Підсобні промисли та художні ремесла українців

– 34 –

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра Історії України

Самостійна робота:

Підсобні промисли та художні ремесла українців

Виконав

Студент групи 2-В

Вінниця. 2008

План

Вступ

1. Мисливство

2. Рибальство

3. Вироби з дерева

4. Вироби зі шкіри

5. Гончарні вироби

6. Вишивка

7. Ткацтво

8. Килимарство

9. Гутне скло

10. Художній метал

11. Ковальство

12. Вироби з каменю, кістки та рогу

13. Художня обробка шкіри

14. Плетіння з рослинних матеріалів

15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Художні ремесла та промисли — це засноване на ручній праці товарне
виготовлення речей, що задовольняють виробничі, побутові, культові та
обрядові потреби суспільства. Промислам передували ремесла.

Ремесла на Україні мають багатовікову історію. Зародилися вони ще за
умов натурального господарства як допоміжні домашні заняття. Промисли
з’явилися на пізнішому етапі розвитку суспільно-економічних відносин —
при товарному виробництві. Перші виробничі об’єднання — цехи — на
українських землях з’явилися в XIV—XV ст. спочатку у Києві, Львові,
Галичі, Чернігові, Кам’янець-Подільському, Луцьку тощо, у XVII —XVIII
ст. виникають мануфактури як виробничі організації з більш високою
продуктивністю праці. Проте мануфактура виявилася не здатною повністю
витіснити або ж замінити цехову систему, тим паче народні промисли. Це,
зокрема, тому, що вона ігнорувала, нівелювала творчу особистість.
Промисловий розвиток XIX ст. також остаточно не усунув їх. Живучість
багатьох художніх промислів зумовлена передусім традиціями, де вони
виступають стійкою системою творення образів, естетичних уявлень,
історично сформованих в певному середовищі. Це і матеріал, техніка його
обробки і характер виготовлення предметів, а також принципи, прийоми
втілення образу, в яких вирішальну роль відіграють художні особливості
сюжетних зображень, форми виробів, орнаменту, виражених живописними,
пластичними або ж графічними засобами.

Проте традиції не треба розуміти як канон. Вони розвиваються разом зі
суспільним життям. Привнесені у них новації проходять певний етап
кристалізації, очищення аж до остаточної апробації даним середовищем.

Народні ремесла та художні промисли посідали чільне місце у виробничій
діяльності та духовному житті українського народу, зрозуміло, з
врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей, їх
розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема,
природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність
покладів відповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші
природні умови для вирощування конопель та льону — ткацтва і т. д. На їх
розвиток також впливали інтенсивність торговельних та етнокультурних
зв’язків. Далеко не останнє місце в цьому посідали війни і релігія, а
конкретніше — конфесійна приналежність населення. Несучи вивірені віками
народні уявлення про добро і красу, вони навіть у тяжкі часи Історії
українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесів
етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагали українському
народові вижити як етнічній спільності.

Життєдайними для народних художніх промислів стали процеси, пов’язані з
національним відродженням, піднесенням самосвідомості народу, зростанням
його духовності.

До розповсюджених на Україні художніх промислів відносяться вишивка,
виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство — взагалі художня
обробка дерева, гончарство, гутне скло, художнє ковальство, обробка
металів і ювелірних виробів, розпис тканин, в’язання, мереживо, художня
обробка шкіри, каменю, кістки та рогу, художнє плетіння, вироби з
бісеру. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів
неоднакове.

1. Мисливство

Мисливство та рибальство ще з давніх-давен були допоміжними заняттями
населення, а її деяких регіонах навіть й основним засобом для існування.
Мисливство не тільки забезпечувало додатковими доходами, а й їжею
(м’ясом), хутром.

На землях України до XVI ст. водилися ще такі звірі, як тури, зубри,
дикі осли (кулани), а до XVIII ст.— лосі, олені, ведмеді, козулі, дикі
свині, вовки, дикі коні, сайгаки. Дикі коні зникли на території
південної України в середині XIX ст., а сайгаки — наприкінці Х!Х ст.
Багатий був край на куниць, борсуків, бобрів, лебедів, гусей, качок,
журавлів, куріпок, перепелів, глухарів, рябчиків і т. д.

З розвитком феодалізму обмежується полювання на бобрів, куниць, а вже з
XVI ст., коли основні мисливські масиви стали власністю феодалів, селяни
були позбавлені права полювати на багатьох диких звірів.

Чільне місце серед промислів козацтва посідало мисливство. На землях
Запорізької Січі існували спеціальні мисливські групи, котрі полювали на
диких коней, козуль, оленів, бобрів, видр, лисиць і т. д. Одержане від
промислу хутро і шкіру використовували для виготовлення одягу козаків
або продажу. Незважаючи на заборону, селяни, зокрема на Поліссі та в
Карпатах, продовжували займатися мисливством у період, вільний від
польових робіт.

З давніх часів основним способом мисливства було колективне полювання зі
списом, який мав крем’яний чи костяний наконечник. Винайдення лука і
стріл дало змогу полювати на відстані.

Для вилову звірів та птахів використовували самоловні народні пристрої.
Найстаріші за походженням ями (западниці) глибиною 1,6—2 м, які копали
на звірячих стежках. Зверху їх прикривали хмизом чи бур’яном, на дні
часто вкопували один або кілька загострених доверху кілків. Ями
призначалися для виловлення вовків, кабанів, оленів, козуль. На Поліссі
використовували уду — металевий стержень 15—20 см з пружиною і трьома
гаками на кінці, куди прикріплювали м’ясо. Уду підвішували, і коли вовк
або лисиця хапали цю принаду, гаки застрявали в роті. В Карпатах для
ловлі ведмедів та вовків використовували «слупу» — два стовпи, між якими
клали кілька тяжких колод і принаду. Звір, намагаючись дістати принаду,
зрушував сторожок і звалював на себе колоди.

Існували також спеціальні вовківні — виплетені з лози кругові лабіринти,
куди вовк легко заходив, шукаючи принаду, а вибратися вже не міг. На
Поліссі для виловлення лосів використовували слупу — відрізаний кусок
круглого дерева з видовбаною в середині діркою у формі пляшки. Запхавши
йогу в цю слупу, лось не міг її витягнути. На тхорів, куниць, горностаїв
та інших дрібних звірів ставили «підколоду», яка за будовою нагадувала
слупу. Звірів та птахів ловили такожза допомогою сітох, петель, що
встановлювали на стежках та водопоях звірів. Петлі ставили на «одушення»
та «підрив». У першому випадку звір сам затягував петлю, а в другому —
затягував зігнуте та зачіплене за вершок молоде дерево, до якого
прив’язували петлю. Намагаючись вирватися, звір витягав вершок з-під
сука іншого дерева, а це дерево, до якого прив’язана петля, л свою чергу
випрямлялось і піднімало звіра над землею.

Сітки були самоловними, тобто такі, в яких звірина сама запутувалась, і
підривні, коли, потягнувши за шнур, мисливці накривали або стягували
краї сітки, коли туди потрапляли звір чи птиця.

З кінця XVIІІ ст. використовували капкани («заліт») та різноманітні
механічні пристосування. Наприкінці XVIII ст. з’являються спеціальні
мисливські руїнниці з витим і висвердленим стволами, їло мали різні
назви — крем’япки, кріс, шомполка, одностволка, двосгнолім, курківка,
беікурківка. Шомполку з крем’яними запалами використовували сільські
мисливці до початку XX ст.

Борсуків та лисиць могли також викурювати з їхніх нір або розкопувати.
До вогнепальної зброї і різних механічних мисливських пристосувань було
придумано чимало спеціальних знарядь — «вабиків», які поділяються на
види: роги, ріжки, дудки, пищики та ін. Імітуючи голос звіра чи птаха,
мисливець «вабиком» накликав на себе дичину. Найдавніший спосіб
підваблювання полягав у вмінні імітувати звуки звірів і птахів голосом і
свистом. До способів мисливства належать І різні форми маскування
мисливця. В минулі часи з цією метою застосовували звірячі шкури, зелені
гілки дерев, трави тощо.

Для мисливства використовували різні породи спеціально підготовлених
собак. На сьогодні окремі види промислових звірів повністю знищені, а
деякі на грані знищення. Держава вживає заходи щодо збереження та
охорони тваринного світу. В цьому плані важливу роль відіграють природні
заповідники.

2. Рибальство

В письмових джерелах XIV — XVI ст. рибна ловля, торгівля рибою с одним з
вагомих занять населення України. Найбільшими центрами рибальства були
Дніпро та нижні гирлові частини рік півдня України, Полісся. За
літописними даними ХНІ ст., рибу вивозили з нижньої течії Дніпра, інших
місць Північного Причорномор’я до Галицького князівства. З Полісся
велику кількість риби транспортували в центральні райони Польщі. На
Поділлі, Волині, в Галичині вже з XIV ст. почали створювати водойми —
ставки для розведення риби. У XV—XVI ст. власники-шляхтичі вели активну
внутрішню та експортну торгівлю рибою, у зв’язку з чим розвивалось і
ставкове господарство. Рибу — свіжу або засолену — відправляли на
продаж. Велике значення мало рибальство на землях Запорізької Січі.
Щороку тут «кидали ляси», тобто розподіляли риболовецькі й мисливські
угіддя між куренями. Риба як джерело харчування для війська посідала
перше місце. Одночасно чимало риби запорожці продавали або вимінювали на
необхідні речі.

В період феодалізму селяни за право займатися рибною ловлею віддавали
феодалу частину вилову або платили грошові повинності, давали транспорт
для доставки риби, коноплі та льон для виготовлення сіток. У Карпатах
селянам забороняли ловити рибу в гірських ріках, які належали князям.

Для збереження рибних запасів застосовували заборону, засновану на
звичаєвому праві. Так, заборонялось ловити рибу під час нересту або пори
її нагулу. Цього суворо дотримувались запорізькі козаки.

Розвиток капіталізму вплинув на організацію риболовного промислу.
З’явилися орендарі, які за домовлену ціну брали на відповідний термін
водний басейн, ставки, озера і організовували ловлю риби та її продаж.
Транспортували сушену рибу у спеціальних мажах, солену — в бочках, а на
Поліссі живу рибу перевозили спеціальними суднами в Польщу.

Найдавнішим способом вилову риби було печерування (руками). Потім
винайшли снасті, плетені з лози у вигляді кошелів, верш, а також крючки
й блешні. Починаючи з неоліту, рибу ловили сітями. До тих же часів
належить і використання ятеря. Ще тоді широкого застосування набули
різні способи перегороджування вузьких річок, річкових рукавів і заток
частоколом («заколи») і очеретом з утворенням вузьких проходів, в яких і
виловлювали рибу вершами, ятерями, сітями, зокрема під час її весняного
нересту або осіннього відпливу на глибокі місця.

На Україні відомі способи індивідуального і парного вилову риби
гарпуновидними списами і остенями (осторогами), оснащеними 3 — 8
зубцями, тачковими самоловами, переметами, кормаками, бреднями
(«бродаками»), тканнцями («топтухами»), ковбешами («ковбенями»),
хватками, самками, підсаками, передками (снасть для підводного лову) та
ін. Всі ці способи, крім гарпунного, збереглись до наших днів.

Деякі з цих способів, наприклад, перегороджування річок частоколами,
ловлення риби вночі остенями з підсвічуванням і без підсвічування під
час нересту, саками, тачковими снастями, що мають примітивний хижацький
характер, побутують ще на Поліссі. Характерним для цього регіону є
широке розповсюдження ловлі риби неводами-бреднями. Гачкові снасті на
Поліссі до недавнього часу не використовували.

До знарядь колективної ловлі належать волоки, косяки (великі сіті),
мережі і неводи. Волоки — великі сіті, для закидання яких необхідно
кілька чоловік. Неводи — спеціальні волоки, пристосовані переважно для
підводної ловлі риби взимку. Існують спеціальні способи ловлі сомів,
осетрових, язів, угрів, жерехів, в’юнів і т. д.

З рибною ловлею на ріках пов’язане виготовлення човнів, які в різних
місцях України мають локальні назви.

3. Вироби з дерева

Обробка дерева — важливе і необхідне заняття населення, починаючи від
будівництва житлових, господарських споруд і закінчуючи необхідними
речами домашнього вжитку (бочки, миски, ложки і т. д.), виготовленням
засобів транспорту: фір, саней, лодок, барж тощо. Сільські ремісники по
обробці дерева користувались обмеженими засобами праці: сокирою, ножем,
пилкою, яка ввійшла в побут у XVIII ст., та ін.

Процес обробки дерева поділяли на декілька стадій. Спочатку дерево
зрубували сокирою (пізніше його підрізували пилкою), потім розколювали
на плахи або дошки, тесали. Крім плах та дощок з круглого дерева робили
кісткове дерево (обтесане з чотирьох сторін), тобто балки, крокви, які
йшли на будівництво хат. Виникла професія теслів, котрі займались
спорудженням житлових та промислових будівель.

З XVI ст. розпочинається масове будівництво тартаків, що працювали за
допомогою води. Одночасно з тартаками основну масу дощок і балок
виробляли ручними пилами.

У великих масштабах розгорнулось виробництво будівельних дерев’яних
матеріалів у районах Українських Карпат та Полісся, які не тільки
забезпечували внутрішній ринок, а йшли також на експорт. Характеризуючи
лісову господарку періоду феодалізму, В. Лозинський писав: «Цілі ліси
плили до Гданська з польського дерева. Будувались флоти: ганзенські,
англійські, голландські. Решта йшла на ванчоси, клепки, фальби і
найбільше — на попіл».

У XIX ст. чимало будівельних матеріалів направляли Дністром до Чорного
моря.

У деревообробних промислах чільне місце посідало боднарство, тобто
виробництво з клепок бочок, цебрів, хлібних діж, відер різних форм,
бодень, скринь. Боднарство як самостійна галузь народного промислу було
розвинуте на Прикарпатті у зв’язку з транспортуванням солі. Бочки
виробляли декількох гатунків: скарбові, вендичні, ординаційні, з
уторами. Найповніші дані про їх виробництво маємо з 1773 р.

На Прикарпатті та в Карпатах найбільше виробляли ґонти і драниці.
Технікою цього виробництва володіло все чоловіче населення. Ремісник за
день, наприклад, виробляв 5 кіп довгих або 6,6 копи коротких ґонтів.
Ґонти та драниці продавали на внутрішньому ринку і направляли на експорт
в Угорщину і до Гданжа. Так, на кінець XVIII ст. щорічно у Гданськ
відправляли від 15 до 24 тис. кіп ґонтів. Дніпром до Одеси в 1840 р.
відправили 3615 000 ґонтів і 344 000 дранок. Як небезпідставне
стверджують деякі дослідники, у Карпатах щорічно виробляли мільярди
ґонтів.

Карпатські та прикарпатські селяни, які впродовж століть займались
обробкою лісоматеріалів, стали добрими теслями, їх досвід передавався із
покоління в покоління. Так, на початку XX ст. у с. Старі Богородчани з
900 чол. 350 були теслями та ґонтарями.

Будівництво річкових суден — важливий народний промисел — розпочалося в
ранньому середньовіччі та припинилось у другій половині XIX ст., коли
воно перейшло в руки капіталістів. Судна будували на Дніпрі, Дністрі,
Сяні, Бузі та інших річках і притоках. Уже в часи Київської Русі
слов’яни мали цілком самобутні, досконалої конструкції човни. Про це
свідчать літописи і «Руська Правда», де згадуються човни, насади,
струги, кораблі та ін.

Запорізькі козаки плавали на човнах-чайках або, як їх Іде називали,
байдаках. Основою чайки був видовбаний з верби або липи човен, обшитий
дошками. Чайка досягала 60 футів довжини, 10—12 ширини і близько 12
глибини. До бортів прив’язували обводку з очерету чи рогози, яка
захищала човен від потоплення. Найпростішою формою українського човна,
яким користувались на невеликих ріках та озерах рибалки, був човен,
видовбаний з одної суцільної колоди.

У XVI ст. для перевезення вантажів та людей на ріках України
використовували різноманітні типи човнів — дубаси, шкути, комеги,
півком’яги, галери. Через ріки перевозили людей та вантажі паромами.

Торгівля не могла обійтися без річкового транспорту, тому, починаючи з
XVI ст., розпочинається масове будівництво різних типів суден. Однак для
цього в свою чергу необхідні були спеціальні будівельні матеріали —
борти, дранки, карпаки та кривулі. Борти — бруси довжиною 17—22 см,
товщиною до 8 см — виготовляли з ялиці, сосен, смереки, різали ручними
пилами з дерев, які мали діаметр щонайменше 65 см. Карпаки виготовляли з
ялиці, сосни, смереки; вони мали внизу діаметр 13—30 см, довжину 3—4 м.
З карпаків виготовляли основу судна, а з бортів — дно та борти.

Досить складна справа — заготовлення карпаків. Насамперед треба було
знайти дерево без сучків та галуззя висотою 8—9 м. Робітник вилазив на
верх дерева і свердлив його до середини. Переконавшись, що воно
доброякісне, його викопували. В люстрації Старосільської солеварні у
1565—1566 рр. зазначено: адміністрація купує шкути у шляхти, за які
платить по 15, 18, 20, а за деякі — 25 гривен. Шкути шляхта виробляла у
власних лісах, а в підданих купували дешевше — по 13—14 гривень.

Найбільше суден у XVI—XVII ст. будували на ріках басейну Чорного моря.
Але так само був поширений промисел на ріках басейну Вісли. Ось яке
повідомлення про цей промисел на річці Сян 1775 р.: «Всі спекулянти, які
живуть коло ріки Сян, в тому числі і ярославські міщани, живуть тільки з
будівництва суден, за які отримують значні прибутки». Так, за неповними
даними, тільки до Гданська у 1771 р. направлено 527 шкут, 101 комегу, 97
галер, 26 биків. Судна будували і на р. Віслі. Коли на початку XIX ст.
виникла торгівля з півднем України, то в басейні р. Дністер щорічно
будували близько 500 галер, значна кількість яких призначалась на
продаж.

Дерево, крім суден, сплавляли плотами — тратвами, дара-бами. Щорічно до
Гданська в середньому відправляли близько 277 плотів. Тільки в 1835 р.
на південь України Дністром сплавлено 159 плотів та 6 паромів з деревом.

Важливу роль у середньовіччі відігравав попіл. Його використовували для
вибілення полотна, оброблення шкіри, виробництва мила, фарб. Випалювання
попелу набуло масового характеру в Карпатах та Прикарпатті. Щорічно
вивозили у Гданськ 14000—23 000 бочок попелу. З нього виробляли поташ,
для чого будували спеціальні виробничі приміщення. Про зростання
виробництва поташу свідчать такі дані: якщо в 1772 р. до Гданська
відправлено 21000 бочок поташу, то в 1795 р. — 140 000.

Селяни випалювали вугілля, спочатку у незначній кількості, необхідній
для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та для ковальських
майстерень, а починаючи з другої половини XVIII ст.— масово. Сам процес
випалювання не був простим і вимагав відповідних знань та досвіду.
Якість вугілля залежала від породи дерева. Найкращим деревом був явір та
граб, з яких випалювали більше вугілля, ніж з берези, вільхи, сосни та
смереки. Випалюванням вугілля займались люди, котрі жили в селах,
розташованих недалеко від залізних гут. Так, у 1846 р. тільки для
залізних гут випалено 868 000 м3 вугілля.

Немаловажне значення мало виробництво смоли, яке було поширене там, де
росла сосна. Смолу використовували при будівництві суден, а також шевці,
римарі, боднарі. Також направляли на експорт. Про виробництво смоли
досить образно писав Т. Т. Рутковський: «Величавий нічний вигляд цього
вулкану вогню, бухаючи з печі, в яку перед тим вложили переважно до 465
дерев, а для його погашення приготовили 750 фір гною, частково торфу. І
коли починають гасити вогонь, то червоний стовп його перемішується з
чорною хмарою диму і є величавим, а коло нього 215 скачучих робітників в
личаках кидають у вогонь гній». Важливим деревообробним промислом було
стельмахування — виготовлення возів, полозів для саней і т. д. Тут віз
та сани вважалися основним транспортним засобом і виготовлялись вони без
жодної металевої деталі.

Для сільських стельмахів існувала феодальна «возова» повинність — кожних
чотири сільських ремісники давали на рік одну підводу панові. Для
виготовлення воза стельмахи підбирали спеціальні породи дерев, які за
формою підходили для виробництва окремих частин воза чи саней.

Найскладніший технологічний процес — виготовлення коліс, тобто їх
вигинання. Для цього будували спеціальну споруду з дерев’яних балок,
шпари між якими ущільнювали мохом та обмазували глиною, дах покривали
дошками. Посередині вставляли три балки для вигинання коліс, внизу
будували піч, над якою встановлювали довгий чан з подвійним дном та
отвором для виходу пари. Від печі проводили димохід. Воду наливали
ззовні дерев’яним жолобом. Матеріал, що мав вигинатись, закладали в
парню через вікна, які потім старанно замазували. Через добу після того,
як у парні розводили вогонь, можна було приступати до вигинання обводів
до коліс. Існували і менші парні, які влаштовували в ямах.

У побуті тогочасного селянства переважали дерев’яний посуд, діжки,
відра, миски, ложки і т. д., які виготовляли сільські ремісники.
Невідомий автор у 1886 р. писав: «Колись не-раз приглядався, які ярмарки
відбувались в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підвод
різного дерев’яного посуду і за кілька годин все продавали. Перед 20
роками славились миски, виточені з явора, клена, ясеня».

Виробництвом дерев’яного посуду найбільше займались на Гуцульщині.
Місцеве населення знало про ті недоступні гірські масиви, де росли
великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали з собою
мішок муки, сокири, долото і йшли будувати колибу. Один зрізував дерева
та виготовляв відповідні деталі, другий їх обтесував, а третій — майстер
— тут же робив примітивний токарний верстат, на якому виточував миски,
мисочки і т. д. Коло Пістина та Печеніжина з ліщини виробляли крісла,
столики, дивани, які вивозили на продаж. У селах були майстри, які
виготовляли вулики.

4. Вироби зі шкіри

На Україні з овечої шкіри шили одяг, з шкіри волів, коней, свиней —
чоботи та виробляли інші побутові й господарські печі. До XVIII ст.
кушнірства, гарбарства як окремого промислу не існувало. І кушнірі, і
шевці самі виправляли шкіру, з якої виробляли взуття, кожухи тощо.
Найдавніший спосіб виправлення шкіри полягав у покритті її дерев’яною
корою. Тільки в 1878 р. почали виправляти шкіру мінеральними солями.

В описі майна шевця у 1649 р. згадане таке начиння: цебер шевський для
гарбування, троє корит, бочки та дубова кора. В одній посудині лежали у
воді сирі шкіри для очищення від бруду та крові, в іншій — їх полоскали
в квасній воді з висівом муки та ячмінного солоду. В спеціально вкопаних
у землю дерев’яних кадках заливали розчином з дубової кори, добавляючи
березову. Були ще й інші прилади до гарбування.

Овечі шкури просушували, потім відмочували у звичайній воді в
ямах-копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували
9—12 днів у квасі. Після вимочування шкіру просушували, знизу намазували
глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали («ключували») за
допомогою дерев’яного «ключа», яким тягли по шкірі. Нарешті шкіру
натирали крейдою і знову вичищали від міздрі за допомогою «скафи».

Після оброблення шкір кушніри, шевці та римарі приступали до
виготовлення відповідних речей. На відміну від полотняного одягу, який
шили майже всі жінки, кушнірством займались сільські ремісники. Були й
мандрівні кушніри, які ходили по селах і шили кожухи.

Певна увага приділялась на Україні обробці рогів, з яких виробляли
ручки, гребінці, ріжки для зберігання пороху мисливцями тощо.

5. Гончарні вироби

Гончарні (керамічні) вироби — ужитковий посуд, культові, декоративні
речі, елементи архітектури, забавки — мають на Україні давні традиції.
Найпростіші з них, за свідченням археологічних знахідок,— корчаги —
посуд на рідину, страву і т.д. з’явилися в епоху неоліту. Всесвітньо
відомою є трипільська кераміка з її характерним спіралеподібним
орнаментом. Як з’явилися перші гончарні речі, достеменно не відомо, але
з-поміж різних припущень найімовірніше те, що все починалося з ліпленого
посуду, або плетеного кошика, обмазаного глиною, які випадково потрапили
чи свідомо були поставлені на вогнище. Територія України, як відомо,
дуже багата на родовища придатної для гончарства глини.

Тисячоліттями гончарство було допоміжним заняттям. Відокремившись від
землеробства (це збігається з освоєнням гончарного круга, а за часом — з
початковим етапом давньокиївської держави), воно мало неабиякий вплив на
суспільний прогрес. Поступово гончарство створює солідний пласт народної
культури, де відображаються економічні, соціальні, світоглядні та
естетичні уподобання українського народу. Розвиток виробничо-товарних
відносин привів до виникнення цехів. У Львові цех гончарів створено вже
на початку XVI ст. Найбільш відомими центрами гончарного виробництва на
заході України були в XVI—XVIII ст. Городок, Яворів, Миколаїв, Старий
Самбір, Коломия та ін. Про обсяг посуду, виробленого з глини, свідчить
той факт, що гончар, який забезпечував існування сім’ї своєю працею,
щорічно вивозив на продаж до 20 возів власних виробів, переважно посуду.
Такий посуд був популярний не тільки в нижчих та середніх верствах
суспільства. На прийомі у Б. Хмельницького, наприклад, окремі страви
подавали у глиняних розписних мисках. Посуд, як і кахлі для печей,
облицьовувальні плитки з розписним, рельєфним декором особливо масово
виробляли на території України в XVII—XVIII ст. Своєрідним центром
виготовлення таких кахель було м. Ічня на Чернігівщині. Відомі й інші
місця гончарного промислу: на Київщині — Васильків, Дибинці, Канів; на
Волині — Володимир-Волинський; на Полтавщині — Опішне, Хижняки,
Хомутець, Глинськ, Малі Будища; на Поділлі — Бубнівка, Смотрич, Бар, на
Гуцульщині — Косів, Пістинь і т. д.

У цих осередках водночас працювало чимало гончарів. Наприклад, в
Спішному в 1786 р. їх налічувалося 250, а на початку XX ст. у
Чигиринському повіті — понад 800, Канівському — 450.

За формами, оздобленням, частково і технологією виробництва керамічного
посуду, гончарних виробів взагалі на Україні можна визначити окремі
зони: наприклад, Наддніпрянщина, Поділля, Гуцульщина і т. д., які, в
свою чергу, поділяються на менші. Так, на Наддніпрянщині відрізняються
між собою Київська та Черкаська, на Поділлі — східна і західна. Крім
цього, неповторністю форм, декором вирізняються й окремі осередки,
наприклад, Опішне, Смотрич, Косів, а в них, в свою чергу, індивідуальним
«почерком» — окремі майстри, зокрема О. Бахматюк. В. Шостопалець, П.
Цвілик. Перший створив кахлі з неповторними за багатством сюжетами,
візерунками, другий — фігурний посуд, П. Цвілик прославилася багатством
створених форм і декором.

На всій Україні здавна побутував керамічний, переважно полив’яний, посуд
у формі різних звірів, птахів, людей. Особливо розповсюджений був він у
XVIII ст. Керамічний фігурний посуд, скульптуру, що призначалася для
прикрашування житла, робили тільки окремі майстри. До найвідоміших
належали І. Гончар (1869—1944), О. Желізняк (1904—1963) з Чернігівщини,
Ф. Олексієнко з Києва. Дещо окремим видом є глиняна забавка, її робили
майже всі гончарі, зберігаючи традиційні форми. Давнім центром
виробництва глиняних іграшок була Стара Сіль (Львівщина, недалеко м.
Самбора).

Здавна, зокрема на Черкащині, Житомирщині, Львівщині (Гавареччина),
побутував так званий димлений посуд. Темно-сірий, аж до чорного, його
колір — результат спеціальної технології, суть якої зводилася
здебільшого до створення без-кисневого середовища в печах під час їх
випалювання.

Гончарне виробництво як вид допоміжного промислу на Україні ніколи не
припинялося, хоча в різні історичні періоди його роль у забезпеченні
добробуту сім’ї майстра була неоднаковою. Технічний прогрес, масовий
випуск фабрично-заводської продукції призвів до того, що в останні
десятиріччя такі вироби практично витіснилися з повсякденного вжитку.
Деякі гончарі свою продукцію тільки частково збувають в середовищі, де
живуть,— здебільшого переходять на виробництво сувенірів або ж речей на
виставки чи замовлення музеїв, салонів художнього фонду тощо.

6. Вишивка

Вишивка — феноменальне явище в художній творчості українського народу,
її витоки сягають глибини віків. Фрагментарні зразки давньокиївського
вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з X — XI ст. З первісного
заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре
знати. Відомо, що таку школу, очевидно, першу на українській землі, у XI
ст. організувала сестра Володимира Мономаха Ганна. В ній навчали
майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо.
У XVI—XVII ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові,
Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р.
Численні такі майстерні були в XVIII—XIX ст. при монастирях, поміщицьких
садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці
вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні
вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівці на Київщині, Качанівці
— на Чернігівщині, Клембівці — на Поділлі і т. д. Такими центрами в
Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині XIX ст.
знову виник інтерес до народного, національного вишивання і не тільки
компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей
період виявився своєрідним пробним каменем для справді народної,
традиційної вишивки,— вона вистояла під тиском штучних псевдонародних
зразків, не притаманного їй призначення. Але не змогла витримати
прессінгу ринку. Ручне вишивання як основа існування такого виду
народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з
промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ
(наприклад, «Просвіти», земств, різних шкіл, курсів при них) щодо
збереження та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості
не могли дати бажаних результатів у конкурентній боротьбі з промисловим
виробництвом.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не нівелювалася його душа,
естетичні уподобання. Основне призначення вишивки — прикрашувати одяг,
інтер’єрно-обрядові тканини — зумовило її виживання і дальший розвиток.
Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні
фабрики, наприклад ім. Лесі Українки у Львові, та дешеве фабричне
полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вишивка
традиційно тримається на індивідуальній творчості, дуже повільно
переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промислового
виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки,— заполоч, волічка,
гарус і т. д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.

Кінець XIX — початок XX ст.— це період, коли вишивка набула масового
застосування на жіночому і чоловічому одязі. В цей час локальні
стилістичні, художньо-технічні прийоми вишивання, образний,
орнаментальний лад набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з
рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів
Яворівщини на Львівщині і монохромний (чорний), часто геометри-зований,
орнамент Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого
характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто
геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим
рослинним і т. д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні
та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів). Неповторністю
композицій, орнаменту, колориту характеризуються вишивки Полісся,
Бойківщини, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним «паспортом» для
вишитих речей (наприклад, сорочок). Вже в кінці XIX — на початку XX ст.
вишивальницям на Україні були відомі понад 100 художньо-технічних
прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи
нанесення вишивальними нитками стібків на тканину — двосторонній і
односторонній. На всій території України широко було відоме мережання,
однак окремі регіони мали свої особливості в застосуванні цієї техніки.

Сучасна вишивка — це, насамперед, вироби підприємств художньої
промисловості. Вони є в Косові, Львові та інших містах, де у
співдружності з художниками-професіоналами, яких готує, наприклад,
Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, працюють майстри,
котрі отримали професійну підготовку у відповідних училищах, наприклад,
Львівському, Вижницькому, Кролевецькому, Решетилівському художніх
училищах чи Косівському технікумі. Вишивкою займаються в системі
різноманітних товариств, переважно жіночих. Тут ретельно ставляться до
давніх традиційних зразків, мотивів та прийомів вишивання. Це найбільш
активні учасники. різноманітних виставок. Вишивка все більше місця
займає у виготовленні нової державної атрибутики, в інтер’єрах
відновлюваних і новостворюваних храмів, створенні костюмів для
ансамблів, індивідуальних тощо.

7. Ткацтво

Виготовлення найпростіших тканин зародилося вже на перших ступенях
існування людської спільності. На землях України ткацтво було відоме вже
в період Трипільської культури. Саме до цього періоду відносяться
найдавніші знайдені археологами такі прядильно-ткацькі знаряддя, як
глиняні пряслиця та грузила. Очевидно, існував уже вертикальний ткацький
верстат — кросна. Відомості про тогочасну тканину (III—І тис. до н. е.)
можуть дати глиняні статуетки та поліхромна кераміка. Знаряддя, техніка
ткання постійно, хоч і надзвичайно повільно, оскільки були детерміновані
натуральним господарством, все ж таки вдосконалювалися. Київська Русь
(зокрема. Західна Волинь) вже знала ткацький верстат горизонтального
типу. Ткали не тільки технікою простого переплетення, а й складнішого —
комбінованого. Літописи X—XII ст. вказують на виробництво тканин з льону
і конопель. З вовняних шили свити, опанчі, серм’яги. Тканини декорували
технікою вибивання (кам’яні штампи-печатки XI—XII ст. з Чернігівщини).
Орнамент близький до того, що є на фресках Софії Київської та був у
Десятинній церкві. Ткачі, котрі працювали в селах, найчистіше поєднували
своє заняття з працею на землі. Виробляли переважно полотно на сорочки,
хустки, постіль тощо. Розвивалося й виробництво вовняних тканин, з яких
шили верхній одяг (гуглі, чугані і т. д.). Це було домашнє ремесло. Воно
збереглося упродовж віків і подекуди (північ Полісся, окремі райони
Карпат, окремі місцевості над Дністром) тривало до середини XX ст.
Водночас вже з IX — X ст. з цієї категорії ткачів відокремлюються ті,
котрі працюють тільки на ринок. Перевиробництво, тобто виготовлення
тканин більше, ніж на них було замовлень у даному селі, призвело до
виникнення поселень ткачів біля феодальних володінь, монастирів, міст.
Часто майстри-ткачі, маючи зобов’язання перед феодалами, користувалися
певними привілеями. З XVI ст. було відоме «двірське» ткацтво.

Ткачі обслуговували феодала, а згодом працювали на ринок. Пізніше такі
майстерні були організовані на кшталт мануфактур (наприклад, у
Рогатинському та Галицькому староствах). Уже в XIII—XIV ст. майстри
володіли складною технікою узорного ткання і плетіння, що вимагало
чималих знань і певної майстерності. В XIV—XV ст. ткачі оселялися біля
міст, торгових шляхів, феодальних замків, у монастирях. В містах вони
почали об’єднуватися в цехи: 1376 р. цех утворився в Сам-борі, 1445 р.—
Львові, відтак у Дрогобичі, Києві, Судовій Вишні і т. д. Статут
Львівського ткацького цеху був настільки досконалим, що його брали за
основу новостворювані ремісничі об’єднання в інших містах, наприклад, у
Кам’янці-Подільському. Львівський цех виробляв переважно полотно,
скатерки, рушники, сорочки, перемітки, які потрапляли на місцевий ринок
і на експорт. У Львові та інших містах постійно існував прошарок
позацехових ремісників, так званих партачів.

Економічний розвиток міст, торгівлі зумовив поступове витіснення цехів
більш удосконаленою формою організації виробників — мануфактурою. В
XVII—XVIII ст. вони майже повністю витіснили їх з міст. Важливу роль в
економічному житті відігравали суконні та полотняні мануфактури,
наприклад, Жовківська, Залозецька, Сокальська (Львівщина), Мань-ківська
(Хмельниччина). З початку XVII ст. на Україні виникають мануфактури з
виробництва шовкових та золото-литих (з золотих та срібних «тягнутих»
ниток, зокрема, так звані слуцькі пояси) тканин. Славилася Бродівська
шовкова мануфактура, яка спочатку працювала на привозній (з Іспанії,
Італії і т. д.) сировині, а згодом мала власні тутові плантації. Подібні
мануфактури були в Києві та Корці. Суконні мануфактури виникли в
Славуті, Рівному, Горохові.

Виготовлення тканин у домашніх умовах не припинилося. Воно тільки
зменшилося за обсягом. Мануфактурні, а згодом (з XIX ст.) фабричні
дешеві тканини, з якими не могли конкурувати сільські ткачі, зумовили
скорочення видів продукції. Ткачі виготовляли переважно тільки
традиційні тканини (наприклад, рушники в Кролевці) або ті, які
використовували для окремих компонентів одягу («бавниці» — головний
жіночий убір на Яворівщині, крайки на Подніпров’ї, Волині і т. д.).
Поступово формуються ткацькі осередки такого характеру у Косові,
Глиняна, Заліщиках, Кролевці. Для розквіту саме такого ткацтва,
основаного на домашньому виробництві, у другій половині XIX — початку XX
ст. чимало зробили земства — на землях, що входили до Росії, та різні
товариства у Галичині, на Буковині. Перше «Ткацьке товариство» і школа
при ньому створені в Косові 1882 р. Потім — у Глинянах, Заліщиках,
Чорткові та ін. Активно сприяли цьому також окремі ініціативні люди
(наприклад, Федорович на Тернопільщині). Вони, організовуючи
різноманітні школи-майстерні, допомогли врятувати не тільки ткання як
вид народної художньої творчості, а й його традиційні основи. Не останню
роль в цьому відіграють і організовані, починаючи з 70-х років XIX ст.,
промислові та сільськогосподарські виставки у Львові, Коломиї,
Тернополі. Наприкінці цього ж століття ткацький промисел найбільш
розвинутим був на Наддніпрянщині, зокрема Лівобережній.

В Галичині осередками виробництва тканин стали Глиняни, Заліщики, Косів
та ін. Тут виробництво триває, зазнаючи з 1940 р. кардинальних
організаційних змін, до наших днів. У таких відомих центрах ткання, як
Решетилівка, Діхтярі, Богуслав, Кролевець та інші у 20-30-х роках XX ст.
цей вид художнього народного ремесла повністю переведений на засади
фабричного виробництва. За останні роки художнім ткацтвом захоплюються
поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть
художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного.
Широко відомою такою майстринею є Г. Василащук із с. Шешор на
Гуцульщині. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство.
Живучість традицій, піднесення свідомості народу — запорука збереження
ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому.

8. Килимарство

Килимарство — невід’ємна частина культури народу. Килими здавен
використовують у побуті, церковних інтер’єрах, обрядовості. Ними
накривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни,
покривали сани, вони входили у віно молодої. їх використовували і на
похоронах. Залежно від призначення, килими мали відповідні форми, декор.
Наприклад, вузькі та довгі служили для накриття лав, з мотивами хреста
та «голгофи» — для похоронного обряду.

Найдавніші відомості про килими зберегли літописи X— XII ст. (менше —
археологія), зокрема, в описах похоронів князів Олега, Володимира,
Василька, Андрія Боголюбського. Килими того часу виконували нескладною
технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону,
конопель та овечої вовни, їх орнамент був скромний,— паралельні смуги з
геометричних узорів. Барвники виготовляли з рослин, наприклад, лушпиння
цибулі, кори вільхи, дуба, ягід крушини тощо. З комах — червця та
кошенілі отримували червоний барвник. Ткали ручним способом на
вертикальних і горизонтальних верстатах. Всі килими, що виробляли на
Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та
ворсові. На перші з них візерунок наносився переплетінням основи
кольоровими нитками (гребінкова техніка). Такі килими були найбільш
поширені на Подніпров’ї, Східному Поділлі. Ворсові килими створюють
через нав’язування на нитках основи вузлів з кольорової вовни. Товщина
такого килима залежить від висоти зістриженої нав’язаної нитки. Часто
якість килима залежить від кількості таких вузлів та 1 дц2. За декором
килими поділяються на килими з рослинним і геометричним орнаментом. З
рослинним найбільш розповсюджені на Подніпров’ї, Східному Поділлі,
Буковині, з геометричним — Прикарпатті, Карпатах, Закарпатті.

Килимарство виникло як домашній промисел. Вже в часи Київської Русі воно
виділяється в окреме ремесло. В XIV ст. виникають цехи виробництва
килимів. У XV—XVI ст. килими все більше місце посідають у феодальному
побуті, житті міщан. Різко зростає торгівля ними. Килимарські майстерні
з підневільною кріпацькою працею створюються при поміщицьких володіннях.
В інвентарних описах феодальних володінь трапляється назва панський
килим. Виготовлювані на мануфактурах у XVII — початку XIX ст. на
замовлення панів, вони відрізнялися від народних внесенням в них
композиційних, образних орнаментальних схем, запозичених з європейських
художніх стилів — барокко, рококо, класицизму. З другої половини XVII
ст. їх поступово витісняють ткацькі мануфактури, створювані переважно
окремими магнатами, наприклад, князями Чарторийськими в Корці на Волині,
Розумовським у його маєтку с. Черняхівці, Полуботком — ус. Михайлівка і
т. д. Були такі мануфактури в Ямполі, Немирові, Горохові, Збаражі,
Сатанові, Лагодові, Бродах та Львові. Тут поряд з тканням різних тканин
виготовляли килими. Особливо славилися дорогі килими з введенням у них
золотих та срібних ниток, вироблюваних у Львові. В окремих мануфактурах,
наприклад, у відомій з початку XVIII ст. мануфактурі київського
стольника Олізара на Волині, виробляли гобелени. Здебільшого ткали
килими гладенькі, безворсові. Із ворсових, що виробляли складнішою
технікою («вузликовою», «присгригуванням»), зберігся килим з датою 1698
р. з Лагодова (Львівський музей етнографії та художнього промислу). Він
відзначається багатим орнаментом.

Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщині та
Чернігівщині. Воно грунтувалося на традиційному Домашньому виробництві.
На виготовлення йшла місцева сировина, а творцями були переважно жінки.
Міське виробництво килимів майже занепало.

Для килимів Лівобережжя характерне зображення великих, здебільшого
стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжі такі ж
орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. Відмінності у колориті
зводилися до того, що на килимах з Лівобережжя він відзначався
поєднанням золотисто-жовтих, синіх, коричневих та рожевих кольорів, на
килимах з Правобережжя вводився ще червоний та чорний. Колір тла завжди
був контрастним стосовно кайми. На килимах Східного Поділля домінуючим
був червоний колір. Для волинських та поліських килимів характерне
розбиття (поділ) поля килима на орнаментальні поля з геометричним або
рослинним, але дуже геометризованим орнаментом, та каймою з геометричним
орнаментом. Дуже складною є семантика мотивів орнаменту поліських
килимів, помітний їх зв’язок зі слов’янською (праслав’янською)
світопоглядною системою.

У XIX ст. килими переважно виробляли в домашніх умовах. Фабричне
виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного
занепаду мануфактур, міських майстерень. Поступово, в другій половині
XIX ст., килимарство згасає і як домашній промисел. Щоб підтримати його,
а водночас і послабити зростання безробіття на землях, що входили до
складу російської держави, окремі меценати вживали для цього конкретні
заходи. Наприклад, організували школи-майстерні, скуповування і продаж
домашніх килимів. Школи-майстерні були інколи дуже активними і
діяльними, наприклад, організовані Чернігівським, Полтавським земствами,
зокрема, в Діхтярях, або ж школа-майстерня, створена меценатом
Федоровичем у с. Вікно на Тернопільщині.

Не завжди виготовлювані тут килими мали якість справді художніх народних
виробів. У гонитві за економічною вигодою їх часто-густо виконували за
ескізами художників-професіоналів, і вони ставали підробкою «під
народні».

Доля традиційних осередків килимарства на Україні після 1920 р. була
різною: на східноукраїнських землях вони зазнали тиску планового
колективного господарювання, на західних — конкуренції з боку фабричної
продукції.

Здебільшого вони збереглися, хоча кількість індивідуальних майстрів дуже
зменшилася (їх замінили фабрики — Решетилівська, Діхтярська, Хотинська,
Клембівська, Смілянська, Богуславська, художні цехи в с. Кути, Пістинь,
Яблунів та Гуцульщині і т. д.). У карпатських районах килимарство не має
таких традицій, як, наприклад, Наддніпрянщина. Процес відродження
килимарства має добрі результати і на Закарпатті. Народні майстри —
носії традиційного розуміння краси і доцільності, що виступають у
комплексі художньо-образного ладу створюваних килимів. Ці основоположні
творчі принципи є запорукою існування килимарства.

9. Гутне скло

Київська Русь вже знала вироби зі скла. Ремісники вміли виготовляти цей
незвичний матеріал із місцевої сировини (кварцовий пісок, дерево). Вони
володіли різною технікою формотворення та декорування. Археологічні
знахідки, літературні джерела свідчать про виробництво жіночих прикрас —
браслетів, перетеше, намиста, окремих видів посуду, наприклад «скляниці»
та ін. Майстри знали секрети виготовлення різноколірної смальти
(скломаси), з неї виконувалися мозаїчні розписи. Богоматір Оранта з
Софії Київської — це не тільки свідчення про талановитість ЇЇ творців —
художників, а й про технологічні можливості у виготовленні такої
кількості (близько 200) кольорів смальти, з якої створений цей шедевр XI
ст. Скло застосовувалося у будівельній справі. У побут, будівлю воно
ввійшло ще пізніше. Кількість майстерень з виробництва скла, так званих
гут, та виробів з нього постійно зростала. Виникали вони в багатих на
ліс місцевостях (з дерева виготовлявся поташ — обов’язковий компонент
для «варіння скла»). Вже в XVI — XVII ст. на Київщині, Чернігівщині,
Прикарпатті та деяких інших регіонах України їх було близько ЗО. Із
розплавленого скла при допомозі трубки або так званої понтїі методом
вільного видування майстри, застосовуючи декілька простих інструментів —
щипці, ножиці, виготовляли різноманітний посуд -— кухлі, чарки, штофи,
сули, баклаги тощо. Особливо цінувався фігурний посуд для різних міцних
напоїв, наприклад, якими користувалися в свята та з нагоди урочистих
подій. Із скломаси формували свічники, з неї виготовляли дитячі забавки
— баранці, півники, а також жіночі прикраси, передусім намисто. Віконні
шибки невеликих розмірів, переважно круглої форми, виробляли на тих же
гутах. Прямокутні шибки, як правило невеликих параметрів, робили із так
званої халяви — видутої із цієї ж скломаси у подобі циліндра і відтак
розрізаного на куски. У XVIII — початку XIX ст. широкою популярністю
користувався скляний посуд: різноманітні штофи, баклаги, чарки з
мальованими на поверхні візерунками — рослинно-квітковими композиціями,
рідше — побутовими сценами. Такі вироби були бажаним товаром у сусідніх
країнах, зокрема, в Росії, куди в XVII—XVIII ст. їх вивозили у значній
кількості.

Поступово речей утилітарного призначення, переважно посуду, виробляється
все більше, їх форми спрощуються, з них щезає декор. Вони втрачають риси
національної специфіки. Перехід у XIX ст. до заводського скловиробництва
зумовив занепад гутного склярства — воно не витримало конкуренції з
промисловим виробництвом. В свою чергу, ці підприємства на Україні
поступаються в суперництві за споживача із закордонною масовою і більш
дешевою продукцією. В другій половині XIX ст. традиції художнього скла
не розвиваються.

Відродилось гутне, тобто вільноформовине, художнє скло у післявоєнний
час. Велика заслуга у цьому не тільки М. Павловського, П. Семененка, Й.
Гулянського, котрі практично започаткували, вірніше, почали відроджувати
художнє склярство в артільному цеху Львова (згодом такі виникли у
Самборі, Стрию, Жовкві), а й таких дослідників, ентузіастів народного
мистецтва, як С. Вальницька, І. Гургула. їх співпраця з майстрами
сприяла відродженню забутих традицій. З 1960 р. художні вироби з гутного
скла, створені на підприємствах України (передусім у Львові —
кераміко-скульптурна фабрика, частково — фірма «Райдуга»), почали
здобувати світову славу, а майстри М. Павловський, Б. Валько, Д. Думич,
О. Гера, М. Тарновський, Я, Мацієїзський та інші сталії визнаними
творцями художніх виробів зі скла.

10. Художній метал

Археологічні відомості про початки художньої обробки металу на землях
України відносяться до найдавніших часів. Високого розквіту це ремесло
досягло в Київській Русі. У містах, багатьох селах з металу, передусім
бронзи, а також золота та срібла ливарники, ювеліри, ковалі виготовляли
речі декоративного та культового призначення. Виробляли й предмети
побуту. Металообробництво довгі століття існувало у двох формах — як
цехове виробництво та народний домашній промисел. Якщо перше переважно
обслуговувало ринок, то сільські ковалі, слюсарі задовольняли потреби у
кутих хрестах, окуттях дверей, скринь, замках і т. д. стосовно вузького
кола людей — середовища, в якому жили. Це детермінувало збереження та
розвиток місцевих традицій у даному виді творчості. Такий промисел був
розвинутий практично на території всієї України. Цехове (міське)
металообробне ремесло високого розвитку досягло в XVII—XVIII ст. у
Львові. Тут існувало декілька цехів, де виробляли свічники, різний
посуд, рефлектори, замки. Славилися своєю роботою львівські зброярі та
ювеліри.

Художніми якостями відзначалися металеві вироби народних майстрів зі
Східних Карпат (с. Криворівня, Голови, Путила, Ростоки та ін.). Метал, в
основному кольоровий, використовували переважно для оздоблення
дерев’яних та шкіряних речей, палиць, тобівок, чересів тощо, або ж з
нього виготовляли різні предмети вжитку, зокрема люльки. Великою
популярністю користувалися литі, оздоблені орнаментальними мотивами,
виконані різними техніками пряжки, застібки, лускоріхи, гольники.В їх
формах, декорі проступають традиційні мотиви орнаменту, наприклад,
солярні знаки. Із кольорових металів народні майстри створювали
неповторні за красою ювелірні вироби, в тому числі жіночі прикраси —
перстені, кульчики, а також нашийні «шелести», в яких на низці
послідовно чергувалися литі фігурні хрестики та круглі дзвіночки
(рудимент давніх, дохристиянських вірувань). У міських осередках,
зокрема Києві, Львові (хоча ливарні виробництва існували в більшості
міст на Україні у XVII—XVIII ст.), відливали дзвони, гармати, а з олова,
мосяжу та срібла — предмети домашнього вжитку — свічники, посуд,
каламарі. На особливому становищі перебували ремісники, котрі
виготовляли зброю та ювелірні вироби з дорогоцінних металів (у Львові
славилися виробами ювеліри-вірмени).

Ринкові відносини в XIX ст. зумовлювали постійне скорочення виробництва
таких речей. Цьому прагнули протидіяти різні товариства, організації,
передусім через підготовку майстрів. Так, 1904 р. у Вижниці на
гуцульській Буковині була відкрита школа, де Шкрібляк і Мегеденюк
навчали традиційного різьблення та металірства.

Народний промисел художньої обробки металу ніколи остаточно не
занепадав, він або скорочувався, або навпаки — ставав все популярнішим.
При цьому традиційні форми, декор, прийоми технології не тільки не
втрачалися, а й збагачувалися за рахунок використовування нових
матеріалів — алюмінію, сталі. Більш широко застосовуються карбування,
лиття, інкрустація, гравірування, протравлювання різними кислотами та
лугами, штампування, гальванопластика. Успішно працюють у цих техніках
майстри, зокрема, Р. Стринадюк та М. Шпадгок із с. Брустури на
Гуцульщині.

11. Ковальство

Виробництвом металевих виробів різноманітного призначення займались
ковалі, їх вироби, знаряддя виробництва, вжиткові речі — світильники,
ковані, тобто окуті залізом, дерев’яні скрині, без яких на Україні не
могла обійтися жодна родина, часто були позначені високими естетичними
якостями. За формами, конструктивними особливостями, а ще більше їх
деком, де поряд з розписами, малюванням видне місце посідали
декоративні, тобто копані залізні лиштви, окуття, замки, ручки фігурних
форм, вирізнялися скрині зі Слобідщини, Поділля, Волині. Художнє
ковальство як вид декоративно-ужиткового мистецтва набуло доволі
широкого визнання у 1960—1970 рр. і репрезентоване такими видатними
майстрами, як В. Миловзоров із Києва та О. Боньковський зі Львова.

12. Вироби з каменю, кістки та рогу

Вже в епоху неоліту люди, котрі жили на території теперішньої України,
вміли виробляти необхідні речі — різноманітні скрібки, наконечники
списів, амулети з каменю, кістки та рогу. Окремі з них прикрашали
простими лініями, зигзагами, крапками, нанесеними гострим предметом або
охрою. В часи Київської Русі із кості виготовляли деталі для луків,
сагайдаків, ґудзики, гребінці. З каменю, передусім шиферу, вирізували
сакральні речі, зокрема, невеличкі нагрудні іконки, а також тягарці
(пряслиця) до веретен. З рогу тура виробляли посуд для пиття (відомий
такий з X ст., прикрашений срібною багато декорованою оправою, з «Чорної
могили» у Чернігові). Збереглися порохівниці, зроблені з оленячого рогу
в XVII — XVIII ст. Вони прикрашені рослинним, рідше — геометричним
орнаментом, нанесеним різьбленням або ризуванням. Кістка, ріг, рідше
камінь використовувалися в інкрустації меблів. Сучасні майстри з цих
матеріалів вирізують речі здебільшого сувенірного характеру.

13. Художня обробка шкіри

В побуті населення України з незапам’ятних часів використовується шкіра,
передусім для виготовлення взуття. Вже в Київській Русі були у вжитку
чоботи з дорогої шкіри — сап’яну. Зі шкіри робили обкладинки до книг,
використовували її також у військовій справі (сідла, піхви, збруя і т.
д.).

В середні віки речі зі шкіри, хутра виробляли в цехах Києва, Львова,
Кам’янця-Подільського, Луцька та багатьох інших міст. Часто вони були
предметом експорту. Зрозуміло, крім високих утилітарних якостей вони
відзначалися і художніми.

В XIX ст., зокрема з другої його половини, виробництво тобівок, чересів,
футлярів, киптарів, постолів з металевими прикрасами набуло особливого
розвитку на Гуцульщині. Цейвид народного художнього промислу існує й
розвивається в наш час. Його основні центри й надалі зберігаються в
карпатському регіоні.

14. Плетіння з рослинних матеріалів

До давніх видів народної творчості відноситься плетіння з різних
рослинних матеріалів — лози, рогози, соломи, коренів тощо. Це кошики
різного призначення (для перенесення картоплі, овочів, грибів,
збереження м’яса, св’ячення паски), солом’яники на зерно, рогозяні
мішки, покривала, хідники, меблі, іграшки, компоненти одягу тощо.
Більшість з цих виробів мали естетичний вигляд, їх декоративізм був
зумовлений не стільки матеріалом, технологією виконання, як привнесенням
неповторного творчого начала їх виконавцями. Наприклад, лоза, з якої був
плетений кошик, мала різну товщину, колір (природний або наданий їй), і
майстер, відповідно її підбираючи і переплітаючи, надавав виробу певної
емоційної вимовності.

У другій половині XIX ст. створюються численні промисли для плетіння
виробів, передусім з лози (кошики та меблі). Виникають так звані
кошикарські школи. І не тільки у містах (Львів, Тернопіль, Станіслав та
інші), а й у селах Чернігівщини, Поділля, Галичини. В них навчання (1—2
роки) поєднувалося з практичною виробничою діяльністю — виготовляли
крісла, етажерки, трюмо, шкатулки, кошики, а з соломи — жіночі та
чоловічі капелюхи.

В наш час асортимент таких виробів скоротився. Натомість окремі
досвідчені майстри (наприклад, Я. Ремінецький з Тернополя) виробляють із
рогози, обгорток качанів кукурудзи фігурні композиції (народні типи,
жанрові сценки тощо) сувенірного призначення.

15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси

З XIX ст. на Україні “популярними стали вироби з бісеру. Це передусім
жіночі прикраси. З фабричних намистин із фарфору та кольорового скла в
домашніх умовах виготовляли гердани (Гуцульщина, Поділля), «силлнки»
(Закарпаття), «крайки» (Лемківщина). Бісер широко використовували і для
декорування жіночого одягу. Традиційне використання бісеру не
припинилося і в наш час, тільки розширився діапазон його застосування
(наприклад, для виготовлення настінних панно, картин тощо).

Окремі види художніх ремесел, промислів, що були поширені в часи
Київської Русі, наприклад, виробництво жіночих прикрас з дорогоцінних
металів та ємалі з перегородчастою емаллю, браслети, нагрудні хрести в
наступні віки зазнали трансформації, але ніколи не припинялися, за
винятком виробів з перегородчастої емалі. Так, на Подніпров’ї у XVIII—
XIX ст. було розповсюджене виробництво таких жіночих прикрас, як дукачі.

Ремесла, народні художні промисли є тим компонентом матеріальної та
духовної культури українського народу, в якому надзвичайно повно
проявляються і його світоуявлення, його працьовитість, гармонійний
зв’язок з природою і естетичні уподобання.

Висновки

Підсобні промисли та художні ремесла посідали чільне місце у виробничій
діяльності та духовному житті українського народу, зрозуміло, з
врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей, їх
розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема,
природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність
покладів відповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші
природні умови для вирощування конопель та льону — ткацтва і т. д. На їх
розвиток також впливали інтенсивність торговельних та етнокультурних
зв’язків. Далеко не останнє місце в цьому посідали війни і релігія, а
конкретніше — конфесійна приналежність населення. Несучи вивірені віками
народні уявлення про добро і красу, вони навіть у тяжкі часи Історії
українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесів
етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагали українському
народові вижити як етнічній спільності.

Література

1. Етнографія України / Навчальний посібник. За ред.. С. А. Макарчука. –
Львів: Світ, 2004.

2. Культура і побут населення України. Навчальний посібник. За ред. В.
І. Наулко. – К., 1993.

3. Ремесла і промисли // Українознавство. – К., 1994. – С. 111-127.

4. Супруненко В. Ковалі // Чумацький шлях. – 2000. – №2. – С. 19.

5. Українська етнологія. За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400
с.

6. Українське народознавство. Навчальний посібник. За ред. С. П. Павлюка
та Г. Й. Горинь. – Львів, 1994. – 608 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter