.

Романи Ю.Мушкетика «Яса» та «На брата брат» (диплом)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
20 16008
Скачать документ

Дипломна робота

Романи Ю.Мушкетика «Яса» та «На брата брат».

ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………………….

РОЗДІЛ І. Історична достовірність і художня правда в романі «Яса»

Юрія Мушкетика

РОЗДІЛ ІІ. Морально-етична проблематика в романі “На брати брат”….

РОЗДІЛ ІІІ.

ВСТУП

В розвитку української літератури останніх десятиліть одне з провідних
місць належить історичній прозі. Твори історичного характеру з’явилися у
XVІІI ст. у Франції і Англії, а в українській літературі – у XIX ст.

Історичний роман – це роман, який побудований на історичному сюжеті і в
якому сюжеті відтворюється минула епоха та її діячі. Сюжет будується на
документальних фактах, а допомагає “оживити” картини минулого життя
художній домисел.

Завдання історичного роману в тому, що він повинен, перш за все,
передати дух даного часу. Не тільки історичні події та особи повинні
бути зображені правдиво, а й картини приватного життя, обстановка,
особливості мислення, мова, вірування, смаки й уподобання тогочасних
людей: речі побуту, одяг, страви мають бути характерними, типовими для
зображуваної епохи.

Допомагають письменникові відтворити ту чи іншу епоху історія,
археологія, письмові документи, вони поставляють факти, деталі,
атрибутику, які зникли з плином часу. Часто автори звертаються і до
етнографії та фольклору, які дають змогу відтворити картину життя не
тільки матеріального, а й духовного.

Потребу знань про минуле обумовлює рівень самосвідомості суспільства.
Проте, на жаль, довгий час ми були позбавлені можливості об’єктивно
висвітлювати нашу історію. Все, що в тій чи іншій мірі пов’язувалося з
прагненням народу до самостійного розвитку своєї держави, ідеєю про
окремішність української нації, самобутність її культури, вважалося
крамольним, “буржуазно-націоналістичним”, а отже забороненим для
популяризації. Коріння такого ставлення радянської влади до України,
її духовності, історії, звичаїв, традицій беруть початок із зловісного
указу Петра І, спрямованого на знищення української мови і літератури та
повну асиміляцію українського народу. 3 того часу цензурні комітети
переслідували українську історіографію, філософію, писемність. Особливо
репресії посилились після безпрецедентних у світовій історії
валуєвського та ємського указів царського уряду. Сімдесят років
радянської влади позначені ще більш підступними утисками, що втілювалась
вишуканими методами, прикрашались облудними гаслами про двомовність.

І тільки недавно впали столітні пута цензури й маємо змогу повернутися
до історичної правди, керуючись власними, а не чужими національними
інтересами. Зараз історична проза багато вивчається, в ній ми бачимо
зв’язок різник епох, потребу для сьогоднішніх і наступних поколінь тих
цінностей, які виробило людство в минулому.

Кращі історичні твори відзначаються передусім саме постановкою тих
соціально-філософських проблем, які переростають кордони відображуваної
доби і набувають загальнолюдського звучання. Це проблеми добра і зла,
слова і вчинку, правдивого і фальшивого свідчення про свій час,
збереження історичної пам’яті як запоруки майбутньої надії людства,
спадкоємність прогресивних ідей, принципів народної моралі естетики.

Ці проблеми вирішуються в багатьох творах сучасних українських
письменників. До нашої історії зверталися Р. Іваничук (“Мальви”,
“Орда”), Р. Федорів (“Жбан вина”), В. Шевчук (“Велесич”), П.
Загребельний (“Диво”), Р. Іванченко (“Гнів Перуна”), Ліна Костенко
(.”Маруся Чурай”) та ін.

Багато творів на історичну тематику знаходимо в творчому доробку Ю.
Мушкетика. Власне і починав він як історичний белетрист, написавши в
1955 р. перший свій роман “Семен Палій”. Наступним був твір “Гайдамаки”
(1957 р.) Потім настає тривала перерва – Ю. Мушкетик переходить на
сучасну тематику. Але в 1971 р. Мушкетик друкує велике історичне
оповідання “Смерть Сократа”, у 1978 р. – “Суд над Сенекою”. Наступний
етап – “Жовтий цвіт кульбаби”.

У 1984-1985рр. письменник завершує другу редакцію роману “Яса”. Мушкетик
змальовує картину цілої історичної доби, прозваної в народі “Руїною”. Це
був час, коли Україна стає ареною жорстокої боротьби за сфери впливу між
сусідніми державами – Польщею, Москвою, Туреччиною. Як своєрідний
осередок вольності описує автор Запорізьку Січ, з притаманним її
устроєм, побутом і звичаями. У творі не ідеалізується козацьке життя,
але автор підкреслює важливе значення Січі, яка упродовж ряду століть
залишалася вогнищем і головним гальванізатором визвольних рухів і
могутнім щитом проти нападів завойовників.

У романі Мушкетик піднімає ряд важливих проблем: незахищеність
українських земель, безперервні агресії зовнішніх ворогів – польських,
татарських, турецьких поневолювачів, бoротьба за владу “маріонеткових”
гетьманів, нескінченні міжусобні війни. Він не випадково описує саме
добу занепаду та спустошення, бо саме в такі трагічні моменти
відбувалися гартування духу, випробування на стійкість, нагромадження
фізичних і духовних сил для нового піднесення.

На сторінках роману живуть, мислять і діють як справжні історичні особи,
так і персонажі, вигадані творчою уявою автора. Кожний з них є цікавим і
неповторним; для кожного Мушкетик знаходить певну рису, що дозволяє
підкреслити індивідуальність кожного персонажа, його герої не просто
здійснюють певні вчинки, а й намагаються осмислити свій час і себе в
ньому, замислюються над людським життям і своїм покликанням на землі.
Роман привертає увагу читача простотою і доступністю оповіді,
динамічним сюжетом, романтичними історіями. Він має певний набір
притаманних для роману елементів: зрада, погоні, ув’язнення. Наступним
твором на історичну тематику був роман “На брата брат”. Мушкетик писав
про цей твір: “Це, можливо, найкращий мій роман”. У ньому автор піднімає
важливу проблему національної незгоди, яка завжди ставала тим каменем
спотикання, об який розбивалися кращі наміри борців за незалежну
Україну.

Центральним персонажем змальовує Мушкетик гетьмана І.Виговського. I
пояснює свій вибір: “Постать Виговського в нашій історії поцінована
чомусь дуже неправильно. Навіть в українських козацький літописах
гетьман трактований, я б сказав, не вельми добре. Він поданий як
запроданець, зрадник,, підступна людина. Це абсолютно несправедливо.
Скільки я прочитав різних документів, ніщо цього не підтверджує.
Виговський був великим українським патріотом”.

В період гетьманування Виговського особливо загострилося боріння двох
напрямків: Виговський підтримував орієнтацію України на цивілізовану
Європу, в той час як багато сил тягнуло її в інший бік – бік азіатщини.
Виговський намагався побудувати державу, але це йому не вдалося. У творі
Мушкетик намагається пояснити причини такої невдачі: затиснення гетьмана
з усіх боків, коли кожен хоче стати гетьманом, дістати булаву,
розпорошеність, незібраність нації, відсутність єдності – все це
призвело до того, що справу Виговського, який переміг своїх недругів,
потім під Конотопом блискуче розбив усі московські війська, через
внутрішні суперечності й вождизм було погублено. У романі автор піднімає
найважливішу тогочасну проблему – міжусобиці та розпорошеність
українських земель.

Історична проза вже не раз була об’єктом дослідження цілого ряду
літературознавців. Про неї писали С.Андрусів, В.Дончик, М. Ільницький,
М.Жулинський, М. Слабошпицький, Т.Салига тощо. Однак цілісних
досліджень, присвячених історичній романістиці Ю.Мушкетика, не надто
густо, хоча про нього писали і С.Плачинда і М.Слабошпицький і
Л.Федоровська. Бажанням глибше пізнати особливості розвитку сучасної
історичної романістики, художню своєрідність історичної прози
Ю.Мушкетика і зумовлена актуальність нашої дипломної роботи.

Об’єктом дослідження є романи Ю.Мушкетика «Яса» та «На брата брат».

Предмет дослідження – історична правда і художній вимисел у даних
творах, своєрідність художнього мислення Ю.Мушкетика та відмінність
поетики даних творів від історичних романів інших прозаїків.

Виходячи з цього, у роботі ми ставили такі завдання:

визначити жанрові та стильові особливості прози. Ю.Мушкетика;

проаналізувати принципи характеротворення у названих романах;

вказати на художню своєрідність.

Саме дані завдання обумовили структур нашої роботи, яка складається з
вступу, трьох розділів та висновків.

РОЗДІЛ І.

ІСТОРИЧНА ДОСТОВІРНІСТЬ І ХУДОЖНЯ ПРАВДА В

РОМАНІ “ЯСА” Ю. МУШКЕТИКА

А на шляху ні міст, ні сіл –

Крім степу, дикої країни

У чорнім обводі лісів.

Лиш де-не-де зубчасті стіни

Фортець збудованих колись

Проти татарської орди.

Безлюдно, скільки не дивись!

За рік приходили сюди

Турецьке військо. Всюди, де

Ступали спагів тих копита,

Так кров’ю вся земля полита,

І зелень довго не росте.

У 1984-1985 pp. письменник завершує другу редакцію свого багатопланового
історичного полотна “Яса”. Книга повністю присвячена рідній історії,
головним героєм виступає знаменитий І. Сірко – кошовий Запорізької Січі.
Хронологічно рамки роману невеликі, автор обмежив свою розповідь 70 рр.
XVII ст. Проте, досить часто він робить екскурси в минуле і тим самим
створює цілісне художнє полотно історії України в межах всієї другої
половини XVII ст. Сюжет роману розгалужений, у ньому багато подій і осіб
– і тих, що ввійшли в історію, і тих, що створені уявою-автора. Як і в
кожному багатоплановому творі, у романі є кілька сюжетних ліній. Кожна
лінія розгортається через певний конфлікт, який у творі розвивається у
ряді подій.

Роман змальовує картину цілої історичної епохи в житті українського
суспільства; від Січовик козаків, голоколічників, навколосічових –
гніздюхів, селян, відносно вільних і селян закріпачених, до козацької
старшини і гетьманів. Дія роману не раз переходить із Запоріжжя в
гетьманські покої, із обложеного турками Ладижина в глухий степовий
хутір і в хату подільського селянина.

Матеріалом художнього аналізу виступає найскладніша доба в історії нашої
землі, так звана Руїна, коли Україна роздиралася у взаємознищувальній
боротьбі і яка відкинула й далеко назад у культурному і державному
становленні. Це була доба позначена безперервною агресією зовнішніх
ворогів – польських татарських, турецьких поневолювачів яких надили
привільні землі над Дніпром і Бугом з їхніми працьовитими людьми. Це
були часи української “смути” особливо тяжкої на Правобережжі, яке
внаслідок сваволі ворогуючих між собою гетьманів і старшинських груп, а
потім, за Андрусівським перемир’ям 1667 року між Росією і Польщею, на
досить довгий час фактично відпало від основної частини української
землі. Правобережжя стало краєм руїни і крові, полем зухвалого
міжнародного розбою і згубних внутрішніх усобиць. Нескінченні напади і
навали татарських орд, турецьких армій військ шляхетської Польщі
призвели до того, що сотні тисяч українських жінок, дітей, чоловіків
було взято в ясир, а ще більше число було вбито.

На Правобережній Україні менше потерпіли від іноземних навал, але тут
посилювався феодальний гніт. Козацька старшина, добиваючись привілеїв,
ставала на шлях поступового обмеження особистих прав і привілеїв
рядового козацтва та селянства. Всі, починаючи з гетьмана і закінчуючи
сотниками, прагнули, в першу чергу, зміцнити матеріальні основи свого
привілейованого становища – розширити і закріпити за собою земельні
багатства, посісти домінуюче місце в ремісничо-промисловій сфері і
торгівлі.

З іронією говорить Мушкетик – про великі державні клопоти гетьмана і
старшини: аби втриматися на високих урядах, аби повоювати один одного.
Ніхто з гетьманів не може принести користі своїй країні. В обох вражає
майже цілковита відсутність турботи не лише про інтереси “посполитого”
низу, а й про долю України як державного, національного і географічного
цілого.

З одного боку, гетьман Правобережної України П. Дорошенко, одержимий
нестримним владолюбством, складає окроплені кров’ю угоди то з польським
королем, то з кримським ханом, доки не стає, зрештою, підданцем
турецького султана, напустивши на Україну його грабіжницькі орди.

З другого боку, гетьман Лівобережної України І. Самойлович, який у своїх
стосунках з царем був лише найслухнянішим васалом. Гетьманська булава,
крім уособлення влади, була для нього ще й своєрідним магнітом, що
притягував коштовності. Хитрий і цинічний, він був заклопотаний
щонайперше власним збагаченням, збільшенням своїх володінь та зміцненням
особистої влади.

Характеризуючи цих персонажів, Мушкетик пише:

«Після сильного волею Хмельницького і могутніх соратників його надійшов
час розважених, поміркованих Самойловичів та Дорошенків. Тепер на вищі
сходинки перлася сірість, а часом міцно перехована підступність та хижа
хитрість, вони єдино могли доскочити влади та триматися при ній. Вони
привчалися жита чужою волею та чужим розумом, віддатися в повну покору
тим, хто сидів ще вище».

Таким чином, урядує сірість. І це закономірно: в періоди, коди
піднесення боротьби з якихось причин поступається застоєві, на поверхню
життя спливають саме такі невиразні “ніякі” постаті. Як пише автор,
настає час сірий гетьманів, які вище інтересів свого народу ставлять
дрібні власницькі інтереси.

Самолюбивим гетьманам у романі протиставляється Запорізька Січ. Відомо,
що з часу свого виникнення (XVI ст. ) вона відіграла значну роль в
історії українського нагоду, була могутнім щитом проти нападів
татарських і турецьких завойовників. У романі автор описує дійсний
історичний факт – похід на Крим, під час якого загін козаків зайняв Кафу
та інші міста, визволив багато невільників.

Описуючи козаків, Мушкетик намагався найбільш точно відтворити устрій,
побут і звичаї на Січі. Так, вищим органом влади тут вважалася загальна
військова рада, у якій мали право брати участь всі козаки. Виконавчі
функції належали спеціальному органу старшинської адміністрації, так
званому Кошу, очолював який отаман з найближчими помічниками обозним,
військовим писарем, суддею та осавулами. Найбільшим законом на Січі був
козацький звичай, на ньому було засноване все її буття: порядок,
способи бою, честь і посмертна слава.

“А що писані закони завжди можна переписати по-новому, неписані
непорушні за них. Були в козаків і писані закони, знали вони і закони
сусідніх народів, але мудростями з них козаки послуговувалися не вельми
часто”.

Займалися на Січі рибальством, бджільництвом, мисливством. Постійно
діяли ремісничі майстерні (зокрема, по виготовленню та ремонту зброї).
Запорожці забезпечували себе морськими чайками, різної величини та
призначення, рибальськими суднами.

Описуючи запорожців, автор прагнув показати і моральні якості, зокрема
такі, як вірність товариству і безкорисливість. Це ми бачимо у молитві
козаків перед походом.

Скарай мене, боже, тепер і потім, якщо я покину в біді товариша і кинуся
до втечі, щоб урятувати власну душу. Присягаю Господу Богу і перед
святим Євангелієм, що, будучи в нинішньому поході з кошовим отаманом та
іншими старшинами при побитті ворога і, де трапиться, здобичі військової
не приховаю, купно з усіма стоятиму в бою і купно вернуся на Чортомлик”.

Як пише Мушкетик, на Січі знали і любили пісню.

“Розчулити співом козака нічого не варто. Козак може заплакати з
співчуття до наймолодшого з трьох братів,, які втікають із турецької
неволі, і до старенької неньки, що споряджає в далеку дорогу сина і
пройнятися мукою вдовиці, яка в самотині оре свою ниву. Козака неважко й
розгнівати, і підняти піснею до найвищої звитяги, а також розсмішити й
повести одчайдушний вогнистий танок”.

Описуючи Запорізьку Січ з часу свого виникнення, автор підкреслює, що
вона вважалася осередком вольності, сюди втікали з Лівобережжя,
Слобожанщини, Правобережжя і навіть Східної Галичини та Закарпаття.
Проте, як пише Мушкетик, хоч тут і було набагато більше волі, йшли сюди
не всі. Тим, у кого десять пар волів, сюди втікати нічого, вони не
покинуть своєї десятини, оратимуть до сьомого поту, більше втікала
безземельна сірома, всякий ремісничий люд, що розорився.

Ішли ті, хто шукав правди і волі. Проте Мушкетик не ідеалізує “козацьку
вольницю”, говорячи, що не з самих беззастережних лицарів складався
тутешній люд – траплялися серед козаків і пронизливі та хитрі,
користолюбиві і зрадники. Були і людці, які прийшли на Січ не рідну
землю захищати, а погуляти. І так прогайновували життя. Догулювали до
старості, помирали, не залишивши по собі ніякої пам’яті, ніякої слави.

Ішли й броварники, крамарі – ставили ятки над Чортомликом, часом
оббирали козаків до нитки і на тому багатіли. Описує автор і
голоколінчиків, які ставали до праці за плату і не ходили в походи.

Побут січовиків нерідко був дуже злиденним: гетьман перекривав шляхи,
затримував валки з провіантом, аби Січ підтинав голод. Взимку і восени,
свідчить автор, діймала запорожців сирість, у половини з них були хворі
суглоби і чимало козаків вихаркували з легенів туман разом з кров’ю. Це
не якісь природжені вояки, хоч і були оборонцями рідної землі і ходили в
військові походи, добре знали військове ремесло і мали багато військових
хитрощів. Просто був такий час. Козаки знали, що ця земля може родити
пшеницю, але зараз вона існувала для того, щоб доганяти і втікати,
заступати справжнє поле, на якому ще виростає пшениця і трудяться люди.

Можна сказати, що Запорізька Січ з її волелюбними традиціями і
демократичним внутрішнім правом була впродовж двох століть незгасимим
вогнищем антифеодальної і національно-визвольної боротьби українського
народу.

Багато перемог здійснили запорожці завдяки чудовим військовим здібностям
свого кошового отамана І. Сірка. Як головному персонажу, йому
приділяється в романі основна увага: з ним пов’язано найбільше епізодів;
значно докладніше описано його вчинки, поведінку, передано настрої й
переживання, думки і мрії. З історичних джерел дізнаємося, що до
останнього часу місцем народження І. Сірка вважалась слобода Марефа на
Харківщині. Однак не виключено, що його справжнє місце народження могло
бути Поділля (Ю. А. Мицик показав, що наприкінці 50-х на початку 70-х
pp. цей край займав особливе місце у житті кошового отамана). Досить
добре відомі лише деякі факти його біографії. Був одружений, мав двох
дочок і сина за фольклорними джерелами – двох синів). Народна дума
розповідає, що Петро загинув десь за річкою Тором, а Роман помер удома
на очах матері. Точно відомо, що Сірко був не писемним.

І свої і чужі, друзі і вороги – всі відгукувались про І. Сірка як про
людину з чудовими військовими здібностями. Українські літописці
Самовидець, Граб’янка. Величко називали його сильним ватагом, славним
кошовим отаманом, а українські історики порівнювали його з Чингізханом
чи Тамерланом. Татари називали Сірка урус-шайтаном, тобто руським
чортом. Турецький султан, якого постійно турбували набіги І. Сірка в
Крим, ногайські степи, походи на Чорне море, видав фірман про моління в
мечетях про загибель І. Сірка.

Завдяки своїм неабияким особистим якостям, він завоював велику
популярність серед широких верств козацтва. Брав участь у Визвольній
війні українського народу XVIІ ст. і вперше його ім’я в історичних
джерелах згадується під 1653 р.).

Активну роль у політичному житті України Сірко почав відігравати лише у
другій половині 50-х рр. ХVІІ ст., будучи вже вінницьким полковником.
Брав участі, у козацьких походах на Крим.

В 1663 р. І. Сірка вперше обирають кошовим отаманом Запорізької Січі,
його діяльність припала на дуже складний і суперечливий період історії.
Це був час боротьби за владу в Україні маріонеткових гетьманів, час
найбільших вторгнень на її землі польських, турецьких і кримських
володарів, час найбільших в усій історії українського народу визвольних
рухів та наступу царизму па автономні права Гетьманщини.

Як кошовий отаман. Сірко упродовж десятиліт спілкувався з багатьма
відомими людьми свого часу. Січ неодноразово приймала послів царя і
польського короля, вела переговори з турецькими і кримськими гетьманами
і польськими політичними діячами, царськими воєводами і кримськими
мурзами.

Два з половиною десятиріччя Сірко боронив рідну землю від ханських орд і
майже ніколи не зазнав поразки (явище у світовій історії унікальне). Він
провів близько ста походів козаків у Крим і ногайські улуси, давав
відсіч ордам, що вдиралися на територію України.

Запорожці під його керівництвом вели розвідку в степу та пониззі Дніпра,
влаштовували засідки біля переправ та обіч шляхів чатували на “морських”
розливах, громили орди, які поверталися у Крим з полоненими і здобиччю.

У побуті Сірко до аскетизму був скромний, жив у курені, їв разом з
козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг, Історики
вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий
київського князя Святослава?.

Остання військова акція, пов’язана з іменем уславленого кошового, –
похід 1680 р. Напередодні І. Сірко надіслав спеціальне звернення
донському козацтву, запрошуючи побратимів до спільного походу на
Кримське ханство. Це був останній документ Сірка. Невдовзі він тяжко
занедужав і поїхав із Січі за десять верств на пасіку в село Грушівку.
Помер 1 серпня 1680 р.

Ще за життя Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги звучали
пісні і думи. Знаменитий лист – пародія козаків султанові Оттоманської
Порти, невідомо коли і ким створеної, народна пам’ять пов’язує саме з
цим легендарним кошовим?.

Змальовуючи Сірка, автор мало відходить від історичних реалій. Сірко
змальований як хоробрий, відважний воїн, який “сорок літ не випускав з
рук шаблі”, “був пронизаний всіма вітрами, шагами й дощами, стріляний і
рубаний по всіх сторонах. Він енергійний і непосидючий”. “В курені та
канцелярії він нудьгував і намагався якомога швидше вирватися звідти,
його душа прагла руху, бою, лету. Він летів на всі поклики і рубався на
всіх вітрах?”.

На війні Сірко був самовіддано хоробрий і на диво винахідливим: умів з
десятками козаків розбивати сотні ворогів, а сотнями молодців перемагати
тисячі неприятелів.

В його голові завжди крутилися всякі химерії: загадував плести
велитенські, котрі б порятували Січ од голоду, сіті, ставити на човнах
не по одній, а по дві щогли. Придумав збудувати човен потайний, щоб
плавав він під водою, а над водою стриміло б тільки жлукто, крізь яке
спостерігав би дозорець,, і хоч в козаків нічого не вийшло, його
придумка сповнилась по-іншому. Вони просто перекидали човна й
притоплювали його грузилами. Дихаючи тим повітрям, що в човні, йшли по
груди в воді. А потім враз виринали перед носом у турків. Так
розклепували ланцюги, так знімали сторожу біля фортець понад річками.

Як отаман відчував себе Сірко відповідальним за все січове братство. Він
беріг козаків в походах і в бою, не давав обдурити лихваря та корчмаря,
встановив тверді порядки на крам-базарі. В сутяжництві з січовиками
лихварів завжди ставили на сторону козаків, наказував заплатити з
військової скарбниці, або віддавав у заставщину власні гроші. Тому
запорожці любили Сірка, вісім років поспіль вони обирали його своїм
кошовим отаманом.

Проживши все своє життя на війні. Сірко водночас відзначався
великодушністю і рідкісною безкорисливістю,, тому ніколи не переслідував
слабкого ворога, а після війни ніколи не брав собі військової здобичі.

Як пише Л. Федоровська, цей природжений воїн постає на сторінках роману
достеменною “січовою кісточкою”, живим втіленням кращих, традицій і
звичаїв козацької республіки.

Проте, змальовуючи свого героя, Мушкетик не прагне показати Сірка як
відчайдуху-зарізяку, а акцентує увагу на чисто людських рисах його
характеру. Тому менше зображує його в боях, більше в мирних справах і
роздумах.

Хоч ця людина і дуже енергійна і рішуча, проте з його образом в романі
майже постійно сусідить задума.

Вже при першій його появі в романі, щойно було відігнано в степ
татарський загін, читаємо авторську ремарку:

“Сидів замислений, суровий, дивився на степ. Про що його думи – про
бойові плани і заміри, про ворожі підступи? Ні, Сірко думає про своїх
козаків про вартівничого Сироватку і його сина, про степ, про саме
життя?”. І так буде часто в романі, лише змінюватимуться предмети його
задуми.

Він може роздумувати над людським життям:

“Людське життя – як пороги, переплив один, не встиг зітхнути, а вир уже
несе тебе до іншого – й пильнуй, козаче, а то розтрощать об скелі. Жодна
людина не знає, скільки в неї попереду порогів, та, може, це й на
краще?» над людським щастям:

«Не вбачав суті буття людини в бочках меду, в казанах каші, м’яких
пуховиках. Не понесемо із собою медів і не поволочимо пуховиків. Щастя
твоє в тобі самому. В Божій красі, в плавнях, високому небі, гострому
помаху шаблі, голубій ясі перемоги,, в думці про те, що прожив чесно,
звершив для товариства, для рідного краю все що міг?».

За словами Л. Новиченко, у вдачі Сірка поєднані військова суворість,
схильність до задуми і глибоко приховане тяжіння до мирного життя (Я сам
помилявся, – признається він своєму джурі, гірко помилявся, коли думав,
що вінець нашого життя – отут. А хто ж посіє жито, хто посадить сад, хто
розкаже дітям казку?).

У романі вдача Сірка швидше орієнтована на творення, а не на руйнацію.
Він розуміє, що ненависть осліплює, любов дає здатність до загального
добра.

“А земля наша, рід наш – із жита і вишень. Жито – бо життя. Та й не
можна жити тільки однією ненавистю. То страшні люди, які живуть нею.
Жити треба любов’ю 4».

Змальовуючи Сірка, Мушкетик не. раз показує його розм’якшеність серед
краси рідної природи.

“Скільки то принад несе весна. Неймовірно гарна вже сама по собі оця
пора. Тільки треба вміти побачити те. Колись він того не бачив. А зараз
вловлює кожен порух весни. Вона зігріває щось у його душі, з нею
починається якась нова п’ядь його життя, вже, звичайно не найкраща, а
все-таки наповнена тривогою і надією?».

Автор наголошує, що ця людина, пройшовши через багато випробувань,
зазнавши багато болю, не зачерствіла душею: серце його не взялося злобою
не закололо байдужістю.

“Душа кошового присохла струпами, але під тією шкарубливістю лежала така
любов, доброта та щирість, що тому, хто до неї добувався, вистачало її
на все життя?”.

Найважчим ударом у житті отамана була втрата синів. Смерть дітей
сприйняв як нове випробування долі. Не зламався і не замкнувся в собі.
Іноді так буває, що горе стає гординею людини, вона й на світ дивиться
тільки крізь нього й починає думати, ніби воно дає їй щось більше, якесь
потаємне право. Він не прагнув того права. Просто воно просвітило його
жорстокою, але глибинною мудрістю, і те не заважало йому жити й приймати
людей, як сприймав і раніше, хіба що трохи суворіше.

Боротьба, життєві поразки не зламали його, не погасили отих живих,
проникливих вогників у зіницях очей, не спили анергії. Проте надпили
життєлюбства, навіяли в голову нових, не знаних раніше думок.

Все життя обороняє Сірко рідну землю з шаблею в руках, проте розуміє, що
тільки на шаблі надіятись замало, «І словом можна досягнути більше, ніж
шаблею”. Тільки треба знати таке слово, яке б зрозумів і прийняв у серце
кожен. Тому і дає певний кошт у Київську колегію.

“Нехай ростуть наші діти розумні, може намислять своєму краєві долю
ліпшу, ніж ми змогли завоювати шаблями?”.

Можна сказати, що Сірко був людиною чесною, яка не заплямувала себе ні
корисливістю, ні жадібністю, ні продажністю, що був людиною простою і
доступною в поводженні, далеко від усякої пики і погордливості. Він був
справжнім патріотом, котрий безмежно і свято любив свою Батьківщину:

“Я так люблю її, мою Вітчизну, що готовий мучитися за неї довіку”.

Своєрідним антиподом Сірка виступає гетьман Лівобережної України
Самойлович. Мушкетик змальовує їх як двох непримиренних ворогів. Надто
круто сходилися і розходилися в житті їхні дороги. Проте, всі
суперечності між ними не були суперечностями двох різних за характером
людей. Вони мали глибше коріння і своєрідно відображали різні погляди на
суспільно-політичні процеси, що відбувалися на Україні. Як уже
згадувалося, козацька старшина, добиваючись привілеїв, ставала на шлях
поступового обмеження прав рядового козацтва. Запорізька Січ
розглядалася українськими гетьманами як осередок вольності, а Кіш
Війська Запорізького – як небезпечний суперник у боротьбі за домінуюче
місце у політичній сфері. Незалежний і непокірний, Сірко став
небезпечним ворогом владолюбивого Самойловича.

Самойлович Іван Самійлович походив з сім’ї священика. Службу в
козацькому війську почав у 60-х pp. ХVІІ ст. сотенним писарем, згодом
був сотником, наказним полковником і полковником Чернігівського полку,
генеральним суддею. В 1672 році його обирають гетьманом Лівобережної
України. Очолював козацькі полки під час боротьби проти турецько –
татарської навали 1877-1678 рр. на Україні. Після невдалого походу
російсько-українського війська, козацька старшина, невдоволена
самовладністю і користолюбством Самойловича, звинуватила його в
зрадницьких стосунках з кримським ханом і звернулась до царського уряду
з проханням усунути його з гетьманства. В липні 1687 року Самойловича
було заарештовано і заслано до Сибіру.

Добро для своєї Батьківщини, а головне для себе гетьман вбачав у
цілковитому підпорядкуванні Москві.

Був одним із найбільших землевласників Лівобережжя. У різних районах
йому належали млини, цехові майстерні, рудні, ґуральні, підприємства, що
виготовляли полотно і селітру, його представники здійснювали значні
торгові операції на ярмарках і торгах України і центральних районів
Російської держави. Збагачувались як родичі гетьмана, так і його
найближче оточення?.

У романі автор описує Самойловича як людину замкнену, похмуру, яка за
все життя не відкрила нікому ні душі, ні помислів.

“Він не любив ніяких забав, ніяких грищ, ніяких пристрастей, не знав
сліпого ризику і не приймав не виваженого до кінця рішення. В житті
треба бути обачним – плисти повільно й обережно і тільки по тихих
водах?”.

У гетьмана, – як пише Мушкетик, – все розплановано наперед, все
розраховано по поличках?”. Мета його життя – вгору і вгору.

“Він ніби не жив. Інші жили, а він ліз по щаблях. Кожен з них –
видивлений і вивірений, гетьман завжди сягає наперед оком і розумом.
Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким і скільки випити, де
удавати простака, а де – покривдженого мудреця?”.

Розумний і розсудливий Самойлович досягає верхніх щаблів влади не
особистою хоробрістю і не воєнним талантом: ”битв не вигравав. фортець
не брав, за море на байдарках не ходив…” Автор створює образ хитрого
політика, який піклується тільки про власну кар’єру і збагачення.

Самойлович – маріонетка в руках царя, слухняний васал ( хай інколи й
“собі на умі”). Це яскраво засвідчує той факт, що обидва сини його в
північній столиці, де щомиті засвідчують своїм мешканцям гетьманову
вірність цареві.

Характер гетьмана розкривається у чисельних діалогах і монологах, а
також через слова інших персонажів і самого автора. “До гетьмана без
сукна не йди” – перешіптувались в Коранах. “Гетьмановим золотом можна
встелити дорогу до раю” – говорили козаки. “Залив золотом вуха, насунув
на очі чорну шапку, не чує й не бачить, а може й не хоче бачити, що
погибель іде всьому краєві”.

Мушкетик змальовує гетьмана, як людину, в полі турбот якої не добро
рідної землі і народу, а власні інтереси і амбіції.

Багато уваги у романі приділяє автор гетьману Правобережної України П.
Дорошенку. Дорошенко був помітною фігурою свого часу Син козацького
полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким і
обнімав важливі посади при Виговському й Тетері. В 1666 р. він стає
гетьманом.

Дорошенко виступав за об’єднання розчленованих кордонами українських
земель під булавою одного гетьмана. Це була приваблююча ідея для різних
категорій населення. Але політичні методи її досягнення він вибрав
неправильно. В своїй діяльності він відійшов від рішень Переяславської
ради 1654 р. і прагнув опертися на військову силу султанської Туреччини
й Кримського Ханства?. Це була помилка гетьмана бо цим рішенням він,
фактично, відкрив ворота на українські землі турецьким завойовникам.

Поруч з історичними особами в романі живуть і діють вигадані персонажі:
Лаврін Перехрест, Мокій Сироватка, брати Гук, Марко Ногаєць, Килияна та
ін.

Всі вони – носії певних моральних рис, що розкриваються через конкретні
історичні обставини та життєві ситуації. Так Лаврін Перехрест втілює всі
ті високі моральні якості, які, на думку автора, повинна мати кожна
людина. Мушкетик виділяє його безкорисливість і щирість, чистоту і
благородність.

“Лаврін – немов розумна доросла дитина з ніжною і допитливою душею.
Вабить його все красиве та гарне: сумовиті вечорові співи біля багаття,
баскі коні, мальовані ясними фарбами картини в церкві та на дверях
куреню. Він і сам ясний лицем і щирий помислами. Сорочка на Лаврінові
завжди чиста, контуш – охайний. І при тому не скупердяй,, не труситься
ні над шелягом, ні над алтином. Гордий. Очі в Лавріна непоступливі і
погляд твердий. Все заховано всередині, взято па міцні защепки?”.

Зовсім іншим змальований Марко Ногаєць – маленький, кругленький, як
гарбуз. Крутий в плечах, міцний статурою, вертлявий, як дзига. Ніс у
нього пиптем, очі вузькі, неначе прорізані різачкою, й веселі та хитрі,
часто усміхнені. Безжерний і штукарний, кепкував однаково з інших і з
себе.

Описуючи характер Марка, Мушкетик поступово розкриває ті негативні риси
його характеру, що приведуть персонажа до зради і морального падіння:

«Марко був веселої вдачі, але ту веселість часто використовував свідомо.
І жарт його не йшов вище приступця, на якому стоїть хтось можніший і
владніший, його жарт має мірку, а відтак не раз – розрахунок одночасно”,
“вмів Марко і обдурити, прикинутися овечкою, підлеститися й несподівано
викинути такого фортеля, од якого в січовиків очі на лоба лізли”, “міг
осміяти будь-чий ганж. Коли допікав до живого, аж ніби почував
радість?”.

u

E

??

h

Митрофан потрапляє на Січ, де згодом стає підписарем, а Ждан – в
гетьманські покої світити і гасити свічки. Брати не схожі між собою:
Митрофан – “білолиций, червоновусий, ставний, просто-таки красень”. Ждан
– “високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й
вирлоокий, негарний на взір, зате чуприна буйна, ще й кучерями».

Проте несхожість помічаємо не тільки в зовнішності, брати різні і за
характером: красень Митрофан – хитрий і користолюбивий, непоказний Ждан
– чесний і роботящий.

Вже при першій зустрічі між братами спалахує неприязнь, яка потім
переростає у ворожнечу.

«Ждан здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак–чорт
ненавидить його смертельною ненавистю, як усі чорні душі ненавидять душі
світлі вже за одне те, що вони світлі?.»

Брати не часто зустрічаються, проте при зустрічах завжди сперечаються,
не можуть знайти порозуміння. Для Ждана, який спочатку гордився
братом-запорожцем, навіть потай заздрив йому, важко усвідомлювати, що
Митрофан стає зрадником.

«… він сумно і гірко дивився на брата, йому аж не вірилось, що це його
брат, шукав в серці якоїсь краплинки, якоїсь брунечки, котра б
розкрилась братерською любов’ю, й не знаходив”. Дізнавшись, що Митрофан
зрадив гетьмана і січове товариство. Ждан сам вбиває брата.

Ще один персонаж заслуговує на увагу читачів – Мокій Сироватка. Ним
автор відкриває і завершує роман. Битий-перебитий життям, самовідданий і
трохи лукавий, скромний у потребах і вразливий серцем, непоказний, а
часом і нужденний з вигляду, немолодий, нещасливий. Таким посідає перед
нами Сироватка. Він самотній у цьому світі, там у холодному степу довгий
час гріють невиразні надії на тику старість біля сина, на внуків, на
ласку, проте після смерті Лавріна в ньому ніби вмирає якась найясніша
часточка душі.

Як пише Л. Федоровська, інколи здається, що своїм усамітненням спокутує
Сироватка свій давній гріх, а інколи думаєш, що він настільки зрісся з
навколишньою природою, що вже стає невід’ємною її частинкою.

Хоч Мокій і не був із звитяжців, а проте виявився здатним на подвиг, на
самопожертву. Заради рідної землі, заради того, щоб не заскочила
зненацька орда, не було нових бранців, нових сліз, він і гине,
встигнувши в останній раз запалити свою сигнальну фігуру на степовому
кургані майже під копитами татарського загону.

«Він стояв і горів, як свічка. Душа козача летіла до Бога, а серце – до
Великого Лугу, до людей, до України?»

Кожен з персонажів є цікавим і неповторним. Прагнучи, щоб кожен образ
був живою особою, письменник надає йому чітких індивідуальних рис – у
зовнішності, у характері, поведінці, мові. Кожна дійова особа у романі
так чи інакше впливає на події, сприяє загастренню конфлікту і
розв’язанню його.

У романі Мушкетик порушує ряд проблем. Серед них можна виділити ряд
найважливіших: проблема незахищеності і роздробленості українських
земель. Україна, пише автор, стає ареною жорстокої боротьби за сфери
впливу між іноземними державами і результат цієї боротьби – величезне
спустошення і пограбування українських земель .

Другою проблемою є міжусобні війни, борючись за владу та свої інтереси,
гетьмани проливають ріки невинної крові.

“Ця дика, нескінченна веремія. Оцей герць брата з братом. Скільки тик
вихрів і вихорців промчало по рідній землі в останні десятиліття.
Скільки вигублено посадів, сіл. Понад п’ятнадцять літ од смерті
Хмельницького кружляє на Україні кривава смертельна хуртовина. В ній
брат не бачить брата, батько сина, стають під різні знамена і складають
під ними голови?”.

Розкривається в романі і проблема розмежування в стані козаків: ще
недавно йшли вони в одній лаві, разом билися, рятували один одного,
ділилися їжею і одягом. А тепер маєтків одних “не об’їдеш за три дні
конем”, а інші залишилися бідняками, від яких вимагали платити димове і
скарбне, давати на військові потреби.

Важливою є і проблема яничарства. Автор описує, як відірвані силоміць
від роду-племені багато людей потрапляє у полон до чорного і незвичного
їм світу. Попавши в чужу землю, ці люди опинялися під опікою досвідчених
вихователів, які витравлювали з них саму пам’ять про батьківщину, про
рідних, їх віру, насаджували ненависть до них і прищеплювали войовничий
ісламський дух.

Що станеться з двома друзями Марком і Лавріном – приживуться, змінять
свою первісну природу, зів’януть чи стануть покручами?

Автор показує, що саме таким людям, як Марко Ногаєць, легко прижитися
під чужим сонцем, в чужій країні, він уже зрадив друга, товариство, Січ,
а тепер і свою землю. Свої, зради виправдовував бажанням жити: “як же
він любив себе! Дорожив своїм життям, у думці вивищувався над іншими
людьми, хоч розум підказував, що направді він дрібний і нікчемний. Ним
одмалечку володів страза, диктував всі вчинки?”. Цей страх за власне
життя і приводить Марка до зради, морального падіння і фізичної смерті.
І навпаки, дорога Лавріна до загибелі була шляхом до перемоги,
сходженням на вершину. Хоч ця гора – своя Голгофа.

Лаврін помирає на турецькому гаку як легендарний Байда, втілення
козацької, мужності і непохитності, а Марко в останні години з жахом
згадує міфологічного Марка Проклятого, осудженого каратися за свої
гріхи.

Яничари – це люди, які намагаються перекреслити своє минуле і тому не
мають майбутнього.

“Тому хто відцурався вітчизни, немає місця на землі, – говорить Сірко. –
Немає двох сонць, немає двох богів, немає двох неньок?”.

Читаючи твір, ми бачимо, що автор виправдовує вчинок отамана, який
наказує стратити зрадників, щоб потім вони, чи їхні діти не прийшли в
свою Батьківщину ворогами.

“Карай, Боже, – каже Сірко, – якщо я неправий. Я не міг вчинити інакше.
В пострах онукам і правнукам, у науку всім моїм братам?”. І продовжує”.
” Простіть нас, брати, краще спіть тут до страшного суду господнього,
аніж маєте у Криму між бусурманами розмножаться на наші молодецькі
християнські голови, а на свою вічну без хрещення погибель?”

“…Батьківщина …лише одна. Тільки потурнак може міняти її на чужинську» 3
– це слова Сірка, але так думали і з цими словами вмирали мужні
захисники Ладижина й Умані, учасники походів на Кримське ханство й
турецькі фортеці. Героїкою боротьби українського народу з іноземними
загарбниками, та ідеями патріотизму проникнуті всі сторінки роману
Ю.Мушкетика «Яса». І в цьому його непересічне значення.

РОЗДІЛ 2.

МОРАЛЬНО – ЕТИЧНА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ

“НА БРАТА БРАТ».

Вже брату брат стає на горло,

Йде міжусобиці чума.

А я ще піднімаю гордо

Знамено єдності й ума.

Вже затягли й мені на шию

Петлю ненависті і мсти,

А я кричу , волаю, вию:

— Єднайтеся, мої брати!

Д. Павличко

Роман “На брата брат” народився, за висловом самого автора, від
нестерпного серцевого болю й писався на одному подиху. Звідси його
змістова й емоційна насиченість. На відміну від попереднього роману
“Яса”, цей твір менший обсягом і в ньому автор сконцентрував ті самі
проблеми, ті самі історичні уроки для України.

.Центральним персонажем роману змальований І. Виговський. Як відомо,
гетьмануванням Виговського почався найсумніший період в історії України,
влучно названий народом “Руїною”. Два роки гетьманування І. Виговського
вмістило у собі стільки горя і крові, що їх вистачило б на віки.

Яскраво показав це Мушкетик у чисельних картинах смертельних сутичок, у
яких учорашній друг ставав ворогом, союзник -зрадником, нікчема набував
слави, а герой канув у безслав’ї. Як пише письменник, тільки люди в силі
були бачити ці війни, тварини божеволіли від такої кількості крові,
зчиняли ревчиська, втікали в ліси, в несходимі нетрі або вбивали один
одного.

Події, описані в романі, відбуваються після смерті Богдана
Хмельницького, коли вирішувалась проблема наступного гетьмана. Умираючи,
Хмельницький дав гетьманську булаву своєму молодому й зовсім
недосвідченому синові Юрію. Мушкетик: змальовує його у скептичному плані
ця напівдитина не могла самостійно керувати, зрозуміло, що вона мала
стати іграшкою в руках дорослих, кожен з яких подумки приміряв
гетьманську булаву до себе. І все ж ті, хто кричав на гетьманство
Хмельниченка, погоджуються, що на час його навчання “військом правитиме
Виговський, і булаву, і бунчук братиме, коли треба”.

Проте претендентів на владу багато. Очима Матвія Мушкетик стисло, але
влучно характеризує представників козацької старшини, тут і «мужі
достойні». Петро Дорошенко та Іван Богун, котрі, хоч й не лізли у вічі,
не відмовились б від високої честі, усвідомлюючи власну вагу й
відданість Україні. Тут вже й ціла вервечка самовпевнених, амбітних
полковників: миргородський Григорій Лісницький (“чоловік честолюбивий і
ворохобний), переяславський Павло Тетеря (“вважав, що мудрішого за нього
серед цього люду чоловіка немає”), уманський Михайло Хоменко (“одним
оком зорить на .польського короля, другим на запорожців”), а ще
генеральний обозний Тимофій Носач (“щодо грамоти — темний, як чобіт, але
хитрий, пронизливий, дошпетний”) і брати Виговського в других Костянтин,
Федір та Данило, а ще вихователі Юрка Хмельницького генеральний суддя
Богданович-Зарудний та осавул Ковалевський, а ще полковник Любенський,
Чернігівський, Подільський, Надніпрянський…

Кожен з претендентів проголошував себе оборонцем народних прав і
намагався скликати під свою убогу короговку всіх невдоволених гультяїв,
нероб, колотіїв та пробишак.

В цей час знову загострюється боріння двох напрямів: і Москва, і Польща
намагаються приєднати до себе Україну.

“Щиро оплачені московськими грішми, від міста до міста, від села до села
йшли та їхали зодягнені під монахів, купців та старців вивідці й
намовляли людей, страхали ляхами та панщиною.”

Поляки ж також розсилали по містах та селах картки, лякаючи українців
москалями та панщиною.

“З усіх сторін трубили лудовані голоси, обіцяючи панське життя в обмін
на свободу, й багато людей вірили тому, були згодні на будь-чию кабалу,
аби була цибуля та юшка, аби не мислити, не клопотатися самим про свою
Вітцівщину”.

“Поспільство — наче кваша, бродить, кипить, переливається, немає
справжніх святинь, немає справжньої віри, Україна,, наскрізь пронизана
супротивними вітрами, кришиться як лід у повінь”.

Серед усього того кришива змальовує Мушкетик гетьмана I. Виговського. Як
пише сам автор, постать І. Виговського в нашій історії поцінована чомусь
дуже неправильно. Навіть в українських козацьких літописах гетьман
трактований не дуже добре. Часто він поданий як запроданець, зрадник,
підступна людина. Проте це несправедливо, Виговський був патріотом. Він
любив і переймався долею України, був великим ревнителем благочестя,
членом багатьох православних братств, щедро давав гроші на церкву.

Виговський був одним з найрозумніших і найосвіченіших козацьких
ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і
вчився у славетній Могилянській колегії. За життя Б. Хмельницького
Виговський був генеральним писарем, а також міністром закордонних справ,
вів переговори з Москвою, Польщею, іншими державами, і Хмельницький на
нього цілком покладався. Розважний і спокійний, Виговський був
гальмівною силою для запального і нестримного Хмельницького.

Гетьманом його вибрали в 1657р. Новий гетьман швидко виявив свою
прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до
заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто
слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на
пошуки противаги московським впливам на Україні. З цією метою він
зміцнює зв’язки з Польщею. Україна, злучена з Польщею, як і князівство
Литовсъке, мала утворити одну спідку рівнин між собою республік під
рукою одного короля, обраного всіма разом.

“Ліпше” з’єднатися з поляками на правах вільного народу, аніж іти в
неволю на віки вічні,?” і – говорить Виговський.

У романі Мушкетик намагається розкрити причину прихильного ставлення
Виговського саме до поляків:

“Виговському ближче були поляки: півжиття прослужив по староствах та
підкоморіях, просидів за шляхетськими столами, йому ближчий був
польський стрій влади, де короля вибирають, сейм, де має голос кожний
депутат, де сеймики місцеві, а на них виборні маршали. У московитів
стрій деспотичніший, схожий на стрій багатьох східних деспотій, і таким
він залишиться довго, може, й назавжди; польський же стрій трохи
нагадував йому запорізький, тільки на Січі правлять всі козаки, а в
Польщі – шляхта. Виговський хотів би запровадити такий, як у Польщі,
стрій і на Україні, яку любив палко та хворобливо. Те почуття було
складне, воно — неначе вишнева кісточка, яка проростає крізь порох,
торішнє листя в забур’янілому саду. Ядро тої кісточки – давнє,
українське, а сам паросток били морози й поливала чужа рука, й довкола
росли інші зела, не українські. Все українське давно стало йому рідним і
дорогим, одначе й не все польське викликало відразу та презирство, в
душу, в пам’ять вросли польські слова, польський стрій, й не раз, коли
зненацька бачив поруч поляка, щось скидалося в душі й тягнувся до нього.
Те, що вростає в душу з юності, залишається в ній на вічно. Попри
розмисел, накази розуму. Якщо пройшов тисячу миль в одній лаві, а потім
перебіг до іншої, перша, хоч і буде потім вороже, одначе не, навертатиме
до себе”.

Через те, в час, коли для війни з Москвою потрібний союзник, Виговський
звертається саме до поляків. Проте, якщо верхи і духовенство
підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали
народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між
козацькою старшиною та польською шляхтою.

“Найбільше простих козаків долягали чутки про шляхетство; це ж мій сусід
вивчиться в шляхтича, а я лишуся чорнаком. Він такого ж роду-племені, як
і я, той самий куліш і ту саму саламаху сьорбав з похідного казанка… а
тепер він – пан”.

Не хотіли слухати про будь-яку спілку з поляками й запорожці.

“Десять літ крутив їх разом один вихор, десять літ зорили один на одного
зоддалік, з шанців, а коли сходились прикро, ніколи було розглядатися,
один з двох має далі топтати ряст, другий лишався розпластаним на
зеленій мураві?”.

Та і більшість поляків і далі дивилися на українців як на своїх холопів,
що жили й козакували на землях, які шляхтичі й нині вважали своїми. Для
декого було дуже важко вести на рівних переговори з українськими
послами.

Ще й Гадяцькі статті не були утверджені, а чутки про них ходили
найнеймовірніші. По Україні розсилалися листи, в яких писали, що
Виговський обдурив царя й віддає українців, у польське ярмо, що
незабаром почнуть повертатися у фільварки пани, і поженуть нагаями
посполитих на поле, урівняють, як 1 колись, їх з бидлом.

Як пише Шевченко, помилкою гетьмана і старшини було те, що вони погано
пояснили людям Гадяцькі пакти, пунктів багато, вони вельми складні,
деякі зовсім незрозумілі.

Тому після такої події, коли здавалося, “й небо мало б прихилитися до
гетьманових ніг, а край упокоритися, заспокоїтися”,.1 Виговський
почувається, “неначе у випаленому степу; видно далеко й не видно нічого.
Величезна влада у руці, а сама рука безсила?…”. Як пише Мушкетик, “не
вистачало Виговському запальності, крутості, прозірливості…”. Це була
людина іншого характеру і Іншого часу.

Характер Виговського Мушкетик змальовує здебільшого очима старшого з
братів Муравок – Матвія, але вносить певну кореляцію коментарями та
ремарками,, а, головне, показом дій гетьмана, прагнучи створити не
мальовничий образ, а живу людину. Так, погляд Матвія, який шанував
гетьмана “за все: за тонкість розмислу, за мудрість, за освіченість і
дотепність, навіть за ту ж шляхетність і чепурність…”, не лишається
незмінним: поволі у ньому зникає беззастережливе захоплення,
поступаючись зваженим розмислам – усе те не без впливу й молодшого
брата, Супруна, для якого Виговський не більше, аніж “писар”, “за шкапу
виміняний”, з душею, “шляхетським лоєм вимазаною”.

За словами Ю. Валуєва, чи не найбільш значущою у розкритті характеру
Виговського є розповідь про козацьку раду в Корсуні у жовтні 1657 року.
Присутність на ній зарубіжних послів засвідчувала ще наявні з часів
Хмельницького міждержавні контакти України, увагу й повагу до неї
зарубіжних володарів, а мудре поводження з тими послами, маневрування
між ними виявляли в ньому риси справжнього дипломата, державного діяча
високого гатунку?, і Відтворенням власних думок гетьмана, його вагань і
сумнівів автор олюднює цей образ, наближає його до читача:

“Думки двоїлися: зваба влади солодкою отрутою набігала в серце, надпив
її з чаші ковток… але там же й отрута. Пам’ятав, якою нелюдською
напругою іноді стримував від непокори військо Хмель, як важко, до
розлому голови, виважував плани битв як скаженів і як стриг крижаними
очима поля тих битв, як мало спав, як багато пив, як хапався правицею за
серце і як рано впав, підтятий втратами та невдачами. Так то Хміль
-могутній, залізний чоловік. А він чоловік звичайний, не зовсім крихкий,
але без криці в серці, з добротою і ваганнями, з хитрощами й лукавством
– наодинці поцінував себе тверезо. Чи витримає??”.

Своєрідним узагальненням розповіді про гетьмана у цьому епізоді є
авторська ремарка:

“І був розумний. На раді говорив останнім, вислухавши думки всіх,
виваживши, переваживши, одмірявши рівно стільки, скільки треба. І всі
майже завжди погоджувалися з ним. Хитрим вважали, бо ніколи його не
бачили п’яним, знали, бачили, що любить жіночі солодощі, й ніколи не
вловили на не цноті: а ще любив ошатний одяг, був охайний, чисто
підголений, акуратний…”?.

У подальшій розповіді до образу Виговського додається іще кілька
виразних рис: сміливість у поводженні з російськими воєводами і
ненависть до Москви, котра ” не визнавала його гетьманом”, уміння
видавати з себе козака “простого, компанійського, знав-бо, то найпевніша
слава для гетьмана”.

Своєрідним антиподом Виговського постає у романі полтавський полковник
Мартин Пушкар. Мушкетик не приховує свого негативного ставлення до
Пушкаря, малює його пихатим, бундючим, славолюбним, а зовні –
“довголесим і рукатим, з білобровим обличчям, з сивим вусом, один кінчик
якого звисав, а другий стирчав у бік”. Письменник переконаний і
переконує нас, що “демократизм” Пушкаря мав в основному власний інтерес,
що невдоволення голоти сваволею панів і нав’язуванням уніатства він
використовує заради повалення Виговського і власного возвеличення. Адже,
як пише Мушкетик, та булава “снилася йому, вникла в душу, як болячка”,
через те “шукав спільників, підбурював козаків свого полку, запорожців,
аж поки зібрав “цілий піший полк” “відвиклого од праці, люду, котрий
мріяв розбагатіти водночасся, захопивши маєтності заможних хазяїнів”.
Цей різночасний обдертий люд – кепсько одягнений, без зброї, без коней,
без шеляга в кишені, зорче затятий і відчайдушний і завжди п’яний”,
здобув назву дейнеки. Вони пішли за Пушкарем, сподіваючись на ласку
російського царя, вбачаючи у Виговському прихильника Польщі й унії.
Серед тих непокірних був і молодший Журавка – Супрун. Два різні брати
опинилися по різні сторони барикад.

Як пише А Шевченко, саме навколо сюжетної лінії, присвяченої стосункам
Матвія і Супруна Журавок, сконцентровані найтрагічніші події,
найболючіші точки роману?.

Письменник намагався якнайглибше осягнути характери, збагнути чинники
поведінки, знайти пояснення тому, що привело братів до протилежних,
ворожих один одному таборів і до трагічної їх загибелі.

Письменник характеризує братів як дуже не схожих між собою: рвучкий,
відчайдушний, звиклий до командування Супрун і обережний, розсудливий,
готовий скорятися молодшому братові Матвій. Супрун може безоглядно
кинутися на ворожу лаву або податися за чимось примарним. Матвій ж у
житті не дозволяв собі спалаху, крику, навіть великих грубощів, таким
зробило його життя, в якому не поривався кудись далеко, не важився на
щось велике, бо завше примірявся до середини. У романі Матвій часто
задумується над життям:

“Нам. українцям, випало жити на спокусу іншим, але через що? Чи через
те, що ми такі гречкосії, не хочемо чужого, не важимося на чуже, не
розпалили в собі жадоби, чи через те, що не знаходимо однієї, власної,
правди, а хапаємося за ту, котру нам підсовують? І гриземося поміж
собою, возвеличуємося один над іншим. Менші – над меншими, більші – над
більшими. Всі хочуть в отамани, ніхто не хоче коритися, визнавати над
собою влади?”.

“Трави в нас м’які та лагідні, ріки чисті і сади рясні та щедрі, можна б
жити… Можна б перетворити все те в рай. Якби… не тягли врізнобіч. Якби
плекали цю землю. Якби жадібні сусіди не стерегли наше багатство
жадібними очима?”.

Досить яскраво характеризує братів такий епізод:

“Вони обоє подолали бурхливий потік, добулися під скелю. Першим переплив
Матвій, у нього вистачило сил здолати й цю перепону, а ледве повалився
на розпечений камінь, почали тремтіти ноги, а далі й руки, його всього
бив дрож, била лихоманка, але цокотіли зуби й темніло в очах… а Супрун
раптом схопився на ноги й затанцював гопака на камені, виляскуючи руками
по животі та стегнах: “Живі! Живі!” А тоді нахилився вперед і тицьнув
порогові дулю: “На!” Матвій дивився злякано, розтуливши рота?”.

Стисло, а разом з тим і вичерпно змальовує Ю. Мушкетик життєвий шлях
братів після В. Хмельницького. Участь у воєнних походах Хмеля принесла
обом такий — сякий набуток. Але якщо Матвій закопав той скарб і,
“працюючи як віл”, “не цураючись жодної роботи”, примножуючи його,
Супрун прогуляв свою частку здобичі в шинках і, нічого не заощадивши,
жив, перебуваючись з води на квас, і поступово накопичував у собі
заздрість до багатого брата. Ю. Мушкетик переконливо досліджує
психологію, з одного боку – “господаря”, з другого – “дейнеки”,
підводячи читача до неминучої непримиренної сутички між братами, один з
яких уособлює трудівника, другий – шукача дармового набутку.

Чи була можливість у братів порозумітися? Пригадаємо початок твору, коли
автор описує, як після смертельного двобою із стихією вони спали у
кам’яній печерці-заглибині, “притиснувшись міцно один до одного,
зігрівшись обопільно, почували, як в одне б’ються їхні серця, як
переливається, пульсує кров, а Матвій ще й почував у грудях щемкість
незвичайну… й думав про те, що немає в світі того, чого він не зробив
би для брата, навіть ціною власного життя, що вже ніщо-ніщо й ніколи не
роз’єднає їх… Те саме почував і Супрун, тільки не так щімко…”. Але
тепер звернемося до однієї з останніх сторінок: “Матвій влетів у хату,
просто в чоботах ступив на лаву, далі на лежанку. Супрун лежав на
гарячій черені, зігнувшись калачиком, неначе маленький, побачивши брата,
ледве підвів із зібганого кожушка голову. Матвій похлинався люттю:

– Ти чого тут?

– А де мені бути?

– Та ловлять, виловлюють вас… У Полтаві оно постріляли.

– Стріляйте! Всіх не перестріляєте. Прийде погибель і на ваші голови.

Матвій ледве йняв віри почутому:

– Та що ти таке кажеш! Причім тут я? Я тебе рятував…

З Супрунових очей бризнули іскри, обличчя накіпчилось, навіть ріденький
чубок: на голові став дибки:

– Йди під три чорти. Увесь вік ти мене рятуєш… Увесь вік… Себе в
мені. Себе! .Я ненавиджу тебе, чуєш. Біжи, донось або бери шаблю.

Матвієві склакло в душі, щось оповзло там, крижаніло.

– Що ти говориш, брате? За що ти мене ненавидиш? І ти мене рятував… На
дніпровій лаві!..

– Якби знав, не рятував би. И плюю на тебе і на твого гетьмана. Все
одно… До кінця… Його очі жахтіли, обличчя перекривилося, тонкі сині
губи потягло вбік. Він був страшний і жалюгідний водночас?”.

Читаючи ці рядки, ми бачимо, що ніколи не зможуть порозумітися такі,
різні за характером, брати. І не тільки політичні пристрасті будують між
ними прірву, немає у Журавок палкого фанатизму. Особливо у Супруна, який
лає, Виговського з чужого голосу і так само з чужого голосу стає за
Пушкаря, повіривши запевненням останнього, що “російський цар обстоює
бідних людей і обіцяє поважати наші права та вольності”. Та й Матвій з
часом, особливо, коли Виговський відсторонив його від себе, усвідомив,
що між шляхетним паном і ним, звичайним писарчуком, – величезна
відстань, і що для вождів, зокрема й Виговського, Матвії – звичайні
пішаки у державній грі.

При кожній зустрічі брати сперечаються, не можуть знайти розуміння, а
згодом зустрічаються на ратному полі. Вони не рубають один одного, але
коли лава іде на лаву, то кожен з братів просто Фізично відчуває, що
назустріч десь у тій лаві летить брат. І через цей складний вузол
Мушкетик намагається передати найстрашнішу трагедію нашого народу ~ брат
воює проти брата.

Окрім центральних осіб, у романі небагато другорядних персонажів. Для
кожного з них автор знаходить оту головну, виразну деталь, що дає змогу
не лише уявити цей образ, а й закарбувати його в пам’яті: відлюдкуватий,
жорстокий Сидір ( якось, коли Сидір був ще підпарубчаком, до їхнього
двору забіг сусідський пес, і почав хлебати з черепка біля хліва, Сидір
підкрався і хряпнув його кілком по голові: “Нащо ти? – запитав Матвій.
“Атак”, – і сміявся очима); І. Богун – “прямий, як колійська швайка, і
гострий, як бритва, ніяких дипломатій розуміти не хоче. Він вірить
тільки в шаблю, доброго коня, вірного товариша… Богун недовірливий, як
чорт, і довірливий, як дитина”: Юрій Немирич пещений, тендітний,
надзвичайно освічений, “з-під жупана замість кольорової стрічки
виглядали білі кружева”. “Шляхтичі дивилися на білосніжні кружева
Немирича, їм легко вливалися у вуха кружева його мови…”. Немирич
вклонився на відповідь , і біла піна кружев загойдалася довкола його
шиї…”.

За словами Н. Черченко, новою для Мушкетика є стилістика твору “На брата
брат”. Якщо у попередніх романах він здебільшого давав літературну
інтерпретацію відомий чи мало відомих історичних фактів, то тут він
робить це лише стосовно постаті Виговського, і робить дуже стисло.
Щільність письма у цьому творі така, якої Мушкетик ще не досягав.
Особливо це стосується пейзажів. Тут немає ані розлогих, ані “спокійних”
пейзажів. Сплюндрована війнами, кров’ю, людською злобою земля наче
горить у героїв під ногами. Так, у першому розділі,, у розповіді про те,
як крутійствували, клепали один на одного доноси тодішні політикани,
жахливим символом постає картина глухої ночі, під покровом якої
здійснювалось злодійство: стару, убогу хату, у вікна котрої було видно
“рядочок дитячих голівок – більших, менших, ще менших…”, з протилежних
боків, не відаючи про дії один одного, підпалювали двоє. І бачило те
“велике – превелике місячне кружало, що здавалося живою, велетенською
мордою, котра дивиться й бачить, думає і знає щось, не відоме людям”.

Дії паліїв то перегукуються з буйством стихії, то протистоять їй. “Між
хмар миготіли цвяшки-зорі, вістрями до землі, й по одній кресануло
небесне кресало, вона зірвалася, шигонула до землі”. Один з прибульців,
“в куцому, підбитому хутряною опушкою жупані… видлубав з кишені штанів
трут та кресало… іскри сипалися снопами на синій жупан, на червоні
шаровари, й тремтіли палієві руки, й тремтіла й здригалася його душа”.
“Місячне сяйво було зелене, ядуче “і в ньому пливли кудись у безвість
левади, високі осокори, сонні хати, а в них пливли люди, самі не відаючи
куди, навіки віддані на волю вищих, не відомих їм сил…” З другого боку
хати – інша постать), «висока, гнучка, в кіреї, без шапки – шапку
тримала за поясом», більш досвідченим рухом “запалила трут з першого
кресала…”

І ось уже полум’ям буркало на всю силу, просянка тріщала, вогненна
жужелиця здіймалася в небо”. Перша постать «перехрестилася й промемріла
сухими губами: “Слава гетьману Безпалому!» й так само перехрестилася й
біля очеретів інша, висока постать прорекла: “Слава гетьману Цюцюрі!”

Завершується цей розділ майже містичною картиною:

“З-за хмари викотилася місячна пательня, зеленаво-бліда, ясна до блиску,
на якій брат виважував брата на вилах в даремний пострах усім іншим
братам, і освітила сонне село, палаючу хату на горбі, на димарі якої
німо волав на поміч дерев’яний півень, а біля димаря примостилася
зіщулена темна грудка з підтисненими лапками – чи то домовик, чи кіт.

Завершує свій роман Мушкетик чи то історичною довідкою, чи
публіцистичною викладкою “у сумну пам’ять і засторогу всім нам”. Боляче
читати останні сторінки про загибель братів Журавок, про ганебний кінець
Виговського, про істеричне фіглярство Ю. Хмельниченка, про черговий крах
сподівань багатьох людей на свободу й незалежність своєї держави.

висновки

Романи Ю. Мушкетика є цінними для нас як у пізнавальному, так і
естетично-художньому та ідейно – тематичному планах.

Вони займають значне місце в українській історичній прозі насамперед
тому, що правдиво змальовують суспільно-історичне життя українських
земель другої половини XVII ст. Так, Мушкетик вдало відтінив нові
тенденції, які з’явилися і набули поширення у господарському розвитку та
соціальному становищі різних суспільних категорій населення Лівобережжя.
Зокрема, він показав поступовий,, але неухильний процес феодалізації
козацької верхівки, нагромадження у її руках значних земельних володінь
і тисяч залежних селян.

У своїх творах Мушкетик акцентує велике значення і Запорізької Січі, яка
була важливим фактором внутріполітичного життя України. Їй належала роль
основного форпосту у боротьбі проти турецько-татарської агресії та
зрадницької політики старшинської верхівки різної орієнтації. Чимало
сторінок у романах присвячено опису побуту і звичаїв запорожців,
військових рад, форм судочинства.

Романи Ю. Мушкетика – художні твори, а не історичні .дослідження. На їх
сторінках діє чимало персонажів, народжених творчою уявою автора.
Виписані вони із знанням історичних обставин, у яких природно
розкриваються характери, психологія героїв тієї епохи. Очевидно, не слід
дорікати письменнику у подеколи хронологічних зміщеннях окремих подій,
певних термінологічних неточностях тощо, адже він створив загалом
довершену, правдиву картину життя тогочасного суспільства.

Мушкетик прагнув насамперед дати “людське прочитання” зображуваних
історичних подій, тобто не лише персоніфікувати історичну акцію,
показавши, як і ким вона здійснювалася, а й заглянути у внутрішній світ
героїв, їхні думки, переживання й поривання, спробувати докопатися до
глибиннолюдських першоджерел і пружин саме такого її протікання і
результатів. В його творах робиться спроба перевірки історичної акції на
її гуманістичний зміст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонович В. Гетьман І. Самойлович // Антонович В. Коротка історія
козаччини. — К., 1991. — с. 83-93.

2. Антонович В. Петро Дорошенко // Гетьмани України. —К., 1991. — с.
77-85.

3. Валуєв Ю. Юрій Мушкетик “Прагну реабілітувати Івана Виговсъкого перед
історією і нащадками (Про роман Ю. Мушкетика “На брата брат”) // Вісті з
України.— 1994. — № 35. — с. 6-7.

4. Волинський К. Юрій Мушкетик // Волинський К. Літературне сьогодення:
Літ.- крит. статті. — К., 1982.— с. 211-252.

5. Волинський К. Юрій Мушкетик // Письменники Радянської України: Літ. –
крит. нариси. — К., 1984. — Вип. 11. —с. 201-228.

6. Гуцало Є. І сучасність, і історія (До 60-річчя з дня народження Ю.
Мушкетика) // Укр. мова і літ. в школі. — 1989. — № 3. — с. 73-74.

7. Зубанич Ф. Багатий любов’ю (Про творчість Ю. Мушкетика) // Україна. —
1979. — N 2. — с. 15-10.

8. Ільницький М. М. Людина в історії. — К., 1989. — 354 с.

9. Кононенко П. Стиль прози Ю. Мушкетика // Проблеми. Жанри.
Майстерність.— К., 1980. — Вип. V.— с. 116-136.

10. Котляр М. Ф., Смолій В. А. Кошовий отаман Іван Сірко // Котляр М Ф.
, Смолій В. А. Історія в життєписах. — К.,1994. –С.227-238.

11. Кулаковський В. Іван Сірко. — К. , 1992. — 21 с.

12. Курас Г. Життя і смерть П. Дорошенка // Київська старина. — 1993. —
№ 4. — с. 48-55.

13. Матвіїшин В. Образ гетьмана України Івана Мазепи у
західноєвропейському красному письменстві // Обрії.— 1997. — № 1. — с.
32-38.

14. Мельник Л. Гетьман І. Самойлович // Київська старина. —1996. — № 1.
— с. 77-84.

15. Мельник Л. Гетьман І. Самойлович // Історія України. — 1997. — №5. —
с. 1-3.

16. Мушкетик Ю. “На брата брат”. Історичний роман // К., 1994. —
Березень. — N 1-2. С 124 – 162, N 3-4. — с.29-143.

17. Мушкетик Ю. «Яса» — К ., 1990. — 820 с.

18. Мушкетик Ю. Це, можливо, найкращий мій твір (Про новий історичний
роман “На брата брат” // Літ. Україна. — 1994. — 29 грудня. — с. 2.

19. Мушкетик: Ю. Криза духу // Літ. Україна. — 1990. — 27 вересня.

20. Мушкетик Ю. Шукати добро, істину в людський душах // Літ. Україна. —
1979. — 24 серпня.

21. Новиченко Л. Історія детонує (Роздуми над новим романом Ю.
Мушкетика) // Літ. Україна. — 1996. — 13 червня. — с. 3.

22. Новиченко Л. Ця наша неласкава Кліо… (Про роман Ю. Myшкетика
“Яса”) // Вітчизна. — 1988. — N 10. — с.151-159.

23. Плачинда С. У людські світи (Про творчість Ю. Мушкетика) // Літ.
Україна. — 1977. — 12 липня.

24. Сивокінь Г. У творчих турботах, у неспокої // Укр. мова і літ. в
школі. — 1979. — N 3. — с. 88-69.

25. Слабошпицький М. Повернення Івана Сірка // Вітчизна. 1988. — №10. —
с 151-166.

26. Смолій В. Петро Дорошенко // Віче. — 1994. — № 1. — с. 138-153.

27. Сергієнко І. Кошовий отаман Іван Сірко // Історія України. — 1997.
—№ 12. — с 15-21.

28. Субтельний 0. Україна. Історія. — К., 1991. — 509 с.

29. Федоровська Л. Романи Ю. Мушкетика: Літ.- крит. нариси. — К., 1982.
— 82 с.

30. Федоровська Л. Народ із жита і вишень // Вітчизна. — 1988. — №10. —
с 151-166: 159-168.

31. Федоровська Л. Жити на чистих берегах (Проза Ю. Мушкетика років
вісімдесятих) // Л. Федоровська. На чистих берегах. — К., 1990. — с.
55-151.

32. Черченко Н. Від любові до ненависті. Коли ж навпаки ? (Про роман Ю.
Мушкетика “На брата брат”) // Вітчизна. — 1995.— № 3-4. — с 140-145.

33. Шевченко А. Українська трагедія (Політичний аспект роману
Ю.Мушкетика “На брата брат”) // Нар. газета. — 1995. — № 39. — с. 4—5.

34. Шевчук В. Шляхи історичної прози Ю. Мушкетика // Укр. мова і літ. в
школі. — 1989. — № 3. — с. 74-77.

35. Шевченко А. Як ми помагаємо своїм ворогам (Роздуми над сторінками
роману Ю. Мушкетика “На брата брат”) // Вечірній Київ. — 1995. — 21
вересня.

36. Д. І. Яворницъкий. Д.І. Сірко — Дніпропетровськ., 1990. – с.
165-222.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020