бути присутніми в стічних водах у вигляді хімічних розчинів
(розмір частинок порядку 10-8 см, що відповідає розмірам атомів і
молекул); у вигляді колоїдних розчинів (з розмірами частинок 10-7 – 10-5
см) і у вигляді грубо-дисперсних систем (з частинками розміром більше
10-5 см) і у вигляді грубодисперсних систем (з частинками розміром
більше 10-5). До останніх відносяться емульсії нерозчинних у воді рідин
(наприклад, масел) завислих у виді мілких капель і суспензії – зависі
твердих частинок, розміри яких досягають декількох міліметрів.

Виробничі стічні води характеризуються рядом параметрів – кількістю і
фізико-хімічними властивостями розчинених, емульгованих і завислих
речовин, ступенем їх токсичності, жорсткістю (присутністю в стоках
розчинених солей кальція і магнія), лужністю, кислотністю,
органолептичними характеристиками (запах, колір, присмак) і ін. Масова
концентрація забруднень в стоках вимірюється в мг/л, г/л.

Важливою характеристикою стічних вод є водневий показник рН. Величина рН
характеризує ступінь кислотності водних розчинів. Хімічно нейтральні
стоки – рН=70; 7,0 – лужна реакція стічних вод.

Виробничі стічні води ділять на умовно чисті (оборотні) і забрудненні.
Умовно чисті – стічні води від охолодження технологічного обладнання,
компресорів.

Ці води охолоджуються в заводських озерах або градирнях, очищуються від
механічних забруднень і масел, а потім повертаються у виробництво при
незначному поповненні свіжою водою. Хімічний склад таких вод залежить
від їх призначення, а також від якості використовуваної для систем
во-дообігу води та від організації технологічного процесу.

Забрудненні стічні води відрізняються як за кількістю так і за складом
для цехів, окремих установок одного і того ж підприємства.

Наприклад, стоки гальванічного цеху машинобудівного заводу відрізняються
значно від стоків механічного цеху, інструментального і ін.

Промислові тверді відходи діляться на два основних види: нетоксичні та
токсичні.

Також класифікують: металеві, неметалеві і комбіновані. Неметалеві
відходи підрозділяються на хімічно-інертні (відвали пустої породи, попіл
і ін.) та хімічно-активні – гума, пластмаси. До комбінованих відходів
відноситься різне промислове і будівельне сміття.

В своїй основі тверді відходи машинобудівних і металообробних
підприємств не токсичні.

Це головним чином металеві відходи, окалина, шлаки, попіл, відходи
дерева, пластмас, тара і всяке сміття.

Прикладом токсичних твердих відходів можуть служити шлами гальванічних
цехів і травильних дільниць.

5.3.2. Енергетичні забруднення навколишнього середовища

Теплове забруднення – біосфери являється наслідком конвективного і
радіаційного теплообміну між нагрітими викидами або технологічними
установками (джерелами теплоти) і навколишнього середовища, яке
проявляється у підвищенні температури атмосфери, води або грунту,
характерне для всіх виробництв. Особливе значення мають теплові викиди у
водоймища. Теплове забруднення машинобудівних виробництв не значне.

Шум, вібрація і ультразвук – являють собою хвилеподібно розповсюджуваний
періодично коливальний рух частинок пружного середовища (газоподібного,
рідкого або твердого). Вони відрізняються за частотою коливання і
характером сприйняття їх людиною.

Коливання з частотою 16-20000 Гц, яке передається через газоподібне
середовище, виробляє звуки або шуми і сприймаються органами слуху.
Коливання з частотою нижче 16 Гц називаються інфразвуками, а вище 20 кГц
– ультразвуками; органами відчуття людини вони не сприймаються, однак
чинять на неї негативний вплив. Коливання твердих тіл або коливання які
передаються

через тверді тіла (машини, конструкції) називаються вібрацією. Вібрація
сприймається організмом як струс при загальній вібрації з частотою від 1
до 100 Гц, а при локальній (наприклад, при роботі з віброінструментом)
від 10 до 2000 Гц. Промисловий шум великої інтенсивності не тільки
уражує органи слуху, але також чинить загальний від’ємний вплив на
організм людини, втомлює, знижує продуктивність праці, сприяє росту
браку і травматизму, викликає хронічні захворювання.. Тривала дія
вібрації на людину призводить до так званої «вібраційної хвороби». Крім
того вібрація чинить руйнівну дію на різні споруди та конструкції.

Електромагнітні поля високої частоти. За їх допомогою здійснюють
індукційне нагрівання металів при термообробці, плавлені, паянні та
зварюванні.

Впливають негативно на функціональний стан нервової та серцево-судинної
системи і залежать від інтенсивності, тривалості та діапазону
опромінення.

Світлове випромінювання як видимої так і невидимої частоти спектру
(інфрачервоне або теплове і ультрафіолетове випромінювання).

Для зварювання і розмірної обробки матеріалів в промисловості широко
застосовуються – лазери (оптично-квантові генератори), які охоплюють
практично весь оптичний діапазон (від ультрафіолетової до інфрачервоної
зони спектра). Всі вони негативно діють на організм (шкіру, а особливо
на зір).

Йонізуюче випромінювання – використовується для виконання різних
контрольних операцій (радіоізотопна дефектоскопія) – альфа, бета, гама,
рентгенівське, нейтронне випромінювання. Від дії іонізуючого
випромінювання може виникнути променева хвороба.

Більшість енергетичних забруднень Н.С. діють лише під час їх виробництва
й не акумулюються у природі. Вони не розповсюджуються за границі
виробництва, цеху, установки. Завдання зводиться до охорони праці людей.
Хоча зона дії шуму, вібрації обмежена, але вона розповсюджується і на
інші дільниці, цех, і навіть на населення найближчого району. Особливо
багато «шумних» технологій на машинобудівних і металообробних
підприємствах. Шуми механічні, аеро- і гідродинамічні шуми,
електромагнітні шуми.

Визначення:

відходи виробництва – залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, які
утворилися при виробництві продукції або виконанні робіт і які втратили
повністю або частково вихідні споживчі властивості;

вторинні матеріальні ресурси – відходи виробництва і споживання, які
утворюються в народному господарстві;

вторинна сировина – вторинні матеріальні ресурси, які в теперішній час
можуть використовуватися в народному господарстві;

використання вторинної сировини – застосування вторинної сировини для
виробництва продукції, виконання робіт та одержання енергії.

Лекція 6

НАУКОВІ ЗАСАДИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

6.1. Принципи раціонального природокористування

Під поняттям «природокористування» розуміють науково-технічний напрям,
який займається розробкою теоретичних проблем і практичних питань в
галузі раціонального використання людиною природних ресурсів.

Природокористування – це сукупність усіх впливів людства на природу, до
яких належать заходи з освоєння, перетворення й охорони природи.
Необхідно розрізняти природокористування раціональне і нераціональне.

Раціональне природокористування спрямоване на забезпечення умов
існування людства і отримання матеріальних благ, запобігання можливим
шкідливим наслідкам людської діяльності, на підтримання високої
продуктивності природи та охорону й економне використання її ресурсів.

Нераціональним природокористуванням виявляється в тих випадках, коли
вплив людини на природу призводять до підривання її відновних
властивостей, зниження якості й вичерпання природних ресурсів,
забруднення навколишнього середовища. Воно може виникнути як наслідок не
тільки прямих, але й опосередкованих впливів на природу.

На рис. 1. показані основні принципи раціонального природокористування.

Природокористування набуває різних форм залежно від типів природних
ресурсів: вичерпних (енергетичних, сировинних, харчових, генофонда) і
ресурсів середовища (умов праці, відпочинку і здоров’я).

У поняття «раціональне освоєння природних ресурсів і умов» входить
найбільш повне використання переваг середовища й економічне отримання
енергії, сировини. Цілеспрямоване перетворення розраховане на
примноження і збагачення природних ресурсів і на поліпшення природних
умов. Охорона ресурсів середовища означає підтримання якостей,
сприятливих для ведення господарства.

При перетворенні природи необхідно керуватися екологічними законами і
правилами. Розглянемо деякі з них (ряд законів розглянуто в лекції 2).

Правило інтегрального ресурсу: конкуруючі у сфері використання природних
систем галузі господарства неминуче завдають збитків одне одному тим
сильніше, чим більше вони змінюють спільно експлуатований екологічний
компонент або всю екосистему в цілому.

Правило міри перетворення природних систем: у ході експлуатації
природних систем не можна переходити деякі межі, які дозволяють цим
системам зберігати здатність до самопідтримання (самоорганізації та
саморегуляції).

Правило «м ‘якого» управління природою. «М’яке» управління природними
процесами, як правило, здатне викликати бажані природні ланцюгові
реакції і тому з соціально-економічного погляду більш прийнятне, ніж;
«жорстке», техногенне.

Раціональне природокористування

Вивчення

Освоєння

Перетворення

Забезпечення якості

Ефективність

Поліпшення і оп-

тимізація збагачення (кількісне і якісне)

Система наземного моніторингу навколишнього середовища

Рис.1. Основні принципи раціонального природокористування (за
Ю.К.Єфремовим, 1981)

Правило ланцюгових реакцій «жорсткого» управління природою. Як правило,
«жорстке» техногенне управління природними процесами може викликати
небажані ланцюгові природні реакції (наприклад, порушення динамічної
рівноваги), значна частина яких є екологічно, соціально й економічно
неприйнятними.

Закон обмеженості природних ресурсів: усі природні ресурси (і умови)
Землі скінченні.

Закон падіння природно-ресурсного потенціалу: у рамках однієї
суспільно-економічної формації (способу виробництва) і одного типу
технологій природні ресурси стають усе менш доступними і потребують
збільшення витрат праці й енергії на їх добування і транспортування.

Закон зниження енергетичної ефективності природокористування: з плином
історичного часу при отриманні з природних систем корисної продукції на
її одиницю в середньому витрачається все більше енергії.

Закон відповідності між рівнем розвитку виробничих сил і
природно-ресурсним потенціалом: розвиток виробничих сил відбувається
порівняно поступово до моменту різкого виснаження природно-ресурсного
потенціалу, який характеризується як екологічна криза. Криза долається
шляхом революційної зміни виробничих сил.

Закон зменшення природної родючості: у зв’язку з постійним вилученням
урожаю і порушенням природних процесів ґрунтоутворення, а також при
тривалій монокультурі, в результаті накопичення токсичних речовин, що
виділяються рослинами, на культивованих землях відбувається зниження
природної родючості ґрунтів.

Закон бумеранга – все, що вилучено з біосфери людською працею, має бути
повернено їй.

6.2. Теоретичні і методологічні основи охорони природи

Господарська діяльність людини обумовлює істотні зміни в природі. Якщо
не вживаються запобіжні заходи, то відбувається виснаження і руйнація
природи. Уникнути цього можна тільки тоді, коли використання природи
стане засобом її охорони. Це означає, що наукове природокористування має
забезпечити повне задоволення потреб суспільства і одночасно зберігати і
збагачувати природне середовище як джерело всіх матеріальних благ.

Предметом вивчення охорони природи (созології) як науки є:

а) природа як ресурс з соціально-політичного погляду та господарсько-

економічної оцінки;

б) природа з погляду управління її розвитком та розширеним відтво-

ренням її багатств у процесі використання;

в) природа як тонізуючий, рекреаційний та оздоровчий фактор;

г) природа як джерело естетичного і екологічного виховання;

д) природа як джерело наукового пізнання.

Охорона природи має розв’ язувати проблему оптимізації взаємовідносин
людини і природи: рекомендувати заходи, за яких буде завдано якнайменшої
шкоди природі. Кожній природній зоні має відповідати певний спосіб
природокористування, який зберігатиме можливість постійного використання
природи. У цьому полягає основне завдання охорони природи як науки.

Теоретичною основою охорони природи є закони і взаємозв’язки, що діють у
природі та в системі «природа – суспільство».

Охорона природи – комплексна наука, споріднена з іншими природничими
науками, тому в ній поєднуються різні методи і прийоми досліджень.

Існуючі в природі загальні взаємозв’язки і взаємозалежності визначають
основні правила і принципи охорони природи:

Охорона природи є історичною необхідністю, нехтування якою може
викликати екологічні катастрофи і погіршення умов існування людства.

Природоохоронна робота є практичною галуззю, яка забезпечує економічні,
здоров’язберігаючі, естетичні і наукові потреби суспільства. Вона
потребує глибокого наукового обґрунтування з філософських, соціальних,
етичних і економічних позицій.

Природа охороняється в інтересах нинішніх і наступних поколінь людей;
сучасне покоління повинне нести моральну і юридичну відповідальність за
стан природи, що передається в спадок наступному поколінню.

Охорона природи забезпечує можливість прогресивного розвитку
суспільства; нехтування природоохоронними заходами об’ єктивно
спрямовано проти інтересів суспільства.

Ефективне виконання завдань охорони природи потребує підкорення
особистих і місцевих інтересів інтересам усього суспільства, а також
інтересів однієї держави загальнолюдським інтересам.

Економічна ефективність заходів з охорони природи є важливим, але не
єдиним критерієм їх доцільності, оскільки природоохоронні заходи, що не
мають прямого економічного ефекту, задовольняють потреби людей в
здоровому середовищі життя.

Тільки комплексна охорона природи як взаємопов’язане ціле забезпечить
виконання природоохоронних завдань.

Охорона природи має бути неперервною, розвиватися в повній відповідності
з характером та інтенсивністю впливу суспільства на природу.

Організація ефективної охорони природи потребує чіткого перспективного
планування, що передбачає необхідність гармонійного розвитку системи
охорони здоров’ я, науки і культури.

Заходи з охорони природи повинні бути невід’ємною частиною робіт з її
використання, стати найпершим обов’ язком усіх природокористувачів.

Виконання всіх завдань охорони природи можливе лише при централізованому
адміністративному і науковому керівництві природоохоронною роботою,
природоохоронній пропаганді і залучення широкої громадськості до
проведення практичних заходів.

z|&

??????$??

????$??

??????$??

????$??

??????$??

????$??

??????$??

‚?$??????ц???ц????????$??

????$??

??????$??

??? ? ?????? ??&?

??????$??

? ??&?

??????$??

????????y???????th????? ?????????????th??????????

? ?????????????th??????????

?????th???????????th???????????th???????????th??????? ??&?

??????$??

h„&a0JlEH

h„&a0JWEH

h„&a0JlEH

h„&a0JeEH

????$??

?+????$??

? ?????????????th??????????

?5??????$??

? ??&?

?M??????$??

?5??????$??

?C??????$??

? ?????????????th??????????

????????

? ?????????????th????????

? ?????????????th??????????

„? ¤”1$`„?

? ?????????????th??????????

¤C1$

d3/4th ¤&1$`„

? ?????????????th??????????

??y??? ?????????????th??????????

? ?????????????th????????

? ?????????????th??????????

?Пропаганда повинна охоплювати всі верстви населення, починаючи з
дошкільного віку, але особливо важливо її вести в колективах підприємств
і установ, від яких у першу чергу залежить стан природи.

Для наукового обґрунтування заходів з охорони природи потрібні
підготовлені кадри і спеціалізовані науково-дослідні установи, які
будуть виконувати роботи з виявлення закономірностей взаємодії
суспільства і

природи, передбачення і моделювання наслідків цієї взаємодії, розробки
ефективних заходів щодо попередження негативних змін природи.

У процесі розвитку суспільства охорона природи повинна неперервно
розширюватися, удосконалюватися, мати глобальні масштаби, включаючи
охорону космічного простору.

Охорона природи повинна поєднуватися з її планомірним і екологічно
безпечним перетворенням в інтересах нинішнього і наступних поколінь
людей.

При організації охорони природи слід виходити з науково обґрунтованого
положення, що всі елементи природи мають або можуть мати в майбутньому
позитивне значення для людини.

Правова охорона навколишнього природного середовища полягає в створенні,
обґрунтуванні і застосуванні нормативних актів, якими визначаються як
об’єкти охорони, так і заходи з її забезпечення. Ці заходи утворюють
екологічне право, яке регулює відносини між природою і суспільством.

6.3. Стандарти і нормативи якості навколишнього середовища

Стандарти якості навколишнього природного середовища складаються на
основі сучасного стану технологій і є спробою узгодження екологічних і
економічних інтересів суспільства. Існують міжнародні стандарти,
державні, відомчі, стандарти підприємств. У них регламентуються гранично
допустимі і тимчасово узгоджені викиди забруднюючих речовин у навколишнє
середовище; гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у
природних середовищах (воді, повітрі, ґрунтах, рослинних і тваринних
організмах); орієнтовно-безпечні рівні впливів техногенних забруднювачів
на природне середовище; правила і методи природокористування, які
зводять до мінімуму збитки, що завдаються природному середовищу;
організація природоохоронної служби.

Екологічні стандарти юридично закріплюються в спеціальних
нормативно-технічних документах, затверджуються державними органами і
мають обов’ язковий характер.

Уся сфера екологічного нормування і стандартизації використовує
встановлені гранично допустимі концентрації (ГДК) або гранично допустимі
дози (ГДЗ) шкідливих агентів. ГДК – це та найбільша концентрація
речовини в середовищі і джерелах біологічного споживання (повітрі, воді,
ґрунті, продуктах харчування), яка при більш чи менш тривалому впливі на
організм (контакті, вдихувані, прийманні всередину) не впливає на
здоров’я і не викликає віддалених ефектів.

Розрізняють такі гранично допустимі концентрації:

ГДКрз – гранично допустима концентрація речовини в повітрі робочої

зони, мг/м3;

ГДКмр – гранично допустима максимальна разова концентрація речовини в
повітрі населених місць, мг/м ;

ГДКсдд – гранично допустима середньодобова концентрація токсичної
речовини в повітрі населених місць, мг/м3;

ГДКв – гранично допустима концентрація речовини у воді водойми
господарсько-питного і культурно-побутового водокористування, мг/л;
ГДКвр – гранично допустима концентрація речовини у воді водойми, що
використовується для рибогосподарських цілей, мг/л; ГДКг – гранично
допустима концентрація речовини в орному шарі ґрунту, мг/кг;

ГДКпр (ДОК) – гранично допустима концентрація (допустима залишкова
кількість) речовини в продуктах харчування, мг/кг. Для більш повної
оцінки якості середовища використовують інший критерій – ГДЕН – гранично
допустиме екологічне навантаження: для води -це гранично допустимі скиди
(ГДС), г/с; для повітря – гранично допустимий викид (ГДВ), г/ с. Ці
величини характеризують навантаження, яке спричиняє те чи інше
підприємство на навколишнє середовище за одиницю часу.

При вмісті в середовищі кількох токсичних агентів враховують їх спільну
дію, так званий ефект підсумовування негативного впливу.

Встановлюють також гранично допустимі рівні (ГДР) шумового та
електромагнітного забруднення.

6.4. Екологічний моніторинг

Одним із найважливіших елементів управління у сфері екології є
екологічний моніторинг, який являє собою комплексний еколого-правовий
інститут, що складається із сукупності державних відомостей про якісний
стан навколишнього природного середовища і спостережень галузевих
державних органів за змінами об’єктів природокористування, які
узагальнюються на загальнодержавному рівні з метою одержання єдиної
всебічної оцінки екологічного стану довкілля.

Державний моніторинг навколишнього природного середовища становить
систему спостережень, збирання, опрацювання, передачі, збереження й
аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища та
прогнозування його зміни.

Ведення моніторингу законодавчо закріплено в ст. 22 Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища» , Положенні про державну
систему моніторингу навколишнього середовища, затвердженому Постановою
Кабінету Міністрів України № 391 від 30 березня 1998 р., і в спеціальних
галузевих Положеннях про ведення державних моніторингів окремих об’єктів
природокористування, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Екологічний моніторинг природного середовища – це сучасна форма
реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів
інформатизації. Ця форма забезпечує регулярну оцінку і прогнозування
стану середовища життєдіяльності суспільства й умов функціонування
екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки,
збереження природного середовища й раціонального природокористування.
Моніторингу підлягають усі об’ єкти навколишнього природного середовища
в цілому, незалежно від їх цільового призначення, характеру, видів і
правових форм природокористування.

Лекція 7

ЕКОЛОГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ ТА ЕКОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА

7.1. Екоменеджмент та екологічна експертиза

Саме слово «менеджмент» походити з англійської мови й означає
«управління», «керування». Цей термін виник на початку ХХ ст. у США,
коли американський дослідник Ф.У. Тейлор запропонував розглядати
управління підприємством як науку. З тієї години поняття менеджменту
значно еволюціонувало, виникли різні види менеджменту, у тому числі й
екологічний менеджмент. Незважаючи на багатозначність цього поняття, у
наша час воно переважно означає управління локального рівня. Термін
«екологічний менеджмент» розглядається переважно в таких значеннях: а)
як діяльність громадських екологічних організацій; б) як сукупність
засідок, методів і засобів управління природоохоронною діяльністю
підприємства [4, с. 313]; в) як система управління окремим природним
комплексом, що підлягає особливій охороні [5]; г) як частина загальної
системи управління, яка включає організаційну структуру, діяльність з
планування, обов’язки, відповідальність, досвід, методи, методики,
процеси і ресурси для формування, здійснення, аналізу та актуалізації
екологічної політики конкретної організації [6].

Як бачимо, більшість доктринальних позицій і законодавчих визначень
сходяться на тому, що екологічний менеджмент – це екологічне управління
найнижчого локального рівня, тобто – конкретним природним чи комплексом
джерелом екологічної небезпеки. На підставі наукового аналізу ознак
екологічного менеджменту можна дати таке визначення цього поняття:
Екологічний менеджмент – це управління екологічними характеристиками
конкретних суб’ єктів екологічно небезпечної діяльності, джерел
екологічної небезпеки або окремих природних комплексів. Управління
громадськими екологічними організаціями не розглядається нами як
екологічний менеджмент, хоча діяльність таких організацій щодо
впровадження конкретних екологічних заходів може бути екологічним
менеджментом.

За об ‘єктами екологічний менеджмент поділяється на:

а) екологічний менеджмент суб’ єктів екологічно небезпечної діяльнос-

ті (наприклад: підприємств);

б) екологічний менеджмент джерел екологічної небезпеки (наприклад:

сховищ радіоактивних відходів),

в) екологічний менеджмент окремих природних комплексів (напри-

клад: річки Дніпро).

За суб’єктами екологічний менеджмент поділяється на: а) внутрішній –
здійснюється в межах самого об’ єкту управління (наприклад: здійснюється
адміністрацією даного підприємства) і б) зовнішній – здійсню-

ється зовнішніми суб’єктами управління щодо даного об’єкту управління
(наприклад: законодавче регулювання діяльності окремих підприємств,
управлінські рішення міністерств і відомств, яким підпорядковані
конкретні підприємства).

За обсягом: а) цілковитий – охоплює усі екологічні характеристики
об’єкту управління, і б) частковий – охоплює лише частину екологічних
характеристик об’ єкту управління.

За джерелами правового регулювання: а) системний – здійснюється шляхом
впровадження на об’єкті менеджменту встановленої законодавством системи
екологічного менеджменту (наприклад, згідно ДСТУ ІСО 14001-97) і б)
безсистемний – здійснюється відповідно до загальних норм екологічного
законодавства.

За напрямками управлінського впливу: а) екологічний менеджмент
природокористування; б) менеджмент екологічного ризику; в) обслуговуючий
екологічний менеджмент (охоплює інформаційне забезпечення, взаємодію з
державними органами, громадськими організаціями, створення екологічних
фондів, екологічне страхування, екологічний тренінг та інші види
обслуговуючої діяльності, яка входити до системи екологічного
управління, алі не стосується безпосередньо ні природокористування, ні
управління екологічним ризиком).

Будова екологічного менеджменту включає такі первинні або першоелементи:

суб’єкт екологічного менеджменту – чи особа організації, яка здійснює
екологічне управління об’ єктом екологічного менеджменту;

об’єкт екологічного менеджменту – суб’єкт екологічно небезпечної
діяльності, джерело екологічної небезпеки або природний комплекс, щодо
екологічних характеристик яких здійснюється екологічний менеджментом;

зміст екологічного менеджменту – сукупність управлінських заходів, за
допомогою яких суб’єкт впливає на об’єкт екологічного менеджменту
(планування, облік, аудит, інформування, фінансування тощо);

екологічний аспект (характеристика) – аспект функціонування об’ єкту
екологічного менеджменту, який стосується вимог екологічного
законодавства, запобігання чи розв’язання екологічних проблем;

ідеальний стан об’єкту екологічного менеджменту – результат, якого
прагне досягнути суб’ єкт екологічного менеджменту через заходи
управлінського впливу на об’єкт екологічного менеджменту. Є об’ єктивні
і суб’єктивні критерії визначення ідеального стану: об’єктивні –
екологічне законодавство й екологічна криза; суб’ єктивні – екологічна
свідомість і культура.

Правове регулювання екологічного менеджменту

На жаль, законодавство України про екологічний менеджмент розвинуте
недостатньо. Наразі правове регулювання екологічного менеджменту
здійснюється в двох напрямках: а) визначення еколого-правового статусу
суб’єктів екологічно небезпечної діяльності; б) впровадження систем
екологічного менеджменту. Істотним ґанджем першого напряму правового
регулювання є розкиданість правових приписів щодо здійснення
екологічного менеджменту в численних актах екологічного законодавства: у
Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Гірничому законі України від
6.10.99 р., Законах України «Про власність» від 7.02.91 р., «Про
підприємства в Україні» від 27.03.91 р., «Про охорону навколишнього
природного середовища» від 25.06.91 р., «Про забезпечення санітарного та
епідемічного благополуччя населення» від 24.02.94 р., «Про транспорт»
від 10.11.94 р., «Про використання ядерної енергії та радіаційну
безпеку» від 8.02.95 р., «Про відходи» від 5.03.98 р. «Про об’єкти
підвищеної небезпеки» від 18.01.2001 р., «Про охорону атмосферного
повітря» у редакції від 21.06.2001 р., тощо.

Кожен із зазначених законів визначає окремі аспекти екологічного
менеджменту підприємства, або порядок застосування окремих заходів
екологічного менеджменту (статистична екологічна звітність, екологічний
облік, інформування, оцінка екологічного впливу тощо). Такий стан справ
призводить до неефективності екологічного законодавства України в
частині здійснення екологічного менеджменту підприємств.

Екологічний маркетинг

Завданням екологічного маркетингу є створення умов, які не впливають на
навколишнє середовище, для пристосування виробництва до ринкових вимог,
розробки екологічно чистої продукції, що має високу конкуренто-

спроможність, а також інтенсифікація її реалізації і отримання
додаткових прибутків унаслідок екологізації виробництва і продукції.

Основними функціями екологічного маркетингу є вивчення попиту на
екологічно чисту продукцію, ціноутворення, реклами і стимулювання;
планування екологічно чистого асортименту, реалізації і торговельних
операцій; діяльність, пов’язана із вибором екологічно чистого
товароруху, організацією екологічно безпечного обслуговування
споживачів.

Екологічний маркетинг заснований на використанні концепції
соціально-етичного маркетингу і є його складовою частиною. За допомогою
цієї концепції інтегруються інтереси виробника, суспільства і природного
середовища.

7.2. Екологічна паспортизація об’єктів

Найбільш дієвим із розроблених стандартів є екологічний паспорт
промислового підприємства.

Екологічний паспорт – це нормативно-технічний документ, який містить
дані про використання підприємством ресурсів і визначення впливу його
виробництва на навколишнє середовище.

В екологічному паспорті міститься інформація:

про підприємство і регіон його розміщення;

про технології, що використовуються на підприємстві;

кількісні і якісні характеристики використовуваних ресурсів (сировини,
палива, енергії);

кількісні характеристики продукції, що випускається;

кількісні і якісні характеристики викидів забруднюючих навколишнє
середовище речовин (нормативи ГДС і ГДВ), а також відходів виробництва.
На основі інформації, що міститься в екологічному паспорті, вирішуються
такі екологічні завдання:

оцінюється вплив викидів забруднюючих речовин і відходів на природне
середовище та здоров’я населення;

встановлюються нормативи викидів забруднюючих речовин і складування
відходів;

плануються і оцінюються природоохоронні заходи на підприємстві;

аналізується дотримання підприємством законодавства, стандартів і
нормативно-технічної документації з охорони навколишнього середовища;

здійснюється експертиза проектів реконструкції підприємства;

розробляються заходи з підвищення ефективності використання природних і
мінеральних ресурсів, енергії і вторинної сировини. Основними джерелами
інформації для складання екологічного паспорта є показники виробництва,
розрахункові і фактичні викиди, дозволи на природокористування, паспорти
газо- і водоочисного обладнання і споруд, установок з утилізації і
використання відходів, дані державної статистичної

звітності, інвентаризація джерел забруднення, дані про діяльність
підприємства і фонові показники стану природного середовища в регіоні.
Щорічно паспорт коригується і уточнюється.

З позицій екологічної безпеки природні системи розглядаються у двох
станах – у межах норми і за її межами. Нормою вважається відповідність
державним стандартам стану різних середовищ біосфери (наприклад,
гранично допустимої концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді чи
ґрунті). Недолік цього підходу полягає в тому, що не враховується
ступінь відхилення від нормативу: в однаковому положенні опиняються
системи, у яких норматив перевищений в одиниці, десятки і сотні разів.

Концепція «екологічного ризику» розглядає чотири можливих стани
природних систем: нормальний, пригнічений (при такому зниженні
потенціалу, яке піддається самовідновленню), сильно навантажений (коли
відбувається істотне зниження продуктивності природних систем) і стан
екологічного лиха (при якому відбувається прогресивне руйнування
природних систем – втрата їх фонового якісного стану).

Межі переходу від одного стану до іншого можна розглядати як стандарти,
а межу останнього стану – як граничний державний стандарт. Залежно від
виділених ресурсів можуть прийматися різні конкретні значення параметрів
цілей.

7.3. Екологічна експертиза, її типи: державна громадська, спеціальна.
Закон про екологічну експертизу

Мета і завдання екологічної експертизи – запобігання негативного впливу
антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища і
здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки проектів,
планів, заходів господарського розвитку, будівельних норм і правил,
стандартів, виробів, матеріалів, хімічних речовин тощо вимогам
екологічної безпеки суспільства; оцінка ефективності заходів з охорони
навколишнього середовища; підготовка об’ єктивних і обґрунтованих
висновків екологічної експертизи.

Основними принципами екологічної експертизи є гарантування безпечного
для життя і здоров’ я людей навколишнього середовища; збалансованість
екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів;
наукова обґрунтованість, об’єктивність і незалежність; комплексність,
превентивність і оприлюднення результатів; державне регулювання і
законність. Підготовка результатів екологічної експертизи і прийняття
рішення відносно подальшої реалізації об’ єкта екологічної експертизи
здійснюється з урахуванням громадської думки.

Передбачається така процедура проведення державної екологічної
експертизи: формування експертних груп і комісій; визначення етапів
екологічної експертизи і їх тривалості.

Умови і порядок проведення екологічної експертизи визначаються Законом
України «Про екологічну експертизу» (від 09.02.95).

Екологічна експертиза поширюється на об’єкти, які можуть спричиняти
негативний вплив на природне середовище:

правову, нормативну та інструктивну документацію;

проекти технічних систем, машин, механізмів і приладів;

впроваджувані відкриття і винаходи;

діючі технічні системи й ті, що будуються, аграрні, біотехнічні та
інформаційні системи, які спричиняють вплив на навколишнє природне
середовище;

унікальні антропогенні і природні системи і об’єкти (курорти, об’єкти
історичної і культурної спадщини, природно-заповідні території);

стан здоров’я населення і організація охорони здоров’я;

відомі й нові речовини, енергоносії, сировина, матеріали, корми,
продукти харчування, лікарські препарати, відходи;

природоохоронні заходи, фонди, асигнування, системи стимулювання,
ресурсозбереження;

системи виховання, освіти і пропаганди.

В Україні можуть здійснюватися державна, громадська та інші форми
екологічної експертизи.

Для об’єктів, що мають підвищений рівень екологічної небезпеки,
проведення державної екологічної експертизи є обов’язковим.

Екологічний аудит – інструмент управління, який включає систематичне
обстеження і об’єктивну оцінку природоохоронної діяльності на
підприємстві і ступінь впливу виробничої діяльності на навколишнє
середовище з метою забезпечення систем впровадження найкращих екологічно
доцільних технологій виробництв.

Екологічний аудит є складовою частиною системи екологічного менеджменту,
організується на підприємстві з ініціативи керівника і має характер
екологічного самоконтролю. Для проведення екологічного аудиту залучають
спеціалізовані аудиторські організації, які мають відповідний
кваліфікаційний сертифікат.

Розрізняють такі типи екологічного аудиту (Запольський, Салюк, 2001):

екологічна експрес-оцінка інвестиційних ризиків (інвестиційний, або
фінансовий аудит);

оцінка екологічного стану ділянки території, власником якої є
підприємство або якщо власник змінюється в процесі приватизації;

аудит продукції на стадії маркетингових досліджень;

технічний аудит на стадії виробничої діяльності;

аудит системи екоменеджменту підприємств;

перевірка функціонування системи екологічного управління;

перевірка виконання підприємством екологічних нормативів. Екологічний
аудит застосовують під час приватизації, в інвестиційному

процесі, при ціноутворенні та впровадженні високо-екологічних
технологій. Він дає змогу без додаткових бюджетних витрат підвищити
ефективність управління охороною навколишнього природного середовища та
поліпшити ефективність державного екологічного менеджменту.

Лекція 8

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗДІЙСНЕННЯ ПРИРОДОЗАХИСНИХ ЗАХОДІВ

8.1. Показники економічної ефективності затрат на охорону навколишнього
середовища

Економічна ефективність здійснення природоохоронних заходів визначається
за допомогою показників загального економічного та загального
соціально-економічного результатів.

Загальний економічний результат полягає в зменшенні негативного
антропогенного впливу на навколишнє середовище і, отже поліпшення його
стану (зниження рівня забруднення, збільшення кількості та якості
зелених, лісових і водневих ресурсів тощо).

Загальний економічний результат полягає в підвищенні рівня життя
населення, ефективності суспільного виробництва В цьому випадку
соціальні ре-зультати-це поліпшення здоров’ я населення, збереження
природних ландшафтів і т.ін.; економічні – економія природних ресурсів і
результатів праці та запобігання їх втратам.

Економічне обґрунтування природоохоронних заходів здійснюються
зіставленням їхніх економічних результатів з потрібними для їх
реалізації затратами за допомогою показників загальної та порівняльної
економічної ефективності природоохоронних затрат і чистого економічного
ефекту природоохоронних заходів.

Визначення чистого економічного ефекту Ееф середовище захисних заходів
ґрунтується на зіставленні досягнутого завдяки цим заходам економічного
результату Р із затратами на них З

Е=Р-З

Економічний результат середовищезахисних заходів Р для одноцільових
заходів виражається у величині відвернутого ними річного економічного
збитку від забруднення середовища-В

Р=В

Для багатоцільових середовищезахисних заходів

Р=В+АД

де АД – річний приріст додаткового доходу від поліпшення виробничих
результатів діяльності підприємства.

Затрати на середовищезахисні заходи 3 визначаються за формулою

З=С+ЕнК

де С-річні експлуатаційні затрати на середовищезахисному об’єкті; К –
капітальні вкладення на будівництво середовище захисного об’єкту; Ен —
нормативний коефіцієнт економічної ефективності капітальних вкладень
середовищезахисного призначення. Прийнято, що Ен=0,12

3=С+0,12К

Загальну (абсолютну) економічну ефективність природоохоронних затрат
(капітальних вкладень у середовищезахисні заходи) Ек визначає ділення
річного обсягу повного економічного результату Р, від якого віднято
експлуатаційні затрати на утримання та обслуговування еередовищезахисних
об’єктів С, на величину капітальних вкладень, що забезпечують цей
результат, К

Е,=Р-С/К

Коли розробляються довгострокові програми охорони навколишнього
середовища в тому чи іншому регіоні; виникає необхідність обрати
найефективніші варіанти технічних рішень, які забезпечували б заданий
рівень якості навколишнього середовища (Р=сот() для порівнювальних
варіантів). При цьому визначають порівняльну ефективність
природоохоронних затрат. Для впровадження обирають варіант з
мінімальними затратами, що визначається за формулою

З=С+ЕН*К

8.2. Соціальна та економічна ефективність безвідходних та маловідходних
технологій

З появою в біосфері людства і розвитком техніки виник техногенний
кругообіг речовин, (рис. Техногенний кругообіг речовин).

Цей кругообіг незамкнений, значну частину своїх ресурсів він розсіює в
навколишнє середовище. У природних технохімічних циклах також немає
повної замкненості, але вони істотно відрізняються від техногенного
кругообігу. У природі речовина не забруднює середовище, а йде в запас,
тоді як техногенний цикл робить з неї відходи.

Розсіювані відходи забруднюють навколишнє середовище. У зв’ язку з цим
на промислових підприємствах будують дедалі складніші і дорожчі очисні
споруди за ціною порівнянні з капітальними вкладеннями в основну
технологію Але це поки що не розв’язує проблеми. Хоч відходів на одиницю
виготовленої продукції стає все менше, загальний об’єм шкідливих викидів
зростає.

Необхідність створення безвідходних технологій зумовлюється не тільки
зростаючим об’ємом промислових відходів, а й збільшенням світових цін на
сировину. Залишається один вихід – створення екологічно нешкідливих
безвідходних технологій, в крайньому разі маловідходних.

Термін «безвідходна технологія» є практичне застосування знань, методів
і засобів з тим, щоб забезпечити в межах людських потреб
якнайраціо-нальніше використання природних ресурсів і енергії та захист
навколишнього середовища.

Під маловідходною технологією розуміють спосіб виробництва продукції при
якому частина сировини і матеріалів переходить у відходи, але шкідливий
вплив на навколишнє середовище не перевищує санітарних норм.

Розсіювані відходи

Н а X Я

а Я Я Я

о о\

о и к м

Первинна обробка

Виробництво —? Продукція —? Споживання

Утилізовувані відходи —? Вторинні ресурси Розсіювані відходи У широкому значені поняття «безвідходна технологія» охоплює й сферу споживання. Ця технологія передбачає; щоб вироби служили довго, легко могли бути зремонтовані, а по закінченню строку служби поверталися в цикл або переводилися в екологічну та безпечну форму. В маловідходних та безвідходних технологій є виділено 4 основних напрями, в яких розвиваються безвідходні технології: розроблення різних видів безстічних технологічних схем і водообіго-вих циклів; створення і впровадження систем перероблення відходів виробництва і споживання як вторинних матеріальних ресурсів; розроблення і впровадження принципово нових принципів добування відомих речовин із зменшеним об'ємом відходів; створення територіально - виробничих комплексів (ТВК) із замкненою структурою матеріальних потоків сировини та відходів усередині комплексу. Економічний ефект від зменшення кількості відходів можна розрахувати за формулою Ееф~ Еб + Ew + Ер де Еб - безпосередній ефект від використання відходів виробництва як вторинної сировини, Ew - ефект від зниження шкоди, спричинюваної забрудненням навколишнього середовища Ер - регіональний ефект від концентрації та спеціалізації виробництва. Абсолютна соціально-економічна ефективність безвідходного виробництва (Ц) повинна прямувати до максимуму n П — max [ X ЕФ - w]/3n i=1 n де x ЕФ - сума всіх ефектів, які досягаються при запровадженні безвідходного виробництва. Ееф= Ei + Е2 + Е3 + Е4 + Es де Еі _ ефект від виробництва кінцевої продукції та повнішого використання сировини; Е2 _ ефект від споживання кінцевої продукції та повного використання сировини; Е3 _ економія затрат на розвідування, добування й транспортування окремого ресурсу; Е4 _ ефект від комплексного розвитку регіону та вдосконалення розміщення продуктивних сил; Е5 _ зовнішньо торговельний ефект (зменшення імпорту або зростання експорту); ш - розмір шкоди від забруднення навколишнього середовища відходами виробництва та споживання; зп - повні затрати на здійснення безвідходного виробництва Якщо є кілька варіантів безвідходного виробництва, то треба обрати той, де при близьких значеннях повних народногосподарських затрат-найбільше значення соціально - економічної ефективності. 8.3. Екологічний ризик. Поняття про екологічну безпеку Екологічний ризик - це оцінка на всіх рівнях (від локального до глобального) ймовірності появи в навколишньому природному середовищі негативних змін, спричинених антропогенним впливом. Під екологічними ризиком розуміють також імовірну небезпеку завдання шкоди природному середовищу у вигляді можливих втрат за певний час. Шкода природному середовищу при різній господарській діяльності неминуча, але вона має бути зведена до мінімуму і економічно виправдана. Будь-яка діяльність повинна проводитися так, щоб не перевищувати шкідливого впливу на природне середовище. Для ризику характерні несподіваність і швидкість назрівання небезпечної ситуації, що передбачає швидкі дії з усунення або ослаблення впливу джерела небезпеки. В останній час приділяють багато уваги поняттю «допустимого» екологічного ризику. При антропогенному впливі враховують такі правила допустимого екологічного ризику (Петров, 1995): неминучість втрат у природному середовищі; мінімальність втрат у природному середовищі; реальна можливість відновлення втрат у природному середовищі; відсутність шкоди здоров' ю людини; співрозмірність екологічних збитків і економічного ефекту. З метою управління екологічним ризиком проводять його оцінку в такій послідовності: первинна ідентифікація небезпеки; виявлення джерела небезпеки; оцінка ризику в умовах нормальної роботи; оцінка стану здоров' я і можливої кількості жертв; оцінка стану біоти за біологічними інтегральними показниками; оцінка впливу забруднюючих речовин на людину і навколишнє природне середовище; спектр можливих сценаріїв розвитку аварії; статистичні оцінки й імовірнісний аналіз ризику. Виділяють такі фактори екологічної небезпеки - природні, соціально-економічні, техногенні, військові. Екологічна безпека - це стан захищеності природного середовища і людського суспільства від загроз, що виникають в результаті антропогенних і природних впливів. Поняття екологічної безпеки передбачає систему регулювання і управління, яка дозволяє прогнозувати, не допускати, а у випадку виникнення - ліквідувати розвиток надзвичайних ситуацій. Метою гарантування екологічної безпеки є досягнення максимально сприятливих показників здоров' я людини і високої якості природного середовища. Ці показники є одиницями вимірювання екологічної безпеки. Здоров'я людини - це функціональний стан організму, який забезпечує тривалість життя, фізичну і розумову працездатність, самопочуття і функцію відтворення здорового потомства. Динамічна сукупність індивідуальних рівнів здоров' я членів суспільства визначає суспільне здоров' я. Кількісний і якісний стан екосистем визначає ступінь їх стійкості. Для оцінки стійкості використовують показники самовідновлення систем. Для цього виділяють такі градації: природний стан; рівноважний стан; кризовий стан; критичний стан; катастрофічний стан; стан колапсу. За медико-соціальною шкалою, залежно від стану екосистем, виділяють такі зони: благополучна; хронічного забруднення природного середовища; підвищеної екологічної небезпеки; надзвичайної екологічної ситуації; екологічного лиха. Екологічна безпека реалізується на глобальному, регіональному і локальному рівнях. Методи управління екологічною безпекою на глобальному рівні включають прийняття міжнародних актів по захисту навколишнього середовища в масштабах біосфери, реалізацію міждержавних екологічних програм, створення міжурядових сил для ліквідації екологічних катастроф, що мають природний або антропогенний характер. На регіональному і локальному рівні система управління екологічною безпекою включає: екологізацію економіки; нові екологічно безпечні технології; витримування темпів економічного розвитку, які не перешкоджають відновленню якості навколишнього середовища і сприяють раціональному використанню природних ресурсів. Конституція України в ст. 13, 14, 16, 66, 92, 116, 119, 137, 138, 142 закріпила право кожного на безпечне життя і здоров'я довкілля та обов'язок держави гарантувати екологічну безпеку і підтримання екологічної рівноваги на території України. Тому пріоритетним напрямком діяльності органів державної влади ми, організаційно-розпорядчими та контрольними функціями в галузі екології. Провідним органом у сфері державного управління природокористуванням та охороною довкілля є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Воно здійснює комплексне управління та координацію державної діяльності в галузі охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки (див. додаток 5). та місцевого самоврядування є формування і впровадження в освітянську, наукову і практичну діяльність заходів економічного, соціального, технічного, організаційного та політичного характеру, серед яких першочергове значення в екологічній політиці держави має створення національної екологічно-правової системи безпеки (Малишко, 1999; Баб'як та ін., 2000). Постає питання вибору ефективних економічних регуляторів екологічної безпеки, вихідною позицією якого є: хто платить? Принцип «жертва платить» випливає з того, що населення має платити певний екологічний податок, купуючи таким чином своєрідне благо-екологічну безпеку. Завдання держави-гарантувати її. Логіка в цьому є, адже по аналогії працює механізм суспільної безпеки, яку ми фактично купуємо, утримуючи для цього, за рахунок своїх податків, міліцію Для реалізації цього принципу необхідно ввести екологічні податки з населення. Треба відзначити, що в найближчій період на Україні це буде неможливо, як в силу економічних, так і соціально-психологічних причин. Другий принцип-забруднювач платить - отримав найбільше поширення в світі, в тому числі в Україні. Його реалізація передбачає 2 форми: платежі за забруднення навколишнього середовища; ринок прав на його забруднення. В теоретичному плані еколого-економічний зміст цих важелів управління полягає в тому, що перший встановлює контроль за відповідальністю підприємства, а другий-за фактичними об'ємами забруднення. Але в найближчій перспективі впровадження ринку прав на забруднення не зможе бути відтворене, оскільки впровадження ринку прав на забруднення в його повноцінному виді вимагає насамперед тотального моніторингу середовища. А система моніторингу є настільки дорогою, що навіть американське суспільство не може дозволити собі цього. В 1993 році Міністром охорони навколишнього природного середовища України затверджено «Базові нормативи плати за забруднення навколишнього природного середовища України» та «Методику визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища». 49 Сьогодні ці нормативні акти є тими регламентуючими документами, що визначають правові, організаційні, економічні умови функціонування механізму плати за екологічні порушення. Загальна схема цього механізму така: F Встановлена плата за: викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення; скиди забруднюючих речовин в поверхневі, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти, в тому числі скиди, що проводяться підприємствами через систему комунальної каналізації; розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництва в навколишньому середовищі. Платежі стягуються з усіх підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності. Розміри платежів за забруднення навколишнього середовища встановлюються обласними виконавчими комітетами. Останнім також надано право встановлювати пільгові умови сплати платежів окремими підприємствами-забруднювачами аж до звільнення їх від цих санкцій. Розмір платежів визначається на основі затверджених базових нормативів плати за 1 тонну викиду забруднюючої речовини в межах фактичних обсягів з врахуванням коефіцієнтів індексації та соціально-екологічних особливостей території. Коефіцієнт індексації враховує темпи інфляції в державі, він встановлюється центральними органами управління і щоквартально доводиться до відома місцевих органів влади. Коефіцієнт, що враховує територіальні, соціально-екологічні особливості, залежить від чисельності жителів населеного пункту, народногосподарського значення. Його значення знаходиться в межах від 1 до 6. Розмір плати, що стягується з підприємств-забруднювачів, складається з двох частин: плати за забруднення навколишнього середовища в межах директивно встановлених лімітів викидів шкідливих речовин в атмосферу, скидів забруднюючих стоків в поверхневі і підземні води, розміщення відходів; плати за понадлімітне забруднення навколишнього середовища, яка при розрахунках платежів регулюється відповідними коефіцієнтами зі значенням від 1 до 6. Якщо підприємство не має офіційно встановлених норм (лімітів), то за здійснені викиди забруднюючих речовин, розміщення відходів, воно платить, як за понадлімітні, тобто в кратному розмірі. 8.4. Планування раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища Економічний механізм природокористування і охорони навколишнього середовища - це система організаційних і економічних заходів з використання, відтворення, обміну і охорони природних ресурсів. Метою економічного механізму є узгодження економічних і екологічних інтересів суспільного виробництва: як вертикальних - загальнодержавних, регіональних, локальних, так і горизонтальних - територіальних, відомчих та між підприємствами. Суб'єктами управління природокористування є державні органи та спеціально уповноважені органи з охорони навколишнього середовища, а також органи місцевого самоуправління. Об'єктами управління є всі природокористувачі - як юридичні, так і фізичні особи, незалежно від характеру їх діяльності. Основними принципами економічного механізму є: платність. Природні ресурси в процесі виробництва використовуються виключно за плату; наукова обґрунтованість. Цей принцип означає розумне поєднання екологічних і економічних інтересів суспільства, які забезпечують реальні гарантії прав людини на здорове і сприятливе для життя навколишнє середовище; економічна відповідальність. Природокористувачі мають відшкодувати збитки, завдані природному середовищу, здоров' ю людей і майна в результаті здійснення екологічних правопорушень; господарський розрахунок. Цей принцип вимагає узгодження екологі-зації виробництва на кожному конкретному підприємстві з його економічною ефективністю, прибутковістю. Елементами економічного механізму є облік природних ресурсів і контроль раціональності їх використання (складання їх кадастру), планування, регулювання (податки, платежі і фінансування), економічне стимулювання (пільгове оподаткування і кредитування, встановлення підвищених норм амортизації, встановлення заохочувальних цін і надбавок за екологічно чисту продукцію) і економічна відповідальність (адміністративна і цивільно-правова). В останній час набуває розвитку ринкове регулювання природокористування, економічна основа якого - перехід до різноманітних форм власності, у тому числі й на природні ресурси. В Україні цей метод тільки починає розвиватися. Досвід країн з розвиненою ринковою економікою показує, що ринкові методи вирішення екологічних проблем мають втілюватися в поєднанні з державним регулюванням. В нинішніх умовах загострення екологічної кризи необхідна структурна перебудова економіки. Вона повинна проводитися в напрямі екологізації -це необхідна умова й одночасно головна складова частина екорозвитку. У цілому вона означає екологізацію всього соціально-економічного устрою і націлена на зниження природоємності виробництва. 51 Лекція 9 СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ВИЖИВАННЯ ЛЮДСТВА 9.1. Екологія людини За визначенням російського академіка-медика В.П. Казначеєва, екологія людини - комплексний міждисциплінарний науковий напрям, що досліджує закономірності взаємодії популяцій людей з навколишнім середовищем, проблеми розвитку народонаселення у процесі цієї взаємодії, проблеми цілеспрямованого керування збереженням та розвитком здоров'я населення, вдосконалення виду Homo sapiens. За сучасними уявленнями, екологія людини - це спільний науковий підрозділ соціоекології та медицини, що вивчає ме-дико-біологічні аспекти гармонізації взаємовідносин між суспільством та природою. Екологія людини розглядає людський організм і середовище його існування в єдності як цілісну систему, в якій істотне значення мають не лише складові елементи, але й їхній зв'язок, характер і динаміка цього зв'язку. Таке вивчення системи «людина - середовище» не характерне для жодної з інших медичних дисциплін, понятійні засоби яких розраховані на виділення окремих елементів і роз' єднане вивчення їхніх властивостей та будови. Виходячи з цього, об'єктом вивчення екології людини слід вважати систему «людина - навколишнє середовище», або антропоекосистему, що є територіальною системою, в межах якої однотипна (міська, сільська тощо) людська популяція взаємодіє з відносно однорідним навколишнім середовищем і критерієм ефективності функціонування якої є високий рівень здоров'я населення. Антропоекосистеми є складовими частинами соціоекосистем відповідного ієрархічного рівня. Головні завдання екології людини були визначені у 1983 р. на першій всесоюзній нараді у м. Архангельську та в 1984 р. на першій всесоюзній школі-семінарі з даної проблеми у м. Суздалі. До них зокрема належать: вивчення стану здоров'я людей та соціально-трудового потенціалу популяцій даної генерації; дослідження динаміки здоров' я та соціально-трудового потенціалу популяцій в аспектах природно-історичного та соціально-економічного розвитку; прогноз стану здоров' я майбутніх генерацій; вивчення впливу окремих факторів середовища та їхніх комплексів на здоров' я і життєдіяльність популяцій; дослідження процесів збереження та відновлення здоров' я і соціально-трудового потенціалу популяцій; аналіз глобальних та регіональних проблем екології людини; розробка нових методів екології людини (космічних, біохімічних тощо); розробка шляхів підвищення рівня здоров'я та соціально-трудового потенціалу населення; прогнозування можливих змін у характеристиках здоров' я людей під впливом змін зовнішнього середовища; розробка науково обґрунтованих нормативів корекції відповідних компонентів систем життєзабезпечення з урахуванням прогнозів та аналізу антропоекологічної напруги. На сучасному етапі розвитку екології людини до названих завдань додаються наступні, більш конкретизовані: створення антропоекологічного моніторингу - системи спостережень за змінами процесів життєдіяльності людей у зв' язку з дією на них різних факторів навколишнього середовища, а також спостережень та оцінок умов середовища, які впливають на здоров' я населення, зумовлюють поширення захворювань; складання медико - географічних карт, що відображають територіальну диференціацію захворювань населення, пов' язаних з погіршенням якості навколишнього середовища; зіставлення медико - географічних карт з картами забруднення навколишнього середовища і встановлення кореляційної залежності між характером і ступенем забруднення різних природних компонентів соці-оекосистем та відповідними захворюваннями населення; визначення науково обґрунтованих значень гранично допустимих техногенних навантажень на людський організм. Існування людства завжди базувалось на безперервній взаємодії, постійному обміні речовин та енергії з навколишнім середовищем. З самого початку існування людей на Землі їхня життєдіяльність проходила у навколишньому середовищі, а здоров' я формувалось залежно від впливу природних факторів на організм. Внутрішнє середовище людини, в якому функціонують елементарні частини організму, що беруть участь в обміні речовин та енергії, і яке забезпечує нервові, гуморальні механізм и регуляції та гомеостаз організму, тісно пов' язане з навколишнім середовищем. До навколишнього середовища людина пристосувалась у процесі еволюції і без нього жити не може з огляду на те, що воно є одним цілим з її внутрішнім середовищем. Навколишнє середовище забезпечує нормальну життєдіяльність організму людини, яка з початку періоду ембріонального розвитку до кінця життя контактує з компонентами цього середовища. До цих компонентів належать повітря, вода, грунт, харчові продукти тощо. Життєдіяльність організму перебуває у безперервному динамічному взаємозв' язку з дією цих факторів навколишнього середовища. При цьому згадана взаємодія не може перевищувати адаптаційних механізмів людини На мозок людини безперервно діють різноманітні за кількістю і якістю численні подразники з внутрішнього І навколишнього середовища. Вони викликають утворення безумовних і умовних рефлексів в організмі людини, і все це зустрічається, стикається, взаємодіє і, зрештою, систематизується, урівноважується і закінчується утворенням динамічної рівноваги. Вироблення умовних рефлексів є біологічним актом, який створює основу для правильного обміну речовин та енергії між організмом і навколишнім середовищем. Розвиваючи вчення про взаємозв' язок організму з навколишнім середовищем, яке його підтримує, І. П. Павлов твердив, що умовні і безумовні рефлекси є органом для постійного здійснення все досконалішої рівноваги між організмом і навколишнім середовищем. Організм людини може існувати лише при постійній взаємодії з природою і са-мовідновлюватись у результаті такої взаємодії. Навколишнє середовище, в якому живе людина, характеризується умовами, які сприяють нормальним фізіологічним функціям. Фактори навколишнього природного середовища ефективно впливають на здоров' я при їхній комплексній дії. Комплекс оздоровчих факторів природного середовища забезпечує нормальний ріст і розвиток людини. Людина не може жити без повітря, яке є одним з найважливіших елементів навколишнього середовища. Атмосферне повітря є постійним джерелом кисню, необхідного для оксидаційних процесів і збереження життя. Важливі й інші компоненти атмосферного повітря, зокрема вуглекислота. З другого боку, в атмосферне повітря поступають газоподібні продукти обміну речовин людини. Отже, в процесі еволюції між організмом людини і повітряним середовищем склалася певна рівновага. Таке значення мають температура повітря, його вологість, барометричний тиск, рух повітря, сонячна радіація, процеси теплообміну організму з навколишнім середовищем, кліматот-ворчі фактори тощо. Вода і харчові продукти також є компонентами навколишнього природного середовища, без яких неможливе життя людини. Ці компоненти входять до складу організму, вони є джерелом мінеральних речовин, вітамінів, білків, жирів, вуглеводів, що постійно беруть участь в обміні між організмом і навколишнім середовищем. Не менш важливим є значення ґрунту для організму людини. Він є джерелом мінеральних, органічних і органо-мінеральних речовин і унікальною лабораторією, в якій відбуваються процеси розкладу та синтезу органічних речовин, а також фотохімічні процеси. Грунт впливає на формування здоров'я людини, є основним фактором, що формує геохімічні провінції, від яких залежить хімічний комплекс організму. Грунт є також джерелом мінеральних речовин, необхідних для циклу обміну речовин, для росту рослин, які вживає людина і тварини. Отже, можна образно сказати, що людина - дитя природи і не може існувати поза нею. За словами М. Рильського, природа є вічним джерелом нашого життя і творчості. Як показують численні незаперечні факти, тривала ізоляція від природного середовища викликає не лише фізичні, а й психічні захворювання людей, не кажучи вже про падіння їхньої моральності. Тому можна вважати абсолютно нереальними і навіть шкідливими уявлення де- яких футурологів про те, що в майбутньому, коли здатні проявляти необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміни зовнішніх умов. Це комплекс механізмів, які виробились у процесі еволюційного розвитку живих організмів і дозволяють їм зберегтись у природі, пристосовуючись до зміни умов навколишнього середовища. Адаптація допомагає підтримувати стійким внутрішнє середовище організму, коли параметри деяких факторів навколишнього середовища виходять за межі оптимальних. Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища і від індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеня адаптації є збереження гомеостазу незалежно від тривалості дії фактора, до якого сформувалась адаптація. В умовах захворювання наступає компенсація, під якою слід розуміти боротьбу організму за гомеостаз, коли включаються додаткові захисні механізми, які протидіють виникненню і прогресуванню патологічного процесу. Якщо поступають сигнали про велику небезпеку і включених механізмів не вистачає, виникає картина стресових захворювань, характерних для нашої цивілізації. На фоні дії небезпечних факторів виникають такі захворювання, як коронарна 9.2. Роль і завдання екологічної освіти та виховання Людина в усі часи була предметом філософських знань і нині розглядається як особистість в усіх її суспільних зв'язках і відносинах. Філософське розуміння істини недосяжне першокласнику, підлітку і навіть юнаку. Але чекати, поки людина сама досягне високого рівня інтелектуального культурного розвитку - означає допускати серйозну, навіть непоправну педагогічну помилку. Отже, завдання педагога середньої загальноосвітньої школи стосовно екологічної освіти полягає в тому, щоб уже з перших кроків навчання привернути увагу учнів до явищ природи і популярно пояснювати їх взаємозв' язки. Водночас необхідно формувати в учнів прагнення зрозуміти характер зв' язків і відносин між Людиною та Природою. Знання про такі взаємозв' язки і відносини розкриваються в практичній діяльності, складають початки наукового світогляду і потребу поглибленого пізнання властивостей природи, потяг учнів до екологічних знань як стержневої частини духовного становлення особистості. Надання пріоритету екологічному вихованню обґрунтовується такими причинами: Змістовна сторона екологічного виховання певною мірою розкривається в процесі вивчення основ наук, а процесуальна сторона - краще в процесі всієї навчально-трудової діяльності дітей та молоді. В основу змісту екологічної освіти покладена концепція біосфери, що є науковою основою планування стійкого розвитку, визначеною Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) як глобальною проблемою світового співтовариства. Актуальність екологічної освіти в глобальному масштабі спонукає викладацький корпус в усьому світі оволодівати біосферним мисленням і 55 примушує переглянути економічні, соціальні, політичні критерії та гасла. Це об'єднує навчальні та виховні заклади будь-якої країни до дії на паритетних партнерських засадах. 4. Мотиваційною основою природоохоронної діяльності як результату екологічного виховання є гуманістичні, патріотичні, естетичні, економічні, еколого-валеологічні та пізнавальні мотиви. Таким чином, екологічне виховання виступає стержневим засобом духовного формування особистості. Поштовхом до розвитку екологічної освіти в Україні, як і в усьому колишньому Радянському Союзі, стала Міжурядова конференція з просвітництва стосовно навколишнього середовища, що відбулась у Тбілісі в 1977 р. Вона визначила сутність екологічної освіти в сучасних умовах. У Декларації конференції записано: «Правильно зрозуміла освіта в галузі навколишнього середовища повинна являти собою всебічний, триваючий впродовж усього життя процес освіти, який враховує переміни у світі, що швидко змінюється. Вона має підготувати людину до життя, озброївши її розумінням основних проблем сучасного світу і давши їй навички і засоби, необхідні для того, щоб вона могла відігравати за належної поваги до етичних цінностей плодотворну роль у поліпшенні життя і захисті навколишнього середовища». Разом з тим були визначені основні принципи і провідні напрями просвітництва в галузі охорони навколишнього середовища. | Екологічна освіта повинна: розглядати навколишнє середовище в усій його повноті - природним і створеним людиною, технологічним і соціально-екологічним, політичним, культурно-історичним, моральним, естетичним; бути тривалим процесом, тобто починатися в дошкільному віці і продовжуватися на всіх стадіях формальної і неформальної освіти; бути міждисциплінарною за своєю суттю, включати спеціальний зміст у кожний навчальний предмет, створюючи можливість цілісної збалансованої перспективи; вивчати головні проблеми навколишнього середовища з урахуванням місцевих, національних, регіональних і міжнародних точок зору, щоб отримати знання про умови навколишнього середовища в інших географічних регіонах; зосередитися на поточних і можливих ситуаціях навколишнього середовища, одночасно беручи до уваги історичну перспективу; роз'яснювати значення та необхідність місцевого, національного і міжнародного співробітництва в запобіганні і вирішенні проблем довкілля; докладно висвітлювати різні аспекти навколишнього середовища в процесі соціально-економічного планування і розвитку; надати можливість населенню застосовувати свої знання і досвід у плануванні, прийнятті рішень і визначенні наслідків; надавати знання про аспекти вразливості навколишнього середовища, формувати навички вирішення проблем і роз'яснювати ціннісні пріоритети відповідно до вікових особливостей, але найбільшого значення надавати вихованню відчуття вразливості довкілля в молодших учнів, використовуючи місцеві приклади допомагати учням визначати ознаки виникнення проблем навколишнього середовища, а також вивчати окремі реальні проблеми довкілля; надавати особливого значення умінню оцінювати гостроту проблем навколишнього середовища і в цьому зв' язку - необхідності розвитку критичного мислення і набуття навичок розв' язання проблем, що з' являються; використовувати різноманітність навколишнього середовища, що вивчається, і широкий набір методичних прийомів для навчання, засвоєння знань про довкілля, приділяючи належну увагу практичній діяльності і вивченню досвіду з перших рук. На основі провідних принципів екологічної освіти визначено її цілі. Це, передусім, - дати можливість людині зрозуміти складний характер навколишнього середовища, яке є результатом взаємодії біологічних, фізичних, соціальних, економічних і культурних чинників, сприяти усвідомленню важливості навколишнього середовища для економічного, соціального і культурного розвитку. Роль освіти в забезпеченні стійкого розвитку була обґрунтована у двох основних доповідях ООН - матеріалах ЮНЕП «Перспективи навколишнього середовища на період до 2000 р. і надалі» (травень 1987 р.) і матеріалах Брундландської комісії «Наше спільне майбутнє» (квітень 1987 р.). У цих документах підкреслюється, що для досягнення стійкого розвитку освіта в галузі навколишнього середовища потребує здійснення довготривалих заходів, оскільки проблеми та якість навколишнього середовища не належать до тих, які можна раз і назавжди вирішити: вони викликають постійну турботу і тривогу. Екологічна освіта здійснюється в межах формальної і неформальної освіти. Формальна освіта охоплює своїм впливом вихованців дошкільних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл усіх типів, студентів середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, а також слухачів різних курсів підвищення кваліфікації, спеціалістів. Неформальна освіта передбачає надання природоохоронних відомостей індивідуально, через джерела масової інформації чи в процесі масових заходів молоді і дорослим з усіх верств населення. Екологічний аспект повинен органічно включатись у процес освіти населення всіх вікових категорій, що відповідає концепції «неперервної освіти». Питання екологічної освіти активно розробляються сучасними філософами (О. Галєєва, В. Липицький, М. Кисельов, В. Крисаченко, М. Курок, Г. Платонов, О. Салтовський та ін.) і спеціалістами з педагогіки (А. За-хлєбний, І. Звєрев, О. Плахотник та ін.). З метою удосконалення екологічної освіти часто звертаються до концепції «виховання на природі» як джерела натхнення, пізнання і майстерності (Де-мокріт, Арістотель, А. Дюрер, Л. Альберті, А. Баумгартен, І. Вінкельман, Й. Ге-рдер), до педагогічних шкіл «натуралістичного виховання» (Я. Коменського, Ж. Руссо, Й. Песталоцці, А. Дістервега, К. Ушинського, В. Сухомлинського). Розуміння суті екологічного виховання учнів шкільного віку залежить значною мірою від підходу до визначення поняття «екологічна культура». Ми дотримуємось погляду, що екологічна культура - це міра і спосіб розвитку, реалізація соціальних сил у процесі матеріально-практичного і духовно-теоретичного засвоєння природи. З'ясування суті екологічної культури дозволяє нам розглядати виховання як систему управління формуванням тих якостей особистості, що виступають основними складовими і рівнями виховання екологічної культури. Тому процес екологічного виховання визначається нами як послідовність етапів навчально-виховної діяльності, направлених на засвоєння особистістю знань про наукові основи природокористування, формування певних якостей, напрацювання ціннісних орієнтацій, практичних навичок та готовності до охорони природи. У загальному плані ці етапи умовно можна визначити так: Інтелектуальний (екологічні потреби) - формування потребу глибоких і міцних знаннях екологічного змісту як важливої якості особистості, тобто вибір певної екологічної позиції (погляди, ідеї). Операційний (екологічні інтереси) - виховання інтересу до високоефективної трудової діяльності на об'єктах природи, формування умінь і навичок з охорони природи. Установка на трудову (пошукову) діяльність екологічного змісту. Виховання ціннісних орієнтацій (системи цінностей). Мотиваційний (готовність до екологічної діяльності) - вияв та закріплення домінуючих мотивів серед сукупності збуджуючих почуттів, формування навичок творчої екологічної діяльності і на цій основі - готовності до екологічно значущої поведінки в природі. Кожний з етапів передбачає певні рівні формування якостей екологічно вихованої особистості: екологічні потреби, екологічні інтереси, готовність до екологічно значущої поведінки в довкіллі. Зміст реалізації екологічно значущої поведінки в природі залежить від характеру дій учнів: активні дії, спрямовані на досягнення певних результатів, чи пасивне утримання від дій власним бажанням. Утримання від дій, що засуджуються моральною етикою чи забороняються екологічним законодавством, тобто пасивна форма реалізації, називається дотриманням еколого-етичних норм. Активні ж дії учнів по виконанню покладених на них обов' язків екологічно вихованої особистості складають активну форму реалізації, що називається виконанням. Учень зобов' язаний виконувати вимоги еколого-етичних норм незалежно від внутрішнього ставлення до них. У разі реалізації екологічно значущої поведінки у формі використання здійснюється прояв сформованих якостей екологічно вихованої особистості. Особливою, специфічною формою реалізації екологічно значущої поведінки є застосування, тобто примусова форма діяльності, що організується за потребою педагогічним колективом. Таким чином, дієвість і ефективність екологічно значущої поведінки в першу чергу залежить від вибору форм виховання якостей екологічно вихованої особи. Не менш важливим чинником при цьому є умови реалізації формування якостей екологічно вихованої особистості. Формування цінностей екологічної культури особистості забезпечується поєднанням екологічної освіти, практичної діяльності і спілкуванням у процесі такої діяльності. Але першочергове значення має саме те, яка концепція лежить в основі екологічної освіти. Концепція біосфери не є альтернативною, але виступає науковою основою концепції стійкого розвитку. Ось чому обов' язково запроваджувати обидві концепції в зміст екологічної освіти. Це перша методологічна умова успішного вирішення проблеми формування цінностей екологічної культури. Друга, не менш важлива, - які якості екологічно вихованої особистості будуть взяті за основу виховання. На наш погляд, головними якостями мають бути екологічні потреби, екологічні інтереси і готовність до екологічно значущої діяльності та поведінки в навколишньому природному середовищі. Тому однією з найважливіших умов забезпечення реалізації цінностей екологічної культури є високий рівень екологічної свідомості, зміст екологічних знань та постійний і безперервний процес формування зазначених якостей екологічно вихованої особистості. Екологізація громадської свідомості - одна з характерних рис духовного життя сучасного суспільства. Цей процес розгортається в усіх сферах суспільної свідомості і на всіх рівнях. Найважливішою умовою успішної його реалізації є неперервність екологічної освіти і виховання - від дитячого садка до вузу і далі на виробництві. Знання творів літератури, музики і мистецтва у змісті яких є екологічний напрямок, також стануть умовою реалізації формування цінностей екологічної культури особистості. Вони забезпечують можливість вибору правильної екологічної позиції, правильної екологічної орієнтації в різних обставинах при спілкуванні з природою, у прийнятті рішень з урахуванням передумов і наслідків екологічно значущої поведінки, оцінювання і реакції на свої вчинки з боку громадськості. При підготовці кадрів у середніх спеціальних та вищих освітніх закладах слід виходити з того, що молоді спеціалісти мають свідомо оцінювати всі багатосторонні зв'язки між природою і суспільством, враховувати і прогнозувати віддалені наслідки порушення цих зв' язків. Робота з підготовки спеціаліста також має спрямовуватись на те, щоб набуті природоохоронні і екологічні знання переростали в переконання і стали невід' ємною частиною його світогляду та майбутньої професійної діяльності. Істотною особливістю вузівського етапу екологічної і природоохоронної підготовки є професійна спрямованість. Оскільки екологічно значущі характеристики спеціальностей вищої школи варіюють в широкому діапазоні, то здійснюється диференційований підхід з урахуванням профілю конкретного вузу, факультету, спеціальності. Процес екологічної освіти і виховання студентської молоді -комплексний і має охоплювати різноманітні аспекти: науковий, техніко-виробничий, економічний, соціально-політичний, правовий та ін. Структурно-логічна схема цього процесу будується на принципах неперервності, між-дисциплінарності, професійні спрямованості, єдності теоретичної підготовки і практичної діяльності. Необхідною складовою екологічної освіти і виховання є оволодіння екологічною етикою, об'єктом дослідження якої є екологічна мораль як форма суспільної свідомості, яка регулює поведінку людей. В основу екологічної етики покладено принцип великого гуманіста і філософа XX століття Альберта Швейцера - принцип благоговіння перед життям, центральною думкою якого є постулат «все живе достойне жити», який недостатньо засвоєний, як ми вже говорили, сучасним суспільством. Великий гуманіст писав: «Чим більше ми вдивляємося в природу, тим більше усвідомлюємо.., що ми зв'язані з усім живим у природі. Людина не може жити тільки для себе - ми повинні усвідомити, що будь-яке життя - цінність». У культурному спадку українців є своєрідний пласт - народна екологічна культура, глибоко гуманістична за своєю сутністю. Тому при формуванні екологічної культури важливим є оволодіння гуманістичною народною екологічною культурою, національними традиціями дбайливого ставлення до природи рідного краю. Для підвищення загального рівня екологічної культури важливим є збирання, аналіз і поширення екологічної інформації про вплив факторів навколишнього природного середовища та рекомендацій щодо виживання в зонах екологічного лиха. Таким чином, становлення екологічно культурної особистості можна досягти шляхом екологізації і гуманізації освіти. Екологізація і гуманізація освіти - не тільки насичення освіти екологічними, гуманітарними і соціальними предметами, а глибоке усвідомлення взаємозв' язку і взаємозалежності людини, суспільства і природи (коеволюції суспільства, людини, техносфери і природи). Гуманізація освіти - це не просто відмова від авторитарності і оволодіння знаннями, а й апеляція до глибинних горизонтів свідомості особистості, установка її на вільне самовираження, на розкриття її творчого потенціалу. В екологічній педагогіці може використовуватися мінімальний виховний принцип у вигляді вироблення цільової мотивації такої поведінки, яка б дозволяла зберегти цілісність суспільного устрою при максимальному розкритті властивостей особистості. Цей принцип отримав назву «неруйнуючої поведінки» (Самсонов, 2001). «Неруйнуюча поведінка» - це один із підходів до того, щоб навчитися створювати сталість в душі людини, надавши їй змогу жити, не руйнуючи природу, а отже, не руйнуючи й суспільство. Виховання екологічно культурної особистості в контексті нової екологічної парадигми ґрунтується на створенні умов для розвитку особистості вільної і відповідальної за своє існування у світі. Свобода і відповідальність -це ті два регулятиви, які мають бути покладені в основу еколого-освітньої педагогічної системи, здатної допомогти в становленні особистості, готової втілювати в життя ідеї сталого розвитку. 9.3. Міжнародні природоохоронні організації Важливе значення в галузі охорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані автономні установи Організації Об'єднаних Націй (ООН) та неурядові світові громадські організації, їх характерною особливістю є універсальність, тобто участь в них більшості країн світу, які являють собою різні економічні й соціально-політичні системи. Завдання охорони здоров' я народів світу, яке ставить перед собою Всесвітня організація охорони здоров 'я (ВООЗ), про що зазначено в її Статуті, логічно передбачає вжиття заходів щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища. Міжурядова морська консультативна організація (ІМКО) має на меті сприяння міжурядовому співробітництву в усіх технічних областях, пов' язаних з міжнародним торговельним судноплавством. Однією з функцій діяльності цієї організації є розробка високих стандартів екологічної безпеки судноплавства. До компетенції ІМКО належить боротьба з забрудненням Світового океану нафтою. З цією метою був створений Комітет з безпеки на морі. Характерним є заснування Юридичного комітету. В структурі органів Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) знайшли відображення спеціальні функції в галузі охорони навколишнього середовища. До складу Виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питань забруднення навколишнього середовища, з кліматичних змін, з питань зміни погоди. Є спеціальний підрозділ, який займається питаннями забруднення атмосфери і атмосферною хімією. До компетенції Комісії з гідрології належать питання моніторингу навколишнього середовища. У 1979 р. на Восьмому конгресі ВМО була затверджена Всесвітня кліматична програма (ВКП), завдання якої - вивчення та поширення даних про клімат і вплив на нього людської діяльності, розробка методів спостереження за його змінами. У рамках ЮНЕСКО розроблений і успішно здійснюється ціла низка важливих наукових природоохоронних програм: «Людина і біосфера», «Міжнародна гідрологічна програма», «Програма вивчення Світового океану», ЮНЕП, МБП. ЮНЕП (иИЕР) - міжурядова програма, започаткована в 1972 р. і присвячена найбільш: гострим екологічним проблемам сучасності. Міжнародна екологічна програма (МБП) - неурядова багаторічна науково-дослідна програма з вивчення біопродуктивності Список використаної літератури Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», -К., 1991. Андрейчев Ю.І., Пустовойт М.А. Екологічна експертиза, право і практика. - К., 1992. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: навчальний та науково-практичний посібник. - К., 2002. Бедрій Я.І., Джигирей В.С., Кидисюк А.І. та ін. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: Навч. посіб. для вузів. - Львів, 1999. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С. Основи екологічних знань: Підручник. -К.: Либідь, 1992. Білявський Г.О, Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. Підручник. - К.: Либідь, 1995. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. -2-е вид. - К., 1995. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С., Костіков І.Ю. Основи екологічних знань. -К., Либідь, 2000. Гайнріх Д., Гергт М. Екологія: (Сіу-АиаБ. Пер. з 4-го нім. вид-ва. / Наук. ред. В.В. Серебряков. - К.: Знання-Прес, 2001. Голубець М.А. Екосистемологія. - Львів: Вид-во «Поллі», 2000. Дудор І.Г. Економіка природокористування. - К., 1994. Джигирей В.С., Сторожук В.М., Яцюк Г.А. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища. - Львів: Афіша, 2000. Дерій С.І., Шлюха В.О. Екологія. - К.: Фітосоціоцентр, 1998. Державні санітарні правила охорони атмосферного повітря населених місць. ДСП - 201 - 97. ДСТУ ІСО 14001-97 Системи управління навколишнім середовищем. Склад та опис елементів і настанови щодо їх застосування. - К.: Держстандарт, 1998. Екологічне право України / За ред. В.К. Попова, А.П. Гетьмана. - Х., 2001. 17.Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології: Підручник / За ред. К.М.Ситника. - К.: Вища шк., 2001. - 358 с. 18.Злобін Ю.А. Основи екології. - К.: Лібра, 1998. Кашенко О.Л. Фінанси природокористування. - Суми, 2000. Корсак К.В., Плахотнюк О.В. Основи екології. - К.: Лібра, 1998. Кучерявий В.П. Екологія: Підручник. - Львів: Світ, 2000. - 500с. Малі річки України / За ред. А.В. Яцика. - К., 1998. МельникМ.С. Основи екології: Навч.-метод. посіб. Львів: 2004 Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В. Екологія. Охорона природи: Словник-довідник. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2002. Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затверджена постановою Верховної Ради України від 27.02.97 р. № 123/97-ВР. Новиков Ю.В. Экология, окружающая среда и человек: учеб. пособ. для ВУЗов. - М.: Высш. шк., 2002. Примак А.В. Екологічна ситуація на Україні та її моніторинг: аналіз и перспектива. - К., 1990. Реймерс Р.Ф. Природопользование. - Москва, 1990. Сєров Г.П. Екологічний аудит. Концептуальні й організаційно-правові основи. - М., 2000. Фізико-хімічні основи технології очищення стічних вод: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / А.К. Запольський, Н.А. Мішкова-Клименко та ін. - К.: Лібра, 2000. Червона книга України. - К., 1960. Яремчук І.Г. Економіка природокористування. - К.: Просвіта, 2000. 33.Stephen George, Arnold Weimerskirch. Total Quality Management: Strategies and Techniques Proven at Today's Most Successful Companies.-New-York- St. Petersburg, 2002. - 256 c. PAGE 2 PAGE 3 PAGE 7 PAGE 9 PAGE 14 PAGE 20 PAGE 20 PAGE 21 PAGE 32 PAGE 32 PAGE 22 PAGE 21 PAGE 26 PAGE 27 PAGE 30 PAGE 44 PAGE 30 PAGE 34 PAGE 38 PAGE 40 PAGE 41 б PAGE 42 б PAGE 41 Рис.1. Трофічні рівні в екосистемі і піраміда біомас симуму (екологічний максимум). У цьому полягає суть закону екологічної валентності (екологічної толерантності), сформульованого В. Шел-фордом (1913): діапазон значень зміни фактора верхнього і нижнього песимумів, за яких організми здатні пристосовуватися до змін умов середовища, визначають межу витривалості. Рис.2. Вплив інтенсивності фактора на життєдіяльність організму: А - екологічний мінімум; В - екологічний максимум Рис.2. Схематичне зображення трьох основних вхідних (вода, їжа та паливо) та трьох вихідних (стічні води, тверді відходи та забруднювачі повітря) потоків, які є загальними для всіх міст № з/п Джерело забруднення СО,% N0,% Вуглеводні,% Свинець,% Промисловий пил,% Теплові станції 56 28 25 Автотранспорт 4 92 45 49 100 8 Промисловість 24 3 27 46 50 Спалювання сміття 12 5 5 8 Інші джерела 4 9 Таблиця 1 Забруднення атмосфери від різних джерел: Промислові забруднення Н.С. 1 і 1 1 1 1 Різні типи ресурсів навколишнього раціонального природокористування Облік і оцінка, прогноз розвитку, р озробка системи у правління і використання Підтримання продуктивності (відтворення) Комплексність і економічність добування і переробки Блок моніторингу Об'єкт моніторингу Характерні показники Біологічний (санітарний) Приземний шар повітря Поверхневі та ґрунтові води: промислові та побутові стоки та викиди. Радіоактивне випромінювання. ГДК токсичних речовин. Фізичні та біологічні подразники (шум, алергени тощо). Граничний рівень радіоактивного випромінювання Геосистемний (господарський) Зникаючі види тварин та рослин. Природні екосистеми. Агроекосистеми Лісові екосистеми Популяційний стан видів Їх структура і порушення Врожайність сільськогосподарських культур Продуктивність насаджень Біосферний (глобальний) Атмосфера та озоновий екран Гідросфера Рослинний і ґрунтовий покриви, тваринний світ Радіаційний баланс, теплове перегрівання, склад пилу. Забруднення річок і водойм; водні басейни, кругообіг води на континентах Глобальні характеристики стану грунтів, рослинного покриву і тварин. Глобальні кругообіги і баланс СО2, О2 та інших речовин Таблиця 1. ЕКОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Рис. 1. Механізм екологічного менеджменту

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter