Інструменти і ресурсів місцевого та регіонального розвитку (реферат)

Інструменти і ресурсів місцевого та регіонального розвитку

Починаючи з 1998 року – року, в якому ознаки економічного зростання в
Україні поволі стали перетворюватись у чіткі тенденції, а згодом і у
справжнє зростання, українські управлінські кола стали все більше
відчувати потребу у задіянні розвиткового потенціалу регіонів. У травні
1998 року Кабінетом Міністрів у Верховну Раду був внесений черговий
варіант проекту Закону “Про Концепцію державної регіональної політики”,
що замінив собою так і не розглянутий подібний законопроект від вересня
1996 року. Але попередня оцінка проекту незалежними експертами і
представниками регіонів була негативною. Проект не відповідав запитам
регіонів, був вузько направлений – стосувався тільки економічного
аспекту розвитку, не відповідав умовам економічного зростання. На
порядку денному стало питання розробки нової Концепції регіональної
політики. Може і далі справа пішла би у кабінетно-експертному руслі-якби
не президентська виборча кампанія. Відчувши потреби регіональних еліт,
політтехнологи одного з штабів по виборах Президентом України Леоніда
Кучми на початку 1999 року висунули тезу оновлення державної
регіональної політики. Передбачалось, що нова регіональна політика
забезпечить більший вплив регіональних лідерів на процеси у регіонах. З
метою суб’єктивації представлення інтересів регіональних еліт, як один
із проектів виборчого штабу, була створена громадська організація –
Спілка лідерів місцевих і регіональних влад. Штабісти були не дуже
обізнані із українською ситуацією щодо становлення місцевого і
регіонального самоврядування, життям муніципального руху в Україні і
тому не знали чи не захотіли знати, що на той час в Україні вже діяло
декілька загальноукраїнських асоціацій, структуру яких можна було
використати для розробки Концепції, таких як Асоціація демократичного
розвитку і самоврядування України, Асоціація місцевих і регіональних
влад … Але, із зрозумілих причин, наповнювати новим змістом вже існуючі
організації не входило в їх плани. Була потрібна зовсім нова і повністю
керована структура, що мала створюватися “з чистого аркушу” по штабних
кресленнях. Керівним органом новоутвореної у травні – червні 1999 року
Спілки лідерів стала Національна рада, що на паритетних засадах включала
в себе голів державних адміністрацій, голів обласних рад, лідерів
районного і міського рівня, депутатів Верховної Ради. Саме ця структура
мала легалізувати бажання регіональних лідерів мати більше повноважень
і ресурсів впливу на процеси у регіонах і створити Концепцію державної
регіональної політики, яка б їх цілком задовольняла. Судячи по
подальшому перебігу подій, планувалось, що створена Концепція без зайвих
обговорень стане основою для “переговорів” з кандидатом у Президенти від
імені регіонів і ляже в основу Угоди між кандидатом у Президенти і
регіональними лідерами. Угода мала засвідчити лояльність і підтримку
регіональними елітами кандидата на президентських виборах в обмін на
підтримку з боку Президента устремлінь регіоналів після виборів. Спілка
лідерів почала розробку Концепції регіональної політики. Але монополії
на істину у цій проблематиці в Україні на той час вже не могло бути. В
Україні, незважаючи на майже десятирічну трансформаційну кризу,
зв’язаною із переходом до моделі незалежної демократичної держави із
соціально-орієнтованою економікою ринкового типу, регіональні проблеми
не зникали з поля зору як науковців, так і політиків. Тут не можна не
згадати підходи до регіональної політики, що були напрацьовані за часів
президентства Леоніда Кравчука і оприлюднені в 1993 році тодішнім
заступником керівника Служби Президента України з питань територій
В.І.Кравченком у статті “Регіональна політика держави: пріоритети і
цілі” (Урядовий кур’єр” 1993. -№130 – 132). Теоретичні напрацювання
науковців лягли в основу проекту Програми діяльності уряду України,
очолюваному Л.Кучмою (1993 рік). В цій Програмі містився розділ
“Регіональні аспекти економічних перетворень”, де було передбачено 16
заходів регіонального характеру. Серед них: розробити основні напрями
регіональної політики в Україні; розробити державну програму
соціально-економічного розвитку Донбасу; розробити державну програму
соціально-економічного розвитку Карпатського регіону; визначити регіони
пріоритетного створення додаткових робочих місць; визначити статус
високогірних регіонів України та статус міста Києва; розробити проекти
спеціальних економічних зон у Іллічівську, в Одесі “Порто-франко”,
Чернігівській і Закарпатській областях; визначити перелік малих міст для
пріоритетного залучення іноземних інвестицій та розробки механізмів
стимулювання іноземних вкладень в економіку зазначених регіонів. Однак,
більшість цих заходів тоді не була виконана, в тому числі і одне з
першочергових завдань – формування концепції державної регіональної
політики. Проблеми розвитку територій були затулені загальнополітичними
і макроекономічними негараздами. Проте, у 1996 році був підготовлений і
поданий до парламенту згадуваний вище законопроект закону “Про Концепцію
державної регіональної економічної політики”, який пролежав там майже
два роки. На актуалізовану у 1999 році потребу мати сучасну регіональну
політику відреагувала ще одна група фахівців, які протягом попередніх 10
років займалися тематикою становлення місцевого і регіонального
самоврядування, проблемами взаємовідносин центру і регіонів, тематикою
адміністративної і муніципальної реформ, реформою адміністративного
устрою тощо. Організаційною основою, що об’єднала групу незалежних
фахівців у роботі над створенням альтернативного варіанту Концепції
регіональної політики, стало Всеукраїнське об’єднання місцевого і
регіонального розвитку “Міжрегіональний союз”. Він (Союз) створювався у
1998 – 1999 роках як один із проектів українського муніципального руху,
що був задуманий на ІV-их Муніципальних слуханнях. В результаті
з’явилось два альтернативні проекти Концепції регіональної політики.
Перша публічна апробація альтернативних підходів відбулася на
конференції “Концептуальні засади регіональної політики в Україні”
(Спілка лідерів, Комітет ВР з питань державного будівництва та місцевого
самоврядування, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню при Президентові
України, депутатська група “Відродження регіонів”, Науково –дослідний
фінансовий інститут при Міністерстві фінансів України, Інститут “Схід –
Захід”). Навколо проектів Концепції відкрилася широка публічна
дискусія. Як наслідок, проект Концепції не став предметом угоди між
основним кандидатом у Президенти і регіональними елітами. Згадаємо
наступні заходи по обговоренню проектів Концепції, що були проведені вже
після виборів: семінар “Формулювання цілей і визначення механізмів
реалізації національної регіональної політики України” (Адміністрація
Президента, Спілка лідерів місцевих і регіональних влад, Міжнародний
Центр перспективних досліджень, 25.02.2000); семінар “Обговорення
Концепції державної регіональної політики України” (Агентство
гуманітарних технологій, Асоціація міст України, 3.03.2000); семінар
“Концепція державної регіональної політики” (“Міжрегіональний союз”,
Фонд сприяння місцевому самоврядуванню при Президентові України,
13.04.2000); Громадське обговорення регіональної політики в Україні
(Секретаріат Кабінету Міністрів України, Міністерство економіки України,
Міжнародний Центр перспективних досліджень, 17.05.2000);
Науково-практична конференція “Державна регіональна політика та місцеве
самоврядування” (Українська Академія державного управління при
Президентові України, 30.05.2000); конференція “Регіональна політика в
Україні у перехідний період” (Інститут “Схід – Захід”, 23.06.2000).
Головними результатами відкритої дискусії стало те, що було привернуто
увагу уряду і суспільства до важливості визначення нової регіональної
політики, і те, що громадськість України отримала можливість
безпосередньої участі у виробленні важливих державних рішень щодо
майбутнього. Стало зрозуміло, що кабінетний варіант підготовки і
утвердження Концепції не приймається суспільством, що проблема
регіональної політики значно складніша, більш комплексна, ніж це
уявлялось на початку процесу, і зовсім не зводиться до отримання
“губернаторами” областей додаткових повноважень і ресурсів, і формування
другої палати парламенту, що з них складалася б. Завдяки дискусії
вдалось уникнути політичної дестабілізації держави, що пропонувалась у
варіанті концепції Спілки через механізм створення двопалатного
парламенту і перегляду Конституції. Про важливість наслідків дискусії
говорить і те, що урядом була створена Комісія по розробці Концепції
на чолі з віце-прем’єром, а в Адміністрації Президента було запроваджено
посаду радника з питань регіональної політики, проблеми розвитку в їх
регіональному вимірі знайшли своє відображення у Посланні Президента
Л.Кучми “Україна. Поступ у ХХІ століття” та у Програмі “Реформи заради
добробуту” (2000 рік, уряд В.Ющенка), спрямованій на досягнення цілей,
визначених у цьому Посланні. Ця програма містить розділ “Адміністративна
реформа. Регіональна політика”. Дискусії щодо Концепції державної
регіональної політики призупинилися після ухвалення її проекту в
середині 2000 року на рівні комісії уряду. Зауважимо, що ухвалений тоді
документ ще далеко виходив за рамки змісту регіональної політики у
прийнятому в Європі тлумаченні цього поняття і торкався багатьох
суміжних проблем. Тут проблеми і місцевого самоврядування, і
адміністративної реформи, і реформи адміністративно-територіального
поділу, і міжбюджетні відносини, і низка інших аспектів. На
середньострокову перспективу крапку у визначенні державної регіональної
політики поставив Указ Президента України від 25 травня 2001 року “Про
Концепцію державної регіональної політики”. Мабуть, слід вважати, що у
1999 – 2001 роках Україна отримала перший досвід формулювання концепції
регіональної політики у новітні часи. На порядку денному — реалізація
затвердженої Концепції. Тут, безумовно, пріоритет належить державним
органам. Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції
України підготовлено заходи щодо реалізації Концепції. Розроблено
проект закону «Про засади стимулювання розвитку регіонів”, готується
проект Указу Президента щодо створення мережі агентств місцевого і
регіонального розвитку тощо.

Підходи до формування регіональної політики

Для однозначного тлумачення подальшого викладу наведемо визначення
понять “регіональна політика” і “регіон”.

Під регіональною політикою зазвичай [2] розуміють свідому діяльність
органів публічної влади, спрямовану на розвиток регіонів, тобто таку
діяльність, що має на меті оптимальне використання ресурсів регіонів для
тривалого економічного зростання і зміцнення їх конкурентоздатності.

Поняття “регіональна політика” охоплює три аспекти. Перший – зовнішній
по відношенню до регіонів аспект. У цьому випадку центральні органи
публічної влади приділяють увагу міжрегіональним пропорціям розвитку.
Другий аспект – внутрішньорегіональний. В цьому випадку політика
здійснюється регіональними органами влади в основному за рахунок власних
коштів і під власну відповідальність. Третій аспект регіональної
політики полягає в зміцненні ролі регіонального рівня у територіальній
організації держави.

Регіон, відповідно до визначення Конференції регіонів Європи, –
територіальна одиниця, безпосередньо підпорядкована центральному рівню
влади країни і така, що має виборний орган. В Україні цьому визначенню
відповідають області, міста Київ і Севастополь та Автономна Республіка
Крим.

Наведемо деякі міркування щодо сутності державної регіональної політики
у контексті європейського досвіду. Існує два принципово різних підходи
до регіональної політики. Перший достатньо традиційний і має за мету
досягнення рівності ступенів розвиненості регіонів, зменшення існуючих
диспропорцій. Другий – орієнтується на досягнення економічної
ефективності. Перший підхід можуть дозволити собі достатньо благополучні
спільноти, оскільки в цьому випадку гостро не стоїть питання про джерела
ресурсів для розвитку. Прикладом подібного підходу до регіональної
політики на макрорівні є ставлення Європейського Союзу до нових держав
при їх приєднанні до ЄС. При цьому, держави розглядаються як регіони
Європи. Для вирівнювання рівнів розвитку і запобігання
соціально-економічної дестабілізації при знятті різноманітних бар’єрів
між старими і новими членами і їхніми ринками (у першу чергу – ринками
праці) країни – члени ЄС сформували потужні Структурні фонди, котрі і
використовуються для підтягування економік нових членів до середнього
рівня розвитку економіки країн членів ЄС. У цьому випадку внутрішня
регіональна політика кожної із країн, що вступає до ЄС, може теж
будуватися на основі принципу вирівнювання, а не на основі принципу
ефективності. У випадку ж, коли джерелом інвестицій в основному є
внутрішні ресурси небагатої країни (ситуація близька до української), то
більш прийнятною є стратегія ефективності, що спочатку створює ресурсну
базу для реалізації у подальшому стратегії вирівнювання.

Тут очевидна аналогія між названими принципами регіональної політики і
принципами основних конкурентних політичних течій – соціалізму і
лібералізму. У соціалістичній концепції переважає принцип
справедливості, що трактується як рівність. У ліберальній концепції
домінантою є принцип свободи, що трактується як можливість ефективної
самореалізації потенціалу всіх суб’єктів соціально-економічної системи
(індивідуумів, фірм, регіонів і тощо). Зрозуміло, що на практиці жодний
із названих підходів до регіональної політики не реалізується в чистому
вигляді. Як правило, сполучаються обидва. Справа в пропорціях і
доцільності їх застосування з урахуванням стану регіонів і галузей,
етапу розвитку та соціально-політичної ситуації в державі.

При формулюванні Концепції державної регіональної політики важливим є
визначення пріоритетів цієї політики [3]. Ними можуть бути чи то
покращання ситуації в окремих регіонах (Р), чи покращання ситуації у
державі в цілому (Д). У першому випадку є два варіанта дій. Перший –
підтримка слабких регіонів (РС); другий – допомога старим індустріальним
регіонам (РІ).

Якщо пріоритетом визначається покращання ситуації в усій країні, то це
може досягатися або за стратегією збалансування просторової структури
виробничих сил (ДБ) (наприклад, обмеження домінування столичного
мегаполісу та інших потужних агломерацій і розвиток альтернативних
виробничих зон), або за стратегією підтримки регіонів принципово
важливих для держави на даному етапі розвитку (ДВ). Наприклад, зернових
чи цукрових сільськогосподарських регіонів, або тих, де видобувається
газ та нафта. Як бачимо у варіанті Р, держава безпосередньо втручається
у справи окремих регіонів, бо вони не здатні самостійно вирішувати
проблеми. У варіанті Д держава впливає на деякі регіони лише з метою
вирішити конкретну загальнонаціональну проблему, не втручаючись в інші
аспекти.

Зрозуміло, що не можна раз і назавжди виробити вірну Концепцію державної
регіональної політики. Але на певні середньострокові проміжки часу (4 –
6 років) вона має бути більш-менш сталою. Зрозуміло також, що
багатофакторність завдання вибору стратегії не дає можливості виробити
єдине вірне рішення і завершити дискусію щодо вибору концепції за
загальною згодою політиків, науковців, урядовців, громадськості й
представників регіонів та галузей. В будь-якому випадку, на кінцевому
етапі затвердження концепції має бути виявлена політична воля
керівництва держави.

Європейський досвід свідчить [3], що найбільш ефективними є стратегії РІ
та ДВ. Вони не намагаються зламати ситуації, що склалися історично, а
використовують наявний потенціал регіонів. Стратегії РС та ДБ, як
правило, потребують вкладання значних ресурсів протягом тривалого часу і
не вичерпують усі проблеми. Слабкі регіони так і залишаються порівняно з
іншими слабкими. А бажання, наприклад, обмежити зростання населення
мегаполісів чи столиці призводить до ще більшої концентрації тут
людських ресурсів, виробництва, науки і капіталів. Приклади, що
підтверджують сказане, – на пам’яті. Згадаймо хоча б результати
політики обмеження прописки у більшості міст Радянського Союзу чи
подібні заходи стримування у Парижі.

Домінантою нової регіональної політики в умовах суспільно-економічної
кризи має стати РОЗВИТОК. Тож і завданням сучасної державної
регіональної політики в Україні має бути створення умов для залучення
додаткових ресурсів розвитку регіонів. Таким ресурсом є дозвільний
ресурс. У контексті регіональної політики — це надання регіонам
можливості оперативного вирішення проблем регіонального рівня власними
силами. Механізми досягнення цього завдання – деконцентрація влади,
децентралізація ресурсів і демократизація управління. Підтримка
депресивних регіонів може бути важливою метою регіональної політики, але
не менш важливим є сприяння територіям пріоритетного зростання і
структурної перебудови. При цьому межі таких територій не обов’язково
мають збігатися з межами сучасних адміністративно-територіальних
одиниць.

Другим важливим аспектом оновлення регіональної політики в Україні могло
би бути врахування тієї обставини, що на рівні регіонів першого
субнаціонального рівня (область, АРК) Україна є переважно прикордонною
державою (19 суб’єктів цього рівня є прикордонними, в тому числі 6
межують з морем – приморські регіони). Отже, очевидно, що складовою
компонентою регіональної політики має стати задіяння ресурсу транс- та
прикордонного міжрегіонального співробітництва. Впорядкування цієї
взаємодії, надання їй нових поштовхів досить актуальне, оскільки вже
тепер Україна бере участь у такому співробітництві. Досить згадати
єврорегіони “Буг”, “Карпати”, “Нижній Дунай”, Карпатський тощо, в яких
представлені Одеська, Чернівецька, Закарпатська, Львівська, Волинська
області.

Деякі методичні зауваження щодо розробки і впровадження реформ

Користуючись нагодою обговорення реформи регіональної політики,
висловимо спостереження щодо підходів до реформування, що
спостерігаються в Україні безвідносно до даного предмета.

Уже застарілою є проблема обгрунтування необхідності реформ лише на
інтуїтивно-суб’єктивному рівні. Тобто, необхідним є перехід до
кількісних методів обгрунтування і моніторингу за ходом впровадження
реформ. Для забезпечення моніторингу реформування необхідно створити
відповідну інформаційну базу. Вимірюваність процесів реформування і їх
результативності повинна спиратися на: (а) статистичну інформацію в
територіальному розрізі (поселення і регіони) та (б) дані соціометрії.

Системність у проектуванні реформ зобов’язує виявити:

– весь життєвий цикл реформи (формулювання, впровадження, корекція,
закінчення);

– всіх інтересантів (в контексті регіональної політики — це держава
(центр), регіон та регіональні еліти, поселення (місцеві еліти і
громада), громадянин);

– показники успішності й розвитку реформи для кожної з груп
інтересантів (треба чітко уявляти: “хто що отримає (чи втратить)?”);

– місце реформи серед інших реформ, їх взаємовпливи;

– послідовність впровадження реформи.

Комплексність підходу до розробки реформ передбачає проведення аналізу
проблеми. (Наприклад, у випадку регіональної політики, це означає, що
з’ясовані питання: “В чому полягає існуюча регіональна політика? Які
поточні завдання заважає вирішити існуюча регіональна політика? Кому
потрібна реформа – регіональним лідерам, регіональним елітам, центру
…? Без чіткого розуміння і врахування інтересів впливових груп на
одній державницькій волі ніяка реформа не піде. В чому конкретно полягає
інтерес кожної із груп ініціаторів реформи? Чому необхідна нова
регіональна політика, які проблеми вона дозволить розв’язати?” Було б
доцільно, щоб концепція нової регіональної політики запропонувала
варіанти моделей регіону після реформи. Необхідно з’ясувати, які
позитиви і негативи продемонстрував досвід функціонування такого
специфічного регіону як Автономна Республіка Крим. Чи може на базі цього
досвіду побудувати прийнятну модель українського регіону? Зрозуміло, що
при формуванні такої моделі слід врахувати інші форми регіонального
регулювання, такі, наприклад, як зони пріоритетного розвитку і
особливого режиму інвестування, спеціальні економічні зони тощо.)

Повноти розгляду проблеми вимагає отримання відповідей щодо наступного:

– небезпеки і загрози реформи (наприклад, у випадку реформи
регіональної політики — це автаркія, дезінтеграція, некерованість) та
моделі функціонування центру і регіонів в умовах повної реалізації нової
регіональної політики та взаємодії між всіма ланками впливу і носіїв
специфічних інтересів: центр – регіон – поселення – громадянин;

– труднощі і ризики процесу впровадження реформи;

– запобіжники від деформацій змісту реформи;

– групи противників реформи і способи їх нейтралізації;

– групи прихильників і способи їх активізації;

– механізми впровадження і зацікавлення для представників усіх суб’єктів
і груп інтересів (наприклад, міжрегіональні конкурси і тендери на
впровадження окремих елементів і моделей регіональної політики);

– кількісні показники досягнення кінцевих і проміжних цілей, процедури
моніторінгу і контролю за впровадженням реформи; корекції її цілей і
послідовності впровадження;

– критерії закінчення реформи.

Загальні недоліки проектів реформ (в тому числі і реформи регіональної
політики) полягають у наступному:

– аналіз причин, що обумовлюють необхідність перегляду і вироблення
проекту реформи, як правило, грунтується на інтуїції та на досить
загальних експертних знаннях і не підкріплений кількісними
(вимірюваними) показниками і даними;

– не пропонуються показники і процедури виміру ступеня досягнення цілей
(моніторинг);

– відсутній аналіз поля впливів суб’єктів реформи, а відтак, і немає
механізмів посилення соціально-політичних груп підтримки і послаблення
чи нейтралізації груп спротиву; PR- методи для розширення бази підтримки
і роз’яснення цілей, послідовності кроків у впровадженні реформи не
планується застосовувати;

– механізми впровадження, як правило, силові,
адміністративно-бюрократичні, не плануються заохочувально-роз’яснювальні
заходи;

– реформи не розглядаються як інноваційний процес, і, відповідно, не
використовуються технології впровадження новацій; не готуються
відповідні кадри менеджерів-інноваторів;

– відсутні запобіжники від перекручення змісту і цілей реформ під час
їх впровадження.

Інструменти регіонального розвитку

Світова практика напрацювала цілу низку різноманітних інструментів
регіонального та місцевого розвитку. Серед них: і законодавчі та
нормативні акти, і формалізовані процедури, призначені для сприяння
регіональному розвитку.

Виділяють наступні види інструментів розвитку [2]:

Фінансові інструменти: безпосередні дотації, м’які кредити (із зниженими
або із субсидованими відсотковими ставками); податкові концесії;
субсидії для підприємців; опосередковані банківські гарантії; участь
капіталом; надання гарантій банкам;

Розвиток технічної інфраструктури;

Розвиток інституціональної інфраструктури розвитку, що спрямована,
перш за все, на доступ до інформації, порад і консультацій, на
навчання, дослідження та передачу технологій і інновацій;

Нематеріальні інструменти, в тому числі інструменти планування, що
спираються на аналіз ситуацій і методику стратегічного планування.

У згадуваній вище Концепції державної регіональної політики України
серед заходів забезпечення реалізації державної регіональної політики
передбачено, що на першому етапі реалізації Концепції в Україні має бути
створена мережа регіональних агентств розвитку. Агентства розвитку у
багатьох країнах існують як на національному, так і на регіональному та
місцевому рівнях. Для України поняття “агентство розвитку”, є досить
новим, можливості і роль цього інструменту в сучасному українському
контексті не з’ясовані. Тому далі розглянемо цей один із найважливіших
інструментів і елементів інституціональної інфраструктури регіонального
розвитку. При цьому ми звернемося до досвіду Польщі, успішного в
подоланні трансформаційної економічної кризи сусіда України. Щодо
досвіду Росії, то він, на жаль, в цьому аспекті практично відсутній.

Призначення і функції агентств розвитку

Агентство розвитку (АР), – інституція, завданням якої є сприяння і
допомога розвитку у широкому розумінні цього поняття. Тобто під
розвитком ми будемо розуміти зростання господарського потенціалу та
конкурентоспроможності певної території, а також рівня та якості життя
її жителів. Сучасне поняття розвитку вбирає концепцію збалансованості,
тобто суспільно-економічного розвитку без завдавання шкоди навколишньому
середовищу. Якщо агентство діє у межах регіону, то мова йде про
агентство регіонального розвитку – АРР. Якщо дія агентства обмежена
частиною території регіону чи територією якогось поселення (місто або
селище), то кажуть про агентства місцевого чи міського розвитку – АМР.
АР, що добре працює, ефективно поєднує найкращі риси сектора
адміністрації (планування, прогнозованість, передбачуваність) і сектора
бізнесу (гнучкість, ефективність, здатність до ризику, швидкість
реагування). АР виконує також функції посередника між публічною владою і
бізнесом.

Головна мета АР – сприяння економічному розвитку відповідної території
(регіон, місто тощо): створення її привабливого інвестиційного іміджу та
пошук і залучення сюди інвестицій. Діловими партнерами АР є
адміністративні органи публічної влади (місцеві органи виконавчої влади
та органи місцевого самоврядування), суб’єкти інфраструктури
підприємництва (різноманітні наближені до підприємницьких структури) і
підприємницькі та промислові кола. Найбільш органічними
організаційно-господарськими формами для АР є товариство з обмеженою
відповідальністю, акціонерне товариство чи неприбуткова організація.
Основними співзасновниками АР, як правило, є один чи кілька органів
місцевої влади відповідного рівня, місцеві об’єднання підприємців та
промисловців і торгово-промислові палати.

АР мають суттєвий інноваційний потенціал, який полягає в тому, що АР є
механізмом впровадження нового типу відносин між органами влади
(державної і самоврядної) і представниками невладних кіл (бізнес,
громадськість). Агентства, по суті, є агентами змін, реформування і
розвитку. Спираючись на дані щодо діяльності АР у Польщі і бажаючи ширше
пояснити напрями і форми діяльності АР, їх спосіб організації та місце
серед інших інституцій, що опікуються проблемами розвитку, наведемо два
приклади польських АР національного рівня.

Приклад 1. Польське Агентство Регіонального Розвитку (ПАРР) [4] було
утворено як Фонд Державного Казначейства з метою підтримки регіонального
розвитку у Польщі і, зокрема, для стимулювання та підтримки всіх
ініціатив в економічному розвитку регіонів; для забезпечення поширення
інформації щодо регіонального розвитку , а також для створення і участі
у створенні фінансових установ, що слугують регіональному розвитку.
Реалізуючі свої статутні завдання, ПАРР уже протягом семи років є
установою, що виконує оперативні завдання щодо засвоєння міжнародної
допомоги. Характер і форми його діяльності визначаються відповідними
урядовими органами. Такий статус ПАРР в інституціональній структурі
регіональної політики у Польщі визначають:

Статут ПАРР, згідно якого Агентство є Фондом, заснованим Державним
Казначейством. Органом, що направляє діяльність ПАРР з найбільш істотних
питань, є Міністерство економіки, а також Урядовий центр стратегічних
досліджень.

Склад Ради ПАРР, члени якої репрезентують:

Міністерство фінансів;

Міністерство економіки;

Міністерство праці та соціальної політики;

Міністерство сільського господарства і продовольчого комплексу;

Міністерство державного казначейства;

Міністерство внутрішніх справ і адміністрації;

Урядовий центр стратегічних досліджень (з головою у ранзі міністра),
комітет з європейської інтеграції.

Порядок формування Правління ПАРР: Генерального директора та членів
Правління ПАРР призначає Міністр державного казначейства за пропозицією
міністра економіки і міністра – голови Урядового центру стратегічних
досліджень; при цьому Генеральний директор призначається на конкурсних
засадах.

Діяльність ПАРР можна розподілити на два тісно пов’язаних між собою
сегменти – стимулювання регіонального і місцевого розвитку у широкому
розумінні змісту поняття; впровадження конкретних програм підтримки
регіонального розвитку.

ПАРР, з одного боку, є оператором конкретних програм, що підтримують
регіональний розвиток у Польщі, а з іншого — виконує функції загального
стимулювання регіонального розвитку у Польщі завдяки видавничій
діяльності (більше 10 назв книжок та різноманітні буклети), сприяння
науковим дослідженням у сфері регіонального розвитку та їх
популяризації, підтримці заходів, що активізують місцевий та
регіональний розвиток (конференції, публікації, залучення іноземних
експертів тощо).

У регіонах, куди направлялися фінансові ресурси в рамках програм
допомоги регіонам, усунення перепон для їх засвоєння вимагає
скоординованого застосування різноманітних інструментів регіональної
політики. Практична діяльність ПАРР є багатим джерелом досвіду
реалізації регіональної політики урядом у Польщі [4]. ПАРР напрацювало
низку прийомів застосування методів і засобів, що дозволяють усувати
програмові, інституціональні, фінансові, інфраструктурні та кадрові
перешкоди на шляху розвитку у регіонах.

За час діяльності ПАРР накопичило досвід управління інтегрованими
програмами підтримки регіонального розвитку.

А) Метод децентралізованої реалізації програм допомоги.

Ще до реформи територіального поділу країни, тобто в умовах
високоцентралізованої держави, ПАРР розробило ефективні методи і
процедури співробітництва із суб’єктами самоврядування на місцевому
рівні, а також із організаціями, що створювалися на вимогу розв’язання
поточних проблем. Ці організації репрезентували потреби регіонів, тобто
різноманітні агентства, комітети, ради, асоціації і т. ін. Надбаний під
час цієї роботи досвід особливо корисний тепер, коли у воєводствах
(польських регіонах) сформувалися суб’єкти публічної влади у вигляді
органів самоврядування, що є основною силою, яка направляє розвиток
всередині самих регіонів.

Урахування специфічних рис, ресурсів і умов регіонів при виборі
інструментів реалізації регіональної політики уряду, диференційоване
застосування цих інструментів у часі і просторі є потенційним фактором
розвитку. Зрозуміло, за умови, якщо ці інструменти застосовуються
кваліфіковано. Досвід ПАРР у цій галузі особливо корисний сьогодні, коли
всі регіони Польщі розпочали підготовку до засвоєння фінансової допомоги
ЄС.

Б) Використання міжнародного досвіду у реалізації регіональної політики
у Польщі.

Завдяки багатолітньому співробітництву з Європейською Комісією, із
Світовим Банком, з ЄБРР, а також з органами, що визначають політику
регіонального розвитку в європейських країнах та з науковими установами
у Польщі і за кордоном, ПАРР накопичило значний обсяг знань про
інструменти регіональної політики, що застосовуються при управлінні
програмами допомоги.

Семирічний досвід діяльності ПАРР дозволяє інституціям, пов’язаним із
ним, належно оцінити роботу його операторів та експертів, кваліфікацію і
досвід персоналу. Це виявляється у тому, що ПАРР виграє конкурси на
адміністрування міжнародними програмами допомоги, а також – у активній
участі ПАРР в діяльності робочих груп та інших експертних органів, що
створюються урядом та іншими відомствами. ПАРР репрезентоване також в
Раді державного управління територіальним господарством, яка є
консультативним органом при Голові уряду. Це обумовлено тим, що ПАРР як
організація в цілому, а також як власне колектив, добре підготовлене до
поточної діяльності на рівні стандартів Структурних фондів ЄС. Це дуже
важливо з огляду на перспективи поширення допомоги, що надається цими
фондами на всю країну. У регіонах ПАРР діє через мережу регіональних
агентств, утворених за його сприянням і сприянням місцевих органів
влади.

У напрямку оперативної діяльності за дорученням уряду ПАРР
забезпечувало реалізацію низки програм, що підтримують регіональний
розвиток за рахунок коштів, які надходять з-за кордону. Серед цих
програм слід назвати в першу чергу [5]: Phare – STRUDER (78,8 млн.євро),
Phare – RAPID (14,95 млн.євро), Phare – STRUDER2 (4,3 млн. євро), Phare
–INRED (15 млн.євро), Польсько-швейцарську регіональну програму (9,5
млн. євро) та інші.

Приклад 2. Агенція комунального розвитку (АКР) [6]. АКР виникла завдяки
міністру фінансів Польщі за пропозицією організацій територіального
самоврядування у березні 1995 року і допомагає розвитку міст і гмін
(найменша самоврядна спільнота у Польщі), проводячи дослідницьку,
дорадчу і інформаційну діяльність. Послугами АКР користуються місцеві
влади, урядові структури, а також польські й зарубіжні фінансові
інституції. АКР зосереджується на сприянні найкращому використанню
існуючих комунальних засобів, впливає на розширення ринку капіталів для
гмін і підвищення ефективності видатків на комунальні інвестиції.
Відповідно до статуту АКР має такі цілі: ініціювання і підтримка дій,
спрямованих на створення комплексного розв’язання проблем фінансування
розвитку комунальної інфраструктури; допомога в розробці стратегії
розвитку фінансової і кредитної інфраструктури для місцевих
самоврядувань; виконання ролі центру інформації про програми технічної,
фінансової та навчальної допомоги місцевим самоврядуванням; сприяння
впровадженню і раціональному використанню позичок і субсидій
комунальному сектору; роз’яснення і розповсюдження стандартів якості
комунальних послуг; координація, інтеграція, планування і організація
консультативної допомоги для місцевих самоврядувань і банків щодо
інвестиційних програм в комунальне господарство; фінансова допомога в
опрацюванні програм, що направлені на відновлення місцевого господарства
і підвищення якості публічних послуг; аналіз майнового стану, бюджетів,
фінансової діяльності і кредитоспроможності, а також напрямків розвитку
для потреб господарської та суспільної політики.

АКР практично здійснює дорадчу діяльність для самоврядувань з таких
напрямків:

Створення стратегічних планів господарського розвитку

Аналіз бюджетів, фінансової діяльності і кредитної та інвестиційної
спроможності

Підготовка до емісії комунальних облігацій

Управління поточними фінансами у гмінах

Управління активами гмін

Дослідження (аналіз) виконуваності інвестицій

Реструктуризація комунальних підприємств

Комплексне планування просторового господарювання у гміні.

Для фінансових інституцій та інших зацікавлених господарюючих суб’єктів
АКР здійснює послуги в напрямку дослідження тенденцій в управлінні
бюджетами і фінансової політики гмін, а також стану інфраструктури гмін.
АКР має також унікальні інструменти, що сприяють процесам управління на
місцевому рівні, в тому числі:

Модель фінансового аналізу для гміни

Багаторічні програми інвестування

Бюджетне планування для досягнення певних цілей

Система комунальних баз даних і фінансовий аналіз.

Названих цілей АКР досягає через накопичення і надання фінансових
ресурсів (як національних, так і іноземних) з метою їх ефективнішого
використання при реалізації відповідних проектів у гмінах і регіонах;
здійснення експертної, консультативної, інформаційної, видавничої,
дослідницької та навчальної діяльності; підтримку наукової і
дослідницької діяльності шляхом надання стипендій та іншими способами;
утримання спеціалізованої бібліотеки.

З метою впровадження названих вище інструментів, а також обміну
досвідом, отриманого при співпраці з польськими гмінами і самоврядними
організаціями, АКР організовує семінари і навчання для органів
самоврядування та всіх інших інституцій, зацікавлених у співпраці з
ними. АКР співробітничає з багатьма самоврядними організаціями,
урядовими і фінансовими інституціями та іншими структурами, що працюють
в напрямку місцевого розвитку.

Програми досліджень і розвитку, що виконувалися АКР, фінансувалися з
коштів ЄС, Агентства з міжнародного розвитку Сполучених Штатів, уряду
Нідерландів і Канади.

Як Польське агентство регіонального розвитку, так і Агентство
комунального розвитку активно поширюють знання в напрямку своєї
діяльності. Кожне з них видало більше як 20 назв книжок. АКР утримує
бібліотеку і проводить навчання і тренінги.

Становлення агентств місцевого і регіонального розвитку

в Україні

Агентства розвитку є для України якісно новою інституціональною формою
управління і сприяння розвитку територій, тобто новою управлінською
інновацією. Виходячи з цього, політику створення і впровадження АР слід
вважати інноваційною політикою. Взагалі, управлінська інновація для
регіону чи міста – це будь-яке організаційне рішення, система чи
процедура, що суттєво відрізняється від практики, що склалася, і вперше
використовується в даному регіоні чи місті. При цьому інноваційна
політика взагалі і в нашому випадку зокрема, є складним процесом, що
завжди супроводжується ризиками і визначається багатьма вихідними
передумовами психологічного, культурного, організаційного, фінансового,
економічного і соціального характеру. Вплив названих факторів
неоднорідний для різних міст і регіонів. Сприйнятливість регіонів і міст
до інновацій залежить: від особистісних та психологічних характеристик
регіональних і міських еліт; від структури управління, що склалася у
регіоні чи місті; соціального, політичного та економічного контексту та
типу взаємодії впливових суб’єктів розвитку.

Природно, що середовище, де створюються і діють АР, не завжди поділяє і
розуміє методи і цілі агентств і тому чинить їм спротив. Наведемо
оцінки впливу 12 перешкод діяльності агенцій регіонального розвитку в
Україні за п’ятибальною і по видах перешкод. Аналіз проводився методом
експертного опитування учасників згадуваних вище заходів по обговоренню
проектів концепції державної регіональної політики по показниках, що
запропоновані в роботі [3]. В таблиці дані наведено у відсотках від
загальної кількості опитаних експертів.

Головна перешкода діяльності агентств Дуже сильно Сильно Слабо Дуже

слабо Нема впливу Укр. Пол.

Незадовільна регіональна політика держави чи відсутність такої 30 60 – –
10 90 83

Обмежені фінансові ресурси АР 24 53 23 – – 76 81

Невідповідність законодавчих положень /правової системи потребам
діяльності АР 40 50 10 – – 90 72

Бездіяльність місцевої еліти щодо розвитку 30 50 20 12 12 80 60

Брак зовнішньої допомоги – 11 79 20 10 8 50

Брак кваліфікованого персоналу 30 40 20 10 – 70 30

Складнощі у співробітництві з місцевим органами самоврядування 20 50 40
10 – 70 19

Відсутність концепції результативної діяльності АР 40 50 – 10 – 90 16

Складнощі в співробітництві з регіональною державною владою (воєводи) 20
50 40 10 – 70 17

Недостатня незалежність органів управління у громадах – 44 33 23 – 43
14

Відсутність згоди між основними учасниками процесу розвитку 40 30 20 10
– 70 10

Невдалий територіальний поділ країни – 20 20 40 20 20 9

У наведеній таблиці у двох останніх колонках розміщені дані по Польщі
[3] і Україні як сума колонок “дуже сильного” і “сильного” впливу
фактору. З порівняння двох останніх колонок видно ступінь вирішення у
країнах відповідних проблем. Залишимо це читачеві для самостійного
аналізу.

Очевидно, що функції АР досить різняться. Серед них: координація та
управління конкретними проектами; консультування, інформаційне, правове,
документальне забезпечення діяльності розвитку регіонів; програми
підтримки підприємництва; формування стратегій місцевого і регіонального
розвитку; формування ділового іміджу регіону чи міста; розкриття
інвестиційного потенціалу та залучення зовнішніх інвестицій тощо.
Ефективність АР базується на поєднанні кращих рис адміністративних
методів органів влади з ініціативністю і енергією неурядового сектора.

Мережа агентств розвитку у регіонах Польщі на сьогодні налічує близько
70 структур, що діють у всіх воєводствах і великих містах. Як правило, у
назві цих структур є слова агентство регіонального чи локального
розвитку. Хоча зустрічаються і Фонд розвитку регіону (Бєла Подляска),
Фонд реструктуризації регіону (Лодзь), Фонд підтримки економіки
Краківського регіону (Краків) тощо. Учасники мережі агентств у Польщі
здебільшого поєднують переваги незалежного від влади статусу з роллю
агента здійснення державної регіональної політики на місцях, який сам
виявляє ініціативу і підприємливість.

„A`„Agd1ta

¤gd1ta

gd1ta

°$?”?~µiiYIi¶¶F¶¶—¶————

&

F

&

F

&

&

&

&

&

&

&

O

O

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

F

gd1ta

&

&

&

gd1ta ького Причорномор’я (Миколаїв), Криворізьке міське відділення
Національного екологічного Центру України (Екоцентр-К), Асоціація
економічного розвитку Івано-Франківщини, Асоціація “Відродження Гриціва”
(Хмельницька область, смт Гриців), Асоціація “Ліга підприємств з
іноземним капіталом” (Харків), громадська організація “Центр соціальних
досліджень” (Полтава) тощо. Сам факт участі цих та інших організацій у
конференції свідчить поки що не про їх реальну участь у регіональному
розвитку (це видно навіть із наведеного вище переліку назв), а про
інтерес до даної тематики. Розмаїття назв організацій-учасників свідчить
також про неусталеність поняття АР в Україні, відсутність чіткого
уявлення про їх функції (це підтвердила і дискусія на конференції [7]).
Під егідою Інституту Схід-Захід у 2001 році вийшла книга “Інститути і
інструменти розвитку територій. На шляху до європейських принципів”, яка
містить статтю автора “Інструменти забезпечення регіональної політики”
[8]. Планується також видання більш практичного посібника, в якому мають
бути висвітлені організаційні, фінансові, правові та інші засади
створення і функціонування агентств розвитку в Україні.

Організаційно-функціональна модель агентства розвитку в Україні

Наведені дані щодо процесу становлення агентств розвитку в Україні
приводять до думки про актуальність вироблення моделі агентств розвитку
на сучасному етапі реформ в Україні. Наведемо основні риси
організаційно-функціональної моделі АР (створюваних як за урядовою, так
і за неурядовою ініціативою), які, на наш погляд, повинні мати ці
структури, виходячи із аналізу процесу їх становлення в Україні і
досвіду інших держав:

АР має неурядовий характер, хоча і діє у тісній співпраці з центральними
і місцевими органами державної влади і самоврядування;

Серед засновників АР потрібно мати впливовий на його території орган
влади;

Метою діяльності АР повинно бути всіляке сприяння розвитку, а не
отримання прибутку (хоча для господарської стабільності свого існування
АР можуть створювати прибуткові організації);

АР має відкритий характер і діє прозоро;

Керівні органи АР формуються на паритетних засадах засновниками із
застосуванням демократичних процедур і узгоджень;

Серед завдань АР доцільно передбачати:

сприяння створенню позитивного ділового іміджу й інвестиційної
привабливості відповідної території;

залучення ресурсів для розвитку;

сприяння участі території у міжнародних, національних і регіональних
програмах розвитку, координації і співпраці;

ініціювання і підтримка дій, спрямованих на створення комплексного
розв’язання проблем фінансування розвитку;

накопичення і надання фінансових ресурсів (як внутрішнього, так і
іноземного походження);

безпосередня операторська діяльність з реалізації інвестиційних
проектів;

сприяння впровадженню нових інструментів розвитку, таких як стратегічне
планування, тендерний розподіл бюджетних ресурсів тощо;

виконання ролі центру інформації щодо програм технічної, фінансової та
навчальної допомоги; створення баз даних з проблематики розвитку,
утворення бібліотечного і довідкового фондів;

сприяння проведенню аналітичної та дослідницької діяльності в галузі
розвитку (наприклад, аналіз стану майна, бюджету, фінансової діяльності
й кредитоспроможності), а також прогнозування напрямків розвитку;

надання експертних послуг (наприклад, оцінка кредитної чи інвестиційної
спроможності);

надання навчальних послуг (наприклад, навчання методу стратегічного
планування, веденню бізнес-переговорів) та послуг іншого характеру
(приміром, перекладацьких);

надання консультативної допомоги для місцевих самоврядувань і банків
щодо інвестиційних програм та проблематики розвитку;

здійснення видавничої діяльності;

пропагування і впровадження нових інструментів розвитку;

виконання ролі ресурсного центру щодо деяких організаційно-технічних
засобів (наприклад, Інтернет он-лайн, тренінги тощо);

розробка орієнтувань по місту, регіону чи країні-партнеру;

сприяння комплексному розв’язанню проблем розвитку;

допомога в розробці стратегій розвитку фінансової і кредитної
інфраструктури;

роз’яснення і розповсюдження стандартів якості публічних послуг.

Агентства розвитку знаходять форми співпраці і обміну досвідом між собою
як на національному, так і на міжнародному рівнях. У країнах Європи
існують асоціації агентств розвитку. На міжнародному рівні для цього
сформовані і працюють такі організації як Європейський фонд
регіонального розвитку та Європейська асоціація агенцій регіонального
розвитку тощо. Актуальними на даному етапі для неурядових АР в Україні
є дві небезпеки: бути затиснутими в обіймах влади чи витісненими владою
із поля регіонального розвитку. Влітку 2001 року більшість агентств
об’єднались у асоціацію агентств. Мається на увазі, що створена
Асоціація в майбутньому буде посередником в отриманні урядом міжнародної
допомоги, як у Польщі, Румунії та інших країнах.

Впровадження стратегічного планування – основне завдання

агентств розвитку

Актуальність та інтерес до стратегічного планування обумовлюється
поступовим входженням України у фазу зростання. Стратегічний план
розвитку регіону чи населеного пункту є визначальним і направляючим для
усіх суб’єктів розвитку. Сприяння його формуванню чи безпосередня
розробка плану є пріоритетним завданням у діяльності агентств розвитку,
що діють на відповідній території.

Тут слід відзначити два потоки зусиль. Один з цих потоків — це
діяльність центральних органів влади по активізації і упорядкуванню
планової і прогнозної діяльності. Він стосується переважно регіонів.
Певними етапними моментами тут стали Закон України “Про державне
прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку
України” (2000 р.) та Указ Президента щодо затвердження “Концепції
державної регіональної політики” (2001 р.). Закон “Про державне
прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку
України” визначає правові, економічні та організаційні засади формування
багаторівневої системи прогнозних і програмних документів розвитку
держави. Цілісна система планово-прогнозних документів відповідно до
цього закону включає: прогнози економічного і соціального розвитку
України на середньо- та короткостроковий періоди; Державну програму
економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;
прогнози економічного і соціального розвитку територій на рівні областей
і АРК, районів та міст на середньостроковий період; програми
економічного і соціального розвитку АРК, областей, районів і міст на
короткостроковий період; прогнози розвитку окремих галузей економіки на
середньостроковий період; програми розвитку окремих галузей економіки.
Затвердження Указом Президента Концепції державної регіональної
політики створило правові і методологічні засади для розробки державної
стратегії регіонального розвитку, як складової у системі планування і
прогнозування економічного і соціального розвитку України. Факт
затвердження Концепції актуалізував задачу розробки комплексу заходів по
її реалізації, над чим працює Кабінет Міністрів України. В порядку
реалізації згадуваних двох засадничих документів Міністерством економіки
та з питань європейської інтеграції України у 2001 році підготовлені
Методичні рекомендації щодо розроблення регіональних стратегій розвитку
як складової національної системи стратегічного планування регіонального
розвитку, до якої, крім Концепції державної регіональної політики,
входять: державна стратегія регіонального розвитку; регіональні
стратегії розвитку; програми економічного і соціального розвитку та
контракти регіонального розвитку.

Другий потік робіт у напрямку планування і прогнозування йде від органів
місцевого самоврядування, від територіальних громад. Тут мова йде, перш
за все, про практичне засвоєння нової для України методики
стратегічного планування. В Україні вже набуто певного досвіду
стратегічного планування. Так, наприклад, у 2000 році Міжнародним фондом
“Відродження” софінансовано розробку таких планів у
Кам’янці-Подільському, Миколаєві, Комсомольську, Запорізькій області і
Західному регіоні. Відома американська організація RTI у 1999 році
сприяла розробці плану стратегічного розвитку у Івано-Франківську.
Проект “Програма партнерства громад” (ППГ) передбачає розробку таких
планів майже для усіх міст-учасників програми (а їх на першому етапі
було 18). Практичний український досвід стратегічного планування на
рівні територіальних громад та досвід застосування методики
стратегічного планування за кордоном узагальнено двома групами
українських авторів у посібниках зі стратегічного планування [9,10].

Сутність стратегічного планування полягає в тому [10], що:

Стратегічне планування слід розуміти як процес, націлений на розробку та
впровадження стратегії розвитку середовища, в якому існує громада та
пристосування його до змін оточення;

Стратегічне планування – процес, спрямований в майбутнє, який визначає
цілі та напрямки розвитку, методи і способи досягнення цих цілей;

Стратегічне планування – процес, який програмує майбутні події, рівень
розвитку, структуру територіальної громади, а також її місце в оточенні;

Стратегічне планування є циклічним процесом, який містить в собі аналіз
і корегування реалізації стратегічного плану на різних етапах його
втілення;

Стратегічне планування характеризує зосередженість на проблемних
питаннях; детальність оцінок наявних у громаді ресурсів; оцінку
сприятливих і несприятливих особливостей громади (сильних і слабких її
сторін); виявлення, прогнозування і аналіз можливих змін та впливів з-за
меж територіальної громади; орієнтація на практичні результати
запланованих дій.

Стратегічне планування розвитку громади передбачає, що робота
планувальної групи, складеної з представників всіх основних верств
громади, призведе до визначення бачення майбутнього образу населеного
пункту, яким його хоче бачити сама громада [9], – місії міста, селища,
села. Стратегічне планування як процес досягнення прийнятої місії,
необхідний для [10]:

Визначення основних стратегічних цілей, на які повинна орієнтуватися
громада у своєму розвитку;

Концентрації ресурсів на обмежене коло завдань, поставлених стратегічним
планом;

Більшої можливості консолідації внутрішніх сил громади;

Більшої можливості залучення зовнішніх інвестиційних коштів на розвиток;

Забезпечення бачення стійкого соціально-економічного розвитку громади;

Планомірної реалізації інноваційної та інвестиційної політики;

Цілеспрямованої підготовки кадрів для конкретних задач.

У впровадженні методики стратегічного планування на рівні територіальних
громад на поточному етапі є певні труднощі. Назвемо деякі з них.

Аналіз процесів розвитку територіальних громад виявив потребу у
створенні системи аналізу і оцінки ефективності діяльності органів
самоврядування по реалізації стратегій розвитку. З цього витікає, що
необхідно сформувати систему показників і індикаторів місцевого
розвитку. З одного боку, це мають бути досить узагальнені показники, що
характеризують розвиток саме громади, тобто людський розвиток, а не
розвиток її економічної та соціальної інфраструктури. З другого боку —
ці показники мають бути досить операбельні і технологічні для того, щоб
здійснювати корегування процесами управління у громаді.

Протягом 2000–2001 років Інститут місцевої демократії під час здійснення
проекту “Нормативна база місцевої демократії” проводив конкурс розробок
місцевих нормативних актів. Однією з номінацій конкурсу були місцеві
нормативні документи щодо стратегічного планування і прогнозування. З
більше ніж 400 охоплених конкурсом міських громад жодних пропозицій не
надійшло. Звідсіля слід зробити однозначний висновок: “У містах, а тим
більше у селищах та селах, такої методики не має”.

Зважаючи на нагальність широкого і швидкого впровадження методики
“стратегічного планування” у всі територіальні громади та потребу
вирішення низки супутніх проблем, було сформовано проект “Стратегічне
планування та ресурсне забезпечення розвитку територіальних громад”. Він
був представлений автором на VII-их муніципальних слуханнях у Бердянську
у вересні 2001 року і отримав підтримку. Метою цього проекту є
створення інформаційного, методологічного, правового, організаційного
забезпечення для широкого застосування у повсякденній практиці
територіальних громад сучасної методики “стратегічного планування”, що
має сприяти цілеспрямованому розвитку територіальних громад в умовах
“незалежної, демократичної, соціальної, правової держави” (ст.1
Конституції України). Ця мета досягається завдяки здійсненню
скоординованих заходів в наступних напрямках:

узагальнення піонерного досвіду ряду українських міст у розробці планів
стратегічного розвитку, які протягом 1999 – 2001 років при співпраці із
низкою неурядових організацій і проектів, що отримали перший практичний
досвід впровадження цієї методики (Хмельницький, Івано-Франківськ,
Комсомольськ, Кам’янець-Подільський та інші);

випуск навчальних посібників і інших інформаційних матеріалів щодо
сутності методики стратегічного планування;

створення правової бази для застосування методики стратегічного
планування та її узгодження із діючим законодавством, в тому числі із
Законом України “Про державне прогнозування та розроблення програм
економічного і соціального розвитку України” та методикою розроблення
регіональних стратегій розвитку;

розробка і введення навчальних курсів по стратегічному плануванню у
заклади, що проводять підготовку, перепідготовку і підвищення
кваліфікації кадрів для органів місцевого самоврядування та місцевих
органів виконавчої влади;

навчання службовців і виборних осіб органів місцевого самоврядування та
представників громадськості методам організації процесу стратегічного
планування;

розробка системи індикаторів місцевого розвитку і методик їх
актуалізації для різних категорій населених пунктів;

сприяння розширенню ресурсної бази місцевого розвитку;

популяризація підходів “стратегічного планування” серед населення і
громадськості;

залучення і адаптація зарубіжного досвіду стратегічного планування.

Учасниками проекту мають стати: територіальні громади населених пунктів
і їх органи самоврядування, що вже набули власного досвіду застосування
методики “стратегічного планування”, неурядові організації і проекти,
що сприяють впровадженню цієї методики в практику територіальних громад
(Програма партнерства громад, Міжнародний фонд “Відродження”), інші
організації і структури, що за своєю місією зацікавлені у сприянні
становленню і розвитку територіальних громад. Серед них: Фонд сприяння
місцевому самоврядуванню при Президентові України, Інститут місцевої
демократії (Київ), Центр муніципального і регіонального розвитку
(Львів), агенції місцевого і регіонального розвитку та їх об’єднання –
Українська асоціація агентств місцевого розвитку, Асоціація міст
України, Асоціація демократичного розвитку і самоврядування України
тощо), навчальні і наукові заклади (Українська Академія державного
управління при Президентові України, Академія муніципального управління,
Українська муніципальна академія тощо). Споживачами продуктів проекту
“Стратегічне планування та ресурсне забезпечення розвитку територіальних
громад” мають стати територіальні громади усіх 30 тисяч населених
пунктів України.

На нашу думку, головним носієм ідеології “стратегічного планування” на
місцях мають стати місцеві і регіональні агентства розвитку. Агентства,
як суб’єкт розвитку, зацікавлені і самі у наявності стратегічних планів,
оскільки такі плани окреслюють перспективу території і легітимні
пріоритети розвитку.

Статут територіальної громади – інструмент правового утвердження
головного місцевого суб’єкта розвитку

Вище було розглянуто деякі аспекти планування розвитку громади. Але
правове закріплення місії поселення громади, як середовища її
функціонування, основних пріоритетів, цілей і завдань стратегічного
плану розвитку на довго- і середньострокову перспективу слід закріпити в
головному правовому акті громади – Статуті територіальної громади.
Статут має унебезпечити громаду від кон’юнктурних коливань її керівних
органів, особливо після чергових виборів і призначень, забезпечити
співпрацю громади із всіма суб’єктами розвитку на сталих засадах, що
мало залежатимуть від настроїв керівництва.

Стратегічний план визначає пріоритети громади, а Статут громади юридично
визначає сам суб’єкт розвитку.

Розглянемо деякі найважливіші аспекти розробки і впровадження статутів.
Перш за все, потребує відповіді питання: “Навіщо територіальній громаді
Статут? Ніби і так якось жили”. Статут територіальної громади[11]:

– конкретизує положення Конституції і законодавства України щодо
здійснення самоврядування у Поселенні з врахуванням його особливостей,
визначає порядок реалізації норм законодавства в умовах конкретного
Поселення, надолужує правові порожнечі;

– уточнює і встановлює права і обов’язки територіальної громади і її
членів, органів самоврядування громади та посадових осіб цих органів
(задає правила поведінки дійових осіб самоврядування в економічному,
політичному, культурному, соціальному, комунальному і інших просторах
громади);

– визначає права і засоби, за допомогою яких жителі, як члени
територіальної громади, можуть досягати своїх цілей;

– визначає орієнтири розвитку Поселення і створює правові засади їх
втілення відповідних програм розвитку;

– допомагає уникнути суперечок та розв’язувати конфлікти, встановлює
порядок оскарження рішень органів і посадових осіб самоврядування;

– містить систематизоване зведення принципів, норм та правил, що
встановлюють порядок і процедури здійснення місцевого самоврядування,
відносини Поселення із державними органами та іншими суб’єктами права;

– стверджує спільні для всієї громади моральні і інші цінності,
враховуючи культурні, географічні та інші особливості існування громади
та Поселення. Тим самим Статут сприяє громаді в усвідомленні своєї
унікальності. Приналежність до цієї неповторної спільноти сприяє
виникненню у членів громади відчуття “малої батьківщини”, місцевого
патріотизму;

– відіграє роль джерела інформації для населення, оскільки після
ознайомлення із Статутом кожний житель може дізнатися, як у його
Поселенні побудована влада, що вона зобов’язана робити для задоволення
потреб жителів, що вона може і, навпаки, не може робити у різних
ситуаціях та випадках, які існують механізми контролю за прийняттям та
втіленням рішень органів управління, вирішення конфліктних ситуацій
тощо;

– визначає на довготривалих засадах процедури здійснення місцевого
самоврядування у Поселенні. Статут сприяє спадковості традицій і кращих
досягнень самоврядування у громаді і гарантує її від невиважених,
суб’єктивних чи кон’юнктурних змін у житті громади. Статут забезпечує
спадкоємність у діях органів і посадових осіб самоврядування при їх
зміні (вибори, призначення);

– є інструментом створення самої територіальної громади, інструментом
розвитку місцевого самоврядування і проведення муніципальної реформи;

– захищає інтереси місцевої громади завдяки встановленню таких норм,
процедур і правил взаємодії у громаді, які змушують представників влади
працювати на інтерес громади, а не на власний інтерес.

Крім того, статути територіальних громад, як формалізований досвід
місцевої нормотворчості, при подальшому створенні законодавства можуть
стати джерелом законодавчого унормування місцевих проблем.

Автором було проведено тренінги щодо розробки і впровадження Статутів
для представників більш ніж 80 територіальних громад 9 областей
України. На думку представників територіальних громад – учасників
тренінгів, призначення Статуту полягає в наступному: “Статут створює
правові підстави для представлення і захисту майнових і інших прав
громади у судах” (Павло Ольховий, юрисконсульт Виконкому,
м. Снігурівка, Миколаївська обл.); “Статут створить умови для більш
широкого задоволення прав і потреб громадян” (Цюп’як Р.О., селищний
голова, смт Войнилів, Івано-Франківська обл.); “Статут захистить громаду
від сваволі і незаконних утисків з боку інших рівнів і суб’єктів влади”
(Лесюк В.С., Заступник міського голови, Тисмениця); “Статут потрібен для
того, щоб врегулювати проблеми, які виникають в роботі і які не
врегульовані Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” (Гутченко
О.Я., секретар ради, Богородчани); “Статут потрібен для надання громаді
статусу суб’єкта права” (Маліброда Г.М., спеціаліст міськради, м.
Галич); “Статут є одним з атрибутів місцевої громади і повинен бути
основним документом для неї. Статут має врегулювати проблеми
безпосередньої участі громади в місцевому самоврядуванні” (Попадин М.С.,
зав.юр.відділом, м. Калуш); “Статут потрібен для визначення громади як
такої і залучення членів громади до активної участі в управлінні
справами громади” (Довганюк І.П., зав.юр.відділом, м. Коломия); “Статут
громади буде вкрай необхідним, коли бюджет формуватиметься “знизу” і
місцеве самоврядування матиме реальні важелі для вирішення проблем у
місті” (Капак М.І., міський голова, м. Надвірна, Івано-Франківська
обл.).

Правовими підставами для розробки в Україні статутів територіальних
громад поселень (міст, селищ, сіл) є стаття 19 Закону України “Про
місцеве самоврядування в Україні”: “Стаття 19. Статут територіальної
громади села, селища, міста.

З метою врахування історичних, національно-культурних,
соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого
самоврядування представницький орган місцевого самоврядування на основі
Конституції України та в межах цього Закону може прийняти статут
територіальної громади села, селища, міста.

Статут територіальної громади підлягає державній реєстрації в органах
Міністерства юстиції України.

Підставою для відмови в державній реєстрації статуту

територіальної громади може бути його невідповідність Конституції і
законам України. Відмова в реєстрації статуту територіальної громади
може бути оскаржена в судовому порядку.”

Як бачимо, ця стаття дозволяє врахувати місцеві особливості здійснення
самоврядування шляхом прийняття у кожному поселенні Статуту
територіальної громади Поселення. Поки що закон не зобов’язує
територіальні громади юридично оформити і закріпити свій правовий
статус. Законодавство лише надало можливість громадам визначити свій
правовий статус.

В залежності від демократичної зрілості громади та, перш за все, її
самоврядного керівництва (голови Поселення і місцевого депутатського
корпусу), від усвідомлення потреби у Статуті, територіальні громади
Поселень України прийматимуть свої Статути.

Завданнями Статуту є [11]:

визначити оптимальні для конкретного Поселення способи забезпечення прав
та умов життя громадян у Поселенні;

захищати громаду і органи місцевого самоврядування від незаконних
зазіхань на їх права з боку інших рівнів і суб’єктів влади;

бути інструментом розвитку і створення громади;

бути ядром кодифікації місцевого нормативно-правового поля;

створити сучасну нормативно-правову і організаційну базу життєдіяльності
Поселення на засадах місцевої демократії і самоврядування з врахуванням
місцевих особливостей в умовах неповного і суперечливого законодавства;

деталізувати з врахуванням особливостей Поселення повноваження та
засоби, що належать місцевому самоврядуванню у Поселенні за Конституцією
і законами України (визначити особливості здійснення місцевого
самоврядування у Поселенні);

деталізувати механізми контролю за діяльністю органів влади у Поселенні
з боку його територіальної громади та її частин (громад місцевостей
Поселення) та окремих громадян – членів громади, мешканців Поселення;

надолужувати правові порожнечі;

конкретизувати і деталізувати порядок реалізації норм законодавства з
урахуванням місцевих особливостей, утверджувати законність у Поселенні;

створити правове поле, що відображає загальноприйняті у світі принципи
місцевої демократії та місцевого самоврядування.

Статут територіальної громади має наступний статус [11]:

– місцевий нормативно-правовий акт, яким територіальна громада визначає
себе як суб’єкт права і визначає правовий статус територіальної громади,
хартія територіальної громади;

– місцевий нормативно-правовий акт вищої юридичної сили;

– угода між територіальною громадою і органами самоврядування громади,
оскільки визначає правила і процедури взаємодії громадян із органами
самоврядування територіальної громади, права і обов’язки членів громади
та органів самоврядування громади;

– акт державного визнання територіальної громади як особливої юридичної
особи (після реєстрації в органах Міністерства юстиції) із всіма
правовими наслідками, що випливають для таких осіб із законодавства
України.

Метою ухвалення Статуту територіальної громади є [11]:

– врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних
та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування (згідно із
частиною 1 статті 19 Закону України “Про місцеве самоврядування в
Україні”);

– утвердження статусу територіальної громади, як юридичної особи,
оскільки через Статут територіальна громада визначає себе як суб’єкт
права і визначає інші особливості свого правового статусу. Державна
реєстрація Статуту закріплює цей статус;

– визначення принципів, норм та механізмів формування і дії органів
місцевого самоврядування у Поселенні;

– створення організаційно-правової основи для здійснення муніципальної
реформи у Поселенні на засадах самоврядування;

– покращання оперативного і стратегічного управління у Поселенні;

– встановлення в умовах конкретної громади механізмів реалізації
проголошених законодавством прав та обов’язків громадян, службовців
органів місцевого самоврядування і депутатів.

Звернемо увагу, що процеси розробки і ухвалення стратегічного плану та
статуту територіальної громади мають спільні риси. В обох випадках
важливим результатом процесу є не тільки сам “план стратегічного
розвитку” чи “статут”. Завдяки широкому залученню громадян до розробки
плану стратегічного планування та статуту територіальної громади значно
зростає соціальний капітал громади, який вона отримає як ресурс
розвитку. Трохи зупинимо увагу на цій тезі.

Намагання вирішувати проблеми у нових обставинах старими методами не
дають результатів при найкращих намірах. Відоме афористичне
висловлювання екс-прем’єра Росії Віктора Чорномирдіна “хотіли як краще,
а вийшло як завжди”, стосується і діяльності багатьох керівників і в
Україні. Якщо ж з’ясовувати: “Чому так сталось?”, — то відповіддю має
бути твердження: “Тому, що діяли як завжди”. Тобто, використовували
методи управління не відповідні новим обставинам, новим
соціально-політичним і економічним умовам, орієнтувались на застосування
методів управління, звичних за часів жорсткої командно-бюрократичної
системи. Висновок: треба засвоювати нові управлінські технології, нові
методи роботи з людьми. Дуже часто повсякденні поточні проблеми
життєзабезпечення і просто виживання не дають змоги місцевим лідерам
(міським, селищним, сільським головам та депутатам відповідних рад)
осягнути вигоди й можливості, які вони отримали б завдяки залученню до
розв’язання місцевих проблем творчої енергії членів територіальної
громади – соціального капіталу громади. При побудові відносин із
громадою, її окремими складовими, що представляють певні групові
інтереси, та громадськими активістами на засадах партнерства, а не
протистояння і зверхності, місцева влада в особі відповідного голови і
ради не витрачатиме свою енергію, свій час, свої ресурси на беззмістовні
конфлікти чи протистояння, а, навпаки, підсилиться, стане діяти більш
точно й більш ґрунтовно, отримає морально-політичну підтримку у
стосунках з іншими владними структурами. Світовий досвід переконує, що
для успішного соціально-економічного розвитку у кожній конкретній
громаді вкрай потрібне спільне визначення цілей, що мають спільно
досягати місцева влада, підприємництво, місцева громадськість і члени
громади. Ця теза підтверджується вже й українським досвідом. Тут можна
навести приклади таких українських міст, як Черкаси, Бердянськ,
Комсомольськ-на-Дніпрі, Нікополь, Івано-Франківськ та інші. В цих містах
завдяки зусиллям міських голів і депутатів активно застосовуються такі
інструменти місцевої демократії і нарощування соціального капіталу, як
стратегічне планування, громадські слухання тощо. В цих містах уже
ухвалені чи закінчується підготовка статутів територіальних громад.
Підвищення ефективного місцевого управління є завданням як органів
місцевого самоврядування, так і місцевої спільноти – територіальної
громади. Цього можна досягти за обопільною згодою обох сторін, як
рівноправних партнерів. Але ініціатива, роль організатора, безсумнівно,
належить органам місцевого самоврядування. Важливим інструментом
підтримки цих партнерських стосунків є запровадження процедур і
стандартів публічної політики, притаманних ефективним демократичним
суспільствам. Внаслідок їх відсутності система управління гальмує
демократичні перетворення, економічне зростання та людський розвиток.

Про нематеріальні і матеріальні ресурси

місцевого і регіонального розвитку

В попередньому розділі ми торкнулись одного з найважливіших ресурсів
розвитку – соціального капіталу. Відмітимо, що, як правило, коли йдеться
про ресурси розвитку, то мається на увазі, перш за все, матеріальні
ресурси: фінанси, майно, землю тощо. Особливо в такій багатій країні, як
Україна. Справді, маючи 1% світового населення, Україна має 5% природних
ресурсів. У 1990 році її частка у світовому виробництві складала 4%.
Можна сказати, що Україна просто розбещена ресурсами. А звідси і наше
ставлення до них. Згадаймо, хоча б матеріало- та енергоємність нашого
виробництва чи поводження з енергоносіями, такими як газ та тепло. Разом
з тим, світова практика переконує, що головним ресурсом успішного
розвитку є “сіра речовина” – інтелект і енергія людей. Усі знають
хрестоматійний приклад Японії, яка досягла неабияких успіхів, не маючи
при цьому природних чи матеріальних ресурсів.

Приклад модернізації посткомуністичної Східної Німеччини наводить на
думку про доцільність орієнтації на мобілізацію в Україні власного
ресурсного потенціалу. Західна Німеччина інвестувала у східну частину
сотні мільярдів марок. Але й досі різниця у рівнях розвитку обох частин
суттєва. В Україну ніхто не принесе такого інвестиційного капіталу. Те,
що вона отримала протягом 10 років, є мізерною, хоча іноді дуже
своєчасною допомогою в трансформації соціально-економічної системи. Такі
ж міркування стосуються і розвитку окремих громад і регіонів. Тобто,
орієнтація на власні ресурси на всіх рівнях спільнот, а серед ресурсів
орієнтація на нематеріальні ресурси є визначеним долею способом дій в
Україні.

На наш погляд, величезним незадіяним ресурсом влади є дозвільний ресурс.
Органи влади, кожний в межах своєї компетенції, мають створювати умови
для максимально вільної реалізації інтересів окремих громадян, їх
різноманітних спільнот (громадських організацій, підприємств, творчих
спілок, територіальних громад тощо).

Ще одним важливим ресурсом розвитку є засвоєння сучасних інструментів
менеджменту. Справді, чим відрізняються дві сучасні держави Південна і
Північна Корея. Один народ, одна кліматична зона, однаковий рівень
природних ресурсів. Але одна країна інвестує у всьому світі, інша –
морить свій люд голодом вже протягом багатьох років. Висновок очевидний.
Справа в організації суспільства в цілому, в методах і стилі управління
на кожному конкретному місці. Способом підвищення культури менеджменту
є, звичайно, освіта. Саме завдяки їй місцеві керівники дізнаються,
наприклад, що методи роботи з кредитними чи інвестиційними коштами
принципово відрізняються від методів роботи із бюджетними ресурсами, чи
залучення в обіг земель міста при належній кампанії і заходах
підвищення рейтингу інвестиційної привабливості міста стає невичерпним
джерелом надходжень для розвитку.

Серед нематеріальних ресурсів, на наш погляд, слід назвати і подолання
корупції. Дійсно, якщо люди орієнтовані не на створення, додавання і
примноження багатства своєю працею, а на його віднімання і перерозподіл
шляхом корупційних дій, крадіжки, шахрайства, грабунку тощо, то воно
(багатство) у суспільстві в цілому і не додається. Всі намагаються
красти, а не працювати. Таким чином, біблійна заповідь “Не вкради!”,
піднята до статусу національної ідеї, може стати ефективним чинником
розвитку. Знову ж таки, приклад з сучасності. Аргентина. Після створення
в ній Міністерства справедливості, яке отримало достатні права у
співпраці із громадянами боротися із корупцією, рівень інвестиційної
привабливості країни значно зріс, в країну пішли інвестиції, почалось
стрімке економічне зростання. Чи інший яскравий приклад, безпосередньо
пов’язаний із діяльністю агентств розвитку [12]. На думку Роберти
Бенніні, експерта Світового банку: “Ефективність застосування
інструментів розвитку суттєво залежить від рівня корумпованості, про що
свідчить досвід Італії: в південних її районах, на відміну від
північних, нові методи розвитку дали значно гірший, можна сказати,
провальний результат”. Приклади можна множити: ефективність засвоєння
ресурсів, що надходять в південні країни ЄС (Греція, Іспанія тощо) з
загальноєвропейських Структурних фондів значно нижча, ніж в інших
країнах співтовариства. Корупція спотворює ринки, знищує можливості
партнерств учасників ринкових відносин і формування місцевих спільнот.

Іншими нематеріальними ресурсами розвитку є інформаційний ресурс,
науково-інтелектуальний потенціал, законодавчо-правове забезпечення і
правові гарантії, імідж (особи, організації, поселення, регіону),
кадровий потенціал, подолання стереотипів і ментальних обмежень минулого
тощо.

Муніципальна реформа – ресурс розвитку

Великий ресурсний потенціал розвитку втрачається через неналежне
використання законодавчо-правового забезпечення місцевого
самоврядування. Мова йде про те, що значна кількість можливостей, що
надано місцевому самоврядуванню, і дотепер (хоча пройшло більше чотирьох
років після ухвалення в 1997 році чинної редакції Закону України “Про
місцеве самоврядування в Україні”) залишається незадіяним.
Муніципальна реформа, яку ми розуміємо як конкретизацію і втілення в
дійсність, у реалії повсякденного буття новацій і положень чинного
законодавства та засвоєння органами самоврядування, територіальними
громадами і їх членами можливостей, що надані законодавством України,
фактично призупинилась. Для здійснення муніципальної реформи необхідно:
провести аналіз ситуації в галузі муніципальної діяльності з виявленням
ключових проблем, груп сприяння і протидії реформі, визначенням шляхів
вирішення проблем, нейтралізації противників і посилення прихильників;
створити Програму здійснення муніципальної реформи з визначенням у ній
методології, інструментів, виконавців, шляхів і ресурсів.

Завданнями муніципальної реформи, на наш погляд, є:

– унормування статусу самодостатніх територіальних громад і їх
формування;

– комуналізація майна і землі територіальних громад;

– формування спільної власності територіальних громад і порядку її
використання та управління нею;

– засвоєння інструментів “відкритої влади” (громадські слухання, місцеві
ініціативи, місцеві референдуми, самоорганізація населення за місцем
проживання, взаємодія влади і громадських організацій тощо);

– втілення бюджетних інновацій законодавства (самостійність бюджетів
органів місцевого самоврядування, поточний бюджет і бюджет розвитку,
бюджетне забезпечення на рівні мінімальних соціальних потреб, нормативи
бюджетного забезпечення тощо);

– правове і процедурне визначення усіх аспектів і механізмів делегування
повноважень (передача і прийняття повноважень та відповідальності і
відповідних ресурсів для реалізації повноважень, врегулювання колізій
стосовно делегування, юридична і економічна відповідальність за
невиконання чи неналежне виконання делегованих повноважень та ненадання
ресурсів, юридичне оформлення делегування тощо);

– практичне розмежування повноважень між органами самоврядування різного
рівня, виходячи із принципів субсидіарності і здатності надавати ті чи
інші послуги на кожному із рівнів місцевої влади, що передбачено як
статтею 2 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, так і
статтею З Європейської Хартії місцевого самоврядування;

– засвоєння територіальними громадами статутного права (розробка і
впровадження статутів територіальних громад);

– інформатизація місцевого управління; відпрацювання механізмів
інформаційної взаємодії місцевої влади і територіальної громади,
виконавчих і представницьких органів місцевого самоврядування та їх
підрозділів;

– врегулювання статусу діячів місцевого самоврядування (політиків і
службовців), в тому числі і соціально-економічних аспектів їх діяльності
(заробітна платня, компенсації, соціальний захист тощо);

– відпрацювання механізмів стримування і противаг у діяльності міських
голів, представницьких і виконавчих структур місцевого самоврядування, в
тому числі застосування судових і погоджувальних механізмів при
виникненні суперечок між різними суб’єктами влади на місцях і між
суб’єктами влади різного рівня;

– створення спеціальних економічних зон, зон пріоритетного розвитку та
інших механізмів стимулювання розвитку, участь у цьому процесі та у
процесі їх функціонування органів місцевого самоврядування;

– відпрацювання механізмів впливу місцевого самоврядування на
підприємства некомунальної форми власності, в тому числі з кадрових
питань, партнерство місцевого самоврядування із сферою виробництва і
підприємництва на місцевому рівні (взаємодія влади і бізнесу);

впровадження механізму суспільного замовлення і тендерного розподілу
коштів на його виконання;

послідовне і несуперечливе втілення загальних норм галузевих повноважень
органів місцевого самоврядування (статті 26 — 40 Закону “Про місцеве
самоврядування в Україні”) у галузевому законодавстві;

впровадження методів стратегічного планування і прогнозування;

засвоєння методів оперування з кредитними та інвестиційними ресурсами;

впровадження Європейської Хартії місцевого самоврядування …

Як бачимо, в Україні є досить широке поле діяльності для реформування
муніципального життя, як шляхом процедурного забезпечення втілення
національного правового поля, так і його подальшого розвитку відповідно
до Європейської Хартії місцевого самоврядування, Конституції України і
Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”. За результатами аналізу
щодо дотримання Україною вимог Європейської Хартії місцевого
самоврядування стверджується, що у нас виконується лише третина пунктів
Хартії, в тому числі лише третина обов’язкових до виконання пунктів.

Муніципальна реформа складається із правової, організаційної, кадрової
та інших складових. Звичайно, її реалізація потребує ресурсного
забезпечення. Але пам’ятаємо одну з аксіом політики: “Владу і ресурси
ніхто добровільно не віддає!” Навіть, якщо їх перерозподіл передбачено
законом і Конституцією! Закони ж, в свою чергу, працюють не автоматично,
а через людей, через владні структури. Звідси можна зробити висновок, що
без наполегливої і творчої роботи органів і діячів місцевого
самоврядування, потужного тиску з їх боку з метою змусити всі органи
центральної і місцевої влади дотримуватись законодавства, усі новації,
що містяться у Конституції України і Законі “Про місцеве самоврядування
в Україні”, весь правовий простір, що вони надають місцевому
самоврядуванню, залишаться правовими деклараціями.

Література

Рубцов В.П. Про досвід економічних реформ в Україні. Дисертація на
здобуття наукового ступеня “Магістр ділової адміністрації”, –
Міжнародний Інститут Менеджменту, Київ, 1993.

Kozak M., Pyszkowski A., Szewczyk R. – Slownik rozwoju regionalnego. –
PARR – Warsawa – 2000.

Grzegorz Gorzelak. – Regional and local potential for transformatios in
Poland. – European Institute for regional and local development in
Poland. – Warsaw. – 1998. – 186 p.

Marek Kozak, Robert Szewczyk. – Rozwoj regionalny w Polsce – podstawowe
informacje. – Polska agencia rozwoju regionalnego. – Warsawa. – 1998. –
25 s.

A pilot regional development programme. Experriense – Results –
Inspirations. – Edited by Marek Kozak and Andrzej Pyszkowski. – Warsawa.
– 1999.

Agencja rozwoju komunalnego – ARK. – Warsawa. – 2000 рік.
(Інформаційний буклет)

Український регіональний вісник (УРВ). – Інститут Схід-Захід. – №4, 6,
Київ. – 2000, – 26 стор.

Рубцов В.П. Інструментальне забезпечення регіональної політики. В книзі
“Інститути і інструменти розвитку територій”. Київ, Ін-т “Схід – Захід”,
2001.

В.Г.Пархоменко, В.Я.Прошко. Громада планує майбутнє. Практичний посібник
зі стратегічного планування розвитку міст. Ж-л “Аспекти самоврядування”,
№2,3. 2000.

Дробенко Г.О., Брусак Р.Свірський Ю.І. Стратегічне планування розвитку
територіальних громад. Методичний посібник. Львів, 2000.

Рубцов В.П. Статут міста як інструмент муніципальної реформи. Ж-л.
“Вісник Української Академії державного управління при Президентові
України”. №4/1999, 7 стор.

Матеріали конференції Світового Банку. Регіональна політика та
регіональний розвиток в Україні: Досягнення та напрямки подальшого руху.
Київ, листопад 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter